Шевчук Валерiй Олександрович. Дiм на горi

   Стало тихо. Зовсім тихо. Хіба десь сокотав півень чи погавкували собаки.
   — Люди вже пішли? — спитав, мов пробудився, Iван.
   — Пішли, — відповіло хлопченя.
   — Заведеш мене до тієї церкви, — сказав Iван.
   Вони встали й повільно, зморено пішли. Лев теж підвівся й тихо поволікся слідом.
 
   Зайшли до церкви. Відразу відчув це: запах горілих свічок, дихання людей, бурмотіння попа і спів, що раптово злинув згори й покрив усе м'якою печаллю. Iван немовби пив той спів, глибокий і спокійний, сумний і чистий. Запахло димком од ладану, пахло навіть малювання зі стін — церкву, певне, недавно обновляли.
   Він стояв позаду людей, але його помітили. Немов пройшовся вітер, ні, то шуміли корони дерев. Дерев, що здіймаються вгору й губляться десь там, у небі. Можливо, було там і листя.
   Він схилився до хлопчати:
   — Підведи мене до стовпа!
   Хлопченя взяло його за руку, і він обмацав долонями шкарубкий стовбур. Тільки зараз упізнав, що це й справді була сосна. Ззаду стояв лев, звів голову і сторожко прислухався. I він зрозумів, що гіркота зовсім пойняла йому душу. Спів і голоси людей, шепіт і шелест, дихання й запах ладану — все ніби знялося вгору й розтало там, біля бань. Біля хмар, як стерня, і волошкового неба. На нього дихала осінь і дивився лев. I він знову здригнувся, його струснула раптом хвиля реготу. До нього поповз хміль і березка. Пішов, випнувши груди, деревій і темно зашуміла глуха кропива. Там далі витинався оман і стародуб, а за ними притулилося вонюче зіллячко. Зіллячко розлило свою трутизну і цвіль. Кисло запахла шандра, і він відчув, як зілля заплітає йому ноги. Тоді пригладив волосся, що буйною гривою спадало на плечі. I пригадав смак меду, якого довелося йому покуштувати ще там, на дорозі. Той смак був далекий, як запах тлінного листу, — з'явилося тепле видиво дівчини-коня і її солодкий дух. Але знову плюснуло хвилею реготу. До нього наближалися якісь обличчя. Були дивні, бо корчили гримаси, показували роздутими, як колоди, пальцями, плювалися й вискотіли. В голові в нього закрутилися обручі. Один, другий, третій — поспліталися між собою й крутилися, наче спіралі. Дивні звірі обходили його звідусіль. У них були людські тіла і звірячі голови. Всі вони нявчали, кричали й галакали, неначе показалися, і він відчув, що ось-ось почнеться розправа. Схилився до хлопченяти й поцілував його.
   — Тепер біжи! — прошепотів він.
 
   Хлопченя плакало, але він став раптом такий лютий, що закричав щосили:
   — Біжи, я тобі сказав!
   Хлопченя й справді перелякалося, дивилося на нього повними жаху очима й поволі задкувало.
   Люди обернулися до них, пройшов шепіт, корони дерев там, біля неба, захиталися й почали губити листя. I велетень глибоко вдихнув повітря. Натис спиною на стовбур, і все раптом закрутилося. Почувся тріск, закричали люди, закричали звірі, звідкілясь із темряви виринув перестрашений тхір. Теж щось закричав — все пішло колесом, все перетворювалось у кисіль, та й крик цей застиг — церква захиталася. Він відчув гіркоту, цілі хвилі полинового духу ринули на нього згори й обкутали його.
   Знову напружився, аж прилила йому до обличчя кров, аж задерев'яніли м'язи й заціпеніло тіло. Хвилі полину покотилися ще густіше — вже не було нічого, крім полину та відчаю, крім гіркоти і лева, що швидко пішов йому назустріч.
