Страница:
— Ну, от і хрестини ми відбуваємо! — сказав Іван, коли поверталися вони з церкви і простували вулицею містечка, де Іван знав кожного і кожен знав його. Той «кожен» під ту хвилю стояв біля перелазу чи біля дверей, біля вікна чи й виглядав із-за повітки; «кожен» бачив той чудний хід — ішла серединою вулиці висока, вдягнена в чорне жінка, вона несла на руках дитину, було три речі дивні у ній: перше, що ніхто її досі у вічі не бачив; друге, що була надто висока, та й одіж мала якусь нетутешню; а третє, що очі мала несусвітські. Кожен, хто зустрічав їх на собі, відчував, що по шкірі морозом йому продирало, через це «кожен» чекав, щоб минула його ця процесія, а вже тоді можна й побалакати про ту чудасію. Зрештою, не тільки про цю жінку хотілося поговорити посельцям вулиці: побіч із нею йшов Іван, начебто не на нього впало лихо і не гуляли по його засіках голі продуви; ішов він і тримав на обличчі зневагу до кожного, хто відмовився йому кумувати, і той «кожен», до кого звертався, подумував несамохіть, що вчинив не зовсім обачно. Міг би замістити принаймні отого хирлявого п'яничку, котрий шкандибав за цими двома на тоненьких ніжках, мав довгу й тонку ішло й хилитався з боку на бік. І знову-таки кілька дивних речей уздріли Йванові сусіди: перше, що ніхто досі й у вічі не бачив того п'янички; друге, що він до смішного малий; а третє, що не співав він, коли розтуляв рота, а, наче пташка, цвірінчав.
Отож, поки йшли оті троє, глухо мовчала вулиця, навіть пси позабивались у буди, бо щось жахнюще відчули; жінки дозволили собі з'єднатися одна з одною хіба що поглядами і виказали отак німе здивування — щось величне й неземне прочувалось у рухах чорної жінки, та й кирея покривала її постать надто загадково…
— Ото ви заплатили замість мене, — казав тим часом Іван, — і мені так ніяково, так уже ніяково! Все-таки я господар, хай і гольтіпашний, і не хотів би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свій борг?
— Повернеш, — сказала, всміхнувшись самими вустами, жінка.
— І знову-таки новий жаль мене їсть, — казав Іван. — Йдемо хрестини справляти, а в мене в хаті тільки жменька пшона.
— Обійдемося й пшоном, — відказала жінка. Вони вже заходили в хату, першою — чорна кума з дитиною, другим — чоловіченя, для якого поріг виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п'яненького.
— А що, — шепнуло чоловіченя, — може, впізнав мене тим часом?
— Та де ж бо я мав пізнати? — сказав Іван, і собі переступаючи поріг.
У глибині хати вже чемно розмовляли Іваниха з кумою, а чоловіченя раптом запустило руку в глибоку кишеню штанів і витягло звідти чималу пляшку.
— На! — сказало коротко й засміялося, а швидше зацвірінчало, мов пташка. — Краще було б, щоб упізнав мене, ніж бути мені таким, як оце зараз бачиш…
Іван розтулив рота, щоб сказати, що чимось нагадує йому чоловіченя його так несподівано зниклого песика, але в цю мить гукнула на нього господиня, і він пішов, тримаючи в руці пляшку, а на обличчі усмішку.
— Чи бачила, жінко, й горілка в нас є! Справимо хрестини, як годиться.
Кума вже сиділа біля стіни на лавці, було її обличчя в хатньому світлі бліде, випите й засмучене. Здавалося, думає думу безконечну, тоді як чоловіченя вже вилізало на високий ослін біля столу.
— Що ж ми поїсти гостям подамо? — спитала з полу господиня.
Мала оголене персо, і до нього вже присмокталися маленькі губенята й пили молоко, прицмокуючи.
— Не клопочіться, — звела раптом очі кума. — Горілку маєте, а їжі вже я настачу.
Вона встала й почала порядкувати в хаті, начебто не вперше тут гостювала, рухи в неї були неквапні й упевнені.
Розкладала полумиски й горщики, ринку й таріль, і тільки-но торкався посуд простеленого обруса, як у ньому з'являлася їжа, та ще й неабияка: борщ м'ясний, наваристий і присмачена салом каша до нього, печені качки, гречаники, вареники і сластьони. Іван аж білий став, дивлячись на те багатство, а чоловіченя знову зацвірінчало.
— Почекайте, паньматко! — гукнуло воно. — А хіба до тої їжі нам вистачить однієї пляшки?
Воно зіскочило зі свого ослона і знову запустило руку в бездонну кишеню, витягши звідти й поставивши на стіл ще дві пляшки.
— Хочу впитися! — сказало чоловіченя. — На твоїх хрестинах це не запишеться мені за гріх.
— Ось маєш їжу, — сказала чорна кума і знову сіла на лаву, спершись об стіну. — Одну тільки умову поки що ставлю: до часу не вгадуй, хто ми такі.
Тоді зустрівся Іван очима з дружиною своєю і побачив в її очах дві прозорі й прегарні сльозини, від чого перестала вона виглядати так марно і знову стала такою ж, як була тоді, коли вибігала до нього в темні ночі чи коли зустрічалася з ним біля криниці.
— Іване, Іване! — захиталася вона в плачі. — За що нам щастя таке уділено?
— Божа на те воля! — сказав Іван і, струснувши чубом, засміявся зовсім так, як сміялося нещодавно чоловіченя. Пішов до столу, розводячи рукою, як статечний господар, і запрошуючи всіх покуштувати, що бог послав, адже все, що димувало й пахло у них на столі, і справді звалилося їм із неба.
Вулиця в цей час гомоніла. Від хати й до хати спершу йшов шепіт, й голосніша мова залунала, а ще за якийсь час господині перегукувалися, наче позагублювались у лісі.
