- Почервонiв! Значить, правда. Ги-ги-ги! - зареготав Валера Галушкинський.
- Дурень! - сказала Туся i стукнула Валеру книжкою по головi. Монькiна стукнути вона не могла - вiн стояв на партi, не дiстанеш.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - дружно захихикали Спасокукоцький i Кукуєвицький.
Дiвчатка усмiхалися стримано, проте лукаво. Дiвчатка завжди з iнтересом ставляться до таких речей.
Льоня Монькiн продовжував пiдстрибувати на партi й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Iгоря Дмитруху. Вiн чекав його пiдтримки, його схвалення. Iгор якусь мить вагався - вiн не любив приєднуватися до чужих глузувань, вiн любив починати сам. Але потiм усе-таки зареготав. Не посмiятися з Мухи - цього пропустити вiн не мiг.
- Дурнi! Психоненормальнi! - зневажливо сказала Туся.- Не звертай на них уваги.
I, взявши свiй портфель, вона гордо вийшла з класу.
Легко сказати - не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чiпали.
Я стояв у коридорi бiля вiкна i жував собi свiй снiданок - хлiб з салом. Я змалку люблю чорний хлiб з салом.
I раптом почув гучний, на весь коридор, голос Iгоря Дмитрухи:
- О! Жує безперестанку, а худiший за таранку! Це вiд кохання. Кохання сушить. I одразу:
- Га-га-га! - Валера Галушкинський.
-Ги-ги-ги! - Льоня Монькiн.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - Спасокукоцький i Кукуєвицький. I Монькiн козлячим голосом противно заспiвав:
Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
I всi знову дружно зареготали.
Пiдлий Монькiн! Вiн же сам писав на уроках Тусi записочки, якi вона рвала, не вiдповiдаючи.
Кусок застряв у мене в горлi. Ну що їм вiд мене треба?..
За вiкном, мiж цеглинами пiдвiконня,- не знати, як i висiялися тут, на другому поверсi,- трiпотiли на вiтрi кiлька зелених травинок.
"Весел-зiлля... Смiх-трава..."-згадав я. Ех! Як би вони згодилися менi зараз, оте весел-зiлля, ота смiх-трава! А може, все-таки є вони на свiтi? А чому б нi? Скiльки тих трав цiлющих й життєдайних в природi! Цiла народна медицина iснує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районi, а й в областi вiдома. Скiлькох людей на ноги поставила. Навiть мiй дiд Грицько, скептик i глузiй, нiколи баби Горпини не зачiпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. "Надiя єдина - то баба Горпина, пiд стрiхою в неї уся медицина",- казав дiд Грицько. Справдi, пiд стрiхою в баби Горпини висiли десятки, якщо не сотнi жмутикiв рiзних висушених трав. Вона ходила по лiсах та луках весною, влiтку i восени, аж до снiгу, i збирала їх у окремi маленькi мiшечки. Я сам чув, як вона казала, що в природi є все, що треба,абсолютно вiд усiх-усiх хвороб... Треба тiльки вмiти знайти.
То чому б не бути в природi весел-зiллю, смiх-травi? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вiрив же Рудий Август. Казав же про якогось дiда, старого Хихиню з Куренiвки... А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревенi? А якщо правда...
Пiсля урокiв, навiть не заходячи додому (їсти менi не хотiлося), я пiшов на схили, до Лаври, до меморiалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю цi мiсця. Тато каже, що цi схили унiкальнi, що таких схилiв нема в жодному ареалi свiту (по-моєму, вiн повторює слова свого шефа, член-кора Iвана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).
До меморiалу тато привiв нас у перший же день, як ми приїхали. Вiн водив нас по великiй територiї меморiалу i все показував з такою гордiстю, наче вiн сам це усе зробив. Ми з мамою i з дiдом Грицьком ходили тихi й зачудованi. Навiть завжди балакучий дiд Грицько примовк i тiльки цокав язиком.
Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською срiблястою постаттю Вiтчизни-матерi, що високо вгору здiймала щит i меч, вiдчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.
А тi скульптурнi групи у пiвтемрявi бетонних коридорiв, а величезна чаша з вiчним вогнем, а площадка з бойовою технiкою...
Я йшов нескiнченними алеями та сходами i раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, пiдносив до рота й жував. Нi в кого й пiдозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..
Ви, звiсно, можете смiятися, але всi, навiть найвидатнiшi, вiдкриття робилися випадково. Є навiть такий науковий метод проб i помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потiм - гульк! - i вiдкриття.
От i я пробував. У буквальному розумiннi. Через пiвгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А смiху не було. Нi грама (як каже мiй тато). Нi, так я стану коровою, ремиiати почну, а смiх-трави не знайду.
I раптом...
- Стьопо!..
Я пiдвiв голову i аж спiткнувся вiд несподiванки.
Передо мною стояв... Чак.
- Здоров! Ти диви!.. Оце зустрiч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят... Але одлежався, лiкiв наковтався i - нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?
- Нiчого.- Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався.- Все нормально.
- Ти прямо з школи?
- Ага.
- I не обiдав?
- Я ще не хочу... Я дуже люблю цi мiсця.
- Правда? Гарно тут.- Чак задумано подивився удалечiнь.- А я теж прийшов... Вiйна згадується. Окупацiя... Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося... Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?
У мене швидше забилося серце.
- Авжеж! Звичайно!
- Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?
- Ну... гаразд,- трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але... нiчого не вдiєш.
Чак, мабуть, вiдчув мiй настрiй.
Вiн поклав менi на плече свою легку, майже невагому руку i сказав, наче вибачаючись:
- Сьогоднi я все-таки не в формi... Ходiмо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.
- Ага! - зрадiв я. Менi не хотiлося отак зразу розлучатися з ним.
Ми вийшли з меморiалу до Лаври й пiшли вулицею Сiчневого Повстання.
- Ну, як там у тебе в школi? Все гаразд? - спитав Чак.
- Та... нормально,- одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крiзь землю, нiж став розказувати йому про свої шкiльнi неприємностi, про свою ганьбу, про свої переживання.
Чак бiльше нiчого не сказав, i якийсь час ми йшли мовчки.
- Слухай, а ти "Граф Монте-Крiсто" Дюма читав? - несподiвано повернувся вiн до мене.
- Аякже!
Я справдi перечитав торiк усього Дюма, який був у нашiй сiльськiй бiблiотецi,- i "Три мушкетери", i "Вiконт де Бражелон", i "Королева Марго", i, звичайно, "Граф Монте-Крiсто". Мiй дiд Грицько ще його на графа Монте-Крiсло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дiд Грицько усi книжки, якi я приносив з бiблiотеки, пiсля мене читав.
- Ну, i як тобi? - спитав Чак.
- О! - показав я великий палець.
- То, значить, тобi буде цiкаво подивитися на цей будинок.- Чак зупинився бiля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорi закругленими вiкнами.
- А що таке? - спитав я.
