Шевчук Валерiй Олександрович. Дiм на горi

   — Отак уже все, — всміхнулася стара. — Це дрібниці, що я тобі показую. Але й таке маєш знати. Бо вони таки живі: Гнів та Озлість, Цнота й Блуд. Все в повітрі живе й тече, немов вода. Зумій загустити цю воду й побачиш, що накликав.
   — А воно не сердиться, коли його кличеш?
   — Ще й як! — сказала Жабуниха. — Через це не викликай часто й даремно, щоб у ворожнечу із ним не ввійшов.
   — А як увійду, то що?
   Стара подивилася на нього із прижмурцем, і такі були гострі й пильні її очі, що він аж зайорзався.
   — Упирем станеш, — сказала вона.
   Він здригнувся, бо холодом на нього повіяло, хоч день навколо стояв сонячний і теплий. Віддалік, де розкинулося село, куріли з бовдурів дими, і стояли вони прямовисне, немов повітряні драбини. На небі й хмарини не було — летів неквапно біля річки чорногуз. Сів просто на воду і склав крила. На вигоні паслася худоба, пастушки зібрались у купу і грались у крем'яхи. Жовтий пісок вистеляв ложе річки і виповзав на обидва її береги, їхав дорогою віз, і дядько в ньому зазирнув через тин. Побачив стару і хлопця на призьбі — сиділи одне біля одного, Жабуниха оповідала щось, наче казку, а хлопець аж рота розтулив, такий уважний був.
   — Добридень! — гукнув їм дядько, і стара відгукнулась до нього високим голосом. Курява з-під коліс випливла з-над тину і стала сірою хмарою.
   — Витягни руку, — наказала стара. — Переверни. Зігни вказівний палець.
   Хлопець побачив сірого, тлустого чоловіка, який ішов за возом. — Був прив'язаний налигачем і розвертав навсібіч сіре, печальне обличчя з великими очима. Плакав, і сльози розмивали по лиці рівчаки. Тіло його не було покрите одежею, але якесь начебто дерев'яне.
   — Що воно? — тихо спитав хлопець, опускаючи руку.
   — Біда того чоловіка. Кожен з нас водить за собою на налигачі власну біду.
   — То давайте скажемо йому.
   — А чи ж він просив? — спитала гостро стара. — Ніколи не роби того, чого тебе не просять. Не всі люблять, щоб їм на їхню Біду показували.
   — А прогнати ту Біду ви не можете? Але старої вже начебто не було біля нього. Десь заблукала в цьому сонячному дні і не знала, як вийти з тої безмежності.
   Стежки заплутували її шлях, наче линви, — годі було їх під ту хвилю розплутати. Тиха туга попливла з її очей і розплилася в синьому сонячному повітрі. І з'явилася від того в небі перша хмара, така несмілива й тендітна, наче хтось вилив у небі кухоль молока. Ця хмара народила з себе білого птаха, який полетів до землі, немов кинений камінь, але раптом пропав, бо стара заворушилась і встала. Була рішуча, а може, й сердита і не бажала вже балакати з хлопцем. Він же трохи злякався, чи не вразив її чимось недозволеним. Підхопився й собі, і стояли вони супроти, напружені й насторожені.
   — Спитуєш мене, хлопче? — хрипко спитала стара. — Не дозволю, щоб опитував.
   Тоді хлопець зовсім розгубився. Відвернувся й пішов до перелазу. Спинився по дорозі і знову витяг перед себе руку. Віз уже був далеко. Далеко була й хмара куряви, що той її волочив, — озирнувся до нього той голий, дерев'яний та сірий чолов'яга і показав кругле заплакане лице.
   — Є один непереступний закон, — сказала з порога стара, і хоч говорила неголосно, кожне слово дійшло до хлопця. — Ми, чарівники, можемо багато бачити, але мало вдіяти. Не наша воля змінювати світ.
   — Але ж для чого тоді нам бачити? — спитав хлопець.
   — Щоб людям утіху давати, — сказала гордо стара. — Втішеній людині легше у світі жити, хлопче!
