нових планiв з'явилося. З першого сiчня у Терехiвцi працюватимуть
шоферськi курси. Уже записався. Одержу любительськi права. До прав,
скажете, ще й машину треба. А тут у мене прицiл на роман... Продам на ту
весну мотоцикла плюс гонорар i - "Запорожець". Хочеться свiту побачити. По
одужаннi раптом з'явився величезний потяг до життя. ©здити, бачити,
дивуватись - доки вже загорожу навколо обiйстя плести, наче той павук?
Ще одна iдея народилася: човна моторного придбати. Дуже рiчку люблю. Од
Терехiвки десяток кiлометрiв. На мотоциклi чи автомашинi за чверть години
можна домчати. I пливи собi на здоров'ячко, куди захочеш. Сонце, вода
теплiнь - здорово! Знудився за життям при мним i гарним. Але це вже плани
на далеке майбутн . На саму платню не дуже розженешся. I збоку не як у
людей - жодно© халтурки, хiба списанi книги тещi на розпал. Усе залежить
вiд роману. Бачите, i згодилась моя писанина. Якщо не безсмертя, то хоч
машину матиму. Ще раз процитую народну мудрiсть: краще синиця в жменi...
Але, звiсно, дурень думками багатi . Ще роману не дописав, а вже грошi
лiчить. Ще хто зна , як зубатi критики приймуть книгу, якщо й побачить
вона свiт. Почнуть у всiх газетах Гужву цькувати, тодi хоч з Терехiвки
тiкай, засмiють, а як ще начальство в обласнiм вiддiлi культури
подивиться? Зна те... Можна й посади позбутися. У нас такi страхополохи.
Потягнешся до зiрок - i землi не матимеш. За двома зайцями бiжиш, жодного
не спiйма ш. Але така вже доля моя, у всi часи нелегко було в красному
письменствi працювати.
Десь пiсля третьо© години пiд вiкном захлинувся власним ревом
мотоциклетний мотор i через Iванову кiмнату до свого кабiнету пробiг, не
привiтавшись, Гуляйвiтер. Грюкнув дверима, за хвилину рiзко прочинив ©х,
нiби хлопчисько, що гра ться в суворого дядька:
- Улю! Всi макети i матерiали номера до мене! Вiн завжди, коли товк з
Iваном горшки, удавав, що цiкавиться й керу газетою.
- I зберiть редколегiю в мо му кабiнетi, - зиркнув на годинник, - за
п'ять до четверто©...
Загатний вiдверто посмiхнувся - за п'ять до четверто©. Гуляйвiтер
завважив той iронiчний посмiх i знову, ще сердитiше, грюкнув дверима.
"Самозакохана дрiбнота, - подумав Iван, - гра ться у вишуканого
адмiнiстратора, а потiм пiвзасiдання торочитиме анекдоти". В Загатного
навiть полiпшився настрiй, хоч знав, що зараз, на редколегi©, стоятиме
його питання - помилка в передовiй. Вiн завжди бадьорiшав, коли бачив
Гуляйвiтра. Кольори залежать вiд тла. Коли хочеш милуватися собою, вдало
пiдбери тло. Вдало пiдбери тло. Дурницi, невже Гуляйвiтер наважиться щось
змiнити в макетах? Я на все плюну, хай верста сам...
Пiдвiвся, потер долонi, збуджено пройшовся по кiмнатi й мало не
зiткнувся на порозi з Хаблаком. Аж вiдсахнувся. За метушнею вiн трохи
забув, зумiв забути вчорашнiй програш, ранкову сварку й зараз був
непри мно збентежений. Андрiй Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав
у дверi редакторового кабiнету. На його блiдiм, дуже серйознiм обличчi
якось дивно й незвично виблискували маленькi очi. Уже пiзнiше Загатний
зрозумiв, що його здивувало: в обличчi сумовита вiдреченiсть вiд чогось
дорогого, вимрiяного, а очi свiтяться фанатичною рiшучiстю. (Щодо
фанатизму - це вже Iван Кирилович вигадав, сповiдаючись менi наступного
вечора. Вiдчувалося, що Загатному дуже хочеться згладити в самому собi
враження вiд Хаблакового вчинку...) Нiякого фанатизму в очах Андрiя
Сидоровича я не помiтив, була лише глибока впевненiсть, що чинить вiн
правильно. Але про це згодом...
- Я зайнятий, - буркнув Гуляйвiтер.
- Вибачте, я на хвилинку, - дуже ввiчливо, але твердо мовив Хаблак,
переступаючи порiг.- Я хотiв тiльки сказати...
"Зараз про цуцика врiже, - здогадався Iван.- Хворий, та й годi. Коли що
ввiмкнеться". Йому раптом дуже захотiлось, щоб Хаблак пiдтвердив
редакторову версiю щодо миршавого песика.
- Я хотiв лише сказати, що ваш цуцик не породистий, а звичайний,
вуличний. Повiрте менi, я на цiм знаюся, я у вiйську три роки доглядав за
псами...
Довгу-предовгу хвилину гусла тиша. Iвановi навiть шкода стало
Гуляйвiтра. При мно жалiти ближнього, тодi забува ш про себе хоч на одну
мить.
- Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? - вискляво вереснув Гуляйвiтер
i з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.- Ви що, не
бачите?!
- Я мусив вам це сказати, - тихо i просто мовив Хаблак, причиняючи
дверi. Знову обминув Загатного, нiби й не помiтив його присутностi.
Наче менi не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвiтра.
Кожен по-сво му божеволi . Теж менi принциповiсть. Спробуй бути
принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Ки вi
розповiдатиму. Жива людина в буденностi нездатна лишитись принциповою.
Особливо за сучасно© цивiлiзацi©. Бути принциповим на поворотах,
перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якiйсь новелi.
Коротко: "Захищати сво© принципи в буденнiм життi? Химера. Принциповiсть у
великому. Дрiбна, приземлена принциповiсть посередностей. Хаблак. 12.07".
А втiм, Хаблак тут нi до чого, закреслити. Непри мний присмак пiсля цi ©
оказi© з цуциком. Щось дуже-дуже дрiбне. Нарiзати паперу. Вiн любить
писати на гарному паперi. Гостре естетичне почуття.
Знайшов друкаря, вибрав на складi пачку цупкого, лискучого паперу,
приладнався бiля рiзально© машини й розрiзав папiр на невеликi, iграшковi
аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркушi. Потiм
вiдкреслив синiм олiвцем поля - для поправок. Лише один аркуш лишив чистим
- для заголовка. Це справжня насолода - виводити сво прiзвище й заголовок
майбутнього генiального твору. Вiн забув i Хаблака, i Гуляйвiтра, i Люду,
i весь невдалий сьогоднiшнiй день - вiн готував титульну сторiнку сво ©
новели.
Зверху вивiв косо: Iван Загатний. В самiм низу: Терехiвка, це вже
дрiбнiшими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними лiтерами заголовок.
Але заголовка ще не iснувало. Якось не подумав над ним. Iван Кирилович
замислився. Пiдiйшов до вiкна, руки на грудях, очима - у сiре полотно
двору. Було за п'ять до четверто©. Мимо в кабiнет редактора пройшов
завiдуючий вiддiлом пропаганди райкому, привiтався. Iван не чув,
заглиблений у себе. А може, вдав, що не чу ...
