РОЗДIЛ XII
"Ти вiриш, коли читаєш казки?" Єлисей Петрович. Прiорка. Розмова з
дядьком Миколою
Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.
- Сiдай,- сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.- I слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.
- Казки? Люблю. А що?
- А ти вiриш, коли читаєш казки?
- У що? У те, що там написано?
- Ага.
- Не вiрю, звичайно. Але... цiкаво.
- Жаль,- щиро засмутився Чак. Менi стало незручно.
- Ну як же я можу вiрити? - вибачливо сказав я.- Як я можу вiрити у якийсь там килим-самолiт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос лiтають та й сам я на реактивному лiтаку до Москви з татом лiтав?! Що там той килим-самолiт проти Iл-18! Або чарiвне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевiзор дома... Ну як я можу вiрити?
- А що таке казка? Як ти думаєш?
- Ну... казка... це... це - казка. Вигадка.
- А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивнi лiтаки, космiчнi ракети лiтають, давно телевiзори кольоровi, а казки про килими-самольоти й про чарiвнi люстерка досi друкують, i їх люди читають. Га?
- Ну, тому що... просто цiкаво.
- Нi, друже мiй дорогий. Тому що це - мистецтво, витвiр уяви, творчої фантазiї народу. I не були б нi реактивних лiтакiв, нi космiчних ракет, нi кольорових телевiзорiв, коли б не було казок. Коли б далекi предки нашi не мрiяли про це, не втiлювали мрiї свої у казках, у казкових образах.
- Мабуть,- раптом зрозумiвши, погодивсь я.- Звичайно, якби люди не мрiяли, вони б i не прагнули зробити усе це.
- Тож-то й воно! - зрадiв, усмiхнувся Чак.-Отже, казки - така ж сама реальнiсть, як i все iнше. Це - витвiр реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предкiв. I вони безсмертнi, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазiя. I от...- Чак знову помiтно захвилювався.- Коли я був зовсiм малий, бабуся розповiдала менi казки. I героєм цих казок найчастiше був добрий, симпатичний лiсовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Вiн допомагав пташкам i звiрам, виручав їх з бiди, захищав вiд злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Вiн часто сниться менi й тепер. I от я вирiшив звернутися до нього по допомогу...
- Як це? - хвилювання Чака передалося й менi. Я вiдчув холодок у грудях.
- Розумiєш... Я мiг би й сам. Але з ним менi буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихинi козака Тимохи Смiяна?
- Хочу.
- Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам'ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I - твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: "Так не буває!" Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?
- Ну, я... постараюсь.
- Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй областi. Я собi так вигадав. Вiн приходить уночi до звiрiв, якi гастролюють у цей час у нашому цирку, i до тих, якi живуть у Київському зоопарку. Розповiдає їм лiсовi новини, передає привiти вiд родичiв, що живуть на волi, розраджує, заспокоює i взагалi стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бiйся, вiн добрий i не зробить тобi нiчого поганого.- Чак звiв голову догори й покликав: - Єлисею Петровичу! Спустiться до нас, будь ласка!
Я теж звiв голову догори i... на деревi побачив патлатого дiдуся в окулярах. Дiд сидiв на гiлцi й читав книжку.
Почувши Чаковi слова, вiн зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: "Ага! Зараз!"-згорнув книжку i з несподiваною спритнiстю злiз на землю.
- Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа,- мовив Чак.
- Здрастуйте,- сказав Єлисей Петрович i простяг менi руку.
Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.
З-за окулярiв на мене дивилися зеленi лагiднi очi. Велика сива борода була скуйовджена, в нiй заплуталося сухе листя i пелюстки якихось квiтiв.
Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку "Гiппо-палас", коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.
Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.
Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.
Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.
Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:
- Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?
- Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд,- заспокоїв його лiсовик.
- А я вже думав... Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.
- Та це у нас тут одна справа...
