Багряний I. Тигролови

подавала знаки. Миттю зiйшлися до не©. Наталка показувала пальцем на двi
смуги на снiгу.
- Аж двi!..
Слiди... Двi кiшки пройшли глибоким снiгом. Старий Сiрко пильно
обдивлявся.
- Стара i друголiток. Уранiшнi. Тихо йшли... Не голоднi... Десь на
лiгво...
Це все пошепки сказав.

Нiчого собi - аж двi кiшки зразу! А собаки!.. Григорiй здивувався,
побачивши, як вони вiдмiнилися. Нюхали слiд, i шерсть на них стала дуба на
спинах. Поривались вперед, натягали повiдки, але не рвались шалено, -
зацитькуванi, поглядали на людей запитливо. Вишколенi.

Власне, по собаках Григорiй побачив, що натрапили на тигрiв. Заливай
тремтiв вiд нападу лютi, аж Наталка тримала його за нашийник, не
покладаючись на повiдок, а вiн хрипiв, не маючи права заревти вголос.
- Головне, розпарувати ©х вдало. - Старий Сiрко зняв шапку,
перехрестився. - Дай же, Боже!.. Тодi мiцно нацупив ©©.

- Ну, дiтки! Дивiться ж!

Вмить повiдмотували вiрьовки i налаштували ©х зручно, почiпляли на шию.
Кожен дослав набiй в набiй ник рушницi i знову закинув ©© за плече, щоб
руки були вiльнi. А дiд до Григорiя:

- Дивися ж. Як я крикну i почну стрiляти, стрiляй вгору, куди попало,
заправляй i знову стрiляй, i галасуй а тодi рушницю за плечi - i гони
щосили слiдом за мною. I не оглядайся!

I так, тримаючи собак на повiдках - Рушай у батька. Нерпа в Грицька i
Заливай у Наталки - пiшли тими слiдами. Попереду старий Сiрко, за ним
Григорiй, тодi Грицько, а тодi Наталка. Вона тримала вiнчестер на руцi
весь час пильно поглядала на боки, iнодi оберталась. © функцiя вже
почалась. Бо кiшка та - зрадлива твар, особливо ж як стара з молодим -
мати. Вона може бути тут близько i вже, може, вживав проти сво©х ворогiв
заходiв.
Слiди то йшли поруч, то перехрещувались петлями. Крутились по
непрохiдних хащах, по такiй гущавинi, що, звичайно, туди мисливець не
залазить. В особливо небезпечних мiсцях старий обходив забiч, весь час не
спускаючи з ока слiдiв i перемацуючи очима кожний непевний закуток, купи
вiтролому, камiння. Обминали, виходили з iншого боку, натрапляли на слiд i
йшли далi.
Григорiй мобiлiзував всi сво© мисливськi здiбностi, а найперше зiр. Аж
у скивицях болiло, так вiн напружував очi, стежачи за Сiрком i за всiм
навколишнiм.
Минали години... Так вони проходили кiлометр за кiлометром, -
переходили розпадки, становики, падi i непрохiднi хащi. А слiди йшли собi,
навертаючи все на пiвдень, - ось, зараз, тут...

Але не було тут. Далi. Далi.

Так вони йшли до пiвдня i навiть не обiдали. В однiм мiсцi тигри
тупцяли пiд деревом. Сiрко оглянув пильно все. А Наталка:
- Ось, гляньте вгору!

Вгорi, метрiв на три вiд землi, мiж розсохами дуба, з-мiж двох товстих
колод стирчав розкiшний чорний хвiст. Соболь! Отак! Хто ж то ставив? I хоч
соболя заборонено здобувати, та раз уже впiймався, - взяли. Тут Гриць-ко
впiзнав, що це ж ©хня плашка, що вони з Григорi м ставили на колонка. I
затiска ©хня. "Влiз дурний в не сво . А кiшки - ти скажи, якi обережнi!
Постояли, а не наважилися взяти: почули, що тут була, хоч i давно,
людина".
Гриць запхав соболя в торбу: "Не кидати ж двi тисячi: п'ятсот загибати.
Прийме база за камчатського".

