Нестайко В
Загадка старого клоуна (на украинском языке)

   Всеволод Зинов'євич Нестайко
   Загадка старого клоуна
   РОЗДIЛ I
   Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дiд Грицько i бабуся Галя
   Здрастуйте! Це я. Стьопа.
   Хто я такий? Ну, для себе я - це я, звичайно. Я - та й годi. А для iнших...
   Коли зранку я вмиваюсь у ваннiй i дивлюсь у дзеркало, звiдти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти рокiв, з щербатим переднiм зубом, з карими усмiхненими очима, кирпатий i товстогубий, ще й з ямкою на бородi.
   Таких облич нiбито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає нi в кого.
   Як каже мiй дiд Грицько: "Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провiв рукою i все змазав - порушив, так би мовити, симетрiю: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстiша, друга худiша, i рот усмiхається якось на один бiк веселiше, нiж на другий".
   Ранiш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сiнях над вiдром, i дзеркала там не було.
   Взагалi в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три мiсяцi, коли наша сiльська перукарка. Феодосiя Макарiвна стригла мене машинкою "пiд нуль". А в iнший час моя "фотографiя" лише зрiдка мелькала менi то в ставку, то в калюжi, то в шибцi... Мелькала, не затримуючи на собi моєї уваги.
   I оце тiльки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ваннiй, я нарештi роздивився себе як слiд.
   Я сказав вам, що в мене усмiхненi очi? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: "Покажи йому палець - i вже смiється".
   Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помiчаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.
   Наче щось там пригасло.
   Наче хмарка набiгла на сонце.
   Ви вже, мабуть, зрозумiли, що я жив у селi. I що тепер живу в мiстi.
   А який, люди добрi, настрiй може бути в людинi, яка п'ять рокiв провчилася в однiй школi, в одному класi, де все було рiдне, знайоме, близьке - i учнi, i вчителi, i самi стiни, - i раптом її перекидають в iншу школу, в i пiшiй клас, де все чуже, незнайоме, далеке - i учнi, i вчителi, i самi стiни?!
   А я так любив свiй клас! Нiколи б у життi не помiняв його, якби ото любий таточко мiй та не перейшов несподiвано в iнший клас.
   Минулого лiта приїхав до тiтки Наталi, сусiдки нашої, з Києва брат, доктор технiчних наук, член-кореспондент Академiї наук, Iван Михайлович. Лiкарi, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то вiн до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, "Реве та стогне" спiвали, те-се, i зацiкавився Iван Михайлович моїм татом. А тато мiй, мiж iншим, механiк. У колгоспнiй майстернi сiльгосптехнiку направляє: Ну, до того ще й взагалi майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.
   Дивився-дивився Iван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тодi:
   - Та ви ж закiнчений майстер - "золотi руки"! Та ви ж для нашої академiчної майстернi скарб неоцiненний! Та ви просто не маєте права закопувати свiй талант! Ви - унiкум! Такi трапляються один на десять мiльйонiв! Кожен талант - це надбання народу, i використовувати його треба тiльки за призначенням. Розбазарювати талант - це злочинна безгосподарнiсть. Ви просто не маєте права займатися сiльгосптехнiкою, коли можете слугувати точнiй механiцi...
   - Та що ви, чесне слово! Та припинiть! - пробував угамувати його тато. - Давайте оно краще... "Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом..."
   Але Iван Михайлович: розквоктався так, що нiякими пiснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справдi золотi руки. I через якийсь час пiсля того, як Iван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, i тато просидiв з ним усю нiч i прийшов уранцi блiдий, скуйовджений i урочистий.
   Головi дзвонили з райкому, а райкомовi дзвонили з обкому, а обкомовi з Києва.
   Мама плакала, бабуся плакала, а дiд Грицько ходив по хатi й глузливо хмикав (вiн нiколи не лаявся, а тiльки смiявся: коли радiв - весело, коли сердився - глузливо).
   - Щасливої подружi носом до калюжi! Давай-давай, їдь. Розiгнався. Без нього, бач, не обiйдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весiлля. Мiняй, мiняй ремiнець на личко. Давай!
   - Батьку! Та не крайте моє серце! - благально прикладав руку до грудей тато.
   - Велике дiло - опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москвi на ВДНГ зустрiчатися раз на рiк.
