Шевчук Владимир. Дiм на горi

находила натомiсть, ще iнша змiщала ту; пан сотник вiдчував озлiсть, яка
давно не знаходила виходу. "Суд, - подумав вiн. - Застати його й
обвинуватити в перелюбствi".
Але чи ма та любаска чоловiка?
- Дiвка, - позiхнув пан писар, наливаючи собi другу маленьку чарочку. -
Тут ви, пане сотнику, не вгризете нiчого!
- А я й не гризу! - обурено визвiрився пан сотник. - Я питаю вас, i ви
повиннi з шанобою менi вiдповiдати.
- Я й вiдповiдаю, - байдуже сказав пан писар i перехилив чарочку...
Цей кметь, крутилося в головi пана сотника, й справдi наче заховавсь у
шкалупину. Але його треба звiдти вибити. Конче треба, бо пана сотника вже
смокче черв'ячок. Шкода, що справа вiри не в його владi. Адже пiп тут
також добра псявiра. З ним у пана сотника не повелося вiдразу.
- I невже вiн не п' горiлки? - знову спитав з надi ю в голосi сотник.
- То нечувана рiч, щоб хтось не пив горiлки!
- А не п' , - байдуже вiдказав пан писар. - Хiба що вгостили б ви, ваша
милосте...
То був глум, але сотник не завважив. Його раптом просвiтлило. Це ще не
була до решти зрозумiла думка, власне, й рiшення ще не було, але пана
сотника просвiтлило. Вiдчував усi ю душею - у тих писаревих словах був
глибший змiст. Але не поспiшав, хотiв обдумати це ретельнiше. Щоб усi
ниточки пов'язалися i не було нiде прорви. Поки що можна спокiйно
посмакувати пиво, а там видно буде.
I вiн перестав розпитувати писаря, начебто довiдався про все. Ковтнув
пива й потримав його в ротi. Перекотив мiж зубами й задоволене ковтнув.
Пиво й справдi було добре, а вже цього досить, щоб усмак ним насолодитися.

Iван повертався од Мотрi заспоко ний. Дiвчина зустрiла його, як завше,
i вiн вiдчув той ©© непорiвнянний запах, що так вабив його. Бо коло нього
був добрий кiнь, який корився його волi, було й сонце, яке вiдчував, мов
жiнку, i жiнка, яку вiдчував, як траву. Зовсiм забув про свою тугу й
гiркоту. Забув навiть про лева, з яким так довго водився на дорозi, i про
заростi полину, що там росли. Iшов, патли розвiювалися за ним, як кiнська
грива, i вiн радий був з того - вiдчував, наче кiнь iде поруч.
Сонце стало палке й грiло гарячiше, вiн повертався додому, щоб знову
заходитися бiля роботи. Вже вабила його, i хотiв оддатися ©й, як умiв, -
усiм ством. Надходили жнива - мав намiр вижати свою нивку за день i нiч.
Тодi вимолотити й возити дрова на зиму. Потiм вiн знайде вохри й
причепурить хату, а тодi роздобуде зiлля, щоб у хатi добре пахло i щоб не
дорiкав йому домовик. Бо той не любив, коли в хатi був нелад, запускав
йому в душу пазурi - мусив тужити.
Вiн iшов та йшов все швидше i швидше, а коли дiстався туди, де боровся
з левом, зупинився. Лев лежав на дорозi, розкинувши жовтогаряче тiло, i
вiд його шкури струмувало свiтло. Iван зачудувався й пiдiйшов до лева
зовсiм близько. З левово© голови вилiтали бджоли, а коли Iван нагнувся,
запахло йому медом. Бджоли задзвенiли над ним, i вiн вийняв з левово©
голови пахучий стiльник, ©в мед, i йому ставало зовсiм солодко. Мед пахнув
усiма тими травами, що росли навдокiл, вiдчувалось у ньому й сонце, що
росло в небi. Дзвенiли бджоли й не займали його, а вiн ©в та ©в запахущий
мед, чудний i солодкий сiк землi - йому радiсно калатало серце. Узяв ще
один стiльник i знову вiдчув траву й сонце. А коли пiшов, на душi
з'явилися ясна погожiсть, умиротворення й рiвновага. I вiн вiдчув усю
красу свiту.