У другiм мiсцi тигри лежали. Видно на снiгу пiд деревом два лiгва
поруч. Старий Сiрко зупинився коло них. Помацав снiг. Подумав, оглянув усе
навколо, знизав плечима. Недавно, але... Невже сполоханi? Так наче встали
не вiд сполоху...
Пройшли ще трохи. Ага. На снiгу кiлька вепрячих слiдiв. Пiшли
вистрибом. Тигрячi слiди теж розгонисте - полюють.

Так у надзвичайному постiйному напруженнi та хвилюваннi, забувши й про
©жу, тропили, тобто стежили, вони кiшок до смерку. Як починало вже
сутенiти, слiди довели ©х до яко©сь рiчки.

- Даубiхе! - сказав старий, як кондуктор, оголошуючи чергову станцiю.
Тигри тут постояли на низькому березi, подивились, либонь, на заметену
снiгом рiчку, пописану посерединi полозками i, занепоко нi пiдозрiлим тим
писанням, а може, й дух кiнський чи людський вхопивши, - повернули круто
нагору. Вепрячi ж слiди подались просто упоперек, через рiчку.
- Стiй! - сказав старий Сiрко. - Нiч надходить. А проти ночi кiшок не
стежать.
В цiм мiсцi рiчка, що текла взагалi, крутячись та петляючи межи
становиками, як i всi тутешнi рiчки, робила круте колiно. Старий
подивився, ще раз прикинув i вирiшив тут ставати табором. Вмить напнули
намет, розгрiбши снiг, нарубали хмизу, наносили ялинкового та смерекового
гiлля. Звалили сухостiй i, порубавши його на дрова, розклали вогнище.
Хотiлось ©сти та ще бiльше хотiлось пити. Двiчi кип'ятили чай. ©жi не
варили, а просто ©ли пироги й морожене сире м'ясо - "струганину".
Передусiм випили спирту, а тодi стругали мясо ножем - кожен сво©м (вiд
цього й "струганина") i, вмочивши стружку в сiль, так ©ли.

Пiсля вечерi Грицько оббiлував соболя, що за той час, поки вечеряли,
встиг розморозитись.

- Ну, як, батьку? - пiдняв шкiрку, милуючись.
Батько, фахiвець у хутринi, взяв у руку, труснув, прицмокнув:
- Гарний! - I удаючи iнспектора бази, додав: - Сорт перший, висока
пiдголовка, темний, комiрний. Без дефекту. Лунка стандартна... За це - двi
тисячi штрафу або шiсть мiсяцiв тюрми!.. Але оскiльки вiн сам винен, що
полiз туди, де його не прохано, то ми його здамо за камчатського або за
сахалiнського - там дозволено полювати на нього.

А соболь, дiйсно, був гарний. Зверху переливався сизо-синiм вiдтiнком
воронового пера. Роздмухати чорнуд ость - голубi пух. "Голубуватий". А
хвiст!.. Грицько примiряв пишного соболя до ковнiру сестpi - чи до лиця.
Та:

