б не вiддалася за Iвана - боялася зiпсувати собi життя. Люда теж любила й
любить певнiсть - у цiм ми з нею близькi. :
Пiсля тi © мiсячно© ночi вони з тиждень уникали одне одного й потiм
лише один раз зустрiлись у райвиконкомi, в години Людиного чергування. Хай
глядачi заповнюють наш крихiтний театр, незабаром я пiдiйму завiсу. А поки
декiлька зауважень щодо геро©в. Люда поспiшала. Людi необхiдна була ця
остання зустрiч, що перекреслювала бiлу дорогу та розв'язувала дiвчинi
руки. Бо за ©© спиною уже стояв Борисенко - партiя, як для Терехiвки,
вельми вдала, солiдна. Стривожений настирливiстю Загатного, пiдстаркуватий
холостяк зненацька розплющив очi й почав активно дiяти. Люда ж була далеко
не сiмнадцятирiчна, щоб вiдмовляти людинi статечнiй, без двох хвилин
директоровi станцi©. Iван... Але Iван сам про себе скаже. Вiн стiльки
наторочив Людмилi Леопольдiвнi тi © ночi в райвиконкомi, що ©й, бiднiй,
несила було навiть всього записати, хоч як дбала про нащадкiв...
Я скористаюся з Людиних записiв, не додаючи до промови Загатного
жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому роздiлi,
але Iван Кирилович, виходячи з редакцi©, попросив у друкаря двi сигарети,
потiм вернувся i взяв ще одну, хоч майже не курив. Отже, Загатний
готувався до серйозно© розмови, бiльше того, вiн уже бачив себе в
майбутнiй розмовi - з сигаретою на тлi темного вiкна, з сигаретою у
просторiй приймальнi тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними. А
тим часом, повторюю, вiн майже не курив, мав у дитинствi операцiю на
горлi. Вчителевi Петру Васильовичу Нетерплячцi теж заборонили палити -
гланди вирiзали, та якось невдало, сiльська лiкарня, зна те. А вiн курив
та курив i докурився до раку горла, навiть хворий не випускав з рота
сигарети, посмокче й кашля , кашля ; все жартував, щоб не забули йому в
труну покласти з десяток пачок "Прими"... Але знову я веселеньку затяг.
Через Нетерплячку мало не забув гiрких слiв Iвана Кириловича, сказаних
менi в iнтимнiй рестораннiй розмовi:
- Я спроможний любити лише недосяжне. Коли фортеця пiдiйма бiлий
прапор, я розчаровуюсь. Я вiчний лицар, якого вабить штурм, а не трофе©.
Нiч пропахла полином.
Його гiркий запах забивав дух Iвановi од редакцiйного ганку до
брукiвки, де полин переважили звичнi запахи бензину та кiнського поту. Але
гiркота лишилась. Полин тут нi до чого. Гiркота в його серцi, та це був не
лише бiль втрати, а й бiль народження. Врештi, така втрата - це теж щастя;
що втрачати i заради чого втрачати. Загатний ступав повiльно,
впливаючи у при мний, возвеличуючий смуток: Густi, соковитi барви ранньо©
осенi, коли ще попереду бабине лiто. Вiн навiть не думав, що зараз скаже
Людi. Слова народяться самi, тiльки б донести до райвиконкому цю живу,
високу тугу.
Вiн рано випустив ручку вхiдних дверей, дверi спружинили, i, нiби од
того брязкоту, тричi мигнули в коридорi електричнi лампочки; ще десяток
хвилин - i Терехiвка склепить очi. Свiтло погасло, коли вони з Людою вже
обмiнялись тими незначущими словами, пiсля яких мала початися серйозна
розмова. Дiвчина пiдгнiтила гасову лампу, що досi вiдлюдькувато блимала на
сейфi, але сутiнки попiд стiнами вижили, й Загатний зрадiв: скрадаючи
рухи, вони додавали ваги словам. Все було схоже на сцену з давньо©
провiнцiйно© драми - незворушне обличчя Люди над столом у рожевiм колi од
лампи, темна постать Загатного в широкiм дерев'янiм крiслi та напружена
тиша, нiби суфлер загубив кiнець фрази й тепер гарячкове перегорта
сторiнки. Iван поклав голову на руки, а коли пiдвiв, його обличчя
судомилось од внутрiшнього болю:
- Дрiбнi клопоти, дрiбнi пристрастi, пересуди, гра дрiбних самолюбств -
все дрiбне, посередн , мiзерне. Я скоро збожеволiю. З усi © сили
стережешся потоку буденностi, а вiн наздоганя , засмокту , й не помiча ш,
як тонеш день у день глибше, глибше, i вже нема чим дихати, i вже поволi
вмира ш...
Вiн смикнув з-пiд туго© краватки комiр сорочки: бiлi п'ястi рук з
довгими, тонкими пальцями повисли на поруччях крiсла.
- Вони шпигають, що в менi голуба кров та руки аристократа i я не люблю
простого народу... Яка демагогiчна ницiсть! Я ненавиджу тiльки
посереднiсть, тiльки дурний натовп. Смiюся з людсько© глупоти, як писав
генiальний дiд Сковорода. У нас для всiх однаковi можливостi, хто заважав
©м виховати в собi духовну особистiсть i вибратись iз загального потоку на
острiв? Але нi, поки я творив себе, вони волiли стукати кiсточками домiно,
дрiмати перед телевiзорами, верещати на стадiонах од тваринного захвату -
тепер вони ображаються: ти вiд нас вiддаля шся, ти ставиш себе вище од
нас. Чому ж я маю ставити себе на один помiст з ними? Скажiть, хiба б це
було справедливо?
Вiн передихнув, пiдвiвся й запалив од лампи першу сигарету.
- Вони войовничi. Вони кажуть: це погано, бо ми цього не_ розумi мо.
Творiть для просто© людини, для маси, ви покликанi творити для просто©
людини. Нiби це велика честь, заслуга - бути простою людиною. А я кричу й
кричатиму ©м в обличчя: зате я складна людина, чу те, складна, i я не
винен, що у вас не вистачило вiдваги й духу пiднестись над сво ю
простотою, i я не збираюсь опускатися до вашо© духовно© ницостi. Навiть на
Голгофi я шептатиму: вмира складна людина, складна... На всiх Голгофах
простi люди розпинали складних людей, аби завтра на них молитися...
(Мушу перервати Iвана Кириловича й завважити його недобросовiснiсть у
витягах iз Сковороди, особливо останньому. Якщо вже, мiркую собi, ти
вибрав для себе божка, хоч то й дивно для людини, котра нахваля ться
iнтелектуальною свободою, навiщо ж плюндру ш, перекручу ш слова його на
свiй лад? Хiба б наша громадськiсть так глибоко шанувала пам'ять цього
фiлософа-демократа, хiба б стiльки писалося про нього в газетах, коли б
вiн допускався в сво©й творчостi iдейних помилок, оспiвуючи iндивiдуалiзм?
Такi сумнiви давно мучили мене. Нарештi зiбрався з часом i переглянув
двотомник Григорiя Сковороди.
Годi й казати, що Загатний суб' ктивно навизбирував цитат, якi б
виправдали його поведiнку в Терехiвцi. А ось i явна дезiнформацiя мас,
незнайомих з творчiстю видатного укра©нського фiлософа-просвiтителя.
Згадаймо нещодавно наведенi Iваном слова: "Смiюся з людсько© глупоти..."
Радий повiдомити читачiв, що з боку Iвана Кириловича це свiдомий наклеп.
Таких слiв у Сковороди нема i бути не може. слова: "Смiюся з людсько©
глупоти, ©© ж оплакую". Помiтили основну вiдмiннiсть у ставленнi до мас?)
Iван жадiбно ковтав дим, нiби це була його остання затяжка перед
смертю. Ходив з кутка в куток, перечеплюючись об килим, i довготелеса тiнь
його тривожно метлялась по заквiтчаних трафаретами стiнах. (Ще
зобов'язаний пояснити, чому в цiй сценi не чути Людмилиного голосу.
