Страница:
Варка сама нестямилася, як пішла. Ішла, поспішаючи до хати під бузковою горою, і радісно всміхалася назустріч тій, що була, як дві краплі води, схожа на неї й пильно її виглядала.
ПЕРЕВІЗНИК
ПЕРЕВІЗНИК
Перевізник прокинувся — хтось його гукав. У хаті було сутінно й прохолодно, крізь вікно лилося жовтаве місячне світло, і перевізник не міг розчовпати, чи той погук правдешній, а чи йому наснилося. Озирнув каламутним поглядом стіну з мисником і врізаним у нього коником та потягся п'ятірнею, щоб почухмаритися, коли почув, що його таки гукають.
Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежанні тіло: хотілося вилаятися на це невчасне гукання, і він забурмотів щось собі під ніс, але почовгав до сіней.
Надворі його облило холодним сріблом — ніч була широка й простора, як може бути на початку осені; довкола стояла така тиша, що все здавалося зумисне принишкле. Незвично 'ступалося під таку тишу; перевізникові зовсім не хотілося сідати в човен та їхати на перевіз, і він до болю в очах вдививсь у потуманений простір.
Річка куріла, хвости пари стояли над водою і неначе оживали в місячному сяйві. Здавалося, горить мертвим німим вогнем вода, ламалися на течії місячні зблиски — хтось неначе засипав річку золотими й срібними монетами.
Погукали втретє, і він посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до річки. Осипалася під ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручі і, як дріб, дзвінко сипалась у воду. Перевізник розв'язав закляклими пальцями шнурчану прив'язь, а коли випростався, зелені з червоним вогники застрибали йому перед віч. Постояв хвильку, щоб відкотилася йому від голови кров, а тоді вліз у човна і відштовхнувся од берега веслом.
Плив через водяну куряву — туман і дим; плив по золотих і срібних монетах, і йому зі сну ще крутилася голова. «Кого б то носило поночі? — думав він, удивляючись на той бік, де невиразно бовваніла чужа постать. — Чи в село, чи заблукав хтось?»
Вода забурунила під веслом, і він натис на нього сильніше — переїжджав швид. А коли впорався і човен знову винесло на тихе, почув дзвіночки. Буцім хтось повісив їх над головою, і вони, ніжні й дзюркотливі, як та ж таки течія, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув іще кілька разів веслом і пристав до піщаної коси, по якій тут і там виднілися вичавлені сліди його човна.
Чоловік на березі здивував його. Був це розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і в новеньких лискучих чоботях. Сидів, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих чоботях. В роті у нього стримів цибушок, тютюн був духмяний, і перевізник пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортіло запалити й собі, але зважив відкласти це на потім — нині треба везти цього чепуруна.
Перевізника й досі не покинув сон, в голові ще гули джмелі; він був, однак, трохи змерз, і зараз його також пробирало від нічної вільги. Тим часом пан умостився на лаві, і перевізник відштовхнувся од берега. Човен розвернуло, і за кілька махів об борт уже забилися слизькі хвильки. Йому знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди — вгорі розширювався темно-синій блават, проколений безліччю зірок. Місяць панував у ньому, повний, аж тремкий. Світло виливалося з княженка хвилями, здавалося, він купався в розтопленій міді, замішаній на молочних вершках. Пан сидів перед ним непорушне, і перевізник ковтав раз від разу чудові хвилі диму, що вивіювалися йому з-над плеча.
Човен черкнув об жорству — пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву, на якій ще лежали великі перевізникові сліди, бо вся трава в тому сивому світлі поблимувала дрібними скалками. Пан вийшов на горб, перевізник ледве встигав за ним, а коли дійшли хати, повернувся.
Його обличчя здалося перевізникові трохи засиненим, врешті, засинений тепер був цілий світ; пан вийняв цибушка й сумно всміхнувся, блиснувши двома рядами викоханих зубів. Від тої усмішки трем пройшов по перевізниковому тілі, він, однак, розсердився на ті смішки. «Скалить тут зуби», — недоброзичливо подумав, а коли вони дійшли до обійстя, сказав, відверто вколовши пришельця гострим поглядом:
— То оце я, пане, вдома. Платіть, бо вже йду.
— Заплачу в хаті, — коротко відказав пан, і перевізник пішов у хвіртку.
Він не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його кроки. Йому заватіла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася. Відчинив двері, вже не слухаючи ланових кроків, — увійшов у темні сіни. Йому вдарив у вічі кислий запах кожуха, замішаний на сіні, — перевізник налапав клямку, а коли розчинив двері, раптом спинився.
Кроків за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, — було тихо. Він повернувся й вийшов надвір, Навколо ані душі! Тоді заплющився — голова ще й досі була закутана сном. Стояла нерушна тиша, і він, розплющившись, побачив спокійне, закурене річкове плесо, втоплений у місячному тумані протилежний берег і зарошену траву; покритий сивим попелом ночі тин, хлів, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якій давно не було собаки. Дивився на все це спокійно й трохи змучено. Але тиша стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; він знову відчув, що його тягне до сну й пішов у хату, потягнувши з сіней і кожуха.
Прокинувся знову від погуку, який відразу ж відігнав од нього сон. Сів на полу, в хаті було темно, хоч в око стрель, йому навіть здалося, що осліп, — чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвіжої постелі, неприбраного мешкання, відваленої від стін глини, горщиків, попелу від печі, трухлявого дерева, трав, розтиканих попід стелею, запах сіна з розчинених у сіни дверей. Він сидів, бо сон, хоч відступив, ще не покинув його; якісь уривки, кольори, обличчя з ікон, шматки облич, наче побито їх на черепки. Пошукав очима вікно — ледве мріло перед ним, мале, наполовину затулене рядниною од місяця.
