Страница:
зирнула на нього: золотистий вiд засмаги i з ясними пiщинками, прилиплими
до шкiри.
- Я зiйду вниз завтра о десятiй, - тоном володаря сказав вiн. - Приходь
он до тi © скелi, - вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся.
Вона не посмiла заперечити. Голiвку ©й, правда, наче обручем стисло, бо
треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але то©
його усмiшки було для не© досить, щоб згодилася на ту ©хню завтрашню
зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього
золотистого хлопчака - хотiла-таки вступити в нього. Енергiйно поставила
на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся.
- Спробую прийти, - сказала i гадки не маючи, що за склом першого
звiдси вiкна сумно дивляться на не© великi материнi очi, а в серце ©©
стука , вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.
12
Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi
iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах
жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про
них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й
наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових
мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ©й наламати гiлля й винести
його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та
прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн,
зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як
завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало бува вдома.
- Лiто! - сказав Хлопець i мрiйно змружив очi. I Марiя побачила в тих
змружених очах справдешнiй образ лiта: з квiтами, золотавим пилком на них,
з плодами й зеленню. Вона почула вiд цього золотистотiлого хлопчака запах
рiчки й пiску й тихо помилувалася на його безхмарний вiк.
- Там, у ярах, - казав розважно Хлопець, - виритi водою пiдземелля. Я
©х i дослiджую. Зна те, треба довго повзати в темрявi, доки доберешся до
кiнця. Там пiдземелля розширю ться, я пробиваю у стелi дiрку i маю собi
кiмнату. Зна те, скiльки в мене таких кiмнат?
- Мабуть, з п'ять, - сказала Марiя Якiвна.
- Двадцять! - гордо сказав золотавотiлий хлопчак. - Я поки що диний
господар тих печер.
- А тобi там не страшно?
- Менi? - закопилив губу Хлопець, але очi його засвiтилися так, що
Марiя Якiвна зрозумiла: часом йому бува й страшно.
Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на
березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того
далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна
поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими
сливами та нiжношкурими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi
такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи
ос, а Хлопець таки призна ться ©й, що тодi, коли лазив вiн по ярах та
пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався,
коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся
наштовхнутися там на гадюк.
- Чого ж ти туди лазив, шибенику? - смiялася Марiя Якiвна.
- Щось мене манило, - призна ться вiн старiй учительцi...
Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого
ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк
не без тривоги. Майже не торкався ©жi, на столi годинами простоювала чашка
з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ©© одним ковтком.
Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий
полиновий дух - плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни.
Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрно© кiлькостi його
люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима.
Дивуватись можна було i з iншого: лежала над землею вже добре вiдчута
прохолода. Цей контраст був настiльки разючий, що кiлька Iванових кiз
стали здатнi заплiднитися. Про це сповiстила Марiя Якiвна чоловiковi, коли
вiн, майже ослiплий вiд сонця й вичерпаний вiд писання, зiйшов зi сходiв
та ступив у сад. Був погiдний i заспоко ний, майже такий, який бував
буденно, тож вона й подiлилася з ним такою ж буденною новиною. Вiн зирнув
на не© уважно, наче щось пригадав, а тодi тонка усмiшка торкнула його
вуста.
- Це вже непотрiбно, Марi ! - сказав спокiйно i, взявши зi стола ножа,
почав зрiзати шкурку iз яблука. Тонка i ясна смужка вилася з-помiж його
пальцiв, i, дивлячись на цю смужку, Марiя раптом вiдчула, що ©й заклало
подих:
передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Вiн же лишався так само
спокiйний, нiж його розiтнув яблуко на п'ять часток i з кожно© ретельно
вирiзав насiння. Тодi обернувся вiн до не© й сказав тихо й нiжно:
- Сiдай, Марi , з'©мо по яблуку.
Вона сiла, вiн присунув ©й блюдечко з очищеним плодом, а собi взявся
обчищати новий. Потiм вони поволi ©ли тi яблука, якi були чудовi й
розкiшне пахтiли, - плив вiд них запах серпневого сонця.
Пiсля того вiн поклав ©й на долоню свою руку i сказав так само тихо:
- Малий я спадок лишаю тобi, жiнко.
- Про що це ти говориш, Iване? - трохи занепоко но спитала вона.
Вiн мовчав. Дивився звуженими вiд сонця очима, i з них хлюпав на свiт
голубий та безмежний спокiй.
13
З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та
пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину,
пливав там кудластий туманець, - Старий Пiчкур, який трусив на рiчцi
вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звива з найтонших
ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ©© "шовкопряда",
i з вуст ©© мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи,
вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його,
закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже
застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона
виспiвувала, не дала ©й застановлятися, куди це подiвся так рано син. Вона
пiшла до старо©, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але старо© вона теж не
застала в поко©, що здивувало ©© ще бiльше - бабця таки любила
повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ©© з нiг
до голови сонце, i вона побачила, що в дворi сто©ть невеликий столик,
засланий слiпуче-бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про
щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив
ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара
тримала в однiй руцi недо©дене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку.
- Вирiшили поснiдати без тебе, - сказала стара, - бо ось наш парубок
збира ться показати сво©й дамi серця яри й печери.
- Тут нема нiяких дам, - спалахнув Хлопець. - Це моя товаришка, та й
годi!
- Ну, звiсно, - сказала стара. - Мусив би зрозумiти, що я жартую.
Почуття гумору - невiд' мна риса пожильцiв цього дому, чи не так. Галочко?
- Крiм хлопцiв, - усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на
©© вроду.
- Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, - пiдхопила так
само весело бабця.
- В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, - буркнув Хлопець.
- Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? - звела брови стара.
- Менi не до вподоби, коли мене хтось назива кавалером.
- Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й
прокололи б тобi черево!
- Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, -
пiшла на допомогу синовi Галя. - А насправдi, куди це ти збира шся,
мушкетере?
- Пообiцяв Неонiлi показати сво© володiння.
- I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах?
- Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився!
- I вона згодилася на це?
- А то ж як! - Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього
ззаду, а вiд того його чубок золотився.
- В нього достобiса самовпевненостi, - сказала Галя, стежачи, як вiн
iде. - В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною.
- Вiн не вклада в те нашого значення, - сказала спокiйно стара. - Тому
й не лукавить.