Степ навколо зарiс чебрецем, який лив чудодiйнi запахи, сонце теж
заслалося чебрецем, а на небi не було нi хмаринки. Вiдчув широкий i
неозорий свiт i яскравий день, що лився в нього, йому добре дихалося,
широка й привiльна дорога стелилася перед ним; чисто бринiли бджоли - вони
вже знову почали носити мед до левово© голови. А навколо все дихало
розкiшним споко м, теплом та роздоллям. Йому стало легко. Жив цi ю хвилею
i був добрий, мов дитина. Руки йому вже свербiли до роботи, i вiн думав
про не©, як про чудотворення.
Але бiля обiйстя вiн побачив сотника. Той стояв, заклавши руки за
спину, й постукував по землi носком чобота. Подивився на нього, i хмарка
заслала душу - дивився на велетня тхiр. Але надто погожий був Iван
сьогоднi, тож став i чекав, що повiсть йому цей непроханець. Сотник
люб'язно всмiхнувся i простяг руку. Це було несподiвано для Iвана, i вiн
завагався, все ще пильно вдивляючись у це з' днання - людини i тхора.
- Ну то що? - спитав лагiдно сотник. - Здоров був!
Iван був надто спокiйний сьогоднi, щоб не зважити на цю усмiшку й цей
привiтний голос. Тому простяг руку, i сотник раптом вiдчув, що його долоня
ось-ось розчавиться. Але стримався i так само спокiйно й лагiдно промовив:
- То, може, запросиш у господу?

Iвановi знову найшла на душу хмарка, i вiн подивився на пришельця вже
не так прихильно.
- Чого пановi треба? - розтис вiн вуста, але сотник усмiхався до нього
так само доброзичливо й лагiдно.
- Прийшов до тебе на розмову, - сказав вiн. - Бо я новий сотник в Орiлi
й хотiв би перекинутися з тобою словом...
Iван мовчав, тiльки пiдозрiло блимнув. Такого йому ще не траплялося. Не
звик, щоб до нього говорили так люб'язно i так люб'язно закликали на
розмову. Але сьогоднi, певне, такий уже день, i вiн ледь-ледь усмiхнувся,
розсуваючи великi вуста.
- Кажiть, що ма те, тут, - буркнув вiн.
- Е-е, то не годиться! - швидко й лагiдно затараторив сотник. - Так
гостей не приймають! Гостей треба гостити, на те вони й гостi. Але коли не
хочеш, хе-хе, твоя справа! Я прийшов до вас сотником i хочу тримати з
усiма добрий лад. Коли не хочеш, хе-хе, запросити мене, то запрошую тебе
я. Пiдемо у шинок, хе-хе, посидимо, побалака мо, перехилимо чарку-другу,
як ведеться в добрих людей...
Подивився на Iвана очiкувально, а той знову побачив тхора. Але
згадалася його дорога сюди й мед, який дав йому стiльки солодко© радостi!

Iшли дорогою, i на них звiдусiль ззиралися, бо видовище й справдi було
кумедне: попереду ступав дрiбненький сотник, а позаду, мов прив'язаний на
мотуз, повiльний i добродушний Iван. I вiд того, що йшов вiн так незвично,
волосся його не розвiювалося, i вiн не був такий нездоланно-неприступний.
Просто йшов здоровенний дядько й дурнувато всмiхався. I люди зовсiм
чудувалися, а дехто пристав до того ходу.
Iван тiльки роззирався: всi всмiхалися начебто доброзичливо, всi були
начебто добрi, хоч хто зна, чи всмiхаються вони, чи кплять? Йому проколов
душу холодок, i звична настороженiсть запалала у поглядi, але мед, який
з'©в сьогоднi, жив у ньому й досi, i вiн покiрно, як вiл, плентався за
сотником. Людей це зацiкавлювало, то й у шинок ©х набилося, що й яблуку не
впасти.