По-перше, в ©© щоденнику занотовано лише Iвановi слова, i я не хотiв iти
проти власних переконань. Головне ж - Люда запевня , що того вечора
вiдбулась кiлькома банальними, незначущими фразами, аби лише пiдтримати
розмову. Загатний промовляв за двох...)
- Дальтонiк нездатний розрiзнити колiр, увесь свiт бачиться йому сiрим,
так само посереднiсть, натовп нiколи не помiтить i не оцiнить справжнього
духу, iнтелекту. Лише офiцiйне визнання, зовнiшнiй успiх перекону масу:
перед нею щось вище за ©© розумiння i перед цим вищим, незрозумiлим треба
схилитись. Тодi натовп пiдкине вгору шапки й загорла : "Слава генiю!"
Плювать менi на ©хн схиляння, я тiльки хочу довести, вселити в ©хнi
дубовi голови, що я iнший, не такий, як вони, й маю право ходити, по
терехiвському Хрещатику з руками за спиною...
(Аби ви трохи перепочили вiд Iванових теоретизувань, розповiм цей
справдi кумедний випадок. Десь за тиждень по при©здi до Терехiвки Загатний
прошкував на роботу з руками за спиною та замислено схиленою головою.
Раптом його наздоганя завiдувач ощадно© каси, що пописував до газети про
вклади трудящих i частенько бував у редакцi©, запанiбрата баца по плечу,
вiта ться. I мiж ними вiдбува ться такий дiалог:
-.Наче господар вулицi ходиш-з руками за спиною.
- А ви хiба переконанi, що я не господар вулицi?
- От гуморист! Ще ж ти не голова райвиконкому...
Повернувшись до редакцi©, Iван Кирилович довго плювався й вiдтодi ходив
на роботу лише з руками за спиною).
- Доки я не животiв у цьому болотi, в мене було до лиха бажань i замало
конкретностi. Терехiвськi мiщани допомогли менi вiднайти самого себе.
Тiльки творчiсть вряту мене з ©хнiх чiпких рук. Я пожертвував молодiстю,
щоб пiднестися духом над шикованими .рядами посередностей. Ви бачите, в
тридцять рокiв я наполовину сивий. Я пожертвую всiм життям, аби довести
©м, що вартий бiльшого, нiж вони вважають. Мистецтво потребу жертв - у
цих банальних словах велика, хоч i сумна iстина...
Схвильований власною промовою, Iван Кирилович з силою пригасив у
попiльничцi недокурок i похапцем закурив другу сигарету. Пальцi його
тремтiли...
- Все мо майбутн життя - це повiльний шлях на Голгофу. Я не можу й не
хочу жертвувати вами. На Голгофу iдуть у самотинi.
Вiн стояв на срiблястому тлi розчиненого вiкна - була мiсячна нiч. Руки
глибоко в кишенях, голова конвульсiйно вiдкинута назад, очi заплющенi.
Наставала вирiшальна хвилина. Загатний вiдчув, як пульсу у ниючих скронях
кров.
- Ви, Людо, жива iстота. Вам потрiбнi сiм'я, затишок, спокiй. Я не можу
нiчого з того дати вам. Я не маю права розмiнюватись. Якщо це станеться, я
зненавиджу i себе, i вас... Вибачте менi. I :спасибi, що ви ... що ви
були в мо му життi... Прощавайте...
Чи не правда - кiнець сповiдi сентиментальний? Iван прохопився в
ресторанi, що вiн плакав, коли прощався з Людою. А може, навмисне
пробалакався. Люда про сльози не згадувала. Але в ©© щоденнику той вечiр
описано дуже детально. Особливо глибоко запав ©й у душу, вразив бiльше,
нiж увесь Iванiв монолог, один його рух. Загатний узяв дiвочу руку,
схилився низько над столом i поцiлував ©©. Тодi рiзко повернувся, кинув на
плече пильовик i хутко вийшов з кiмнати. Його пониклi плечi жалобно
пропливли пiд вiкнами й розтанули в ночi.
Тепер я наважусь змалювати сцену, глядачем яко© була лише одна людина,
i перевiрити ©© свiдчення неможливо. Обстоюючи вiрогiднiсть ситуацi©,
спираючись на сво глибоке порiвняно з iншими колегами знання Iванового
характеру. Епiзод цей викличе багато заперечень i в читачiв, i в критикiв.
Гадаю, що який-небудь наполоханий редактор замiриться й перекреслити його.
Справдi, згадка про бога в наш ате©стичний вiк звучить не зовсiм iдейно.
Але тут я не можу жертвувати житт вою правдою. До того ж нижче я поясню,
що це був за бог i якi вiн мав стосунки з Iваном. А поки що лише малюнок.
Я записав його з уст друкаря Шульги. Вигадати таке Шульга не мiг, не та
людина.
Коли стривожений друкар помiтив у газетi помилку i йому негайно
знадобився Загатний, вiн побiг не на квартиру Iвана, а прямiсiнько в
райвиконком, бо вся редакцiя i друкарня знали, що цього вечора ©хнiй
секретар подасться до Люди, котра чергу . Загатний, звiсно, не обмовився й
словом, та Уля не дрiмала, пильно стежила за кожним телефонним дзвiнком,
за виразом Iванового обличчя, - якщо додати до всього цього чисто жiночу
iнту©цiю, яка в терехiвських жiнок була на дуже високому рiвнi, в точностi
прогнозу не доводилось сумнiватись. Отже, Шульга сiв на свого
старого-престарого велодрандулета i пострибав по брукiвцi крiзь нiч,
полохаючи сонних терехiвцiв деренчанням сiдла, спиць, щиткiв i педалей.
Так вiн про©хав метрiв двiстi, потiм притулив технiку до паркана й крiзь
райвиконкомiвський скверик почалапав до пiд'©зду. Отут i побачив те, про
що повiдав менi через декiлька рокiв.
Впоперек дорiжки бiлiв Iванiв пильовик. Сам Загатний стояв навколiшках,
руки на грудях, долоня в долоню, голова пiднята, обличчя до неба. Вiн щось
пристрасно нашiптував. Шульга розчув i запам'ятав лише одну фразу: ^
- ...Боже, забери все, тiльки дай менi покохати...
Нiч усе перевертала догори дном. Що в деннiй штовханинi бундючно
застувало свiт сво ю пишнiстю, зараз в'януло та вiдступало в куток
кiмнати. Справдешнi проблеми хапали Андрiя Сидоровича за горло, не давали
дихнути. Ще й надмiру парко було в кiмнатцi, Оксанка теж неспокiйно
крутилась у лiжку. Марта спала, вiдвернувшись до стiни. Хаблак замислено
вдивлявся в бiлий аркушик доньчиного обличчя, нiби конче хотiв прочитати
на нiм вирiшення всього, що йому болiло. Настане час, виросте з цi ©
крихiтки людина, погляне збоку на свого батька, на нього, Андрiя Хаблака,
- що вона подума ? Вiн не матиме нi великих чинiв, нi велико© слави. У
найкращому випадку завiдуватиме вiддiлом районно© газети. Ну, друкуватиме
в обласних чи республiканських газетах нариси. Поки що це його мрiя. А
найвiрогiднiше - вчителюватиме в сiльськiй школi. Яким же треба бути, як
жити, щоб у доньчиних очах затеплiла повага? Цi очi - таке непiдкупне
дзеркало: не допоможе нi поважна поза, нi акторська мiмiка. Якщо ти,
Хаблак, червивий, вони одразу, може, й не скажуть, але подумають: ти
нечесно живеш, тату Хаблак. "Але ж заради тебе..." - спробу виправдатись
Хаблак. "Тодi ми теж мусимо жити нечесно заради сво©х майбутнiх дiтей, -
скажуть очi.- Навiщо ж ти вчиш нас чесностi? Мiж людей нема мiсця
чесностi, бо всi живуть заради власних дiтей". Так подума ця крихiтка
Оксанка, коли виросте.