- Часом менi зда ться, що в нього розмито деякi комплекси, - сказала
Галя. - Перш за все чемнiсть та скромнiсть.
- Це було в усiх чоловiкiв цього дому, - сказала стара. - Майже всiх ©х
побивала гординя...
Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася.
- Що ж у цьому доброго?
- Хiба я щось казала про добре чи зле? - вигнула брови стара. - Я
засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдi ш.
- Все можна змiнити, бабцю, - вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя
води з умивальника.
Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила,
що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами.
- Велику дурницю сказала ти, ласочко, - по-менторському зауважила вона.
- Зна ш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у
ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли
б не було у ньому нiчого незмiнного.
Галя пiдiйшла до столу.
- Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець?
- Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, - пирхнула стара. - Снiданок
зготувала я!
Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в не© обличчя, що
Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в
сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до
©хнього дому, але була та, як завжди, порожня.
- Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? - з трiумфом
проказала стара. - Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон.
14
Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока
гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами
терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито
рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями,
вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове
вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно
б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав
ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався
нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його
вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й
обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали,
вiн навiть забув, куди й чого iде, - знав лише, що йти йому конче треба.
Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й
погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед
вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось
вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому
пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в
повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла
шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше.
Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй
одноповерховий продовгуватий будинок початково© школи. Поруч iнший
будинок, у дворi сто©ть Олександра Панасiвна, а бiля не© купка ©© дiтей.
Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка
до©ла серед двору кiз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його
видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у
шкiльному подвiр'©, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi.
Легкий шелест шовково© сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги,
бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чи©сь руки звели його голову, i
в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те
чудове питво, - розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того
вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям. "Господи, - шепотiв вiн,
перевертаючись на постелi, - така це мука нестерпна!"
Вiн прокинувся й ледве не ослiп вiд мiсяця, що дивився йому просто в
обличчя. Глибока, тиха й безмежна нiч стояла навколо, глибока й безмежна
тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи,
вийшов у шкiльний двiр. У кутку стояла розтрощена парта, i вiн присiв за
не©. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим при мно ввiйшов йому в груди,
прочистивши дихальнi шляхи. Мiсяць свiтив йому в спину, i на подвiр'я
вiдкидалася довга тiнь. Дим у мiсячному промiннi здавався ясно-синiй; пiд
каштаном валялися, густо насипанi за нiч, зеленi ©жачки, десь далеко чхнув
i затахкотiв по©зд, i йому здалося, що в цю нiч i пiд цим мiсяцем просторо
розширю ться йому душа. М'яко фосфоризували бiлi стiни школи, темно
дивилися вiкна, наче був цей дiм живою iстотою. Закукурiкав десь недалеко
пiвень i небо, повне драглистих зiр, раптом просвiтлiло. Повiяв свiжий, аж
гострий вiтер, i саме вiн розбудив на мент каштанове листя. Глухо
зашелестiло, i на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток
каштанiв. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, i в долоню
йому випало бiле тiло. Дихнув на повнi груди вогкого, свiжого, гiркуватого
запаху; повiтря навколо вже тремтiло, наливаючись непевним, сiрим, але
по-сво му принадним свiтлом: у тому свiтлi, яким поступово наповнювалося
небо, в цiй його оголеностi, вiдчув себе Володимир неприкаяним та
самотнiм. Йому здавалося, що для грудей його браку повiтря, що свiт став
круглий та замерзлий, а йому тiльки й лишилося, що отак безмовно сидiти на
цiй-от партi.
Вiн вийшов iз двору, покинувши в ньому тлiючий недопалок, i раптом
пiшов пiд гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволi,
вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно
скошувалася, по лобi йому текли струмки поту, свiжий ранковий вiтер дув на
нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, - подумав вiн,
дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зiрки, - який безум нещадний
веде мене, який незбагненний безумi"
Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сiдав на прискалок, а небо над
ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з' дну ться вiн iз тим небом
у дивовижний спосiб, ширшав i прояснювався сам, а той кра вид, який
розстелявся перед ним тим розлогiше, чим вище вiн пiдiймався, все бiльше
його захоплював: задимленi горби, синя рiчка в клубнях диму чи туману,
кущi й дерева, застиглi, наче вирiзанi несамовитим рiзьбарем горель фи.
Було важко дивитися на цей передранковий свiт i вiдчувати в серцi брилу
сво © безнадiйно© любовi. Йому навiть чудно стало, що сто©ть ось тут, на
скелi, зовсiм поруч iз сонним будинком, вiд якого долина раз у раз
пiвняче кукурiкання, - страшно йому стало, що його можуть побачити iз тих
пiдслiпуватих i на позiр мертвих вiкон. Йому навiть здалося, що з них i
справдi хтось дивиться; болiла йому натомлена нога, пiт просихав на чолi,
але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидiв на скелi i
тремтiв вiд вогко© прохолоди, якою вiяв передранковий легiт: щастя й
вiдчай заполонили його всього.
За Володимиром i справдi стежила вiд будинку пара пильних очей. Стара,
яку не брав у ту нiч сон, прикле©лася до шиби й бачила все те химерне
Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ©© й пiднесла. I чи
було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ©й та iлюзiя, зовсiм
забула стара про ветхi сво© лiта. Здалося ©й, що це й справдi повернувся
давнiй час, бо все було так само, як i колись iз нею. "Мiй тiльки, -
подумала стара, - не був такий вiдчайно несмiлий. Вiн прийшов у той ранок
i застукав у мо вiкно!"
Володимир звiвся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його
пiдiйти ближче, якийсь голос понуджував пiдiйти до вiкна, вiн навiть знав,
до якого, i легко застукати в шибку. Бачив те вiкно, вужче за iншi, з
обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербiла; в iншому
вiкнi тремтiла вiд нетерплячки стара, ©й аж голова закрутилася вiд
хвилювання, бо й хвилюватися було чого.
Володимир, однак, дiйшов тiльки до хвiртки. Спинився, як сновида, й
довго непорушне стояв на стежцi. Ранок уже до решти вибiлив небо, i смерк
поволi розтавав, тоншав i прозорiшав. Тодi Володимир озирнувся на схiд i
побачив раптом, як заграла на овидi ясно-малинова смужка. Та гра й те
свiтло сполошили його, i вiн наче зi сну пробудився: як це сталося, що
забрався аж сюди i сто©ть перед цi ю хвiрткою? Позадкував уражено, кинувши
зляканим поглядом на вiкна, i покульгав геть саме в той час, коли Галi
приснилися птахи, котрi летiли в червоному небi.