Сотник уже порядкував. Повиштовхував зайвих, погукав шинкарку - молода
i в'юнка, вона нагадала Йвановi Мотрю. Вiд того вiн подобрiшав ще бiльше,
а коли сотник сунув йому в руку величезного келиха, знову дурнувато
всмiхнувся.
- Пий! - закричав сотник з радiсним упо нням.
- Пий! - закричали вiд столiв люди, ©м стало так само радiсно - тут уже
вгадувався бешкет.
Iван подивився на келих, йому вдарив у нiс солодкий дух меду, знову
згадався лев, жовтий i осяйний, i бджолиний дзвiн, i голосний спiв
жайворонкiв. Вiн подумав, що боротьба з левом так i скiнчилася: взяв з
його голови мед. А може, прийде вiн туди ще раз i ще раз вийде той лев?
Од того розправилися Iвановi плечi, вiн став дужий i молодий, аж усi в
шинку на хвилю примовкли й насторожилися. Сотник пiдхопився з мiсця,
скочив до Iвана й стукнув келихом:
- Пий!
Всi заворушилися, загомонiли, почали цокатися й пити; Iван слухав той
веселий гам з покiрною добротою, а тодi обережно пiднiс до губ келиха й
уперше в життi ковтнув гарячого вогнистого струменя. Йому здалося, що
поруч спалахнуло вогнище, бо головi й тiлу стало тепло й гарно. Подивився
навколо, й товариство гукнуло: "Згода!" Вiн сам ревнув оте "Згода!" й
побачив, що в його руцi знову повний келих. Випив уже не роздумуючи й
уздрiв зеленi змiйки, що поповзли до нього з усiх куткiв. Потiм вiн
зрозумiв, що то не змiйки, а повзе до нього трава й зiлля. I почав
угадувати, яка це трава й зiлля.
На нього повзли хмiль i березки, пiшов, випнувши груди, звiробiй, а за
ним, як нiч, - глуха кропива. Там далi витиналися оман i стародуб, ще далi
притулилося вонюче зiллячко, i вiн позирнув на нього з пiдозрою. Але
заусмiхалися калачики, захитали голiвками ромашки; вiн уже хотiв встати й
пiти, коли помiтив буркун i вдихнув його солодощi. Тодi в руцi знову
опинився налитий келих, хтось зареготав, хтось закричав, а вiн узяв i
випив. До нього посунули якiсь обличчя, дивнi й незнайомi, бо корчили
гримаси, тицяли роздутими, як колоди, пальцями, плювались i роздимали
нiздрi. Але йому пахло м'ятою, i вiн вибачив цi крики й плювання - в
головi повiльно почали крутитися обручi. Один, другий, третiй, вони
сплiталися помiж себе й крутилися, наче кола, яким нiколи не розiмкнутися.
Вiн подумав: "Треба йти додому!" Але йому здалося, що чу сотникiв
регiт, крiм того, його стусонули; навколо дивнi звiрi, дуже багато звiрiв:
людськi тiла i звiрячi голови. Всi вони нявчали, кричали й галакали, всi
вони немов показилися - Iвана вже добряче стусонули пiд ребра. Впало ще
кiлька ударiв, i вiн раптом розлютився. Скочив на рiвнi й урiзав комусь
так, що перед ним засвiтилося червоне марево.
- Облиште, - почув вiн владний сотниковий голос. - Хай вип' ще!
Йому тицьнули до рук ще кухля - випив його з жадобою. А тодi на мозок
поклалося кiлька каменюк, i вiн уже зовсiм перестав розрiзняти, де вiн i
що з ним ко©ться.

Сотник вiдчував пiднесення. Довго жив передчуттям цi © хвилини, i ось
вона прийшла. Малий хробачок уже не давав спокою, аж доки не спала йому до
голови оця думка. I вiн привiв цього кметя сюди, викликавши тим немалий
iнтерес. Але хай усе зроблять вони, думав вiн, головне напо©ти й натро©ти.