   "Ну от, — встигла мигнути йому думка, — ми знову візьмемося з ним уручки".
   Лев стрибнув на нього, й вони покотилися по тому полину, яким заросла церква, а на них із гуркотом звалилася темна лавина чи хмар, чи поламаних дерев.

СВIЧЕННЯ

   Маленький попик, білий наче лунь, трюхикав на малому возі. I він, і його так само білий коник посхиляли голови, а дорога, якою вони їхали, блідо сяяла від перетертої на ній куряви. Пообабіч тяглися хліба, і бриніли вони важким золотом — ось-ось мала надійти пора жнив.
   Попик звів сині, окреслені сивими бровами, очі — дивився на той щедрий, колосистий розлив. Побачив навіть ряди женців і почув пісню, що злетіла над полем, уздрів також полукіпки й боцюна, котрий спустився на один із таких полукіпків. "Веселі могили, — подумав він, — веселі могили ці полукіпки!"
   Помахував перед його очима кінський хвіст, ступали чотири сиві ноги — на задній лівій копито було збито, і коник ледь-ледь накульгував. Старий озирнувся несамохіть — висіла за возом хмара куряви й затуляла весь шлях: попик на мент забув, звідкіля він їде й куди.
   Потім хліба закінчилися, і трюхикав він по дорозі, зарослій по обабіч тирсою. З одного й другого боку витиналися дві стіни трави, і він майже ховався зі своїм конем у тому морі. Вигиналися сіро-зелені хвилі, котилися аж ген далеко попереду, клалися плавко й погідно — гуляв по тому трав'яному полі вітер.
   Віз стояв на горбі, що трохи вивищувався над степом: кінь і попик пильно вдивлялися перед себе. Боки Сивка втомлено ходили, а попик намагався пригадати, куди вони вибралися. Глухла навколо тиша, тільки жайворонки невтомно били в свої дзвінки — була ця тиша, як тканина, блаватна. Білі вії попика покліпували, вицвілі очі його дивилися на світ спокійно, позаду за ним повільно осідала курява, знята возом, — там, у тумані від куряви, стелився той-таки краєвид — вигинливі й зелені хвилі.
   Попик зіскочив на землю і став ще менший, наче хлопчик сивоголовий. Відпустив коневі вудило, і той почав хапати траву. Попик дістав із воза торбу з харчем, сів тут-таки, на узбіччі, й почав з натугою розминати подуплавілими зубами засохлий хліб.
   Синій метелик прилетів і сів на покладену біля коліна руку старого, — тихо дивився на непроханого гостя. М'яв хліб, смоктав його неквапно, кінь скубав траву і вряди-годи форкав. Метелик сидів на руці й тремтів од власного зухвальства.
   Над головою незрушно стояв коршак, і тінь од нього лежала зовсім поруч на дорозі. Метелик перелетів із попикової руки на його бриль і сів там, наче квітка. Тоді зворухнувся старий, устав і стягнув шворку на торбі. Ковтнув востаннє й кинув торбу на воза. Пішов опорядити коня, а метелик не злітав йому з бриля. Махав тремтливими крильцями, немов до льоту поривався, але й гадки не мав злітати.
   Десь далеко в степу заіржав чи заплакав дикий степовий кінь, і це іржання розлупилося, розплескалося в безмірному просторі.
   Почув тупіт копит за спиною, але не обернувся. Так само трюхикав його коник, і так само, понурившись, їхав і він. Вже пара синіх метеликів сиділа на його брилі й наче балакала поміж себе, — миготів крильцями спершу один, а тоді другий.
   Наздоганяв воза тільки один вершник, і копита чітко дзвонили в степовій тиші. Літнє закіптюжене обличчя, чорні палкі очі, вуса, закладені за вуха, а на маківці, піднятий вітром, наче півнячий гребінь, чуб — вершник нічим не різнився од посельців цих країв.