Стара розчаровано зiтхнула й подибала до свого лiжка. Лягла й заснула i
проспала твердим сном кiлька годин, а прокинувшись, згадала про чудного
блукальця в них на горi. Тихо засмiялася й похитала головою. "Мiй таки був
смiливiший, - подумала вона гордо. - Зрештою, i мiй був... така собi
шмата!"
15
Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона
знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня
ввiйшла ©й у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла -
сонячний свiтанок вiдбився на денцi ©© очей i незвичайно ©х посинив. Галя
примiряла всi сво© сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на
очi старо©, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ©© онука так
привабливо.
- Хочу пiти пройтися! - сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так
тяжко було витримувати той хитрий ©© при-мурець.
Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз не© i начебто весь серпень
пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих
плодiв i ©хнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояно© прохолоди в
по днаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на
онуку, ©й здалося, що недовго витрима вона свого знесення, оцi ©
незвично© бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, - то було теж прочуття
осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час
одне й однаково.
Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його
сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька
хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того
©хнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той
ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна
рвала в цей час траву для кiз...
Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й
обережна. Бачила рiчку i Старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм
вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, -
ма протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi
тоненькi постатi й миттю впiзнала - Хлопець повiв показувати сво©
володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй
душi серце, але ©й стало i смiшно на тих так заклопотаних - енергiйно йшли
по бiлiй, наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той
не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по сво му садку,
звiсивши бiлочубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва,
а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя.
З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах,
сiдали неподалець; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим
медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та
жорства зовсiм не перешкоджала ©й: сонце свiтило ©й просто у вiчi.
Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука ©© стискала бiлу
сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й
балансувала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ©© пiдтрима на тому
схилi чиясь сильна рука.
Отакою й побачив ©© з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори
голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв
Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до сво©х дверей i зайшов нишком
до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле
серце, - метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може,
Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому
метелику руку?
Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той
мент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася
трохи незграбно, а на вустах ©© засвiтилася знiяковiла й розгублена
всмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували помiж себе,
раптом трiснула.
- Добрий день! - мовили Галинi вуста.
- Доброго дня, Галино Iванiвно, - мовили i його вуста. - Куди це ви?
- На прогулянку, - сказали ©© вуста, i махнула вона голубою рукою. - Не
все ж воно й удома сидiти...
- А звiсно, - сказали i його вуста. - Я, до речi, теж засидiвся. Мо',
вiзьмете мене в компаньйони?
Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом
захлинувся вiд то© дивовижно© краси, якою вона палала. "Я збожеволiвi" -
подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ©© таких
повабливих очей.
Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ©© затанцювали на сумочцi,
яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн
ледве-ледь розчув.
- Зробите ласку, - сказала якнайтихiше. - Гуляти самотою не таке вже
велике й задоволення.
16
Хлопець спинився на горi, з яко© розгортався кра вид на всi чотири
боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому -
весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку,
щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися
порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися
вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня
церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась
углибину i впиралась у синю щiтку лiсу - саме за не© щодня сiдало сонце, i
Хлопець любив спостерiгати, як розпалю ться вечiрня заграва, наче той лiс
горить.
- Оце i мо© володiння, - сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним
поруч, плече в плече.
- Я тут нiколи не була, - сказала тихо Неонiла, а очi ©© дивилися
заворожено й покiрливо.
- Звiдси свiт широкий! - промовив Хлопець, i його змруженi очi
засмiялися й заiскрили.
"Часом сто©ш так, - подумав вiн, - тебе порива пiти не озираючись".
Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено.
- Пiшли! - сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори.
Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки
дiсталися до найближчо© кручi.
- Диви, як я бiгаю! - сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг
серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з
густим шурхотом.
- Я так не зможу! - крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк
кручi.
- А ти спробуй!
Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ©© пiдмивало так само
перебiгти через кручу й собi. Але зата ний дiвочий iнстинкт спинив ©© i
примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг
уже назад по тiй-таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячо©
зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося
воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей
мент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ©й назустрiч, ©й здалося,
що весь свiт дивно одмiнився.
- Навчився тут такi коники викидати! - догодила вона йому, але його
обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват.
- Зна ш що? - сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до не©. - Ми
полiземо в найбiльшу печеру.
Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона
обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як
тим-таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступа в чоловiковi
слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець
пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв.
- Все гаразд, - сказав вiн. - Можна лiзти!
Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ©© серденько стислось у кулачок,
спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула
вслiд за Хлопцем.
- Обережнiше, - почула вона в темрявi його голос, - тут треба повзти.
Не квапся, щоб не зачепилась об корiння.
Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й
колiна ©© потрапляли у вогку землю - дихала на не© холодна темрява, але
вона повзла й повзла, вiдчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання.
Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час
вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано
лопатою сидiння, на якi накидано сухо© трави й листя. Хлопець сiв на одне
iз них, як у трон.
- Спочинь, - запропонував вiн. - Звiдси вже можна вибратися нагору. Але
поведу тебе далi. Не бо©шся?
Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ©й мало бути страшно, коли
вона разом iз ним?
- Молодець! - похвалив вiн. - 3 тобою варто дружити. Ходiмо далi!
Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною
Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася.
Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець -
крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по
просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге
корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та
листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко
розплющеними очима.
- Я вiдкрив тобi найбiльшу iз сво©х та мниць, - голосно зашепотiв
Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом.
- Не ма ш права в iм'я нашо© дружби, - так само урочисто проголосив вiн, -
сказати про не© нiкому й пiвслова. Да ш менi таку обiцянку?
- Даю! - видихла вона.
- Цiкаво тобi тут?
- Трошки страшно.
- Це тiльки спершу, - промовив вiн поблажливо. - Взагалi тут затишно, i
я часто сюди приходжу.
- Сам? - здивувалася дiвчинка.
- А то ж з ким? - сказав вiн самовпевнено. - Це мо© володiння, i я не
збираюся ©х iз кимось дiлити.
- А я?
- Ти дiвчина, - засмiявся вiн. - Коли виростеш, можеш стати мо ю
жiнкою. Хочеш стати мо ю жiнкою?