- Це так звана садиба Iпсiлантi. Тут у 1807 - 1816 роках жив легендарний Костянтин Iпсiлантi, який боровся проти турецького гнiту в Молдовi та Валахiї (так називалася колись територiя сучасної Румунiї). Пiсля придушення турками повстання Iпсiлантi оселився в Києвi. Тут i помер. I похований був у Георгiївськiй церквi. Пушкiн захоплювався його подвигом. А француз де Легард, вiдвiдавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Iпсiлантi у своїх мемуарах. I Александр Дюма потiм використав цi сюжети для роману "Граф Монте-Крiсто". Отже, можна сказати, що граф Монте-Крiсто вийшов i пiшов мандрувати по свiту з оцього київського будинку. Вулиця Сiчневого Повстання, 6. Майже проти станцiї метро "Арсенальна".
Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скiльки разiв я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!
Оце здорово!
Ну й здивується мiй дiд Грицько, коли я розповiм йому про це!
Граф Монте-Крiсто, можна сказати, жив у Києвi! Ну! У Києвi, де живу тепер я.
- Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! - Чак поплескав мене по плечу й пiшов до пiдземного переходу.
- До завтра,- ще не отямившись, кивнув я.
РОЗДIЛ VIII
Знову базар. Побачення через тридцять рокiв. "Поможи менi, Стьопо!" Я
iду в гестапо.
I от завтра - уже сьогоднi.
Я бiжу вiд тролейбуса до скверика бiля цирку, i серце моє тривожно б'ється - чи не трапилося, бува, щось iз Чаком. Чи е вiн, чи є?.. Є!
Сидить. Усмiхається. I старечi зморшки його на щоках розгладжуються вiд тiєї усмiшки,а бiля очей на скронях збираються у променистi пучечки.
- Здрастуй, Стьопо! Сiдай, друже мiй дорогий! - Вiн нiжно обiймає мене за плечi.- Сама доля, видно, послала менi тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душi тягар, який висiв на нiй стiльки рокiв. I як це я вгадав тодi в цирку, що саме ти той, хто зможе менi допомогти! Ну, гаразд...- Усмiшка згасла на його обличчi, вiн зiтхнув.- Для тебе, Стьопо, вiйна - Велика Вiтчизняна - така ж давня iсторiя, як i Жовтнева революцiя, як i дореволюцiйний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати сорок з лишком рокiв вiд її початку... А для мене - нiби вчора була ота нiч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвiта од вибухiв, не розумiючи, що це таке (гiтлерiвцi ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). I в сонячний недiльний ранок ще нiчого не розумiв. Того дня мало вiдбутися вiдкриття Центрального київського стадiону. Я був завзятим болiльником i збирався пiти на зустрiч наших київських динамiвцiв з армiйцями. Але... Я пiшов не на матч, а на фронт. Я тобi казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметникiв кавалерiйського полку. I от ця спецiальнiсть через двадцять рокiв менi згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентрацiйному таборi вiйськовополонених. Утiк. Мати моя ще була жива тодi. Дома перевдягнувся i приховав вiд окупацiйних властей, що командиром воював проти фашистiв. Для них я був артист цирку, який згорiв у першi днi окупацiї. Влаштувався працювати вантажником на вокзалi. Згодом зв'язався з пiдпiльним Залiзничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський... Вiн загинув за мiсяць до . визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залiзничний райком був основною базою для пiдпiльного мiськкому партiї при створеннi партiйного пiдпiлля в Києвi. Особливо у найтяжчий, початковий перiод фашистської окупацiї. Ми випускали антифашистськi листiвки, зведення Радiнформбюро, вчиняли диверсiї: псували паровози, виводили з ладу колiї, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кiлька мiсяцiв роботу депо Київ-Московський. Потiм пустили пiд укiс вiйськовий ешелон з гiтлерiвцями на перегонi Дарниця - Бровари. Про це можна довго розповiдати. Страшний, буремний i трагiчний то був час - цiле окреме життя. Для скiлькох друзiв i товаришiв моїх воно тодi обiрвалося! Чак на хвилину замовк, сум оповив його очi.
- Скажiть,- насмiлився спитати я тихо,- а що сталося з отим майстром... Йосипом... балмалухе?
- Загинув. У Бабиному яру...- Чак зiтхнув.- Не змiг виїхати з Києва. Тiтка його ("наречена Мохомовеса", пам'ятаєш?) була дуже стара, за дев'яносто, з дому вже не виходила. Розстрiляли нiмцi... Майже сто тисяч... Той страшний день двадцять дев'ятого вересня забути не можна... Нескiнченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданiвський, повз базар, по Дмитрiвськiй, по Лук'янiвцi, туди, на Сирець - молодi, старi, дiти... Немiчних везли на тачках. Молодi йшли i смiялися, не знаючи, що на них чекає... А потiм залунали кулеметнi черги в Бабиному яру... Скiльки людей загинуло! I мирних жителiв, i вiйськовополонених. Не обiйшла бiда й пiдпiлля нашого. Особливо пiд час масових арештiв улiтку сорок другого, коли в пiдпiлля проникли провокатори. Тодi були заарештованi секретарi Шевченкiвського, Жовтневого, Московського райкомiв партiї, багато членiв мiськкому.
Нашому Залiзничному райкому завдяки вмiлiй конспiрацiї вдалося зберегти своїх людей. Але був вiдданий суворий наказ: надзвичайна обережнiсть, жодного ризикованого кроку, "ризикуючи собою, ризикуєш товаришами, навiть не сказавши нi слова, своїм провалом ставиш пiд удар тих, з ким контактував..."
I от одного дня осенi сорок другого я мав зустрiтися на Євбазi iз зв'язковою, щоб передати їй пакет з листiвками. Листiвки лежали всерединi акуратної в'язанки дров, скрученої дротом. Я спецiально робив такi в'язанки "з секретом": у полiнцях випилював схов для листiвок. У крайньому випадку завжди можна кинути полiнце в пiч. I передача в'язанки на базарi зв'язковiй не викликала нiякої пiдозри - я продаю, вона купує. Дрова тодi в Києвi продавалися на базарах маленькими в'язанками! I їжу готували, i опалювалися тiльки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили "буржуйки" або маленькi плитки. Iдеш, було, Києвом i бачиш: стоїть великий кiлькаповерховий будинок, i з багатьох вiкон, наполовину фанерою замiсть вибитої шибки "засклених", витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.
' Так от... Пiшов я, значить, на Євбаз. У руках в'язанка з "секретом". Iду по базару. Вже й зв'язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарiлку з вареним цукром,- плиточки такi брунатнi, пiв сiрникової коробки завбiльшки. Тодi ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованцiв штука. Одна плиточка на всю сiм'ю. Iду, значить... Бачу, бiля фонтана сидить на землi якийсь дiд з бородою, в руцi у нього лялька, на пальцi надiта (як у ляльковому театрi це робиться), i вiн з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому вiдповiдає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я вiдразу зрозумiв, що це чревовiщання. А люди, якi дiда оточили, дивуються, смiються.
Придививсь я, прислухався, i серце моє болiсно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П'єр. Той самий клоун П'єр, завдяки якому я зв'язав своє життя з цирком, сам став клоуном.
Я не бачив його тридцять рокiв. Навiть не думав, що вiн ще живий. Але то був вiн. Роки змiнили його. Вiн став наче менший, полисiв, в нього була борода, але я впiзнав його...