Міський отаман, сухий і високий, зігнутий у карку, щоб применшити зросту, з вусами й підвусниками, через що вуса спадали йому до грудей, з очима, повними червонястих жилочок, і з бровами, наче стріхи, пішов до свого дому, а побіч рушив підстрибом його старший син, який не вдався ані норовом, ані зростом у батька і вже кілька років у півпарубках ходив. Отаман поважно хитав чоботами, на ньому був вишитий у велику квітку жупан, а поверх накинуто кунтуш із розрізними рукавами. На голові сиділа бараняча шапка, а в роті диміла череп'яна люлечка. Повернув злегка голову і слухав сина, котрий оповідав йому про Іванових кумів та й про Івана, про те, що тут, напевне, нечистий руки погрів, бо де б отак зразу розбагатів Іван? Тоді повів бровою отаман і побачив у себе біля ніг ще одного сина, цього разу зовсім дрібненького, що його і від землі ледь видно було. Задер той син до батька личко, яке було під геть білявою кучкою волосся і на сонечко скидалося, і потирав брудною босою ніжкою об таку ж брудну й босу.
— То чи ж вони таки гуляють? — спитав отаман, і хлопчик, підсмикнувши сіру сорочку, підскочив, наче хто його вколов. Ще мить, і він уже лопотів п'ятами, трусячи патлами. Тоді зупинився отаман і пригладив задоволене вуса.
— Добрі з нього люде вийдуть, — сказав повагом. Але хлопчик біг недовго. Скоро він уже тільки йшов. В руці в нього знайшлася лозинка, і він почав цвьохати нею по поросі. Цвьохнув і свиню, яка лежала в калюжі серед дороги, вона рикнула й перелякано вихопилася з брудної води. Тоді хлопчак задер голову й осліп од яскравого сонця, що посипалося на нього. І може, від того сонця, чи ще від чого, стався нараз невидимий, аж спинилася здивовано свиня, яку було так немилосердно вигнано із теплої калюжі. Закліпали здивовано повіками кілька очей, які стежили знічев'я за хлопчаком, сам же малюк був уже за тином в Івановому дворі і придивлявся, з якого боку йому ліпше приступити до вікна. Він вирішив зазирнути у те вікно, в яке зазирає сонце, і то через те, що люди в хаті, помітивши його, мали б подумати, що то зовсім не він зазирає на підглядках, а те ж таки сонце — був конопатий і мав золоте волосся. Притулився до шибки, і його відразу ж побачило в тому вікні чоловіченя, що тримало в руці глиняного дзбанка і неквапно цідило з нього наливку. Чоловіченяті таки здалося, що це сонце зазирає до них у мешкання, а та золота голова аж затремтіла з цікавості, доглядаючи, що ж воно діється в тій таємничій хаті.
А діялося там от що. Грав на кобзі, аж прихилявся до неї, Іван, а чорна висока жінка танцювала. В руці тримала кухлик із трунком, і виглядала вона весело нівроку. Через мить ще більше диво побачив хлопчик. Господар дому, що до нього він зазирав, повісив свою кобзу на кілочку й подав чорній кумі руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала грати, висячи на стіні. Чоловіченя зі дзбанком сміялося, але то не сміх був, а радше цвірінчання — це почув хлопчик навіть із-за шиби. Ще він побачив веселе обличчя господині й сонну дитину в неї на руці, — і нічого не зрозумів хлопчик із того, що уздрів, адже був іще малий і зовсім дурненький. Тільки три речі здивували його: жінка в чорному, котра так завзято танцювала, не мала ані тіні всмішки, обличчя її було гарне, але й моторошне, а одежа її була нетутешня. Ще побачило хлопченя стіл, заставлений наїдками, і, хоч був він отаманською дитиною, такого столу не бачив він на своєму віку. Через це набігло йому повен рот слини, і він відірвався од шибки, спустився вниз і сплюнув, попавши слиною на чорного жука, котрий плівся собі між бур'яну. Хлопчик мрійно приплющив очі, і його почало огрівати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому задрімати. А коли прокинувся він, то й сонце вже не заглядало до вікна, біля якого сидів, а підійшло до іншого. Тоді підкрався він до того іншого й побачив, що ті, у хаті, ще й досі гуляють, що танцює чорна кума, а коло неї ходить, заточуючись, чоловіченя. Іван знову сидів із кобзою й награвав, а дружина його годувала дитину — хлопчик зачудувався на величезне біле персо, котре світилось у хаті, наче срібне.
Коли ж у Івана стомилися пальці грати на кобзі, бо й сама кобза стомилася, а одна струна на ній трісла, не витримало чоловіченя й п'яно покотилося під стіл, де відразу ж заснуло й захропло, начебто це великий дядько там просипався. Стало в хаті сонно й затишно, відтак заснула й Іваниха зі своєю любою дитиною, — ситі всі були й умиротворені. Іван сидів за столом і куняв — самому вже не трималися повіки, тільки кума була свіжа, не бралася її утома.
— Загостилася я в тебе, — сказала вона. — Пора вже і честь знати…
Подивилася на нього чорними очима, але він не звів голови.
— Гостюйте, скільки хочете! — озвався нарешті й подивився на неї вдячно.
— Не зич мого гостювання, — хрипко засміялася вона.
— Все одно! Так уже мені допомогли! Добра ви…
— Добро моє на два боки, — сказала жінка. — Чи ж по знаку я тобі?
— Веліли не впізнавати вас, — сказав він хитро.
— А ти й упізнав, — усміхнулася вона. — Упізнав і мовчиш! Страшно тобі?
— Та кому ж би не було страшно? — обізвався він. — Не знав тільки, що ви добро можете творити.
— Нема нічого в світі тільки лихого чи тільки доброго, — сказала чорна кума задумливо. — І хто зна, чи таке вже щастя дасть тобі моє добро.
Сидів перед нею й дивився. В його очах було по іскрі болющій, і не змогла вона витримати його погляду.
— Ну, що ж, — звелася вона. — Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе зроблю великим лікарем. Ти собі якогось зілля накопай, якого будь, аби тільки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду хворому в головах, лікуй тим зіллям. Вари його при людях, примовки вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи відтак, що той чоловік з хвороби вийде, і на твоє поверне.
Дивився на неї пильно й трохи пожадливо. Вона ж тільки зирнула на нього і залишила на свої вустах зовсім тоненьку всмішку. Отак крізь оту всмішку й доказала своє повчання:
— А як буду в ногах, кажи: шкода лічити і всього, бо той чоловік уже вмре. І щоби сто душ було у тій хаті, — сказала вона, — я нікому не покажуся, тільки тобі!