Перевізник заплющився: заграло місячне проміння, роса, сліди в росі, побачив хвилі туману над річкою, хату, що врізувалась у порожній краєвид, коли дивився на неї од води.
Погукали вдруге, він почув це так чітко, ніби покликали його з протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги боліли йому ще тяжче, хруснули суглоби, і він заточився, так незручно ступив.
Лапав у темряві клямку — двері в сіни й справді не були причинені. Тут уже прочувалася нічна прохолода, і він мерзлякувато пощулився.
Сінешні двері наче вивалилися на подвір'я, тут теж було темно, хоч і вільніше дихалося. Він не побачив неба, очевидно, захмарило — там, угорі, висіла чорна прірва, багатозначна й глибока. І перевізник не зміг дивитися туди, в ту прірву, де нещодавно так вільно царювали місяць і зорі, тим більше — його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб і дзвінко впав на річкове плесо, ніби птах, що хоче вхопити рибу.
Йому здалося, що це вже було: птах і ця риба. Побачив — великий чорний птах, що заслонив небо, крила його — ніч, а тіло його — небо. Побачив — велика срібна риба, що недавно була місяцем, але необережно впала в річку і втопилася…
Перевізникові й цього разу не хотілося їхати на перевіз, але чоловік уже, певне, застоявся, — а хто його перевезе, коли він єдиний тут перевізник. Пішов із горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, і намагаючись хоч трохи зігрітися.
Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевізник раптом помітив, що його босі ноги мокрі також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, і той захитався, ледве не черпнувши води. Зажуркотіла, забурмотіла вода, його повернуло кілька разів, ніби втрапив у вир, хоч виру, він знав те достеменне, тут не було.
Весло на дотик — мокре й слизьке, як живе холодне тіло, і він стис його, щоб поставити човна супроти течії. Кількома дужими ударами перескочив течію і виплив на тихе. Тоді витер полою сорочки чоло.
Повіяло легким, трохи колючим вітром, він віддихався, а човен зручно врізався в косу, на якій так само, як і того разу, сидів розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і нових лискучих чоботах. У тому місці, де сидів, впираючись руками на кийок, розливалося бліде мертве світло, і те світло грало на лискучих панових передках. З люльки висипалися іскри, й куріло так само запашним тютюном. Перевізник подумав, що він забув закурити, а зараз цей духмяний пах солодко забив йому горлянку.
Пан вмостивсь у човні, й перевізник відпихнувся веслом.
Він плив по чудній чорній річці. Вгорі все ще не було неба, темна пуща, густі зарості, бездоріжжя, вертепи з диким звіром, з дикими птахами і з таємничим життям. Небо було й тут, унизу, під днищем, його човен плив по тій неозорій пущі, перелітав через столітні дерева, дупласті, напіввисохлі, які простягали до нього корячкуваті руки. Знав: небо завжди відбивається у воді, а вода — в небі. Вони переливаються одне в одне завжди, і завжди хапала його човен течія, йому треба було налягати на весло, щоб перерізати її днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку небо прагло присипати уламками покаліченого місяця й зір. Але сьогодні не було й цього світла, темрява заступила небо й воду, між ними проклалася сіра смуга, по якій плив човен. І він поспішив переїхати швид, поспішив вислизнути з-під важкої, чорної брили, що лягала йому на голову й плечі, і таки перевезти цього пана.
Пан сидів до нього спиною, спокійно кушпелив люльку, спокійно пускав дим, а коли вони приїхали, неквапно виліз із човна. Вони рушили під горб, а за хвилю перевізник спинився перед хвірткою.
— То оце вже, пане, я вдома, — сказав він. — Платіть гроші, бо вже йду!
— Заплачу в хаті! — коротко сказав пан, і перевізник знову міг роздивитися його обличчя. Невисокий лоб під оббитою хутром дорогою шапкою, завеликий, розплесканий унизу ніс, два пишні вуса, що чорніли над губою, в роті — люлька, а очі дивляться просто, навіть лагідно.
— Мені б оте… — несміливо почав перевізник. — Я бідний чоловік…
— Заплачу в хаті! — сказав пан і трохи різко додав: — І за обидва рази!
Перевізник послухався. Пішов у хвіртку й почув, як та хрипко зачинилася за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок і відчинив двері. З сіней на нього війнуло духом сіна, він перейшов їх і раптом спинився. Кроків за собою не чув, тож повернувся і, як тоді, вийшов на ганок.
Сів на приступці й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгоміння, ніч темна й непрозора, навкруги ані шереху, дихнуло на нього запахом річки й риби, якихось незнайомих йому квітів, кінського поту, сухого зілля. Дививсь у глибінь, немов задумався; крапнуло кількома гострими краплями, але навіть не звів голови. Йому почулося, як із кручі в річку сиплеться пісок, однотонне й шарудливо, — пісок сипався навпереміж із дощем; хвиля за хвилею налітали на хату, ніби хотіли поховати її в собі, а він сидів заціпенілий і очманілий; війнув вітер, і його знову обсипало піском, пісок замітався з ганку в розхилені двері хати, а він тримав руки на колінах і дивився.
Тоді зітхнув (одяг на ньому був майже мокрий) і повільно зайшов до хати, так і не зачинивши ні хатніх, ні сінешніх дверей.
Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голосніше й вимогливіше, і він зірвався з постелі й вибіг із хати. Було так само темно, він спинився біля хвіртки, затамувавши подих і чуючи, як голосно б'ється йому серце. Загукали ще раз, і він пішов на той голос — чулось у ньому владне прохання й затаєний біль. Пішов до річки — скинулася важко риба, гухнула серед плеса, і перевізник згадав, що хоче курити. Все в ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню. Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, і відчув полегшу. Від тютюну розпогодилося йому в голові, прочистилося, і він збадьорів. Відв'язав човна і, пускаючи хмару диму, подався на той бік.