Та все-таки в серце закрався сумнiв: а що, як я помиляюся? Скiльки ж рокiв минуло! I, хоч iшов на завдання, я не мiг пройти мимо. Вiн якраз закiнчив свою "виставу". В шапку посипалися дрiбнi грошi. Вiн мовчки кивав, дякуючи... От зараз вiн пiднiметься i зникне, може, назавжди.
I я вiдважився...
- Тереза...- сказав я тихо. Проте вiн почув. Вiн повернув голову i зустрiвся зi мною поглядом. Кiлька секунд ми дивилися один одному у вiчi. Вiн напружено згадував (я ж був тодi дванадцятирiчним хлопчиком, а тепер менi було сорок два), i враз зморшки на його чолi розгладилися, обличчя освiтилося усмiшкою - вiн згадав, вiн упiзнав мене. Безперечно, це був П'ер. Це був Стороженко.
- А...- радiсно почав вiн.
I раптом... Вiн з'явився так несподiвано, цей здоровенний полiцай у чорнiй формi з сiрими обшлагами, наче з-пiд землi.
- Вставай!-рвонув вiн за плече Стороженка.- Вставай! Ну!
Стороженко розгублено глянув на полiцая, потiм на мене.
- Що? За що?
- Там розберуться! Ходiмо! Ну!
Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи пiдтримки i захисту (по всьому видно було, що вiн щиро не знав за собою вини i не розумiв, чого його забирають).
Але... У мене у в'язанцi були листiвки. А за кiлька метрiв стояла зв'язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав полiцай. Я не мав права ризикувати.
Я одвернувся i, удаючи, наче не знайомий з ним, пiшов геть. Менi здавалося, що спину менi пропiкає його вражено-докiрливий погляд. Одiйшовши, я обернувся. Полiцай запихав Стороженка у чорний "опель-капiтан", що стояв на розi, бiля кiнотеатру. Бiльше я вже нiколи не бачив Стороженка. I все життя пекло менi пiд серцем вiд згадки про нього, про те, що вiн помер, думаючи, нiби я просто злякався i, рятуючи власну шкуру, навiть не спробував заступитися за нього, видерти його з полiцаєвих рук.
- Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти змiг би поїхати разом з ним i, вибравши момент, розказати йому про все? - Чак дивився на мене благальне i водночас якось винувато.
- Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумнiватися? - палко сказав я.
- Але тобi, може, доведеться побачити таке, що i в кошмарному снi не насниться...- Чак тяжко зiтхнув.- Фашисти - це фашисти...
Мороз пробiг у мене поза шкiрою, але я вiдповiв:
- Ви ж самi казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то... Пiонери-герої у моєму вiцi вершили справжнi подвиги, головою накладали, а тут... Нiчого! Не хвилюйтесь!
- Ну, спасибi тобi! - Чак узяв мене за руку.- Тодi...
Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в головi, хвилинного затьмарення i переходу в iнший часовий вимiр.
...Чак стояв передi мною, однiєю рукою тримаючи за руку мене, а в другiй круглу, скручену дротом в'язанку дров - молодий, як на свої сорок рокiв, пiдтягнутий, мускулястий, хоч i з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночi вагони) .
В усiх людей на базарi обличчя були якiсь сiрi, виснаженi Та й увесь колiр базару був сiро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-бiлого телевiзора.
Вiн був наче i той, що я вже бачив, дореволюцiйний базар, i не той. Залiзної церкви не було. На її мiсцi великий круглий фонтан без води.
I базар малолюдний, убогий. Майже весь вiн складався з "барахолки", з розкладки, ще жалюгiднiшої, нiж навiть ота, дореволюцiйна. I зовсiм мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з пiвмiшечком картоплi, там бабуся з зеленню...
А он тiтка стоїть бiля вiдра, замотаного ватяною ковдрою. Коли пiдходить покупець, тiтка одхиляє ковдру, знiмає кришку i дiстає з паруючого вiдра чорний пирiжок з горохом. I покупець одразу жадiбно впивається зубами в пирiжок. Чак потiм сказав, що тi пирiжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали твердi, як камiнь,- не вгризеш. Борошно було наполовину з висiвками, наполовину з домiшками якоїсь потерухи з каштанiв i ще чогось.
- Єсть сигарети "Лiванте"! Єсть сигарети "Гунiя"! "Гонвед", "Симфонiя", "Юно"! Пара п'ять! Пара три! - вигукував бiла фонтана хлопчик мого вiку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами i продаючи їх поштучно. Але покупцiв майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стiльки купували, скiльки мiнялися. В час окупацiї, як сказав менi потiм Чак, поняття "купувати" витiснило поняття "мiняти". Мiняли на базарах, ходили мiняти у села. За пiанiно можна було вимiняти два мiшки картоплi. Але про все те я почув вiд Чака пiзнiше.
А зараз нiколи було роздивлятися. Бо полiцай уже вiв Стороженка на рiг до кiнотеатру, де стояв чорний "опель-капiтан".
Я полетiв за ними.
Я тiльки встиг побачити афiшу на стовпi бiля кiнотеатру; "Нова комедiя з популярним актором Тео Лiнгеном - "Зрадливий Екегарт".
"Невже зараз хтось ходить на тi комедiї?" - з подивом подумав я.
- Але чим я завинив? Що сталося? - вже вкотре питав Стороженко в полiцая.
- Iди-йди! Не розмовляй! Iди! - штовхав його полiцай. Заднi дверцята машини розчинилися. Полiцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами i, схилившись до есесiвця в темних окулярах, що сидiв за кермом, козирнув. Есесiвець ледь помiтно кивнув, i машина рушила. Полiцай лишився на тротуарi.
Машина розвернулась i поїхала по бульвару Шевченка вгору.
Я летiв поруч з машиною, зазираючи всередину.
Есесiвець за кермом був уже лiтнiй, з сивими вусиками. Бiльше в машинi не було нiкого.
Крiзь вiкно я бачив, що Стороженко на задньому сидiннi щось говорить, питає.
Есесiвець нiчого не вiдповiдав. Мабуть, вiн не розумiв української мови.
Машина проїхала повз Володимирський собор попiд Ботанiчним садом. Там, де Ботанiчний сад уже закiнчувався i починалась лiкарня, бiля огорожi побачив я свiжу могилу з березовим хрестом i табличкою, на якiй був напис нiмецькою мовою.
"О! - подумав я.- Дiє пiдпiлля!"
У глибинi за лiкарнею чорними проваллями вiкон жахно дивився згорiлий Київський унiверситет.
Машина звернула лiворуч i поїхала по Володимирськiй.
На розi бульвару i Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висiв жовто-блакитний прапор. "Мiська управа",- прочитав я вивiску при входi, бiля якого стояв полiцай.
Вулиця Ленiна. На розi проти оперного театру - готель i ресторан "Театральний". На ньому вивiска "Restaurant- Kondito-rei", "Nur fur Deutsche" ("Тiльки для нiмцiв").
Машина минула Золотi ворота i спинилася бiля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з бiлим кружалом i чорною свастикою посерединi.