На ті слова заплющив він очі, щоб заспокоїлося йому розтріпане в грудях серце і щоб одпочити від тої радості, якої раптом дізнав. Наслуховував шелест єдвабу, бо відходила від нього чорна кума, покидаючи самого в цьому сонному світі. І вже коли переступала поріг, знову він розплющився й гукнув до неї тихенько.
— А того свого песика, — спитав, — я вже можу впізнавати?
Переговорили все, що могли, людські язики, та й Іваниха встала з лежі. Поралася по хазяйству і дитину гляділа. Прибігали до неї сусідки, хоч раніше й порога переступати не хотіли, й розпитувалися з політикою, що то вони за кумів для сина надбали. Але відказувала їм Іваниха щось таке гостре, що вилітали з хати, забувши свою політику, наче громом биті, й червоніли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тільки молодший отаманів син міг оповісти щось про тих незвичайних кумів, але оповідки його зовсім на казки скидалися. Оповідав він, що та чорна кума не мала на обличчі шкіри, а тільки кістку, а ще він казав, що той кум-п'яничка був насправді пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповідати, сам же отаман хмурив кострубаті брови й проголошував аж зовсім мудро:
— Може, бреше, а мо', й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло!
Звів угору лице, й на нього посіявся раптом дрібен дощик. Той дощ сіявся опісля цілий тиждень. Маленький і докучливий, довбав він стріхи, калюжі й дворища, від нього й земля стала ніздрювата, а стріхи, хоч які були грубі, пропускали течу — дрібні краплини пробиралися між соломи, як черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщиків, що їх завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на міського отамана, коли він їздив до сотенної канцелярії. Він їхав тоді по пустельній дорозі, і здалося йому, що тисячі пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кінь і став, мов солом'яний бичок, відтак схопив отаман з п'яної голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пісня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав і дзьобав йому лису голову, начебто пташка сіла на тім'я і заповзялася додзьобатися до мозку. Тоді отямився отаман і знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кінь тільки захитався — не міг зрушити з місця. Зліз отаман з воза й побачив, що зовсім засів у багнюці.
Тоді запекло йому в тім'я, і почув він печію в роті, через що покинув коня й воза й побрався узбіччям дороги до містечка, в якому жив і отаманував. Кінь же і віз навіки загинули під тим дощем: кінь був прорешечений, наче хто шротом його обстріляв, а воза немов шашіль поточив. Священик місцевої церкви святої Параскеви записав про той дощ на чистому аркуші «Пролога», і в тому записі було всього потроху: про горщики, які стали друшляками, і про самого пана отамана. До попа прийшли тоді люди, принісши яєць, курку і скинувшись по шагу, і слуга божий здолав страх перед дощем і почав молити небо змилуватися над людськими гріхами. «Бог мене послухав, — записав на чистому аркуші «Пролога» панотець, — і сподобив нас тією ласкою, що січний дощ, зрештою, перестав».
Після того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з білих вони стали рябі, і це було всім напрочуд, адже звикли білити хати перед великоднем. Хто мав дерев'яну стріху, той мусив перекривати хату, з дощок-бо стало решето, солом'яні стріхи перед лихим дощем вистояли. Сам міський отаман хоч і доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло в тім'я, трусила лихоманка і не мав він чим дихати.
Приходив один і другий знахар, шептав і поїв отамана зіллям, але ні шепти, ні зілля не допомагали.
— Пошліть за Ільком Борзяком, — прошепотів отаман, обличчя його було вкрите потом, а вуста сухі й білі.
До Ілька Борзяка поїхав старший отаманчук.
— Усіх я лікую, — сказав Ілько Борзяк, — тільки твого батька не буду. І знаєш чому?
Отаманчук схилив голову.
— За пасіку, діду, що їх у вас батько відібрали…
— Таж за пасіку, — сказав Ілько Борзяк і висмоктав з люльки синю хмару. І крізь ту хмару побачив отаманчук кам'яне непорушне обличчя знахаря, зітхнув і скочив на коня.
— А коли вам батько ту пасіку поверне? — несміливо запитав він.
Ілько Борзяк заперечно похитав головою.
— То хай батько помирають? — спитав півпарубок жалібно.
— Це його бог кара! — відмовив, не випускаючи із зубів люльки, Ілько Борзяк. — Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?…
Світило сонце, а люди білили хати. Стіни вогко сіріли з одного й другого боку вулиці, а між тих стін снували моторні жіночі постаті. Дзвінко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Іван ішов вулицею в сірій полотняній сорочці і в таких самих штанях. На голові в нього був солом'яний бриль, і йшов він так повільно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всі тини. Жінки віталися до Івана, а він ледве кивав на відповідь: очі його були примружені й холодні. І жило в його обличчі щось таке, що спиняли жінки свої невгомонні квачі й застигали, дивлячись йому вслід. Він же черпав чобітьми куряву, бо сонце після того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навіть калюжі всі повипивало, тож свині, не маючи прохолоди, зовсім забули про теплі вуличні калабані. Вони збиралися тепер на леваді й радили там свою раду, бо тільки там ще було мокро.
Іван спинився. Перед ним була отаманова хата, і тільки ця хата не білилася. Була обдзьобана й ряба, а на тині, наче горобеня, сидів хлопчик, обличчя якого аж зовсім скидалося на сонечко, тільки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок і тужило. Сині оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кілька непросохлих краплин.
— Чого це ви хати не білите? — спитав Іван, а собаченя звело голівку й тявкнуло весело на хлопчика-сонечко.
— Де ж його білити, коли тато помирають, — сказало мале.
— Від чого ж він помирає?
— Лихий дощ їх подзьобав. Там і коняка наша пропала, й віз…
— А просили до нього знахарів?
— Авжеж! — шмигнуло носом хлопченя. — Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку?
— Гадаєш, я ліпший за знахарів?
— Звісно, ліпші, — сказало хлопченя. -Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили…
— І що ж побачив? — нахмурився Іван.
— А те, що чарівник ви великий.