   Кінь його заіржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула і пропала в просторі; попиковий кінь наче щось пригадав, звів голову й прислухався, хоч уже з десять років він глухий. Однак ніздрі його заворушилися: той погук, що несподівано пролунав за спиною, мав свій запах.
   Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив ні дороги, ні степу навколо. Бачив тільки тінь коршака, яка пливла перед возом, наче дороговказ. Тінь мала голову й крила — пташка хитлива й темна. Здавалося, раз і другий, — кінь наздожене її, але завше виривалася з-під копит і відскакувала на косовий сажень.
   Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зірвалися й полетіли між тирсу. Войовничий вершниковий чуб ліг на підбриту голову, і від того обличчя його змінилося, стало втомлене і прихильне.
   — Чи не до Степана Носа їдете, панотче? — гукнув. Попик повернув спокійне лице й дивився якийсь час на вершника. Нічого не відповів, тільки відвів очі і знову задивився на стрибливу пташину тінь.
   — Мене вислано вас зустріти! — говорив вершник, перебиваючи голосом стукіт копит. — Степан Ніс — мій прапрадід, він мене й послав, але я, певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путівець. Це я з могили застеріг ваш повіз. Чи не ви отой піп, що вам сто років? — Вершник заблискотів усмішкою, але старий і пальцем не кивнув. Зігнувся на передку воза й помахував батіжком. Синій метелик повернувся і знову сів на своє місце, і вершник почудувався на цю напрочуд ніжну квітку.
   — Ви такий мовчазний, отче, — балакав безперестанку вершник, — а я от люблю потеревенити. Там, у нашому хуторі, я свинар, але не думайте, що темний. Я, отче, знайшов серед прапрадідового майна скриню книг, навчився самотужки читати, хоч всі вони, ті книги, написані незрозумілою мовою…
   Старий відірвав погляд од тіні птаха на дорозі. Знову десь далеко заіржав дикий степовий кінь, і відгукнулися до нього Сивко й кінь вершниковий, скинули важко головами — вмирала в глибині цього світу далека луна. Тоді повернувся на бриль і другий метелик, а над головою попика задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебіг дорогу прудкий сайгак, миттю сховавшись у неозорій траві. Попикове обличчя розтануло, немов прокинувся він, вуста його зарухалися — зашепотіли молитву, а очі стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевів очі на свого провідника:
   — То куди це ми їдемо, хлопче, мож, розкажеш?
   Місто випірнуло, наче з-під землі. Дерев'яні, обмазані жовтою глиною стіни, рів із стоячою цвілою водою, густо засипаною ряскою, і порослий густим бур'яном вал. По стінах повзли пагони витких рослин із плодами, схожими на шишки дурману, в деяких місцях їх зібралося так густо, що стіна робилася зовсім зелена. Дорога, якою вони їхали, була польовим, мало збитим путівцем: колеса лишали дві зелені колії притоптаного зілля.
   — Оце і є наш хутір, — сказав вершник і раптом ударив коня. Обігнав воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене місто. Метелики зірвалися з попикового бриля і замахали синіми крильцями; коршакова тінь раптом пропала, і попик мимохіть глянув угору. Не було в небі ні хмарини, ані птаха, не дзвонили й жайворони, тільки лежало, як мідна миса, незвично велике й жовте сонце.
   Вершник щось закричав там, біля воріт, з вежі визирнуло вусате обличчя, загримотіли ланцюги, і над ровом повільно опустився звідний міст.
   Старий поїхав просто на той міст і на розчинені ворота. Білі брови його ледь звелися — побачив він раптом ущерть забиті людьми вулиці. Люди там, за ворітьми, підстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були одягнені вони в однакову одежу: синій каптан і зелені штани, жінки мали зелені сукні і сині корсетки, а всі чоловіки були однаково стрижені: з чубом, що розпадався від тімені на всі боки, й голомозі.