Тiльки зараз Андрiй Сидорович вiдчув себе батьком. Виявля ться, це не
так просто. Виявля ться, ти ростиш свого суддю, всевидящого, непiдкупного.
Бо ти вкладеш у цей свiй твiр усе найкраще, що ма ш. Дiалектичне
правильно. Через сiмнадцять рокiв ти роздво©шся й судитимеш сам себе. Ще,
певно, не iснувало виродка, який би твердив сво©м дiтям: крадь, одурюй,
лицемiр. Навiть коли вiн сам найперший злочинець свiту. Смiшно: батьки
затягуються сигаретним димом i напучують синiв: не палiть, це отрута.
Потiм знову затягуються. Кого ма слухати син: батькового розуму чи
батькового прикладу? Знову дiалектика. Яка там дiалектика, чому вплелося в
його думки це слово? Розвиток, все пiзна ться в розвитку. Лекцiя з
фiлософi©. Викладач фiлософi© - кандидат фiлософських наук. Хаблак -
кандидат педагогiчних наук. Якi дурницi, це все нiч, безсоння, парко.
Чому в педагогiв часто невихованi дiти? Знайома вчителька казала, що
вона нiколи б не прийняла власного сина до свого класу. Хай не чу , що
вона промовля в класi, аби не розчаровувався пiсля ©© домашнiх розмов.
Учитель трохи актор, лицедiй. Але вiн не може завжди виступати на сценi, в
святкових вогнях рампи. Вiн мусить вiдпочивати. В нього сiм'я. Вiн
скида святкове вбрання й iде зi сцени додому. Аплодуйте, аплодуйте - я
перевтiлююсь. Я генiальний актор. Ми генiальнi актори. Всi, всi! А,
власне, це ж дрiбниця. Нема людини, котра б за життя хоч один раз не
пiшла проти сво © совiстi. Вона, Оксана, нiколи про це не дiзна ться. А
може, колись вiн розповiсть, як смiховинку. Анекдотичний випадок: редактор
хоче, щоб вiн потвердив породистiсть його миршавого цуцика. Подума ш,
соцiальна позицiя. Борець за справедливiсть - ха-ха! Гра. А в чомусь
великому, справжньому вiн завжди обсто©ть власну думку. Вони з Мартою
тiльки влаштовуються в життi, i через миршавого цуцика лишати Терехiвку та
знову десь шукати щастя... Гуляйвiтер не пробачить. Злопам'ятний. У життi
все простiше, нiж гадку ться. Нiж уявля ться вночi. Вiн нiколи не
обмовиться Оксанi анi словом.
Лю-лi! Лю-лi-лiХ.
Пишуть, сперечаються - я регулярно гортаю перiодику, - коли вже наука
знесмертить людину. I нiкому на думку не спаде, чи потребу людина того
безсмертя. Уявляю, винайдуть де-небудь у штатi Техас (для прикладу)
довгожданий елiксир. Хто ж перший увiрветься в сонм безсмертних? У кого
тугiша кишеня. Безсмертя за мiльярд доларiв. Безсмертя по знайомству, по
блату. "Мiй двоюрiдний братеник - адвокат того депутата, котрий... Замовте
кiлька безсмерть. Вза мно..." Це з якогось кiнофiльму. Запам'яталося.
Знесмерченi мiльярдери, безсмертнi тирани, запопадливi блюдолизи теж
безсмертнi. "Хто в списку неблагонадiйних, щепити безсмертя суворо
заборонено. Нiчого не можу вдiяти, сеньйор..." Хай вмирають крамольнi
думки, на землi буде спокiйнiше, тиран царю вiчно, вiчний спокiй, вiчна
тиша... О люди!
Благословляю смерть! Благословляю смерть, яка одна зрiвню государiв i
пiдлеглих. Благословляю найбiльшу справедливiсть свiту цього. Доки тиран i
крамольник смертнi, життя iсну . Коли б не було смертi, ми й досi ходили б
з кам'яними сокирами. Смерть - мотор прогресу. Бо тiльки вона квапить
смертних на великi дiла. Коли попереду вiчнiсть, навiщо писати цей роман
сьогоднi? Попереду вiчнiсть, спiть, вилежуйтесь на канапах i диванах.
Всолоджуйтеся життям, ви ще встигнете до великих справ, попереду вiчнiсть,
час , i часу нема, бо вiн безмежний. Благословляю смерть - колiсницю
життя!..
Яка патетика! Оракул! Пророк! Генiй! Вiдчуваю, що не напишу вже й
слова, доки не вiдкриюся перед вами до дна, не скину з себе надмiрний
тягар, який гнiтить мене четвертий день. I настирливi згадки про вчителя
мого Петра Нетерплячку, i дифiрамби смертi - все це наслiдок вiдкриття,
яке я зробив минулого понедiлка. Я навiть цьому зошитовi боюся довiритись,
не те що вголос вимовити. У мене - не лякайтесь, не йойкайте - рак горла.
Так-так, це правда, негадана, зла правда. Ненаситне страховисько нашого
вiку наздоганя мене. Я вiдчув це ще в суботу, десь третього дня по нашiй
вечiрцi. Не було нi температури, нi болю - а рак не болить! - лише горло
бiля самих грудей здерев'янiло; ковтнеш - i вiдчува ш пухлину. Весь вечiр
я був пригнiчений, хоча щосили вiдгонив сумнi думки. А наступного дня я
закашлявся в сво©м крихiтнiм кабiнетику. Що це був за кашель! Це був
кашель Петра Нетерплячки, глибокий, сухий, чорний. Одразу пригадалися менi
випускнi екзамени, сад, передсмертне бухикання Петра Васильовича, сигарети
"Прима", вирiзанi гланди. Бо i в мене з гландами була пригода.
Правильнiше, не пригода, а так собi, розмова, ще в час Загатного. Щойно я
позбувся гланд, уперше пiсля операцi© вийшов на роботу. Сиджу, курю. Як
зараз пам'ятаю, "Приму". Петро Васильович теж увесь час "Приму" курив. А
Загатний i каже:
- Пiсля тако© операцi© ризиковане курити. Можете рак горла спiймати...
При мна смерть, лише болiсна...
А я молодий, дурний. Хiба за такого вiку дума ш про хворобу? Навiть
смертi негоден уявити. Всi колись помремо, смiюсь. I курю. I докурився.
Певно, вiдтодi вiн мене i ©сть. А нинi остання стадiя. Нетерплячка,
вiдколи дiзнався про свою болячку, тижнiв шiсть прокачався, та й шабаш.
Ось тобi, бабо, i Юра. Шiсть тижнiв. Сорок два днi. Тисяча вiсiм годин.
Шiстдесят тисяч чотириста вiсiмдесят хвилин. Три мiльйони шiстсот двадцять
вiсiм тисяч вiсiмсот секунд. Я все точно пiдрахував. Замкнувся в сво му
кабiнетику та пiдрахував. Арифметика. Треба ж вивершити власному сконанню
логiчний пiдмурiвок.
А взагалi зараз дуже важливо не панiкувати. Зiбрати думки. Усвiдомити,
що це неминуче, хоч бийся головою об цегляний рiг бiблiотеки. Перебрав усi
енциклопедi©, всi лiкарськi довiдники, якi знайшлися у бiблiотецi та в
дружини. Але про ознаки раку горла в них анiтелень. Хай вони всi
повиздихають, писаки, за що тiльки грошi ©м платять. Якось дружина мало не
помiтила, що ©© медичнi пiдручники гортаю. Вже клямкою брязнула. Я,
правда, встиг всунути книгу в стелаж. Iдiотське становище. Може б, i
наважився пiти до лiкаря, але ж дружини не минеш. Вона часто в ре стратурi
сидить. Та й медсестри розкажуть. Та що медсестри? Завтра уся Терехiвка
знатиме: у Гужви, завiдувача бiблiотеки, рак горла.