І засвітилося до нього двійко таких синіх очей, що відчув раптом Іван, як здригнулося щось у нього на серці й полагідніло.
— Твій батько багато мені лиха накоїв, — сказав понуро. — Але я подивлюся на нього…
Він переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тоді загриміло важкими ланцями аж троє здоровенних псів, але не загавкали, а стали здивовано й засвітили очима.
— Бачите, дядьку, — сказав хлопчик, — вони навіть не гавкають на вас.
Іван спинився на порозі, перш ніж переступити його. Болюща, залізна рука зчавила йому серце, і повернувся він різко, щоб побачити ту сіру вулицю, яку тільки-но пройшов. Відтак сталося ще одне з див, яке випадає уздріти тільки перед великоднем: вулиця засвітилася до нього яскраво-білими стінами. Сонце падало на ті стіни, і вони так сяяли, що аж примружився. В кінці вулиці побачив і власну господу. Коло неї стояла, вдягнена в біле й червоне, його жінка. Тримала на руках дитя, а стіни їхньої хати палали чи не найяскравіше. Він подумав про те, що поснідали вони з тою жінкою пісною кашею, і захотілося раптом заради неї й дитини прихилити до землі яскраво-синє небо. Захотілося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорі, — цього стало б, щоб жінка біля яскраво-білої стіни розсвітила засмучене обличчя. Так, він хотів, щоб засміялася вона щасливо, тоді повернеться до них їхнє молодече щастя, а він знову захоче любові й дітей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував він часу, а таки поспішив до його тата, котрому нічим уже дихати, хоч лежав він у великій, пишній, повній достатку хаті.
Зайшов у світлицю, вікно було притемнено ряднами, і через це панувала там сутінь. Уздовж стін сиділи, наче тіні, отаманові родичі, засумовані й виблідлі, а коли говорили, то шелестіли, наче дерева під вітром. Посередині стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослоні темніла загорьована жінка. Повернула до нього бліде, неживе лице й подивилася великими чорними очима.
— Добридень вам у хату! — сказав Іван.
— Здоров, куме, — озвалася та темна, що сиділа отаману в головах. — Хочеш його вирятувати?
— Не знаю, — сказав Іван. — Він моєму батьку велику кривду заподіяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той світ пішли.
— Я це знаю, — сказала чорна кума. — Сама при тому була. Чого ж ти прийшов?
Він наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха і оце випитувала все у нього.
— Запрошено мене, — сказав він.
— Хто ж тебе запросив?
— Я, матінко, — сказало звідкілясь од підлоги мале сонечко. — Вони вилікують батька.
— Це вже й ти знахарюєш?
Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно.
— Скажи, хай мати вогонь запалить! — сказав він хлопченяті.
— Вирішив його врятувати? — звела голову чорна кума.
— Хочу, щоб він мені млина повернув, — жорстко сказав Іван.
— Млина він поверне, — мовила чорна кума. — Але про одне забула тобі сказати. Невеселе буде твоє лікарювання.
— А маєток я поверну?
— Ще й надбаєш до нього. Але не тільки здобуватимеш. Твоя трата стане мені заплатою.
— Що ж я тратитиму?
— Не так уже й багато. Те, що не візьмеш у жменю!
Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала.
Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло:
— Зроби мене людиною!
— Ти занадто добрий до світу, — роздратовано сказала чорна кума. — Навіщо це тобі?
— Хочу застерегти його, — сказало собаченя. — Хочу попередити, що і я колись піддався на таке саме!
Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.
— Чого тобі від мене треба? — спитав натужно.
— Можу вас урятувати, — сказав Іван. — Маю до того спосіб.
— Що за те хочеш?
— Батьків млин.
— Я тобі поверну того млина.
Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.
— Чого ще?
— Спитати про одне, — хрипко сказав Іван. — Ви стільки зла на землі содіяли. І от, дивлячись смерті у вічі, чи не сум'ятиться ваша душа?
Очі отаманові покруглішали й затремтіли. Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи.
— В нього душа не сум'ятиться, — сказала спокійно чорна кума. — Я вже до неї добряче придивилася. Вважає, що не чинив він зла!
Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці.
— Чого дивуєшся? — сказала вона. — Пан отаман уважав, що те, що він чинить, — добро. Подивися, яка велика й світла у нього хата, скільки добра в нього, як пишно одягнена його жінка і яку пишну одежу носить він сам.
— То на сльозах людських побудовано, — сказав песик.
— Цілий світ на сльозах стоїть, — всміхнулася до Івана кума. — Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче від зла втекти, той убожіє і таким, як ти, нетіпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звідсіля…
Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі.
— Дозволь мені його застерегти? — попросив він.
— Я задихаюся, — сказав отаман. — Лікуй мене, бога ради! Я тобі віддам ще одного млина.
Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не два і не три. Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкішний кунтуш. Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить.
— Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зілля!
ГОЛОС ТРАВИ
Отож, поки йшли оті троє, глухо мовчала вулиця, навіть пси позабивались у буди, бо щось жахнюще відчули; жінки дозволили собі з'єднатися одна з одною хіба що поглядами і виказали отак німе здивування — щось величне й неземне прочувалось у рухах чорної жінки, та й кирея покривала її постать надто загадково…
— Ото ви заплатили замість мене, — казав тим часом Іван, — і мені так ніяково, так уже ніяково! Все-таки я господар, хай і гольтіпашний, і не хотів би брати у вас за так. Але чи зможу повернути вам свій борг?
— Повернеш, — сказала, всміхнувшись самими вустами, жінка.
— І знову-таки новий жаль мене їсть, — казав Іван. — Йдемо хрестини справляти, а в мене в хаті тільки жменька пшона.
— Обійдемося й пшоном, — відказала жінка. Вони вже заходили в хату, першою — чорна кума з дитиною, другим — чоловіченя, для якого поріг виявився зависокий, аж господар змушений був пересадити його, п'яненького.
— А що, — шепнуло чоловіченя, — може, впізнав мене тим часом?
— Та де ж бо я мав пізнати? — сказав Іван, і собі переступаючи поріг.
У глибині хати вже чемно розмовляли Іваниха з кумою, а чоловіченя раптом запустило руку в глибоку кишеню штанів і витягло звідти чималу пляшку.