При входi застигли двоє есесiвцiв у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.
Гестапо!
Есесiвець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив заднi дверцята, показав рiзким жестом Стороженку - виходь!
Стороженко вилiз.
Дверi розчинилися, i Стороженко, а за ним есесiвець зайшли. Я - за ними. За поручнями сходи були обплетенi дротяною сiткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони пiднялися на другий поверх, пiшли довгим коридором з високими рiзьбленими дверима обабiч.
Гестапiвець розчинив якiсь дверi, i вони зайшли.
Гестапiвець сiв за стiл, закурив сигарету.
Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.
- Ну, здрастуй, П'єр! - усмiхнувся гестапiвець i зняв темнi окуляри.
- Август? - здивовано прошепотiв Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер i я впiзнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.
- Не думав я, що зустрiнемось,- одкинувши назад голову, примружився Август.
- I я не думав,- зiтхнув Стороженко.
- Iду сьогоднi по базару - очам своїм не повiрив: невже, думаю, ти? Придивився - ти! Наказав полiцаєвi, щоб тебе привiв. Не хотiлося, щоб перше твоє враження вiд зустрiчi було зiпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотiлося, щоб це вiдбулося у пристойнiшому, ха-ха-ха, мiсцi. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! - Вiн був дуже задоволений собою.
Стороженко похмуро мовчав.
- Та ти сiдай, сiдай,- наче лиш тепер помiтивши, що той стоїть, мовив Август.- Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, рокiв же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя... Що ж це ти у бiльшовикiв кращої долi не заробив - кинули вони тебе, як непотрiб, старцюєш на базарi. I в цирку ти наче не виступав у них. Я цiкавився. Наче не виступав.
- Не виступав,- тихо сказав Стороженко.
- Чого ж це? Революцiя дала усiм такi можливостi. "Хто був нiчим, той стане всiм..." - спiвається у вашому "Iнтернацiоналi". А ти ж такий талановитий. I раптом... Ай-яй-яй... Чи, може, тебе на гастролi до Сибiру одправили... Ха-ха-ха!
- Нi...
- Стривай! А де Тереза? Вона ж тодi вижила, менi казали... I ви потiм наче побралися.
- Вона померла вiд тифу у громадянську...
- А-а, тодi ясно. Ти не змiг кривлятися на аренi пiсля цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! I все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогоднi, як ти "виступав". Люди смiялися. А в умовах окупацiї, горя, неволi, голоду примусити людей смiятися - це неабияка рiч.
- Може, зараз людям усмiшка потрiбнiша, нiж будь-коли. Для того, щоб вижити...
- Можливо.
- А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподiвано зник тодi. Нi речей з дому не взяв, нiчого. Всi були певнi, що з тобою щось сталося, у Днiпрi втонув абощо.
- Нi, не втонув. Такi, як я, не тонуть,- самовдоволення так i лiзло з нього.- Я зрозумiв, що цирк - це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцiєю. Через рiк мав свiй магазин у Читi.
А в сiмнадцятому вже було три магазини. Солiдна фiрма. З бiльшовиками менi було, як ти розумiєш, не по дорозi. Батьки мої - нiмцi. В Мюнхенi жив мiй рiдний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером... I от бачиш - ти старцюєш на базарi, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спецiалiста з росiйського питання. У мене замок у Тюрiнгiї i вiлла на Топлiцзеє.
- Розумiю...- похитав головою Стороженко.
- Нi, ти ще нiчого не розумiєш,- одкинув назад голову i примружився Август.- Ти що думаєш, що я привiв тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодiсть. Ха-ха-ха!.. Нi-i! Я надто дiлова людина, щоб дозволити собi таку платонiчну дурницю. У мене до тебе справа.
- Яка?
- Пам'ятаєш, ти хотiв мене убити, i я назвав тодi iм'я куренiвського дiда Хихинi, який знав таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нiчого не знаєш i тому подiбне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору i не говори. Я не повiрю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розумiти психологiю людей. Без знання людської психологiї в гестапо нiчого робити. Ти був у Хихинi. Ти не мiг не пiти до нього хоча б iз звичайної людської цiкавостi. Ти не мiг собi вiдмовити у приємностi познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зiлля, чудодiйної смiх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. I ти ходив. I тобi Хихиня вiдкрив секрет. Я це зрозумiв сьогоднi на базарi. Звичайно, вiдкрив. Бо ти сподобався йому...
Стороженко уважно слухав i все пильнiше й пильнiше вдивлявся у Рудого Августа. I раптом... зареготiв.
Не знаю, чи стiни гестапо чули коли-небудь такий гучний i щиро веселий регiт заарештованого.
- Смiйся, смiйся! - кивав головою Август.- Це тiльки доводить, що я правий. Смiйся!
- Ха-ха-ха! Я смiюсь, бо паршивi, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зiлля. Невесело вам, значить... Ха-ха-ха!
- Ти, здається, забув, де ти сидиш,- процiдив крiзь зуби Рудий Август.- Менi б не хотiлося одразу вести тебе у пiдвал.
- Не лякай мене, гнидо! - зневажливо глянув на нього Стороженко.- Я вже старий чоловiк. I менi вже нiчого не страшно. Я не знаю секрету весел-зiлля, але якби й знав, нiколи не вiдкрив би тобi його.
- Ти знаєш! I вiдкриєш! Просто це займе трохи бiльше часу, нiж могло б зайняти. Зваж, звiдси нiхто не втiкав i не втече. Цi стiни дуже надiйнi.
Август не знав, що у березнi сорок третього звiдси, з внутрiшньої тюрми гестапо, втече пiдпiльник. Це була єдина за всю iсторiю втеча звiдси. Правда, жiнка, в якої вiн сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповiв менi потiм Чак.
- Дурень! - сказала Туся i стукнула Валеру книжкою по головi. Монькiна стукнути вона не могла - вiн стояв на партi, не дiстанеш.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - дружно захихикали Спасокукоцький i Кукуєвицький.
Дiвчатка усмiхалися стримано, проте лукаво. Дiвчатка завжди з iнтересом ставляться до таких речей.
Льоня Монькiн продовжував пiдстрибувати на партi й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Iгоря Дмитруху. Вiн чекав його пiдтримки, його схвалення. Iгор якусь мить вагався - вiн не любив приєднуватися до чужих глузувань, вiн любив починати сам. Але потiм усе-таки зареготав. Не посмiятися з Мухи - цього пропустити вiн не мiг.
- Дурнi! Психоненормальнi! - зневажливо сказала Туся.- Не звертай на них уваги.
I, взявши свiй портфель, вона гордо вийшла з класу.
Легко сказати - не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чiпали.
Я стояв у коридорi бiля вiкна i жував собi свiй снiданок - хлiб з салом. Я змалку люблю чорний хлiб з салом.
I раптом почув гучний, на весь коридор, голос Iгоря Дмитрухи:
- О! Жує безперестанку, а худiший за таранку! Це вiд кохання. Кохання сушить. I одразу:
- Га-га-га! - Валера Галушкинський.