- А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! - Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.
- Старшина Лепешко,- пояснив Єлисей Петрович.- Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.
I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки i сам пише для дiтей, бачить i дружить з ним. I пiдiйшов перевiрити, чи не ображає хто лiсовика-iнспектора.
Все було, як i повинно бути.
- Єлисею Петровичу,- сказав Чак,- то ви нам допоможете?
- Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.
Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.
- Та нi, нi,- усмiхнувся Чак.- Немає нас там.
- Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.
Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. "Остап Вишня. Усмiшки",- прочитав я на корiнцi.
"О! - подумав я.- Ти диви!"
То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.
- Нема,- сказав лiсовик, загортаючи записник.- Усе в порядку.
У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.
- Ну от! Бачите! - сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав.- Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .
Горобець знявся i полетiв.
Єлисей Петрович пiдняв окуляри на лоба i заклопотано глянув спершу на Чака, потiм на мене:
- Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?
- От-от,- кивнув Чак.
I тут несподiвано для самого себе я сказав:
- А може, спершу...
- Що? - схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
- Ну, може...- я подивився на Чака,- може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?
- А-а...- Чак усмiхнувся.- Ну, що ж... Молодець, що не забув,- i, звертаючись до лiсовика, сказав: -Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п'ятдесят дев'ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
- А-а, ясно,- розумiюче кивнув лiсовик.- Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд'їхати, а тодi вже... Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.
- Вiрно,- сказав Чак.
I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).
Сiли бiля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру "Київська Русь", там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру "Кадр" вийшли.
Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.
У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець - дивиться на стелю й смiється.
Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.
- От! -сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.
Весь причiлок будиночка займала кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.
- Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? - спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув менi - кажи, мовляв, ти. I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.
- Ясно! - хитнув головою Єлисей Петрович.- Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.
Я описав як мiг.
- Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.
- Часовiзор! - сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд.- На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.
- Будь ласка, я нiчого,- почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?
- Тисяча, значить, вiсiмсот п'ятдесят дев'ять... серпень...- Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: - Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить... рокiв тринадцяти... Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали... Вiн!
- А... Шевченко там е? - з надiєю спитав я.
- Нi... Щось не бачу поки що...
- Ех! - зiтхнув я.
Єлисей Петрович розвiв руками - що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
- Ну, а тепер давайте! - вiн кивнув Чаковi.- Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж... П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
...Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром "Кадр" теж зник, i зникла кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.
- Ну, ходiмо. Тут недалеко,- сказав Єлисей Петрович. . I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.
Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.
На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.
А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
- Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! - вигукував дядько Микола.- Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?
- Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!
- Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.
- Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
- Ех! Не вмiю я сказати! Ех! - з досади махнув рукою дядько Микола.Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би...
- Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.
"Значить, нема вже Шевченка... Не побачу я його..." - мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.
Ще мить i...
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.
Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.
- О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! - сказав дядько Микола.
Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.
- Ходiмте, дядьку, ходiмте! - потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.
Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.
- Та не розстроюйтесь, дядьку,- сказав Хихиня.- Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!
- Яку картоплю?- здивовано звiв брови дядько Микола.
- От побачите! Ходiмте! - I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слiдом.
Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.
- Овва! Та тут у тебе цiле господарство! - сплеснув руками дядько Микола.- А картопля ж звiдки?
- Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив,-усмiхнувся Хихиня.
- Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд - приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.
- Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.
- Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! - похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.- Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.
- А ти?
- I я,- усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину.- От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
- Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.
- А я й не журюсь. У менi смiх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! - Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:
- Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:
- Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру - та й заходиться вже будить..." Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...
- Отого, що у Пашковської жив?
- Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
- Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! - Хихиня пiдхопився й зник за кущами,
"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде",- майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.
- Дядьку! - чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:
- О! А ти звiдки? Хто такий?
- Про це потiм. Вибачте, нiколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i...- Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.
Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:
- Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
- Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв... У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому...
Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.
- А ти хто такий? - примружився вiн на мене.- Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
- Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв...
У цю мить зашарудiли кущi - надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
...Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".
- Ну, от... Одну справу зроблено,- кивнув Чак.
- А де Єлисей Петрович? - озирнувсь я.
- Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день... Вибачай, їдьмо додому.
I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.
Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.
Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день - i зустрiвся б...
Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
I менi вiн мiг щось подарувати - сопiлку, свищика абощо.
Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
...Того вечора я довго не мiг заснути.
Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.
Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!.. То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.
Скiльки благородних подвигiв я звершив!
Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!
Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!
Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.
Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва...
Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.
Я вiдчував себе винним перед нею.
Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.
У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi...
"Один дурний кине сокиру в воду - десять розумних не знайдуть",- нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.
I ще: "Упав у сон, як сокира в воду".
Далi я вже не пам'ятав нiчого. Я заснув.
РОЗДIЛ XIII
Несподiвана радiсть. Iгор переживає. Ми вирушаємо у подорож до
куренiвських запорожцiв. Брати-домiнiкани
Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.
Уже на першому уроцi я вiдчув - знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов'язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.
Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.
Я не знав, що й думати.
"А може,- раптом майнуло в головi,- може, вони про щось дiзналися?.."
. Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.
Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з'ясувалося.
Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:
- Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому,- каже,- муха робить "дз-з-з", а по-нашому "с-с-с-с". Тому й називається - с-сурен". Уявляєш? А Iгор тебе при ньому... увесь час... Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!
- Ги-ги! - якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!
Сурен - муха! Го-го!
Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.
Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з... Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!
"Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",- каже мiй дiд Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi...
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.
Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi... Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає "муха"... Бiдний Iгор!
Туся Мороз дивилася на мене й усмiхалась. Очi її свiтилися через окуляри. Вона радiла разом зi мною. I менi було це дуже приємно. I я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.
Менi дуже захотiлося розказати їй про Чака i про мої з ним надзвичайнi мандрiвки, їй однiй. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тiльки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.
Ми домовились зустрiтися з Чаком о четвертiй на площi Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, бiля мiдного лева. Чак знову працював чогось у Лiтературному музеї.
Я трiшечки припiзнився, хвилин на десять. "Засидiвся на стартi",- як кажуть спортсмени. Бiльше, нiж сподiвався, просидiв над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. I поки ту кляту задачку не додушив, вiд столу не встав.
Поряд з Чаком на лавцi сидiв Єлисей Петрович, пiд пахвою в якого була книжка, але вже iнша- "Вечори на хуторi поблизу Диканьки" Миколи Васильовича Гоголя.
- Вибачте, здрастуйте, я...- пiдбiгаючи i ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:
- Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привiт!
- А... звiдки ви знаєте? - розгублено спитав я.
- Ну-у,- ображено схилив голову набiк Єлисей Петрович i глянув на Чака, наче запрошуючи його у свiдки.
I я вiдчув незручнiсть, згадавши, з ким маю справу.
- Вибачте, я просто не подумав.
- Отож-то! - напутливо мовив лiсовик.- Ну, ходiмо .швидше. А то в мене не так-то й багато часу.
Ми сiли на вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали на Куренiвку.
Єлисей Петрович знову вмостився вгорi на поручнях i розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, вiн погладив сторiнку рукою i сказав:
- Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.
Всю дорогу вiн реготав, аж стогнав вiд задоволення. Ми зiйшли бiля Парку iменi Фрунзе.
- Ну, давайте точнi данi,- сказав Єлисей Петрович.- Бо я iсторiю не дуже добре знаю, можу наплутати.