— На! — сказало коротко й засміялося, а швидше зацвірінчало, мов пташка. — Краще було б, щоб упізнав мене, ніж бути мені таким, як оце зараз бачиш…
Іван розтулив рота, щоб сказати, що чимось нагадує йому чоловіченя його так несподівано зниклого песика, але в цю мить гукнула на нього господиня, і він пішов, тримаючи в руці пляшку, а на обличчі усмішку.
— Чи бачила, жінко, й горілка в нас є! Справимо хрестини, як годиться.
Кума вже сиділа біля стіни на лавці, було її обличчя в хатньому світлі бліде, випите й засмучене. Здавалося, думає думу безконечну, тоді як чоловіченя вже вилізало на високий ослін біля столу.
— Що ж ми поїсти гостям подамо? — спитала з полу господиня.
Мала оголене персо, і до нього вже присмокталися маленькі губенята й пили молоко, прицмокуючи.
— Не клопочіться, — звела раптом очі кума. — Горілку маєте, а їжі вже я настачу.
Вона встала й почала порядкувати в хаті, начебто не вперше тут гостювала, рухи в неї були неквапні й упевнені.
Розкладала полумиски й горщики, ринку й таріль, і тільки-но торкався посуд простеленого обруса, як у ньому з'являлася їжа, та ще й неабияка: борщ м'ясний, наваристий і присмачена салом каша до нього, печені качки, гречаники, вареники і сластьони. Іван аж білий став, дивлячись на те багатство, а чоловіченя знову зацвірінчало.
— Почекайте, паньматко! — гукнуло воно. — А хіба до тої їжі нам вистачить однієї пляшки?
Воно зіскочило зі свого ослона і знову запустило руку в бездонну кишеню, витягши звідти й поставивши на стіл ще дві пляшки.
— Хочу впитися! — сказало чоловіченя. — На твоїх хрестинах це не запишеться мені за гріх.
— Ось маєш їжу, — сказала чорна кума і знову сіла на лаву, спершись об стіну. — Одну тільки умову поки що ставлю: до часу не вгадуй, хто ми такі.
Тоді зустрівся Іван очима з дружиною своєю і побачив в її очах дві прозорі й прегарні сльозини, від чого перестала вона виглядати так марно і знову стала такою ж, як була тоді, коли вибігала до нього в темні ночі чи коли зустрічалася з ним біля криниці.
— Іване, Іване! — захиталася вона в плачі. — За що нам щастя таке уділено?
— Божа на те воля! — сказав Іван і, струснувши чубом, засміявся зовсім так, як сміялося нещодавно чоловіченя. Пішов до столу, розводячи рукою, як статечний господар, і запрошуючи всіх покуштувати, що бог послав, адже все, що димувало й пахло у них на столі, і справді звалилося їм із неба.
Вулиця в цей час гомоніла. Від хати й до хати спершу йшов шепіт, й голосніша мова залунала, а ще за якийсь час господині перегукувалися, наче позагублювались у лісі.
Міський отаман, сухий і високий, зігнутий у карку, щоб применшити зросту, з вусами й підвусниками, через що вуса спадали йому до грудей, з очима, повними червонястих жилочок, і з бровами, наче стріхи, пішов до свого дому, а побіч рушив підстрибом його старший син, який не вдався ані норовом, ані зростом у батька і вже кілька років у півпарубках ходив. Отаман поважно хитав чоботами, на ньому був вишитий у велику квітку жупан, а поверх накинуто кунтуш із розрізними рукавами. На голові сиділа бараняча шапка, а в роті диміла череп'яна люлечка. Повернув злегка голову і слухав сина, котрий оповідав йому про Іванових кумів та й про Івана, про те, що тут, напевне, нечистий руки погрів, бо де б отак зразу розбагатів Іван? Тоді повів бровою отаман і побачив у себе біля ніг ще одного сина, цього разу зовсім дрібненького, що його і від землі ледь видно було. Задер той син до батька личко, яке було під геть білявою кучкою волосся і на сонечко скидалося, і потирав брудною босою ніжкою об таку ж брудну й босу.
— То чи ж вони таки гуляють? — спитав отаман, і хлопчик, підсмикнувши сіру сорочку, підскочив, наче хто його вколов. Ще мить, і він уже лопотів п'ятами, трусячи патлами. Тоді зупинився отаман і пригладив задоволене вуса.
— Добрі з нього люде вийдуть, — сказав повагом. Але хлопчик біг недовго. Скоро він уже тільки йшов. В руці в нього знайшлася лозинка, і він почав цвьохати нею по поросі. Цвьохнув і свиню, яка лежала в калюжі серед дороги, вона рикнула й перелякано вихопилася з брудної води. Тоді хлопчак задер голову й осліп од яскравого сонця, що посипалося на нього. І може, від того сонця, чи ще від чого, стався нараз невидимий, аж спинилася здивовано свиня, яку було так немилосердно вигнано із теплої калюжі. Закліпали здивовано повіками кілька очей, які стежили знічев'я за хлопчаком, сам же малюк був уже за тином в Івановому дворі і придивлявся, з якого боку йому ліпше приступити до вікна. Він вирішив зазирнути у те вікно, в яке зазирає сонце, і то через те, що люди в хаті, помітивши його, мали б подумати, що то зовсім не він зазирає на підглядках, а те ж таки сонце — був конопатий і мав золоте волосся. Притулився до шибки, і його відразу ж побачило в тому вікні чоловіченя, що тримало в руці глиняного дзбанка і неквапно цідило з нього наливку. Чоловіченяті таки здалося, що це сонце зазирає до них у мешкання, а та золота голова аж затремтіла з цікавості, доглядаючи, що ж воно діється в тій таємничій хаті.