   - У-у-у! - вголос заплакала мати.
   - Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! - жалiсно скривився тато. Чого б це я її кидав?! Заберу. I її, i Стьопочку. Аякже. Хiба ж я хто?
   - А що ж вона там у Києвi бiля тебе робитиме? У сферу обслуговування пiде? Хiба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала - i не впiзнати: артистка, з голови до п'ят самi "лейби" заграничнi. Однiєї помади на губах французької на двадцять карбованцiв намазано. Що ж - давай! Доганяй!
   - Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий пiде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург... Куди схоче. По всенькому ж Києву об'яви запрошують на роботу.
   - А буряки хто копатиме? Ми з бабою? Чи пiонери? Чи студенти приїжджi?
   - Технiка.
   - Скоро вже й технiкою тiєю керувати нiкому буде, як усе трудове селянство у город повтiкає. Оно на Кривому Хуторi самi старi баби лишилися. I один дiд. Цiлий рiк тiльки й роблять, що з двору в двiр на поминки ходять.
   - Не треба такої сумної, батьку, спiвати. На вас це не схоже. А розвиток цивiлiзацiї не зупиниш. Майбутнє за мiстом, а не за Кривим Хутором. За технiкою, за механiзацiєю, за наукою. I якщо я можу щось зробити для цього, чого iнший не зробить, то хiба...- Тато зiтхнув, i менi стало шкода його - авжеж, нелегко йому полишати рiдне село, де вiн народивсь i прожив усе життя своє, оцей двiр полишати з лелечим гнiздом на сухому берестi, криницю, садок яблуневий (яких тiльки сортiв тут нема!), город, леваду за городом, рiчку, верби понад нею, явори, гай березовий увесь отой краєвид наш, що аж очi вбирає до щiмкого солодкого болю, як каже моя мама.
   - Все одно ти перекинчик, - i собi зiтхнув дiд.
   - Не перекинчик тато, не перекинчик! - вигукнув я.- I не був нiколи ним.
   - Ти, Стьопко, як пень, - усмiхнувся дiд Грицько.- Голова - як казан, а розуму нi ложки. Ще пошкодуєш там, у мiстi, за селом, ще не раз попозiтхаєш, а може, й заплачеш. Запам'ятай!
   - То що ж, батьку, по-вашому, й не рипнутися нiкуди? Так? Га? жалiбно-жалiбно скривився тато. Я боявся, щоб вiн раптом не заплакав.
   - Ну, гаразд уже, годi, гаразд! - весело засмiявся враз дiд Грицько.То я вас на мiцнiсть перевiряв. А то, звiсно, важко покидати насиджене гнiздо, боляче одриватися вiд корiння, але крила орловi не для того данi, щоб обмахуватися ними у спеку та комарiв одганяти. Лети, синку! Покажи свiтовi, на що ти здатен. Великому кораблевi - великого й плавання. I годi вже вам, дiвчата, сирiсть у хатi розводити. Ти ще, Оксано, може, його й переплюнеш. Героєм Соцпрацi станеш. Ти гака метка, що... Держись, Дарницький шовкокомбiнат! Держись, Києве!
   Отак змiнилося моє життя. Отак з сiльського хлопця став я киянином.
   Переїхали ми, звичайно, не одразу. Спершу переїхав тато. Дали йому гуртожиток, пiвроку жив вiн у гуртожитку i писав нам листи. Довгi нiжнi листи, якi мати вечорами вголос читала менi, бабi й дiдовi Грицьку. Тато, звiсно, скучав за нами, але був захоплений новою роботою. В майстернi Iнституту, механiки Академiї наук йому доручили разом з iншими майстрами виготовити унiкальний експериментальний механiзм. I тато, мабуть, блискуче виявив усi свої здiбностi. Бо вже через пiвроку дали йому окрему двокiмнатну квартиру.
   - А що? Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",-ховаючи за усмiшкою гордiсть, сказав дiд Грицько.- Ми ще там усiм носа втремо.
   - Еге ж! - хмикнула, усмiхаючись, баба. - Який батько, такий син викрали з бочки сир.
   - А що? А що? - пiвником закозирився дiд.- Таки розумного батька син! А що? Я таки теж способний був, я...
   - Еге ж! Способний! Баляндраси розпускати та коники викидати.