Доведеться забрати зошита до свого кабiнету й писати на службi,
можливо, затримуватись пiсля роботи. Боюсь, що дружина ненароком вiдчинить
шухляду та зазирне. Не люблю голосiнь. Ще наголоситься.
Засина ш увечерi й сподiва шся, мрi ш, що вранцi чорний вiдчай
розвi ться, раптом прокинешся здоровий, дужий - i попереду життя. Пiсля
ночi ще оком не лупнеш, слину гарячкове ковта ш, а воно не зникло, в о н о
тут, ще й побiльшало за нiч. I попереду тiльки шiсть тижнiв. Де там, уже
майже п'ять. Одразу гидкий холод по тiлу. Я десь вичитав - могильний
холод. Але годi. Так i збожеволiти можна, не дочекавшись скону.
Писатиму лiпше про Iвана Кириловича.
- Iване Кириловичу! Помилка! - гукнув друкар, нiби щойно помiтив
секретаря.
Загатний пiдхопився, зiжмакав пильовик:
- Прокляття! Авторучка випала, мацав-мацав, наче крiзь землю
провалилась. Де помилка?
- В заголовку. На третiй. Пристукнув газету, глянув, а там:
"Кукукурудза на силос". Три "ку". Сам боюсь виправляти, ще гiрше втну. I
редактора не хотiлося будити - завтра по доганi коректорам влiпить. Так я
до вас...
Шульга белькотiв, белькотiв, ледве встигаючи за Iваном, котрий широко
ступав у бiк редакцi©. Йому хотiлося швидше вiдiйти од райвиконкому i вiд
усього, що хвилину тому сталося:
- Ви ©дьте, переберiть, я зараз прийду. Велосипед друкаря задеренчав
попереду й зник у темрявi.
Вiн на одну мить пiддався слабкостi, й ось ма ш. Невже Шульга щось
помiтив? Тiльки не вистачало, аби Терехiвка зашкваркотiла, буцiмто
Загатний вiрить у бога й молився, вийшовши вночi од Люди. Яка гидота! А
винен сам. Пiсля розмови з Людою здалося раптом, що вiн дуже самотнiй. Що
вiн нiкого не кохав i не покоха . I що в розбратi з Людою причина не
творчiсть, а його нездатнiсть по-справжньому закохатись. Неврастенiя,
звiсно. Але все це так навальне впало на нього, що годi було вiдбутися
незначними жартами. Та ще нiч. На одну мить вiн забув i свою творчiсть, i
свою велику мiсiю. Бачте, йому захотiлось людського щастя. Тодi бiжи,
обмiняй святi творчi години завтрашнього ранку, коли почуватимешся богом,
на пелюшки, фiкуси й тепле тiло пiд боком. Чому ж ти сто©ш? Ще не пiзно.
Вона забуде твою недавню промову. Як i ти забудеш викарбуванi в серцi
слова, що за них так дорого заплатив чотирьохсотденним гниттям у
Терехiвцi: якщо не бути генi м, краще не iснувати... Якщо не бути генi м,
краще не iснувати... Частiше повторювати - найкращий спосiб боротьби з
власними слабкостями.
Вiн заходив до редакцi©, рiшуче зцiпивши зуби. Життя - це боротьба.
Найперше з самим собою. Уже потiм з оточенням...
Оксанка прокинулась десь пiсля дванадцято©, закомизилась i не здалась
на жоднi Андрi вi зацитькування.
- Давай переповимо та погодую, хоч i ранувато, але, може, потiм довше
поспить, - рiвним голосом сказала дружина, нiби зовсiм не спала.
...Можна просити двi кiмнати з кухнею, в райцентрi з квартирами вельми
сутужно, але в редакцi© сiмейних претендентiв нема , а райком буду , десь
пiд осiнь здаватимуть. Якщо Гуляйвiтер захоче - виб' . А можна ще привезти
з села ©© матiр i ненароком похвалитися редактору, мовляв, дивiться, як
живемо, - тро дорослих i дитина в однiй кiмнатцi, i тридцять карбованцiв
щомiсяця, й дружина лише з вересня працюватиме. Гуляйвiтер -
сентиментальний поза сво ю дiловитiстю, вiн любить опiкувати. А ще краще
секретаря райкому при нагодi пiдключити, адже доводиться ©здити з ним у
села. Ось ©демо повз двiр, де знiмаю кiмнату, я й кажу: "Водички не
бажа те випити?" Нi, не годиться, краще б кваску, теж примiтивно, як каже
Iван Кирилович, ага, я скажу секретаревi: "Дмитре Семеновичу, в мене
донька, п'ятий мiсяць, таке миле, недавно з села привiз, хочете
подивитись?" Секретар, припертий до стiни, не зможе ж сказати, що не хоче
дивитись на Хаблакову доньку, що йому це нецiкаво, хiба вже дуже нiколи,
тодi я iншим разом, коли мимо ©хатимемо, з тим же запитанням.
I ось ми заходимо, Марта демонстру нашу доньку, а в нас тiснява,
задуха, мати ©© теж тут, ще для враження Христинiвну запросити. Марта
почина дипломатичну розмову, як важко з дитиною в такiй крихiтнiй
кiмнатцi. I секретар вимушений обмовитись: "Потерпiть кiлька мiсяцiв,
закiнчу мо будинок..." Тодi я хапаюся за цi слова, бiжу до Гуляйвiтра,
Гуляйвiтер бiжить у райком i каже: "Перший пообiцяв Хаблаковi квартиру в
новiм домi, треба внести до списку..." Як усе кругле й гарно, наче по
писаному!
Це лише одна з комбiнацiй, а ©х можна придумати безлiч. Головне, щоб
тебе не спиняли жоднi етичнi норми, моральнi принципи, ©х вигадали
професори, що мають багатокiмнатнi квартири. А в кого нема навiть
кiмнати, треба лiзти напролом. Не постука ш - не вiдчинять. Хто не вельми
соромився, коли виписували призначення, той нинi працю в мiстi. Ех, коли
б вернути час розподiлу, вiн би вже не ховався за спини, очiкуючи, коли
його покличуть та скажуть: "Ось що лишилося, вибирайте!.." Вiн би
розштовхав ©х лiктями, горло перегриз... Андрiй Сидорович не впiзнавав
себе. Виявля ться, найважче ступити перший крок. Варто сказати Гуляйвiтру,
що його вуличний песик високо© породи, варто один раз переступити через
себе, зрадити себе, заплющити очi та притоптати власну совiсть, як ланцюг
видзвоню далi, ланка за ланкою, бубличок за бубличком, до кiнця.
Це нiби криниця з корбою, тiльки випустиш з рук - вiдро потягне вниз,
корба крутнулась, потiм ще раз, швидше, швидше, корба стугонить, цямрина
хита ться, а вiдро летить у темне, густе провалля, куди й зазирнути
страшно.
Але Хаблак зазирав. З цiкавiстю й острахом дивився у прiрву, що
вiдкривалась перед ним. Тепер вiн буде вiльний вiд самого себе. Вiн усього
доможеться, бо не спинятиме себе пересторогами: це незручно, нечесно або
"що подумають люди". Все дозволено, що собi на користь. Справдi, чому вiн,
вчинивши один нечесний крок, не може зробити другого? Набагато легше, нiж
перший. А третiй легше, нiж другий. А четвертий... Знову криниця з корбою.
Знову чорна прiрва, де навiть зорi не блимають...
Цього разу Хаблак вiдсахнувся. Аж застогнав, крутнувся на постелi,
обличчям у подушку.
- Болить щось? - прошепотiла Марта, вкладаючи дочку в лiжко.
- Болить...видихнув по хвилi Хаблак.