Вона зацiпенiла вiд тако© його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по
©© серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим
свiтлом, - спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла
вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою -
до шкiри.
- Я зiйду вниз завтра о десятiй, - тоном володаря сказав вiн. - Приходь
он до тi © скелi, - вiн махнув рукою й раптом усмiхнувся.
Вона не посмiла заперечити. Голiвку ©й, правда, наче обручем стисло, бо
треба було вже самiй придумувати, як задовольнити матiр i його, але то©
його усмiшки було для не© досить, щоб згодилася на ту ©хню завтрашню
зустрiч. Манливе й загадкове царство вiдчула вона за спиною в цього
золотистого хлопчака - хотiла-таки вступити в нього. Енергiйно поставила
на бiк миску з бiлизною i рiшуче труснула гривкою чорного волосся.
- Спробую прийти, - сказала i гадки не маючи, що за склом першого
звiдси вiкна сумно дивляться на не© великi материнi очi, а в серце ©©
стука , вислаблюючи й знуджуючи, незбагненний та докучний сум.
12
Серпень цвiв. Iван вiдчував його, як нiколи ранiше, бо щось i справдi
iз ним приключилося, вiдколи побачив, як павуки засвiчують на кущах
жовтяки. Вже два днi не виходив вiн з козами на горби, наче й забув про
них, i Марiя Якiвна мусила ходити до верболозiв, щоб нарвати трави й
наламати гiлок. Там зустрiлася вона iз Хлопцем, який повертавсь з чергових
мандрiв по ярах та кручах: Хлопець допомiг ©й наламати гiлля й винести
його нагору. По дорозi Марiя Якiвна розпитувала Хлопця про матiр та
прабабу, але вiн вiдбувся загальниками. У них усе гаразд, сказав вiн,
зараз прабабi полегшало, i вона навiть ходить потроху. Мама? Мама, як
завжди, в клопотах. Зрештою, зараз вiн мало бува вдома.
- Лiто! - сказав Хлопець i мрiйно змружив очi. I Марiя побачила в тих
змружених очах справдешнiй образ лiта: з квiтами, золотавим пилком на них,
з плодами й зеленню. Вона почула вiд цього золотистотiлого хлопчака запах
рiчки й пiску й тихо помилувалася на його безхмарний вiк.
- Там, у ярах, - казав розважно Хлопець, - виритi водою пiдземелля. Я
©х i дослiджую. Зна те, треба довго повзати в темрявi, доки доберешся до
кiнця. Там пiдземелля розширю ться, я пробиваю у стелi дiрку i маю собi
кiмнату. Зна те, скiльки в мене таких кiмнат?
- Мабуть, з п'ять, - сказала Марiя Якiвна.
- Двадцять! - гордо сказав золотавотiлий хлопчак. - Я поки що диний
господар тих печер.
- А тобi там не страшно?
- Менi? - закопилив губу Хлопець, але очi його засвiтилися так, що
Марiя Якiвна зрозумiла: часом йому бува й страшно.
Пiзнiше, через сiмнадцять рокiв, вони згадають оцю свою зустрiч на
березi. Тодi також буде серпень, i вiн чимось нагадуватиме серпень того
далекого 1946 року. Так само вони сидiтимуть тодi в садку, Марiя Якiвна
поставить перед ним вазу з ясно-жовтими буравицями, майже прозорими
сливами та нiжношкурими грушами. Лiтатимуть довкола оси й сiдатимуть на тi
такi осяйнi пiд сонцем плоди. Марiя Якiвна змахуватиме рукою, проганяючи
ос, а Хлопець таки призна ться ©й, що тодi, коли лазив вiн по ярах та
пiдземеллях, не такий уже вiн був i герой. Часом холодним потом обливався,
коли десь осипалася глина чи щось шарудiло, смертельно боявся
наштовхнутися там на гадюк.
- Чого ж ти туди лазив, шибенику? - смiялася Марiя Якiвна.
- Щось мене манило, - призна ться вiн старiй учительцi...
Iван тим часом сидiв за столом на верандi й писав. Вiн писав iз самого
ранку, а що тяглося це вже кiлька днiв, Марiя Якiвна позирала в його бiк
не без тривоги. Майже не торкався ©жi, на столi годинами простоювала чашка
з молоком, доки втомлений, аж знеможений випивав вiн ©© одним ковтком.
Падали яблука в саду, зав'язувалися бур'яни, з гори плив на обiйстя густий
полиновий дух - плакали там з ранку до ночi п'янi вiд сонця цвiркуни.
Сонце лило на землю так багато свiтла, що вiд неймовiрно© кiлькостi його
люди ходили з вузькими, як у монголiв, очима.
Дивуватись можна було i з iншого: лежала над землею вже добре вiдчута
прохолода. Цей контраст був настiльки разючий, що кiлька Iванових кiз
стали здатнi заплiднитися. Про це сповiстила Марiя Якiвна чоловiковi, коли
вiн, майже ослiплий вiд сонця й вичерпаний вiд писання, зiйшов зi сходiв
та ступив у сад. Був погiдний i заспоко ний, майже такий, який бував
буденно, тож вона й подiлилася з ним такою ж буденною новиною. Вiн зирнув
на не© уважно, наче щось пригадав, а тодi тонка усмiшка торкнула його
вуста.
- Це вже непотрiбно, Марi ! - сказав спокiйно i, взявши зi стола ножа,
почав зрiзати шкурку iз яблука. Тонка i ясна смужка вилася з-помiж його
пальцiв, i, дивлячись на цю смужку, Марiя раптом вiдчула, що ©й заклало
подих:
передчуттям якогось нещастя вона сповнилася. Вiн же лишався так само
спокiйний, нiж його розiтнув яблуко на п'ять часток i з кожно© ретельно
вирiзав насiння. Тодi обернувся вiн до не© й сказав тихо й нiжно:
- Сiдай, Марi , з'©мо по яблуку.
Вона сiла, вiн присунув ©й блюдечко з очищеним плодом, а собi взявся
обчищати новий. Потiм вони поволi ©ли тi яблука, якi були чудовi й
розкiшне пахтiли, - плив вiд них запах серпневого сонця.
Пiсля того вiн поклав ©й на долоню свою руку i сказав так само тихо:
- Малий я спадок лишаю тобi, жiнко.