-Ги-ги-ги! - Льоня Монькiн.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - Спасокукоцький i Кукуєвицький. I Монькiн козлячим голосом противно заспiвав:
Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
I всi знову дружно зареготали.
Пiдлий Монькiн! Вiн же сам писав на уроках Тусi записочки, якi вона рвала, не вiдповiдаючи.
Кусок застряв у мене в горлi. Ну що їм вiд мене треба?..
За вiкном, мiж цеглинами пiдвiконня,- не знати, як i висiялися тут, на другому поверсi,- трiпотiли на вiтрi кiлька зелених травинок.
"Весел-зiлля... Смiх-трава..."-згадав я. Ех! Як би вони згодилися менi зараз, оте весел-зiлля, ота смiх-трава! А може, все-таки є вони на свiтi? А чому б нi? Скiльки тих трав цiлющих й життєдайних в природi! Цiла народна медицина iснує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районi, а й в областi вiдома. Скiлькох людей на ноги поставила. Навiть мiй дiд Грицько, скептик i глузiй, нiколи баби Горпини не зачiпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. "Надiя єдина - то баба Горпина, пiд стрiхою в неї уся медицина",- казав дiд Грицько. Справдi, пiд стрiхою в баби Горпини висiли десятки, якщо не сотнi жмутикiв рiзних висушених трав. Вона ходила по лiсах та луках весною, влiтку i восени, аж до снiгу, i збирала їх у окремi маленькi мiшечки. Я сам чув, як вона казала, що в природi є все, що треба,абсолютно вiд усiх-усiх хвороб... Треба тiльки вмiти знайти.
То чому б не бути в природi весел-зiллю, смiх-травi? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вiрив же Рудий Август. Казав же про якогось дiда, старого Хихиню з Куренiвки... А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревенi? А якщо правда...
Пiсля урокiв, навiть не заходячи додому (їсти менi не хотiлося), я пiшов на схили, до Лаври, до меморiалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю цi мiсця. Тато каже, що цi схили унiкальнi, що таких схилiв нема в жодному ареалi свiту (по-моєму, вiн повторює слова свого шефа, член-кора Iвана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).
До меморiалу тато привiв нас у перший же день, як ми приїхали. Вiн водив нас по великiй територiї меморiалу i все показував з такою гордiстю, наче вiн сам це усе зробив. Ми з мамою i з дiдом Грицьком ходили тихi й зачудованi. Навiть завжди балакучий дiд Грицько примовк i тiльки цокав язиком.
Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською срiблястою постаттю Вiтчизни-матерi, що високо вгору здiймала щит i меч, вiдчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.
А тi скульптурнi групи у пiвтемрявi бетонних коридорiв, а величезна чаша з вiчним вогнем, а площадка з бойовою технiкою...
Я йшов нескiнченними алеями та сходами i раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, пiдносив до рота й жував. Нi в кого й пiдозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..
Ви, звiсно, можете смiятися, але всi, навiть найвидатнiшi, вiдкриття робилися випадково. Є навiть такий науковий метод проб i помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потiм - гульк! - i вiдкриття.
От i я пробував. У буквальному розумiннi. Через пiвгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А смiху не було. Нi грама (як каже мiй тато). Нi, так я стану коровою, ремиiати почну, а смiх-трави не знайду.
I раптом...
- Стьопо!..
Я пiдвiв голову i аж спiткнувся вiд несподiванки.
Передо мною стояв... Чак.
- Здоров! Ти диви!.. Оце зустрiч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят... Але одлежався, лiкiв наковтався i - нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?
- Нiчого.- Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався.- Все нормально.
- Ти прямо з школи?
- Ага.
- I не обiдав?
- Я ще не хочу... Я дуже люблю цi мiсця.
- Правда? Гарно тут.- Чак задумано подивився удалечiнь.- А я теж прийшов... Вiйна згадується. Окупацiя... Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося... Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?
У мене швидше забилося серце.
- Авжеж! Звичайно!
- Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?
- Ну... гаразд,- трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але... нiчого не вдiєш.
Чак, мабуть, вiдчув мiй настрiй.
Вiн поклав менi на плече свою легку, майже невагому руку i сказав, наче вибачаючись:
- Сьогоднi я все-таки не в формi... Ходiмо, проведеш мене трохи. Я на метро. А ти там на автобус сядеш чи на трамвай та й поїдеш до свого Печорського моста.
- Ага! - зрадiв я. Менi не хотiлося отак зразу розлучатися з ним.
Ми вийшли з меморiалу до Лаври й пiшли вулицею Сiчневого Повстання.
- Ну, як там у тебе в школi? Все гаразд? - спитав Чак.
- Та... нормально,- одвернувся й махнув я рукою, намагаючись не виказати свого збентеження. Я б краще провалився крiзь землю, нiж став розказувати йому про свої шкiльнi неприємностi, про свою ганьбу, про свої переживання.
Чак бiльше нiчого не сказав, i якийсь час ми йшли мовчки.
- Слухай, а ти "Граф Монте-Крiсто" Дюма читав? - несподiвано повернувся вiн до мене.
- Аякже!
Я справдi перечитав торiк усього Дюма, який був у нашiй сiльськiй бiблiотецi,- i "Три мушкетери", i "Вiконт де Бражелон", i "Королева Марго", i, звичайно, "Граф Монте-Крiсто". Мiй дiд Грицько ще його на графа Монте-Крiсло перехрестив. Хоча теж прочитав з великим задоволенням. Дiд Грицько усi книжки, якi я приносив з бiблiотеки, пiсля мене читав.
- Ну, i як тобi? - спитав Чак.
- О! - показав я великий палець.
- То, значить, тобi буде цiкаво подивитися на цей будинок.- Чак зупинився бiля старовинного будинку з незвично високими довгастими, нагорi закругленими вiкнами.
- А що таке? - спитав я.
- Це так звана садиба Iпсiлантi. Тут у 1807 - 1816 роках жив легендарний Костянтин Iпсiлантi, який боровся проти турецького гнiту в Молдовi та Валахiї (так називалася колись територiя сучасної Румунiї). Пiсля придушення турками повстання Iпсiлантi оселився в Києвi. Тут i помер. I похований був у Георгiївськiй церквi. Пушкiн захоплювався його подвигом. А француз де Легард, вiдвiдавши Київ, описав подвижницьке життя Костянтина Iпсiлантi у своїх мемуарах. I Александр Дюма потiм використав цi сюжети для роману "Граф Монте-Крiсто". Отже, можна сказати, що граф Монте-Крiсто вийшов i пiшов мандрувати по свiту з оцього київського будинку. Вулиця Сiчневого Повстання, 6. Майже проти станцiї метро "Арсенальна".
Вражений, я дивився на незвичайний будинок. Скiльки разiв я проїздив повз нього й не знав, що це за будинок!
Оце здорово!
Ну й здивується мiй дiд Грицько, коли я розповiм йому про це!
Граф Монте-Крiсто, можна сказати, жив у Києвi! Ну! У Києвi, де живу тепер я.
- Значить, до завтра, Стьопо? Бувай здоровий! - Чак поплескав мене по плечу й пiшов до пiдземного переходу.
- До завтра,- ще не отямившись, кивнув я.