- Нам потрiбен предок отого Хихинi, козак-запорожець Тимоха Смiян, який жив за часiв Богдана Хмельницького отут на Куренiвцi,- сказав Чак.Раз вiн був запорожець, то жив вiн тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козакiв-зимочан, якi влiтку жили на Запорожжi, а восени роз'їжджалися на зимiвники по рiзних мiстах i селах. Були такi зимiвники i в Києвi на Куренiвцi. А час, мабуть, треба брати - осiнь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна вiйна українського народу 1648-1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького, що закiнчилася возз'єднанням України з Росiєю. Козаки були весь час у походах, i вiдшукати у тому вирi Тимоху Смiяна вро-сто неможливо.
- Ясно! - сказав Єлисей Петрович, приставив свiй часовiзор до ока i забурмотiв: - Так... так.... Смiян, кажете, Тимоха... Раз Смiян, то мусить смiятися, я так розумiю. А раз предок Хихинi, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий i такий же носатий. Так... так... о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. I губатий, i носатий. Вiн!
"Ти вiриш, коли читаєш казки?" Єлисей Петрович. Прiорка. Розмова з
дядьком Миколою
Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.
- Сiдай,- сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.- I слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.
- Казки? Люблю. А що?
- А ти вiриш, коли читаєш казки?
- У що? У те, що там написано?
- Ага.
- Не вiрю, звичайно. Але... цiкаво.
- Жаль,- щиро засмутився Чак. Менi стало незручно.
- Ну як же я можу вiрити? - вибачливо сказав я.- Як я можу вiрити у якийсь там килим-самолiт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос лiтають та й сам я на реактивному лiтаку до Москви з татом лiтав?! Що там той килим-самолiт проти Iл-18! Або чарiвне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевiзор дома... Ну як я можу вiрити?
- А що таке казка? Як ти думаєш?
- Ну... казка... це... це - казка. Вигадка.
- А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивнi лiтаки, космiчнi ракети лiтають, давно телевiзори кольоровi, а казки про килими-самольоти й про чарiвнi люстерка досi друкують, i їх люди читають. Га?
- Ну, тому що... просто цiкаво.
- Нi, друже мiй дорогий. Тому що це - мистецтво, витвiр уяви, творчої фантазiї народу. I не були б нi реактивних лiтакiв, нi космiчних ракет, нi кольорових телевiзорiв, коли б не було казок. Коли б далекi предки нашi не мрiяли про це, не втiлювали мрiї свої у казках, у казкових образах.
- Мабуть,- раптом зрозумiвши, погодивсь я.- Звичайно, якби люди не мрiяли, вони б i не прагнули зробити усе це.
- Тож-то й воно! - зрадiв, усмiхнувся Чак.-Отже, казки - така ж сама реальнiсть, як i все iнше. Це - витвiр реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предкiв. I вони безсмертнi, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазiя. I от...- Чак знову помiтно захвилювався.- Коли я був зовсiм малий, бабуся розповiдала менi казки. I героєм цих казок найчастiше був добрий, симпатичний лiсовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Вiн допомагав пташкам i звiрам, виручав їх з бiди, захищав вiд злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Вiн часто сниться менi й тепер. I от я вирiшив звернутися до нього по допомогу...
- Як це? - хвилювання Чака передалося й менi. Я вiдчув холодок у грудях.
- Розумiєш... Я мiг би й сам. Але з ним менi буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихинi козака Тимохи Смiяна?
- Хочу.
- Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам'ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I - твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: "Так не буває!" Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?
- Ну, я... постараюсь.
- Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй областi. Я собi так вигадав. Вiн приходить уночi до звiрiв, якi гастролюють у цей час у нашому цирку, i до тих, якi живуть у Київському зоопарку. Розповiдає їм лiсовi новини, передає привiти вiд родичiв, що живуть на волi, розраджує, заспокоює i взагалi стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бiйся, вiн добрий i не зробить тобi нiчого поганого.- Чак звiв голову догори й покликав: - Єлисею Петровичу! Спустiться до нас, будь ласка!