- О! Оце тобi, дитино, як пiйма ш кiшку.
- Ай правда! - посмiхнувся Сiрко. - Правда! Хапани бурундуки носять, а
ми вже соболя як-небудь... Та треба ж iще здобути якого.
Наталка тiльки очима мерехкотiла, задоволена. Що то жiнка! У вiчнiм,
iнодi навiть пiдсвiдомiм прагненнi бувши гарною й так, бути ще лiпшою -
жiнка всюди вiрна собi.
Грицько повiсив соболя в намет - хай висить.
- А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець ©х бери з ©хнiми законами!
Рано-рано, тiльки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет i все, що
було в нiм i коло нього, - всi зайвi речi лишили тут. Взяли з собою лише
сiрники, трохи ©жi, боклажку з спиртом та сво мисливське встаткування. За
розрахунком старого, вони сьогоднi мали догнати i згребати тих кiшок. Ще
до вечора, як Бог дасть. А нi, то завтра.
Слiди знову петляли, водили ©х, як i вчора. Там, де снiгу було мало,
видно було навiть вiддряпки пазурiв. В iнших мiсцях, де снiгу було бiльше
i був "чирим" - затужавiла поверхня, кора, - один слiд все провалювався
глибоко. "Це матка. Важка, сатана! Пудiв на дванадцять". Це ж дало
пiдставу упевнитися, що другий був молодий. Так, пудiв на шiсть-вiсiм.
Проте i при такiй вазi та при пiвторарiчному вiцi вiн зростом мусив бути
такий же, як i старий, лише утлiший, пiджаристий, - ще не набрав уповнi
ваги й сили. Ну i досвiду, звичайно. Тому й ходить при матерi.
Раптом все пiшло несподiвано швидко...
В однiм мiсцi, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку i
пiдкинув вiнчестер... Григорiй бачив, як у гущавинi посунулось щось
смугасте... Пострiл! Велетенська кiшка зробила скажений стрибок угору, як
пiдкинена пружиною. В ту ж мить i туди ж стрелив i Григорiй по нiй. I
ззаду пролунали пострiли. А старий, пронизливо i моторошно крикнувши, як
це роблять татари або чеченцi, i, раз у раз стрiляючи вгору, пустився
чимдуж стороною навздогiн за другою, що десь мелькнула i щезла. Решта, так
само лементуючи, - слiдом.
Спущений Рушай iшов вихорем уперед. За ним, пролетiвши повз Григорiя,
покурiли, ревучи, Заливай i Нерпа.

Собачий лемент пiшов по нетрах... Далi, все далi... Вирував, клекотiв,
вiддаляючись. Женуть уже взрячку.

Григорiй налягав на лижви, закинув уже, як i старий, рушницю за плечi,
не вiдстаючи, готовий до всього.

А Наталка, обернувшись на ходi i ще раз стреливши в велетенську
потвору, що, перекинувшись у снiгу, била лапами в повiтря, - випередила
брата i благальне:
- Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвiст.
То була божевiльна, шалена гонитва. Годину... Двi... Три...
Безконечно... Аж очi вивертало на лоба. Григорiй боявся тiльки, щоб не
спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого
тепер на його сумлiннi. Ясно.
Собак було весь час чути. Iнодi розтиналось коротке скавулiння чи
виття. Тодi старий припускав ще дужче i по нетрах шугало його страхiтне
гукання. Пiдбадьорював та й тiй сатанi нагадував, що вiн ось тут, доганя ,
як сама смерть.
Собачi й тигрячi слiди кидались то вправо, то влiво, чирим часто не
витримував кiшку на скоку та в такiм темпi, i вона все провалювалась
глибоко. Напевно тако© гонитви вона довго не витрима . В кiлькох мiсцях на
снiгу рудiли плями кровi - на собачiм слiду.

- Наддай!!. - гукав Сiрко i лементував ще пронизливiше, ще шаленiше. -
Пропадуть собаки! Подере.

Де вони гнали, як вони крутились та петляли, - не було видно. Суччя
било в обличчя, обдираючи шкiру.

Ось лемент - рев собачий - близько. Зовсiм близько. Старий Сiрко
нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген
крутились, гасали пси пiд скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви i,
наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорiй нагнувся на пiвсекунди
до лижв... Мимо пролетiла Наталка, бачив лише, як ©© лижви iз шкварчанням
вiдокремились i шугнули вбiк, утiкаючи вiд його лижв.

Пiзнiше вiн часто згадував i не мiг вiдновити точно, як воно все було.
Вiн таки перший опинився бiля батька. Вiн лише пам'ята , як закричала
Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас, -
людський, собачий, тигрячий... Вiн затягнув петлю, як супоню, i вмить
опинився пiд сподом, вчепившись потворi в карк за шкiру... Все качалось
клубком, галасувало на нiм... Зда ться, i вiн галасував... Снiг набивався
в очi i в рот...
Це тривало десять секунд, але, здавалось, - це тривало вiчнiсть...
Потiм в раптовiй тишинi - злякане Наталчине обличчя i дихання над самим
його лицем... Потiм дружнiй регiт...

