- Що з вами, Терезо?
- Нiчого,- спокiйно вiдповiла вона.
- Що з вами, скажiть? - Стороженко пiдiйшов до неї майже впритул i поклав їй руки на плечi.- Ви ж знаєте, мене не можна обманути...
Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима i мовчала. Що сталося?
I враз вона опустила голову i притулилася щокою до його грудей. - Я... я боюсь, П'єр... - Що? Чого?
- Сьогоднi я вперше виступаю на трапецiї над ареною з дикими звiрами. Без сiтки. - Ну?! Нащо?! Для чого?! - Анем сказав... Павлин вимагає... - Не слухайте! Не треба! Вiдмовтеся! Прошу вас.
- Не можу. Ви ж знаєте. Не можу... Взагалi-то я ж нiчого не боюсь, ви ж знаєте... Я не боюсь висоти, я не боюсь хижакiв... Я нiчого не боюсь, П'ер... Але... але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Пiсля того як мене малу покусала вiвчарка. Я їм не вiрю. А в Естмана; крiм левiв, тигрiв, ведмедiв, ще й доги. Треба ж... - Я пiду до Анема. Я поговорю з ним... Я...
- Це безумство. Вiн же нiколи не вiзьме вас пiсля цього. - Дарма. Я все одно пiду. Я не допущу. Я...
- Я забороняю вам! - В очах її була невблаганнiсть.- Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П'ер, якщо я не виступлю сьогоднi, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. - Знаю...- зiтхнув вiн, здаючись. Вони говорили, зовсiм забувши про Чака, наче його й не було в кiмнатi. Чак стояв бiля дверей, не наважуючись нi сiсти, нi вийти з кiмнати. "Для чого цей клоун брав його з собою? - подумав я.- Вiн же спокiйно мiг обiйтися в своїй репризi й без асистента. Щоб пронiс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто..."
I я згадав раптом руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, згадав, як я хотiв колись пiти до неї, але не наважився сам i пiдбив дружкiв своїх, Василя й Андрiйка, i як я не знав, куди очi ховати вiд солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафiйкою хлопцi, а вона смiється-заливається й зиркає на мене веселим оком... I дорослi, виходить, як дiти...
- Будьте сьогоднi в цирку, П'єр, - сказала вона.- Тодi я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави... А тепер iдiть! Зараз прийде сюди Анем. Iдiть, благаю вас! Я не хочу, щоб вiн вас вигнав. Менi треба, щоб ви були сьогоднi в цирку. Чуєте? Треба! Iдiть!
- Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! - вiн перехрестив її, потiм поцiлував руку i, тiльки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечi й повiв з кiмнатки.
Тiльки-но встигли ми вийти, як у кiнцi коридора почувся рiзкий, гавкаючий голос:
- Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде - вижену!
- Анем! - Стороженко схопив Чака i, притиснувши його до себе, сховався за виступ стiни.
Добре, що менi не треба було ховатися, бо сховатися вже було б нiде.
Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловiк з круглим, подзьобаним вiспою обличчям.
Без стуку, хазяйським рухом рвонув вiн дверi мадемуазель Терези i, хряснувши ними, зник.
- Нiчого не поробиш,- зiтхнув Стороженко,- доведеться потерпiти... Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, пiдеш додому? - нiжно погладив вiн Чака по головi.
- А... можна менi залишитись? - благально звiв очi на нього Чак.
- Дивись... Як можеш - лишайся. Тодi ходiмо,- i вiн повiв Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комiрчинi з заiратованим вiконцем, де у безладдi валялося рiзне поламане циркове причандалля.
- Доведеться отут перебути. Сюди вже нiхто не зазирне. Вмощуйся на оцiй трiйцi зручнiше. Чекати доведеться довгенько.
Вони сiли на поламанiй трiйцi, як її назвав Стороженко (це така пiдставка, подушка для iкарiйцiв, тобто циркачiв, якi, лежачи на спинi, ногами пiдкидають i ловлять своїх партнерiв). - Скажiть,- тихо спитав Чак,чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?
- Ех! - зiтхнув Стороженко.- Чому-чому? Є тут у нас один "покровитель", який цирком захоплюється. Павлин Iудович Голозубенецький. Бiржовий дiлок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрiбен, не мистецтво циркове, а "сильнi" почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельнi номери замовляє. За це платить грошi. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви... Вiн з тих людей, якi вiдчувають насолоду, дивлячись на чужi муки й страждання, з тих, якi, спотикаючись, бiжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, якi, роззявивши роти, стоять бiля самiсiнької шибеницi пiд час страти... Два в нас у Києвi Iудовичi. Один начальник Київського вiйськового округу генерал вiд артилерiї Микола Iудович Iванов, другий - оцей - генерал вiд спекуляцiї Павлин Iудович Голозубенецький. I цей, другий, страшнiший за першого...
Стороженко ще щось говорив Чаковi, щось розповiдав... Вони досить довго сидiли у комiрчинi. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи тi розмови здалися менi не такими вже й значними порiвняно з тим, що мало вiдбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, i вiн минав для мене швидко.
I от уже Стороженко пiдвiвся:
- Ходiмо. Скоро початок. На гальорку пiдемо, там на нас нiхто не зверне уваги.
I знову вiн повiв Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз i нарештi вивiв на сходи, що вели на гальорку.
Цирк сяяв вогнями.
На гальорцi товпилися простi люди, робiтники у косоворотках, ситцевих сорочках, дiвчата-служницi у квiтчастих хусточках, нижнi чини, тобто солдати.
А внизу "чиста публiка" виблискувала дiамантами на ошатних сукнях, золотими iудзиками на вiцмундирах, еполетами й орденами.
- Дивись, он вiн, у губернаторськiй ложi,- здавленим голосом промовив Стороженко.
- Хто? - не одразу збагнув Чак.
- Павлин Голозубенецький...
Прямо проти форгангу, тобто виходу артистiв на арену, було двi ложi. Праворуч, як менi пояснив потiм Чак, генерал-губернаторська, лiворуч губернаторська.
Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторськiй, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложi павукастi, з тонкими пальцями руки, сидiв кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.
Маленькi, глибоко й близько посадженi олов'яно-бiлi очi, в яких зовсiм не видно було зiниць.
Верхня губа закоротка i не прикривала переднiх зубiв, що робило його схожим на ховрашка.
Огидний, страшний тип.
Я спецiально пiдлетiв ближче, щоб добре роздивитися його.
I повернувся назад на гальорку.