Пан сотник навiть вирiшив труснути калиткою - людям це подоба ться, кому
не хочеться випити дармового? Вiн пив i сам, а тодi почав горлати якiсь
дурницi, що мали б розпалити гультя©в. I гультя© пiддавалися його
покликам, ставали веселi й розгнузданi. Iван пив покiрно й охоче, пан
сотник задоволене стежив, як соловiють його очi, як сивiють i
несамовитiють. Вiн пiдливав ще i ще, шинкарка моталася, немов учадiла, а
люди вже червонiли на виду, вже починалися п'янi розмови, сварки й крики.
Цього моменту не можна було пропустити, i вiн з кухликом у руцi обходив
усiх. Моргав, шепотiв, кивав на Iвана, пiджукував. Всi вже дивилися на
велетня налитими кров'ю очима; хай iще не час, але вони вже починали
звiрiти. Вже пiдлазили до нього i навiть стусали, але так, щоб той не
помiтив. Це викликало хвилю добрячого реготу.
Сотник знову всунув Iвановi келиха, а коли той випив, всi затюкали й
зареготали. Пiдходили до нього, кривилися й плювали. Смикали за одежу, а
один вiдчайдух налив йому за комiр пива. Повiтря схитнулося од реготу, а
сотник, ставши в кутку, задоволене похихикував.
Iван сидiв за столом i немов не бачив того всього. Його очi посивiли,
волосся спадало на плечi брудним вiялом, - дурнувато всмiхався.
I сотниковi ще бiльше сколошматилось у грудях, особливо через те
волосся.
- Гей, ти! - гукнув вiн якомусь парубчаковi. - Ану-но бацни його!
Парубчак пiдiйшов до Iвана i вдарив. На те велетень звiвся i став такий
страшний, що на мить у шинку стих галас. Його обличчя запалало, i парубчак
полетiв сторчака. В нього зацебенiла з носа кров, обiллявши рот i сорочку.
- Ага, ти так! - загорлали звiдусiль. - Бийте його!
- Облиште! - закричав сотник. - Облиште його! Хай вип' ще!
Скочив до Iвана i тицьнув йому до рук келиха. Той одразу ж заспоко©вся
i одним ковтком випив трунок до дна. А тодi сiв i замотав головою.
Потiм звiвся й захитався. Хотiв iти, але його похилило до стiни.
- Га-га-га! - зареготали зусiбiч. - Бийте його!
- Хай вийде надвiр! - закричав сотник. - Надворi способнiше!
Iван i справдi прямкував надвiр. Всi з'юрмилися за його спиною, i
сотник побачив, як яро поблискують у всiх очi. Парубчак обтер уже кров,
кинувся вперед i, коли Iван став на ганку, вдарив його ногою.
Велетень захитався i гримнув з ганку. На нього кинулися, як на звiра, й
затусали руками й ногами. Кiлька чоловiк тягло палицi й ломаки, i на
розпластане тiло посипалася хмара ударiв.
Тодi сотник сказився. Вiн закричав, аж звiвся навшпиньки:
- Патли! Рiжте йому патли!
Його пiдмивала ярiсть, весь вiн був немов згусток виплеснуто© лютi,
метушився, кричав, але сам не бив.
Люди вже озвiрiли й без того. Рiзали ножами патли й виривали iз голови
разом зi шкiрою.
Iван важко застогнав i заворушився. Люди посипалися з нього, як
мурашва, а вiн iз закривавленим побитим лицем лише поводив страшно очима.
Тодi вдарено його ззаду ломакою, i вiн знову звалився долi.
- Очi! - закричав сотник. - Виколiть йому очi!
Чоловiк з ножем метнувся до Iвана, i над мiстечком пронiсся рев. Iван
знову звiвся, хоч поприлипали до нього, як гончаки до ведмедя, гультiпаки,
i став на повен зрiст. По обличчю вiд очей юшила йому кров, i вiн ревiв.
Ревiв, мов зранений звiр, i безсило махав руками.