РОЗДIЛ VIII
Знову базар. Побачення через тридцять рокiв. "Поможи менi, Стьопо!" Я
iду в гестапо.
I от завтра - уже сьогоднi.
Я бiжу вiд тролейбуса до скверика бiля цирку, i серце моє тривожно б'ється - чи не трапилося, бува, щось iз Чаком. Чи е вiн, чи є?.. Є!
Сидить. Усмiхається. I старечi зморшки його на щоках розгладжуються вiд тiєї усмiшки,а бiля очей на скронях збираються у променистi пучечки.
- Здрастуй, Стьопо! Сiдай, друже мiй дорогий! - Вiн нiжно обiймає мене за плечi.- Сама доля, видно, послала менi тебе, щоб перед останньою своєю репризою зняв я з душi тягар, який висiв на нiй стiльки рокiв. I як це я вгадав тодi в цирку, що саме ти той, хто зможе менi допомогти! Ну, гаразд...- Усмiшка згасла на його обличчi, вiн зiтхнув.- Для тебе, Стьопо, вiйна - Велика Вiтчизняна - така ж давня iсторiя, як i Жовтнева революцiя, як i дореволюцiйний час, де ми з тобою вже побували. Та й то сказати сорок з лишком рокiв вiд її початку... А для мене - нiби вчора була ота нiч двадцять другого червня, коли я прокинувся вдосвiта од вибухiв, не розумiючи, що це таке (гiтлерiвцi ж почали з того, що скинули бомби на наш Київ). I в сонячний недiльний ранок ще нiчого не розумiв. Того дня мало вiдбутися вiдкриття Центрального київського стадiону. Я був завзятим болiльником i збирався пiти на зустрiч наших київських динамiвцiв з армiйцями. Але... Я пiшов не на матч, а на фронт. Я тобi казав, що у громадянську воював у Щорса. Був командиром взводу кулеметникiв кавалерiйського полку. I от ця спецiальнiсть через двадцять рокiв менi згодилася. Брав я участь в оборот Києва. Поранений, попав у полон. Був у страшному Дарницькому концентрацiйному таборi вiйськовополонених. Утiк. Мати моя ще була жива тодi. Дома перевдягнувся i приховав вiд окупацiйних властей, що командиром воював проти фашистiв. Для них я був артист цирку, який згорiв у першi днi окупацiї. Влаштувався працювати вантажником на вокзалi. Згодом зв'язався з пiдпiльним Залiзничним райкомом, яким керував Олександр Сидорович Пироговський... Вiн загинув за мiсяць до . визволення Києва. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Наш Залiзничний райком був основною базою для пiдпiльного мiськкому партiї при створеннi партiйного пiдпiлля в Києвi. Особливо у найтяжчий, початковий перiод фашистської окупацiї. Ми випускали антифашистськi листiвки, зведення Радiнформбюро, вчиняли диверсiї: псували паровози, виводили з ладу колiї, одного разу пустили паровоз на розведений поворотний круг, чим перервали на кiлька мiсяцiв роботу депо Київ-Московський. Потiм пустили пiд укiс вiйськовий ешелон з гiтлерiвцями на перегонi Дарниця - Бровари. Про це можна довго розповiдати. Страшний, буремний i трагiчний то був час - цiле окреме життя. Для скiлькох друзiв i товаришiв моїх воно тодi обiрвалося! Чак на хвилину замовк, сум оповив його очi.
- Скажiть,- насмiлився спитати я тихо,- а що сталося з отим майстром... Йосипом... балмалухе?
- Загинув. У Бабиному яру...- Чак зiтхнув.- Не змiг виїхати з Києва. Тiтка його ("наречена Мохомовеса", пам'ятаєш?) була дуже стара, за дев'яносто, з дому вже не виходила. Розстрiляли нiмцi... Майже сто тисяч... Той страшний день двадцять дев'ятого вересня забути не можна... Нескiнченним потоком тяглися люди вулицями Києва: по Жаданiвський, повз базар, по Дмитрiвськiй, по Лук'янiвцi, туди, на Сирець - молодi, старi, дiти... Немiчних везли на тачках. Молодi йшли i смiялися, не знаючи, що на них чекає... А потiм залунали кулеметнi черги в Бабиному яру... Скiльки людей загинуло! I мирних жителiв, i вiйськовополонених. Не обiйшла бiда й пiдпiлля нашого. Особливо пiд час масових арештiв улiтку сорок другого, коли в пiдпiлля проникли провокатори. Тодi були заарештованi секретарi Шевченкiвського, Жовтневого, Московського райкомiв партiї, багато членiв мiськкому.
Нашому Залiзничному райкому завдяки вмiлiй конспiрацiї вдалося зберегти своїх людей. Але був вiдданий суворий наказ: надзвичайна обережнiсть, жодного ризикованого кроку, "ризикуючи собою, ризикуєш товаришами, навiть не сказавши нi слова, своїм провалом ставиш пiд удар тих, з ким контактував..."
I от одного дня осенi сорок другого я мав зустрiтися на Євбазi iз зв'язковою, щоб передати їй пакет з листiвками. Листiвки лежали всерединi акуратної в'язанки дров, скрученої дротом. Я спецiально робив такi в'язанки "з секретом": у полiнцях випилював схов для листiвок. У крайньому випадку завжди можна кинути полiнце в пiч. I передача в'язанки на базарi зв'язковiй не викликала нiякої пiдозри - я продаю, вона купує. Дрова тодi в Києвi продавалися на базарах маленькими в'язанками! I їжу готували, i опалювалися тiльки дровами. У тих будинках, де не було плит, ставили "буржуйки" або маленькi плитки. Iдеш, було, Києвом i бачиш: стоїть великий кiлькаповерховий будинок, i з багатьох вiкон, наполовину фанерою замiсть вибитої шибки "засклених", витикається в кватирку труба, з якої клубочиться дим.
' Так от... Пiшов я, значить, на Євбаз. У руках в'язанка з "секретом". Iду по базару. Вже й зв'язкову свою бачу. Стоїть, тримаючи в руках тарiлку з вареним цукром,- плиточки такi брунатнi, пiв сiрникової коробки завбiльшки. Тодi ж цукру не було, чай пили або з сахарином, або вприкуску з отакими плиточками, десять карбованцiв штука. Одна плиточка на всю сiм'ю. Iду, значить... Бачу, бiля фонтана сидить на землi якийсь дiд з бородою, в руцi у нього лялька, на пальцi надiта (як у ляльковому театрi це робиться), i вiн з нею розмовляє. Щось їй каже, а вона йому вiдповiдає. Враження таке, що сама лялька говорить. Ну, я вiдразу зрозумiв, що це чревовiщання. А люди, якi дiда оточили, дивуються, смiються.
Придививсь я, прислухався, i серце моє болiсно стиснулося. Це був Стороженко. Петро Петрович Стороженко. П'єр. Той самий клоун П'єр, завдяки якому я зв'язав своє життя з цирком, сам став клоуном.
Я не бачив його тридцять рокiв. Навiть не думав, що вiн ще живий. Але то був вiн. Роки змiнили його. Вiн став наче менший, полисiв, в нього була борода, але я впiзнав його...