Заграв оркестр. Iз-за форгангу вибiгли дванадцять унiформiстiв у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у двi шеренги обабiч виходу.
Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з бiлою манишкою i прокричав гучним голосом початок вистави
Знову заграв оркестр. I почалося.
Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох вiддалень, з двома антрактами.
Виступали i наїзницi сестри Лобе, i комiк-звуконаслiдувач Вестман, i "лiтаючi люди" Альберто ("п'ять персон", як оголосив пшрех), i "американський автомат - моментальна фотографiя" брати Манц, i японський жонглер Тасуноске, i група дресированих коней Кiссо (яких ми бачили зранку на репетицiї), i танцюрист Миша Пергаменцев, i комiчна пантомiма "Директор кафешантану", i музична кобила Тiгретто, яку виводила мадемуазель Мадiган, i багато iншого.
Паузи мiж номерами заповнював Рудий Август - клоун у яскраво-червонiй перуцi, з великим носом картоплею i густо намазаними крейдою щоками, жалюгiдний (його весь час били по головi) i зовсiм не смiшний. Та от нарештi третє вiддiлення.
- Знаменитий приборкувач Естман з групою хижакiв!
Арену з усiх бокiв оточили залiзними iратами. I вибiгли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсi хвостами, ведмедi спиналися на заднi лапи й люто щирились, а здоровеннецькi, як телята, плямистi доги лiниво походжали мiж ними.
Приборкувач у чорному фраку й цилiндрi, з револьвером у руцi раз у раз вигукував: "Монт!" - i лев або тигр стрибав на тумбу, потiм: "Наниз!" - i вони зiстрибували з тумби,..
Та от в оркестрi дрiбно-дрiбно забарабанив барабан. З-за форгангу, освiтлений прожектором, вийшов шпрех i в напруженiй тишi зловiсним голосом вигукнув:
- Смертельний номер! Уперше в свiтi! Еквiлiбр на штейн-трапецiї без сiтки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!..
Форганг гойднувся, i, вiтально пiднявши догори руку, вийшла сяюча, усмiхнена Тереза. У жовтому з блискiтками трико, вона була сонячна й прекрасна.
Один з унiформiстiв пiдбiг до звисаючої з-пiд купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижнiй щабель, i Тереза пiд бадьорi звуки маршу легко полiзла вгору.
I от вона вже пiд самiсiньким куполом, на трапецiї.
Приборкувач Естман пiшов з арени. Там лишилися тiльки звiрi, рикаючi, неспокiйнi.
Оркестр на пiвнотi урвав мелодiю, замовк.
В цирку запанувала тиша.
Тереза розгойдувалася на трапецiї. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову i розвела руки.
Стоячи на головi, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапецiї пiд куполом цирку.
Стороженко, блiдий, зцiпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.
"Ху-у..." - перевiв я подих, коли вона нарештi сiла на трапецiї, вiтально пiднявши догори руку.
Зал вибухнув оплесками.
"Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свiй страх".
Унiформiсти, швидко перебираючи вiрьовку, пiднiмали пiд купол до трапецiї стiлець, звичайний дерев'яний стiлець на гнутих нiжках.
Тереза взяла стiлець, поставила його двома заднiми нiжками на трапецiю i сiла на нього.
Усмiхаючись, вона сидiла на стiльцi, що стояв лише заднiми нiжками на хисткiй трапецiї, i спокiйно розгойдувалася, паче на звичайнiсiнькiй гойдалцi.
I раптом...
- А-а! - не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросiв, на яких трималася трапецiя, лопнув, i Тереза полетiла вниз, на арену.
- А-а-а!
Я не зрозумiв, як це сталося, але вона впала якраз мiж двох ведмедiв, якi стояли впритул один до одного. I тiльки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалiчена, вона ще змогла пiдвести голову й усмiхнутися.
Вiдчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готовi до стрибка.
Ще мить i...
Цирк завмер.
I тут патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорцi поруч з нами, щось голосно крикнув.
I чи то вiд того крику, чи хто його зна чому всi звiрi раптом кинулися геть з арени через iратчастий коридор.
За мить на аренi лишилася тiльки Тереза, яка лежала горiлиць, розкинувши руки.
Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очi його горiли захватом, вiн усмiхався.
Наступної митi Стороженко, а за ним i Чак уже бiгли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.
Коли ми, петляючи коридорами, збiгли нарештi вниз, Терези на аренi не було. Одна з секцiй iратчастої загорожi була знята, i унiформiсти вже занесли Терезу за форганг.
Стороженко кинувся туди.
Тереза лежала на пiдлозi з заплющеними очима, непритомна, але жива груди її здiймалися вiд переривчастого дихання.
Навколо неї юрмилися люди: i артисти, i з публiки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з унiформiстiв спiвчутливо поклав йому руку на плече.
- Вже викликали карету "швидкої допомоги". Кiлька переламiв. Але...
В цей час позаду якийсь юнак з публiки у студентському кашкетi голосно сказав:
- Трос був пiдпиляний. Я сам бачив. Вiн звисає якраз над мiсцем, де я сидiв.
Стороженко рiзко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками i пiдняв над землею.
- Задушу! Вбивця!
Подзьобане вiспувате обличчя Анема вмить налилося кров'ю, очi вирячились.
- Не я... Не я...- прохрипiв вiн.- Август...
Вiд натовпу метнулася червона перука - Рудий Август кинувся навтiки.
Стороженко випустив з рук Анема, який м'яко ляпнувся на пiдлогу, i кинувся за Рудим Августом. Чак побiг за ним.
- Не треба!.. Не треба!.. Не треба! - бiжачи за Стороженком, благальне повторював Чак.- Ви ж себе погубите!.. Не треба!..
Але Стороженко не слухав його.
Рудому Августу вдалося вiдiрватися вiд переслiдування (Стороженко через покалiчену ногу не мiг швидко бiгати). Август десь зник.
- Не треба! Прошу вас! Не треба! - продовжував благати Чак.
Але Стороженко аж тремтiв вiд лютi.
Вiн кидався то в один, то в другий бiк, рвучко розчиняв якiсь,дверi, зазирав у рiзнi одному йому вiдомi закутки. I нарештi...
- А-а-а!
Не знаю, хто це закричав - чи Стороженко, чи Рудий Август... Рудий Август зiщулився, забившись у куток тiєї самої комiрчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Вiн пiднiс догори руки i впав навколiшки.
- Нi! Нi... Це не я! Не я! Це - Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. I вiн... щоб помститися... Пообiцяв за великi грошi... Павлину.. справжнiй смертельний номер...