Люди вже почали розтiкатися по майдану. Тiкали, хто куди, тiкав i
сотник, аж доки на майданi не залишилося нi душi, хiба що писар, який
сидiв на ганку канцелярi© i спокiйнiсiнько кушпелив свою череп'яну
люлечку.
Спершу велетень бiг. Хмiль наче спав з його тiла, вiн натикався на
паркани, бився об дерева, але бiг. Над ним погасло сонце, чорна нiч
окутала зусiбiч, чорнi хмари спускалися на землю, чорний бiль пронизував
йому голову, виростали чорнi квiти й пахли кров'ю. Вiн бiг, хоч насправдi
ледве переступав ногами, а коли впав у порох, здавалося, нiби все ще
бiжить. Над ним розверзалися неозорими чорними кугавами небеса, а вiн
уповзав у якесь безконечне i безнадiйне провалля, де холодно дихало
камiння, де гинуло все живе, яскраве й чисте. Плавав у величезнiй калюжi,
в якiй теж не було нi барв, нi свiтла, - обличчя йому засипало попелом, а
вiн у тому попелi чув iржавий бiль, що ©в обличчя. Все тiло дерев'янiло, а
вiн бiг, бо вже не мав сили спинитися. Не було вже й тепла, треба було
бiгти - дине, що знав i розумiв. Насправдi ж повз, наче внурювався в
неозначену порожнечу, в незвiданий бiль, котрому нема нi початку, нi
кiнця. Гостро натикався на будячиння, колючки й лопухи, гостро пахла
курява дороги, а вiн повз чи бiг, лiз чи мчав, iшов чи купавсь у сiрому
попелi. В калюжi без дна, початку й кра©в, бо йому знову болiло, знову
скiмлило й. нило; душа його теж була немов калюжа, наче в нiй не жило
бiльше нiчого, крiм цього болю. Тiло його гойдалося, його вiшано,
прив'язувано до хмари, а хмара та зовсiм лягла на дорогу й на мозок. Бо й
мозок ставав хмарою, весь спопелiлий i перетрухлий; з нутра рвалася
нудота, i вiн, закручений зовсiм, поламавши всi припони, якi ще тримали
його бiля землi, покотився, нiби чорне перекотиполе, б'ючись об грудки й
доганяючи себе самого. Потiм його знудило, вiн виблював прямо на чорну
землю, по якiй котився перекотиполем, прямо в калюжу, яко© так i не змiг
подолати; все спалахнуло так яскраво, що вiн зупинився. Зупинився,
вдивився в те палахкотiння, а тодi зваливсь у траву, гублячи рештки
свiдомостi й останнi iскри сьогоднiшнього дня.

Отямився вiд холоду. Йому здалося, що хтось змочу йому голову. Це було
при мно й непри мно водночас, i вiн, зворухнувшись, застогнав. Потiм
захотiв розплющитись, але глухий бiль нагадав йому все, i вiн уперше в
життi пiзнав вiдчай. Не знав, куди втрапив, не вiдав, що чинити й куди
йти. Голова покрилася глухою темрявою - вiдчув це по-справжньому тiльки
зараз; хотiв пiднести руку до очей, коли ж зустрiвся з чи юсь рукою. Аж
здригнувся й глухо запитав, хто то. Йому вiдповiв дитячий голос, вiн
навiть подумав, що десь чув той голос i що вiн дуже приязно звучить.
- Це ти, Мотре? - запитав вiн.
Але це був якийсь сирота, котрий утiк зi школи. Вiн бачив усе, що
сталося, i хоче йому допомогти. Хлопченя, певне, плакало, бо шмигало
носом.
- Чого ти плачеш, малий? - наскiлькимога лагiднiше запитав вiн.
- На вас страшно дивитися, дядьку, - вже по-справжньому заплакав
хлопчик. - Коли була нiч, то ще нiчого, а зараз, а зараз...
- То зараз не нiч? - запитав вiн iз нутровою тривогою в голосi.
- Уже ранок, - сказало хлопченя. - А я сиджу тут, бiля вас, цiлу нiч.
Ви все порива теся до очей...