   - Це ти, ти крила менi вкоротила, налигачем до кiлка припнула. Якби не ти, я б. уже всю землю обiйшов, знаменитим мандрiвником став.
   - Мовчи вже! Тур менi Хейєрдал найшовся! Мандруй оно на город та урви огiркiв на салат. Пржевальський.
   Колись у далекi юнацькi часи дiд Грицько намiрявся гайнути з села у захоплюючi мандри по iндiйських джунглях. Та несподiвано закохався у бабу Галю, струнку чорноброву тодi красуню, i...
   Дiд Грицько був невисокий на зрiст, непоказний, але такий гострий на язик, такий дотепник, перший на селi жартун i базiкало, що найстрункiшi, найвродливiшi парубки в'янули поряд з ним, як скошена трава. I ще були в дiда Грицька очi такi голубi, прозорi й чистi, як травневе небо. Вони й зараз такi, цвiтуть на дiдовому обличчi, як волошки нев'янучi. I не встояла баба Галя. Гавкнули мандри на вiки вiчнi...Я дуже люблю свого дiда.
   У всiх дiди серйознi, поважнi. Дiд Терентiй. Дiд Максим. Дiд Роман Йосипович. А мiй неповажний, несерйозний, хлоп'якуватий якийсь. Дiд Грицько. Як ото в дитинствi Грицьком кликали, так усе життя до самiсiнької старостi лишився. Нiхто його, здається, в життi по батьковi Григорiєм Григоровичем i не назвав нiколи. Грицько та й Грицько. I вiн сам, мабуть, здивувався б i образився навiть, якби хтось його Григорiєм Григоровичем назвав. Бо оте "Грицько" у людей звучало не образливо, а нiжно.
   Усi в селi дуже люблять мого дiда. Жодне свято, жодне весiлля, проводи в армiю, жоднi хрестини (чи пак "свято новонароджених", як научає секретар нашої сiльради) не обходяться без дiда Грицька. Вiн завжди головний заводiяка, промовець, виголошувач рiзних кумедних тостiв. I що вже смiху вiд його теревенiв!
   Правда, баба Галя часом не витримує i смикає дiда Грицька за полу:
   - Та сядь уже, iроде, помовч трохи, дай людям слово сказати, нiхто через тебе рота розтулити не може. На оно закуси хоча б, а то тiльки ковть та ковть.- I пирiжком дiдовi рота заткне. Та минає хвилина-друга, пережує дiд пирiжка i знову за своє. Може дiд Грицько i з когось посмiятися, але бiльше iз себе самого кепкує, рiзнi кумеднi iсторiї про себе вигадує, аби смiшно було.
   Про те, як вiн пiд час вiйни на передовiй у сильний туман до нiмцiв "у расположенiє" забрiв, нiмцi якраз обiдали, вiн i свiй котелок кухарю пiдставив, пообiдав з нiмцями, покурив i, захопивши "на десерт" "язика", назад повернувся. Такий туман був!..
   То про змагання наввипередки з вовком.
   То про те, як узимку ненароком пiд лiд провалився, проплив i в ополонцi, де наш колишнiй завклубом рибу ловив, голову вистромив та: "Здрастуйте, Олександре Степановичу!" Той так i вкляк - зомлiв.
   Чого тiльки не розказував про себе дiд Грицько!
   I хоч баба Галя завжди бурчала при цьому: "От старий кловен! Ну ж розпуска губу, ну!" - але очi в неї смiялися, iскристо промiнились, i не могли Вони приховати нiжностi.
   Вдачею я пiшов у дiда.
   Тато в мене серйозний, помiркований, розважливий. А я - шалапут.
   - Весь у дiда! - наче з осудом каже бабуся Галя, але очi в неї теж промiняться i смiються.
   - Не дрейф,- пiдморгує менi дiд Грицько.- Такi, брат, вдачi, як у нас з тобою, не пiдряд, а через поколiння народжуються. Бо iнакше не було б порядку.
   Але якщо тiльки про порядок дбати, то було б дуже нудно жити. Найвеселiше ж буває саме тодi, коли немає порядку.
   У кожному класi є жевжик, який порушує порядок, який крутиться на уроках, наче йому голки в штани насипали, пiдскакує. Кидає вчительцi реплiки, робить гримаси i взагалi викаблучується, як тiльки може. Аби тiльки всi смiялися. Аби тiльки розвеселити товариство.