Я теж звiв голову догори i... на деревi побачив патлатого дiдуся в окулярах. Дiд сидiв на гiлцi й читав книжку.
Почувши Чаковi слова, вiн зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: "Ага! Зараз!"-згорнув книжку i з несподiваною спритнiстю злiз на землю.
- Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа,- мовив Чак.
- Здрастуйте,- сказав Єлисей Петрович i простяг менi руку.
Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.
З-за окулярiв на мене дивилися зеленi лагiднi очi. Велика сива борода була скуйовджена, в нiй заплуталося сухе листя i пелюстки якихось квiтiв.
Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку "Гiппо-палас", коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.
Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.
Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.
Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.
Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:
- Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?
- Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд,- заспокоїв його лiсовик.
- А я вже думав... Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.
- Та це у нас тут одна справа...
- А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! - Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.
- Старшина Лепешко,- пояснив Єлисей Петрович.- Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.
I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки i сам пише для дiтей, бачить i дружить з ним. I пiдiйшов перевiрити, чи не ображає хто лiсовика-iнспектора.
Все було, як i повинно бути.
- Єлисею Петровичу,- сказав Чак,- то ви нам допоможете?
- Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.
Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.
- Та нi, нi,- усмiхнувся Чак.- Немає нас там.
- Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.
Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. "Остап Вишня. Усмiшки",- прочитав я на корiнцi.
"О! - подумав я.- Ти диви!"
То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.
- Нема,- сказав лiсовик, загортаючи записник.- Усе в порядку.
У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.
- Ну от! Бачите! - сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав.- Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього! .
Горобець знявся i полетiв.
Єлисей Петрович пiдняв окуляри на лоба i заклопотано глянув спершу на Чака, потiм на мене:
- Так, значить, у часи Богдана Хмельницького хочете? У тисяча шiстсот сорок восьмий?
- От-от,- кивнув Чак.
I тут несподiвано для самого себе я сказав:
- А може, спершу...
- Що? - схиливши голову набiк, уважно глянув на мене Єлисей Петрович.
- Ну, може...- я подивився на Чака,- може, спершу виконаємо останню волю старого Хихинi? Га?
- А-а...- Чак усмiхнувся.- Ну, що ж... Молодець, що не забув,- i, звертаючись до лiсовика, сказав: -Якщо можна, спершу в тисяча вiсiмсот п'ятдесят дев'ятий. На Прiорку, Десь на середину серпня. До будинку Пашковської.
- А-а, ясно,- розумiюче кивнув лiсовик.- Тiльки, гадаю, треба вам спершу туди пiд'їхати, а тодi вже... Бо нi трамваїв, нi тролейбусiв не буде, i добиратися вам до Прiорки доведеться далеченько. Та й шукати будинок Пашковської на Прiорцi буде важко.
- Вiрно,- сказав Чак.
I ми поїхали на Вишгородську, 5 (так називається та адреса на Прiорцi).
Сiли бiля цирку на дев'ятий трамвай, доїхали до нового кiнотеатру "Київська Русь", там пересiли на вiсiмнадцятий тролейбус. Проїхали пiд мостом по Вишгородськiй i бiля кiнотеатру "Кадр" вийшли.
Єлисей Петрович мiг, звiсно, просто перенестися, але вiн їхав разом з нами.
У трамваях i в тролейбусах вiн вмощувався пiд стелею, лежав, скоцюрбившися, на поручнi i читав Остапа Вишню. I реготав, аж заливався. Але нiхто з пасажирiв не бачив його й не чув того реготу. А я дивився на нього i теж усмiхався. Деякi пасажири здивовано позирали на мене й знизували плечима: що це, мовляв, за дурний хлопець - дивиться на стелю й смiється.
Зiйшовши з тролейбуса, ми перейшли на другий бiк вулицi.