Вiн запитав, що з його очима. Врештi, про це й питати було годi, але
вiн спитав i напружився, щоб вислухати правду. Але хлопченя мовчало.
- Ну, чого ти мовчиш? - з мукою спитав вiн, i хлопченя заплакало ридма.
- Гаразд, - пробурмотiв вiн. - Зна ш, де моя домiвка? Хлопченя знало, i
вiн спробував сiсти. Тiло йому ломило, було важко й пальцем кивнути, але
вiн звiвся й сiв.
- Ну от, - сказав, - а тепер добиратимемося додому. Його знудило,
вiдчув, як усерединi все палиться, i знову ледве не виблював. Лоб у нього
був мокрий, певне, хлопченя мочило водою. Лапнув за волосся й натрапив на
щось чудне. Волосся в нього майже не було, хiба кущаки, об якi вiн аж руку
поколов.
- Не чiпайте, дядьку, - сказало хлопченя. - Там у вас також рани.
Вiн сидiв, важкий i безсилий, кривавi бiльма його свiтили назустрiч
ранковi, а побите обличчя було аж сизе.
- Ну не плач, - сказав вiн лагiдно. - Чи далеко ми вiд мо © домiвки?
- Полем навпрошки, - вiдповiло, плачучи, хлопченя.
- Я не знайду, - хрипко пробурмотiв вiн, - а коли ти не перестанеш
плакати, то не зможеш мене провести.
- Менi страшно, - сказало хлопченя.
Вiн знову вiдчув бiль там, де були колись у нього очi.
- Зав'яжи менi, - попросив i вирвав шматок сорочки. Руки в нього
тремтiли, i вiд зусилля, з яким рвав сорочку, на лобi виросився пiт.
Хлопченя в'язало йому очi, i вiн вiдчував малi й трiпотливi пальцi на
потилицi. Об тiм'я йому вдарилося кiлька сльозин i опекло.
- Тепер треба встати, - сказав вiн. - Чи нема близько палицi?
- Нема, - вiдповiло хлопченя, - але я можу збiгати. Йому стало раптом
страшно, що опиниться тут сам.
- Не треба, - хрипко сказав. - Допоможеш дiстатися домiвки.
Захотiв устати, вiдчув, як його вхопили за поперек малi рученята, як
натужно допомагали йому, й глибока сiра печаль пойняла його душу. Став
навкарачки i спробував вклякнути. Це йому вдалося, i вiн вiдчув на обличчi
тепло. Сонце стояло якраз перед ним i лило на нього тепле ранiшн
промiння. I вiн завмер, вслухаючись у це тепло.
Його душа схвилювалася, а печаль уже виростала в бiле кудлате дерево. I
вiн пiзнав нову силу, що з'явилась у глибинi його ства, в глибинi цього
ранку й сонця.
Натужно звiвся, а потiм важко дихав, хитаючись на всi боки. Хлопченя
пiдпирало його, i вiн зрозумiв, що це йому допомага . Що тепер вiн зможе
навiть пiти.
Але навколо стояла глупа тьма, i вiн не знав, куди ступити. Немов висiв
у повiтрi i боявся втратити рiвновагу. Бо коли втратить рiвновагу, може
нiколи не звестися.
- Ти таки побiжиш за палицею, - сказав вiн. - Бо так я не дiйду.
Почув, як вiдiрвалось од нього хлопченя i як швидко полопотiли по
дорозi босi ноги.
- Що це за шлях? - спитав вiн, але згадати не мiг. Та й не було сили.
Сидiв i слухав, як дзвонять у вишинi жайворони. Це був теплий мелодiйний
дзвiн, так само милий, як ранiшн сонячне тепло. Вiтерець вiйнув на нього
й принiс запахiв зела. Навiть розрiзняв, що як пахне, i це дало йому
сяку-таку розраду. Намагався згадати вчорашнiй день i те, що з ним
сталося. Але вiд таких думок болiло, i вiн знову слухав жайворонкiв. Сидiв
так довго, зацiпенiв i наче перетворювавсь у камiнь. Важкий, хворий
камiнь, який живе тiльки цим дзвоном i ранiшнiм теплом. А ще запахами
зела.