   У нашому класi таким жевжиком був я.
   I от...
   РОЗДIЛ II
   Шостий "Б". I нащо ми переїхали у цей Київ?!.
   Ми прибули до Києва уранцi. Ми їхали з-за Днiпра, через Дарницю, повз Березняки, мимо Видубицького монастиря.
   I пiсля Дарницького плетива рейок, пiсля бiлих багатовiконних березнякiвських новобудов раптом ступила з-за обрiю нам назустрiч велична срiбляста постать Вiтчизни-матерi (знаменитий київський меморiал) i золотисто засяяли на срiмких кучеряво-зелених кручах цибулястi банi Печерської лаври. А за ними танули у ранковому серпанку i готель "Київ", i Володимирська гiрка, i будинок ЦК комсомолу, i iграшково тендiтна Андрiївська церква...
   Щось наче штовхнуло мене в груди - я вперше вiдчув, що я в Києвi.
   Тато зустрiв нас на перонi з квiтами, збуджено-метушливий i якийсь незвичний. Щось у ньому вже було невловимо мiське, чого не було нi в мамi, нi в дiдовi, який приїхав разом з нами допомагати влаштовуватися, нi, звичайно, в менi.
   Я це одразу вiдчув.
   Квартира була порожня й лунка. В однiй кiмнатi стояли попiд стiнами три однаковiсiньких алюнiмiевих розкладушки i лупав бiльмуватим оком телевiзор. У другiй нiчого не стояло, тiльки в кутку було навалено в безладдi рiзних ящикiв, мiшкiв, пакункiв - нашi речi, три днi тому привезенi колгоспною машиною.
   Лише кухня була обставлена. Новенький стiл, табуретки, шафи й холодильник сяяли, як у магазинi.
   - О! Молодець, синку! - поплескав дiд Грицько тата по плечу, зайшовши на кухню.- Зразу видно хазяйську дитину. Знаєш, з чого починати треба. Щоб було де сiсти та борщу з'їсти.
   Я одразу ж вискочив на балкон. В усiй квартирi найбiльше менi сподобалися ванна i балкон. Балкон був великий, довгий, з двома дверима однi з кiмнати, другi з кухнi,- хоч у футбола на ньому грай.
   Наш будинок стояв на бульварi Дружби Народiв бiля Печерського мосту, квартира на дванадцятому поверсi, i з балкона видно було далеко-далеко, аж ген за Днiпро, за бiлi новi масиви, за огорнутi сизим маревом заводи, за синi лiсовi далi...
   Здавалося, ще трохи звестися навшпиньки, витягнути шию, пiдскочити - i побачиш за обрiєм рiдне село. I хлопцiв-однокласникiв побачиш, i дружкiв своїх Василя та Андрiйка, i вчительку Марiю Степанiвну, i завуча Володимира Свиридовича, i руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу...
   Я й не думав, що мене так проводжатимуть. Прийшов увесь наш клас, i Марiя Степанiвна, i таткiв друг завуч Володимир Свиридович. Принесли квiти. I говорили якiсь гарнi слова. А Марiя Степанiвна обняла мене, пригорнула:
   - Ти ж пиши, Стьопочко, не забувай нас. Хоч i багато ти менi кровi попсував, але я ж тебе, шалапута, люблю.
   I я, дурний, не витримав i заплакав. Василь з Андрiйком поодвертались i теж зашморгали носами.
   А коли ми вже сiдали в машину, щоб їхати на станцiю, я весь час озирався. Менi дуже хотiлося хоч на мить побачити оту руду Гафiйку Остапчук iз сьомого класу, що жила за чотири хати вiд нас. I тiльки як ми вже вiд'їжджали, я таки побачив її. Вона вийшла з-за льоху i, приклавши козирком долоню до очей, дивилася нам услiд. Руде її волосся аж горiло на сонцi i осявало все їхнє подвiр'я, всю вулицю, весь свiт.
   Я пiдскочив i замахав їй рукою, ледь не перевалившись через борт машини. Вона звела руку i помахала менi теж. Серце мов аж зайшлося вiд радостi. До самiсiнького поїзда я був щасливий.