-I ти?! За грошi?!..
-Нi!.. Нi! То вiн! Усе вiн!.. Я ж маленька людина...
-Брешеш!..- люто зашипiв Стороженко,замахуючись.
- Ай! - смикнувся Август, увiбравши голову в плечi.- Не вбивай! Не вбивай мене! Я... я тобi загадку зараз, секрет один вiдкрию. Великий секрет! Вiк менi дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! - Вiн швидко перехрестився. - Уб'єш мене - разом зi мною секрет загине. Секрет, який усiх клоунiв свiту може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! - Вiн знову перехрестився. Пiднята рука Стороженка завмерла.
- Тiльки... тiльки хай вiн вийде,- кивнув Август на Чака.- Лише тобi, тобi одному...
Стороженко глянув на Чака i, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сiпонувся було слiдом за ним i раптом - ой! - згадав: це ж менi треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство - почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам вiн тодi почути не змiг.
Я лишився.
- Слухай! Слухай!, - гарячково зашепотiв Рудий Август, пiдповзаючи на колiнах до Стороженка.- Ти тiльки поклянися, що й мене не забудеш, подiлишся. Я ж теж нещасний. Мене публiка не любить, не приймає. Я... Нi-нi, я нiчого, просто... Так от! Живе на Куренiвцi дiд. Старий Хихиня. Вiн знає таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Правда! Правда! Тiльки вiн не хоче менi говорити. I я от збираю грошi, думаю, може, за грошi... А тобi вiн i так скаже. Тебе всi люблять. А мене...- вiн шморгнув носом,- мене...
- Бо ти - тля, жук-гнойовик. Тiльки про грошi й думаєш. За грошi ладен убити,- зневажливо кинув Стороженко i опустив руку.- Живи, нiкчемо! Не буду об тебе руки марати... I секрета менi твого не треба. Не вiрю я у те весел-зiлля, у смiх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревенi! Немає в свiтi нiякої смiх-трави. Нiякого весел-зiлля. Зате пiдлостi людської, жорстокостi, заздрощiв, злостi - хоч греблю гати.- Стороженко повернувся й вийшов. Я слiдом за ним.
У коридорi, прихилившись до стiни, стояв Чак.
- Ходiм, сипку,- нiжно обняв Стороженко Чака за плечi й махнув рукою.Ну його!
I стомлено, безсило, наче пiсля важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної митi стрiпнувся i заспiшив коридором та сходами вниз.
Карета "швидкої допомоги" вже приїхала, i ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санiтарiв виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кiньми.
Стороженко дивився на Терезу i нiчого не помiчав. Не помiтив вiн i як пiдiйшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисi, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
- Оцей? - обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.
- Оцей! - пробасив швейцар.
- Просю! - сказав городовик, беручи Стороженка пiд руку.- Ходiм!
- Пардон отсюдова! - пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
- Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
- За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! - розгублено вигукнув Чак.- Вiн же...
Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.
- Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! - I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.
- Та ви що! - закричав я.- Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!.. Ану пустiть!
Дивлюсь - завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.
- Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевiльне! Хапайте його! - верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
- Держiть! Держiть! - залунало звiдусiль.
- Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! - кричу я. Та раптом вiдчуваю - хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.
- Пустiть! - кричу.- Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!
Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.
I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i...
РОЗДIЛ VII
Невже я бiльше не побачу його? Вiдкриття: у Тусi очi, як у Терези!
"Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!" А може, вона все-таки є,
смiх-трава?! Зустрiч бiля меморiалу..
Ой!..- Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поруч iз старим Чаком.
- Га? Що? - розгублено клiпнув я.- Щось я не так зробив?
- Та нi,- усмiхнувся старий.- Усе так. Але бiльше там робити сьогоднi було зовсiм нiчого.
Стороженка тодi забрали в участок. А мене класний наглядач одвiв додому, записав прiзвище i передав у гiмназiю. Були неприємностi...- Вiн замовк i вичiкувально подивився на мене.
Ах, так! Я ж мушу розповiсти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженковi у комiрчинi. I я розповiв.
- Весел-зiлля... Смiх-трава... Гм...- задумливо промовив старий.
- Ех! От би взнати секрет того весел-зiлля!.. От би!..- запально вигукнув я.
I уявилося менi раптом: хлопцi хочуть з мене поглузувати, посмiятися, а я регочу їм просто у вiчi, регочу, заливаюсь. I хлопцi отетерiло перезираються, розгублено замовкають. I вже не вони, а я з них смiюся. Бо знаю секрет смiх-трави. Ех!
Чак подивився на мене спiвчутливо - наче прочитав мої думки.
- А ви Стороженка що - не питали тодi? - мусив же я щось сказати.
- Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi.- Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.
- А ви?.. Як склалося потiм ваше життя? - обережно запитав я.
- Як склалося? - старий усмiхнувся.- Довго розповiдати... Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова "Гiппо-палас", а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У "Гiппо-палас", сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам'ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником... А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, "працювати номер", переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало,- старий зiтхнув.- Ну, гаразд! Спасибi тобi! - Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся.- Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.
- Та що ви, що ви...
- Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! - Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.
- А... а... Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?
- Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому "смертельний номер". Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель "Москва"), зiрвався i...
- А Рудий Август? I Анем?
- Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся. Всi речi його лишилися i в цирку, i па квартирi, а сам вiн таємниче зник. I нi листа не залишив, нiчого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разi в пiсляреволюцiйному цирку його вже не було. Тiльки пiд час вiйни вже, в окупованому Києвi... Та про це iншим разом. Якщо зустрiнемося...- Чак якось дивно усмiхнувся.
Ну невже вiн зараз попрощається й пiде, цей дивовижний дiдусь, так i не сказавши, коли ми зустрiнемося.
- А можна, я трошки проведу вас? - не витримав, з надiєю спитав я.
- Нi, не треба,- втомлено усмiхнувся вiн.- Спасибi тобi. Прощай...
I вiн пiшов. I за кiлька крокiв одразу зник з моїх очей, змiшався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.
Я зiтхнув.
Невже це й справдi кiнець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навiть розповiсти нiкому не можна, бо нiхто не повiрить?
I коли старий зник, я вже навiть не був певен, чи все це справдi було, чи вироїлося менi у якомусь дивовижному мареннi,
...Цього разу мати звернула увагу на мiй стан.
- Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворiв? - Вона торкнулася губами мого лоба.- Нi, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те?