- Я вже принiс! - почув вiн над собою голосок. Йому всовувалася в руки
палиця, i вiн, спираючись на не©, звiвся.
- То куди ж iти? - несмiливо й наче нiяково спитав.
- А просто! - хлопченя важко дихало вiд бiгу. Вiн перекинув палицю в
праву руку i ступив перший крок. Його замло©ло, i закрутилася пiд ним
земля. Але стиснув губу й пiшов. Сонце грiло на них ззаду - йшло двi
чудернацькi постатi: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на
палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала бiля велико©, як
пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому свiтлi, наче гойдав ©х ранок
i наче пливли вони по зеленому неозорому морю...

Вiдтодi почали ходити по Орiльщинi новi жебраки. Мале метке хлопченя
водило величезного слiпця з пошрамленим обличчям - вiн був такий великий,
а хлопченя таке мале, що хто бачив ©х, не мiг стримати жалю. Бо вiд
здорованя вiяло дивною силою, що примушувало забувати про його калiцтво, а
вiд хлопченяти - самою печаллю. Кволе й тендiтне, мов дiвчинка, з худим,
виснаженим личком, воно пiдскакувало до якогось двору, залишивши свого
велетня на вулицi, й починало виспiвувати, танцювати а чи жалiбно спiвати.
I люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного
слiпця, що немiчно стояв серед вулицi й покiрно чекав, доки зробить
хлопченя сво дiло. А воно заливалося, i люди, слухаючи чудовий голосок,
витирали сльози, що самi напливали на очi.
- Бiда ж менi на чужинi, - спiвало мале, - не так же тiй сиротинi, як
бiднiй головоньцi, що не маю я з ким приязнi, туги розлучити, тiльки звик
я безпрестанку на чужинi жити. Ходжу, блуджу по юлоньцi, тяженько зiтхаю,
що на чужинi я, бiдний, родини не маю...
Вiн спiвав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно свiтилося
його личко, що люди не жалiли милостинi.
Вони звертали вiд села в поле, а тодi йшли, доки зморювалося хлопченя.
Тодi Iван брав малого на руки, i вони знову йшли - малий пiдказував, де
баюрина, а де яма, куди повертати i де йти обережно, - в тому ©хньому ходi
було щось таке, що забували про сво жебрацтво.
Вибирали затишне мiсце й сiдали розкласти вогонь. ли, що бог послав, а
тодi знову йшли. На нiч спинялися на якомусь хуторi чи просто в полi; тодi
Iван розповiдав малому казки, i той, скулившись пiд рукою у свого велетня,
слухав з такою цiкавiстю, що велика, кострубата рука слiпця клалася йому
на голову й починала тихенько гладити.
Так вiн i засинав. Тодi вiдчував Iван, що йому ста затишно на душi. Бо
решту часу вiн жив самою напругою. Бачив звiрiв, що наступали на нього й
хапали розчепiреними лапами, - думав про це так багато, що почав забувати
справжнi обличчя, якi колись знав, - ставав лихий. Гризла його ураза,
спалахував бiль - в такi хвилi розмотував голову й обмацував: заростала
повiльно, але все ж заростала. В Новий Орiль вони вiдтодi не заходили, i
вiн намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про
Мотрю. Хiба iнколи запалювався смуток, приходили до нього веселi, залитi
сонцем поля i золотий лев, з яким змагався. Тодi клалася йому на вуста
усмiшка, обличчя губило замкненiсть, i хлопченя, бачачи це, радiло. Воно
спiвало в такi днi веселiших пiсень, веселiше пританцьовувало й удавалося
до довших вiршiв, якi залюбки слухав й Iван, та й люди смiялися, аж за
боки бралися. Потiм вони знову йшли, i знову брав Iван на руки свого
проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував
шлях.

Але прийшла ця осiнь, коли Iван прокинувся одного ранку й довго слухав
щiмкий бiль, що раптом озвавсь у ньому.