- От! -сказав Чак, зупиняючись бiля невеличкого будиночка на три вiкна, що дивилися на вулицю, з дерев'яним iаночком, до якого вели з тротуару кiлька схiдцiв.
Весь причiлок будиночка займала кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка, на якiй писалося, що в цьому будинку в серпнi 1859 року жив великий син українського народу, поет, художник, революцiйний демократ Тарас Григорович Шевченко.
Свiдомiсть того, що через якусь хвилину я перенесусь на сто тридцять рокiв назад i, може, навiть побачу живого Тараса Шевченка, перехоплювала менi подих.
- Ну, а тепер кажiть, яка мета вашої подорожi? - спитав Єлисей Петрович.
Чак кивнув менi - кажи, мовляв, ти. I я розповiв про старого Хихиню, про смерть його на барикадi арсенальськiй i про останнє бажання: розказати дядьковi Миколi, що справдилися слова Тараса Шевченка, що дожив-таки вiн до революцiї.
- Ясно! - хитнув головою Єлисей Петрович.- Опишiть вашого Хихиню, дайте менi його словесний портрет, як каже мiй друг старшина Лепешко.
Я описав як мiг.
- Годиться! Зовнiшнiсть виразна. Ану, пошукаймо його, а разом з ним i дядька Миколу.
Єлисей Петрович витяг з кишенi якусь штуковину з окуляром, схожу на дитячий фiльмоскоп.
- Часовiзор! - сказав вiн, перехопивши мiй зацiкавлений погляд.- На транзисторах. Уявний. Мабуть, хочеш глянути? Але я не дам. Бо все одно нiчого не побачиш. Тiльки ми, уявнi, можемо ним користуватися.
- Будь ласка, я нiчого,- почервонiв я. Менi справдi дуже захотiлося глянути. I як вiн здогадався?
- Тисяча, значить, вiсiмсот п'ятдесят дев'ять... серпень...- Єлисей Петрович покрутив окуляр (як ото ставлять експозицiю на фотоапаратi) i приклав його до ока: - Та-ак! Хихиня, значить. Губатий, носатий, значить... рокiв тринадцяти... Та-ак! О! Є! Такий, як ви казали... Вiн!
- А... Шевченко там е? - з надiєю спитав я.
- Нi... Щось не бачу поки що...
- Ех! - зiтхнув я.
Єлисей Петрович розвiв руками - що ж тут, мовляв, зробиш, я не винен.
- Ну, а тепер давайте! - вiн кивнув Чаковi.- Ви мене вигадали, сфантазували, тепер слухайтесь! Напружуйте всю свою уяву! I ти, Стьопо, теж... П'ять, чотири, три, два, один! Поїхали!
Бомм!
...Коли я прийшов до тями, то побачив, що залiзничний мiст, пiд яким ми щойно проїжджали, зник, i тролейбуси зникли, i великий будинок з кiнотеатром "Кадр" теж зник, i зникла кам'яна меморiальна брила з барельєфом Шевченка. Але сам будиночок залишився. Тiльки було два iаночки не лише праворуч, а й лiворуч. I за цим будиночком у глибинi двору стояв ще один, з мезонiном. Навколо рiс великий сад, а за ним ген аж на гору тягнувся дубовий i липовий гай.
- Ну, ходiмо. Тут недалеко,- сказав Єлисей Петрович. . I ми пiшли, а точнiше, полинули по старовиннiй Прiорцi, яка називалася так тому, що була тут колись дача домiнiканського прiора, настоятеля Миколаївського католицького монастиря на Подолi. За часiв Шевченка тої дачi вже не було, а були тiльки хати вiдомих на весь Київ садiвникiв та городникiв.
Проминули ми кiлька хат i раптом почули крики й лайку.
На iанку заможної хати стояв мордатий черевань з маленькими свинячими очками в отороченому сивою опушкою жупанi.