Сплива нiч, ось-ось почнеться день мо©х геро©в. Небавом над сонною
Терехiвкою зiйде сонце, бiлi тумани зарожевiють у березi й повiються
червоною вiхолою до неба. Розквiтнуть росини на кущах, павутиння в
бур'янах, пiд книгарнею заiскриться. Заскрипить криничний журавель, Iван
любить певнiсть - у цiм ми з нею близькi. :
Пiсля тi © мiсячно© ночi вони з тиждень уникали одне одного й потiм
лише один раз зустрiлись у райвиконкомi, в години Людиного чергування. Хай
глядачi заповнюють наш крихiтний театр, незабаром я пiдiйму завiсу. А поки
декiлька зауважень щодо геро©в. Люда поспiшала. Людi необхiдна була ця
остання зустрiч, що перекреслювала бiлу дорогу та розв'язувала дiвчинi
руки. Бо за ©© спиною уже стояв Борисенко - партiя, як для Терехiвки,
вельми вдала, солiдна. Стривожений настирливiстю Загатного, пiдстаркуватий
холостяк зненацька розплющив очi й почав активно дiяти. Люда ж була далеко
не сiмнадцятирiчна, щоб вiдмовляти людинi статечнiй, без двох хвилин
директоровi станцi©. Iван... Але Iван сам про себе скаже. Вiн стiльки
наторочив Людмилi Леопольдiвнi тi © ночi в райвиконкомi, що ©й, бiднiй,
несила було навiть всього записати, хоч як дбала про нащадкiв...
Я скористаюся з Людиних записiв, не додаючи до промови Загатного
жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому роздiлi,
але Iван Кирилович, виходячи з редакцi©, попросив у друкаря двi сигарети,
потiм вернувся i взяв ще одну, хоч майже не курив. Отже, Загатний
готувався до серйозно© розмови, бiльше того, вiн уже бачив себе в
майбутнiй розмовi - з сигаретою на тлi темного вiкна, з сигаретою у
просторiй приймальнi тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними. А
тим часом, повторюю, вiн майже не курив, мав у дитинствi операцiю на
горлi. Вчителевi Петру Васильовичу Нетерплячцi теж заборонили палити -
гланди вирiзали, та якось невдало, сiльська лiкарня, зна те. А вiн курив
та курив i докурився до раку горла, навiть хворий не випускав з рота
сигарети, посмокче й кашля , кашля ; все жартував, щоб не забули йому в
труну покласти з десяток пачок "Прими"... Але знову я веселеньку затяг.
Через Нетерплячку мало не забув гiрких слiв Iвана Кириловича, сказаних
менi в iнтимнiй рестораннiй розмовi:
- Я спроможний любити лише недосяжне. Коли фортеця пiдiйма бiлий
прапор, я розчаровуюсь. Я вiчний лицар, якого вабить штурм, а не трофе©.
Нiч пропахла полином.
Його гiркий запах забивав дух Iвановi од редакцiйного ганку до
брукiвки, де полин переважили звичнi запахи бензину та кiнського поту. Але
гiркота лишилась. Полин тут нi до чого. Гiркота в його серцi, та це був не
лише бiль втрати, а й бiль народження. Врештi, така втрата - це теж щастя;
що втрачати i заради чого втрачати. Загатний ступав повiльно,
впливаючи у при мний, возвеличуючий смуток: Густi, соковитi барви ранньо©
осенi, коли ще попереду бабине лiто. Вiн навiть не думав, що зараз скаже
Людi. Слова народяться самi, тiльки б донести до райвиконкому цю живу,
високу тугу.
Вiн рано випустив ручку вхiдних дверей, дверi спружинили, i, нiби од
того брязкоту, тричi мигнули в коридорi електричнi лампочки; ще десяток
хвилин - i Терехiвка склепить очi. Свiтло погасло, коли вони з Людою вже
обмiнялись тими незначущими словами, пiсля яких мала початися серйозна
розмова. Дiвчина пiдгнiтила гасову лампу, що досi вiдлюдькувато блимала на
сейфi, але сутiнки попiд стiнами вижили, й Загатний зрадiв: скрадаючи
рухи, вони додавали ваги словам. Все було схоже на сцену з давньо©
провiнцiйно© драми - незворушне обличчя Люди над столом у рожевiм колi од
лампи, темна постать Загатного в широкiм дерев'янiм крiслi та напружена
тиша, нiби суфлер загубив кiнець фрази й тепер гарячкове перегорта
сторiнки. Iван поклав голову на руки, а коли пiдвiв, його обличчя
судомилось од внутрiшнього болю:
- Дрiбнi клопоти, дрiбнi пристрастi, пересуди, гра дрiбних самолюбств -
все дрiбне, посередн , мiзерне. Я скоро збожеволiю. З усi © сили
стережешся потоку буденностi, а вiн наздоганя , засмокту , й не помiча ш,
як тонеш день у день глибше, глибше, i вже нема чим дихати, i вже поволi
вмира ш...
Вiн смикнув з-пiд туго© краватки комiр сорочки: бiлi п'ястi рук з
довгими, тонкими пальцями повисли на поруччях крiсла.
- Вони шпигають, що в менi голуба кров та руки аристократа i я не люблю
простого народу... Яка демагогiчна ницiсть! Я ненавиджу тiльки
посереднiсть, тiльки дурний натовп. Смiюся з людсько© глупоти, як писав
генiальний дiд Сковорода. У нас для всiх однаковi можливостi, хто заважав
©м виховати в собi духовну особистiсть i вибратись iз загального потоку на
острiв? Але нi, поки я творив себе, вони волiли стукати кiсточками домiно,
дрiмати перед телевiзорами, верещати на стадiонах од тваринного захвату -
тепер вони ображаються: ти вiд нас вiддаля шся, ти ставиш себе вище од
нас. Чому ж я маю ставити себе на один помiст з ними? Скажiть, хiба б це
було справедливо?
Вiн передихнув, пiдвiвся й запалив од лампи першу сигарету.
- Вони войовничi. Вони кажуть: це погано, бо ми цього не_ розумi мо.
Творiть для просто© людини, для маси, ви покликанi творити для просто©
людини. Нiби це велика честь, заслуга - бути простою людиною. А я кричу й
кричатиму ©м в обличчя: зате я складна людина, чу те, складна, i я не
винен, що у вас не вистачило вiдваги й духу пiднестись над сво ю
простотою, i я не збираюсь опускатися до вашо© духовно© ницостi. Навiть на
Голгофi я шептатиму: вмира складна людина, складна... На всiх Голгофах
простi люди розпинали складних людей, аби завтра на них молитися...
(Мушу перервати Iвана Кириловича й завважити його недобросовiснiсть у
витягах iз Сковороди, особливо останньому. Якщо вже, мiркую собi, ти
вибрав для себе божка, хоч то й дивно для людини, котра нахваля ться
iнтелектуальною свободою, навiщо ж плюндру ш, перекручу ш слова його на
свiй лад? Хiба б наша громадськiсть так глибоко шанувала пам'ять цього
фiлософа-демократа, хiба б стiльки писалося про нього в газетах, коли б
вiн допускався в сво©й творчостi iдейних помилок, оспiвуючи iндивiдуалiзм?
Такi сумнiви давно мучили мене. Нарештi зiбрався з часом i переглянув
двотомник Григорiя Сковороди.
Годi й казати, що Загатний суб' ктивно навизбирував цитат, якi б
виправдали його поведiнку в Терехiвцi. А ось i явна дезiнформацiя мас,
незнайомих з творчiстю видатного укра©нського фiлософа-просвiтителя.
Згадаймо нещодавно наведенi Iваном слова: "Смiюся з людсько© глупоти..."
Радий повiдомити читачiв, що з боку Iвана Кириловича це свiдомий наклеп.
Таких слiв у Сковороди нема i бути не може. слова: "Смiюся з людсько©
глупоти, ©© ж оплакую". Помiтили основну вiдмiннiсть у ставленнi до мас?)
Iван жадiбно ковтав дим, нiби це була його остання затяжка перед
смертю. Ходив з кутка в куток, перечеплюючись об килим, i довготелеса тiнь
його тривожно метлялась по заквiтчаних трафаретами стiнах. (Ще
зобов'язаний пояснити, чому в цiй сценi не чути Людмилиного голосу.