Уже не здивувався, й утретє побачивши того-таки пана. Той сидів, спершись на кийок і витягши ноги в лискучих чоботах. У роті в нього стримів цибушок, і хвилі запахущого диму огортали його, наче хмаринка. Перевізник палив і собі, вони дивилися один на одного, пихкаючи навпереміж димом, пан — з цікавістю, а перевізник — із незрозумілим йому викликом. Пливла ніч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що від неї все покривалося сухим, як цвіркуновий свист, дзенькотом. Дерева підступили до самої води — стояли за пановою спиною, наче він їх привів, та й сам здавався з дерева. Ті дерева кожне мало обличчя, він побачив за пановою спиною багато живих тіл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю, як пісок: осінь, подумав він, ще не пора б.
Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна ніч! Однак перевізник бачив цей жовтий колір — все немов тліло, і той пан, і дерева, — бачив тільки ці дві барви: жовту й чорну, вогонь, який проникає в ніч, з'їсть її а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врешті перевізник присів на ніс човна. В нього тремтіли руки, він поставив їх перед собою: великі, жилаві, потріскані, він побачив і панові руки: блискучі, синюваті й виплекані.
На річці вдруге скинулася риба, і вони наче струсили з себе заціпеніння. Пан пішов до човна й сів, як перше, спиною до нього. Перевізник відштовхнувся, й вони попливли.
Помітив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомість ковтав дим, що вився з-за панової спини, і слухав, як вогко дихає на нього ріка — ота прірва чорна й бездонна — і як під веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода.
— Ну, от я й удома, — сказав перевізник. — Платіть уже, пане, чи що?
Пан стояв супроти нього й сумно всміхався. Здається, виплив місяць, повиднішало, над річкою стояв туман, блакитна габа висіла по той бік її, хата заблищала вікном, солом'яна покрівля була мокра; перевізник ступив до хвіртки, хоч пан йому не відповів. Утомився чи образився, спустив голову і йшов додому. Тим часом знову споночіло, і перевізник почув за спиною сипкий шепіт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестіло листя, вітер штовхнув його в спину, було достобіса парко, і він подумав про дощ.
«Але я вже не буду такий дурний, — подумав він, — і не дам себе окрутити!»
Знову почув гомін багатьох голосів і вслухався. Уривки слів чи незрозуміла мова, шепіт листя, шепіт незнайомих людей — стояв на ганкові, тримаючись за клямку, і не зважився переступити порога.
— Ну йди! — почув він панів голос. — Думаєш, одурю?
Перевізник хотів повернутися. Але незнана сила скувала йому плечі. «Я не дам себе окрутити», — подумав він, а позаду знову зашамотіло.
І вже по— справжньому захотів повернутися. Напружив усю силу, з'явилась у ньому і злість, повертав тіло, як повертають заржавілу корбу.
— Казна-що! — бурмотів він, відчуваючи, як червона барва заливає йому обличчя.
За спиною так само шепотіли — листя, голоси, ніч, попереду виднівся шмат білої, аж синьої, стіни з облупленим рогом — він усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух від спекоти, на річці плеснуло — знову риба, яку він уже не побачить. Небо розмовляло з рибою і з деревами — цей сплеск і шамотіння, подумав він, біжать нічниці зі своїми снами. Але йому сьогодні нічого не снилося; то коротка мить, знав він, хвилину тому чув пановий голос, не може він далеко відійти. «Цього разу, — вирішив він, — я не дамся!»
Хотів повернутись і закричати: «Це все чортівня, я знаю, що все це чортівня!» — але відчув нехіть і ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. «Треба увійти в хату або обернутися», — стукало йому до голови. Він ловив уривки слів… так, так, все це знайоме й незнайоме… але він розуміє… хто знає цей біль чи сумнів… ніч така широка, чорна чи біла, як молоко і як смола…
Напружував силу, збирав її, наче звір, що готується до стрибка, слова так само миготіли в мозку… розтлумачити все ще чи буде час… не все кладеться так просто… не все, як шальки, і не все, як слова… надходить мент… і нікого не покличеш, тут тільки річка… село, і хати, і люди — це так невимірне далеко… с а м о т о ю ж и т и — ч о р т і в в о д и т и.
«Чортів водити! — закипіла в ньому злість. — Але цього разу я не дамся!»
Відчував, ще хвиля, ще трохи — і дикий спалах освітить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця ніч, а чортівня розвіється в дим.
І він щосили рвонувся з місця. Відірвав, лишивши прирослу до клямки шкіру, руку, підірвав підошви чобіт, що вклеїлися були в долівку, і крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодості, — дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який підіймав на шию коня і міг битися з п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напружені, — тепер жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повітря й кинувся з ганку на подвір'я.
Все було сіре, врешті, сіре було повітря, неначе сітка, сплетена зі старої обкіптюженої павутини. Він розірвав цю сітку, змахнув кулаками і раптом спинився: у дворі стояла корова. Дивився на неї здивовано, корова мала гладкі боки, її голова витиналася гострими рогами, і теплі очі світилися до нього, немов запрошуючи увійти в себе.
І перевізник розізлився по-справжньому. Він знав — уже давно живе на обійсті сам, вже давно не має ні корови, ні пса, і він уже старий, а вночі слухає пісок, що сиплеться з крутого берега у річку. Він і зараз чує той сипкіт, сипкіт чи шамотіння, але злість уже захопила його. Він затремтів, мозок заслало сірою вовною, сльози вибилися йому з очей.