Вiдчуваю розчарування декого з читачiв. Писав-писав про свою ракоманiю,
i тепер зовсiм незрозумiле, навiщо було стiльки паперу псувати. За всiма
законами сучасно© лiтератури герой мусив би перевиховуватись, з
терехiвського обивателя стати активним, житт радiсним громадянином, а вiн
нiбито знову сво © завiв. Не зовсiм сво ©, товаришi читачi. Але про це
далi. Поки що вислухайте кiлька мо©х думок про виховання. Кому нецiкаво,
хай пропустить кiлька абзацiв. Правда, й надалi не обiцяю нiчого
iнтригуючого. Роман скiнчиться спокiйно, буденно, як i починався. Бiльше
розмов, анiж дi©, - яка Терехiвка, такий i роман. Звiдки в нас пристрастi
вiзьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрiбнi, аби до велико© лiтератури
потрапляти. А навмисне конструювати iнтригуючi сюжети на зразок: "У попа
була собака, вiн ©© любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла
разом з собакою до колгоспного агронома..." - не в мо©м характерi. Хай цим
займуться заслуженi, маститi романiсти. Менi ж аби грошi заплатили. Ми
люди хорошi, нам аби грошi.
Перепрошую, на мене часом, як на того Iвана, "находить". Починаю
виставлятися, нiби поганенький актор обласно© фiлармонi© на районнiй
сценi. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товаришi. Iван
Кирилович, нащо вже людина крем'яно© волi, а й той кожного ранку заново
вирiшував iншим стати. Коли вже вселився в нас бiс, як не хрестись, як не
гримуй сво обличчя грiшне в святенницьке, все одно вiн озиватиметься, та
ще й там, де зовсiм небажана згадка про нього.
Одне, чого я навчився пiд час хвороби, - цiнувати мить. Тут навiть
пояснити важко. Адже й ранiше любив я затишок, спокiй, достаток. Але жило
в менi дуже самовпевнене вiдчуття вiчностi: я тiльки iснував, вiдкладаючи
радiсть, насолоду вiд життя на завтра, на майбутн , адже попереду
безконечна низка днiв, куди поспiшати? Тепер я знаю, що безконечностi
нема , у всякому разi - для живого тiла. Кожно© митi низка може
обiрватись. I кожна мить може бути остання. Оце вiдчуття кожно© митi як
останньо© i те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання,
прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волi примушу ш себе
напружитись, ловити найдрiбнiшу iнформацiю, як тепер у журналах пишуть.
Поясню на прикладi: iду на роботу. Морозець, сонце, снiг, свiжiсть -
лiрика... Ступаю, буцiмто боюсь щось розхлюпати в собi. Синички на тинах,
горобчики в стрiхах. Радiю. Раптом обабiч дороги синьо-червонi вогники:
сонце в снiжинцi переломилось. Нiби хтось самоцвiти розсипав. Одразу
Бажова згадую, пам'ята те казку про козлика й самоцвiти? Вогники
переливаються. Живi, пречудовi. П'ю ту красу. Не просто п'ю - смакую.
Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порiвняння.
Тiльки не для когось дегустатор - для себе. Бо вже можуть не пригостити,
бо ця мить може бути остання.
Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцiльний монолог терехiвця
Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всiх цих щедрих
дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправдi живу, а де
лицедiю, граюсь перед вами.
Я ще про товариша Хаблака хотiв написати. Бо, може, й незрозумiле буде,
звiдки раптом знайшлось у нього стiльки рiшучостi сказати редакторовi
правду про цуцика. Я сам спершу дивувався. Але десь за день до свого
вiд'©зду Андрiй Сидорович запросив мене до чайно©. Уявiть собi - мене,
наймолодшого в колективi. Мабуть, тому, що я до всiх однаково ставився i
нiколи не дражнив його. Ну, сiли ми за крайнiй столик, пiд фiкус, замовили
пляшку вермуту, салат i двi вiдбивнi (у терехiвськiй чайнiй дуже смачнi
вiдбивнi готують, нiде смачнiших не куштував). Випили, закусили. Багато
говорили, вже не пам'ятаю усього. Одне тiльки я записав того вечора, бо,
нагадую, занотовував усе, що стосувалось Iвана Кириловича. Випивши склянку
вина, Хаблак розчервонiвся, говорив збуджено, жестикулював, одразу видно,
що мало п' . Але, пригадавши Загатного, спохмурнiв, насупився, мабуть,
глибокий слiд у душi лишився, i проказав:
- Вiн талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. дине, що маю,
- гiднiсть свою та честь. З чим лишусь, коли ©х продам? Я не мiг дозволити
собi таку розкiш - хай у дрiбницi - пiти проти сво © гiдностi. Марта
зрозумiла. Пiсля сутички з Iваном Кириловичем я пiшов додому, i ми вдвох
думали. речi дорожчi за спокiй, навiть життя. Ми зрозумiли це того
дня...
Усе забудеться, розвi ться, як поганий сон. Тiльки не зважати на
дрiбницi. Стати вищим за буденнiсть. Уже й зараз, через пiвгодини пiсля
редколегi©, в його пам'ятi не лишилось нiчого, окрiм переляканого,
нахабнуватого голосу Гуляйвiтра: "О пiв на п'яту я мушу доповiсти першому,
яких заходiв ужито. Вiн так i сказав: хоч зреагуйте на помилку сво часно".
Потiм круговерть, атракцiон - до реготу смiшнi ©в сво©й серйозностi
обличчя, роти вiдкриваються й закриваються, по черзi жують слова, словесна
жуйка, а вiн дивиться понад головами, у вiкно, передвечiрнi тiнi,
всмiха ться до себе, вони ж переконанi, що вiн глузу з ©хнiх жованих
слiв, вони промовляють усi разом, вони вимахують руками, а вiн нiчого не
чу , вiн такий далекий вiд них, сухотний парк районного селища, бiля
глухо© муровано© стiни клубу, пiд хирлявими акацiями, натовп, в тiсному,
задушному колi, що звужу ться, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях
одинак (очi зав'язанi хусткою) розвiв руки i циба по колу, втративши
напрямок, а натовп давиться реготом, натовп трiумфу , ниций, огидний
трiумф посередностей, нарештi одинак тиця ться в людськi тiла й зрива
пов'язку, вiн далеко вiд вiрьовки, зовсiм в iншому боцi, а регiт не
змовка , одинак бачить роззявленi роти, збудженi реготом обличчя, радiсть
у порожнiх очах, порожнiх, як газетна сторiнка, одинак наказу знову
зав'язати йому очi й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими
треба перерiзати заповiтну нитку, й знову трiумфуючий регiт натовпу, бо
одинак iде зовсiм не туди, куди треба йти, й клаца ножицями за кiлька
крокiв вiд фiнiшу, й знову все почина ться спочатку, боротьба велета з
вiвцями, безнадiйна боротьба, трагiчний герць, вiн уже не крадеться по
колу, не розрахову кожен крок, вiн майже бiжить, нетерпляче й уперто,
розмахуючи навкруж себе руками, наче викону якийсь божевiльний танок..._
"Тут доганою не обiйдешся. Справа глибша. В житт вiй позицi©..."
Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потiм не витрачати золотого
часу. Але нiчого путнього не спада на думку. "Вiн i вони" - незрозумiле.
"Самота" - банально. "Осоння" - добре, але якось неконкретне. "Товариш
Загатний - людина здiбна, з нього вийде гарний журналiст, тiльки хай
замислиться, в iм'я чого трудиться..." "Вiн iде од людей" - смiшно i
детективне. Та й не надрукують. "Я" - не те. "Я i люди". Поки що. Може
згодитись. Хоч теж претензiйне i прискiпуватимуться в редакцi©.