   Хлопець знову повернувсь у двір і сів на призьбі. Біля нього впустилася Жабуниха і зробилася така тиха, що й дихати начебто перестала. І ось він настав, цей момент: увійшло хлопцеві в душу перше одкровення. Той птах, що його народила схожа на виплеснутий глек молока хмара, не впав іще на землю, а летів і летів, і мета того льоту — таки його, хлопцеве, серце, бо воно прочинилося раптом здивовано й наповнилося сонячним ранком. Це й було його захоплення, а разом з тим і страх перед власною знесилою та мізерністю; очі його в цей мент були повні золотого проміння й синього неба — це в них мав улетіти білий птах, щоб поселитись у малому; адже птах із молока — щось плитке й м'яке, наче вода, а може, ще м'якше й плиткіше — як відчуття. Водночас народжувавсь у ньому смуток, і не було йому причини й пояснення, це ж бо теж одвічний житейський закон, який збагнув він серцем та очима: будь-яке придбання у цьому світі — знову-таки втрата, і ніколи, доки світ світом, доки сонце сонцем, не буде інакше. Оця втрата й була світом і птахом, одкровенням та смутком, його тінню, бо на те і сонце, щоб освітлювати річ і творити її відбиття; на те й сонце, щоб з'являти у світі подобенства, які може сприйняти лише золоте око.
   — Все у світі надвоє розділене, — сказала урочисто стара. — Зрозумій це і не вражайся.
   Але він ще й досі чекав, адже той птах летів та й летів, і вже знову бачили його вони обидва, хоч простому оку це звичайним миготінням здавалося; зрештою, і з птахом сталося те, про що вістила стара: розколовся він на два: білого й темного; світлий ударив ув очі хлопцеві, а темний ув очі старої. Тоді скрикнула вона тонко й витягла перед собою руки, а хлопець здивовано видивився на них: були обидві всохлі й покорчені.
   — Можеш радіти, — сказала Жабуниха, і обличчя її спотворилося з болю. — Перша таємниця мені коштувала рук…
   Але хлопцеві було ніколи перейматися прикрощами старої, світ перед ним став перламутровий. Заграли й заспівали барви, трава у воду перетворювалася, а вода зливалася з повітрям. І наповнювалося воно тією зеленою водою й тими барвами — щось заспівало прегарно, наче благовістило новий ранок, і то мав бути ранок у ранку. Відтак почали перелазити через тин двійко чудних близнят. Були зрослі тілами, але руки, ноги й голови мали свої. Дибали, незручно переступаючи, а в руках тримали по вужу й по квітці. На головах у близнят сиділо по вінку, а роти їхні одночасно стулялись і розтулялись — близнюки співали.
   — Хто вони, оті двоє? — злякано гукнув хлопець.
   Жабуниха тулила до грудей скорчені руки й плакала. Але не текли їй з очей сльози, були ті сухі й болющі, і палахкотів у них чорний, як ніч, вогонь.
   Не могла спати від того болю, тож підійшла до лави, на якій згорнувсь у клубочок хлопець, і пирснула на нього рідиною, яку набрала ротом з горнятка. Хлопець завмер на другу ніч і не міг їй завадити. А вона тонко заскімлила й заплакала, бо не мала сили витримати того відчайного болю в руках. Але й це не допомогло їй, тож подибала до печі й роздмухала жар, який ще там тлів; кинула соломи й гріла воду. Потім поклала у горщик трави, вириваючи її з пучки зубами, й чекала, доки настоїться. Біль став нестерпний, і вона впала на землю, кричала й тулила покорчені руки до землі.
   — Земле, земле! — стогнала вона, — як забираєш усе на світі, забери цей біль і улекш мені муку!
   У круглій шибочці став місяць, а може, це шибочка стала отаким місяцем, — боліла, як і її руки, і Жабуниха завила на той місяць-шибку, як голодна і хвора вовчиця. Але й це не допомогло, тож подибала до печі й почала мочити руки у відварі.
   — Боже! — сказала вона. — Дай силу моїм рукам ще на одну ніч, я хочу навчити його зорі знімати!
   Від зілля їй полегшало, і стара відчула, що руки знову можуть їй служити, бо наповнилися соком, як весною дерево. Вже поворухнула пальцями, хоч це віддалося по цілім тілі. Розминала їх з натугою, аж рипіли їй кісточки й хрускали, піт обмивав її з ніг до голови, але вже рухала п'ястями й пальцями — блідий усміх ліг їй на вуста. Вийняла руки із зілля, втерла рушником, тоді зирнула на шибку-місяць, бо потребувала його.