А бiля ворiт нужденний кощавий дядько у латанiй-перелатанiй свитинi тримав за плече такого ж нужденного губатого хлопчика рокiв тринадцяти. Я одразу збагнув, що то дядько Микола й малий Хихиня.
- Що ж ви сироту кривдите, хреста на вас нема! - вигукував дядько Микола.- Хлопчина три днi з ранку до ночi яблука вам збирав, а ви йому й шеляга не заплатили. Га?
- Iди, йди! Злидень! Виговорити вiн ще менi буде! Твiй сирота бiльше яблук з'їв, нiж наробив. Тато у Сибiру гниє, i синочок туди стежку протоптує. Ану геть звiдсiля!
- Та скiльки ж тих яблук натщесерце без хлiба з'їси! А ви ж i шматочка не дали. А обiцялися годувати малого.
- Ще й хлiба вам, арештанти! Думаєш, як не крiпак, то вже й козак? Вже й з рота халяву робити можеш? Ану поганяй, голото, бо кунделя спущу!
- Ех! Не вмiю я сказати! Ех! - з досади махнув рукою дядько Микола.Шкода, поїхав учора Тарас Григорович. Вiн би тобi сказав! Вiн би...
- Що? Пащекуєш? Теж на каторгу захотiв? Ану, Бровко, ату їх! Ату! звиснув черевань.
"Значить, нема вже Шевченка... Не побачу я його..." - мелькнуло в мене.
Спущений з ланцюга здоровенний кундель, захлинаючись гавкотом, кинувся до ворiт.
Ще мить i...
Але тут Єлисей Петрович щось тихо сказав.
I розлючений пес, наче наштовхнувшись на невидиму стiнку, враз ударив з розгону усiма лапами об землю i став як укопаний.
Потiм схилив голову набiк, вищирився, наче усмiхнувся, i заметляв хвостом.
- О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! - сказав дядько Микола.
Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.
- Ходiмте, дядьку, ходiмте! - потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.
Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.
- Та не розстроюйтесь, дядьку,- сказав Хихиня.- Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!
- Яку картоплю?- здивовано звiв брови дядько Микола.
- От побачите! Ходiмте! - I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слiдом.
Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.
- Овва! Та тут у тебе цiле господарство! - сплеснув руками дядько Микола.- А картопля ж звiдки?
- Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив,-усмiхнувся Хихиня.
- Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд - приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.
- Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.
- Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! - похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.- Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.
- А ти?
- I я,- усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину.- От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
- Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.
- А я й не журюсь. У менi смiх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! - Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:
- Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:
- Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру - та й заходиться вже будить..." Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...
- Отого, що у Пашковської жив?
- Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
- Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! - Хихиня пiдхопився й зник за кущами,
"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде",- майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.
- Дядьку! - чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:
- О! А ти звiдки? Хто такий?
- Про це потiм. Вибачте, нiколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i...- Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.
Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:
- Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
- Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв... У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому...
Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.
- А ти хто такий? - примружився вiн на мене.- Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
- Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв...
У цю мить зашарудiли кущi - надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
...Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".
- Ну, от... Одну справу зроблено,- кивнув Чак.
- А де Єлисей Петрович? - озирнувсь я.
- Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день... Вибачай, їдьмо додому.
I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.
Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.
Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!
Щойно я ледь-ледь не зустрiвся з Тарасом Шевченком. Ще б трошечки, ще б усього один тiльки день - i зустрiвся б...
Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
I менi вiн мiг щось подарувати - сопiлку, свищика абощо.
Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
...Того вечора я довго не мiг заснути.
Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.
Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!.. То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.
Скiльки благородних подвигiв я звершив!
Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!
Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!
Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.
Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва...
Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.
Я вiдчував себе винним перед нею.
Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.
У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi...
"Один дурний кине сокиру в воду - десять розумних не знайдуть",- нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.
I ще: "Упав у сон, як сокира в воду".
Далi я вже не пам'ятав нiчого. Я заснув.