- Пусти! - це старий Сiрко, смiючись, розпатланий спiтнiлий: - Пусти, а
то ти його задавиш...

Уже! Страшний галасливий клубок розпався, i його витягали, затоптаного
в кучугуру снiгу.
Тiльки тепер Григорiй побачив, що вiн голими руками вп'явся в рудий
загривок та так i закляк... Ага, вiн перед тим скинув шкiрянi рукавицi i
кинув ©х геть, щоб не заважали...

Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсiйне здригалась, розчепiрив
одерев'янiлi пальцi. Його звiльни ли з-пiд снiгу, i секунди переляку
загального перетво рилися в дружнiй регiт. Так його забило снiгом - повно
в носi, i в вухах, i геть свiту бiлого не видно. Але все цiле, нiчого не
поламано i не поодкушувано. Треба бачити цi славнi, хорошi обличчя! Допiру
лише зосередженi i суворi, а тепер такi смiшливi - розкудовченi, спiтнiлi,
замурзанi i веселi. Грицько iржав, як дурний.
- А я думав, що вона тебе вже з'©ла! Ха-ха-ха! Дивлюсь - нема, тiльки
унти стирчать iз снiгу.
Вiдсапувались. Обтрушувались. Збирали шапки, рушницi. Викопували з
снiгу погубленi набо©. А де ж дiдова шапка? Та вона, пак, он...
На розметанiм снiгу лежала здоровенна, смугаста, кiшка, зв'язана по
ногах, а тодi ще обидвi пари нiг докупи, шия затягнута петлею, на мордi
дiдова шапка... Кiшка здавалась неживою, лише хвiст тремтiв i корчився
потихеньку, як прут на вогнi... То враз вся стиналась в страшнiй
конвульсi©.
- Кiнча ться! - це Грицько злякано: - Дуже втягнуто!
- Нiчого, - заспокоював старий, - це кiшка, ©© не так скоро задушиш.
Потiм обдивлялись пошкодження - оглядали один одного i собак. У старого
Сiрка була щока в кровi, але то пусте - здряпнуто, i вiн навiть не
пам'ята де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка набила моргулю об чийсь
приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григорi©в. У Грицька все гаразд,
тiльки чухав нишком ззаду, - сатана мотнула наостанку, як уже була
зв'язана, та так пiддала ногами, що вiн не втримався i гепнув просто на
камiнь. А в Григорiя усе в порядку... Що в нього болiли ребра i була
розсiчена всерединi губа - то секрет.
А собаки лежали рядочком на снiгу, повисолоплювавши язики, нiби в
Спасiвку. Проте з ними гiрше. В Рушая розiдране вухо, у Заливая здорово
пiдiдраний бiк - так шкiру й злуплено смужечкою, i вiн старанно зализував
рану, пiддаючи шмат шкiри язиком. Старий витяг ножа i тут же проробив
операцiю - вiдтяв шмат геть; розумний пес тiльки заскiмлив i лизнув дiда в
руку.

- Нiчого, нiчого, це ще щасливо: це заросте... А з Нерпою було погано,
- десь наколола око, i воно сльозилось, кривавилось. Пес жалiбно дивився
на людей.
Старий оглянув, похитав головою...

- Ну, нiчого... Може, пройде... От бiда... Ну, та на вiйнi не без
убитих.... Може, й заживе...

Пiсля оглядин старий Сiрко пiдiйшов до вже майже нерухомо© кiшки i
розпустив петлю на ши©. Радiсно бурчав:

_-_ Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!.. Потiм знайшов свою коляду i
просунув кiшцi межи зв'язаними ногами. А тодi взявся майструвати клiтку.
Поки старий майстрував клiтку, зв'язуючi© ©© з товстих брускiв,
невелику, тiсну, але дебелу, - хлопцi з Наталкою позбирали лижви,
розпалили ватру, почали готовити ©сти. Тiльки тепер вони почули, якi вони
голоднi.
- Хлопцi! - гукнув Сiрко, поглядаючi© навколо. - Та це ж пак Собор!
Диви!
Дiйсно. Скелi, до яких собаки приперли кiшку, були старому добре
взнаки. Звались вони в мисливцiв Собором, бо нагадували зруйновану церкву.
Стояли окремо, як будiвля, поруйнованi, вивiтренi морозами, вiтрами й
часом. Помiж скелями були печери. Це стародавня резиденцiя великих
хижакiв.
- А катнiть он туди, - махнув дiд сокирою. Григорiй i Грицько стали на
лижви i пiшли в доказаному напрямку.