   I тепер, дивлячись з балкона, я наче бачив отам, за обрiєм, руду Гафiйку, яка стояла коло льоху i махала менi рукою. I серце моє стискалося.
   У нову школу ходив записувати мене тато. Я, звiсно, ходив разом з ним.
   Чимось та школа нагадала менi нашу нову квартиру. Теж порожня, теж лунка й так само пахла вапном, крейдою, олiфою. I шпiнгалети на вiкнах так само не зачинялися. I шибки заляпанi фарбою. У коридорi стояли козли. Мабуть, щойно закiнчився ремонт.
   Ота безлюдна лунка порожнеча, ота запахуща пiсля ремонтна холодна сирiсть були непривiтнi й одразу нагнали на мене тугу.
   I туга та була передвiсником невеселих моїх днiв у новiй школi.
   Хто коли-небудь хоч раз був новачком у класi, той прекрасно знає, яке ж то гидке, гнiтюче почуття, який принизливий трепетливий неспокiй огортає тебе з першої ж митi пiд цiкавими глузливо-вичiкувальними поглядами, що зустрiчають тебе всюди, куди не озирнешся ти, куди не поткнешся.
   Де ти, вдачо моя весела?
   Чого покинула мене, втiкаючи холодними мурашками кудись у п'яти? Що ж я робитиму без тебе? Сам-один серед них усiх? Пожди! Не тiкай! Не лишай мене!
   Та хiба втримаєш?
   Смiх i гумор, веселий настрiй - то дуже тонка, делiкатна штука. Мить та й уже. I як не старайся ти - не вимучиш iз себе смiху, коли у тобi його нема.
   Недарма казав завжди дiд Грицько: "Хоч плач i не втирайся, а в тугу не вдавайся. Туга - лиха подруга. Кидай лихом об землю i не журись. Журбою поля не перейдеш, горя не здолаєш. Не давай журбi їздити на собi".
   Ех-хе-хе!.. Легко сказати - не давай, а коли...
   Коли я тiльки вперше переступив порiг отого злополучного шостого "Б" класу, якесь недобре передчуття охопило мене.
   - О! Новачок! - дзвiнко вигукнув iз задньої парти чорнявий хлопець у джинсовiй курточцi.
   - Новачок! Новачок! - майже одноголосно пiдхопили двоє невисоких кругловидих хлопчакiв, якi сидiли за першою партою.
   Бу-бух! - наче щось вибухнуло. Всi посхоплювалися з своїх мiсць i вмить оточили мене з усiх бокiв.
   - Звiдки, пане, будете? - глузливо-ввiчливо спитав чорнявий.
   - З села Витребеньки, звiдси далеченько, iти прямо, де велика яма, потiм з-за рогу навприсядки через дорогу, потiм трохи проповзти на пузi у тому лузi, де Iван теля пасе, от i все! - бадьоро вiдтарабанив я заранi придумане.
   - Диви! Язикатий який. Га? - обернувся чорнявий до мордатенького, рум'яного, як яблуко, хлопця.
   - Язикатий, нахаба! - кивнув той.
   - Тихого пса й муха куса! - хвацько вiдповiв я.
   - Ну, дурному псовi усе мухи в головi,- усмiхнувся чорнявий, i всi зареготали.
   Я знiтився.
   Смiх буває рiзний. Одна рiч, коли смiються з твоїх жартiв, дотепiв, зовсiм iнша, коли смiються з тебе... Перший смiх - то радiсть, я його страшенно любив, заради нього був готовий на все.
   Другого смiху я завжди боявся.
   Я стояв, опустивши голову. Щоки мої палали. А вони смiялися, а вони смiялися.
   Виручив мене дзвоник. Усi кинулися по мiсцях. Зайшла вчителька. Висока, струнка, гарна. Не вчителька - королева.
   Вона посадила мене на вiльне мiсце бiля гостроносої дiвчини в окулярах. I почала урок.
   "Нiчого! Нiчого страшного не сталося, - заспокоював я себе.- Подумаєш, одна невдала реплiка!.. Я ще себе покажу. Я ще себе покажу!"
   Але показати себе я так i не змiг. Ще до кiнця урокiв я зрозумiв: жевжики, дотепники їм у класi були не потрiбнi. Вони мали своїх. I не одного, а одразу двох. Головний - лiдер класу Iгор Дмитруха, отой чорнявий, у джинсовiй курточцi, i пiдспiвувач його, шепелявий, мордатенький, рум'яний, як яблуко, Валера Галушкинський. Вони виступали у парi, як Тарапунька i Штепсель.