   Вийшла на ганок і стала лицем у лице із жовтим князем.
   Стояла так довго й слухала. Солов'ї цієї ночі не співали, але нестерпно пахли бузки. Місячне світло наливалось їй у душу, тож відчула, що стала прозора й легка. Ноги їй відривало від ганку, от-от мала зірватись і полетіти в небо.
   Тіло її лишилося на ганку, а те прозоре, що народилося, відділилося від неї й таки справді полетіло. Крутнулася, як вихор, завертілася й раптом упала плазом на землю, схопивши білого, як сметана, пса. Несла його в небо туди, де зорі й місяць, щоб залишити його там навіки.
   — Хочу побалакати з тобою, Варко Морозівно, — сказала вона. — Ти викликала мене на змагання, і я піддалася на це. Але я не маю сили змагатися з тобою. Варко, покинь мене…
   Вони летіли поруч у ясному етері.
   — Чого це так раптом відступаєтеся? — засміялася Варка. — Адже це така наша відьомська гульня.
   — Покинь, Варко, — мовила стара. — Не до гульні мені зараз. Адже заповіджено кожному з нас, і ти це знаєш: коли маємо вмерти, приходить до кожної вісник.
   — Ще рано про це казати, — сказала Варка.
   — Тобі рано, а мені пора. Той вісник ув образі хлопця-відуна приходить, і ми не можемо його прогнати.
   — А ви проженіть!
   — Гріх це для нас великий. Маємо навчити того хлопця мудрості своєї і через те померти.
   — Чи нам про гріхи говорити? — сердито озвалася Варка. — Вже те, що ми є, — гріх, адже проклинають нас усі й ненавидять.
   — Проклинає той, хто заздрить нам, а не знає нашого призначення. А ти мусиш знати. Не лихо ми сіємо, а добро. Ми людей од хвороб оберігаємо й від нечистої сили, яка труїть їхні душі. Не губимо людей, а рятуємо. Через це й мусимо передати свою мудрість іншому, і це останній наш закон.
   — Що ж ви хочете від мене? — спитала Варка.
   — Щоб відступилася. Щоб не вліз у наші душі чортяка. Щоб не змагалися ми в той час, коли йде наука.
   — А я вам не шкоджу, — сказала Варка.
   — Не бреши, Варко, — гостро озвалася стара. — Я тебе чую. Десь постійно коло мене ховаєшся. Не маю вже сили, щоб викрити тебе, але ти повсюдно біля мене.
   — Та яка ж вам од того шкода?
   — Входиш у таємницю, яка тільки для двох. Боюся я того, Варко, бо коли хто вмішується третій — то це напевне чорт.
   — Отаке вигадали — чорт! Забобони це темні, бабо! Я вже не один рік чарівницею, а ще ні разу не бачила його.
   — Чорт — це наші лихі помисли, — сказала стара.
   — Нема в мене супроти вас лихих помислів! — відгукнулася різко Варка, а коли хотіла схопити її Жабуниха рукою, знову витекла, як світло. І задзвонив десь над Іванихою Галайдихою чи біля неї дзвінкий молодечий сміх, а від того сміху почала вона важчати. Прозоре в ній, що відділялося й ставало, немов проміння, знову повернулось у тіло, яке стояло на ганку. Не була від того живіша, але очі тихо заплакали. Знову почула в темряві голос трави, і то не цвіркун співав під ногами. Розгинала і згинала пальці рук — без цього знову вони закостеніли б — і перечікувала, доки виплачуться її очі і доки настане година, якої вона чекала вже з нетерпінням.
   — Уставай, хлопче, — сказала Іваниха Галайдиха, бризнувши на нього рідиною з горняти. — Сьогодні вже досить тобі спати.
   — Що, вже ранок? — схопився перелякано хлопець.
   — Де там ранок! Нічна твоя наука починається.
   Хлопець сів на лаві й чухмарився.
   — Голова мені крутиться, — сказав. — Може б, ми на завтра відклали?
   Позіхнув, не затуляючись, і ледве стулив рота, коли відчув, що тверді пальці схопили його за вухо і звели з лави.