— Не такої плати я хотів, а заслуженої! — люто зашипів він і кинувся на корову з дубчаком. Ударив, тварина заревіла й рвонулася на прив'язі, він ударив її ще раз, корова звелася ставма і заревла. І він осатанів. Бив тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долі, і він утоптав її в болото, біле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили під благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем і радістю, з плачем та сміхом, плакав і танцював, а корова рвала прив'язь і металася, хапала ротом повітря й махала головою.
— Не хочу я брати більше, ніж заробив! — закричав перевізник на повний голос і вгатив корову по голові.
І йому здалося, що засвітилося навкруги, а корова раптом зупинилася. Він ще раз ударив її, але вона не рухнулася. Тоді він побачив її повні болю очі, її розкривавлений писок — з тварини спадала шкура. Він випустив дубчака і здивовано, зніяковіло дивився на болющі очі й поранені губи. Бачив, як крапає крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й корова, не міг уже сказати і що. Розпадалась у нього на очах, як глина з підмитого водою берега; глина в кручі, коли падає дощ. Побачив між тої глини білі кістки, їх вимивало, як водою. Зникали й очі, тільки дві сльозини, як роса на тонкій літній павутині, і дві червоні краплі проростали сотнями корінців у землю, стаючи квітами.
— Я не міг того знатні — пробурмотів він, відвертаючись. — Бог свідком, не міг я того знати!
Повернувся й отетерів. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сіре обличчя й важко опущені вуса.
— Що треба? — спитав перевізник, понуро йдучи додому.
— Обернися! — одказав йому пан.
— Мені не треба нічого цього знати, — кинув перевізник. — Не моя то справа.
— Що, не твоя справа? — перепитував пан.
— Не моє це діло, кажу, — перевізник ступив на ганок.
— Я не заплатив тобі, — сказав смутно пан.
Перевізник зупинився. Зирнув на пана, на річку, що курілася й досі, на те місце, де стояла корова — купа глини чи гною, на порожній хлів і порожню собачу буду, на хвіртку, його брови злегка піднялися — у хвіртці стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсідалися дівчата, зморено відкинувши набік чудові риб'ячі хвости; він побачив і тих, звідтам: людей з коронами дерев замість шапок, дівчата були убрані в гілля; чоловіків, які мали тіло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з відвислою щелепою. Зіщулившись, стояли домовики, порозсідалися на клунках відьми й відьмаки — все це начебто чекало чогось, і перевізник дивився на них спокійно, тільки звівши злегка брови. Бо він подумав про глину, якої навалено в нього на подвір'ї, про човен і про те, що треба змінити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак він подумав, що, коли б зараз покликано його на перевіз, вже не пішов би.
— Бо вже так тяжко стає тримати повіки, — сказав він панові, і той, розуміючи, розвів руками.
«Власне, я хочу роздивитися», — подумав він, пробираючись через довгі холодні сіни. — Треба взяти ліхтарню і присвітити».
Ішов вздовж шолудяної стіни, здалося йому, що прохід круглий, наче горлянка. Але він був спокійний.
— Біс його знає, де та ліхтарня, — бурмотів він. — Поклав тутечки, але біс його знає… Тоді він побачив вогонь.
— Ну от, — сказав, — хтось її і засвітив. Вийшов на ганок, все ще думаючи про дивних своїх гостей.
— Чи вони хоч знають, куди я їх перевіз? Можуть помститися: й за корову, і за те, що їм тепер уже не жити!
Він спустився з ганку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного подвір'я. Звів ліхтарню й придивлявся.
До нього підійшов пан.
— Мусиш умерти й ти, Хароне, — прорік, пильно дивлячись на перевізника. — Не треба було нас перевозити.
— Я не хочу вмирати, — відповів перевізник сухими вустами.
Стояла ніч, і йому причувся запах. Трав і корінців, піску й глини, старого шмаття, свіжозловленої риби, вимоклого дерева й немитого тіла, нагрітого сонцем каміння і сіна, гною й пороху. Він почув: до нього щось торкається — сипався пісок. Білий, іскристий, з шурхотом падав із неба, наче дощ. І він облизав сухим язиком перепалені губи. Перед ним висіли дві сльозини, як два вогники, а пісок сипався й сипався, засипаючи і його, й двір, і всіх, хто був у тому дворі. Він побачив дві червоні квітки, що росли на безлічі корінців, — то вони, здається, пахли. Усміхнувся до них, здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, і простяг руку. Велику, сіру, кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясисті, жилаві пелюстки. Але то був тільки мент, бо над ним закружляли раптом великі птахи, що мали крилами ніч, а тілом — небо. І він з жалючим проханням зирнув їм у вічі.
1967-1980 рр.
Устав, ледве розгинаючи заклякле в лежанні тіло: хотілося вилаятися на це невчасне гукання, і він забурмотів щось собі під ніс, але почовгав до сіней.
Надворі його облило холодним сріблом — ніч була широка й простора, як може бути на початку осені; довкола стояла така тиша, що все здавалося зумисне принишкле. Незвично 'ступалося під таку тишу; перевізникові зовсім не хотілося сідати в човен та їхати на перевіз, і він до болю в очах вдививсь у потуманений простір.
Річка куріла, хвости пари стояли над водою і неначе оживали в місячному сяйві. Здавалося, горить мертвим німим вогнем вода, ламалися на течії місячні зблиски — хтось неначе засипав річку золотими й срібними монетами.
Погукали втретє, і він посунув, ледве переставляючи ноги, з горба до річки. Осипалася під ногами жорства, з шурхотом зсувалася з кручі і, як дріб, дзвінко сипалась у воду. Перевізник розв'язав закляклими пальцями шнурчану прив'язь, а коли випростався, зелені з червоним вогники застрибали йому перед віч. Постояв хвильку, щоб відкотилася йому від голови кров, а тоді вліз у човна і відштовхнувся од берега веслом.