- З'їв, мамо, усе, що треба. I почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто... Просто у школi задали багато. Стомився трохи.
- Ой лишенько! Менi й сусiдка говорила. Усi скаржаться. Такi ж шкiльнi програми перевантаженi, просто жах. Що вони собi думають! Бiднi дiти! Навiть Алла Пугачова про це пiсню спiває... "То ли еще будет, ой-ой-ой!.." Ну, то вiдпочивай, синку, вiдпочивай. Телевiзор собi увiмкни, зараз передача буде "Навколо смiху". Ти ж любиш.
- Не хочу я сьогоднi "Навколо смiху". Я краще спати ранiше ляжу.
- То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.
Я й справдi вiдчував утому. Як втомлюють, виявляється, оцi подорожi в минуле. I це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вiсiмдесятирiчному Чаковi?! Який вiн виснажений був! I на що вiн натякав "якщо побачимося"?..
"Невже я його не побачу бiльше? Невже?" - думав я, засинаючи.
I одразу ж побачив.
Увi снi.
Снився менi знову цирк. "Гiппо-палас" Крутикова. I Тереза на трапецiї пiд куполом. I Голозубенецький у губернаторськiй ложi. I Стороженко з Чаком на гальорцi. I поряд з ними той патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою...
I раптом уже на трапецiї не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза i всi ми: i Стороженко, i Чак, i патлатий дiдусь, i я - сидимо у губернаторськiй ложi.
А цирк збуджено гуде. Чути голоси: "Щорс! Микола Щорс! Щорс!" I раптом я бачу: у генерал-губернаторськiй ложi, що через прохiд вiд нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кiно, як на пам'ятнику на бульварi Шевченка, у шкiрянцi, з бiноклем на грудях, з пiднятою рукою... I зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапецiї пiд куполом по-поросячому верещить вiд страху. I враз зривається й летить. Летить, летить, летить... I нiяк не може долетiти до арени. I верещить як недорiзаний. Раптом стає маленький, як комашка. I не арена вже перед нами, а прiрва. Летить у ту прiрву комашка Голозубенецький i зникає...
А Тереза смiється, i очi її, чорнi, великi й бездоннi, як та прiрва, сяють i дивляться з нiжнiстю на Стороженка й чогось... на мене. Так менi здається. I менi невимовне солодко вiд цього.
З тим почуттям я прокидаюсь.
У школi, як я вже казав, я сиджу за однiєю партою з мовчазною дiвчинкою в окулярах Тусею Мороз.
Я майже нiколи не розмовляю з нею i майже нiколи на неї не дивлюсь. Прийду, привiтаюсь для годиться i сиджу собi, наче її й нема поряд.
А сьогоднi прийшов, привiтався, глянув на неї - i враз наче голкою мене в груди кольнуло... З-за окулярiв на мене дивилися очi Терези. Великi, чорнi й бездоннi...
Аж мороз поза шкiрою пробiг.
Тю! Зовсiм уже дiйшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсiм, але схожа. Очi великi й таки чорнi.
Ти глянь! Скiльки сидить поряд зi мною, а я й не бачив, що в неї такi очi.
Я почав озиратися на iнших дiвчат. Може, i в них такi ж самi? Нi! В iнших не те. I в Танi Верби, i в Лялi Iванової, i в Нiни Макаренко (Макаронини), i в Тосi Рябошапки - очi як очi, в кого сiрi, в кого карi, в кого навiть голубi. Але звичайнi. А в Тусi...
Раптом в моїй уявi спливла Гафiйка Остапчук. I я вражено додумав, що не пам'ятаю, якi в Гафiйки очi. Сiрi? Карi? Голубi? Вбийте, не пам'ятаю. Наче нiколи не бачив їх.
А от у Тусi...
Вперше менi захотiлося поговорити з нею.
Переборюючи незручнiсть, я нахилився до Тусi й прошепотiв:
- Слухай, а ти... ти собак боїшся?
- Га? - здригнулася вона, повертаючи до мене голову.- А.. а ти звiдки знаєш?
- Я... не знаю,- сам знiтився я.- Просто так спитав... просто...
- Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?
- А висоти ти боїшся?
- Боюсь...- зiтхнула вона.- Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?
- Цiкаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?
- А чого ж? Це, мабуть, цiкаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька...
Що сталося, коли вона була маленька, я так i не дiзнався, бо несподiвано пролунав голос учительки географiї Ольги Степанiвни:
- Мороз! Припини розмови на уроцi!
I Туся лякливо замовкла.
Тiльки-но продзвенiв дзвiнок i Ольга Степанiвна вийшла з класу, як Льоня Монькiн (вiн сидiв за нами) вискочив на парту i закричав, вдавано регочучи:
- Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всi! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як вiн на неї дивився. Я дивлюсь - а вiн дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться... як у кiно... Ой, тримайте! Га-га-га!
Мене аж у жар кинуло.
- Нiчого,- спокiйно вiдповiла вона.
- Що з вами, скажiть? - Стороженко пiдiйшов до неї майже впритул i поклав їй руки на плечi.- Ви ж знаєте, мене не можна обманути...
Вона дивилася на нього своїми великими бездонними очима i мовчала. Що сталося?
I враз вона опустила голову i притулилася щокою до його грудей. - Я... я боюсь, П'єр... - Що? Чого?
- Сьогоднi я вперше виступаю на трапецiї над ареною з дикими звiрами. Без сiтки. - Ну?! Нащо?! Для чого?! - Анем сказав... Павлин вимагає... - Не слухайте! Не треба! Вiдмовтеся! Прошу вас.
- Не можу. Ви ж знаєте. Не можу... Взагалi-то я ж нiчого не боюсь, ви ж знаєте... Я не боюсь висоти, я не боюсь хижакiв... Я нiчого не боюсь, П'ер... Але... але єдиному вам признаюсь; я з дитинства боюсь собак. Пiсля того як мене малу покусала вiвчарка. Я їм не вiрю. А в Естмана; крiм левiв, тигрiв, ведмедiв, ще й доги. Треба ж... - Я пiду до Анема. Я поговорю з ним... Я...
- Це безумство. Вiн же нiколи не вiзьме вас пiсля цього. - Дарма. Я все одно пiду. Я не допущу. Я...
