Багряний I. Тигролови

пiшла по розпадку.
- Ведмедi полохати? - посмiхнувся Грицько, лежачи хрестом. -
Стривай-но! Ходiм, Грицьку, й ми по рябки!

Хлопцi швиденько забрали рушницi i догнали Наталку. Григорiй взяв
дубельтiвку. В розпадку було мокро i пiвтемно, мов на смерканнi. Сюди не
добива ться сонечко.
Величезнi кам'янi брили, пiн, вiтролом - все позаростало сивим мохом.
Трохи йшли гуртом - нема дiла. Тодi розiйшлись, - ану хто швидше
здобуде на юшку, хто мисливець, а хто нi? Григорiй пiшов праворуч. Вилiз
на становик i спустився на другий бiк, увесь час пильно приглядаючись до
прикмет - примiчаючи, куди йде, щоб не заблудити...

Вгорi закихкотiла вивiрка. Григорiй задрав голову i довго дивився з
цiкавiстю на вершечок кедрини, намагаючись углядiти ту веселу звiринку.
Обмацав очима кожну гiлочку, кожен сучок, кожну торiшню бирку. Нема.
Шелеснуло десь, зашкряботiло, але вивiрки нема, так прича©лась. А як
опустив очi, глянув навколо - i не змiг уже зорi нтуватися, звiдки прийшов
i куди йому йти. Почав шукати по кишенях папiрця - почепити на гiлочцi,
щоб була мiтка. Але в цей час гримнув пострiл (за лунами не розiбрав, з
якого боку), i щось хуркнуло крилами, майнуло i сiло на суху осику. Пара
рябкiв! Один витяг чубату голiвку i завмер, а другий пiшов-пiшов по гiлцi,
дослухаючись. Григорiй пiдвiв помалу дубельтiвку i вистрiлив двiчi
поспiль. Один рябок упав униз i затрiпотiв у гущинi, а другий наче теж
вбитий, бо пiшов навскiс, боком-боком, на крило, либонь. Упав. Григорiй,
примiтивши мiсце, де впав другий, - рудолисте, пишне якесь дерево, -
зайшов у гущавину, пiдiбрав першого, що ще бився в бур'янi, розсипаючи
дрiбне сiре пiр'ячко, i був подiбний до степово© курiпки. Потiм,
вiдшукавши очима рудолисте дерево i наставившись на нього зором, пiшов,
переступаючи через кущi та колоди. Дiйшов - нема. Крутився, приглядався -
нема. Знов десь пролунав пострiл. Але луна торохтiла з усiх бокiв, i годi
було добрати, де саме стрiляно... Довго крутився, шукаючи, але марно.
Нарештi помiтив пiр'©ну на гiлках. Обдивився на тiм мiсцi пильно - рябок
сидiв у гущавинi, припавши до землi. Пiймав...
Тепер i назад би. Але звiдки прийшов i куди йти, не знав, розгубився. I
так лiс та схил гори, i так, i туди рiг виходить, i звiдти. Лiс i лiс.
Шукаючи рябка, вiн окрутнувся разiв з десять i закрутився завсiм. Пiшов
лiворуч. Iшов-iшов, роздумав, вернувся. Пiшов праворуч - i теж вернувся!
Туди к бiсу! Крикнути? Незручно, соромно. Теж мисливець! На три ступнi
вiдiйшов i заблукався. Пiшов просто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав
би бути табiр, а нема. Вернувся. I що бiльше кружляв, то бiльше вiдчував,
що заблукався безнадiйно. Аж пiт виступив, але не вiд страху, а вiд думки,
що навiки себе осоромить, - ось-ось там кинуться i почнуть шукати. Але
прибрав себе до рук. Спокiй насамперед. I засмiявся - яка дурниця. Вийняв
хустку, почепив ©© на кущ, щоб помiтно здалека, i почав вiд не© робити
коло, пiшов спiраллю... Ага, ось пiр'я, де впав перший рябок. Добре.
Нагнув високу лiщину i заломив вершечок, ще й кору обiдрав, щоб бiлiла.
Глянув угору - може, по сонцю визначить, де схiд, де захiд, бо йшов,
либонь, зi сходу. Але сонце було десь за кряжем, невiдомо де, а на
малюсiнькiй синiй латочцi вгорi анi хмаринки. Тодi вiд лiщини почав
розкручувати нову спiраль. А далi пiшов просто на становик. Тьху! Ось тут
же вiн iшов, траву прим'яв, мох порушив... Спустився на другий бiк. Довго
стояв, слухав. Невже заблукав знову? Коли щось трiсь! трiсь... Заливай!
Понизу, принюхуючись до слiду, бiг пес його старим слiдом.
Григорiй постояв тихенько, поки пес зник, а тодi пiшов швидко в
протилежний бiк, саме туди, звiдки бiг пес. "Це ж вона шукати послала", -
майнуло в головi. Добре, що розминулись... Коли це - близько гомiн.
Зупинився. Завмер. Чути, як трiщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси.
Дiвчина:
- Ясно - заблудив... - А в голосi така щирiсть, аж серце Григорi вi
тьохнуло.
Грицько:
- I таке! Цей заблуде!