Плив через водяну куряву — туман і дим; плив по золотих і срібних монетах, і йому зі сну ще крутилася голова. «Кого б то носило поночі? — думав він, удивляючись на той бік, де невиразно бовваніла чужа постать. — Чи в село, чи заблукав хтось?»
Вода забурунила під веслом, і він натис на нього сильніше — переїжджав швид. А коли впорався і човен знову винесло на тихе, почув дзвіночки. Буцім хтось повісив їх над головою, і вони, ніжні й дзюркотливі, як та ж таки течія, забили йому голову солодким похлюпуванням. Змахнув іще кілька разів веслом і пристав до піщаної коси, по якій тут і там виднілися вичавлені сліди його човна.
Чоловік на березі здивував його. Був це розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і в новеньких лискучих чоботях. Сидів, обпершись на кийок руками й виставивши вперед ноги в тих чоботях. В роті у нього стримів цибушок, тютюн був духмяний, і перевізник пожадно ковтнув м'яку хвилю диму. Закортіло запалити й собі, але зважив відкласти це на потім — нині треба везти цього чепуруна.
Перевізника й досі не покинув сон, в голові ще гули джмелі; він був, однак, трохи змерз, і зараз його також пробирало від нічної вільги. Тим часом пан умостився на лаві, і перевізник відштовхнувся од берега. Човен розвернуло, і за кілька махів об борт уже забилися слизькі хвильки. Йому знову задзвонило над головою, аж зиркнув туди — вгорі розширювався темно-синій блават, проколений безліччю зірок. Місяць панував у ньому, повний, аж тремкий. Світло виливалося з княженка хвилями, здавалося, він купався в розтопленій міді, замішаній на молочних вершках. Пан сидів перед ним непорушне, і перевізник ковтав раз від разу чудові хвилі диму, що вивіювалися йому з-над плеча.
Човен черкнув об жорству — пан поволеньки встав. Вони вийшли на траву, на якій ще лежали великі перевізникові сліди, бо вся трава в тому сивому світлі поблимувала дрібними скалками. Пан вийшов на горб, перевізник ледве встигав за ним, а коли дійшли хати, повернувся.
Його обличчя здалося перевізникові трохи засиненим, врешті, засинений тепер був цілий світ; пан вийняв цибушка й сумно всміхнувся, блиснувши двома рядами викоханих зубів. Від тої усмішки трем пройшов по перевізниковому тілі, він, однак, розсердився на ті смішки. «Скалить тут зуби», — недоброзичливо подумав, а коли вони дійшли до обійстя, сказав, відверто вколовши пришельця гострим поглядом:
— То оце я, пане, вдома. Платіть, бо вже йду.
— Заплачу в хаті, — коротко відказав пан, і перевізник пішов у хвіртку.
Він не обертався. Чув, як хрипко плеснуло за паном, чув за собою його кроки. Йому заватіла голова, а коли ступив на ганок, то й крутнулася. Відчинив двері, вже не слухаючи ланових кроків, — увійшов у темні сіни. Йому вдарив у вічі кислий запах кожуха, замішаний на сіні, — перевізник налапав клямку, а коли розчинив двері, раптом спинився.
Кроків за собою не чув. Прислухався, аж закололо йому в вухах, — було тихо. Він повернувся й вийшов надвір, Навколо ані душі! Тоді заплющився — голова ще й досі була закутана сном. Стояла нерушна тиша, і він, розплющившись, побачив спокійне, закурене річкове плесо, втоплений у місячному тумані протилежний берег і зарошену траву; покритий сивим попелом ночі тин, хлів, у якому вже не було худоби, й собачу буду, в якій давно не було собаки. Дивився на все це спокійно й трохи змучено. Але тиша стояла надто широка, щоб уражатися чи лютувати; він знову відчув, що його тягне до сну й пішов у хату, потягнувши з сіней і кожуха.
Прокинувся знову від погуку, який відразу ж відігнав од нього сон. Сів на полу, в хаті було темно, хоч в око стрель, йому навіть здалося, що осліп, — чорна вовна, морочна хвиля, задуха, запах кожуха, несвіжої постелі, неприбраного мешкання, відваленої від стін глини, горщиків, попелу від печі, трухлявого дерева, трав, розтиканих попід стелею, запах сіна з розчинених у сіни дверей. Він сидів, бо сон, хоч відступив, ще не покинув його; якісь уривки, кольори, обличчя з ікон, шматки облич, наче побито їх на черепки. Пошукав очима вікно — ледве мріло перед ним, мале, наполовину затулене рядниною од місяця.
Перевізник заплющився: заграло місячне проміння, роса, сліди в росі, побачив хвилі туману над річкою, хату, що врізувалась у порожній краєвид, коли дивився на неї од води.
Погукали вдруге, він почув це так чітко, ніби покликали його з протилежного кутка хати. Устав, хоч ноги боліли йому ще тяжче, хруснули суглоби, і він заточився, так незручно ступив.
Лапав у темряві клямку — двері в сіни й справді не були причинені. Тут уже прочувалася нічна прохолода, і він мерзлякувато пощулився.
Сінешні двері наче вивалилися на подвір'я, тут теж було темно, хоч і вільніше дихалося. Він не побачив неба, очевидно, захмарило — там, угорі, висіла чорна прірва, багатозначна й глибока. І перевізник не зміг дивитися туди, в ту прірву, де нещодавно так вільно царювали місяць і зорі, тим більше — його знову погукали. Крик ударивсь у прибережний горб і дзвінко впав на річкове плесо, ніби птах, що хоче вхопити рибу.