По-перше, в ©© щоденнику занотовано лише Iвановi слова, i я не хотiв iти
проти власних переконань. Головне ж - Люда запевня , що того вечора
вiдбулась кiлькома банальними, незначущими фразами, аби лише пiдтримати
розмову. Загатний промовляв за двох...)
- Дальтонiк нездатний розрiзнити колiр, увесь свiт бачиться йому сiрим,
так само посереднiсть, натовп нiколи не помiтить i не оцiнить справжнього
духу, iнтелекту. Лише офiцiйне визнання, зовнiшнiй успiх перекону масу:
перед нею щось вище за ©© розумiння i перед цим вищим, незрозумiлим треба
схилитись. Тодi натовп пiдкине вгору шапки й загорла : "Слава генiю!"
Плювать менi на ©хн схиляння, я тiльки хочу довести, вселити в ©хнi
дубовi голови, що я iнший, не такий, як вони, й маю право ходити, по
терехiвському Хрещатику з руками за спиною...
(Аби ви трохи перепочили вiд Iванових теоретизувань, розповiм цей
справдi кумедний випадок. Десь за тиждень по при©здi до Терехiвки Загатний
прошкував на роботу з руками за спиною та замислено схиленою головою.
Раптом його наздоганя завiдувач ощадно© каси, що пописував до газети про
вклади трудящих i частенько бував у редакцi©, запанiбрата баца по плечу,
вiта ться. I мiж ними вiдбува ться такий дiалог:
-.Наче господар вулицi ходиш-з руками за спиною.
- А ви хiба переконанi, що я не господар вулицi?
- От гуморист! Ще ж ти не голова райвиконкому...
Повернувшись до редакцi©, Iван Кирилович довго плювався й вiдтодi ходив
на роботу лише з руками за спиною).
- Доки я не животiв у цьому болотi, в мене було до лиха бажань i замало
конкретностi. Терехiвськi мiщани допомогли менi вiднайти самого себе.
Тiльки творчiсть вряту мене з ©хнiх чiпких рук. Я пожертвував молодiстю,
щоб пiднестися духом над шикованими .рядами посередностей. Ви бачите, в
тридцять рокiв я наполовину сивий. Я пожертвую всiм життям, аби довести
©м, що вартий бiльшого, нiж вони вважають. Мистецтво потребу жертв - у
цих банальних словах велика, хоч i сумна iстина...
Схвильований власною промовою, Iван Кирилович з силою пригасив у
попiльничцi недокурок i похапцем закурив другу сигарету. Пальцi його
тремтiли...
- Все мо майбутн життя - це повiльний шлях на Голгофу. Я не можу й не
хочу жертвувати вами. На Голгофу iдуть у самотинi.
Вiн стояв на срiблястому тлi розчиненого вiкна - була мiсячна нiч. Руки
глибоко в кишенях, голова конвульсiйно вiдкинута назад, очi заплющенi.
Наставала вирiшальна хвилина. Загатний вiдчув, як пульсу у ниючих скронях
кров.
- Ви, Людо, жива iстота. Вам потрiбнi сiм'я, затишок, спокiй. Я не можу
нiчого з того дати вам. Я не маю права розмiнюватись. Якщо це станеться, я
зненавиджу i себе, i вас... Вибачте менi. I :спасибi, що ви ... що ви
були в мо му життi... Прощавайте...
Чи не правда - кiнець сповiдi сентиментальний? Iван прохопився в
ресторанi, що вiн плакав, коли прощався з Людою. А може, навмисне
пробалакався. Люда про сльози не згадувала. Але в ©© щоденнику той вечiр
описано дуже детально. Особливо глибоко запав ©й у душу, вразив бiльше,
нiж увесь Iванiв монолог, один його рух. Загатний узяв дiвочу руку,
схилився низько над столом i поцiлував ©©. Тодi рiзко повернувся, кинув на
плече пильовик i хутко вийшов з кiмнати. Його пониклi плечi жалобно
пропливли пiд вiкнами й розтанули в ночi.
Тепер я наважусь змалювати сцену, глядачем яко© була лише одна людина,
i перевiрити ©© свiдчення неможливо. Обстоюючи вiрогiднiсть ситуацi©,
спираючись на сво глибоке порiвняно з iншими колегами знання Iванового
характеру. Епiзод цей викличе багато заперечень i в читачiв, i в критикiв.
Гадаю, що який-небудь наполоханий редактор замiриться й перекреслити його.
Справдi, згадка про бога в наш ате©стичний вiк звучить не зовсiм iдейно.
Але тут я не можу жертвувати житт вою правдою. До того ж нижче я поясню,
що це був за бог i якi вiн мав стосунки з Iваном. А поки що лише малюнок.
Я записав його з уст друкаря Шульги. Вигадати таке Шульга не мiг, не та
людина.
Коли стривожений друкар помiтив у газетi помилку i йому негайно
знадобився Загатний, вiн побiг не на квартиру Iвана, а прямiсiнько в
райвиконком, бо вся редакцiя i друкарня знали, що цього вечора ©хнiй
секретар подасться до Люди, котра чергу . Загатний, звiсно, не обмовився й
словом, та Уля не дрiмала, пильно стежила за кожним телефонним дзвiнком,
за виразом Iванового обличчя, - якщо додати до всього цього чисто жiночу
iнту©цiю, яка в терехiвських жiнок була на дуже високому рiвнi, в точностi
прогнозу не доводилось сумнiватись. Отже, Шульга сiв на свого
старого-престарого велодрандулета i пострибав по брукiвцi крiзь нiч,
полохаючи сонних терехiвцiв деренчанням сiдла, спиць, щиткiв i педалей.
Так вiн про©хав метрiв двiстi, потiм притулив технiку до паркана й крiзь
райвиконкомiвський скверик почалапав до пiд'©зду. Отут i побачив те, про
що повiдав менi через декiлька рокiв.
Впоперек дорiжки бiлiв Iванiв пильовик. Сам Загатний стояв навколiшках,
руки на грудях, долоня в долоню, голова пiднята, обличчя до неба. Вiн щось
пристрасно нашiптував. Шульга розчув i запам'ятав лише одну фразу: ^
- ...Боже, забери все, тiльки дай менi покохати...
Нiч усе перевертала догори дном. Що в деннiй штовханинi бундючно
застувало свiт сво ю пишнiстю, зараз в'януло та вiдступало в куток
кiмнати. Справдешнi проблеми хапали Андрiя Сидоровича за горло, не давали
дихнути. Ще й надмiру парко було в кiмнатцi, Оксанка теж неспокiйно
крутилась у лiжку. Марта спала, вiдвернувшись до стiни. Хаблак замислено
вдивлявся в бiлий аркушик доньчиного обличчя, нiби конче хотiв прочитати
на нiм вирiшення всього, що йому болiло. Настане час, виросте з цi ©
крихiтки людина, погляне збоку на свого батька, на нього, Андрiя Хаблака,
- що вона подума ? Вiн не матиме нi великих чинiв, нi велико© слави. У
найкращому випадку завiдуватиме вiддiлом районно© газети. Ну, друкуватиме
в обласних чи республiканських газетах нариси. Поки що це його мрiя. А
найвiрогiднiше - вчителюватиме в сiльськiй школi. Яким же треба бути, як
жити, щоб у доньчиних очах затеплiла повага? Цi очi - таке непiдкупне
дзеркало: не допоможе нi поважна поза, нi акторська мiмiка. Якщо ти,
Хаблак, червивий, вони одразу, може, й не скажуть, але подумають: ти
нечесно живеш, тату Хаблак. "Але ж заради тебе..." - спробу виправдатись
Хаблак. "Тодi ми теж мусимо жити нечесно заради сво©х майбутнiх дiтей, -
скажуть очi.- Навiщо ж ти вчиш нас чесностi? Мiж людей нема мiсця
чесностi, бо всi живуть заради власних дiтей". Так подума ця крихiтка
Оксанка, коли виросте.