Скоро вони натрапили на мiсце, де були виполоханi обидвi кiшки, -
здивувались, пiдiйшовши зовсiм з iншого боку на те мiсце, де вранцi
вiдбувався початок баталi©. А через хвилину - знайшли забиту кiшку.
Здоровенна самиця, грiзний екземпляр старого уссурiйського тигра, лежала
на розкопирсаному снiгу, задубiвши. Снiг кругом був забризканий кров'ю. А
на розкритих губах ©© замерзла кривава пiна. Смертельно поранена першим же
пострiлом у груди, вона була потiм продiрявлена ще чотири рази. Останнiй
раз, очевидно, в голову.
Хлопцi подивувались з такого страхiття. (Власне, дивувався Григорiй,
Грицько вже звик, бачив). Потiм зв'язали ©й переднi ноги, ще й примотали
мотузку за голову.
Тодi запряглися i так поцупили вдвох.
- Шкiра ж пропаде! Це ж яка шкiра! - сказав Григорiй.
- Дурниця! - це Грицько, скептично. - Ця шкiра кошту рiвно в п'ятдесят
раз дешевше, нiж ота маленька соболина. Поганяй!
I поцупили. Кiшка пливла по чириму досить легко.
- Овва! А то чому ж так дешево? А я думав...
- А хтозна-чого. Ми ©© з убитого тигра i не знiма мо нiколи, а зда мо
так, гамузом, з тушею i з тельбухами. База прийма цiлком i платить за
вбиту, за найбiльшу, всього лише тисячу карбованцiв. Биту кiшку продають
так цiлком десь у Китай, з кишками i з печiнками.

Ось так i притягли мертву до живо©. Зорi нтувались, виходило, що вони
десь крутились (та ще й як крутили) - i до того мiсця прийшли. Бач,
пiймали живу майже там, де почали ганяти.

Клiтка була вже готова. Вмiло зв'язана з грубих, дебелих глиць, вона
була довга, метрiв на три, але низька i тiсна. Верх у нiй був вiдкритий.
Тимчасом зв'язана кiшка помалу очунювала. Старий поглядав на не© i
поспiшав. Ось клiтка готова зовсiм.

- Ану, берiть, дiтки!

Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, пiдаяли кiшку i
поклали ©© в клiтку згори. Старий наклав заготовленi, глибоко позасiканi
на кiнцях дрючки, позабивав кiлки, попробував, - добре. А тодi висмикнув
коляку з-межи нiг. Слава Богу!
- А тепер снiдати, обiдати, полуднувати й вечеряти... Смеркало. Назад
рушати пiзно. Тут i ночували... Коло скель було затишно. Розгребли снiг,
розклали ще одно велике вогнище, - було тепло, спалося мiцнiше, лiпше,
анiж на печi.
Звечора, на©вшись i напившись, ще довгенько лежали кого вогню, гомонiли
про се про те. На старого Сiрка трохи напала балакучка, як часто пiсля
добро© вдачi, вiн був у доброму гуморi. Згадував, розповiдав, а то й
фiлософствував.
- Бач, - це старий роздумливо, капирсаючи паличкою жаринки. - Як на
свiтi все розумно зроблено. Га! Оцi ось кiшка, примiром, - вона виплоджу
тiльки по одному, та й то не кожен рiк, бо якби вона плодилась так, як
мишi чи пацюки, то тигри б увесь свiт давно по©ли. I от уже ведеться - що
бiльший звiр, то менше плодить, що менший звiр, то бiльше плодить. Чого
так багато мишей плодиться? Та того, що ©х усяке ©сть - i тхiр, i колонок,
i куниця, i горностай, i сова, i лисиця - всi живляться ними. Отже, щоб
мишачий рiд не перевiвся, треба, щоб вони швидко i багато плодилися. А вже
ведмiдь або й оця кiшка - ©х жоден звiр не з'©сть. Навпаки. м самим треба
багато харчу, того вони так помалу й плодяться.
О, старий дiдуган стiльки надивився за життя, стiльки думав над усiм i
розумiв навiть, чим що дише, що мiг би консультувати багатьох вчених i
професорiв з цих питань. Бувши в доброму гуморi, старий розгомонiвся i
довго ще розважав молодь оповiданнями про сво© пригоди.