Йому здалося, що це вже було: птах і ця риба. Побачив — великий чорний птах, що заслонив небо, крила його — ніч, а тіло його — небо. Побачив — велика срібна риба, що недавно була місяцем, але необережно впала в річку і втопилася…
Перевізникові й цього разу не хотілося їхати на перевіз, але чоловік уже, певне, застоявся, — а хто його перевезе, коли він єдиний тут перевізник. Пішов із горба донизу, ступаючи, мов на ходулях, і намагаючись хоч трохи зігрітися.
Було важко розв'язувати змоклу шворку, перевізник раптом помітив, що його босі ноги мокрі також; човен блиснув мокрим боком, вода сталево прогнулася, наче показала хребет. Стрибнув у човен, і той захитався, ледве не черпнувши води. Зажуркотіла, забурмотіла вода, його повернуло кілька разів, ніби втрапив у вир, хоч виру, він знав те достеменне, тут не було.
Весло на дотик — мокре й слизьке, як живе холодне тіло, і він стис його, щоб поставити човна супроти течії. Кількома дужими ударами перескочив течію і виплив на тихе. Тоді витер полою сорочки чоло.
Повіяло легким, трохи колючим вітром, він віддихався, а човен зручно врізався в косу, на якій так само, як і того разу, сидів розкішно вбраний пан в одежі тонкого сукна, в жупанці, підбитім дорогим хутром, і нових лискучих чоботах. У тому місці, де сидів, впираючись руками на кийок, розливалося бліде мертве світло, і те світло грало на лискучих панових передках. З люльки висипалися іскри, й куріло так само запашним тютюном. Перевізник подумав, що він забув закурити, а зараз цей духмяний пах солодко забив йому горлянку.
Пан вмостивсь у човні, й перевізник відпихнувся веслом.
Він плив по чудній чорній річці. Вгорі все ще не було неба, темна пуща, густі зарості, бездоріжжя, вертепи з диким звіром, з дикими птахами і з таємничим життям. Небо було й тут, унизу, під днищем, його човен плив по тій неозорій пущі, перелітав через столітні дерева, дупласті, напіввисохлі, які простягали до нього корячкуваті руки. Знав: небо завжди відбивається у воді, а вода — в небі. Вони переливаються одне в одне завжди, і завжди хапала його човен течія, йому треба було налягати на весло, щоб перерізати її днищем, залишивши голубу мерехтливу рану, яку небо прагло присипати уламками покаліченого місяця й зір. Але сьогодні не було й цього світла, темрява заступила небо й воду, між ними проклалася сіра смуга, по якій плив човен. І він поспішив переїхати швид, поспішив вислизнути з-під важкої, чорної брили, що лягала йому на голову й плечі, і таки перевезти цього пана.
Пан сидів до нього спиною, спокійно кушпелив люльку, спокійно пускав дим, а коли вони приїхали, неквапно виліз із човна. Вони рушили під горб, а за хвилю перевізник спинився перед хвірткою.
— То оце вже, пане, я вдома, — сказав він. — Платіть гроші, бо вже йду!
— Заплачу в хаті! — коротко сказав пан, і перевізник знову міг роздивитися його обличчя. Невисокий лоб під оббитою хутром дорогою шапкою, завеликий, розплесканий унизу ніс, два пишні вуса, що чорніли над губою, в роті — люлька, а очі дивляться просто, навіть лагідно.
— Мені б оте… — несміливо почав перевізник. — Я бідний чоловік…
— Заплачу в хаті! — сказав пан і трохи різко додав: — І за обидва рази!
Перевізник послухався. Пішов у хвіртку й почув, як та хрипко зачинилася за паном. Чув за собою його кроки, ступнув на ганок і відчинив двері. З сіней на нього війнуло духом сіна, він перейшов їх і раптом спинився. Кроків за собою не чув, тож повернувся і, як тоді, вийшов на ганок.
Сів на приступці й оперся об стовпець. Стояла тиша. Стигло безгоміння, ніч темна й непрозора, навкруги ані шереху, дихнуло на нього запахом річки й риби, якихось незнайомих йому квітів, кінського поту, сухого зілля. Дививсь у глибінь, немов задумався; крапнуло кількома гострими краплями, але навіть не звів голови. Йому почулося, як із кручі в річку сиплеться пісок, однотонне й шарудливо, — пісок сипався навпереміж із дощем; хвиля за хвилею налітали на хату, ніби хотіли поховати її в собі, а він сидів заціпенілий і очманілий; війнув вітер, і його знову обсипало піском, пісок замітався з ганку в розхилені двері хати, а він тримав руки на колінах і дивився.
Тоді зітхнув (одяг на ньому був майже мокрий) і повільно зайшов до хати, так і не зачинивши ні хатніх, ні сінешніх дверей.
Але йому не випало довго спати, бо знову загукали, цього разу голосніше й вимогливіше, і він зірвався з постелі й вибіг із хати. Було так само темно, він спинився біля хвіртки, затамувавши подих і чуючи, як голосно б'ється йому серце. Загукали ще раз, і він пішов на той голос — чулось у ньому владне прохання й затаєний біль. Пішов до річки — скинулася важко риба, гухнула серед плеса, і перевізник згадав, що хоче курити. Все в ньому зсохлось од цього бажання, похапцем витяг люльку й кресанув вогню. Пахнув димом, ковтнувши його пожадно й задоволено, і відчув полегшу. Від тютюну розпогодилося йому в голові, прочистилося, і він збадьорів. Відв'язав човна і, пускаючи хмару диму, подався на той бік.