- Я забороняю вам! - В очах її була невблаганнiсть.- Я пересилю себе. Ви ж знаєте, П'ер, якщо я не виступлю сьогоднi, я втрачу кураж. Ви ж знаєте, що це для нас значить. - Знаю...- зiтхнув вiн, здаючись. Вони говорили, зовсiм забувши про Чака, наче його й не було в кiмнатi. Чак стояв бiля дверей, не наважуючись нi сiсти, нi вийти з кiмнати. "Для чого цей клоун брав його з собою? - подумав я.- Вiн же спокiйно мiг обiйтися в своїй репризi й без асистента. Щоб пронiс повз швейцара коробку з каструлею? Чи, може, тому, що не наважувався сам зайти до Терези? Треба було, щоб хтось був поруч, байдуже хто..."
I я згадав раптом руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, згадав, як я хотiв колись пiти до неї, але не наважився сам i пiдбив дружкiв своїх, Василя й Андрiйка, i як я не знав, куди очi ховати вiд солодкого соромливого щему, мовчки дивлячись, як викаблучуються перед Гафiйкою хлопцi, а вона смiється-заливається й зиркає на мене веселим оком... I дорослi, виходить, як дiти...
- Будьте сьогоднi в цирку, П'єр, - сказала вона.- Тодi я не боятимусь. Сховайтеся десь до вистави... А тепер iдiть! Зараз прийде сюди Анем. Iдiть, благаю вас! Я не хочу, щоб вiн вас вигнав. Менi треба, щоб ви були сьогоднi в цирку. Чуєте? Треба! Iдiть!
- Добре, Терезо, добре! Я вже йду. Борони вас боже! - вiн перехрестив її, потiм поцiлував руку i, тiльки тепер, видно, згадавши про Чака, обняв його за плечi й повiв з кiмнатки.
Тiльки-но встигли ми вийти, як у кiнцi коридора почувся рiзкий, гавкаючий голос:
- Щоб через п'ять хвилин було! Ясно? Не буде - вижену!
- Анем! - Стороженко схопив Чака i, притиснувши його до себе, сховався за виступ стiни.
Добре, що менi не треба було ховатися, бо сховатися вже було б нiде.
Коридором, по-качиному перевалюючись, швидко йшов маленький опецькуватий чоловiк з круглим, подзьобаним вiспою обличчям.
Без стуку, хазяйським рухом рвонув вiн дверi мадемуазель Терези i, хряснувши ними, зник.
- Нiчого не поробиш,- зiтхнув Стороженко,- доведеться потерпiти... Справа надто серйозна. А ти, хлопче, може, пiдеш додому? - нiжно погладив вiн Чака по головi.
- А... можна менi залишитись? - благально звiв очi на нього Чак.
- Дивись... Як можеш - лишайся. Тодi ходiмо,- i вiн повiв Чака якимись закутками, поки не опинилися вони в комiрчинi з заiратованим вiконцем, де у безладдi валялося рiзне поламане циркове причандалля.
- Доведеться отут перебути. Сюди вже нiхто не зазирне. Вмощуйся на оцiй трiйцi зручнiше. Чекати доведеться довгенько.
Вони сiли на поламанiй трiйцi, як її назвав Стороженко (це така пiдставка, подушка для iкарiйцiв, тобто циркачiв, якi, лежачи на спинi, ногами пiдкидають i ловлять своїх партнерiв). - Скажiть,- тихо спитав Чак,чому мадемуазель Тереза мусить так ризикувати? Га?
- Ех! - зiтхнув Стороженко.- Чому-чому? Є тут у нас один "покровитель", який цирком захоплюється. Павлин Iудович Голозубенецький. Бiржовий дiлок. Спекулянт. Страшна людина. Не цирк йому потрiбен, не мистецтво циркове, а "сильнi" почуття. Щоб була смертельна небезпека. Смертельнi номери замовляє. За це платить грошi. За те, що жертвує на цирк, йому подавай жертви... Вiн з тих людей, якi вiдчувають насолоду, дивлячись на чужi муки й страждання, з тих, якi, спотикаючись, бiжать дивитися на катастрофу, на нещасний випадок, якi, роззявивши роти, стоять бiля самiсiнької шибеницi пiд час страти... Два в нас у Києвi Iудовичi. Один начальник Київського вiйськового округу генерал вiд артилерiї Микола Iудович Iванов, другий - оцей - генерал вiд спекуляцiї Павлин Iудович Голозубенецький. I цей, другий, страшнiший за першого...
Стороженко ще щось говорив Чаковi, щось розповiдав... Вони досить довго сидiли у комiрчинi. Але я чи то не дуже уважно слухав, чи тi розмови здалися менi не такими вже й значними порiвняно з тим, що мало вiдбутися, бо я їх якось не запам'ятав. Я квапив час, i вiн минав для мене швидко.
I от уже Стороженко пiдвiвся:
- Ходiмо. Скоро початок. На гальорку пiдемо, там на нас нiхто не зверне уваги.
I знову вiн повiв Чака якимись закутками, якимись сходами то вгору, то вниз i нарештi вивiв на сходи, що вели на гальорку.
Цирк сяяв вогнями.
На гальорцi товпилися простi люди, робiтники у косоворотках, ситцевих сорочках, дiвчата-служницi у квiтчастих хусточках, нижнi чини, тобто солдати.
А внизу "чиста публiка" виблискувала дiамантами на ошатних сукнях, золотими iудзиками на вiцмундирах, еполетами й орденами.
- Дивись, он вiн, у губернаторськiй ложi,- здавленим голосом промовив Стороженко.
- Хто? - не одразу збагнув Чак.
- Павлин Голозубенецький...
Прямо проти форгангу, тобто виходу артистiв на арену, було двi ложi. Праворуч, як менi пояснив потiм Чак, генерал-губернаторська, лiворуч губернаторська.
Генерал-губернаторська була порожня, а в губернаторськiй, поклавши на оббитий червоним оксамитом край ложi павукастi, з тонкими пальцями руки, сидiв кощавий, сутулуватий, з обтягнутим, як у мерця, черепом довгань.
Маленькi, глибоко й близько посадженi олов'яно-бiлi очi, в яких зовсiм не видно було зiниць.
Верхня губа закоротка i не прикривала переднiх зубiв, що робило його схожим на ховрашка.
Огидний, страшний тип.
Я спецiально пiдлетiв ближче, щоб добре роздивитися його.
I повернувся назад на гальорку.
Заграв оркестр. Iз-за форгангу вибiгли дванадцять унiформiстiв у червоних, з позументами костюмах, вишикувалися у двi шеренги обабiч виходу.
Вийшов шпрехталмейстер у чорному фраку з бiлою манишкою i прокричав гучним голосом початок вистави
Знову заграв оркестр. I почалося.