   — Не я тебе до себе прикликала, — сказала стара залізним голосом, — а сам прийшов. Коли ж прийшов, забудь усе колишнє. Все солодке й приємне; забудь, що ніч — для спання, бо саме вночі всі таємні оборудки чиняться. Не собі ти вже починаєш належати, хлопче, а світу!
   — Пустіть мене, бабо, болить!
   — Болітиме тобі ще не так! — скреготіла над його головою стара. — Коли ти людям серце віддаватимеш, а вони в тебе гнилим словом кидатимуть, коли за них терпітимеш, а вони тобі в обличчя плюватимуть. Від ночей безсонних і від того, що голова в тебе розвалюватиметься від думок. Од того, що тобі цілий вік стримуватися треба буде; матимеш нелюдську силу, але не могтимеш користуватися нею, щоб себе врятувати, збагатити, а інших обіднити. Проклятий будеш!
   — Ви мені вухо відірвете! — заскімлив хлопець, і сльози потекли йому по лицях.
   — Нехай і відірву, — рипіла стара. — Відірву й пришию, є в мене й на те сила! Але знай, коли ступив на нашу дорогу, не сподівайся лакоток!…
   Зрештою, відпустила вухо, і хлопець упав на коліна, тер вухо й ридав.
   — Вилий з очей усі сльози, — сказала, прямовисно звишаючись над ним, стара. — Те, що уздриш зараз, не можуть бачити мокрі очі, а тільки виплакані. А ні, є тобі час одмовитися й утекти від мене.
   — Не можу я втекти від вас, — сказав хлопець. — Самі ж бо знаєте: послано мене…
   — Коли ж послано, терпи!…
   Спинилася під вікном, висока, виструнчена і, здається, зовсім не стара. Дивилася через шибу в небо й бачила зорі.
   Опускали до землі невидимі нитки, наче довгі й тонкі ноги, і нечутно ступали ними по росі.
   — Зараз ми зірку з неба стягуватимемо, — сказала Жабуниха. — Підійди ближче й вибери, яку захочеш.
   Хлопець уже не плакав. Стояв поруч з Іванихою й дивився. Поступово наливався тією урочистістю, що нею аж дихала стара, і небо раптом почало наближатися до нього. Зорі більшали й більшали, і він уздрів ті нитки, що були ними обсновані.
   — Кожна зоря — це золотий клубок, — прошепотіла біля нього Жабуниха, — і його легко розплутати. Вибирай!
   Він помітив, що вони різнобарвні, ті зорі. Жовті, сині, голубі, червоні, рожеві пливли в темно-синьому киселі. Його рука мимоволі потяглася, перейшла через шибу, як світляна, і майже досягла однієї з них — жовтої.
   — Жовту вибрав! — засміялася стара. — Жовтої нам і треба. Жовта — це, хлопче, гроші. Але не твої і не нічиї, а людські. Ми людям віддаємо свою силу, а натомість живемо з того. Стривай, зараз ми її візьмемо.
   Їхні тіла поволі вмирали під вікном, бо наливалися світлом тієї зорі, яку бачили їхні очі. Саме те прозоре й тонке покликало раптом їх у небо. Пройшли, як світло, крізь шибу і, як світло, попливли в неозору просторінь. Не чули нічого, бо й не було сьогодні звуків. Не було ні тепла, ні холоду, тільки самі барви. Окрім бачених раніше, плавали навколо них, як риба, ще й зелені, оранжеві, блакитні й навіть чорні тіла. Грали й мінилися, складались у веселки й розпадалися нагло, наче від ляку. Тоді тремтіло небо й міцніше в'язалися вузли зір у ньому.
   — Бачиш, — сказала стара чарівниця, — кожна зірка — це вузол у небі. Його не можна вирвати сильцем, щоб не пошкодити сітки небесної. Зорю треба виймати тихо й ніжно і заплести те місце, зв'язавши розірвані краї.
   Все небо й справді було помережане світляними нитками: сяяли кожна своєю барвою, було їх так багато, що годі й розібратися. Стара вже обмацувала золоте тіло зорі — шукала чогось. Почувся тихий звук, наче лопнула струна, але то тільки розірвався промінь. Стара зловила його, як нитку, і зв'язала з іншим. Тоді знову почувся звук, і знову зв'язувала розірване. В руках у неї світилося велике жаристе яблуко. Тисячі промененят відскакувало від нього, немов було обтикане безліччю золотих голок. Світляні нитки спускалися додолу, і стара взялася за одну.