Дiд:
- Не скажи... Я он в сорок лiт заблудив, я! I коло самiсiнько© хати! Та
й мало не пропав.

Дiвчина:
- Ходiм, Грицьку, пошука м. Або стрельни, лишень, тож твiй дружок, ти ж
iз ним так гомонiв сьогоднi...

Грицько:
- Та ти ж послала Заливая! Вiн знайде його i приведе, як арештанта.
Але дiвчина дiстала вiнчестер i стрельнула.
- Ого! - це Григорiй, спокiйно iдучи кущами, нiби й не вiн. - Аж два
зразу впало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в руцi два рябки.
Всi засмiялись.
- Ми вже сво©х ось поскубли, давай i тво© сюди. Григорiй сiв з дiдом
скубти здобич.
- А де ж Заливай? - здивувалась Наталка.
- Який Заливай? Вiн же з вами був... Через хвилину прибiг Заливай i
принiс у зубах Грицькову хустку. Дiвчина намняла йому вуха, смiючись:
- Обдурили нас.

Потiм байдуже взяла хустку i повiсила на кущi:
- Од кого це наш мисливець так утiкав, що й хустку загубив?
Григорiй почервонiв.

Поки обiд варився, всi пороззувались, помили ноги, порозвiшувавши
iчаги, попрали онучi - кожен сво© - i теж порозвiшували сушитись.
Понапували коней i задали ©м вiвса. Почистили рушницi.
А по обiдi якийсь час вiдпочивали.

_-_ От бач, - нiби згадав дiд щось, лежачи на в'юках та дивлячись
угору. - Вас два Грицьки, i нам треба якось вас так звати, щоб не
плутати... Таке хоч нумеруй. Як би ж зробити?..

Довго жартували, вигадували всякi нiсенiтницi, та нiчого не могли
вигадати. Особливо смiшив усiх Грицько, пропонуючи всiлякi найнеможливiшi
назви. Мовчала тiльки Наталка, - сiла собi коло води на каменi i, спершись
спиною об дерево та вмочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на
хвильки, слухала, як плюскотить вода, обминаючи перепону.

