- Що це ти там робиш, що не да ш?
Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А ©©
вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн одда ©й порожню чарку.
Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.
Лежав тихо.
й потеплiшало,- вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й
не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.
Вiн, зда ться, спав.
Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:
- Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Га©нка кинулась до його:
- Зiнечку! Де давить? Що?..
- Горло... в грудях пече... Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку.
Вона стояла над ©м i дивилася на його широко розплющеними очима.
Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:
- Води!..
I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.
Га©нка вхопила його.
- Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!..- крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в
хату:
- Що це?
- Зiнько...
Вони глянули.
Зiнько лежав у не© на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.
- Зiньку! Сину! Що тобi? - питалася перелякана мати.
- Води!..
Йому подали води,вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi
на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою.
Почав затихати, припав устами до кухля.
- Ой боже, що ж я наробила! - скрикнула Га©нка несамовито i впала
навколiшки перед лiжком.- Ой, що ж я, проклята, наробила,- я ж тебе,
Зiнечку, стру©ла!..
Його очi розплющилися, глянули на не© дивним поглядом.
- Що ти сказала? - ледве вимовив.
- Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!
- Ти... знахаревого... А я ж казав...- простогнав хворий.
- Я ж думала, що воно пособить... я ж не знала, що таке лихо... я ж...
- Дiду! - промовив Зiнько.- Або самi... або бiжiть до Васюти,- хай до
лiкаря... зараз...
Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав,
заплющивши очi, i тяжко дихав. Га©нка все стояла навколiшках бiля лiжка,
притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн
мовчав довго.
Врештi промовив:
- Мамо... нехай... вона пiде... Ви самi зостаньтесь зо мною...
Га©нка встала i вийшла з хати.
Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.
Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши
©© до стiни.
Чула, що вмира . Вмира , бо вiн умирав i прогнав ©© вiд себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали - не вбили, а вона вбила, вона сво ю зрадною рукою
подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.
Душогубовi-розбiйниковi кара, а ©й нема, бо нiхто такого не зробив,
як_ вона.
Знала, що ©й уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.
I вмирала в темрявi.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у не© не було вже сили, ©©
тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так...
О, як без мiри, без краю!..
Ця нiч, ця темрява - вона гнiтила ©й душу, роздавлювала, знищувала, а
душа все почувала, все болiла.
А там Зiнько вмира .
I вона не смi туди пiти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не
цi муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу...
Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був
в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi ©хав у
губернiю, в город!
Помочi не було.
Зiнько вислухав це мовчки.
А дiд, стоячи над ©м, казав:
- Зiiiьку! С'©ну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув
зiлля в знахаря i Га©нцi звелiв... Говорив, хлипаючи, i весь трусився.
- I ви, дiду,тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.
Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла
згага, i вiн пив, силкуючись ©© залити.
Перед свiтим сказав:
- Ноги обважнiли...
Мати торкнулася до нiг.- нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з ©©
погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.
- Синочку мiй! Не кажи так! - простогнала бесщасна мати._
- А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.
В хатi настала тиша.
Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем
постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.
Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:
- Сину! Зiньку!.. Прости мене!..
- Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся... Тiльки не кажiть про це
нiкому, нiкому!.. I Га©нцi звелiть, щоб не казала...
Дiд, хлипаючи, встав.
- Сину,- промовила мати.- Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть
пошле.
Хворий помовчав, тодi сказав тихо:
- Добре... А ви, дiдусю, пiдiть покличте мо©х товаришiв, усiх... А до
мене хай Га©нка тим часом увiйде.
Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Га©нка.
Тихо спинилася бiля порога,
- Га©нко!.. Iди!.. Сядь отут... бiля мене...
Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': -_ Дружинонько моя, поцiлуй
мене! - попрохав хворий.
Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати
©х мовчки.
- Встань, Га©нко!..
Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:
- Нiженьки мо©... слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не
ходите!.. Вбила!.. Отру©ла!..
- Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..
Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.