   — Оце і є твоя зоря, — сказала вона. — Даватиме тобі хліб.
   Усунула нитку хлопцеві, і той міцно її стис…
   Стояли перед вікном, кожне стискало по золотій нитці.
   — Тепер тягни! — сказала Іваниха. — Стягуй сам, бо мені знову починає корчити руки!
   Вона майже викрикнула останні слова, бо застогнала й заридала. Хлопець же прикусив од старанності долішню губу і помалу стягував із неба золоте яблуко.
   — Обачніше! — крикнула крізь стогін Жабуниха. — Не зірви нитки!
   Але він уже й сам відчув потрібний ритм. Перебирав золоту плоскінь і помалу стягував із неба золотого змія. Було це зовсім так, як і в дитинстві, коли запускали з хлопцями змія в небо, і тут не треба було його вчити. Золоте яблуко тремтіло в небі, спускаючись все нижче й нижче, а що було світляне, легко перейшло через скло і впало посеред хати. Від того освітилось усе всередині, і наче вперше побачив у тому світлі хлопець стару чарівницю, її спотворене від болю обличчя, величезні скорботні очі й майже чорну, густо побиту зморшками шкіру. Беззубий рот її був розтулений, а ніс тремтів — простягала в його бік не руку, а всохлу бадилину, і йому треба було зусилля, щоб розібрати слова, які гукала до нього:
   — Поклади в горщика, бо розсвітиться!…
   Хлопець метнувся до печі й схопив найбільшого горщика. Взяв зорю голими руками й засипів — була як розпечений шмат заліза. Кинув у горщик, а його долоні миттю покрилися пухирями. Знайшов ще силу накласти покришку, відтак погасло світло і знову вони потрапили в темряву, осліпши на деякий час.
   — Умочи руки у відвар, що стоїть на печі! — рівно й утомлено сказала стара.
   Хлопець занурив долоні, і біль почав тихо спадати.
   — То як? — тим-таки тоном спитала Жабуниха. — Веселе було полювання?
   — Що ми з нею робитимем? — спитав хлопець.
   Все обличчя в нього було покрите великими краплями поту, але не міг утертися, бо мав руки занурені.
   — Поживеш, побачиш! Мені он руки зовсім усохли, та і в ногах щось дивне коїться.
   — Полікуйтеся й собі, — легковажно озвався хлопець.
   Стара чи засміялася, чи схлипнула:
   — Хіба забув, що я тобі казала? Себе ми не лікуємо, хлопче!
   — Відпустило ж вам руки!
   — То я на одну ніч випросила, — мовила, ледве рухаючи вустами, стара. — Та й ти ніколи отих опіків до кінця не позбудешся. Матимеш їх до кінця…
   — Мені вже не болить!
   — Заболить пізніше…
   Вона замовкла, немов задумалася.
   — Тепер уже ти і їсти варитимеш, — сказала. — 3 завтрього й мене, й себе годуватимеш.
   — То й годуватиму! — відгукнувся хлопець. — Я вдома сам собі їсти варив.
   — Одне мене турбує, — сказала стара. — Чую десь Варку… Ти вже сам, хлопче, відун, чи не пошукав би?
   — Як же її шукать?
   — А так, як учора тебе вчила. Вистав руку, переверни долонею вгору і склади мізинного й середнього пальця. Обдивися кутки…
   — Далася вам та Варка! — трохи невдоволено сказав хлопець. — Я он руки собі гою.
   — Більше не загоїш!
   Він вийняв руки — таки не боліло.
   — То як кажете? — спитав. — Мізинного й середнього пальця?
   — Еге ж! Прожени її, прожени, бога ради! — простогнала Жабуниха. — Мучить вона мене…
   Став і зробив, як учила стара. В одному кутку побачив старого й сивого домовичка, що спав собі, як собака, згорнувшись у клубок. Посопував носом і поскімлював, наче снилося йому щось лихе.
   — Цього не займай! — сказала Іваниха. — Цей хай собі спить. Чуєш, і йому щось лихе привиджується.