Умовний заголовок. Писати як сповiдь. У кожне слово - частину себе.
Тiльки так. Про кого б я писав сво© генiальнi твори, коли б не було на
свiтi мене самого? Я i люди. Навiщо вони жують сво© нуднi слова? Незабаром
розiйдуться по сво©х задушних норах, а вiн пiднiме рожевi вiтрила й
попливе у вiчнiсть. I навiть не кивне на прощання. Коли вони
вкладатимуться спати, обiйматимуть сво©х гладких дружин, вiн уже буде по
той бiк вiчностi. Вiн буде недосяжний. Головне - переплисти один раз,
вивiдати дорогу. За цi ю новелою зродяться десятки iнших, ще прекраснiших.
I з кожною новелою Iван Загатний вiддалятиметься вiд натовпу. Вiн довго
чекав, до тридцяти рокiв, але вiн вiрив, знав, що сьогоднiшнiй вечiр буде.
Тiльки посередностi не вiрять у себе. Ага, вони ждуть вiд нього каяття,
будь ласка, лише зробити дуже винувате обличчя, винувато звестися, пальцi
винувато бiгають по столу, губи винувато ламаються:
- Дякую за увагу до мо © особи, товаришi... Тiльки б не зареготати.
Згадати його зимний, скептичний смiх. Смiх особистостi над масою.
Завершу ться моя розповiдь про колишню Терехiвку, наголошую - колишню,
бо зараз невпiзнанне змiнилась вона, хоч не районним центром. За останнi
роки збудовано бiля майдану селища новий гастроном, над рiчкою вирiс
затишний будиночок лазнi, пiдремонтовано дорогу, що вiд столично© траси.
Тiльки минулого року трудящi придбали сiмнадцять телевiзорiв, дев'ять
пральних машин, двадцять шiсть велосипедiв, тридцять мотоциклiв. Квiтне
славна Терехiвка! Цi данi я дiстав у сiльськiй Радi про всяк випадок, щоб
не звинуватили мене в свiдомому замовчуваннi наших успiхiв. успiхи, , i
великi. Але в романi я малюю Терехiвку кiнця п'ятдесятих рокiв, коли ще не
було таких разючих прикладiв ©© руху вперед. Прошу це завважити.
Сво ю епопе ю я, зда ться, задоволений. Тiльки Iван Загатний щось не
дуже вимальову ться. Я ж лише заради нього, признатись, i починав цю
марудну справу. Нашвидкуруч переглянув роман, i - дивне враження: нiби я
крихiтний-крихiтний, а постать Загатного височить надi мною, i нiч
навколо, i я з лiхтариком бiгаю по нiм променем, вихоплюю з темряви руки,
ноги, обличчя, лише цiльного, живого образу не можу схопити. Насправдi ж
Iван Кирилович був набагато складнiший, нiж я отут намалював. Характер
справдi неабиякий. Щоб висвiтлити його, треба поставити себе. на його
мiсце. Ми ж занадто рiзнi натури. Я ще раз пiдкреслюю - занадто рiзнi.
Лячнувато: а раптом подумають, що я його виправдовую. Нi, тисячi разiв нi!
Я людина тиха, врiвноважена, сiмейна, люблю людей, роботу й нiколи не
ставив себе вище за iнших. Як усi, так i я.
Аби не було недоречних закидiв, хибних здогадок, одразу напишу, що ма
означати кожен образ. Тобто мораль роману. Бо не хочу з синцями ходити.
Так ось, в образi Загатного я намагався змалювати i засудити в художнiй
формi iнтелiгента, який вiдiрвався од народу, трапляються у нас ще й такi
iнтелектуали. Образом товариша Хаблака я тверджу, що не талант, не
здiбностi красять людину, а скромнiсть, i що "посереднiсть", як
висловлювався Iван Кирилович, може бути свiдомiша, анiж "яскрава
особистiсть". В образi Гуляйвiтра виводжу людей, що неправильно обрали
житт вий шлях свiй. Таким краще керувати заготiвельними конторами, а не
редакцiями газет. В образi Дзядзька критикую пiдлабузникiв, таких у
"Перцi" часто малюють, не називаючи прiзвищ. Зда ться, всi. Бачте, нiчого
нового я не вигадав, про все це писалось i пишеться в газетах, прошу не
звинувачувати мене в жодних грiхах.
Через отой страх перед метикуватими критиками, якi можуть насмикати
цитат i зварганити цiлу оказiю, аж буде менi непереливки, я й замовчав
дещо з Iванового характеру. Тепер каюсь: голе тiло свiтиться. Спробую хоч
трохи залатати. Лише десь на перших сторiнках описав я суперечку Загатного
з Василем Молохвою. Однак такi сварки (©х i суперечками не можна назвати,
бо Iван Кирилович не спереча ться, вiн рiзко й нетерпляче, не слухаючи
спiврозмовника, забива вiко труни над ним - таке мо враження)
спалахували з того чи iншого приводу по кiлька разiв на день. Паленiючий
Загатний такi речi казав, що вуха в'янули. Хоч справдi накривайся
простирадлом i повзи на цвинтар. Зараз я спробую узагальнити всi його
сентенцi© в одному реченнi. Ага, ось: Iван Кирилович не вiрив чи удавав,
що не вiрить нi в минуле, нi в майбутн людства. Я занотував кiлька таких
розмов. Ще раз розгорну свого блокнота.
"До редакцi© заходить голова мисливського товариства, збуджений вдалим
полюванням. Пропону замiтку:
"Хижакiв знищено". Двох вполювали. Iван Кирилович охолоджу гостя:
- Справдi, подвиг. Двадцять чиновничкiв, озбро них сучасними рушницями,
забили з нудьги двох беззахисних звiрiв...
- Iсну постанова знищувати хижакiв.
- Найбiльший хижак - людина. Хочете заперечити?
- Людина - цар природи! Ми облагороджу мо природу! - запалю ться
керiвний товариш.
- Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стiльки напаскудили природi, що
можна тiльки дивуватися з ©© терплячостi. Часом менi зда ться, що
пiдсвiдомий потяг людства до всесвiтньо© вiйни, до самознищення - це зла,
але справедлива помста природи. Уявляю, як реготатиме все живе, що
лишиться на планетi, над нашими смердючими тiлами та ру©нами наших
уславлених iсторичних цивiлiзацiй...
I Загатний зареготав - якось холодно, жорстко.
Гiсть пiдводиться:
- Зна те, з такими поглядами краще одразу зашморг на шию.
Iван Кирилович похмуро мовчить. Зда ться, регiт стомив його".
Ще один запис. Коротко, лише Iванiв монолог. Уже не пам'ятаю, з чого
почалася розмова.
- У людськiй iсторi© один принцип: хто найбiльше кровi пролив, той i
бог, той i герой, на того й моляться. Приклади? Бiльше нiж досить.
Наполеона досi вважають великою людиною. Тiльки вдуматись у цi слова:
ве-ли-ка лю-ди-на... Хочеться смiятись i плакати.
Годi було доводити Загатному супротивне. Його присуд був категоричний.