А діялося там от що. Грав на кобзі, аж прихилявся до неї, Іван, а чорна висока жінка танцювала. В руці тримала кухлик із трунком, і виглядала вона весело нівроку. Через мить ще більше диво побачив хлопчик. Господар дому, що до нього він зазирав, повісив свою кобзу на кілочку й подав чорній кумі руку. Вони пустилися удвох танцювати, в той час як кобза не переставала грати, висячи на стіні. Чоловіченя зі дзбанком сміялося, але то не сміх був, а радше цвірінчання — це почув хлопчик навіть із-за шиби. Ще він побачив веселе обличчя господині й сонну дитину в неї на руці, — і нічого не зрозумів хлопчик із того, що уздрів, адже був іще малий і зовсім дурненький. Тільки три речі здивували його: жінка в чорному, котра так завзято танцювала, не мала ані тіні всмішки, обличчя її було гарне, але й моторошне, а одежа її була нетутешня. Ще побачило хлопченя стіл, заставлений наїдками, і, хоч був він отаманською дитиною, такого столу не бачив він на своєму віку. Через це набігло йому повен рот слини, і він відірвався од шибки, спустився вниз і сплюнув, попавши слиною на чорного жука, котрий плівся собі між бур'яну. Хлопчик мрійно приплющив очі, і його почало огрівати сонце, але сонця того було замало, щоб не дати йому задрімати. А коли прокинувся він, то й сонце вже не заглядало до вікна, біля якого сидів, а підійшло до іншого. Тоді підкрався він до того іншого й побачив, що ті, у хаті, ще й досі гуляють, що танцює чорна кума, а коло неї ходить, заточуючись, чоловіченя. Іван знову сидів із кобзою й награвав, а дружина його годувала дитину — хлопчик зачудувався на величезне біле персо, котре світилось у хаті, наче срібне.
Коли ж у Івана стомилися пальці грати на кобзі, бо й сама кобза стомилася, а одна струна на ній трісла, не витримало чоловіченя й п'яно покотилося під стіл, де відразу ж заснуло й захропло, начебто це великий дядько там просипався. Стало в хаті сонно й затишно, відтак заснула й Іваниха зі своєю любою дитиною, — ситі всі були й умиротворені. Іван сидів за столом і куняв — самому вже не трималися повіки, тільки кума була свіжа, не бралася її утома.
— Загостилася я в тебе, — сказала вона. — Пора вже і честь знати…
Подивилася на нього чорними очима, але він не звів голови.
— Гостюйте, скільки хочете! — озвався нарешті й подивився на неї вдячно.
— Не зич мого гостювання, — хрипко засміялася вона.
— Все одно! Так уже мені допомогли! Добра ви…
— Добро моє на два боки, — сказала жінка. — Чи ж по знаку я тобі?
— Веліли не впізнавати вас, — сказав він хитро.
— А ти й упізнав, — усміхнулася вона. — Упізнав і мовчиш! Страшно тобі?
— Та кому ж би не було страшно? — обізвався він. — Не знав тільки, що ви добро можете творити.
— Нема нічого в світі тільки лихого чи тільки доброго, — сказала чорна кума задумливо. — І хто зна, чи таке вже щастя дасть тобі моє добро.
Сидів перед нею й дивився. В його очах було по іскрі болющій, і не змогла вона витримати його погляду.
— Ну, що ж, — звелася вона. — Тепер уже я, куме, мушу йти. Але я тебе зроблю великим лікарем. Ти собі якогось зілля накопай, якого будь, аби тільки мав, а як прийду душу брати, то наперед будеш дивитися: коли буду хворому в головах, лікуй тим зіллям. Вари його при людях, примовки вигадай, щоб за знахаря тебе мали. Кажи відтак, що той чоловік з хвороби вийде, і на твоє поверне.
Дивився на неї пильно й трохи пожадливо. Вона ж тільки зирнула на нього і залишила на свої вустах зовсім тоненьку всмішку. Отак крізь оту всмішку й доказала своє повчання:
— А як буду в ногах, кажи: шкода лічити і всього, бо той чоловік уже вмре. І щоби сто душ було у тій хаті, — сказала вона, — я нікому не покажуся, тільки тобі!
На ті слова заплющив він очі, щоб заспокоїлося йому розтріпане в грудях серце і щоб одпочити від тої радості, якої раптом дізнав. Наслуховував шелест єдвабу, бо відходила від нього чорна кума, покидаючи самого в цьому сонному світі. І вже коли переступала поріг, знову він розплющився й гукнув до неї тихенько.
— А того свого песика, — спитав, — я вже можу впізнавати?
Переговорили все, що могли, людські язики, та й Іваниха встала з лежі. Поралася по хазяйству і дитину гляділа. Прибігали до неї сусідки, хоч раніше й порога переступати не хотіли, й розпитувалися з політикою, що то вони за кумів для сина надбали. Але відказувала їм Іваниха щось таке гостре, що вилітали з хати, забувши свою політику, наче громом биті, й червоніли, й заклиналися таки не переступати цього порога. Один тільки молодший отаманів син міг оповісти щось про тих незвичайних кумів, але оповідки його зовсім на казки скидалися. Оповідав він, що та чорна кума не мала на обличчі шкіри, а тільки кістку, а ще він казав, що той кум-п'яничка був насправді пес, одягнутий у людську одежу. Люди похитували головами, бо на те воно й мале, щоб казки оповідати, сам же отаман хмурив кострубаті брови й проголошував аж зовсім мудро:
— Може, бреше, а мо', й правду мовить! Аби з того лиха якогось не виросло!
Звів угору лице, й на нього посіявся раптом дрібен дощик. Той дощ сіявся опісля цілий тиждень. Маленький і докучливий, довбав він стріхи, калюжі й дворища, від нього й земля стала ніздрювата, а стріхи, хоч які були грубі, пропускали течу — дрібні краплини пробиралися між соломи, як черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщиків, що їх завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на міського отамана, коли він їздив до сотенної канцелярії. Він їхав тоді по пустельній дорозі, і здалося йому, що тисячі пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кінь і став, мов солом'яний бичок, відтак схопив отаман з п'яної голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пісня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав і дзьобав йому лису голову, начебто пташка сіла на тім'я і заповзялася додзьобатися до мозку. Тоді отямився отаман і знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кінь тільки захитався — не міг зрушити з місця. Зліз отаман з воза й побачив, що зовсім засів у багнюці.