- I скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка,
- шукай мишу, хочеш знайти вовка, шукай козу, хочеш кiшку цю знайти, шукай
вепрiв; бач, це пастух, а то козолуп, а той мишопруд - всi спецiалiсти,
iнженери...
Iнодi коло ватри вибухав дружнiй регiт, особливо, як дiд оповiдав про
людей, про зустрiчi с громадянами, про спостереження над ними i робив
несподiванi висновки.
Уранцi вони рушили до покинуто© ще вчора домiвки, до намету. На чотири
пари лижв, мистецьки зв'язаних i налаштованих так, як сани, поставили
клiтку з живою кiшкою. Мертву ж поцупили так, самоходом.
Так i допхались до намету в обiдню пору.
Але тут сталась дрiбниця. Тiльки така, що катастрофiчне виросла в
велику подiю i нагло поклала кiнець мисливськiй епопе©. Поклала всьому
край. Сталось все це швидко, непередбачене i безповоротно. Так, як це
бува при наглiй пожежi, при землетрусi, при всiх стихiйних зламах, що
кладуть край там, де його найменше сподiваються i бажають.

Намет стояв цiлий-цiлiсiнький i чекав господарiв. А коли пiдiйшли -
здивувалися. Намет цiлий i порожнiй. але хтось був. Хтось ночував. Унизу,
на льоду, либонь, стояли конi - натрушено сiна i кiнський послiд. Коло
намету походжено. В наметi ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й
узято одну баклажку.
- А де ж соболь?! - кинулась Наталка.
- Та там же ж я чiпляв...

- Нема!.. I однi © сокири нема, що тут лишали.
Старий насупився.

- Хтось нетутешнiй, - буркнув крiзь зуби. - Iч, iроди! Дво , видать,
були. Не тайговi, - тайговi не порушать закону.

Пiшли всi на лiд, розглядаючи слiди - куди рушили i коли рушили.
Недавно рушили i вниз по Дуабiхе до Iману.

А Григорiй розглядався бiля шатра. На снiгу недопалок - мундштук
дорого© цигарки "Золота марка"...

Григорi вi серце чомусь нагло затiпалось. Такi цигарки завжди курила
одна людина... Вiн мовчки, поки всi були на льоду, швиденько визволив сво©
лижви з-пiд клiтки, став на них i, нiкому не сказавши, подався... На ходу
заклав обойму в гвинтiвку. Щез. Подався швидко через нетрi навскiс,
зрiзаючи величезну дугу, що ©© тут робила Дуабiхе.

Григорiй знав, як тут, угорi, тече ця рiчка, петляючи межи крижами.
Коли йти навпростець, то можна випередити навiть експрес, коли б вiн iшов
рiчкою. I як би швидко вiн не йшов, все одно не мiг би перший проскочити.
Коли б тiльки не помилитися в часi! Але зi слiдiв коло намету видно було,
що гостi вiд'©хали всього пiвгодини, найбiльше годину перед тим. Григорiй
гнав, як вчора за тигром.
По якiмсь часi шаленого ходу нарештi вискочив з розгону на рiчку, на
лiд, - нема. Послухав - не чути. Лише десь далеко стрельнуло. На льоду,
певнiше на снiгу Грпцько помiтив кiнськi кiзяки. Недавнi... Про©хали.
Тiльки що. Далi Даубiхе звертала понад становиком направо. Там уже Iман.
Сизий становик робив велетенську дугу. Григорiй нацiлився на середину то©
дуги i погнав навпростець... Виломившись з трiском крiзь верболiз, аж
присiвши на лижвах, шугнув з крутого берега i зi шкварчанням вилетiв
насеред рiчки, круто завернув... Ось! Миттю зiрвав гвинтiвку з ши©...