Тiльки зараз Андрiй Сидорович вiдчув себе батьком. Виявля ться, це не
так просто. Виявля ться, ти ростиш свого суддю, всевидящого, непiдкупного.
Бо ти вкладеш у цей свiй твiр усе найкраще, що ма ш. Дiалектичне
правильно. Через сiмнадцять рокiв ти роздво©шся й судитимеш сам себе. Ще,
певно, не iснувало виродка, який би твердив сво©м дiтям: крадь, одурюй,
лицемiр. Навiть коли вiн сам найперший злочинець свiту. Смiшно: батьки
затягуються сигаретним димом i напучують синiв: не палiть, це отрута.
Потiм знову затягуються. Кого ма слухати син: батькового розуму чи
батькового прикладу? Знову дiалектика. Яка там дiалектика, чому вплелося в
його думки це слово? Розвиток, все пiзна ться в розвитку. Лекцiя з
фiлософi©. Викладач фiлософi© - кандидат фiлософських наук. Хаблак -
кандидат педагогiчних наук. Якi дурницi, це все нiч, безсоння, парко.
Чому в педагогiв часто невихованi дiти? Знайома вчителька казала, що
вона нiколи б не прийняла власного сина до свого класу. Хай не чу , що
вона промовля в класi, аби не розчаровувався пiсля ©© домашнiх розмов.
Учитель трохи актор, лицедiй. Але вiн не може завжди виступати на сценi, в
святкових вогнях рампи. Вiн мусить вiдпочивати. В нього сiм'я. Вiн
скида святкове вбрання й iде зi сцени додому. Аплодуйте, аплодуйте - я
перевтiлююсь. Я генiальний актор. Ми генiальнi актори. Всi, всi! А,
власне, це ж дрiбниця. Нема людини, котра б за життя хоч один раз не
пiшла проти сво © совiстi. Вона, Оксана, нiколи про це не дiзна ться. А
може, колись вiн розповiсть, як смiховинку. Анекдотичний випадок: редактор
хоче, щоб вiн потвердив породистiсть його миршавого цуцика. Подума ш,
соцiальна позицiя. Борець за справедливiсть - ха-ха! Гра. А в чомусь
великому, справжньому вiн завжди обсто©ть власну думку. Вони з Мартою
тiльки влаштовуються в життi, i через миршавого цуцика лишати Терехiвку та
знову десь шукати щастя... Гуляйвiтер не пробачить. Злопам'ятний. У життi
все простiше, нiж гадку ться. Нiж уявля ться вночi. Вiн нiколи не
обмовиться Оксанi анi словом.
Лю-лi! Лю-лi-лiХ.
Пишуть, сперечаються - я регулярно гортаю перiодику, - коли вже наука
знесмертить людину. I нiкому на думку не спаде, чи потребу людина того
безсмертя. Уявляю, винайдуть де-небудь у штатi Техас (для прикладу)
довгожданий елiксир. Хто ж перший увiрветься в сонм безсмертних? У кого
тугiша кишеня. Безсмертя за мiльярд доларiв. Безсмертя по знайомству, по
блату. "Мiй двоюрiдний братеник - адвокат того депутата, котрий... Замовте
кiлька безсмерть. Вза мно..." Це з якогось кiнофiльму. Запам'яталося.
Знесмерченi мiльярдери, безсмертнi тирани, запопадливi блюдолизи теж
безсмертнi. "Хто в списку неблагонадiйних, щепити безсмертя суворо
заборонено. Нiчого не можу вдiяти, сеньйор..." Хай вмирають крамольнi
думки, на землi буде спокiйнiше, тиран царю вiчно, вiчний спокiй, вiчна
тиша... О люди!
Благословляю смерть! Благословляю смерть, яка одна зрiвню государiв i
пiдлеглих. Благословляю найбiльшу справедливiсть свiту цього. Доки тиран i
крамольник смертнi, життя iсну . Коли б не було смертi, ми й досi ходили б
з кам'яними сокирами. Смерть - мотор прогресу. Бо тiльки вона квапить
смертних на великi дiла. Коли попереду вiчнiсть, навiщо писати цей роман
сьогоднi? Попереду вiчнiсть, спiть, вилежуйтесь на канапах i диванах.
Всолоджуйтеся життям, ви ще встигнете до великих справ, попереду вiчнiсть,
час , i часу нема, бо вiн безмежний. Благословляю смерть - колiсницю
життя!..
Яка патетика! Оракул! Пророк! Генiй! Вiдчуваю, що не напишу вже й
слова, доки не вiдкриюся перед вами до дна, не скину з себе надмiрний
тягар, який гнiтить мене четвертий день. I настирливi згадки про вчителя
мого Петра Нетерплячку, i дифiрамби смертi - все це наслiдок вiдкриття,
яке я зробив минулого понедiлка. Я навiть цьому зошитовi боюся довiритись,
не те що вголос вимовити. У мене - не лякайтесь, не йойкайте - рак горла.
Так-так, це правда, негадана, зла правда. Ненаситне страховисько нашого
вiку наздоганя мене. Я вiдчув це ще в суботу, десь третього дня по нашiй
вечiрцi. Не було нi температури, нi болю - а рак не болить! - лише горло
бiля самих грудей здерев'янiло; ковтнеш - i вiдчува ш пухлину. Весь вечiр
я був пригнiчений, хоча щосили вiдгонив сумнi думки. А наступного дня я
закашлявся в сво©м крихiтнiм кабiнетику. Що це був за кашель! Це був
кашель Петра Нетерплячки, глибокий, сухий, чорний. Одразу пригадалися менi
випускнi екзамени, сад, передсмертне бухикання Петра Васильовича, сигарети
"Прима", вирiзанi гланди. Бо i в мене з гландами була пригода.
Правильнiше, не пригода, а так собi, розмова, ще в час Загатного. Щойно я
позбувся гланд, уперше пiсля операцi© вийшов на роботу. Сиджу, курю. Як
зараз пам'ятаю, "Приму". Петро Васильович теж увесь час "Приму" курив. А
Загатний i каже:
- Пiсля тако© операцi© ризиковане курити. Можете рак горла спiймати...
При мна смерть, лише болiсна...
А я молодий, дурний. Хiба за такого вiку дума ш про хворобу? Навiть
смертi негоден уявити. Всi колись помремо, смiюсь. I курю. I докурився.
Певно, вiдтодi вiн мене i ©сть. А нинi остання стадiя. Нетерплячка,
вiдколи дiзнався про свою болячку, тижнiв шiсть прокачався, та й шабаш.
Ось тобi, бабо, i Юра. Шiсть тижнiв. Сорок два днi. Тисяча вiсiм годин.
Шiстдесят тисяч чотириста вiсiмдесят хвилин. Три мiльйони шiстсот двадцять
вiсiм тисяч вiсiмсот секунд. Я все точно пiдрахував. Замкнувся в сво му
кабiнетику та пiдрахував. Арифметика. Треба ж вивершити власному сконанню
логiчний пiдмурiвок.
А взагалi зараз дуже важливо не панiкувати. Зiбрати думки. Усвiдомити,
що це неминуче, хоч бийся головою об цегляний рiг бiблiотеки. Перебрав усi
енциклопедi©, всi лiкарськi довiдники, якi знайшлися у бiблiотецi та в
дружини. Але про ознаки раку горла в них анiтелень. Хай вони всi
повиздихають, писаки, за що тiльки грошi ©м платять. Якось дружина мало не
помiтила, що ©© медичнi пiдручники гортаю. Вже клямкою брязнула. Я,
правда, встиг всунути книгу в стелаж. Iдiотське становище. Може б, i
наважився пiти до лiкаря, але ж дружини не минеш. Вона часто в ре стратурi
сидить. Та й медсестри розкажуть. Та що медсестри? Завтра уся Терехiвка
знатиме: у Гужви, завiдувача бiблiотеки, рак горла.