Кiнець кiнцем вирiшили "чужого" називати Григорi м, а свого, як i
перше, - Грицьком. Потiм нав'ючили конi i рушили далi.
Надвечiр, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик i
йшли довго ним на пiвнiч. Йшли швидко, поспiшали, щоб до смерку дiйти до
знайомого джерела i там стати табором. Вiд довго© i швидко© ходи по сопках
всi потомились. Григорi вi пiт заливав очi, мучила спрага. I всiх так. Та
ще по доброму обiдi. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала.
А тут ще почала надокучати мошка: по©дом ©сть. Наталка виявилась
найхитрiшою - нацупила свiй шолом, застебнула вуха - i байдуже, тiльки
плеще себе по носi. Одежину на нiй нiякий комар не прокусить. Та й звичнi
вони. Дiд, той тiльки вiдмахувався i йшов попереду. Тепер вiн уже йшов
попереду, бо смеркалось, i треба було знати дорогу.
Григорiя нiби хто кропивою жалив, - вiн шалено тер то в однiм мiсцi, то
в другiм i вiдчував, як набiгали пухирi. Уже ©х було рясно. Нiби вiспа
вкрила лице, муляло пiд пальцями. Проте вiн терпiв геро©чно. Конi важко
дихали, натомленi, чмихали нiздрями, вiдбиваючись вiд мошки.
__
_Зустрiч з Морозами_
Сутiнки спускалися швидко, нiби змагаючись iз старим Сiрком, щоб не
дати йому завидна дiйти до зручного мiсця для ночiвлi, не дати йому до
темряви пройти становик i спуститися в якийсь розпадок, де б тiк, такий
бажаний для змучених мандрiвникiв, благословенний струмочок чи ключ.
До ближчого такого розпадку було яких кiлометрiв з десять. Сiрко
квапився, розвиваючи темп.

Але ©м не судилося дiстатися до такого благословенного комфорту.
На найбiльшому розгонi Сiркова група нагло зупинилась. Сталась подiя,
що все перерiшила по-сво му.

Назустрiч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась iнша група, теж
далебi поспiшаючи пройти становик заким не споночiло i дiйти на нiч до
мешканевого комфорту у виглядi розпадку з дзвiнким струмочком кришталево©
води, ото© казково© цiлющо© вологи, тако© чудодiйно© i привабливо© для
змучених людей i тварин.
I ось, на самiсiнькiй серединi становика, на найвищiй його точцi, вони
зустрiлися...
То була надзвичайна подiя. Такi подi© в цiм безмежнiм зеленiм океанi, в
цiй лiсовiй безлюднiй пустелi трапляються не часто. Але трапляються.
Попереду теж iшов дiд з костуром i з берданою за плечима. А за ним
черiдка тяжко нав'ючених коней, кiлька людей i кiлька собак. На однiм конi
- молодиця з немовлям, сидячи по-жiночому упоперек сiдла, на в'юках, i.
тримаючи немовля на грудях.
Межи кiньми, обхвиськуючи то одного, то другого гiлкою, - босонога
ставна дiвчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й
не розбереш - чорнява вона чи бiлява.

Позаду - цибатий, чорновусий, ще молодий чолов'яга з почепленою
навскоси грудей гвинтiвкою...

Зустрiч була для тих i для тих великою несподiванкою. На повному темпi
обидвi групи зупинилися...

Першi привiталися i залементували собаки. А потiм люди.
- Тпр-р-ру! - зарепетував Гриць, одурiвши вiд здивування i радостi.
Впiзнав знайомих. "Морози!!, ©й-бо, Морози!.." - А бий тебе коза хвостом,
як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотика шся прудко? Агов!..
- А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров - ха-ха-ха! - жених! А де це ти
так розiгнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Смiх. Вибухи здивування i
радостi.
- М о р о з и!..

- С i р к и!..

Морози зустрiлися з Сiрками. Гора з горою не сходиться... А два роди -
два древнiх i славних роди навiть в такiм океанi, в таких безмежних
нетрищах не змогли розминутися.
Григорiй з величезним iнтересом спостерiгав сцену, таку несподiвану i
таку незвичайну. Морози зустрiлися а Сiрками! I де?!.
Та, далебi, в цих загадкових i фантастичних нетрищах можна сподiватися
i таких речей, а то ще й несподiванiших.

- Це Морози, - пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи
скалозубством до бистрооко©, замурзано© i гостроязико© дiвчини. - Живуть
на Голих Горах, у дiдька на запiчку. Дiд - батькiв кум, а мiй i Наталчин
хрещений батько. А ото - зять, зять-приймак... А ото - Ганна Морозiвна,
замiжня вже... А ото - Марiйка, ба яка гостра, як швайка... I вже ми з рiк
не бачились, як на весiллi у Ганни гуляли, та й досi...