- Про що це ти говориш, Iване? - трохи занепоко но спитала вона.
Вiн мовчав. Дивився звуженими вiд сонця очима, i з них хлюпав на свiт
голубий та безмежний спокiй.
13
З першими променями сонця вiдкрила в собi Галя незвичну легкiсть та
пiднесення. Повiтря навколо було синювате, а коли дивилася вона в долину,
пливав там кудластий туманець, - Старий Пiчкур, який трусив на рiчцi
вершi, нагадував пiд той час тутового шовкопряда, який звива з найтонших
ниточок свiй iскристий коконець. Галя дивилася в долину i ©© "шовкопряда",
i з вуст ©© мимоволi засочилася тиха й трохи смутна мелодiя. Наспiвуючи,
вона пiшла по коридору i штовхнула синовi дверi, щоб збудити його,
закислого й залежаного, але Хлопця в кiмнатi не було, а лiжко було вже
застелене. Галинi брови стали трикутником, але мелодiя, яку тихенько вона
виспiвувала, не дала ©й застановлятися, куди це подiвся так рано син. Вона
пiшла до старо©, щоб спитати, що та хоче снiдати. Але старо© вона теж не
застала в поко©, що здивувало ©© ще бiльше - бабця таки любила
повилiгуватися. Рушила надвiр, а коли спинилася на порозi, залило ©© з нiг
до голови сонце, i вона побачила, що в дворi сто©ть невеликий столик,
засланий слiпуче-бiлим обрусом. За столиком сидiли стара i Хлопець i про
щось душевно бесiдували. Хлопець уже поснiдав, бо вiдсунув тарiлку й допив
ранiшню сурогатну каву, яку виготовляла з жолуддя сама Галя, а стара
тримала в однiй руцi недо©дене яйце, а в другiй лискучу срiбну ложечку.
- Вирiшили поснiдати без тебе, - сказала стара, - бо ось наш парубок
збира ться показати сво©й дамi серця яри й печери.
- Тут нема нiяких дам, - спалахнув Хлопець. - Це моя товаришка, та й
годi!
- Ну, звiсно, - сказала стара. - Мусив би зрозумiти, що я жартую.
Почуття гумору - невiд' мна риса пожильцiв цього дому, чи не так. Галочко?
- Крiм хлопцiв, - усмiхнулася вiд порога Галя, i вони замилувалися на
©© вроду.
- Через це вони й не затримуються довго мiж цих стiн, - пiдхопила так
само весело бабця.
- В цих стiнах i ведмiдь утратить почуття гумору, - буркнув Хлопець.
- Цi стiни тобi не до вподоби, кавалере? - звела брови стара.
- Менi не до вподоби, коли мене хтось назива кавалером.
- Сказали б колись таке справжнiм кавалерам! Вони б витягли шпаги й
прокололи б тобi черево!
- Теперiшнi кавалери тим i кавалери, що вони так не називаються, -
пiшла на допомогу синовi Галя. - А насправдi, куди це ти збира шся,
мушкетере?
- Пообiцяв Неонiлi показати сво© володiння.
- I тягатимеш таку нiжну iстоту по ярах та кручах?
- Вона не нiжна iстота. З нiжними iстотами я б не водився!
- I вона згодилася на це?
- А то ж як! - Хлопець уже встав iз-за столу. Сонце свiтило на нього
ззаду, а вiд того його чубок золотився.
- В нього достобiса самовпевненостi, - сказала Галя, стежачи, як вiн
iде. - В його вiцi хлопець промовчав би, що йде на прогулянку з дiвчиною.
- Вiн не вклада в те нашого значення, - сказала спокiйно стара. - Тому
й не лукавить.
- Часом менi зда ться, що в нього розмито деякi комплекси, - сказала
Галя. - Перш за все чемнiсть та скромнiсть.
- Це було в усiх чоловiкiв цього дому, - сказала стара. - Майже всiх ©х
побивала гординя...
Вона сказала це не без пихи, i Галя обурилася.
- Що ж у цьому доброго?
- Хiба я щось казала про добре чи зле? - вигнула брови стара. - Я
засвiдчила факт, а з фактами нiчого не вдi ш.
- Все можна змiнити, бабцю, - вiдказала Галя й плеснула собi в обличчя
води з умивальника.
Витиралася ясно-бiлим рушником, а коли визирнула з-пiд нього, побачила,
що бабця сидить iз пiдтиснутими вустами.
- Велику дурницю сказала ти, ласочко, - по-менторському зауважила вона.
- Зна ш, про що я часом думала? Було б дуже сумно в цьому свiтi, коли б у
ньому не можна було б чогось змiнити. Але ще сумнiше в ньому було б, коли
б не було у ньому нiчого незмiнного.
Галя пiдiйшла до столу.
- Це ти сьогоднi зготувала снiданок чи Хлопець?
- Багато ти хочеш вiд свого Хлопця, - пирхнула стара. - Снiданок
зготувала я!
Вона так гордо знесла пiдборiддя й таке погiдне стало в не© обличчя, що
Галя раптом знiяковiла: чого доброго, стара щось провiдчула в
сьогоднiшньому днi. Мимоволi глянула вниз на стежку, що пiдiймалася до
©хнього дому, але була та, як завжди, порожня.
- Хочеш сказати, що це якийсь великий вовк у лiсi здох? - з трiумфом
проказала стара. - Нi, це менi, ласочко, приснився винятково гарний сон.
14
Винятковий сон приснився сьогоднi й Володимиру. Йому привидiлася висока
гора з пишним палацом на вершинi, гору ту впоясано кiлькома пасами
терняку, по нiй викопано кiльканадцять ловчих ям, насипано вали, вирито
рови й обплетено всю колючим дротом. Вiн повз пiд тим дротом з ножицями,
вряди-годи лягав на спину i розрiзав дрiт. Так само стриг вiн i тернове
вiття, п'ядь за п'яддю пробиваючись угору. Часом падав вiн у ями, сильно
б'ючи при тому калiчену ногу, йому болiло, але вiн, зцiпивши зуби, вибивав
ножицями в глинi приступки i, чiпляючись та кривавлячись, видирався
нагору. Перелазив паркани на валах i перепливав воду в ровах. Одежа його
вся перетворилась у брудне ганчiр'я, що клаптями звисало з тiла, руки й
обличчя вимастились у болото, черевики на ногах розмокли й гидко чвакали,
вiн навiть забув, куди й чого iде, - знав лише, що йти йому конче треба.