- Не ти мене, дружинонько моя вiрна, стру©ла... Ти менi здоров'я
хотiла, моя добра... Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму... Як я
тебе покину? Така маленька... така полохлива... Та тебе люди заклюють...
Як я тебе покину?.. Вiн плакав.
Узяв ©© руки в сво©, притулив ©х до грудей та й затих, знеможений.
Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:
- Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять...
Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чу ш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi
звелiв... I сама забудь по це... Не думай!.. Менi однак умирати було,довго
не прожив би... Байдуже, коли трохи швидше... Тiльки тебе жалко
покидати... Iще жалко: не зробив... Ох!:.
Знову затих.
У не© душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не
проходило крiзь уста.
У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка...
Вiдбули його.
Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.
- Пiдведiть мене! - промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину
подушки. Вiн сiв.
- Уже груди нiмiють... Час прийшов умирати... Як сидiв у тюрмi,
заприсягся не покидати цього дiла - за правду стояти... Не судив менi бог
справдити мою присягу... Короткий мiй вiк... Нехай моя присяга буде вашою!
- Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..
- Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де
вiн?..- питав хворий, уже блудячи словами.- Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнiв.
- Мати стара зоста ться в мене, дружина молода - з дiдом нехай вони в
цiй хатi живуть... А ви ©х догляньте, братики!..
- Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
- Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене
носили-годували... Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
- Га©нко! Дружино моя вiрна, серденько мо дорогесеньке, раю мiй
любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останн привiтання.
А вони питали:
- Кажи, брате,- може, ще що звелиш?
- Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!..
- Не забудемо!.. Глянув по хатi.
- Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.
- Хоч би сонце зiйшло... Як темно!.. Сонце ще не сходило.
- Га©нко!..
Кинулася до його,вiн прихилив ©© голову собi на груди...
- Ще не зiйшло сонце?
- Скоро зiйде,- вiдказав Карпо.
Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:
- Прощав...
Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз...
Рука впала з Га©нчино© ши©...
У Чернiговi, 1901
Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А ©©
вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн одда ©й порожню чарку.
Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.
Лежав тихо.
й потеплiшало,- вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й
не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.
Вiн, зда ться, спав.
Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:
- Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Га©нка кинулась до його:
- Зiнечку! Де давить? Що?..
- Горло... в грудях пече... Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку.
Вона стояла над ©м i дивилася на його широко розплющеними очима.
Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:
- Води!..
I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.
Га©нка вхопила його.
- Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!..- крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в
хату:
- Що це?
- Зiнько...
Вони глянули.
Зiнько лежав у не© на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.
- Зiньку! Сину! Що тобi? - питалася перелякана мати.
- Води!..
Йому подали води,вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi
на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою.
Почав затихати, припав устами до кухля.
- Ой боже, що ж я наробила! - скрикнула Га©нка несамовито i впала
навколiшки перед лiжком.- Ой, що ж я, проклята, наробила,- я ж тебе,
Зiнечку, стру©ла!..
Його очi розплющилися, глянули на не© дивним поглядом.
- Що ти сказала? - ледве вимовив.
- Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!
- Ти... знахаревого... А я ж казав...- простогнав хворий.
- Я ж думала, що воно пособить... я ж не знала, що таке лихо... я ж...
- Дiду! - промовив Зiнько.- Або самi... або бiжiть до Васюти,- хай до
лiкаря... зараз...
Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав,
заплющивши очi, i тяжко дихав. Га©нка все стояла навколiшках бiля лiжка,
притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн
мовчав довго.
Врештi промовив:
- Мамо... нехай... вона пiде... Ви самi зостаньтесь зо мною...
Га©нка встала i вийшла з хати.
Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.
Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши
©© до стiни.
Чула, що вмира . Вмира , бо вiн умирав i прогнав ©© вiд себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали - не вбили, а вона вбила, вона сво ю зрадною рукою
подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.
Душогубовi-розбiйниковi кара, а ©й нема, бо нiхто такого не зробив,
як_ вона.