- Агов, Марiйко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..
- Та на тебе ж глядячи!..

Дiди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким
звича м.
А ©х випереджаючи, туди ж жiнки, озвучуючи вечiр дзвiнкими поцiлунками.
- От-тако©!!. - це Гриць розпучливо. - Куди ти преш, Марiйко, куди ти
преш, цiлуватись, кирпата?!. Я ж ось!..

- Тю-тю-у... Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Iди, там
он моя кобила, ха-ха-ха!..

Босонога, розмальована потом дiвчина, що виявилась веселою русявкою та
ще й Марiйкою Морозiвною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А
очима - до хлопцiв. Надто витрiщилась на того Григорiя i зашепотiла щось
до Наталки, аж-но та ©© бринькнула по губах.

- Та поцiлуйся, поцiлуйся вже з ним, Марiйко! - вмовля молодиця з
немовлям, що ©© дiвчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона
була сама ще як дiвчина, спритна до жартiв, до молодечого скалозубства. -
Пожалiй вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього...

- Хай вiн сказиться. Ще покуса . Ба як iрже! Огиряка...
- Та то вiн так. Хвабриться. А сам ще зелений i нiчого не тямить, i
цiлуватись, мабуть, не вмi . Ажи?.. Iди, дитино, я тебе навчу... - i
зайшлася реготом зi спантеличеного Гриця. - А ось з цим, - повела бровою
до Григорiя, - з цим би i я поцiлувалася... Це твiй жених, Наталко, чи що?
Ну й ну! Доп'яла, дiвко... - i ворушить бровою до Григорiя, смi ться
загонисте.
- Ганно, Ганнусю, - заяхидничав Гриць, - i чого це ти лiзеш поперед
Марiйки? Що в тебе за очi завидющi, а руки загребущi? Не роби дiвчатi
збиткiв, а собi лиха та й нам страху...

_-_ То ото я така страшна?..

- Та нi. Тiльки ж як ми полiземо до тебе цiлуватися, то перше - Марiйка
пiде та й втопиться, а друге...

- Iгi! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цiлуватись буде...
- От бачиш. Вже затужила... Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого
тебе й морду ...
Кпили. Реготали. Скалозубили. Пiдiйшов i цибатий мовчазний зять до
гурту.
А старий Мороз i старий Сiрко, привiтавшись з молодими, стояли собi на
стежцi, гомонiли, - про се, про те. Старi друзi, старi приятелi. Ще й
родичi. У Мороза - Сiрковi хрещеники, а в Сiрка - Морозовi. Колись i
примандрували разом в цей край. I довго жили разом у однiм селi. Лише
згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, - жили один од
одного бозна й де. А тепер зустрiлись, радiли. Розпитували вза мно про
життя-буття та й куди хто мандру .

Морози ©хали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у
брата (у старшого Морозенка, що десь там у лагерi) в гостях була,
забарилася та й маля там породила. Так оце ©здили туди забирати ©© з
шпиталю лагерного ("будь вiн неладний, прости, Господи!"). Та й iншi, сво©
мисливськi справи залагоджували, - договiр там мав старий Мороз з
управлiнням лагерiв на доставку дикого м'яса; для всього того начальства,
либонь. "Пани м'яса хотять!" Ось так... Оце вже двадцятий день мандрують
Морози туди й звiдти.
- Боже! Що ж то в тiм свiтi робиться! - скрушно хитав Мороз головою,
розповiдаючи про Комсомольськ - про те мiсто арештантiв, - та й про всi
страхiття тамтешнi.
Так гомонiли. А як похопилися, було вже поночi. Пiзно мандрувати хоч
туди, хоч туди. Тож вирiшили ночувати тут.