З-за повороту мчала паровиця. Вiтер дув Григорi вi в спину. Ще зовсiм
недавно вiн тягав i мертвого, i живого тигра, - на нiм поналипали
шерстинки, на унтах i на руках були плями крови тигрячо©... Вiн пiшов
назустрiч, стискаючи гвинтiвку. На санях було двi постатi, завинутi в дохи
по самi вуха. Вмить вiдкинули дохи, - замаячiли будьонiвка i жовський
кашкет, руки вхопились за зброю.
Тут конi захропли, затанцювали i враз мотнули, як навiженi, вбiк -
вхопили тигрячий дух. Ага!.. Кошiвка (такi сани) перекинулась, i обидвi
постатi випали в снiг.
Григорiй вп'явся в них очима. Не бачив, як повз нього, божевiльне,
обминаючи його стороною, мчали конi, б'ючи голоблi та сани, що летiли за
ними льотом, перекидались, деренчали...

Одна постать схопилась i хотiла кинутись упоперек до лiсу. Другий
шалено, хапливо вибивав снiг з цiвки гвинтiвки, а далi шарпнув за кобуру
пiстоля.
- Стiй!! - гукнув Григорiй. - Зброю геть! Руки вгору! Три ступнi вбiк!
Так стояти!..
Стоять... Григорiй пiдiйшов. I нагло... Серце закалатало йому безумно,
шалено. А очi вп'ялись в того, що в кашкетi... I вiн зареготався страшним,
жаским i... радiсним реготом.

- Медвин?!.
Боже мiй! Мить. Мить подиву. Мить буйно© радостi. , Бог на небi! Ось
вiн. Ось той, з ким ©х i Бог не розсудить.

А Медвин - бравий герой i грiзний суддя та володар душ людцiв i
плюгавий злодюжка, порушник закону нетрiв, - стояв i тiпався... Так,
тiпався. Губа йому тiпалась, а очi... очi гидкого, сопливого боягуза. Три
шпали на ковнiрi - як мазки кровi.
- Великий начальник?! Так... Поздоровляю...
Другий тихенько вiдступав назад, непомiтно; з однi ю шпалою - якийсь
начрайону. "Чорт його припарував, дурака", - подумав Григорiй, а вголос
промовив:
- Так... Ну, все, таварiщ следователь! Все. - I важко задихав: - Кiнчаю
слiдство... - I пiднiс голос, повiльно, грiзно:

- Тут... я тобi... й рев, тут я тобi й трибунал! - Пiдкинув гвинтiвку i
вистрелив. Аж тому з голови пихнуло.

Другий кинувся упоперек, до лiсу. Григорiй дивився йому услiд, слухав,
як у грудях стука серце, напо не помстою... Тут утiкач обернувся i
вистрелив з пiстоля. Уже майже видряпався на урвище до лiсу. Куля тьохнула
десь у снiг.
- Хiба так стрiляють? - промовив Григорiй задумливо. Пересмикнув
закривку i стрельнув.
Постать пiдкинула руки, майнула ними в повiтрi й покотилася з урвища.
Мить Григорiй стояв нерухомо. Думки летiли вихором... Так. Все. А тепер
- в Маньчжурiю, в Китай, в Японiю. до чорта в зуби. От. Все вiдтяв за
одним разом - i ворогiв i друзiв, i спокiй - все...

Стривай! За мо© вчинки вiдповiдати ж нiхто не мусить. Подивився на
чисту пелену снiгу, а тодi написав пальцем великими лiтерами:
"Судив i присуд виконав я - Григорiй Многогрiшний. А за що - цей пес
сам зна ".
Ще й розписався.

- Так... Куди ж тi© бiдолашнi конi побiгли? Загинуть... Шкода... Ну,
добре. - Хвилинку постояв. Зiтхнув. Потiм махнув рукою, почепив гвинтiвку
на шию i повернувся...
На нього дивилась пара очей. Наталка!
- Що ти зробив?