Уже не здивувався, й утретє побачивши того-таки пана. Той сидів, спершись на кийок і витягши ноги в лискучих чоботах. У роті в нього стримів цибушок, і хвилі запахущого диму огортали його, наче хмаринка. Перевізник палив і собі, вони дивилися один на одного, пихкаючи навпереміж димом, пан — з цікавістю, а перевізник — із незрозумілим йому викликом. Пливла ніч, пливла вода, пливло небо, навколо стояла така тиша, що від неї все покривалося сухим, як цвіркуновий свист, дзенькотом. Дерева підступили до самої води — стояли за пановою спиною, наче він їх привів, та й сам здавався з дерева. Ті дерева кожне мало обличчя, він побачив за пановою спиною багато живих тіл з коронами-шапками, листя опадало з них на землю, як пісок: осінь, подумав він, ще не пора б.
Пан стояв серед того листя весь жовтий, хоч була така темна ніч! Однак перевізник бачив цей жовтий колір — все немов тліло, і той пан, і дерева, — бачив тільки ці дві барви: жовту й чорну, вогонь, який проникає в ніч, з'їсть її а чи вона його. Вони палили люльки, все ще по-безглуздому стовбичачи один супроти одного, врешті перевізник присів на ніс човна. В нього тремтіли руки, він поставив їх перед собою: великі, жилаві, потріскані, він побачив і панові руки: блискучі, синюваті й виплекані.
На річці вдруге скинулася риба, і вони наче струсили з себе заціпеніння. Пан пішов до човна й сів, як перше, спиною до нього. Перевізник відштовхнувся, й вони попливли.
Помітив, що у нього погасла люлька, але не виймав з рота, натомість ковтав дим, що вився з-за панової спини, і слухав, як вогко дихає на нього ріка — ота прірва чорна й бездонна — і як під веслом невдоволено журкоче чорна, мов смола, вода.
— Ну, от я й удома, — сказав перевізник. — Платіть уже, пане, чи що?
Пан стояв супроти нього й сумно всміхався. Здається, виплив місяць, повиднішало, над річкою стояв туман, блакитна габа висіла по той бік її, хата заблищала вікном, солом'яна покрівля була мокра; перевізник ступив до хвіртки, хоч пан йому не відповів. Утомився чи образився, спустив голову і йшов додому. Тим часом знову споночіло, і перевізник почув за спиною сипкий шепіт. Спинився, вже взявшись за клямку. Шелестіло листя, вітер штовхнув його в спину, було достобіса парко, і він подумав про дощ.
«Але я вже не буду такий дурний, — подумав він, — і не дам себе окрутити!»
Знову почув гомін багатьох голосів і вслухався. Уривки слів чи незрозуміла мова, шепіт листя, шепіт незнайомих людей — стояв на ганкові, тримаючись за клямку, і не зважився переступити порога.
— Ну йди! — почув він панів голос. — Думаєш, одурю?
Перевізник хотів повернутися. Але незнана сила скувала йому плечі. «Я не дам себе окрутити», — подумав він, а позаду знову зашамотіло.
І вже по— справжньому захотів повернутися. Напружив усю силу, з'явилась у ньому і злість, повертав тіло, як повертають заржавілу корбу.
— Казна-що! — бурмотів він, відчуваючи, як червона барва заливає йому обличчя.
За спиною так само шепотіли — листя, голоси, ніч, попереду виднівся шмат білої, аж синьої, стіни з облупленим рогом — він усе-таки повернеться. Але темрява була густа, йому заклало дух від спекоти, на річці плеснуло — знову риба, яку він уже не побачить. Небо розмовляло з рибою і з деревами — цей сплеск і шамотіння, подумав він, біжать нічниці зі своїми снами. Але йому сьогодні нічого не снилося; то коротка мить, знав він, хвилину тому чув пановий голос, не може він далеко відійти. «Цього разу, — вирішив він, — я не дамся!»
Хотів повернутись і закричати: «Це все чортівня, я знаю, що все це чортівня!» — але відчув нехіть і ослаб, дивне тепло, що поклалося йому в груди. «Треба увійти в хату або обернутися», — стукало йому до голови. Він ловив уривки слів… так, так, все це знайоме й незнайоме… але він розуміє… хто знає цей біль чи сумнів… ніч така широка, чорна чи біла, як молоко і як смола…
Напружував силу, збирав її, наче звір, що готується до стрибка, слова так само миготіли в мозку… розтлумачити все ще чи буде час… не все кладеться так просто… не все, як шальки, і не все, як слова… надходить мент… і нікого не покличеш, тут тільки річка… село, і хати, і люди — це так невимірне далеко… с а м о т о ю ж и т и — ч о р т і в в о д и т и.
«Чортів водити! — закипіла в ньому злість. — Але цього разу я не дамся!»
Відчував, ще хвиля, ще трохи — і дикий спалах освітить його мозок, спалах, од якого розсиплеться вся ця ніч, а чортівня розвіється в дим.
І він щосили рвонувся з місця. Відірвав, лишивши прирослу до клямки шкіру, руку, підірвав підошви чобіт, що вклеїлися були в долівку, і крутнувся на п'ятках. Мав таку силу, таке знесення, таку лють, що все покорилося йому, був уже, як у молодості, — дужий велетень, котрий убивав кулаком бика, дужий красень, який підіймав на шию коня і міг битися з п'ятьма молодцями. У ньому заграли м'язи, недавно так напружені, — тепер жили новим молодим життям. Видихнув перепалене повітря й кинувся з ганку на подвір'я.
Все було сіре, врешті, сіре було повітря, неначе сітка, сплетена зі старої обкіптюженої павутини. Він розірвав цю сітку, змахнув кулаками і раптом спинився: у дворі стояла корова. Дивився на неї здивовано, корова мала гладкі боки, її голова витиналася гострими рогами, і теплі очі світилися до нього, немов запрошуючи увійти в себе.