Там де спинилися, там i стали табором.
Розв'ючили коней, - навернули тюкiв велике пiвколо. Всерединi розiклали
велике вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвiшували
зброю й амунiцiю на сучках. Нап'яли намета для молодицi з дитям на пiч. I
так стали табором. Конi поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, - хай
постоять, заким ©м пастися.
А тодi - мужики дiстали сапернi лопати i пiшли добувати воду.
То була складна проблема тут, на такiй височинi, проблема майже не до
розв'язання, - проблема води. Нiякого струмка i нiяко© iншо© води поблизу
не було. Вся надiя на лопати.

Довго копали землю. Накопали кiлька ямок метрiв у пiвтора завглибшки,
але води не здобули. Спустили по десять потiв, аж-но вся одежа
поприлипала, як пiсля дощу, а води - гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули i
вернулися до табору. Може, тим часом набiжить. Думали так, але й самi в те
не вiрили.
Дiвчата сидiли, порозкривавши роти, i облизували шерхлi губи, попаленi
спрагою. Тi крапелини води, що ще були в однiй iз фляг, вiддали матерi,
Ганнi. Але i ©й те не зарадило.

Вмитися - то було нездiйсненою мрi ю. Напитися - ще бiльшою мрi ю.
Перша хвиля пiднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвiт. Але
що ж поробиш? Треба терпiти. То i вирiшили терпiти. Мовчки. А може ж, у
тих ямках та набiжить...
Гриць ще пробував жартувати, лежачи горiчерева на землi:
- Дiду Морозе!.. Вiддайте менi Марiйку, ©й-бо! Нащо вона вам здалась
така кирпата? А я б...
- А вiзьми, вiзьми!.. Тiльки що ж ти з нею робитимеш, синку?
- А я б мав собi де набiйницю чiпляти - на ту кирпу.
- То бери, бери. Тiльки ж ти не даси ©й ради, бо вона, бачив, як
брика ться в мене.
- Е, пусте! Вона он уже не брика ться, бачите, як рота роззявила, як
сорока в жнива... Агов, Марiйко! Чи ти дума ш, що зараз дощ буде?..
- Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
- Пробi! То ти на мене так рота роззявила?
- Грицю, Грицюню... - це Ганна благально. - I тобi буде добре, i нам
буде добре, - лови щастя, бо бiльше такого не буде, чу ш: за пляшку води
вiдда м дiвку, з руками й з ногами. Ану ж... Бо як зараз не скориста шся,
то вже навiки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрiбен!

Гриць сопiв, лежачи горiчерева, i так само сопiв Григорiй.
- Добре, - згоджувався Гриць, - зараз набiжить, там, у ямцi. Тiльки я
ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку цiну я собi не кирпату дiстану...
А Марiйка i зовсiм не була кирпата. Так, трi-iшечки. В дiйсностi ж вона
мала напрочуд гарний нiс на милому обличчi, - нiс з ромбиком нижче
перенiсся. Що нiс у не© гарний, вона знала про це, як знав i Гриць. Саме
тому Гриць i допiкав ©й, бо в дитинствi вона таки була кирпата i тодi
Гриць так ©© дражнив.
Вечеря нiкому не йшла в голову. Не хотiлось. Хотiлось пить. Пи-и-ть!
Хлопцi ходили кiлька разiв до ямок, але марно. Вертали нi з чим i знову
лягали пластом.
Найменше терпiли дiди, вони собi покурювали та гомонiли. Найбiльше
терпiли дiвчата. Та й хлопцi.