   В окремих випадках до них пiдпрягалися ще й отi двоє маленьких з першої парти - Лесик Спасокукоцький та Стасик Кукуевицький.
   П'ятий їм був зовсiм нi до чого. Як п'яте колесо у возi.
   "На пасiцi не розмахуй руками", - казав завжди дiд Грицько. I, якби я ото не вискакував одразу iз своїми жартами, може б, вони й прийняли мене з першого дня у свiй гурт. Якби я повiвся скромненько, тихо, то потiм можна було б i позмагатися у дотепностi з ними, навiть iз самим Iгорем Дмитрухою, i потроху-потроху завоювати їхню симпатiю та прихильнiсть.
   А так...
   А так став я посмiховиськом.
   - Ну як там справи з мухами?
   - Ой, стривайте-стривайте, щось у нього в головi, здається,
   дзижчить.
   - Привiт, Муха!
   - Гав-гав!
   - Дз-з-з!
   Навiть нещасний Льоня Монькiн, з якого до мене, як я потiм дiзнався, усi в класi кепкували, зрадiвши, що є йому нарештi замiна, дзижчав менi услiд мухою.
   I я, перший жартун i дотепник у своїй школi, гострого слова чийого боялись навiть старшокласники, я, онук вiдомого на все село дiда Грицька, тут перетворився раптом на якусь ганчiрку, об яку витирали ноги всi, хто хотiв.
   Я розумiв, що я сам винен,- не треба було менi ото ляпати про пса й муху, та вiд того ставало ще важче.
   Дома мого настрою нiхто не помiчав. Тато був так захоплений своєю роботою, що часто працював i в суботу та в недiлю. Його дуже хвалили, а Iван Михайлович сказав, що тато згодом, може, навiть дiстане колись почесне звання "феллоу". Поки що в нас у Радянському Союзi є тiльки один представник цього всесвiтнього товариства висококласних майстрiв. Це Фелiкс Равдонiкас iз Ленiнграда. Про нього навiть фiльм по телевiзору показували.
   Мама поступила працювати на взуттєву фабрику бiля Лаври. I вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дiд Грицько трохи побув та й поїхав назад у село - копати картоплю.
   Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третiй, одягалась i мовчки сидiла посеред кухнi на табуретцi, склавши руки на колiнах. Якось, прокинувшись уночi, я вискочив, куди менi було треба, i мало не вмер з переляку, побачивши в кухнi на тлi вiкна мовчазну нерухому постать.
   - Чого ти кричиш? - тихо спитала баба.
   - А чого ж ви?.. Я думав, що то злодiй. От iще!
   - Ех! - зiтхнула баба тужливо.- I як там моя Лиска? I курочки... I кабанчик... Той старий хiба догляне як слiд. Ех!
   Через кiлька днiв поїхала вона до своєї Лиски.
   Та й нащо мене доглядати?! Що я - дитина, чи що.
   Все одно нi баба, нi дiд, нi батьки не зрозумiли б моїх переживань.
   - Ти ж гляди, синку, обережненько,- наказувала вранцi мама. Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Тi ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся пiд якусь... I як обiд розiгрiватимеш, з газом, дивись, не жартуй. I не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевiзор дивись, читай, магнiтофон слухай.
   - У кiно сходи,- тицяв менi карбованця тато.-Морозива
   з'їж, абощо.
   - I ключi ж 'не загуби,- вже з порога озивалася мати.- I квартиру зачиняй гарненько! Та й хлiба купи, i молока...
   Дверi хряпали i я лишався сам-один аж до пiзнього вечора.
   Батьки на пiвгодини ранiше, нiж я, iшли вранцi.
   Школа моя (як вона менi набридла!) була зовсiм близько. Двi зупинки тролейбусом.
   Я снiдав у самотинi, замикав квартиру i бiг вузькими сходами вниз. Пiсля того як я двiчi застряв у лiфтi, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два лiфти - пасажирський i великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.
   Пiсля школи, нашвидку виконавши уроки i знов-таки у самотинi пообiдавши, я замикав квартиру i вирушав у мандри по Києву.