Я не буду переказувати всю виставу. Це довго. Вистава була не з двох, як тепер, а з трьох вiддалень, з двома антрактами.
Виступали i наїзницi сестри Лобе, i комiк-звуконаслiдувач Вестман, i "лiтаючi люди" Альберто ("п'ять персон", як оголосив пшрех), i "американський автомат - моментальна фотографiя" брати Манц, i японський жонглер Тасуноске, i група дресированих коней Кiссо (яких ми бачили зранку на репетицiї), i танцюрист Миша Пергаменцев, i комiчна пантомiма "Директор кафешантану", i музична кобила Тiгретто, яку виводила мадемуазель Мадiган, i багато iншого.
Паузи мiж номерами заповнював Рудий Август - клоун у яскраво-червонiй перуцi, з великим носом картоплею i густо намазаними крейдою щоками, жалюгiдний (його весь час били по головi) i зовсiм не смiшний. Та от нарештi третє вiддiлення.
- Знаменитий приборкувач Естман з групою хижакiв!
Арену з усiх бокiв оточили залiзними iратами. I вибiгли хижаки. Леви й тигри молотили по тирсi хвостами, ведмедi спиналися на заднi лапи й люто щирились, а здоровеннецькi, як телята, плямистi доги лiниво походжали мiж ними.
Приборкувач у чорному фраку й цилiндрi, з револьвером у руцi раз у раз вигукував: "Монт!" - i лев або тигр стрибав на тумбу, потiм: "Наниз!" - i вони зiстрибували з тумби,..
Та от в оркестрi дрiбно-дрiбно забарабанив барабан. З-за форгангу, освiтлений прожектором, вийшов шпрех i в напруженiй тишi зловiсним голосом вигукнув:
- Смертельний номер! Уперше в свiтi! Еквiлiбр на штейн-трапецiї без сiтки над ареною з дикими хижаками! Мадемуазель Тереза!..
Форганг гойднувся, i, вiтально пiднявши догори руку, вийшла сяюча, усмiхнена Тереза. У жовтому з блискiтками трико, вона була сонячна й прекрасна.
Один з унiформiстiв пiдбiг до звисаючої з-пiд купола мотузяної драбини, наступив ногою на нижнiй щабель, i Тереза пiд бадьорi звуки маршу легко полiзла вгору.
I от вона вже пiд самiсiньким куполом, на трапецiї.
Приборкувач Естман пiшов з арени. Там лишилися тiльки звiрi, рикаючi, неспокiйнi.
Оркестр на пiвнотi урвав мелодiю, замовк.
В цирку запанувала тиша.
Тереза розгойдувалася на трапецiї. От вона зробила стойку на руках, опустилася на голову i розвела руки.
Стоячи на головi, не тримаючись руками, вона розгойдувалася на трапецiї пiд куполом цирку.
Стороженко, блiдий, зцiпивши зуби, завмер, напружено стежачи за нею.
"Ху-у..." - перевiв я подих, коли вона нарештi сiла на трапецiї, вiтально пiднявши догори руку.
Зал вибухнув оплесками.
"Ну, здається, все гаразд. Усе буде добре. Вона переборола свiй страх".
Унiформiсти, швидко перебираючи вiрьовку, пiднiмали пiд купол до трапецiї стiлець, звичайний дерев'яний стiлець на гнутих нiжках.
Тереза взяла стiлець, поставила його двома заднiми нiжками на трапецiю i сiла на нього.
Усмiхаючись, вона сидiла на стiльцi, що стояв лише заднiми нiжками на хисткiй трапецiї, i спокiйно розгойдувалася, паче на звичайнiсiнькiй гойдалцi.
I раптом...
- А-а! - не своїм голосом закричав Стороженко. Один з тросiв, на яких трималася трапецiя, лопнув, i Тереза полетiла вниз, на арену.
- А-а-а!
Я не зрозумiв, як це сталося, але вона впала якраз мiж двох ведмедiв, якi стояли впритул один до одного. I тiльки це було причиною того, що вона не розбилася одразу на смерть. Покалiчена, вона ще змогла пiдвести голову й усмiхнутися.
Вiдчувши кров, леви й тигри нашорошилися, готовi до стрибка.
Ще мить i...
Цирк завмер.
I тут патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою, який стояв на гальорцi поруч з нами, щось голосно крикнув.
I чи то вiд того крику, чи хто його зна чому всi звiрi раптом кинулися геть з арени через iратчастий коридор.
За мить на аренi лишилася тiльки Тереза, яка лежала горiлиць, розкинувши руки.
Я глянув у ложу на Голозубенецького. Очi його горiли захватом, вiн усмiхався.
Наступної митi Стороженко, а за ним i Чак уже бiгли сходами вниз. Цирк збуджено вирував.
Коли ми, петляючи коридорами, збiгли нарештi вниз, Терези на аренi не було. Одна з секцiй iратчастої загорожi була знята, i унiформiсти вже занесли Терезу за форганг.
Стороженко кинувся туди.
Тереза лежала на пiдлозi з заплющеними очима, непритомна, але жива груди її здiймалися вiд переривчастого дихання.
Навколо неї юрмилися люди: i артисти, i з публiки. Осторонь хмурився опецькуватий рябий Анем. Побачивши Стороженка, один з унiформiстiв спiвчутливо поклав йому руку на плече.
- Вже викликали карету "швидкої допомоги". Кiлька переламiв. Але...
В цей час позаду якийсь юнак з публiки у студентському кашкетi голосно сказав:
- Трос був пiдпиляний. Я сам бачив. Вiн звисає якраз над мiсцем, де я сидiв.
Стороженко рiзко крутнувся й кинувся до Анема. Схопив його за груди дужими руками i пiдняв над землею.
- Задушу! Вбивця!
Подзьобане вiспувате обличчя Анема вмить налилося кров'ю, очi вирячились.
- Не я... Не я...- прохрипiв вiн.- Август...
Вiд натовпу метнулася червона перука - Рудий Август кинувся навтiки.
Стороженко випустив з рук Анема, який м'яко ляпнувся на пiдлогу, i кинувся за Рудим Августом. Чак побiг за ним.
- Не треба!.. Не треба!.. Не треба! - бiжачи за Стороженком, благальне повторював Чак.- Ви ж себе погубите!.. Не треба!..
Але Стороженко не слухав його.
Рудому Августу вдалося вiдiрватися вiд переслiдування (Стороженко через покалiчену ногу не мiг швидко бiгати). Август десь зник.