   Попик аж рота розтулив від здивування, показуючи жовті пеньки зубів, але очі його були так само спокійні. За мить стулився йому й рот, і він затрюхав просто на ті ворота, що гостинно розчинилися перед ним, і на тих синьо-зелених людей, котрі жваво вигецували на майдані якийсь надто бадьорий танок.
   Грало троє музик, один на лютню, один на скрипку, а третій бив у бубонець, обличчя їхні були урочисті, і звуки весело роздзвонювалися навкруги. Жінки скакали, підіймаючи пучками над землею важку тканину своїх суконь, а чоловіки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси: жінки наче відмахувалися, збиваючись у гурт, від партнерів, а чоловіки прискакували до них з притупцем і розривали густий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися сині корсетки й зелені сукні: всі були поважні й надихнуті, як і музики, а в їхніх рухах прочувалася трохи неприродна завченість.
   Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на ці веселощі, і жоден м'яз не здригнувся на його лиці. Зняв капелюха, наче хотів пересвідчитися, чи й справді покинули його метелики, і вітерець, що повіяв із глибини міських вулиць, лагідно звіяв його біле волосся.
   Через юрбу їхав, махаючи пугою, недавній супровідник. Голосні виляси били повітря, і танцівники мимохіть розсувалися, даючи попикові дорогу. В просвіт побачив старий залиті сонцем порожні вулиці, по одній із них біг черво-ношерстий собака, по другій ганялося одне за одним кілька кошенят, а третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й поїхав через юрбу, що продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очі й зуби, роздималися ніздрі — ці люди все-таки веселилися. Тупали ногами й крутилися, і, хоч жоден з них не усміхався, були вони задоволені.
   Коник трюхикав так само спокійно й монотонне, як і серед степу. Впустив голову й думав свою конячу думу; старий погасив недоречну серед цього серйозного люду всмішку. Треба було скерувати воза в одну із вулиць, і він вибрав ту, яка світилася пусткою.
   Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха брама, бо звуки музики, важкого дихання й сопіння, шерех підошов і шурхіт тканини — все це раптом зникло, лишилася тільки ця порожня вулиця з двома рядами будинків і самітний віз, що гримотів по кам'яному бруці. Будинки навколо обплелись, як і все в цьому місті, виткими рослинами, й попик поїхав між двох зелених кучерявих стін. Витяг із торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й посмоктав, злегка похитуючись.
   Звів очі вгору: так само безхмарно висіло небо і так само цвіло сонце. Над головою в нього задзижчало кілька гедзів, і їхнє гудіння здалося заголосне в цій тиші.
   Шкуринка в роті розмокла до решти, і попик задоволене проковтнув Її. Це підкріпило його, і він спинив коня, щоб злізти й розімнути закляклі ноги. Злазив, постогнуючи й крекчучи, тоді взяв у руки віжки, і коник знову рушив. Отак вони й ішли по тій довгій зеленій вулиці: старий кінь і старий, аж пісок з нього сипався, чоловік.
 
   З'явилися попереду на гладких гнідих конях три вершники, і вулиця раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий ішов, дивлячись собі під ноги, метлялася благенька його ряса і стоптані, аж руді чоботи. Біла борода його звіювалася набік, і відслонювався з-під навислого чуба високий і крутий лоб.
   Вершники прискочили до воза й одночасно злетіли з коней. Коні заіржали й закрутилися, відгукнувся до них і Сивко, а попик зирнув на пришельців спокійними синіми очима.
   Підходили до нього за благословенням: важкі, ситі й здорові чоловіки, нагиналися низько і чоломкали простягнену руку. Попик махнув пучкою над їхніми червоними шиями, і вони покірно один за одним відходила набік.
   — Нас послано, — сказав один із них, — провести вашу милість.
   Попик хитнув головою, не сказавши, однак, і півслова, і незграбно поліз на підводу. Три пари рук одночасно підхопили старого й шанобливо всадили його на сидінні.