Та все-таки в серце закрався сумнiв: а що, як я помиляюся? Скiльки ж рокiв минуло! I, хоч iшов на завдання, я не мiг пройти мимо. Вiн якраз закiнчив свою "виставу". В шапку посипалися дрiбнi грошi. Вiн мовчки кивав, дякуючи... От зараз вiн пiднiметься i зникне, може, назавжди.
I я вiдважився...
- Тереза...- сказав я тихо. Проте вiн почув. Вiн повернув голову i зустрiвся зi мною поглядом. Кiлька секунд ми дивилися один одному у вiчi. Вiн напружено згадував (я ж був тодi дванадцятирiчним хлопчиком, а тепер менi було сорок два), i враз зморшки на його чолi розгладилися, обличчя освiтилося усмiшкою - вiн згадав, вiн упiзнав мене. Безперечно, це був П'ер. Це був Стороженко.
- А...- радiсно почав вiн.
I раптом... Вiн з'явився так несподiвано, цей здоровенний полiцай у чорнiй формi з сiрими обшлагами, наче з-пiд землi.
- Вставай!-рвонув вiн за плече Стороженка.- Вставай! Ну!
Стороженко розгублено глянув на полiцая, потiм на мене.
- Що? За що?
- Там розберуться! Ходiмо! Ну!
Стороженко знову розгублено глянув на мене, шукаючи пiдтримки i захисту (по всьому видно було, що вiн щиро не знав за собою вини i не розумiв, чого його забирають).
Але... У мене у в'язанцi були листiвки. А за кiлька метрiв стояла зв'язкова. Вона теж могла виказати себе, якщо б мене затримав полiцай. Я не мав права ризикувати.
Я одвернувся i, удаючи, наче не знайомий з ним, пiшов геть. Менi здавалося, що спину менi пропiкає його вражено-докiрливий погляд. Одiйшовши, я обернувся. Полiцай запихав Стороженка у чорний "опель-капiтан", що стояв на розi, бiля кiнотеатру. Бiльше я вже нiколи не бачив Стороженка. I все життя пекло менi пiд серцем вiд згадки про нього, про те, що вiн помер, думаючи, нiби я просто злякався i, рятуючи власну шкуру, навiть не спробував заступитися за нього, видерти його з полiцаєвих рук.
- Стьопо, скажи, коли б ми зараз перенеслися у той день, ти змiг би поїхати разом з ним i, вибравши момент, розказати йому про все? - Чак дивився на мене благальне i водночас якось винувато.
- Ну звичайно! Звичайно! Як ви можете сумнiватися? - палко сказав я.
- Але тобi, може, доведеться побачити таке, що i в кошмарному снi не насниться...- Чак тяжко зiтхнув.- Фашисти - це фашисти...
Мороз пробiг у мене поза шкiрою, але я вiдповiв:
- Ви ж самi казали, що небезпеки для мого життя бути не може. А якщо так, то... Пiонери-герої у моєму вiцi вершили справжнi подвиги, головою накладали, а тут... Нiчого! Не хвилюйтесь!
- Ну, спасибi тобi! - Чак узяв мене за руку.- Тодi...
Я вже почав звикати до цього раптового дзвону в головi, хвилинного затьмарення i переходу в iнший часовий вимiр.
...Чак стояв передi мною, однiєю рукою тримаючи за руку мене, а в другiй круглу, скручену дротом в'язанку дров - молодий, як на свої сорок рокiв, пiдтягнутий, мускулястий, хоч i з неголеним втомленим обличчям (мабуть, розвантажував уночi вагони) .
В усiх людей на базарi обличчя були якiсь сiрi, виснаженi Та й увесь колiр базару був сiро-чорний, без яскравих кольорових плям, наче зображення чорно-бiлого телевiзора.
Вiн був наче i той, що я вже бачив, дореволюцiйний базар, i не той. Залiзної церкви не було. На її мiсцi великий круглий фонтан без води.
I базар малолюдний, убогий. Майже весь вiн складався з "барахолки", з розкладки, ще жалюгiднiшої, нiж навiть ота, дореволюцiйна. I зовсiм мало було тих, що торгували продуктами. Там десь стояв дядько з пiвмiшечком картоплi, там бабуся з зеленню...
А он тiтка стоїть бiля вiдра, замотаного ватяною ковдрою. Коли пiдходить покупець, тiтка одхиляє ковдру, знiмає кришку i дiстає з паруючого вiдра чорний пирiжок з горохом. I покупець одразу жадiбно впивається зубами в пирiжок. Чак потiм сказав, що тi пирiжки можна було їсти лише гарячими. Коли вони хололи, то ставали твердi, як камiнь,- не вгризеш. Борошно було наполовину з висiвками, наполовину з домiшками якоїсь потерухи з каштанiв i ще чогось.
- Єсть сигарети "Лiванте"! Єсть сигарети "Гунiя"! "Гонвед", "Симфонiя", "Юно"! Пара п'ять! Пара три! - вигукував бiла фонтана хлопчик мого вiку, тримаючи перед собою лоток з сигаретами i продаючи їх поштучно. Але покупцiв майже не було. Та й покупцями назвати їх було важко. Вони не стiльки купували, скiльки мiнялися. В час окупацiї, як сказав менi потiм Чак, поняття "купувати" витiснило поняття "мiняти". Мiняли на базарах, ходили мiняти у села. За пiанiно можна було вимiняти два мiшки картоплi. Але про все те я почув вiд Чака пiзнiше.
А зараз нiколи було роздивлятися. Бо полiцай уже вiв Стороженка на рiг до кiнотеатру, де стояв чорний "опель-капiтан".
Я полетiв за ними.
Я тiльки встиг побачити афiшу на стовпi бiля кiнотеатру; "Нова комедiя з популярним актором Тео Лiнгеном - "Зрадливий Екегарт".
"Невже зараз хтось ходить на тi комедiї?" - з подивом подумав я.
- Але чим я завинив? Що сталося? - вже вкотре питав Стороженко в полiцая.
- Iди-йди! Не розмовляй! Iди! - штовхав його полiцай. Заднi дверцята машини розчинилися. Полiцай штовхнув Стороженка всередину, хряснув дверцятами i, схилившись до есесiвця в темних окулярах, що сидiв за кермом, козирнув. Есесiвець ледь помiтно кивнув, i машина рушила. Полiцай лишився на тротуарi.
Машина розвернулась i поїхала по бульвару Шевченка вгору.
Я летiв поруч з машиною, зазираючи всередину.
Есесiвець за кермом був уже лiтнiй, з сивими вусиками. Бiльше в машинi не було нiкого.
Крiзь вiкно я бачив, що Стороженко на задньому сидiннi щось говорить, питає.
Есесiвець нiчого не вiдповiдав. Мабуть, вiн не розумiв української мови.
Машина проїхала повз Володимирський собор попiд Ботанiчним садом. Там, де Ботанiчний сад уже закiнчувався i починалась лiкарня, бiля огорожi побачив я свiжу могилу з березовим хрестом i табличкою, на якiй був напис нiмецькою мовою.
"О! - подумав я.- Дiє пiдпiлля!"