Тоді запекло йому в тім'я, і почув він печію в роті, через що покинув коня й воза й побрався узбіччям дороги до містечка, в якому жив і отаманував. Кінь же і віз навіки загинули під тим дощем: кінь був прорешечений, наче хто шротом його обстріляв, а воза немов шашіль поточив. Священик місцевої церкви святої Параскеви записав про той дощ на чистому аркуші «Пролога», і в тому записі було всього потроху: про горщики, які стали друшляками, і про самого пана отамана. До попа прийшли тоді люди, принісши яєць, курку і скинувшись по шагу, і слуга божий здолав страх перед дощем і почав молити небо змилуватися над людськими гріхами. «Бог мене послухав, — записав на чистому аркуші «Пролога» панотець, — і сподобив нас тією ласкою, що січний дощ, зрештою, перестав».
Після того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з білих вони стали рябі, і це було всім напрочуд, адже звикли білити хати перед великоднем. Хто мав дерев'яну стріху, той мусив перекривати хату, з дощок-бо стало решето, солом'яні стріхи перед лихим дощем вистояли. Сам міський отаман хоч і доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло в тім'я, трусила лихоманка і не мав він чим дихати.
Приходив один і другий знахар, шептав і поїв отамана зіллям, але ні шепти, ні зілля не допомагали.
— Пошліть за Ільком Борзяком, — прошепотів отаман, обличчя його було вкрите потом, а вуста сухі й білі.
До Ілька Борзяка поїхав старший отаманчук.
— Усіх я лікую, — сказав Ілько Борзяк, — тільки твого батька не буду. І знаєш чому?
Отаманчук схилив голову.
— За пасіку, діду, що їх у вас батько відібрали…
— Таж за пасіку, — сказав Ілько Борзяк і висмоктав з люльки синю хмару. І крізь ту хмару побачив отаманчук кам'яне непорушне обличчя знахаря, зітхнув і скочив на коня.
— А коли вам батько ту пасіку поверне? — несміливо запитав він.
Ілько Борзяк заперечно похитав головою.
— То хай батько помирають? — спитав півпарубок жалібно.
— Це його бог кара! — відмовив, не випускаючи із зубів люльки, Ілько Борзяк. — Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?…
Світило сонце, а люди білили хати. Стіни вогко сіріли з одного й другого боку вулиці, а між тих стін снували моторні жіночі постаті. Дзвінко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Іван ішов вулицею в сірій полотняній сорочці і в таких самих штанях. На голові в нього був солом'яний бриль, і йшов він так повільно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всі тини. Жінки віталися до Івана, а він ледве кивав на відповідь: очі його були примружені й холодні. І жило в його обличчі щось таке, що спиняли жінки свої невгомонні квачі й застигали, дивлячись йому вслід. Він же черпав чобітьми куряву, бо сонце після того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навіть калюжі всі повипивало, тож свині, не маючи прохолоди, зовсім забули про теплі вуличні калабані. Вони збиралися тепер на леваді й радили там свою раду, бо тільки там ще було мокро.
Іван спинився. Перед ним була отаманова хата, і тільки ця хата не білилася. Була обдзьобана й ряба, а на тині, наче горобеня, сидів хлопчик, обличчя якого аж зовсім скидалося на сонечко, тільки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок і тужило. Сині оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кілька непросохлих краплин.
— Чого це ви хати не білите? — спитав Іван, а собаченя звело голівку й тявкнуло весело на хлопчика-сонечко.
— Де ж його білити, коли тато помирають, — сказало мале.
— Від чого ж він помирає?
— Лихий дощ їх подзьобав. Там і коняка наша пропала, й віз…
— А просили до нього знахарів?
— Авжеж! — шмигнуло носом хлопченя. — Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку?
— Гадаєш, я ліпший за знахарів?
— Звісно, ліпші, — сказало хлопченя. -Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили…
— І що ж побачив? — нахмурився Іван.
— А те, що чарівник ви великий.
І засвітилося до нього двійко таких синіх очей, що відчув раптом Іван, як здригнулося щось у нього на серці й полагідніло.
— Твій батько багато мені лиха накоїв, — сказав понуро. — Але я подивлюся на нього…
Він переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тоді загриміло важкими ланцями аж троє здоровенних псів, але не загавкали, а стали здивовано й засвітили очима.
— Бачите, дядьку, — сказав хлопчик, — вони навіть не гавкають на вас.
Іван спинився на порозі, перш ніж переступити його. Болюща, залізна рука зчавила йому серце, і повернувся він різко, щоб побачити ту сіру вулицю, яку тільки-но пройшов. Відтак сталося ще одне з див, яке випадає уздріти тільки перед великоднем: вулиця засвітилася до нього яскраво-білими стінами. Сонце падало на ті стіни, і вони так сяяли, що аж примружився. В кінці вулиці побачив і власну господу. Коло неї стояла, вдягнена в біле й червоне, його жінка. Тримала на руках дитя, а стіни їхньої хати палали чи не найяскравіше. Він подумав про те, що поснідали вони з тою жінкою пісною кашею, і захотілося раптом заради неї й дитини прихилити до землі яскраво-синє небо. Захотілося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорі, — цього стало б, щоб жінка біля яскраво-білої стіни розсвітила засмучене обличчя. Так, він хотів, щоб засміялася вона щасливо, тоді повернеться до них їхнє молодече щастя, а він знову захоче любові й дітей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував він часу, а таки поспішив до його тата, котрому нічим уже дихати, хоч лежав він у великій, пишній, повній достатку хаті.
Зайшов у світлицю, вікно було притемнено ряднами, і через це панувала там сутінь. Уздовж стін сиділи, наче тіні, отаманові родичі, засумовані й виблідлі, а коли говорили, то шелестіли, наче дерева під вітром. Посередині стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослоні темніла загорьована жінка. Повернула до нього бліде, неживе лице й подивилася великими чорними очима.
— Добридень вам у хату! — сказав Іван.
— Здоров, куме, — озвалася та темна, що сиділа отаману в головах. — Хочеш його вирятувати?
— Не знаю, — сказав Іван. — Він моєму батьку велику кривду заподіяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той світ пішли.
— Я це знаю, — сказала чорна кума. — Сама при тому була. Чого ж ти прийшов?
Він наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха і оце випитувала все у нього.