Григорi вi не було сили терпiти спрагу, як вiн не намагався. Багато
випотiв. Але терпiв. Мовчки лежав за освiтленим колом, притиснувшись
грудьми до землi, поклав голову на руки i, удаючи, що дрiма , дивився на
все примруженими очима. Слухав, як розмовляли дiди, але не мiг
зосередитись слухом i думками... Думки, як порванi хмаринки в небi на
гарячому, степовому вiтрi... Думав про рiзне... Подивляв все, що вiдбулося
за кiлька хвилин... А ще подивляв витривалiсть дiдiвську. Так нiби ©м
зовсiм байдуже. Iншi, зда ться, теж не особливо переймались нестачею.
Нема, ну то й нема. Примирились.
Лише Наталка раз по раз облизувала набряклi губи, що з них нижня
репнула посерединi. Але й тiльки. Нагнувшись усмiхненим лицем над
немовлям, що лежало в матерi на колiнах, бавилась з ним. Та ще Марiйка
дiйсно розкрила уста, як галка в спеку.
Молодиця сидiла задумана, тримаючи дитинча. Була вона з ним до того
хороша, що, зда ться, отак би взяв та й намалював ©©. Отак як . На цьому
всьому тлi. I вже тим самим перевершив би все, що було досi сказано про
Мадонну. А вона - тая Мадонна з диких нетрищ - забула про весь свiт i
навiть грудей не затуля , доправди, божественних, - чи не соромиться, бо
зна , що прекрасна, а чи забула за хлопцiв. А чи глузу з них. А чи то
спрагу хоче напо©ти прохолодою ночi...
Немовля щось гулюка до Наталки, а вона бринька йому пальцем по
губах...
Безподiбний малюнок в яскраво осяяному колi на тлi чорно©, дико© пущi.
За ватрою в нетрах було тихо i поночi, хоч в око стрель. Де-не-де
вихвачувались: купка листу... гiлка... освiтлений шмат стовбура...
Григорiй мовчки встав i почав збирати боклажки, чужi й сво©. Назбирав
цiлий оберемок.
- Куди це ти, чи не на торг, сину? - посмiхнувся старий Сiрко.
Григорiй i собi посмiхнувся:

- Та таке...
А Грицько витрiщив очi:

- Нi, справдi? Шо це ти надумав? А Григорiй просто:
- Пiду по воду.

- Тю-у!.. - Грицько аж схопився. - Чи ти не той?!. Та ти що? Бог з
тобою!
- А чого ж? Тут води - можна Днiпрогес рухати, - i отак мучитись?! -
Це кажучи, пiймав на собi Наталчин погляд i це ще дужче його пiд'юдило.
- Облиш, сину, - сказав старий Мороз. - Перетерпимо якось... Бо тут
води нема й близько. А до того ще й нiч. По тайзi не ходять. Це не в
огородi i не в городi.
Та Григорiй не пiддавався.

- А все-таки спробувати можна... - Подивився на Сiрка, що сидiв,
посмiхаючись в вуса, i нiчого не говорив, почепив гвинтiвку на шию i
ступнув у темряву.
- Ну, то пiдожди й мене! - крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок
штук iз п'ять, в тiм числi три великих, лiтрових, Марiйчиних, почепив
карабiн на плечi:
- Нерпа! За мною!.. - I пiрнув у темряву за Григорi м. Десь пошелестiли
вниз по крутому схилi.

- Самашедший - сплеснула руками Марiйка. - ©й-богу, самашедший!..
Аж Наталка засмiялась. Цибатий зять пiдтримав Марiйку:
- Чудне... Я такого ще не видав. - I скептично скривився, наче йшла
мова справдi про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тiм же дусi.
А старий Сiрко мовчки пихкав люлькою i посмiхався в вуса. "Авжеж не
видав!" I тiльки юна та чорнява мати з немовлям, нiби виголошуючи його
думки; прорекла переконано, з щирою надi ю, спiвчуттям, упертiстю:
- Д i с т а н е!.. О, то, видать... - i покрутила головою, та, не
дiбравши бiльш вiдповiдного слова, закiнчила несподiвано: - Iдол,
видать!.. Тiльки глянути на нього...

Але то без найменшо© нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все
захоплення i надiю на втишення пекельно© спраги i злiсть на чоловiка...
- От теж... Макоцвiтна... - буркнув цибатий зять Морозенко.
А хлопцi - десь як у воду канули. Проглинула ©х темрява, i нi слуху, нi
духу. Анi шелесне нiде, анi гукне...

Чекали. Ходили ще раз до ямок, - чи не набiгла? Нема ... А хлопцi пiшли
i мов запалися. Час минав тягуче i повiльно. Година... Двi... Нi слуху, нi
духу.
Збайдужiлi, втомленi люди подумували, чи не вкладатися спати. Про
вечерю не за©кнувся нiхто.