   Їхали помалу, троє супровідників на ситих конях з червоними шиями й голомозими головами, їхні сідниці просторо розкладалися на крупах, а ззаду все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий віз і в ньому, наче хлопчика, спокійного й незворушного старчика.
   Над ними висів розпечений казан сонця, чисте небо розгорнуло синє шатро, і не було там ні тіні. Сипалося на вулицю й будинки синє сяйво, і повітря од того здавалося живе й драглисте. Драглисто-зеленими бачилися будинки пообабіч дороги і навіть оті вершники попереду на зелених конях із синіми спинами. Подумалося старому, що це три метелики впряжено в воза, тріпотять вони крильми і тягнуть його. Юне обличчя Фаетона зирнуло на нього з розширеним зором і розтуленим ротом — був то він сам з часів молодості.
   — Вінконосче премудрий, Миколаю, — забурмотів попик, потуплюючись. — Подай моїй душі просвіту, що освітить темряву її, щоб я з радістю прославив пам'ять твою!…
 
   Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулиці, їхав на ті спини вслід за трьома метеликами-проводирями, і його далекозорі очі чітко бачили напружені шиї тих людей: ставали вони навшпиньки, щоб прозирнути вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучі, щедро надьогчені чоботи біля землі.
   Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть людом, аж яблуку ніде впасти. Всі стояли в потилицю один одному, розсіваючися по майдану віялом. Були тут самі чоловіки: на ганку стояли музики й грали жалобної. Кілька хлопчаків у білих сорочках натхненно співали жалісного канта — текли їм од власного співу на очі сльози.
   Попик стояв на возі, одне око засльозилось і в нього, і він утер його закіптюженим рукавом. Незмигно дивився на те стовписько, і його рука мимоволі поповзла до лоба, накладаючи чесного хреста. Сотні облич обернулись у його бік і завмерли: стояв сивий наморений коник, невеличкий віз, а на тому возі крихітний дідок у білій полотняній рясі, в солом'яному брилику, на якому сиділо два сині метелики.
   Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи проїзд для воза, і коли попик торкнув свого коня, через майдан було прокладено залиту сонцем дорогу. Уздовж того проїзду вилаштувалися дві шереги, чітко розкладені на кольори: чорний біля самої землі, вище — зелені штани, а ще вище — сині каптани. В одного з десяти голомозих темніла чуприна, і ці чуприни були як віхи в рожевому морі голених голів.
   Коник спокійно трюхикав між тих шерег, похитував головою й монотонне переставляв утомлені ноги. Попик надивився вдосталь на ці напрочуд однакові обличчя й барви і впустив голову. I тільки коли переїхали вони майдан, зиркнув уперед і побачив широко розчинені ворота, в які вже в'їжджали його супровідники і куди спрямувався і його коник. Там, у дворі, стояло кілька огрядних чоловіків, а коли віз в'їхав до двору, вийшов з того гурту здоровенний дід з поруділими вусами і з банькатими очима — з-за спини того діда визирнуло темне, поморщене жіноче лице.
   Підходили по черзі за благословенням, спершу дід, за ним — жінка, потім — усі решта, що стояли в цьому дворі. Попик простягав кожному руку й махав пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них не виходили слова — шелест якийсь невиразний, наче листя шамотіло.
   — Просимо ласкаво в господу, панотче, — схилився чемно в поклоні дід. — Ми на вас давно сподіваємося…
 
   Кімната — півтемна, бо в ній не було вікна, тільки світився зі стелі крайчик світла. Стяга падала на підлогу, розширяючись донизу, і в тій стязі сидів на ослінчику білий, як сметана, дідок. Дивився, не мигаючи, очі його світилися ласкою, і в тому хиткому пливучому промінні він аж палахкотів. Борода срібно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв під осяйною кучугурою білого волосся. Бриль старого був покладений на коліно, і на ньому спали, склавши сині крильцята, двоє метеликів.