РОЗДIЛ XIII
Несподiвана радiсть. Iгор переживає. Ми вирушаємо у подорож до
куренiвських запорожцiв. Брати-домiнiкани
Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.
Уже на першому уроцi я вiдчув - знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов'язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.
Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.
Я не знав, що й думати.
"А може,- раптом майнуло в головi,- може, вони про щось дiзналися?.."
. Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.
Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з'ясувалося.
Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:
- Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому,- каже,- муха робить "дз-з-з", а по-нашому "с-с-с-с". Тому й називається - с-сурен". Уявляєш? А Iгор тебе при ньому... увесь час... Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!
- Ги-ги! - якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!
Сурен - муха! Го-го!
Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.
Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з... Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!
"Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",- каже мiй дiд Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi...
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.
Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi... Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає "муха"... Бiдний Iгор!
Туся Мороз дивилася на мене й усмiхалась. Очi її свiтилися через окуляри. Вона радiла разом зi мною. I менi було це дуже приємно. I я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.
Менi дуже захотiлося розказати їй про Чака i про мої з ним надзвичайнi мандрiвки, їй однiй. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тiльки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.
Ми домовились зустрiтися з Чаком о четвертiй на площi Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, бiля мiдного лева. Чак знову працював чогось у Лiтературному музеї.
Я трiшечки припiзнився, хвилин на десять. "Засидiвся на стартi",- як кажуть спортсмени. Бiльше, нiж сподiвався, просидiв над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. I поки ту кляту задачку не додушив, вiд столу не встав.
Поряд з Чаком на лавцi сидiв Єлисей Петрович, пiд пахвою в якого була книжка, але вже iнша- "Вечори на хуторi поблизу Диканьки" Миколи Васильовича Гоголя.
- Вибачте, здрастуйте, я...- пiдбiгаючи i ледве переводячи подих, почав я, але Єлисей Петрович перебив мене:
- Знаю! Не виходила задачка, але ти її додушив. Молодець! Привiт!
- А... звiдки ви знаєте? - розгублено спитав я.
- Ну-у,- ображено схилив голову набiк Єлисей Петрович i глянув на Чака, наче запрошуючи його у свiдки.
I я вiдчув незручнiсть, згадавши, з ким маю справу.
- Вибачте, я просто не подумав.
- Отож-то! - напутливо мовив лiсовик.- Ну, ходiмо .швидше. А то в мене не так-то й багато часу.
Ми сiли на вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали на Куренiвку.
Єлисей Петрович знову вмостився вгорi на поручнях i розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, вiн погладив сторiнку рукою i сказав:
- Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.
Всю дорогу вiн реготав, аж стогнав вiд задоволення. Ми зiйшли бiля Парку iменi Фрунзе.
- Ну, давайте точнi данi,- сказав Єлисей Петрович.- Бо я iсторiю не дуже добре знаю, можу наплутати.
- Нам потрiбен предок отого Хихинi, козак-запорожець Тимоха Смiян, який жив за часiв Богдана Хмельницького отут на Куренiвцi,- сказав Чак.Раз вiн був запорожець, то жив вiн тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козакiв-зимочан, якi влiтку жили на Запорожжi, а восени роз'їжджалися на зимiвники по рiзних мiстах i селах. Були такi зимiвники i в Києвi на Куренiвцi. А час, мабуть, треба брати - осiнь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна вiйна українського народу 1648-1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького, що закiнчилася возз'єднанням України з Росiєю. Козаки були весь час у походах, i вiдшукати у тому вирi Тимоху Смiяна вро-сто неможливо.
- Ясно! - сказав Єлисей Петрович, приставив свiй часовiзор до ока i забурмотiв: - Так... так.... Смiян, кажете, Тимоха... Раз Смiян, то мусить смiятися, я так розумiю. А раз предок Хихинi, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий i такий же носатий. Так... так... о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. I губатий, i носатий. Вiн!