Наталка поклала пiд голови сiдло i лягла пiд рясним дубом. Лежала так i
дивилась приплющеними очима на вогонь. Бiля не© лiг Заливай, поклав голову
на лапи i теж дивився на вогонь - пряв очима, як круглими люстерками.
Марiйка вмостилася на в'юках горiчерева.
Було пiзно, та сон не брав нiкого. Дiди i цибатий зять сидiли коло
вогню, зрiдка перекидуючись словом. Спрага i втома i ©м теж вiдбила охоту
до розмови. Та вже, далебi, i не спрага володiла думками кожного...
Молодиця тривожно позирала на всiх, але мовчала. Ачей вже перейшло за
пiвнiч. Втому заступила тривога.

Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапля ться в таких нетрищах та
тако© глупо© ночi!.. "Подурiли, прости, Господи!.. Ну й народ пiшов!"
А старий Сiрко сидiв собi, без кiнця попихкуючи люлькою, i дивився на
вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та:

- Еге ж!..
- А що то за один? - не перемiг-таки цiкавостi зять, спитав нарештi,
нiби ненароком, лежачи на черевi та позираючи з-пiд насуплених брiв на
полум'я: - Що то за чудак?.. Видать, не тайожний.

- А не тайожний, - згодився Сiрко, постукуючи люлькою об полiняку та
натоптуючи ©© помалу знов.

- А хто вiн?.. Чи не зять? А мабуть, що так!.. Десь за вогненним колом
тихенько, але злiсно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.
- Нi, - пихнув Сiрко, - не зять...

- Видать, нетутешнiй? - байдуже допитувався цибатий.
- А. нетутешнiй... - так само байдуже згоджувався дiд.
- А хто ж вiн?..

Дiд подивився на цибатого спiвбесiдника, не повертаючи голови, i так
само на старого Мороза, - подивився насмiшкувато, помовчав, а тодi
серйозно так, безапеляцiйно:.

- Кревняк один... З центру...

- I парт льний, може? Тож, видать...

Сiрко помовчав. Подовбав пальцем у люльцi та:
- Нi... Бери вище! - подумав хвильку... I додав гордо i трохи
заголосно, з притиском:
- Iнженер, о!
- Овва!..
Зайшла павза. Цибатий вiдчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже,
але завжди незрозумiлим до кiнця, грiзним словом. Те чуже i та мниче, як
чаклунське замовлення, грiзне сво ю та мничiстю слово всiх приголомшило.
А Сiрко курив собi i навiть бровою не зморгнув. Не зморгнув навiть
тодi, як спiймав на собi блиск здивованих i воднораз докiрливо витрiщених
доччиних очей звiдти, з-за свiтляного кола. А дiвчина закусила репнуту
губу i, зiтхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно
щокою до сiдла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.

Заливай враз нашорошився, пiдняв голову... Шось зашарудiло в темрявi.
Ближче. Пес наструнчив вуха i загарчав. А потiм спокiйно поклав голову на
мiсце. Iншi пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише
наставились на стежку...
З темряви виринув Григорiй i пiдiйшов до вогню з гроном боклажок.
Боклажки були мокрi, - вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у
Григорiя був теж мокрий, а обличчя спокiйне.

Коли б вiн бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей,
його дужу постать уздрiвши. Старий Сiрко позiхнув, ворухнув бровами:
- Купив, кажеш? Добре. - I спокiйно та голосно:
- От бач. Твоя правда, Ганно!

Всi посхоплювались зачудованi. Так нiбито запотiла з боклажок не
звичайна вода, а ота казкова, цiлюща, жива вода, що воскреша мертвих.
Наталка пiдвелась iз свого сiдла: Григорiй подав ©й одну боклажку з
водою. Другу подав Ганнi... Дiвчина припала спраглими устами до
бадьорливо© вологи, а очима - до Григорiя, i хтозна, чим до чого дужче...
Навiть забула на цей раз гордо пхикнути.
- А де ж Грицько?