Знала, що ©й уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.
I вмирала в темрявi.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у не© не було вже сили, ©©
тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так...
О, як без мiри, без краю!..
Ця нiч, ця темрява - вона гнiтила ©й душу, роздавлювала, знищувала, а
душа все почувала, все болiла.
А там Зiнько вмира .
I вона не смi туди пiти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не
цi муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу...
Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був
в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi ©хав у
губернiю, в город!
Помочi не було.
Зiнько вислухав це мовчки.
А дiд, стоячи над ©м, казав:
- Зiiiьку! С'©ну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув
зiлля в знахаря i Га©нцi звелiв... Говорив, хлипаючи, i весь трусився.
- I ви, дiду,тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.
Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла
згага, i вiн пив, силкуючись ©© залити.
Перед свiтим сказав:
- Ноги обважнiли...
Мати торкнулася до нiг.- нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з ©©
погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.
- Синочку мiй! Не кажи так! - простогнала бесщасна мати._
- А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.
В хатi настала тиша.
Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем
постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.
Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:
- Сину! Зiньку!.. Прости мене!..
- Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся... Тiльки не кажiть про це
нiкому, нiкому!.. I Га©нцi звелiть, щоб не казала...
Дiд, хлипаючи, встав.
- Сину,- промовила мати.- Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть
пошле.
Хворий помовчав, тодi сказав тихо:
- Добре... А ви, дiдусю, пiдiть покличте мо©х товаришiв, усiх... А до
мене хай Га©нка тим часом увiйде.
Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Га©нка.
Тихо спинилася бiля порога,
- Га©нко!.. Iди!.. Сядь отут... бiля мене...
Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': -_ Дружинонько моя, поцiлуй
мене! - попрохав хворий.
Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати
©х мовчки.
- Встань, Га©нко!..
Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:
- Нiженьки мо©... слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не
ходите!.. Вбила!.. Отру©ла!..
- Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..
Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.
- Не ти мене, дружинонько моя вiрна, стру©ла... Ти менi здоров'я
хотiла, моя добра... Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму... Як я
тебе покину? Така маленька... така полохлива... Та тебе люди заклюють...
Як я тебе покину?.. Вiн плакав.
Узяв ©© руки в сво©, притулив ©х до грудей та й затих, знеможений.
Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:
- Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять...
Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чу ш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi
звелiв... I сама забудь по це... Не думай!.. Менi однак умирати було,довго
не прожив би... Байдуже, коли трохи швидше... Тiльки тебе жалко
покидати... Iще жалко: не зробив... Ох!:.
Знову затих.
У не© душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не
проходило крiзь уста.
У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка...
Вiдбули його.
Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.
- Пiдведiть мене! - промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину
подушки. Вiн сiв.
- Уже груди нiмiють... Час прийшов умирати... Як сидiв у тюрмi,
заприсягся не покидати цього дiла - за правду стояти... Не судив менi бог
справдити мою присягу... Короткий мiй вiк... Нехай моя присяга буде вашою!
- Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..
- Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де
вiн?..- питав хворий, уже блудячи словами.- Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнiв.
- Мати стара зоста ться в мене, дружина молода - з дiдом нехай вони в
цiй хатi живуть... А ви ©х догляньте, братики!..
- Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
- Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене
носили-годували... Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
- Га©нко! Дружино моя вiрна, серденько мо дорогесеньке, раю мiй
любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останн привiтання.
А вони питали:
- Кажи, брате,- може, ще що звелиш?
- Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!..
- Не забудемо!.. Глянув по хатi.
- Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.
- Хоч би сонце зiйшло... Як темно!.. Сонце ще не сходило.
- Га©нко!..
Кинулася до його,вiн прихилив ©© голову собi на груди...
- Ще не зiйшло сонце?
- Скоро зiйде,- вiдказав Карпо.
Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:
- Прощав...
Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз...
Рука впала з Га©нчино© ши©...
У Чернiговi, 1901