Головне ж, вiд того присуду вiяло похмурою безвихiддю. Мабуть, тому з ним
i не любили сперечатися. Навiть я, хоч i звик до Iванового скепсису, важко
зносив його зневiру. Особливо, коли починалась розмова про атомну вiйну. Я
й зараз не люблю про це розбазiкувати, навiщо себе даремно турбувати, буде
- то буде, все одно колись помремо, хочеться, правда, щоб i дiти пожили,
але вiд нас не залежить, це нiби стихiйне лихо, якого всi чекають i
водночас не чекають, адже й сонце коли-небудь згасне, не рвати ж на собi
волосся. люди, якi зобов'язанi над тим думати, грошi, i неабиякi, за те
отримують. Хай i пiтнiють. А Загатний любив розмовляти про близьке
сконання свiту. Швидше не "любив", а пекло йому, болiло це нестерпно,
навiть у гуртi не мiг забутися. З його слiв виходило, що майбутня вiйна
триватиме кiлька годин i пiсля тих годин будь-яке розумне життя на землi
перестане iснувати. Можливо, через багато тисяч рокiв народяться якiсь
новi iстоти, але iснування розуму природа вже нiколи не допустить, бо рано
чи пiзно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для
природи це нерацiонально, нерентабельне.
Можливо, я щось не так переказав, я в фiлософiях не вельми тямлю, та й
не хочеться засiвати сторiнки роману Iвановими теорiями, менi самому од
них марудно робиться й мороз поза шкiрою. Часом у словах Iвана Кириловича
вчувався менi якийсь холодний трiумф, нiби безвихiдь тiшила його. У такi
хвилини я зовсiм не розумiв свого начальника. А може, менi привиджувалось.
Не дуже вiрте: в мене теж багато вiд настрою залежить. Та й уявлення про
Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник i т. д. Я вже визнавав,
що сам неглибоко розумiю його, але в однiм переконаний: гострiше кожного з
нас вiдчував вiн трагiчнiсть становища, в якiм опинилась людська
цивiлiзацiя, i це була його особиста трагедiя. Iншими словами, вiн хотiв
вiрити, а можливо, i вiрив у людство. Бо як iнакше пояснити слова Iвана
Кириловича, мовленi ним в однiй з вечiрнiх сповiдей:
- Кожен сподiва ться вижити в майбутнiй катастрофi; раптом йому
пощастить бiльше, анiж сусiдовi. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо
справдi почнеться це самовбивство, жити далi не варто...
Ще запам'ятались Iвановi слова, якi я навiть не наважуюсь вимовити.
Одного осiннього вечора, коли ми лишились у редакцi© самi, Загатний
проголосив, дивлячись менi в очi:
- Уявiть ситуацiю. Я за кермом велетенсько© машини. Вулицю переходить
генiальний митець. Назустрiч йому сотня звичайних, сiреньких людей. Менi
несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного
титана духу. I я в iм'я людства, в iм'я гуманiзму, пiдкреслюю - в iм'я
людства i гуманiзму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропону те
щасливiшу розв'язку?
Вiн входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши
вiддих, тiльки б не розвiяти жаданий сон. Востанн рипнули за колегами
дверi, загуркотiв редакторiв мотоцикл - Гуляйвiтер по гриби майнув.
Пропливла повз вiкно довга Хаблакова тiнь. Червонясте сонце визолотило
шибки.
Iван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабiнет редактора - сiв
у крiсло Гуляйвiтра: тут зручно, i за трьома замками почува шся надiйно
самотнiм. Сонце бризкало в настiльне скло, дратувало - смикнув фiранку.
Поклав перед собою нарiзаний папiр, праворуч - авторучку. Вулицею снували
терехiвцi - смiшнi й ницi в сво©й су тностi: Iван Кирилович заплющив очi -
бруднувата, провiнцiйна сiрiсть на деревах, травi, на обличчях.
Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпi велетень духу, що
спробував на хвилину стати посереднiстю. Його божевiльний танок з ножицями
в руках. Нарештi ножицi зачiпають нитку, скрегочуть, i приз - опасистий,
грубий пакунок - пада на землю. Трiумфуючий одинак зрива пов'язку -
сухотний парк перед ним, пащеки глядачiв, що давляться реготом, поновити в
собi вiдчуття спраги, високо©, вiчно© неприкаяностi i ненавистi до
людського табуна..._ Натомiсть живi, соковитi картини дратували Загатного:
бродить по кiсточки в днiпровiй водi, пишнi дiвочi перса, сповитi рожевим
купальником, рожеве сонце у березнi... Iван облiг грудьми стiл, стис
голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло.
Можливо, стомився, чекаючи вечора й тишi. Змусити себе до працi,
згвалтувати власний мозок. Отже, вiн зрiза приз, хапа пакунок i
розгорта ! Натовп напружено мовчить, чека . Вiн зрива перший шар паперу,
але за ним знову папiр. Вiн знову розгорта i надибу на нову обгортку.
Тепер вiн шмату папiр, як власного ворога, натовп почина смiятися, в
людському стовпиську народжу ться регiт, а паперу нема кiнця, пакунок
худне, регiт росте, переможний регiт юрми, ще папiр, ще, бiля його нiг
купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарештi останнiй
аркуш паперу розтерзано i - порожнеча, в його руках нiчого, не лиша ться,
вiн нiчого не виграв, вiн програв герць з масою, його одурено ницо i
пiдло, а натовп помира зо смiху, натовп... Що натовп?.._
Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столi; редакторовi
папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для
книжок, навiть календар смикнув з-пiд настiльного скла, аби не
вiдволiкатися. Для творчостi потрiбен простiр. Натовп регочеться... натовп
помира зо смiху..._ Вiн повторю ться, знову про смiх i про натовп, треба
свiжi враження, свiжi слова. Тiльки не панiкувати. Не панiкувати. Ось
вона, хвилина, заради яко© вiн живе другу добу з учорашнього вечора. А
може, й усе життя. Його надiя i виправдання у герцi з терехiвськими
посередностями. Нiяк не сконденсу думок, бо досi не знайшов певного
заголовка. Заголовок виструнчу новелу, добрий заголовок - половина
справи. Чи не краще буде олiвцем? "Я i люди" - вельми претензiйне i
неточно. "Вiн" - лаконiчно, густо i з пiдтекстом, якого не кожен редактор
второпа ! Так, так, саме "Вiн". Похапцем вимальовував на першому аркушi
пiд власним прiзвищем великими лiтерами: ВIН. Тепер вона зродиться, його
найкраща новела. Ось вона - свята мить натхнення! Бiльше пiднесеностi й
узагальнення. Сучасна притча. Iдiотський шепiт за стiною. Вiн гнiвно
мовить ницому натовпу... Шепiт за стiною, в друкарнi. Сволота! Не вимкнули
репродуктора. Вiн гнiвно скаже... Нi, вiн не зможе творити, доки не
вкоротить язика репродукторовi. Ось чому не мiг зiбратися з думками - не
дивина. Шарпав дверi редакторового кабiнету, секретарсько©, ламав нiгтi,
намацуючи на шафi ключа вiд друкарського цеху. Рвонув з розетки штепсель,
аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний пiт.
Нарештi - тиша.