Пiт стiкав по лобi, розмиваючи бруд, навколо трiскотiли цвiркуни й
погукувала вмиротворено горлиця. Знеможений та вичерпаний, вiн лежав перед
вступом на широке пiщане поле, поруч нього лежав його товариш, i ось-ось
вони кинуться в атаку. Але вiн не змiг кинутися в атаку, ноги йому
пiдломилися, коли скочив на рiвнi, i почав вiн падати, кружляючи в
повiтрi. Смикнув за прив'язане до грудей кiльце, i над ним зацвiла бiла
шапка парашута. Його смикнуло й пiдкинуло, i падати вiн почав повiльнiше.
Швидко наближалася до нього земля, i вiн уже розрiзнив на нiй
одноповерховий продовгуватий будинок початково© школи. Поруч iнший
будинок, у дворi сто©ть Олександра Панасiвна, а бiля не© купка ©© дiтей.
Всi задерли голови й дивляться в небо, дивиться в небо й Марiя Якiвна, яка
до©ла серед двору кiз. зирнув у небо й сивоголовий козопас, очi його
видалися Володимировi як два ясно-синi озерця... Вiн приземлився якраз у
шкiльному подвiр'©, i сльози покотилися йому з очей, гарячi й густi.
Легкий шелест шовково© сукнi почув вiн i побачив бiля себе стрункi ноги,
бiля яких хвилювалося голубе шовкове море. Чи©сь руки звели його голову, i
в вуста йому потiк нектар. Солодку знемогу вiдчув Володимир, смокчучи те
чудове питво, - розливалося по тiлi тисячею гарячих струмочкiв. Вiд того
вiн весь почав раптом перейматися дивним щастям. "Господи, - шепотiв вiн,
перевертаючись на постелi, - така це мука нестерпна!"
Вiн прокинувся й ледве не ослiп вiд мiсяця, що дивився йому просто в
обличчя. Глибока, тиха й безмежна нiч стояла навколо, глибока й безмежна
тиша. Помалу приладнав до ноги протеза, вдягся й, важко накульгуючи,
вийшов у шкiльний двiр. У кутку стояла розтрощена парта, i вiн присiв за
не©. Скрутив цигарку й припалив. Сухий дим при мно ввiйшов йому в груди,
прочистивши дихальнi шляхи. Мiсяць свiтив йому в спину, i на подвiр'я
вiдкидалася довга тiнь. Дим у мiсячному промiннi здавався ясно-синiй; пiд
каштаном валялися, густо насипанi за нiч, зеленi ©жачки, десь далеко чхнув
i затахкотiв по©зд, i йому здалося, що в цю нiч i пiд цим мiсяцем просторо
розширю ться йому душа. М'яко фосфоризували бiлi стiни школи, темно
дивилися вiкна, наче був цей дiм живою iстотою. Закукурiкав десь недалеко
пiвень i небо, повне драглистих зiр, раптом просвiтлiло. Повiяв свiжий, аж
гострий вiтер, i саме вiн розбудив на мент каштанове листя. Глухо
зашелестiло, i на землю з глухим стукотом обсипалося ще з десяток
каштанiв. Володимир потягся до найближчого з них, розломив, i в долоню
йому випало бiле тiло. Дихнув на повнi груди вогкого, свiжого, гiркуватого
запаху; повiтря навколо вже тремтiло, наливаючись непевним, сiрим, але
по-сво му принадним свiтлом: у тому свiтлi, яким поступово наповнювалося
небо, в цiй його оголеностi, вiдчув себе Володимир неприкаяним та
самотнiм. Йому здавалося, що для грудей його браку повiтря, що свiт став
круглий та замерзлий, а йому тiльки й лишилося, що отак безмовно сидiти на
цiй-от партi.
Вiн вийшов iз двору, покинувши в ньому тлiючий недопалок, i раптом
пiшов пiд гору, саме ту, яка так нагло йому наснилася. Ступав поволi,
вибираючи, куди поставити ногу, легенько постогнував, коли вона незручно
скошувалася, по лобi йому текли струмки поту, свiжий ранковий вiтер дув на
нього з гори широким, зимним потоком. "Боже, боже, - подумав вiн,
дивлячись, як гаснуть одна за одною над горою зiрки, - який безум нещадний
веде мене, який незбагненний безумi"
Часто зупинявся, щоб перепочити, часом сiдав на прискалок, а небо над
ним ширшало й прояснювалося; здалося йому, що з' дну ться вiн iз тим небом
у дивовижний спосiб, ширшав i прояснювався сам, а той кра вид, який
розстелявся перед ним тим розлогiше, чим вище вiн пiдiймався, все бiльше
його захоплював: задимленi горби, синя рiчка в клубнях диму чи туману,
кущi й дерева, застиглi, наче вирiзанi несамовитим рiзьбарем горель фи.
Було важко дивитися на цей передранковий свiт i вiдчувати в серцi брилу
сво © безнадiйно© любовi. Йому навiть чудно стало, що сто©ть ось тут, на
скелi, зовсiм поруч iз сонним будинком, вiд якого долина раз у раз
пiвняче кукурiкання, - страшно йому стало, що його можуть побачити iз тих
пiдслiпуватих i на позiр мертвих вiкон. Йому навiть здалося, що з них i
справдi хтось дивиться; болiла йому натомлена нога, пiт просихав на чолi,
але не мав Володимир сили спуститися так швидко в долину. Сидiв на скелi i
тремтiв вiд вогко© прохолоди, якою вiяв передранковий легiт: щастя й
вiдчай заполонили його всього.
За Володимиром i справдi стежила вiд будинку пара пильних очей. Стара,
яку не брав у ту нiч сон, прикле©лася до шиби й бачила все те химерне
Володимирове кружляння по горi. Глибока втiха покрила ©© й пiднесла. I чи
було то зi сну, чи просто такою сильною видалася ©й та iлюзiя, зовсiм
забула стара про ветхi сво© лiта. Здалося ©й, що це й справдi повернувся
давнiй час, бо все було так само, як i колись iз нею. "Мiй тiльки, -
подумала стара, - не був такий вiдчайно несмiлий. Вiн прийшов у той ранок
i застукав у мо вiкно!"