   Навпроти сидів на ослоні господар, приплющив очі, і обличчя од того стало втомлене й сонне. Жінка подалася тулубом уперед, поклавши одну руку на коліно, а другу посилаючи до того сивого дідка, що так незвично світився серед помешкання.
   — Стривай, стара, — озвався густим басом господар. — Я розповім про те сам…
   I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хліб, і дівчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, — вистукує ціп, і розприскується навсібіч зерно; тук-тук-тук, — стукотить дівоче серце, і з обличчя її розприскується сміх; тукотить серце і в наймита, він повертає веселе, пітне й закурене обличчя, а ціп у його руках ходить і ходить, і лупить той ціп по землі; б'ються серця їхні у такт тому стукоту, а очі дивляться — розвестися не можуть.
   Жінка втерла сльози і захитала сумовито головою.
   — Еге-ге! Так воно було, так!…
   Побачив попик, як вискочила та розпашіла дівчина з кухні, як схопила притьма відра з коромислом і пішла якось боком-боком, схвильована така і розчервоніла. Тоді перестрів її по дорозі Iван Доломан…
   Червона опанча звисала йому з плеча, підбита хутром, а очі з-під дорогої шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дівчина, бо парубок стояв, розставивши ноги, і мав зведене вгору підборіддя. I цвів у нього на грудях вишневий каптан, а сині штани натікали на чоботи. Простяг руку до дівчини, був-бо певний, що це до нього зацвіла вона такими рум'янцями, але ті рум'янці погасли раптом на щоках. Зирнула вона на Iвана Доломана широкими й чорними очима, й погасли ті її очі. Iван Доломан зробив крок їй назустріч, і зуби його перлисто блиснули, а очі засвітилися невимовною ласкою…
   — Ох Iване, Iване, — захиталася на стільці почорніла від років жінка. — Ой, дурна я була, дурна!
   На неї дивилися важкі, банькуваті очі господаря, і вона знову втерла сльози. Випросталася й сіла рівно, а її темне обличчя просвітліло раптом, і засвітили з нього чорні очі — на коротесеньку мить повернулася її давня краса. Маленькі попикові очиці пили ту красу й напитися не могли, і виповзла з краєчку його ока сльоза, засвітилася й зацвіла на ви блідому обличчі: вже через неї дивився попик на жінку…
   Оминула вона Iвана Доломана, і, коли набирала воду, рум'янці повернулися на її обличчя й заквітли, як маки, бо зазирнула дівчина в криницю й побачила там обличчя молотника-наймита, що невтомно цокотів ціпом. Знову її серце закалатало в такт із ударами того ціпа, і, коли проходила вона з повними відрами повз Iвана Доломана, то й не помітила його — став він, мов вода, прозірчастий і, мов вода, пролився і стік з тої дороги, адже кликав і кликав її постук серця найдорожчого, адже саме для того другого розцвітила на щоках отакі великі й червоні маки…
   Господар похитував головою, як робила це нещодавно його жінка, було його обличчя смутне, хоч про такі чудові речі розповіли оті темні й зів'ялі жіночі вуста. Знову простягла руку до попика і затремтіла, зависла, безсила втримати те короткочасне й неймовірне видиво, що засвітила вона його своїми словами.
   — Гей-гей! — хитала головою…
   Сиділа тоді в такому-от кутку, як сидить зараз, і так само густа темрява обливала її, бо думки, які думала, були чорні і рум'янці на її щоках з'їла темрява; світив місяць, але не проникав до неї під повітку. Вона чекала на нього й боялася, і тахкотіло в її грудях серце, хоч там, у клуні, давно затих ціп і навколо тільки й чути було, що сухий шелест зілля. Лопотіла шажками-листям грушня, і падали вряди-годи грушки, шелестячи в прижухлу зелень городу.