І перевізник розізлився по-справжньому. Він знав — уже давно живе на обійсті сам, вже давно не має ні корови, ні пса, і він уже старий, а вночі слухає пісок, що сиплеться з крутого берега у річку. Він і зараз чує той сипкіт, сипкіт чи шамотіння, але злість уже захопила його. Він затремтів, мозок заслало сірою вовною, сльози вибилися йому з очей.
— Не такої плати я хотів, а заслуженої! — люто зашипів він і кинувся на корову з дубчаком. Ударив, тварина заревіла й рвонулася на прив'язі, він ударив її ще раз, корова звелася ставма і заревла. І він осатанів. Бив тварину, аж слина сочилася йому з рота, шапка впала долі, і він утоптав її в болото, біле його волосся розкуйовдилося, груди важко ходили під благенькою чорною сорочкою. Бив ту корову з болем і радістю, з плачем та сміхом, плакав і танцював, а корова рвала прив'язь і металася, хапала ротом повітря й махала головою.
— Не хочу я брати більше, ніж заробив! — закричав перевізник на повний голос і вгатив корову по голові.
І йому здалося, що засвітилося навкруги, а корова раптом зупинилася. Він ще раз ударив її, але вона не рухнулася. Тоді він побачив її повні болю очі, її розкривавлений писок — з тварини спадала шкура. Він випустив дубчака і здивовано, зніяковіло дивився на болющі очі й поранені губи. Бачив, як крапає крапля за краплею кров, зрештою, корова вже не була й корова, не міг уже сказати і що. Розпадалась у нього на очах, як глина з підмитого водою берега; глина в кручі, коли падає дощ. Побачив між тої глини білі кістки, їх вимивало, як водою. Зникали й очі, тільки дві сльозини, як роса на тонкій літній павутині, і дві червоні краплі проростали сотнями корінців у землю, стаючи квітами.
— Я не міг того знатні — пробурмотів він, відвертаючись. — Бог свідком, не міг я того знати!
Повернувся й отетерів. Стояв перед ним усе той-таки пан, мав сіре обличчя й важко опущені вуса.
— Що треба? — спитав перевізник, понуро йдучи додому.
— Обернися! — одказав йому пан.
— Мені не треба нічого цього знати, — кинув перевізник. — Не моя то справа.
— Що, не твоя справа? — перепитував пан.
— Не моє це діло, кажу, — перевізник ступив на ганок.
— Я не заплатив тобі, — сказав смутно пан.
Перевізник зупинився. Зирнув на пана, на річку, що курілася й досі, на те місце, де стояла корова — купа глини чи гною, на порожній хлів і порожню собачу буду, на хвіртку, його брови злегка піднялися — у хвіртці стояв оброслий баговинням водяник. Довкола повсідалися дівчата, зморено відкинувши набік чудові риб'ячі хвости; він побачив і тих, звідтам: людей з коронами дерев замість шапок, дівчата були убрані в гілля; чоловіків, які мали тіло з вогню; драглистого лисуна, великого й важкого, з відвислою щелепою. Зіщулившись, стояли домовики, порозсідалися на клунках відьми й відьмаки — все це начебто чекало чогось, і перевізник дивився на них спокійно, тільки звівши злегка брови. Бо він подумав про глину, якої навалено в нього на подвір'ї, про човен і про те, що треба змінити мотузка, бо коли човна знесе, йому не буде чого й робити. Однак він подумав, що, коли б зараз покликано його на перевіз, вже не пішов би.
— Бо вже так тяжко стає тримати повіки, — сказав він панові, і той, розуміючи, розвів руками.
«Власне, я хочу роздивитися», — подумав він, пробираючись через довгі холодні сіни. — Треба взяти ліхтарню і присвітити».
Ішов вздовж шолудяної стіни, здалося йому, що прохід круглий, наче горлянка. Але він був спокійний.
— Біс його знає, де та ліхтарня, — бурмотів він. — Поклав тутечки, але біс його знає… Тоді він побачив вогонь.
— Ну от, — сказав, — хтось її і засвітив. Вийшов на ганок, все ще думаючи про дивних своїх гостей.
— Чи вони хоч знають, куди я їх перевіз? Можуть помститися: й за корову, і за те, що їм тепер уже не жити!
Він спустився з ганку, метикуючи, чи не краще втекти з цього чудного подвір'я. Звів ліхтарню й придивлявся.
До нього підійшов пан.
— Мусиш умерти й ти, Хароне, — прорік, пильно дивлячись на перевізника. — Не треба було нас перевозити.
— Я не хочу вмирати, — відповів перевізник сухими вустами.
Стояла ніч, і йому причувся запах. Трав і корінців, піску й глини, старого шмаття, свіжозловленої риби, вимоклого дерева й немитого тіла, нагрітого сонцем каміння і сіна, гною й пороху. Він почув: до нього щось торкається — сипався пісок. Білий, іскристий, з шурхотом падав із неба, наче дощ. І він облизав сухим язиком перепалені губи. Перед ним висіли дві сльозини, як два вогники, а пісок сипався й сипався, засипаючи і його, й двір, і всіх, хто був у тому дворі. Він побачив дві червоні квітки, що росли на безлічі корінців, — то вони, здається, пахли. Усміхнувся до них, здригнулися ледь-ледь кутики його вуст, і простяг руку. Велику, сіру, кострубату руку, що на мент зависла, наче гладила м'ясисті, жилаві пелюстки. Але то був тільки мент, бо над ним закружляли раптом великі птахи, що мали крилами ніч, а тілом — небо. І він з жалючим проханням зирнув їм у вічі.
1967-1980 рр.