Часто пишуть, що людина з часом вихову ться, форму ться. Це так. Але
стрижень, основа характеру лишаються майже незмiнними протягом багатьох
рокiв. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи над Iвановим життям. У
минулих роздiлах я вже трохи висвiтлив його юнiсть. Шкода, але про
дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нiчого, окрiм двох розповiдей,
занотованих у щоденниках знайомо© уже нам Люди. Хоч я i не високо© думки
шоферськi курси. Уже записався. Одержу любительськi права. До прав,
скажете, ще й машину треба. А тут у мене прицiл на роман... Продам на ту
весну мотоцикла плюс гонорар i - "Запорожець". Хочеться свiту побачити. По
одужаннi раптом з'явився величезний потяг до життя. ©здити, бачити,
дивуватись - доки вже загорожу навколо обiйстя плести, наче той павук?
Ще одна iдея народилася: човна моторного придбати. Дуже рiчку люблю. Од
Терехiвки десяток кiлометрiв. На мотоциклi чи автомашинi за чверть години
можна домчати. I пливи собi на здоров'ячко, куди захочеш. Сонце, вода
теплiнь - здорово! Знудився за життям при мним i гарним. Але це вже плани
на далеке майбутн . На саму платню не дуже розженешся. I збоку не як у
людей - жодно© халтурки, хiба списанi книги тещi на розпал. Усе залежить
вiд роману. Бачите, i згодилась моя писанина. Якщо не безсмертя, то хоч
машину матиму. Ще раз процитую народну мудрiсть: краще синиця в жменi...
Але, звiсно, дурень думками багатi . Ще роману не дописав, а вже грошi
лiчить. Ще хто зна , як зубатi критики приймуть книгу, якщо й побачить
вона свiт. Почнуть у всiх газетах Гужву цькувати, тодi хоч з Терехiвки
тiкай, засмiють, а як ще начальство в обласнiм вiддiлi культури
подивиться? Зна те... Можна й посади позбутися. У нас такi страхополохи.
Потягнешся до зiрок - i землi не матимеш. За двома зайцями бiжиш, жодного
не спiйма ш. Але така вже доля моя, у всi часи нелегко було в красному
письменствi працювати.
Десь пiсля третьо© години пiд вiкном захлинувся власним ревом
мотоциклетний мотор i через Iванову кiмнату до свого кабiнету пробiг, не
привiтавшись, Гуляйвiтер. Грюкнув дверима, за хвилину рiзко прочинив ©х,
нiби хлопчисько, що гра ться в суворого дядька:
- Улю! Всi макети i матерiали номера до мене! Вiн завжди, коли товк з
Iваном горшки, удавав, що цiкавиться й керу газетою.
- I зберiть редколегiю в мо му кабiнетi, - зиркнув на годинник, - за
п'ять до четверто©...
Загатний вiдверто посмiхнувся - за п'ять до четверто©. Гуляйвiтер
завважив той iронiчний посмiх i знову, ще сердитiше, грюкнув дверима.
"Самозакохана дрiбнота, - подумав Iван, - гра ться у вишуканого
адмiнiстратора, а потiм пiвзасiдання торочитиме анекдоти". В Загатного
навiть полiпшився настрiй, хоч знав, що зараз, на редколегi©, стоятиме
його питання - помилка в передовiй. Вiн завжди бадьорiшав, коли бачив
Гуляйвiтра. Кольори залежать вiд тла. Коли хочеш милуватися собою, вдало
пiдбери тло. Вдало пiдбери тло. Дурницi, невже Гуляйвiтер наважиться щось
змiнити в макетах? Я на все плюну, хай верста сам...
Пiдвiвся, потер долонi, збуджено пройшовся по кiмнатi й мало не
зiткнувся на порозi з Хаблаком. Аж вiдсахнувся. За метушнею вiн трохи
забув, зумiв забути вчорашнiй програш, ранкову сварку й зараз був
непри мно збентежений. Андрiй Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав
у дверi редакторового кабiнету. На його блiдiм, дуже серйознiм обличчi
якось дивно й незвично виблискували маленькi очi. Уже пiзнiше Загатний
зрозумiв, що його здивувало: в обличчi сумовита вiдреченiсть вiд чогось
дорогого, вимрiяного, а очi свiтяться фанатичною рiшучiстю. (Щодо
фанатизму - це вже Iван Кирилович вигадав, сповiдаючись менi наступного
вечора. Вiдчувалося, що Загатному дуже хочеться згладити в самому собi
враження вiд Хаблакового вчинку...) Нiякого фанатизму в очах Андрiя
Сидоровича я не помiтив, була лише глибока впевненiсть, що чинить вiн
правильно. Але про це згодом...
- Я зайнятий, - буркнув Гуляйвiтер.
- Вибачте, я на хвилинку, - дуже ввiчливо, але твердо мовив Хаблак,
переступаючи порiг.- Я хотiв тiльки сказати...
"Зараз про цуцика врiже, - здогадався Iван.- Хворий, та й годi. Коли що
ввiмкнеться". Йому раптом дуже захотiлось, щоб Хаблак пiдтвердив
редакторову версiю щодо миршавого песика.
- Я хотiв лише сказати, що ваш цуцик не породистий, а звичайний,
вуличний. Повiрте менi, я на цiм знаюся, я у вiйську три роки доглядав за
псами...
Довгу-предовгу хвилину гусла тиша. Iвановi навiть шкода стало
Гуляйвiтра. При мно жалiти ближнього, тодi забува ш про себе хоч на одну
мить.
- Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? - вискляво вереснув Гуляйвiтер
i з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.- Ви що, не
бачите?!
- Я мусив вам це сказати, - тихо i просто мовив Хаблак, причиняючи
дверi. Знову обминув Загатного, нiби й не помiтив його присутностi.
Наче менi не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвiтра.
Кожен по-сво му божеволi . Теж менi принциповiсть. Спробуй бути
принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Ки вi
розповiдатиму. Жива людина в буденностi нездатна лишитись принциповою.
Особливо за сучасно© цивiлiзацi©. Бути принциповим на поворотах,
перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якiйсь новелi.
Коротко: "Захищати сво© принципи в буденнiм життi? Химера. Принциповiсть у
великому. Дрiбна, приземлена принциповiсть посередностей. Хаблак. 12.07".
А втiм, Хаблак тут нi до чого, закреслити. Непри мний присмак пiсля цi ©
оказi© з цуциком. Щось дуже-дуже дрiбне. Нарiзати паперу. Вiн любить
писати на гарному паперi. Гостре естетичне почуття.
Знайшов друкаря, вибрав на складi пачку цупкого, лискучого паперу,
приладнався бiля рiзально© машини й розрiзав папiр на невеликi, iграшковi
аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркушi. Потiм
вiдкреслив синiм олiвцем поля - для поправок. Лише один аркуш лишив чистим
- для заголовка. Це справжня насолода - виводити сво прiзвище й заголовок
майбутнього генiального твору. Вiн забув i Хаблака, i Гуляйвiтра, i Люду,
i весь невдалий сьогоднiшнiй день - вiн готував титульну сторiнку сво ©
новели.
Зверху вивiв косо: Iван Загатний. В самiм низу: Терехiвка, це вже
дрiбнiшими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними лiтерами заголовок.
Але заголовка ще не iснувало. Якось не подумав над ним. Iван Кирилович
замислився. Пiдiйшов до вiкна, руки на грудях, очима - у сiре полотно
двору. Було за п'ять до четверто©. Мимо в кабiнет редактора пройшов
завiдуючий вiддiлом пропаганди райкому, привiтався. Iван не чув,
заглиблений у себе. А може, вдав, що не чу ...