   Він став у прочілі повітки, загородивши його весь, просвічувалося тільки біля голови, а вона, хоч і чекала на нього, відчула, що збивається в грудку, що холонуть у неї коліна і язик. I стала вона там, у кутку, шпакуватим їжаком, бо від чорних своїх думок так дивно змаліла супроти того великого й волохатого, що заступив увесь прочіл.
   — Надіє! — сказав він так ніжно, що серце її почало розтавати.
   Виклюнулася з нього стеблинка мала, затремтіла й завмерла.
   — Надіє! — повторив він тим-таки голосом. — Чи ж станеш моєю жінкою?
   Її серце знову скрижаніло, і той паросток, що так тонко бринів на вершечку його, зів'яв і скинув напіврозпущені листки. Сухий холодний вітер провіявся по повітці.
   — Я знаю, про що ти думаєш, — печально й ніжно говорив парубок. — Ти багата, а я бідний, ти хазяйська дочка, а я наймит.
   — Я про це думаю, — прошелестіла вона самими вустами. — Не віддадуть мене за тебе.
   — Давай утечемо, — прошепотів він. — Я тебе, голубко, на руках носитиму, пестуватиму незгірш, як мама…
   Тоді вона простягла до нього руки. Місяць став якраз за спиною наймита, облив його голову і впав на ті простягнені руки. I дивно запалали ті білі руки, тонкі й випещені, які не знали важкої роботи, та й не хотіли її знати. I дивилися вони обоє на ті руки: вона із жалем, а він із любов'ю.
   I підігнулись у нього коліна, укляк він перед тими руками, а звільнене світло притьма линуло у повітку й обілляло закоханих густим зеленим світлом. Зойкнув він тихесенько — такою несусвітною красою запалало дівоче обличчя і так яскраво блиснули напіввідслонені її зуби.
   — Надіє-зозулько, — пролебенів він. — Не бери того до серця. Я багатий!… Я, золотце моє, куди багатший за твого вітця, я, пташечко, все тобі віддам, я дуже багатий, серденько!…
   — Ти бага-тий? — протягла здивовано і трохи розчаровано дівчина. — А це ж бо звідки?
   Тоді він погас перед нею, як гасне свічка. Став уже сам непроникне чорний і непроникне замкнутий. Не дивився на неї, а що обличчя його було в тіні, вона не змогла побачити, яка зажура запечатала йому очі й вуста.
   — Чого ж мовчиш? — тихенько спитала вона.
   — Бо важко про це говорити, душе моя! — сказав він зимно. — Я розбійник страшний. I гроші мої, й багатство з того-таки розбою зібрані.
 
   Та жінка в кутку ридала не стримуючись. Її темне обличчя було мокре, губи зведені спазмою, хиталася вона з боку на бік, зчіплювала пальці рук, розпачливо змахувала руками і стискала ними коліна. Господар обережно взяв її опідруч, і вона покірно встала. Голова її трусилася, з-під очіпка вибилося сиве волосся, і стала вона, як баба столітня, — ветха й тремка. Господар примовляв лагідно, вряди-годи гладив її по голові, і стара вже тільки схлипувала, давлячись плачем.
   Попик так само сидів серед кімнати, так само був облитий яскравим світлом; йому, певне, запекло в голову, бо надів раптом бриля. Сині метелики звилися над ним, не вилітаючи, однак, з-поза стяги, потріпотіли крильцями й плавко сіли на своє місце. Тінь од бриля сховала попикове лице, і тільки очі його покірливо синіли з того затінку, як два чисті, незамутнені джерельця.
   Господар провів жінку, а за порогом її взяли опідруч два тілисті дядьки. Вона провисла між них, наче вже й плоті не мала — тільки одежа з тремкою головою. Прочіл був також освітлений сонцем, вели дядьки стару по кам'яному мощеному подвір'ю, їхні голі маківки рожево блищали, а коли позирали один на одного, то профілі їхні були цілком однакові.