- Не треба! Прошу вас! Не треба! - продовжував благати Чак.
Але Стороженко аж тремтiв вiд лютi.
Вiн кидався то в один, то в другий бiк, рвучко розчиняв якiсь,дверi, зазирав у рiзнi одному йому вiдомi закутки. I нарештi...
- А-а-а!
Не знаю, хто це закричав - чи Стороженко, чи Рудий Август... Рудий Август зiщулився, забившись у куток тiєї самої комiрчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Вiн пiднiс догори руки i впав навколiшки.
- Нi! Нi... Це не я! Не я! Це - Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. I вiн... щоб помститися... Пообiцяв за великi грошi... Павлину.. справжнiй смертельний номер...
-I ти?! За грошi?!..
-Нi!.. Нi! То вiн! Усе вiн!.. Я ж маленька людина...
-Брешеш!..- люто зашипiв Стороженко,замахуючись.
- Ай! - смикнувся Август, увiбравши голову в плечi.- Не вбивай! Не вбивай мене! Я... я тобi загадку зараз, секрет один вiдкрию. Великий секрет! Вiк менi дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!.. Святий хрест! - Вiн швидко перехрестився. - Уб'єш мене - разом зi мною секрет загине. Секрет, який усiх клоунiв свiту може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! - Вiн знову перехрестився. Пiднята рука Стороженка завмерла.
- Тiльки... тiльки хай вiн вийде,- кивнув Август на Чака.- Лише тобi, тобi одному...
Стороженко глянув на Чака i, наче вибачаючись, кивнув.
Чак вийшов.
Я за звичкою сiпонувся було слiдом за ним i раптом - ой! - згадав: це ж менi треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство - почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам вiн тодi почути не змiг.
Я лишився.
- Слухай! Слухай!, - гарячково зашепотiв Рудий Август, пiдповзаючи на колiнах до Стороженка.- Ти тiльки поклянися, що й мене не забудеш, подiлишся. Я ж теж нещасний. Мене публiка не любить, не приймає. Я... Нi-нi, я нiчого, просто... Так от! Живе на Куренiвцi дiд. Старий Хихиня. Вiн знає таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Правда! Правда! Тiльки вiн не хоче менi говорити. I я от збираю грошi, думаю, може, за грошi... А тобi вiн i так скаже. Тебе всi люблять. А мене...- вiн шморгнув носом,- мене...
- Бо ти - тля, жук-гнойовик. Тiльки про грошi й думаєш. За грошi ладен убити,- зневажливо кинув Стороженко i опустив руку.- Живи, нiкчемо! Не буду об тебе руки марати... I секрета менi твого не треба. Не вiрю я у те весел-зiлля, у смiх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревенi! Немає в свiтi нiякої смiх-трави. Нiякого весел-зiлля. Зате пiдлостi людської, жорстокостi, заздрощiв, злостi - хоч греблю гати.- Стороженко повернувся й вийшов. Я слiдом за ним.
У коридорi, прихилившись до стiни, стояв Чак.
- Ходiм, сипку,- нiжно обняв Стороженко Чака за плечi й махнув рукою.Ну його!
I стомлено, безсило, наче пiсля важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної митi стрiпнувся i заспiшив коридором та сходами вниз.
Карета "швидкої допомоги" вже приїхала, i ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санiтарiв виносили на ношах з цирку Терезу.
Карета була з червоним хрестом, запряжена кiньми.
Стороженко дивився на Терезу i нiчого не помiчав. Не помiтив вiн i як пiдiйшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисi, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.
- Оцей? - обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.
- Оцей! - пробасив швейцар.
- Просю! - сказав городовик, беручи Стороженка пiд руку.- Ходiм!
- Пардон отсюдова! - пробасив швейцар, пiдхоплюючи Стороженка пiд другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:
- Я тобi покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!
- За що? Та вiн же нiкого й пальцем не зачепив! - розгублено вигукнув Чак.- Вiн же...
Раптом, як з-пiд землi, виринула бiля Чака миршава постать лисого чоловiка в пенсне.
- Гiмназист! Ви чому пiсля восьмої вечора у публiчному мiсцi? Ану! - I класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злiсть узяла, що я про все на свiтi забув.
- Та ви що! - закричав я.- Фараони клятi! Душогуби! Сатрапи царськi!.. Ану пустiть!
Дивлюсь - завмерли, вирячилися всi навколо: i швейцар, i городник, i Анем, i публiка.
- Боже мiй! Звiдки воно взялося?! Якесь хлоп'я божевiльне! Хапайте його! - верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.
- Держiть! Держiть! - залунало звiдусiль.
- Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловiть вiтра в полi! - кричу я. Та раптом вiдчуваю - хапають мене за одну руку, за другу, за комiр.
- Пустiть! - кричу.- Ви що! Не чiпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимi не жив нiколи! Пустiть!
Та мене, як у кошмарному снi, стискають усе дужче й дужче. Менi вже й дихати нiчим.
I тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося i...
РОЗДIЛ VII
Невже я бiльше не побачу його? Вiдкриття: у Тусi очi, як у Терези!
"Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!" А може, вона все-таки є,
смiх-трава?! Зустрiч бiля меморiалу..
Ой!..- Я сидiв на лавцi бiля цирку, на площi Перемоги, поруч iз старим Чаком.
- Га? Що? - розгублено клiпнув я.- Щось я не так зробив?
- Та нi,- усмiхнувся старий.- Усе так. Але бiльше там робити сьогоднi було зовсiм нiчого.
Стороженка тодi забрали в участок. А мене класний наглядач одвiв додому, записав прiзвище i передав у гiмназiю. Були неприємностi...- Вiн замовк i вичiкувально подивився на мене.
Ах, так! Я ж мушу розповiсти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженковi у комiрчинi. I я розповiв.
- Весел-зiлля... Смiх-трава... Гм...- задумливо промовив старий.
- Ех! От би взнати секрет того весел-зiлля!.. От би!..- запально вигукнув я.
I уявилося менi раптом: хлопцi хочуть з мене поглузувати, посмiятися, а я регочу їм просто у вiчi, регочу, заливаюсь. I хлопцi отетерiло перезираються, розгублено замовкають. I вже не вони, а я з них смiюся. Бо знаю секрет смiх-трави. Ех!
Чак подивився на мене спiвчутливо - наче прочитав мої думки.
- А ви Стороженка що - не питали тодi? - мусив же я щось сказати.
- Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi.- Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.
- А ви?.. Як склалося потiм ваше життя? - обережно запитав я.