Вiдчуваю розчарування декого з читачiв. Писав-писав про свою ракоманiю,
i тепер зовсiм незрозумiле, навiщо було стiльки паперу псувати. За всiма
законами сучасно© лiтератури герой мусив би перевиховуватись, з
терехiвського обивателя стати активним, житт радiсним громадянином, а вiн
нiбито знову сво © завiв. Не зовсiм сво ©, товаришi читачi. Але про це
далi. Поки що вислухайте кiлька мо©х думок про виховання. Кому нецiкаво,
хай пропустить кiлька абзацiв. Правда, й надалi не обiцяю нiчого
iнтригуючого. Роман скiнчиться спокiйно, буденно, як i починався. Бiльше
розмов, анiж дi©, - яка Терехiвка, такий i роман. Звiдки в нас пристрастi
вiзьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрiбнi, аби до велико© лiтератури
потрапляти. А навмисне конструювати iнтригуючi сюжети на зразок: "У попа
була собака, вiн ©© любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла
разом з собакою до колгоспного агронома..." - не в мо©м характерi. Хай цим
займуться заслуженi, маститi романiсти. Менi ж аби грошi заплатили. Ми
люди хорошi, нам аби грошi.
Перепрошую, на мене часом, як на того Iвана, "находить". Починаю
виставлятися, нiби поганенький актор обласно© фiлармонi© на районнiй
сценi. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товаришi. Iван
Кирилович, нащо вже людина крем'яно© волi, а й той кожного ранку заново
вирiшував iншим стати. Коли вже вселився в нас бiс, як не хрестись, як не
гримуй сво обличчя грiшне в святенницьке, все одно вiн озиватиметься, та
ще й там, де зовсiм небажана згадка про нього.
Одне, чого я навчився пiд час хвороби, - цiнувати мить. Тут навiть
пояснити важко. Адже й ранiше любив я затишок, спокiй, достаток. Але жило
в менi дуже самовпевнене вiдчуття вiчностi: я тiльки iснував, вiдкладаючи
радiсть, насолоду вiд життя на завтра, на майбутн , адже попереду
безконечна низка днiв, куди поспiшати? Тепер я знаю, що безконечностi
нема , у всякому разi - для живого тiла. Кожно© митi низка може
обiрватись. I кожна мить може бути остання. Оце вiдчуття кожно© митi як
останньо© i те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання,
прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волi примушу ш себе
напружитись, ловити найдрiбнiшу iнформацiю, як тепер у журналах пишуть.
Поясню на прикладi: iду на роботу. Морозець, сонце, снiг, свiжiсть -
лiрика... Ступаю, буцiмто боюсь щось розхлюпати в собi. Синички на тинах,
горобчики в стрiхах. Радiю. Раптом обабiч дороги синьо-червонi вогники:
сонце в снiжинцi переломилось. Нiби хтось самоцвiти розсипав. Одразу
Бажова згадую, пам'ята те казку про козлика й самоцвiти? Вогники
переливаються. Живi, пречудовi. П'ю ту красу. Не просто п'ю - смакую.
Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порiвняння.
Тiльки не для когось дегустатор - для себе. Бо вже можуть не пригостити,
бо ця мить може бути остання.
Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцiльний монолог терехiвця
Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всiх цих щедрих
дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправдi живу, а де
лицедiю, граюсь перед вами.
Я ще про товариша Хаблака хотiв написати. Бо, може, й незрозумiле буде,
звiдки раптом знайшлось у нього стiльки рiшучостi сказати редакторовi
правду про цуцика. Я сам спершу дивувався. Але десь за день до свого
вiд'©зду Андрiй Сидорович запросив мене до чайно©. Уявiть собi - мене,
наймолодшого в колективi. Мабуть, тому, що я до всiх однаково ставився i
нiколи не дражнив його. Ну, сiли ми за крайнiй столик, пiд фiкус, замовили
пляшку вермуту, салат i двi вiдбивнi (у терехiвськiй чайнiй дуже смачнi
вiдбивнi готують, нiде смачнiших не куштував). Випили, закусили. Багато
говорили, вже не пам'ятаю усього. Одне тiльки я записав того вечора, бо,
нагадую, занотовував усе, що стосувалось Iвана Кириловича. Випивши склянку
вина, Хаблак розчервонiвся, говорив збуджено, жестикулював, одразу видно,
що мало п' . Але, пригадавши Загатного, спохмурнiв, насупився, мабуть,
глибокий слiд у душi лишився, i проказав:
- Вiн талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. дине, що маю,
- гiднiсть свою та честь. З чим лишусь, коли ©х продам? Я не мiг дозволити
собi таку розкiш - хай у дрiбницi - пiти проти сво © гiдностi. Марта
зрозумiла. Пiсля сутички з Iваном Кириловичем я пiшов додому, i ми вдвох
думали. речi дорожчi за спокiй, навiть життя. Ми зрозумiли це того
дня...
Усе забудеться, розвi ться, як поганий сон. Тiльки не зважати на
дрiбницi. Стати вищим за буденнiсть. Уже й зараз, через пiвгодини пiсля
редколегi©, в його пам'ятi не лишилось нiчого, окрiм переляканого,
нахабнуватого голосу Гуляйвiтра: "О пiв на п'яту я мушу доповiсти першому,
яких заходiв ужито. Вiн так i сказав: хоч зреагуйте на помилку сво часно".
Потiм круговерть, атракцiон - до реготу смiшнi ©в сво©й серйозностi
обличчя, роти вiдкриваються й закриваються, по черзi жують слова, словесна
жуйка, а вiн дивиться понад головами, у вiкно, передвечiрнi тiнi,
всмiха ться до себе, вони ж переконанi, що вiн глузу з ©хнiх жованих
слiв, вони промовляють усi разом, вони вимахують руками, а вiн нiчого не
чу , вiн такий далекий вiд них, сухотний парк районного селища, бiля
глухо© муровано© стiни клубу, пiд хирлявими акацiями, натовп, в тiсному,
задушному колi, що звужу ться, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях
одинак (очi зав'язанi хусткою) розвiв руки i циба по колу, втративши
напрямок, а натовп давиться реготом, натовп трiумфу , ниций, огидний
трiумф посередностей, нарештi одинак тиця ться в людськi тiла й зрива
пов'язку, вiн далеко вiд вiрьовки, зовсiм в iншому боцi, а регiт не
змовка , одинак бачить роззявленi роти, збудженi реготом обличчя, радiсть
у порожнiх очах, порожнiх, як газетна сторiнка, одинак наказу знову
зав'язати йому очi й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими
треба перерiзати заповiтну нитку, й знову трiумфуючий регiт натовпу, бо
одинак iде зовсiм не туди, куди треба йти, й клаца ножицями за кiлька
крокiв вiд фiнiшу, й знову все почина ться спочатку, боротьба велета з
вiвцями, безнадiйна боротьба, трагiчний герць, вiн уже не крадеться по
колу, не розрахову кожен крок, вiн майже бiжить, нетерпляче й уперто,
розмахуючи навкруж себе руками, наче викону якийсь божевiльний танок..._
"Тут доганою не обiйдешся. Справа глибша. В житт вiй позицi©..."
Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потiм не витрачати золотого
часу. Але нiчого путнього не спада на думку. "Вiн i вони" - незрозумiле.
"Самота" - банально. "Осоння" - добре, але якось неконкретне. "Товариш
Загатний - людина здiбна, з нього вийде гарний журналiст, тiльки хай
замислиться, в iм'я чого трудиться..." "Вiн iде од людей" - смiшно i
детективне. Та й не надрукують. "Я" - не те. "Я i люди". Поки що. Може
згодитись. Хоч теж претензiйне i прискiпуватимуться в редакцi©.