Володимир звiвся й повернувся до будинку. Незнана сила повабила його
пiдiйти ближче, якийсь голос понуджував пiдiйти до вiкна, вiн навiть знав,
до якого, i легко застукати в шибку. Бачив те вiкно, вужче за iншi, з
обламаним дерев'яним орнаментом, рука його нестерпно свербiла; в iншому
вiкнi тремтiла вiд нетерплячки стара, ©й аж голова закрутилася вiд
хвилювання, бо й хвилюватися було чого.
Володимир, однак, дiйшов тiльки до хвiртки. Спинився, як сновида, й
довго непорушне стояв на стежцi. Ранок уже до решти вибiлив небо, i смерк
поволi розтавав, тоншав i прозорiшав. Тодi Володимир озирнувся на схiд i
побачив раптом, як заграла на овидi ясно-малинова смужка. Та гра й те
свiтло сполошили його, i вiн наче зi сну пробудився: як це сталося, що
забрався аж сюди i сто©ть перед цi ю хвiрткою? Позадкував уражено, кинувши
зляканим поглядом на вiкна, i покульгав геть саме в той час, коли Галi
приснилися птахи, котрi летiли в червоному небi.
Стара розчаровано зiтхнула й подибала до свого лiжка. Лягла й заснула i
проспала твердим сном кiлька годин, а прокинувшись, згадала про чудного
блукальця в них на горi. Тихо засмiялася й похитала головою. "Мiй таки був
смiливiший, - подумала вона гордо. - Зрештою, i мiй був... така собi
шмата!"
15
Пiсля того, як приснилися Галi птахи на червоному небi, здобула вона
знову давнiшню здатнiсть легковажно крутитися перед дзеркалом. Богиня
ввiйшла ©й у той ранок у серце, i вся вона засвiтилася, заяснiла -
сонячний свiтанок вiдбився на денцi ©© очей i незвичайно ©х посинив. Галя
примiряла всi сво© сукнi, аж доки не вибрала голубу, а коли з'явилася на
очi старо©, та аж охнула вражено: нiколи не виглядала ©© онука так
привабливо.
- Хочу пiти пройтися! - сказала Галя, не дивлячись на стару, бо так
тяжко було витримувати той хитрий ©© при-мурець.
Бабця не вiдповiла, тож пройшла повз не© i начебто весь серпень
пронесла з собою: небо оте голубе з купчастими хмарами, вiдчуття визрiлих
плодiв i ©хнiй запах, важкi й пишнi квiти й настрiй устояно© прохолоди в
по днаннi з найяскравiшим сонцем. Тихо засмутилася стара, дивлячись на
онуку, ©й здалося, що недовго витрима вона свого знесення, оцi ©
незвично© бадьоростi та ясностi в головi та тiлi, - то було теж прочуття
осенi, яке пiзнав i козопас Iван, вони з сестрою вiдчували пiд той час
одне й однаково.
Iван уперше застрашився ясностi й свiтла, що струмували з нього, а його
сестра свого оновлення i здоров'я. Через це вони й посумували кiлька
хвилин у той чудовий, запашний, дуже сонячний серпневий ранок, i того
©хнього суму не подiлив iз ними нiхто: i Галя, й Марiя Якiвна були в той
ранок надто заклопотанi; Галя поспiшала спуститися з гори, а Марiя Якiвна
рвала в цей час траву для кiз...
Галя поспiшала тiльки до скелi. Пiсля того стала знову повiльна й
обережна. Бачила рiчку i Старого Пiчкура, що ставив вершi на день. Потiм
вiн сидiтиме на каменi й чекатиме, доки налiзе в тi вершi дурна риба, -
ма протягтися це не одну годину. Побачила вона з того боку рiчки двi
тоненькi постатi й миттю впiзнала - Хлопець повiв показувати сво©
володiння старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Ревниво озвалося в Галинiй
душi серце, але ©й стало i смiшно на тих так заклопотаних - енергiйно йшли
по бiлiй, наче iз сиру зробленiй, стежцi. Побачила Галя й дiда Iвана, той
не вийшов сьогоднi з козами на кручi, а повiльно гуляв по сво му садку,
звiсивши бiлочубу голову. Кози мекали й висовували гострi писки iз хлiва,
а в ворота заходила Марiя Якiвна з мiшком трави та листя.
З-пiд нiг у Галi вилiтали коники, летiли на сiрих та зелених крилах,
сiдали неподалець; пахло чебрецем i полином, а ще добрим, золотистим
медом. Галя ступала на жорству бiлими туфлями на високому пiдборi, i та
жорства зовсiм не перешкоджала ©й: сонце свiтило ©й просто у вiчi.
Мружилася й милувалася на купчастi хмари, одна рука ©© стискала бiлу
сумочку, а друга вiльно ходила бiля тiла. Iнколи заточувалася й
балансувала вiльною рукою, наче сподiвалася, що от-от ©© пiдтрима на тому
схилi чиясь сильна рука.
Отакою й побачив ©© з шкiльного подвiр'я Володимир: спускався з гори
голубий метелик, помахував крилом i похитувався. Дивний острах обiйняв
Володимира, дивний переляк. Вiн позадкував до сво©х дверей i зайшов нишком
до кiмнати. Сiв, щоб прохолодити розпашiле лице i щоб стримати розшаленiле
серце, - метелик на горi виглядав так неприродно-вражаюче! Хтозна, може,
Володимиру годилося, замiсть так ганебно втiкати, пiти й подати тому
метелику руку?
Його потягло до вiдчиненого вiкна, i вiн став коло нього саме в той
мент, коли пiдходила туди й Галя. Вона побачила Володимира i вклонилася
трохи незграбно, а на вустах ©© засвiтилася знiяковiла й розгублена
всмiшка. Цього стало досить, щоб гребля, яку вони будували помiж себе,
раптом трiснула.
- Добрий день! - мовили Галинi вуста.
- Доброго дня, Галино Iванiвно, - мовили i його вуста. - Куди це ви?
- На прогулянку, - сказали ©© вуста, i махнула вона голубою рукою. - Не
все ж воно й удома сидiти...
- А звiсно, - сказали i його вуста. - Я, до речi, теж засидiвся. Мо',
вiзьмете мене в компаньйони?
Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, i Володимир раптом
захлинувся вiд то© дивовижно© краси, якою вона палала. "Я збожеволiвi" -
подумав вiн приречено, але не мiг i на хвилину вiдiрватися вiд ©© таких
повабливих очей.