Доведеться забрати зошита до свого кабiнету й писати на службi,
можливо, затримуватись пiсля роботи. Боюсь, що дружина ненароком вiдчинить
шухляду та зазирне. Не люблю голосiнь. Ще наголоситься.
Засина ш увечерi й сподiва шся, мрi ш, що вранцi чорний вiдчай
розвi ться, раптом прокинешся здоровий, дужий - i попереду життя. Пiсля
ночi ще оком не лупнеш, слину гарячкове ковта ш, а воно не зникло, в о н о
тут, ще й побiльшало за нiч. I попереду тiльки шiсть тижнiв. Де там, уже
майже п'ять. Одразу гидкий холод по тiлу. Я десь вичитав - могильний
холод. Але годi. Так i збожеволiти можна, не дочекавшись скону.
Писатиму лiпше про Iвана Кириловича.
- Iване Кириловичу! Помилка! - гукнув друкар, нiби щойно помiтив
секретаря.
Загатний пiдхопився, зiжмакав пильовик:
- Прокляття! Авторучка випала, мацав-мацав, наче крiзь землю
провалилась. Де помилка?
- В заголовку. На третiй. Пристукнув газету, глянув, а там:
"Кукукурудза на силос". Три "ку". Сам боюсь виправляти, ще гiрше втну. I
редактора не хотiлося будити - завтра по доганi коректорам влiпить. Так я
до вас...
Шульга белькотiв, белькотiв, ледве встигаючи за Iваном, котрий широко
ступав у бiк редакцi©. Йому хотiлося швидше вiдiйти од райвиконкому i вiд
усього, що хвилину тому сталося:
- Ви ©дьте, переберiть, я зараз прийду. Велосипед друкаря задеренчав
попереду й зник у темрявi.
Вiн на одну мить пiддався слабкостi, й ось ма ш. Невже Шульга щось
помiтив? Тiльки не вистачало, аби Терехiвка зашкваркотiла, буцiмто
Загатний вiрить у бога й молився, вийшовши вночi од Люди. Яка гидота! А
винен сам. Пiсля розмови з Людою здалося раптом, що вiн дуже самотнiй. Що
вiн нiкого не кохав i не покоха . I що в розбратi з Людою причина не
творчiсть, а його нездатнiсть по-справжньому закохатись. Неврастенiя,
звiсно. Але все це так навальне впало на нього, що годi було вiдбутися
незначними жартами. Та ще нiч. На одну мить вiн забув i свою творчiсть, i
свою велику мiсiю. Бачте, йому захотiлось людського щастя. Тодi бiжи,
обмiняй святi творчi години завтрашнього ранку, коли почуватимешся богом,
на пелюшки, фiкуси й тепле тiло пiд боком. Чому ж ти сто©ш? Ще не пiзно.
Вона забуде твою недавню промову. Як i ти забудеш викарбуванi в серцi
слова, що за них так дорого заплатив чотирьохсотденним гниттям у
Терехiвцi: якщо не бути генi м, краще не iснувати... Якщо не бути генi м,
краще не iснувати... Частiше повторювати - найкращий спосiб боротьби з
власними слабкостями.
Вiн заходив до редакцi©, рiшуче зцiпивши зуби. Життя - це боротьба.
Найперше з самим собою. Уже потiм з оточенням...
Оксанка прокинулась десь пiсля дванадцято©, закомизилась i не здалась
на жоднi Андрi вi зацитькування.
- Давай переповимо та погодую, хоч i ранувато, але, може, потiм довше
поспить, - рiвним голосом сказала дружина, нiби зовсiм не спала.
...Можна просити двi кiмнати з кухнею, в райцентрi з квартирами вельми
сутужно, але в редакцi© сiмейних претендентiв нема , а райком буду , десь
пiд осiнь здаватимуть. Якщо Гуляйвiтер захоче - виб' . А можна ще привезти
з села ©© матiр i ненароком похвалитися редактору, мовляв, дивiться, як
живемо, - тро дорослих i дитина в однiй кiмнатцi, i тридцять карбованцiв
щомiсяця, й дружина лише з вересня працюватиме. Гуляйвiтер -
сентиментальний поза сво ю дiловитiстю, вiн любить опiкувати. А ще краще
секретаря райкому при нагодi пiдключити, адже доводиться ©здити з ним у
села. Ось ©демо повз двiр, де знiмаю кiмнату, я й кажу: "Водички не
бажа те випити?" Нi, не годиться, краще б кваску, теж примiтивно, як каже
Iван Кирилович, ага, я скажу секретаревi: "Дмитре Семеновичу, в мене
донька, п'ятий мiсяць, таке миле, недавно з села привiз, хочете
подивитись?" Секретар, припертий до стiни, не зможе ж сказати, що не хоче
дивитись на Хаблакову доньку, що йому це нецiкаво, хiба вже дуже нiколи,
тодi я iншим разом, коли мимо ©хатимемо, з тим же запитанням.
I ось ми заходимо, Марта демонстру нашу доньку, а в нас тiснява,
задуха, мати ©© теж тут, ще для враження Христинiвну запросити. Марта
почина дипломатичну розмову, як важко з дитиною в такiй крихiтнiй
кiмнатцi. I секретар вимушений обмовитись: "Потерпiть кiлька мiсяцiв,
закiнчу мо будинок..." Тодi я хапаюся за цi слова, бiжу до Гуляйвiтра,
Гуляйвiтер бiжить у райком i каже: "Перший пообiцяв Хаблаковi квартиру в
новiм домi, треба внести до списку..." Як усе кругле й гарно, наче по
писаному!
Це лише одна з комбiнацiй, а ©х можна придумати безлiч. Головне, щоб
тебе не спиняли жоднi етичнi норми, моральнi принципи, ©х вигадали
професори, що мають багатокiмнатнi квартири. А в кого нема навiть
кiмнати, треба лiзти напролом. Не постука ш - не вiдчинять. Хто не вельми
соромився, коли виписували призначення, той нинi працю в мiстi. Ех, коли
б вернути час розподiлу, вiн би вже не ховався за спини, очiкуючи, коли
його покличуть та скажуть: "Ось що лишилося, вибирайте!.." Вiн би
розштовхав ©х лiктями, горло перегриз... Андрiй Сидорович не впiзнавав
себе. Виявля ться, найважче ступити перший крок. Варто сказати Гуляйвiтру,
що його вуличний песик високо© породи, варто один раз переступити через
себе, зрадити себе, заплющити очi та притоптати власну совiсть, як ланцюг
видзвоню далi, ланка за ланкою, бубличок за бубличком, до кiнця.
Це нiби криниця з корбою, тiльки випустиш з рук - вiдро потягне вниз,
корба крутнулась, потiм ще раз, швидше, швидше, корба стугонить, цямрина
хита ться, а вiдро летить у темне, густе провалля, куди й зазирнути
страшно.
Але Хаблак зазирав. З цiкавiстю й острахом дивився у прiрву, що
вiдкривалась перед ним. Тепер вiн буде вiльний вiд самого себе. Вiн усього
доможеться, бо не спинятиме себе пересторогами: це незручно, нечесно або
"що подумають люди". Все дозволено, що собi на користь. Справдi, чому вiн,
вчинивши один нечесний крок, не може зробити другого? Набагато легше, нiж
перший. А третiй легше, нiж другий. А четвертий... Знову криниця з корбою.
Знову чорна прiрва, де навiть зорi не блимають...
Цього разу Хаблак вiдсахнувся. Аж застогнав, крутнувся на постелi,
обличчям у подушку.
- Болить щось? - прошепотiла Марта, вкладаючи дочку в лiжко.
- Болить...видихнув по хвилi Хаблак.
Сплива нiч, ось-ось почнеться день мо©х геро©в. Небавом над сонною
Терехiвкою зiйде сонце, бiлi тумани зарожевiють у березi й повiються
червоною вiхолою до неба. Розквiтнуть росини на кущах, павутиння в
бур'янах, пiд книгарнею заiскриться. Заскрипить криничний журавель, Iван