Умовний заголовок. Писати як сповiдь. У кожне слово - частину себе.
Тiльки так. Про кого б я писав сво© генiальнi твори, коли б не було на
свiтi мене самого? Я i люди. Навiщо вони жують сво© нуднi слова? Незабаром
розiйдуться по сво©х задушних норах, а вiн пiднiме рожевi вiтрила й
попливе у вiчнiсть. I навiть не кивне на прощання. Коли вони
вкладатимуться спати, обiйматимуть сво©х гладких дружин, вiн уже буде по
той бiк вiчностi. Вiн буде недосяжний. Головне - переплисти один раз,
вивiдати дорогу. За цi ю новелою зродяться десятки iнших, ще прекраснiших.
I з кожною новелою Iван Загатний вiддалятиметься вiд натовпу. Вiн довго
чекав, до тридцяти рокiв, але вiн вiрив, знав, що сьогоднiшнiй вечiр буде.
Тiльки посередностi не вiрять у себе. Ага, вони ждуть вiд нього каяття,
будь ласка, лише зробити дуже винувате обличчя, винувато звестися, пальцi
винувато бiгають по столу, губи винувато ламаються:
- Дякую за увагу до мо © особи, товаришi... Тiльки б не зареготати.
Згадати його зимний, скептичний смiх. Смiх особистостi над масою.
Завершу ться моя розповiдь про колишню Терехiвку, наголошую - колишню,
бо зараз невпiзнанне змiнилась вона, хоч не районним центром. За останнi
роки збудовано бiля майдану селища новий гастроном, над рiчкою вирiс
затишний будиночок лазнi, пiдремонтовано дорогу, що вiд столично© траси.
Тiльки минулого року трудящi придбали сiмнадцять телевiзорiв, дев'ять
пральних машин, двадцять шiсть велосипедiв, тридцять мотоциклiв. Квiтне
славна Терехiвка! Цi данi я дiстав у сiльськiй Радi про всяк випадок, щоб
не звинуватили мене в свiдомому замовчуваннi наших успiхiв. успiхи, , i
великi. Але в романi я малюю Терехiвку кiнця п'ятдесятих рокiв, коли ще не
було таких разючих прикладiв ©© руху вперед. Прошу це завважити.
Сво ю епопе ю я, зда ться, задоволений. Тiльки Iван Загатний щось не
дуже вимальову ться. Я ж лише заради нього, признатись, i починав цю
марудну справу. Нашвидкуруч переглянув роман, i - дивне враження: нiби я
крихiтний-крихiтний, а постать Загатного височить надi мною, i нiч
навколо, i я з лiхтариком бiгаю по нiм променем, вихоплюю з темряви руки,
ноги, обличчя, лише цiльного, живого образу не можу схопити. Насправдi ж
Iван Кирилович був набагато складнiший, нiж я отут намалював. Характер
справдi неабиякий. Щоб висвiтлити його, треба поставити себе. на його
мiсце. Ми ж занадто рiзнi натури. Я ще раз пiдкреслюю - занадто рiзнi.
Лячнувато: а раптом подумають, що я його виправдовую. Нi, тисячi разiв нi!
Я людина тиха, врiвноважена, сiмейна, люблю людей, роботу й нiколи не
ставив себе вище за iнших. Як усi, так i я.
Аби не було недоречних закидiв, хибних здогадок, одразу напишу, що ма
означати кожен образ. Тобто мораль роману. Бо не хочу з синцями ходити.
Так ось, в образi Загатного я намагався змалювати i засудити в художнiй
формi iнтелiгента, який вiдiрвався од народу, трапляються у нас ще й такi
iнтелектуали. Образом товариша Хаблака я тверджу, що не талант, не
здiбностi красять людину, а скромнiсть, i що "посереднiсть", як
висловлювався Iван Кирилович, може бути свiдомiша, анiж "яскрава
особистiсть". В образi Гуляйвiтра виводжу людей, що неправильно обрали
житт вий шлях свiй. Таким краще керувати заготiвельними конторами, а не
редакцiями газет. В образi Дзядзька критикую пiдлабузникiв, таких у
"Перцi" часто малюють, не називаючи прiзвищ. Зда ться, всi. Бачте, нiчого
нового я не вигадав, про все це писалось i пишеться в газетах, прошу не
звинувачувати мене в жодних грiхах.
Через отой страх перед метикуватими критиками, якi можуть насмикати
цитат i зварганити цiлу оказiю, аж буде менi непереливки, я й замовчав
дещо з Iванового характеру. Тепер каюсь: голе тiло свiтиться. Спробую хоч
трохи залатати. Лише десь на перших сторiнках описав я суперечку Загатного
з Василем Молохвою. Однак такi сварки (©х i суперечками не можна назвати,
бо Iван Кирилович не спереча ться, вiн рiзко й нетерпляче, не слухаючи
спiврозмовника, забива вiко труни над ним - таке мо враження)
спалахували з того чи iншого приводу по кiлька разiв на день. Паленiючий
Загатний такi речi казав, що вуха в'янули. Хоч справдi накривайся
простирадлом i повзи на цвинтар. Зараз я спробую узагальнити всi його
сентенцi© в одному реченнi. Ага, ось: Iван Кирилович не вiрив чи удавав,
що не вiрить нi в минуле, нi в майбутн людства. Я занотував кiлька таких
розмов. Ще раз розгорну свого блокнота.
"До редакцi© заходить голова мисливського товариства, збуджений вдалим
полюванням. Пропону замiтку:
"Хижакiв знищено". Двох вполювали. Iван Кирилович охолоджу гостя:
- Справдi, подвиг. Двадцять чиновничкiв, озбро них сучасними рушницями,
забили з нудьги двох беззахисних звiрiв...
- Iсну постанова знищувати хижакiв.
- Найбiльший хижак - людина. Хочете заперечити?
- Людина - цар природи! Ми облагороджу мо природу! - запалю ться
керiвний товариш.
- Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стiльки напаскудили природi, що
можна тiльки дивуватися з ©© терплячостi. Часом менi зда ться, що
пiдсвiдомий потяг людства до всесвiтньо© вiйни, до самознищення - це зла,
але справедлива помста природи. Уявляю, як реготатиме все живе, що
лишиться на планетi, над нашими смердючими тiлами та ру©нами наших
уславлених iсторичних цивiлiзацiй...
I Загатний зареготав - якось холодно, жорстко.
Гiсть пiдводиться:
- Зна те, з такими поглядами краще одразу зашморг на шию.
Iван Кирилович похмуро мовчить. Зда ться, регiт стомив його".
Ще один запис. Коротко, лише Iванiв монолог. Уже не пам'ятаю, з чого
почалася розмова.
- У людськiй iсторi© один принцип: хто найбiльше кровi пролив, той i
бог, той i герой, на того й моляться. Приклади? Бiльше нiж досить.
Наполеона досi вважають великою людиною. Тiльки вдуматись у цi слова:
ве-ли-ка лю-ди-на... Хочеться смiятись i плакати.
Годi було доводити Загатному супротивне. Його присуд був категоричний.