Галя начебто виблiдла вiд хвилювання, пальцi ©© затанцювали на сумочцi,
яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотiли так, що вiн
ледве-ледь розчув.
- Зробите ласку, - сказала якнайтихiше. - Гуляти самотою не таке вже
велике й задоволення.
16
Хлопець спинився на горi, з яко© розгортався кра вид на всi чотири
боки. Завжди вiдчував на цiй горi особливе пiднесення, здавалося йому -
весь широкий свiт кладеться йому перед очi, i варто тiльки простягти руку,
щоб вiн улiг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднiлися
порiзанi ярами кручi, рiдко засадженi кущиками лiщини, за ними стелилися
вже зiбранi поля iз золотою iще стернею, там далi витиналася зелена баня
церкви й кучерявився густий зарiст сiльського цвинтаря. Рiчка тяглась
углибину i впиралась у синю щiтку лiсу - саме за не© щодня сiдало сонце, i
Хлопець любив спостерiгати, як розпалю ться вечiрня заграва, наче той лiс
горить.
- Оце i мо© володiння, - сказав вiн гордо дiвчинцi, що стояла iз ним
поруч, плече в плече.
- Я тут нiколи не була, - сказала тихо Неонiла, а очi ©© дивилися
заворожено й покiрливо.
- Звiдси свiт широкий! - промовив Хлопець, i його змруженi очi
засмiялися й заiскрили.
"Часом сто©ш так, - подумав вiн, - тебе порива пiти не озираючись".
Дiвчинка повернулася до нього, подивившись вiддано й трохи захоплено.
- Пiшли! - сказав вiн коротко i кинувся стрiмко з гори.
Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки
дiсталися до найближчо© кручi.
- Диви, як я бiгаю! - сказав Хлопець i, розiгнавшись, чимдуж побiг
серединою кручi. З-пiд його нiг вивалювалася глина й осипалася долi з
густим шурхотом.
- Я так не зможу! - крикнула дiвчинка, бо стояв вiн уже по той бiк
кручi.
- А ти спробуй!
Вона замахала руками й закрутила головою, хоч ©© пiдмивало так само
перебiгти через кручу й собi. Але зата ний дiвочий iнстинкт спинив ©© i
примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомiчнiшою. Вiн бiг
уже назад по тiй-таки кручi, повний пiвнячого завзяття й хлоп'ячо©
зарозумiлостi, а коли сонце осяяло голе по пояс його тiло, засвiтилося
воно раптом золотими волосинками. Це найбiльше вразило дiвчинку, бо в цей
мент, коли побачила золотого хлопчака, який бiг ©й назустрiч, ©й здалося,
що весь свiт дивно одмiнився.
- Навчився тут такi коники викидати! - догодила вона йому, але його
обличчя вже згубило перебутий тiльки-но захват.
- Зна ш що? - сказав вiн, по-змовницькому присуваючись до не©. - Ми
полiземо в найбiльшу печеру.
Пiшов уперед, спускаючись по схилу, i не озирався, був певний, що вона
обов'язково за ним пiде. Вона й пiшла, керована не так розважком, як
тим-таки iнстинктом, завдяки якому жiнка залюбки ступа в чоловiковi
слiди. Дiйшли вiдтак до заростей лiщини, там темнiла яма. За мить Хлопець
пропав у тiй ямi, а через якийсь час вийшов з-за кущiв.
- Все гаразд, - сказав вiн. - Можна лiзти!
Знову пiрнув у яму, а вона вiдчула, що ©© серденько стислось у кулачок,
спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула
вслiд за Хлопцем.
- Обережнiше, - почула вона в темрявi його голос, - тут треба повзти.
Не квапся, щоб не зачепилась об корiння.
Почула, що вiн поповз, бо зашарудiла глина й почала осипатися. Руки й
колiна ©© потрапляли у вогку землю - дихала на не© холодна темрява, але
вона повзла й повзла, вiдчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання.
Далi прохiд поширшав, i вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час
вони опинилися на залитому свiтлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано
лопатою сидiння, на якi накидано сухо© трави й листя. Хлопець сiв на одне
iз них, як у трон.
- Спочинь, - запропонував вiн. - Звiдси вже можна вибратися нагору. Але
поведу тебе далi. Не бо©шся?
Закопилила зневажливо горiшню губу: чого б ©й мало бути страшно, коли
вона разом iз ним?
- Молодець! - похвалив вiн. - 3 тобою варто дружити. Ходiмо далi!
Поповз далi i через це не побачив, як густо зашарiлися за його спиною
Неонiлинi щоки. Була горда за таку довiру i через те й справдi не боялася.
Вони повзли довго. Зрештою, затремтiв попереду сонячний промiнець -
крiзь невеликий отвiр бив пучок яскравого свiтла. Розсiвалося по
просторому глиняному гротi, в якому густо звисало, наче сталактити, довге
корiння. Тут було ще вогкiше й холоднiше, але долiвка устелена сiном та
листям. Шарудiло в них пiд колiньми; дiвчинка роззиралася широко
розплющеними очима.
- Я вiдкрив тобi найбiльшу iз сво©х та мниць, - голосно зашепотiв
Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок свiтла, засвiтилася чистим золотом.
- Не ма ш права в iм'я нашо© дружби, - так само урочисто проголосив вiн, -
сказати про не© нiкому й пiвслова. Да ш менi таку обiцянку?
- Даю! - видихла вона.
- Цiкаво тобi тут?
- Трошки страшно.
- Це тiльки спершу, - промовив вiн поблажливо. - Взагалi тут затишно, i
я часто сюди приходжу.
- Сам? - здивувалася дiвчинка.
- А то ж з ким? - сказав вiн самовпевнено. - Це мо© володiння, i я не
збираюся ©х iз кимось дiлити.
- А я?
- Ти дiвчина, - засмiявся вiн. - Коли виростеш, можеш стати мо ю
жiнкою. Хочеш стати мо ю жiнкою?
Вона зацiпенiла вiд тако© його вiдвертостi. Страх мимовiльно черкнув по
©© серцi, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим
свiтлом, - спинився пiд отвором. Зазолотiло воно й засвiтилося, i Неонiла
вразилася, яке спокiйне воно й поважне. Хитнула погiдливо головою -