- А я думав, що вiн тут уже. Та ми ж разом iшли i туди, i назад. А
потiм засперечались. Вiн каже: лiвiш, а я - правiш. Вiн уперся, i я
уперся, i вирiшили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так
хай i йде. I Нерпа ж iз ним... Отако©!..
Григорiй знову чiпля на шию гвинтiвку, що був уже зняв, i намiря ться
йти шукати.
Аж тут назустрiч iз темряви Нерпа. За нею - Грицько. В руках лише двi
великi пляшки, а сам iде - регочеться. Почепив зброю на сук, сiв на землю
та аж за живiт береться.

- Та чого ти iржеш!?. А де ж пляшки? - це Марiйка. Грицько махнув рукою
в лiс:
- Пiди позбира ш. Ха-ха-ха! Ну... Ну, зна те, такого iдола ще, мабуть,
i не бачили, як оцей наш Григорiй... Пiшли. Темно, як у пеклi. Сюди
поткнешся - лобом у дерево, туди - ребрами в пень. А ногами нiяк не
виплута шся. Ну, думаю, хай трiшки пройде, а там прохолоне - та й назад. А
вiн преться десь попереду, все вниз, як ведмiдь, тiльки гiлля трiщить.
Нерпа бо©ться iти вперед, треться бiля нiг, а вiн ломить... Коли це чую -
шарах! Брязь-брязь, брязь! - Полетiв через колоду. А я дряпаюсь позаду -
ноги потрапляють у розсипи, в щiлини, - як гавкнеш несподiвано вниз - аж
костi трiщать, зуби клацають. Тупцю мось. А все вперед помалу. Я його не
бачу, i вiн мене нi. Злiсть мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й буде вiн
проситися. Де там!

Наткнулись на скелю, - мацали, мацали, - нi туди, нi сюди. Зрадiв я:
от, кажу, нема ходу.

А вiн попер убiк десь, потрiщав униз-таки. Боже, скiльки ми разiв
падали! Тiльки й чу ш - шарах! Трiсь-трiсь-трiсь! Боклажки або гвинтiвка
бряжчать хiба ж так! Там десь i пляшки всi, пiди позбира ш, Марiйко... Як
тiльки ми ший не позвертали або костей не поламали!.. Iдемо - а води все
нема. У мене вже очi на лоба виперло. I став я тодi проситись: "Ходiм, -
кажу, - назад, хай йому чорт! Так ми рiк iтимемо, а води не знайдемо i
назад не вернемось". А вiн смi ться: "Дурний, - каже, - не може ж цей схил
тягтися аж до Японi©. Найвища гора в свiтi яких вiсiм-дев'ять кiлометрiв,
а це горбки. Зараз буде дно, а на днi завжди вода".

Пiшли. Довго дерлись. Це вже кiлометрiв з чотири. Коли це чую спереду:
"Ага! Ось тут скоро".

Зiйшли на дно. А на днi так же видко, як i вгорi. Тiльки бур'ян
густiший та трава, як очерет, вище голови така, що не продерешся, та
купки. Лазимо, спотика мось. Нема води. Потiм набрели на ковбаню... Як ми
туди не вшелепались!? Коли це як не гуркне, як не затупотить якась сатана
- i пiшла трiщати. Нерпа заскавчала та пiд ноги. Що то без товариства та в
такiй темрявi! А воно, либонь, ведмедяра або вепр, а мо', й ще що...
Попробували - а вода стояча та смердюча. Я хлиснув i виплював. Разом тобi
i чай, i узвар. "Ходiм назад", - кажу. "Нi, ходiм далi". - "Не пiду". -
"Ну, сиди тут, хай тебе вова з'©сть". - Постояв, послухав i пiшов сам.

Коли це чую, скрикнув, а далi гомонить iз кимось... Я прожогом туди,
визволяти: думаю, на яку сатану двоногу набрiв. Останнi пляшки мало не