Головне ж, вiд того присуду вiяло похмурою безвихiддю. Мабуть, тому з ним
i не любили сперечатися. Навiть я, хоч i звик до Iванового скепсису, важко
зносив його зневiру. Особливо, коли починалась розмова про атомну вiйну. Я
й зараз не люблю про це розбазiкувати, навiщо себе даремно турбувати, буде
- то буде, все одно колись помремо, хочеться, правда, щоб i дiти пожили,
але вiд нас не залежить, це нiби стихiйне лихо, якого всi чекають i
водночас не чекають, адже й сонце коли-небудь згасне, не рвати ж на собi
волосся. люди, якi зобов'язанi над тим думати, грошi, i неабиякi, за те
отримують. Хай i пiтнiють. А Загатний любив розмовляти про близьке
сконання свiту. Швидше не "любив", а пекло йому, болiло це нестерпно,
навiть у гуртi не мiг забутися. З його слiв виходило, що майбутня вiйна
триватиме кiлька годин i пiсля тих годин будь-яке розумне життя на землi
перестане iснувати. Можливо, через багато тисяч рокiв народяться якiсь
новi iстоти, але iснування розуму природа вже нiколи не допустить, бо рано
чи пiзно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для
природи це нерацiонально, нерентабельне.
Можливо, я щось не так переказав, я в фiлософiях не вельми тямлю, та й
не хочеться засiвати сторiнки роману Iвановими теорiями, менi самому од
них марудно робиться й мороз поза шкiрою. Часом у словах Iвана Кириловича
вчувався менi якийсь холодний трiумф, нiби безвихiдь тiшила його. У такi
хвилини я зовсiм не розумiв свого начальника. А може, менi привиджувалось.
Не дуже вiрте: в мене теж багато вiд настрою залежить. Та й уявлення про
Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник i т. д. Я вже визнавав,
що сам неглибоко розумiю його, але в однiм переконаний: гострiше кожного з
нас вiдчував вiн трагiчнiсть становища, в якiм опинилась людська
цивiлiзацiя, i це була його особиста трагедiя. Iншими словами, вiн хотiв
вiрити, а можливо, i вiрив у людство. Бо як iнакше пояснити слова Iвана
Кириловича, мовленi ним в однiй з вечiрнiх сповiдей:
- Кожен сподiва ться вижити в майбутнiй катастрофi; раптом йому
пощастить бiльше, анiж сусiдовi. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо
справдi почнеться це самовбивство, жити далi не варто...
Ще запам'ятались Iвановi слова, якi я навiть не наважуюсь вимовити.
Одного осiннього вечора, коли ми лишились у редакцi© самi, Загатний
проголосив, дивлячись менi в очi:
- Уявiть ситуацiю. Я за кермом велетенсько© машини. Вулицю переходить
генiальний митець. Назустрiч йому сотня звичайних, сiреньких людей. Менi
несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного
титана духу. I я в iм'я людства, в iм'я гуманiзму, пiдкреслюю - в iм'я
людства i гуманiзму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропону те
щасливiшу розв'язку?
Вiн входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши
вiддих, тiльки б не розвiяти жаданий сон. Востанн рипнули за колегами
дверi, загуркотiв редакторiв мотоцикл - Гуляйвiтер по гриби майнув.
Пропливла повз вiкно довга Хаблакова тiнь. Червонясте сонце визолотило
шибки.
Iван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабiнет редактора - сiв
у крiсло Гуляйвiтра: тут зручно, i за трьома замками почува шся надiйно
самотнiм. Сонце бризкало в настiльне скло, дратувало - смикнув фiранку.
Поклав перед собою нарiзаний папiр, праворуч - авторучку. Вулицею снували
терехiвцi - смiшнi й ницi в сво©й су тностi: Iван Кирилович заплющив очi -
бруднувата, провiнцiйна сiрiсть на деревах, травi, на обличчях.
Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпi велетень духу, що
спробував на хвилину стати посереднiстю. Його божевiльний танок з ножицями
в руках. Нарештi ножицi зачiпають нитку, скрегочуть, i приз - опасистий,
грубий пакунок - пада на землю. Трiумфуючий одинак зрива пов'язку -
сухотний парк перед ним, пащеки глядачiв, що давляться реготом, поновити в
собi вiдчуття спраги, високо©, вiчно© неприкаяностi i ненавистi до
людського табуна..._ Натомiсть живi, соковитi картини дратували Загатного:
бродить по кiсточки в днiпровiй водi, пишнi дiвочi перса, сповитi рожевим
купальником, рожеве сонце у березнi... Iван облiг грудьми стiл, стис
голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло.
Можливо, стомився, чекаючи вечора й тишi. Змусити себе до працi,
згвалтувати власний мозок. Отже, вiн зрiза приз, хапа пакунок i
розгорта ! Натовп напружено мовчить, чека . Вiн зрива перший шар паперу,
але за ним знову папiр. Вiн знову розгорта i надибу на нову обгортку.
Тепер вiн шмату папiр, як власного ворога, натовп почина смiятися, в
людському стовпиську народжу ться регiт, а паперу нема кiнця, пакунок
худне, регiт росте, переможний регiт юрми, ще папiр, ще, бiля його нiг
купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарештi останнiй
аркуш паперу розтерзано i - порожнеча, в його руках нiчого, не лиша ться,
вiн нiчого не виграв, вiн програв герць з масою, його одурено ницо i
пiдло, а натовп помира зо смiху, натовп... Що натовп?.._
Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столi; редакторовi
папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для
книжок, навiть календар смикнув з-пiд настiльного скла, аби не
вiдволiкатися. Для творчостi потрiбен простiр. Натовп регочеться... натовп
помира зо смiху..._ Вiн повторю ться, знову про смiх i про натовп, треба
свiжi враження, свiжi слова. Тiльки не панiкувати. Не панiкувати. Ось
вона, хвилина, заради яко© вiн живе другу добу з учорашнього вечора. А
може, й усе життя. Його надiя i виправдання у герцi з терехiвськими
посередностями. Нiяк не сконденсу думок, бо досi не знайшов певного
заголовка. Заголовок виструнчу новелу, добрий заголовок - половина
справи. Чи не краще буде олiвцем? "Я i люди" - вельми претензiйне i
неточно. "Вiн" - лаконiчно, густо i з пiдтекстом, якого не кожен редактор
второпа ! Так, так, саме "Вiн". Похапцем вимальовував на першому аркушi
пiд власним прiзвищем великими лiтерами: ВIН. Тепер вона зродиться, його
найкраща новела. Ось вона - свята мить натхнення! Бiльше пiднесеностi й
узагальнення. Сучасна притча. Iдiотський шепiт за стiною. Вiн гнiвно
мовить ницому натовпу... Шепiт за стiною, в друкарнi. Сволота! Не вимкнули
репродуктора. Вiн гнiвно скаже... Нi, вiн не зможе творити, доки не
вкоротить язика репродукторовi. Ось чому не мiг зiбратися з думками - не
дивина. Шарпав дверi редакторового кабiнету, секретарсько©, ламав нiгтi,
намацуючи на шафi ключа вiд друкарського цеху. Рвонув з розетки штепсель,
аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний пiт.
Нарештi - тиша.
Часто пишуть, що людина з часом вихову ться, форму ться. Це так. Але
стрижень, основа характеру лишаються майже незмiнними протягом багатьох
рокiв. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи над Iвановим життям. У
минулих роздiлах я вже трохи висвiтлив його юнiсть. Шкода, але про
дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нiчого, окрiм двох розповiдей,
занотованих у щоденниках знайомо© уже нам Люди. Хоч я i не високо© думки