У глибинi за лiкарнею чорними проваллями вiкон жахно дивився згорiлий Київський унiверситет.
Машина звернула лiворуч i поїхала по Володимирськiй.
На розi бульвару i Володимирської, над балконом двоповерхового будинку, висiв жовто-блакитний прапор. "Мiська управа",- прочитав я вивiску при входi, бiля якого стояв полiцай.
Вулиця Ленiна. На розi проти оперного театру - готель i ресторан "Театральний". На ньому вивiска "Restaurant- Kondito-rei", "Nur fur Deutsche" ("Тiльки для нiмцiв").
Машина минула Золотi ворота i спинилася бiля великого будинку, з третього поверху якого звисав довжелезний прапор з бiлим кружалом i чорною свастикою посерединi.
При входi застигли двоє есесiвцiв у касках, схрестивши руки на автоматах перед грудьми.
Гестапо!
Есесiвець у темних окулярах вийшов з машини, розчинив заднi дверцята, показав рiзким жестом Стороженку - виходь!
Стороженко вилiз.
Дверi розчинилися, i Стороженко, а за ним есесiвець зайшли. Я - за ними. За поручнями сходи були обплетенi дротяною сiткою (мабуть, щоб не можна було стрибнути вниз). Вони пiднялися на другий поверх, пiшли довгим коридором з високими рiзьбленими дверима обабiч.
Гестапiвець розчинив якiсь дверi, i вони зайшли.
Гестапiвець сiв за стiл, закурив сигарету.
Старий Стороженко стояв, опустивши сиву голову.
- Ну, здрастуй, П'єр! - усмiхнувся гестапiвець i зняв темнi окуляри.
- Август? - здивовано прошепотiв Стороженко. Так, це був Рудий Август. Тепер i я впiзнав його. По голосу. Обличчя його перетинав шрам.
- Не думав я, що зустрiнемось,- одкинувши назад голову, примружився Август.
- I я не думав,- зiтхнув Стороженко.
- Iду сьогоднi по базару - очам своїм не повiрив: невже, думаю, ти? Придивився - ти! Наказав полiцаєвi, щоб тебе привiв. Не хотiлося, щоб перше твоє враження вiд зустрiчi було зiпсоване вульгарною базарною обстановкою. Хотiлося, щоб це вiдбулося у пристойнiшому, ха-ха-ха, мiсцi. Ми ж з тобою все-таки артисти. Любимо ефекти. Ха-ха-ха! - Вiн був дуже задоволений собою.
Стороженко похмуро мовчав.
- Та ти сiдай, сiдай,- наче лиш тепер помiтивши, що той стоїть, мовив Август.- Ти ж уже старенький, либонь, ноги не тримають, рокiв же на п'ятнадцять за мене старший. Ех-хе-хе. Минуло життя... Що ж це ти у бiльшовикiв кращої долi не заробив - кинули вони тебе, як непотрiб, старцюєш на базарi. I в цирку ти наче не виступав у них. Я цiкавився. Наче не виступав.
- Не виступав,- тихо сказав Стороженко.
- Чого ж це? Революцiя дала усiм такi можливостi. "Хто був нiчим, той стане всiм..." - спiвається у вашому "Iнтернацiоналi". А ти ж такий талановитий. I раптом... Ай-яй-яй... Чи, може, тебе на гастролi до Сибiру одправили... Ха-ха-ха!
- Нi...
- Стривай! А де Тереза? Вона ж тодi вижила, менi казали... I ви потiм наче побралися.
- Вона померла вiд тифу у громадянську...
- А-а, тодi ясно. Ти не змiг кривлятися на аренi пiсля цього. Диви!.. Така любов! Хто б подумав?! I все-таки талант у тебе є. Є! Я дивився сьогоднi, як ти "виступав". Люди смiялися. А в умовах окупацiї, горя, неволi, голоду примусити людей смiятися - це неабияка рiч.
- Може, зараз людям усмiшка потрiбнiша, нiж будь-коли. Для того, щоб вижити...
- Можливо.
- А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподiвано зник тодi. Нi речей з дому не взяв, нiчого. Всi були певнi, що з тобою щось сталося, у Днiпрi втонув абощо.
- Нi, не втонув. Такi, як я, не тонуть,- самовдоволення так i лiзло з нього.- Я зрозумiв, що цирк - це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцiєю. Через рiк мав свiй магазин у Читi.
А в сiмнадцятому вже було три магазини. Солiдна фiрма. З бiльшовиками менi було, як ти розумiєш, не по дорозi. Батьки мої - нiмцi. В Мюнхенi жив мiй рiдний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером... I от бачиш - ти старцюєш на базарi, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спецiалiста з росiйського питання. У мене замок у Тюрiнгiї i вiлла на Топлiцзеє.
- Розумiю...- похитав головою Стороженко.
- Нi, ти ще нiчого не розумiєш,- одкинув назад голову i примружився Август.- Ти що думаєш, що я привiв тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодiсть. Ха-ха-ха!.. Нi-i! Я надто дiлова людина, щоб дозволити собi таку платонiчну дурницю. У мене до тебе справа.
- Яка?
- Пам'ятаєш, ти хотiв мене убити, i я назвав тодi iм'я куренiвського дiда Хихинi, який знав таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нiчого не знаєш i тому подiбне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору i не говори. Я не повiрю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розумiти психологiю людей. Без знання людської психологiї в гестапо нiчого робити. Ти був у Хихинi. Ти не мiг не пiти до нього хоча б iз звичайної людської цiкавостi. Ти не мiг собi вiдмовити у приємностi познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зiлля, чудодiйної смiх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. I ти ходив. I тобi Хихиня вiдкрив секрет. Я це зрозумiв сьогоднi на базарi. Звичайно, вiдкрив. Бо ти сподобався йому...
Стороженко уважно слухав i все пильнiше й пильнiше вдивлявся у Рудого Августа. I раптом... зареготiв.
Не знаю, чи стiни гестапо чули коли-небудь такий гучний i щиро веселий регiт заарештованого.
- Смiйся, смiйся! - кивав головою Август.- Це тiльки доводить, що я правий. Смiйся!
- Ха-ха-ха! Я смiюсь, бо паршивi, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зiлля. Невесело вам, значить... Ха-ха-ха!
- Ти, здається, забув, де ти сидиш,- процiдив крiзь зуби Рудий Август.- Менi б не хотiлося одразу вести тебе у пiдвал.
- Не лякай мене, гнидо! - зневажливо глянув на нього Стороженко.- Я вже старий чоловiк. I менi вже нiчого не страшно. Я не знаю секрету весел-зiлля, але якби й знав, нiколи не вiдкрив би тобi його.
- Ти знаєш! I вiдкриєш! Просто це займе трохи бiльше часу, нiж могло б зайняти. Зваж, звiдси нiхто не втiкав i не втече. Цi стiни дуже надiйнi.
Август не знав, що у березнi сорок третього звiдси, з внутрiшньої тюрми гестапо, втече пiдпiльник. Це була єдина за всю iсторiю втеча звiдси. Правда, жiнка, в якої вiн сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповiв менi потiм Чак.