- Як склалося? - старий усмiхнувся.- Довго розповiдати... Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова "Гiппо-палас", а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У "Гiппо-палас", сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам'ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником... А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, "працювати номер", переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало,- старий зiтхнув.- Ну, гаразд! Спасибi тобi! - Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся.- Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.
- Та що ви, що ви...
- Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! - Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.
- А... а... Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?
- Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому "смертельний номер". Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель "Москва"), зiрвався i...
- А Рудий Август? I Анем?
- Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся. Всi речi його лишилися i в цирку, i па квартирi, а сам вiн таємниче зник. I нi листа не залишив, нiчого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разi в пiсляреволюцiйному цирку його вже не було. Тiльки пiд час вiйни вже, в окупованому Києвi... Та про це iншим разом. Якщо зустрiнемося...- Чак якось дивно усмiхнувся.
Ну невже вiн зараз попрощається й пiде, цей дивовижний дiдусь, так i не сказавши, коли ми зустрiнемося.
- А можна, я трошки проведу вас? - не витримав, з надiєю спитав я.
- Нi, не треба,- втомлено усмiхнувся вiн.- Спасибi тобi. Прощай...
I вiн пiшов. I за кiлька крокiв одразу зник з моїх очей, змiшався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.
Я зiтхнув.
Невже це й справдi кiнець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навiть розповiсти нiкому не можна, бо нiхто не повiрить?
I коли старий зник, я вже навiть не був певен, чи все це справдi було, чи вироїлося менi у якомусь дивовижному мареннi,
...Цього разу мати звернула увагу на мiй стан.
- Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворiв? - Вона торкнулася губами мого лоба.- Нi, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те?
- З'їв, мамо, усе, що треба. I почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто... Просто у школi задали багато. Стомився трохи.
- Ой лишенько! Менi й сусiдка говорила. Усi скаржаться. Такi ж шкiльнi програми перевантаженi, просто жах. Що вони собi думають! Бiднi дiти! Навiть Алла Пугачова про це пiсню спiває... "То ли еще будет, ой-ой-ой!.." Ну, то вiдпочивай, синку, вiдпочивай. Телевiзор собi увiмкни, зараз передача буде "Навколо смiху". Ти ж любиш.
- Не хочу я сьогоднi "Навколо смiху". Я краще спати ранiше ляжу.
- То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.
Я й справдi вiдчував утому. Як втомлюють, виявляється, оцi подорожi в минуле. I це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вiсiмдесятирiчному Чаковi?! Який вiн виснажений був! I на що вiн натякав "якщо побачимося"?..
"Невже я його не побачу бiльше? Невже?" - думав я, засинаючи.
I одразу ж побачив.
Увi снi.
Снився менi знову цирк. "Гiппо-палас" Крутикова. I Тереза на трапецiї пiд куполом. I Голозубенецький у губернаторськiй ложi. I Стороженко з Чаком на гальорцi. I поряд з ними той патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою...
I раптом уже на трапецiї не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза i всi ми: i Стороженко, i Чак, i патлатий дiдусь, i я - сидимо у губернаторськiй ложi.
А цирк збуджено гуде. Чути голоси: "Щорс! Микола Щорс! Щорс!" I раптом я бачу: у генерал-губернаторськiй ложi, що через прохiд вiд нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кiно, як на пам'ятнику на бульварi Шевченка, у шкiрянцi, з бiноклем на грудях, з пiднятою рукою... I зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапецiї пiд куполом по-поросячому верещить вiд страху. I враз зривається й летить. Летить, летить, летить... I нiяк не може долетiти до арени. I верещить як недорiзаний. Раптом стає маленький, як комашка. I не арена вже перед нами, а прiрва. Летить у ту прiрву комашка Голозубенецький i зникає...
А Тереза смiється, i очi її, чорнi, великi й бездоннi, як та прiрва, сяють i дивляться з нiжнiстю на Стороженка й чогось... на мене. Так менi здається. I менi невимовне солодко вiд цього.
З тим почуттям я прокидаюсь.
У школi, як я вже казав, я сиджу за однiєю партою з мовчазною дiвчинкою в окулярах Тусею Мороз.
Я майже нiколи не розмовляю з нею i майже нiколи на неї не дивлюсь. Прийду, привiтаюсь для годиться i сиджу собi, наче її й нема поряд.
А сьогоднi прийшов, привiтався, глянув на неї - i враз наче голкою мене в груди кольнуло... З-за окулярiв на мене дивилися очi Терези. Великi, чорнi й бездоннi...
Аж мороз поза шкiрою пробiг.
Тю! Зовсiм уже дiйшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсiм, але схожа. Очi великi й таки чорнi.
Ти глянь! Скiльки сидить поряд зi мною, а я й не бачив, що в неї такi очi.
Я почав озиратися на iнших дiвчат. Може, i в них такi ж самi? Нi! В iнших не те. I в Танi Верби, i в Лялi Iванової, i в Нiни Макаренко (Макаронини), i в Тосi Рябошапки - очi як очi, в кого сiрi, в кого карi, в кого навiть голубi. Але звичайнi. А в Тусi...
Раптом в моїй уявi спливла Гафiйка Остапчук. I я вражено додумав, що не пам'ятаю, якi в Гафiйки очi. Сiрi? Карi? Голубi? Вбийте, не пам'ятаю. Наче нiколи не бачив їх.
А от у Тусi...
Вперше менi захотiлося поговорити з нею.
Переборюючи незручнiсть, я нахилився до Тусi й прошепотiв:
- Слухай, а ти... ти собак боїшся?
- Га? - здригнулася вона, повертаючи до мене голову.- А.. а ти звiдки знаєш?
- Я... не знаю,- сам знiтився я.- Просто так спитав... просто...
- Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?
- А висоти ти боїшся?
- Боюсь...- зiтхнула вона.- Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?
- Цiкаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?
- А чого ж? Це, мабуть, цiкаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька...
Що сталося, коли вона була маленька, я так i не дiзнався, бо несподiвано пролунав голос учительки географiї Ольги Степанiвни:
- Мороз! Припини розмови на уроцi!
I Туся лякливо замовкла.
Тiльки-но продзвенiв дзвiнок i Ольга Степанiвна вийшла з класу, як Льоня Монькiн (вiн сидiв за нами) вискочив на парту i закричав, вдавано регочучи:
- Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всi! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як вiн на неї дивився. Я дивлюсь - а вiн дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться... як у кiно... Ой, тримайте! Га-га-га!
Мене аж у жар кинуло.