   У другому кутку стояла жінка з великими й добрими очима. Тримала на руках дитину і була сумна.
   — Цій уклонися! — сказала Галайдиха. — І помолися за мене. Щоб не знала я на тім світі муки більшої, ніж заробила.
   Хлопець уклякнув і помолився.
   — Нехай ця стара не знатиме муки більшої, ніж заробила, — попросив він.
   Жінка з дитиною кивнула.
   Дитина спала, але на його голос прокинулася. Витягла тоненькі рученята, звільнивши їх з ковдерця, й потяглася. Тоді глянула на хлопця великими, чорними, як і в матері, очима.
   — Прости їм, — сказала жінка. — Вони, як діти, граються, але не чинять зла…
   Дитина дивилася на них безмовно.
   — Повернись у третій бік, — попросила Жабуниха.
   У третьому кутку стояв парубок із марним обличчям.
   — Це парубок, якого я любила дівкою, — прошелестіла стара. — Він помер, і не встигла я з ним узяти шлюбу.
   — Чого весь час кличеш мене? — спитав із тугою парубок. — Чого турбуєш?
   — Хочу спитатися, — озвалася стара. — Тобі знизу все видно. Чи доступлюся я після смерті того місця, де ти перебуваєш?
   — Доступишся, — сказав парубок. — А може, й ні!…
   — Чи зможу я там узяти з тобою шлюб, коханий? — спитала Іваниха, і хлопець здивувався, який ніжний і милий став у неї голос.
   — Зможеш, — сказав парубок. — А може, й ні…
   — Чому не кажеш нічого напевне? — крикнула стара.
   — Змучений я, — сказав парубок. — Відпусти мене й більше не клич.
   — Відпущу тебе, коли остання моя хвилина надійде. Забрав-бо ти моє серце, парубче, і не віддав.
   — Я тобі віддам твоє серце, — з тугою сказав парубок.
   Лростяг перед собою руки, і лежало на долонях гаряче, парке й криваве серце.
   — Ще недовго лишилося чекати, любий, — сказала ніжно Жабуниха. — Один тільки день потерпи.
   — Тільки один день, — мовив утомлено парубок. — Не витримаю я більше.
   — Тоді ми й шлюб візьмемо, — сказала стара. — Ой, як гратимуть на нашому весіллі музики!
   — Гратимуть! — відгукнувся глухо парубок.
   — І всі дружки будуть з нами. І батьки наші. Такого весілля ще не бачили, доки світ світом. Хочеш того?
   — Все буде з нами, — сказав парубок і почав розчинятися, як димовий.
   Жабуниха ридала. Билася об долівку білою од розпущеного сивого волосся головою й трусилася вся. Хлопець дивився на неї широко розплющеними очима й чекав.
   — Чого ждеш? — вигукнула стара. — Ставай на четвертий бік!
   Став на четвертий бік, але там нічого їм не з'явилося. Був той куток темний і заповитий павутиною. І висіла в тій павутині одна вже засохла муха.
   — Хіба нема? — спитала здивовано Іваниха.
   — Таж нема, — відказав хлопець.
   — Страшно мені, — аж здригнулася стара. — Добре чую, що вона десь близько, але ніяк не впізнаю.
   — Чого вам її боятися? — спитав із тремом у голосі хлопець. — Чи ж така лиха вона супроти вас?
   Але стара мовчала. Може, заснула, а може, вмерла на якусь годину — нерушна була й кам'яна. Хлопець сів на лаву і став чекати. Куняв, покльовуючи носом, але стара не обзивалася. Тоді він заснув, сидячи, бо надто зморений був і надто чавко клалася йому на повіки ніч.
   — То ти спиш, гультіпако! — почув він гострий голос Галайдихи. — Не така це ніч, щоб спати!
   Хлопець злякано скочив, здалося йому, що до вуха вже дотягуються нещадні пальці старої.
   — Ви були замовкли, — сказав злякано.
   — Замовкла, бо думала. Але ні до чого не додумалася. Ось і ніч уже сходить, а в нас найголовніше діло не зроблене. Стояла зовсім близько від нього й хрипко дихала.
   — Рук я вже, хлопче, не маю. А поки ще ноги трохи служать, навчу тебе гроші собі здобувати.
   Хиталася серед хати, як мара, а коли затуляла вікно, то просвічувалася.