   Як менi було погано! Якби хто знав, як менi було погано! I нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пiшки йти назад у село. Навiть потайки плакав кiлька разiв. I я таки втiк би назад у село. Тiльки менi жаль було тата й маму.
   Щоб якось угамувати бiль i тугу, я вирушав у мандри по Києву.
   Я й ранiше, дома, в селi, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лiсами у сусiднi села, плавали човнами до греблi, а одного разу навiть проблукали у лiсi всю нiч, завдавши переживань i великого клопоту батькам.
   У менi жив отой неспокiйний мандрiвний дух наших предкiв, якi кочували по безкрайнiх просторах не заселеної ще нашої землi, дух, що не дає людинi спокiйно всидiти на мiсцi, а спонукає кудись iти, iти, iти, без певних завдань i мети, просто щоб бачити новi обрiї, щоб мiряти ногами новi дороги, щоб зустрiчати нових людей...
   Зараз цей мандрiвний дух просто виручав, рятував мене.
   Я йшов бульваром Лесi Українки, повз пам'ятник Лесi, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далi прямував до площi Жовтневої Революцiї, де ото вiдбуваються паради, демонстрацiї та рiзнi урочистостi, i повертав угору до Софiї або йшов далi до фiлармонiї, до Володимирської гiрки. А вiд Софiї, вiд площi Богдана Хмельницького, брiв до Золотих ворiт, до оперного театру, до унiверситету i пам'ятника Шевченку... А з Володимирської гiрки прямував до Андрiївської церкви i потiм круто униз-униз, повз старовиннi кам'яницi з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок "Ричарда Левове Серце", повз будиночок письменника Булгакова - на Подiл, на Червону площу, до пам'ятника Григорiю Сковородi, до Києво-Могилянської академiї.
   Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народiв до Днiпра i йшов у Парк Примакова, а потiм набережною-набережною аж до станцiї метро. I сiдав на метро...
   Або з бульвару Лесi Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулицi, а тодi Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далi повз пам'ятник Слави, Палац пiонерiв, "Арсенал", Будинок офiцерiв, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи i де бував Пушкiн. А звiдти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонiкiдзе, до будинку з химерами, будинку, якого нiде в свiтi бiльше нема...
   Та хiба я можу переказати вам усi свої київськi дороги! Це я зараз кажу вам усi назви, щоб ви не заплутались i щось собi уявили. А тодi я йшов навмання, не знаючи нi вулиць, нi площ, нi де воно що.
   Я не боявся заблукати.
   Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києвi не загубишся.
   Я просто йшов собi та йшов i дивився, дивився, дивився.... I з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче.
   Я йшов i, тiльки йдучи, забував про те, Що сьогоднi знову в школi хтось дзижчав менi мухою, гавкав i реготав услiд, що знову я просидiв п'ять урокiв поряд з мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка нi слова ще менi не сказала i, здається, переживає й соромиться сидiти зi мною, що знову я самотньо простояв усi перерви пiд стiною, iз заздрiстю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопцi з галасливим Iгорем Дмитрухою на чолi... I я, зневажаючи себе, у безсилiй ненавистi бажав їм усiм упасти й розбити носи.
   Я все забував i був вдячний Києву за це.
   Та де б я не блукав, усi мандри мої закiнчувалися в одному мiсцi. На площi Перемоги. Де б я не ходив, ноги, наче самi собою, несли мене сюди, на площу Перемоги. До цирку.
   Цирк!
   Коли я був у другому класi, нас возили на екскурсiю до Києва i повели осюди, на площу Перемоги, в цирк. До того я бачив лише окремi цирковi номери по телевiзору, в кiно. Але живого цирку я не бачив нiколи. Тодi вперше. I цирк справив на мене таке враження, що я буквально очманiв. Я так реготав, так кричав, так пiдскакував, що глядачi оберталися на мене.
   I дресированi ведмедi, i конi, i жонглери, i акробати, i повiтрянi гiмнасти, i фокусник-iлюзiонiст - усе захопило мене страшенно. Але найбiльше вразив мене клоун - Олег Попов.
   Я закохався в нього до безтями.
   Вiн був для мене най-, най- i ще раз най-, найталановитiший, найсимпатичнiший, найвеселiший. Недосяжний, неперевершений.