- Це ж яка пора? - спитав вiн, i хлопченя, яке вилiзло з копицi сiна,
де ночували, сказало, що вже ранок.
- Я не про те, - Iван сiв на сiнi й пошукав обличчям сонця в небi. Але
сонця не було, i вiн зрозумiв, що ма пiти дощ. Ще настороженiше витяг до
неба обличчя:
- Я питаю, чи вже осiнь, чи ще лiто?
- Вересень, - сказало хлопченя.
Тодi вiн зрозумiв, що його тривожило. На нього повiяло тлiном леглого
листя, холодним продувом i мертвим духом порожнього поля.
- Тобi не холодно? - спитав вiн, але хлопченя не вiдповiло йому. - Так,
тобi холодно! - сказав вiн. - Може, повернешся в школу?
- Не проганяйте мене, - жалiбно сказало хлопченя. - Я не хочу
повертатись у школу.
- Та от бачиш! - понуро сказав Iван. - Не можу я бути жебраком.
- Це я проситиму, - так само жалiбно сказало хлопченя. - Ви стоятимете
на вулицi, а я проситиму.
- Чи тут близько лiс? - спитав вiн.
- Близько, - дихнуло на нього хлопченя.
- Ми пiдемо в лiс.
Вiн звiвся, струснув одежу, i хлопченя раптом злякалося його. Бо вiд
нього заструмувало такою силою, яко© вiн не знав.
- Що ви хочете зробити? - спитав вiн, але Iван уже рушив. - Ви не туди
iдете, - крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сiнi, - треба праворуч!
Вiн повернув праворуч, а хлопченя побiгло слiдом. Взялося за шворку,
прив'язану до Iванового очкура, й повело його.
На них дихнув сумний лiс, легле листя, холодок осiннього ранку,
прив'яле де-не-де зiлля. Зашумiв вiтер, i хлопченя почало стрибати, щоб
зiгрiтися.
Iван iшов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, лiс
кликав його дивним голосом, i вiн зрозумiв, що то знову виходить на дорогу
лев. Вже мiг його побачити, почув його дихання й тепло його шкiри. Лев
iшов разом iз ним, вони мали увiйти мiж жовтi сосновi стовбури, i велетень
почав пригадувати, який то жовтий колiр. "Колiр тепла", - подумалося йому,
i вiн усмiхнувся сво му левовi.
Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний i невеселий, що йому
гiрко так само, що гiрко на душi й хлопченятi, бо тягло за шворку, наче
вола. Але вiн знав, що не може зупинити цього ходу i не зможе позбавити
хлопченя його гiркоти. Там, де почнуться дерева, вiн знову вiзьметься з
левом уручки.
- Бачиш того лева? - спитав вiн, i хлопченя заплакало.
- Я не бачу нiякого лева, - сказало воно.
- Лiс далеко? - запитав вiн.
- Вже поруч.
Врештi, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тiльки жовтими стовбурами
й жовтою шкiрою лева. Вiн згадав раптом про мед, що його ©в iз лев'ячо©
голови, й подумав, що йому вже не ©сти такого меду - восени може бути
тiльки гiркий мед. Гiркий запах, гiркi стовбури i гiркий лев.
Той iшов попереду, вихляв тiлом i начебто тiкав. Iван пришвидшив ходу -
не хотiв, щоб той утiк.
Над ним уже зашумiли дерева. Тодi вiн зупинився.
- Листя вже впало? - запитав, i хлопченя вже зовсiм розревiлося.
- Тут нема листя, - сказало воно. - Тут сосна. Але вiн не вiдчував
сосни, а тiльки запах леглого листя. Врештi, вiн згадав той жовтий колiр -
запах листя, цих дерев i лева.
Лев повернув до нього голову. Його морда була все ще сумна. Сумна й
добра, бо вiн сам був сумний i добрий. Але не мiг бути добрий зараз, бо
навколо затанцювали звiринi морди. Всi вони занявчали, загарчали й
загалакали. Всi вони наче показилися, i вiн вiдчув добрячого стусана.