   — Не проживеш ти з людського подання, — сказала тихо. — Тяжкий то і гіркий хліб. Але люди мають думати, що тільки з того ми й живемо. Коли б хто з нас забагатів і в добрі почав купатися, не минула б такого біда: заздрість людська, хлопче, без меж. Не доживеш ти віку, розбагатівши на чарах. Упаде лихо чи пошесть, кинуть тебе живцем у яму, ще й осиковим кілком проб'ють. Через те кажу тобі: бідний будь!
   Вона стала біля вікна й задивилася.
   — Підійди сюди! — сказала.
   Хлопець підійшов.
   — Будеш у людей позичати. Але тільки трохи! І тільки в тих, хто не знає ліку своїм грошам. Дай сюди горщик із зорею.
   Він скочив за горщиком.
   — Відслони покришку і пошли промінь он у ту хату. Гострий золотий спис провис між їхньою хатою і тою, на яку вони дивилися, — побачили все, що там було всередині. На печі спала стара баба, а на полу вусатий дядько з жінкою. По лавах порозкладалися діти.
   Біля вікна стояла велика скриня, і промінь просвітив і її. На самому дні — глек: залисніло в ньому й заблищало.
   — Срібло? — вигукнув хлопець.
   — Авжеж! Візьми одну монету, але не більше, — сказала Жабуниха.
   — Як це взяти?
   — А так, як усе береш, — засміялася стара. — Тільки швидше, бо зараз світати почне.
   Він простяг руку і справді торкнувся горщика. Схопив монету й раптом почув, як щось упало біля нього.
   — Ноги мої, ноги! — скрикнула стара.
   — Що з вашими ногами? — кинувся до неї хлопець.
   — Те, що з руками. Сохнуть вони, ой, як сохнуть!
   — То може, я поверну назад що монету? — злякано спитав він.
   — Нічого ти вже не повернеш! — зарипіла зубами Іваниха Галайдиха. — Все вдіяне — це вже вдіяне навіки. Але скромний будь! Візьмеш колись дві монети, пропадеш! Закленись усім на світі, що ніколи не переступиш цього!
   — Заклинаюся! — вигукнув хлопець. — Хай усе святе поб'є мене навіки, коли переступлю!
   На ці слова щось здригнулося там, де був схід, наче прорвалася якась гребля, і все почало повільно заливатися світлом. Стара лежала, витягшись на долівці, і обличчя її зовсім почорніло. Ледь-ледь дихала, а на вустах її пухирилася слина. Тоді хлопець відчув жах. Світло розливалося все швидше й нагальніше, затоплювало землю, наливалось у хату, і він кинувся навколішки, затормосивши стару.
   — Не вмирайте, бабо! — закричав він майже жіночим голосом. — Бога ради, молю вас і заклинаю! Страшно мені! Баба закотила очі, і з її грудей вихопився стогін.
   — Молю вас, бабо! Я вже нічого не хочу! Вже не хочу бути чарівником, бо не хочу вашої смерті. Забуду все, чого ви мене навчили, і ніколи того не зголошу. Чуєте, бабо, я боюся!
   Небо наливалося світлом і гасило зірки. Затулило недогорілий місяць і синьо хиталося над цілим світом.
   — Що мені робити, що робить?! — заметався по хаті хлопець. — Бабо, молю вас, очуняйте!
   На те почув він тихий, рипливий сміх. Спинився з розгону і різко повернувся до Жабунихи. Все ще мала закочені очі, світила більмами, а з розтуленого темного рота виривалися спазматичні видихи реготу.
   — Пізно ти злякався, хлопче, — мовила вона. — Треба було відмовлятися, коли я ще здорова була. Тепер ти вже надто багато знаєш. Ти знаєш, а я вже ні!
   — Мучите мене, бабо! — сказав зимно хлопець.
   — Одне одного мучимо. Всі чарівники так умирають. Передають знання своє, а самі його позбуваються. Коли ж усе передадуть, то й прокляття з них знімається.
   — То ви хочете, щоб я взяв собі ваше прокляття?
   — Ти його вже взяв, — з її розтуленого рота посипалися натужні хлипи. — Так воно водиться в нас, чарівників! Через це не лякайся й добудь науку до кінця.