— Запрошено мене, — сказав він.
— Хто ж тебе запросив?
— Я, матінко, — сказало звідкілясь од підлоги мале сонечко. — Вони вилікують батька.
— Це вже й ти знахарюєш?
Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно.
— Скажи, хай мати вогонь запалить! — сказав він хлопченяті.
— Вирішив його врятувати? — звела голову чорна кума.
— Хочу, щоб він мені млина повернув, — жорстко сказав Іван.
— Млина він поверне, — мовила чорна кума. — Але про одне забула тобі сказати. Невеселе буде твоє лікарювання.
— А маєток я поверну?
— Ще й надбаєш до нього. Але не тільки здобуватимеш. Твоя трата стане мені заплатою.
— Що ж я тратитиму?
— Не так уже й багато. Те, що не візьмеш у жменю!
Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала.
Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло:
— Зроби мене людиною!
— Ти занадто добрий до світу, — роздратовано сказала чорна кума. — Навіщо це тобі?
— Хочу застерегти його, — сказало собаченя. — Хочу попередити, що і я колись піддався на таке саме!
Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.
— Чого тобі від мене треба? — спитав натужно.
— Можу вас урятувати, — сказав Іван. — Маю до того спосіб.
— Що за те хочеш?
— Батьків млин.
— Я тобі поверну того млина.
Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.
— Чого ще?
— Спитати про одне, — хрипко сказав Іван. — Ви стільки зла на землі содіяли. І от, дивлячись смерті у вічі, чи не сум'ятиться ваша душа?
Очі отаманові покруглішали й затремтіли. Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи.
— В нього душа не сум'ятиться, — сказала спокійно чорна кума. — Я вже до неї добряче придивилася. Вважає, що не чинив він зла!
Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці.
— Чого дивуєшся? — сказала вона. — Пан отаман уважав, що те, що він чинить, — добро. Подивися, яка велика й світла у нього хата, скільки добра в нього, як пишно одягнена його жінка і яку пишну одежу носить він сам.
— То на сльозах людських побудовано, — сказав песик.
— Цілий світ на сльозах стоїть, — всміхнулася до Івана кума. — Хто хоче добра собі надбати, той має чинити зло. Хто ж хоче від зла втекти, той убожіє і таким, як ти, нетіпахою стає. Отож вибирай: або проси в нього ще одного млина, або йди звідсіля…
Тоді заскавучав жалібно песик і стрибнув лапками на коліна чорній кумі.
— Дозволь мені його застерегти? — попросив він.
— Я задихаюся, — сказав отаман. — Лікуй мене, бога ради! Я тобі віддам ще одного млина.
Іван завмер на хвилину, наче роздумував чи зважувався. Насправді він подивився у півзаслонене рядном вікно, в світлий і ясний просвіт. Там побачив він свою хату й жінку, з якою снідав сьогодні пісною кашею. Побачив коло неї ще якихось дітей: було їх не два і не три. Помітив, що обличчя жінчине сіре од утоми й важкої роботи, хоч ще недавно було юне й гарне. Стис губи, звів голову, й очі його запалали холодним сухим вогнем. Відтак почала мінитися на ньому й одежа: з сірого полотна єдваб і парча витворялися, з сорочки — жупан, а поверх нього — розкішний кунтуш. Сірі од куряви чоботи новими стали, а в руці мнув шапку з дорогих смушків. На обличчя його поклалася повага, він поворушив довгими вусами, що торкалися грудей, і сказав хлопченяті, яке стало на порозі й повідомило, що вогонь уже горить.
— Поставте воду. Я таки варитиму для твого батька зілля!
ГОЛОС ТРАВИ
Вона почула голос трави, і це не цвіркун співав під ногами. Не був це голос ні птаха, ні звіра, ні людини, ні комахи — так могла говорити тільки трава. Ішов той голос приглушено, мов шепіт, але вона його розуміла. Знову-таки не так, як розуміють людську мову чи тваринні поклики, — був то інший вимір, і вона не могла розказати який. Не могла б перекласти той говір на мову людини, бо й не потрібно це. Не так розуміла, як відчувала той голос, бо його й не можна сприйняти інакше. Сиділа на призьбі й бачила перед собою тин з перелазом, за яким виднівся клапоть дороги з калюжею та трьома качками у ній. Трохи далі виднівся зелений, аж очі сліпив, вигін, і пастушки на ньому палили вогнище, хоч не було холодно і світив ясний день. Червоний вогонь мінився й палахкотів, а високо над ним здіймалася сива хмара диму. «Такий малий вогонь і такий дим», — подумала вона, і їй здалося, що в тій хмарі щось плаває й купається. Бачила молоде тіло, голе й лискуче, що задоволене плескалось посеред диму, й пізнала у тій купальниці Варку Морозівну, саме ту, яка наснилася їй цієї ночі.
— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.
— А звісно, — сказала стара й очі потупила. — Смієшся з мене, бо де вже мені до тебе?…
Знову дивилася собі під ноги й бачила траву. Тихий голос відчувала, і щось таке дивне й сумне в ньому бриніло. Щось наче зелений плач чи жаління якесь, а може, пісня. «Радше пісня, — подумала вона, — але співає її хтось не вельми веселий». Той хтось не вельми веселий, здається, підійшов до неї і став поруч. Хтось не мав тіла, але він був. Відчувала, що дихає й дивиться на неї. Дивиться, наче очікує, щоб вона щось одповіла.
— Що ти від мене хочеш, Варко? — спитала голосно, але Варка у хмарі диму, що звивався від невеликого вогню, тільки засміялася.
— А звісно, — сказала стара й очі потупила. — Смієшся з мене, бо де вже мені до тебе?…
Знову дивилася собі під ноги й бачила траву. Тихий голос відчувала, і щось таке дивне й сумне в ньому бриніло. Щось наче зелений плач чи жаління якесь, а може, пісня. «Радше пісня, — подумала вона, — але співає її хтось не вельми веселий». Той хтось не вельми веселий, здається, підійшов до неї і став поруч. Хтось не мав тіла, але він був. Відчувала, що дихає й дивиться на неї. Дивиться, наче очікує, щоб вона щось одповіла.