Григорiй взяв ©© за руку i потяг геть за собою. Вона не опиралась -
покiрно йшла поруч, лише вiдчував, як ©© рука тремтiла.
А в не© рука тремтiла не з переляку, нi.
- Що ти зробив?

- Слухай, Наталко! Те, що я зробив, - те я мусив зробити. Розумi ш? Я
вбив одного дракона... Ти цього не бачила! Не бачила! Розумi ш? Не бачила!
А вже, як я буду далеко звiдси, - тодi ти про все розкажеш сво©м...
Дiвчина дивилась на нього, i в не© затремтiли губи.
Прошепотiла здивовано, розгублено:

- Куди ж ти?..

- Стривай. Твiй вiнчестер заре стрований?
- Нi.
- Гаразд. Чудесно. Дай менi твiй вiнчестер. На тобi цю гвинтiвку. Вона
теж не ре стрована, але... хай батько допильну ...
- Але стривай... Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрiбне, добре,
тобi виднiше, але куди ти?! Куди ти пiдеш?

Боже мiй! Скiльки сказано в одному тонi! Все, про що мовчала мiсяцями.
Григорi вi аж горло стисло. А дiвчина благала:
- У нас же цiлком безпечно... у нас... Та можна ж iще далi зайти в
нетрi...
Григорiй взяв ©© за руку i стис. Мiцно-мiцно. Вона не вiднiмала сво ©
руки.
- Дурна, ти дiвчинко. Ти не зна ш, що то за один. За тиждень тут всi
нетрi поставлять догори ногами - шукатимуть... Це великий собака. Але Бог
на небi! ! Цей пес вiдбивав менi печiнки, ламав костi, розчавлював мою
молодiсть i намагався подряпати серце, якби дiстав. Так довгих-довгих два
роки вiн мене мучив. А потiм спровадив до божевiльнi. I все за те, що я
любив свою батькiвщину.
I я ще тодi поклявся iменем матерi мо ©, що вiдiрву йому голову. Я втiк
з божевiльнi... Потiм мене знову пiймали i знову мучили такi, як вiн, -
його помiчники... А потiм присудили до двадцяти п'яти рокiв каторги.
Двадцять п'ять рокiв! А я всiх маю двадцять п'ять. I все тiльки за те, що
я любив свiй нещасний край i народ...
Я поклявся, що буду ©х вбивати, як скажених собак.
I я втiк з ешелону. Вони мене везли з Укра©ни на каторгу, на повiльну
смерть, i берегли, як пси. А я втiк. Вистрибнув на ходу з скаженого
по©зда, - стрибнув у нiч, у смерть, на щастя.

I я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Смiливi завжди мають
щастя, як казала твоя мати... Обiйми ©© мiцно за мене i поцiлуй ©© за
мене... сестро.
Наталка враз нагло припала до нього i вибухнула буйним плачем.
Безпорадно, по-дитячому. Ясно - це розставання. Це навiки. Боже мiй! I
поцiлувала... Ой, як шалено! Все вклала в цей поцiлунок, всю душу.
А тодi враз вiдiрвалась, зцiпила зуби, хутко-хутко вiдстебнула
набiйницю, повну набо©в до вiнчестера, ткнула в руки.

- Вiзьми!
Мовчки взяла його патронташ.

Повернулась i пiшла. Хутко-хутко... Зупинилась... Завагалась...
Пiшла... Зникла...
А за хвильку з хащiв почувся ©© голос, суворий, але з зле прихованими
слiзьми:
- Iтимеш оцi ю рiчечкою. Дiйдеш до за©мки - вiзьмеш коня, харчi...
сiрники... Батько нiчого не скажуть, я ©м поясню, як при©демо... Iтимеш
далi розпадками на захiд... На Уссурi. Й на Маньчжурiю...
За слiзьми не договорила - подалась. Все.
Бiдолашна... Горда... Дика... На©вна i... надзвичайна Наталка...
I десь зринула в пам'ятi i бринiла в вухах пiсня, як кров у висках,
бринiла боляче i чiтко: