Страница:
просвiтлiло голубе озерце, й побачила вона, як робила защораз, ту ж таки
картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiйма ться до ©©
обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало
це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки.
- Когось вигляда ш? - спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей
голос.
- Та якийсь чоловiк до нас пiдiйма ться, - сказала. - I так чудно вiн
пiдiйма ться.
- Що за чоловiк? - гостро спитала стара i аж руки зцiпила.
- Не знаю, бабцю, - зовсiм кволо обiзвалася Галя. - Вперше його бачу...
Знову тенькнуло в грудях у старо© i замло©ло.
- То, може, це вiн, Галю?
- Хто вiн?
- Ну, той, що ма до тебе прийти!
- Оце почнеш вигадувати! - розсердилася Галя. - Може, вiн за дiлом
якимсь...
- Сюди за дiлом чоловiки не приходять, - озвалася спроквола стара. -
Скiльки себе пам'ятаю...
- Як почнеш щось вигадувати, бабцю!
Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею
дi ться, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула
спересердя палицею i зашипiла обурено:
- Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я
сама його вiдшию... Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно
буде!..
Галя повернулася до не© здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку,
як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися
очима - стара й молода: молода свiтилася чаром i споко м, а стара
позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i
тривога пiдступила ©й пiд серце.
- Слухай, бабцю... - сказала, але стара вже зiв'яла на ганковi, як
квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ©© звисли,
а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя старо© заклякло, i
тiльки на денцях ©© очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку
далеку картину: проситься до ©хньо© господи чоловiк в ошатному костюмi,
йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води...
14
Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все
тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася
до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i
справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед
голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його
очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м'яке. Це
дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови
каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi.
Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi трима кварту з
водою, навпроти в ясно-синiй сукнi сто©ть i нiяково всмiха ться, показуючи
чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися.
- Вам погано? - допитувалася вона. - Вам погано? Володимир спробував
усмiхнутися i покрутив заперечливо головою.
- Спитай, що йому треба? - гукнула, наче ворон каркнув, стара.
- Я давно за вами стежу, - сказала Галя. - Так дивно ви пiдiймалися...
Володимир не мiг не дивитися на це ясно-син диво. Сонце заливало
Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення
йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще
одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у ©хнiй бiк i наслухала, аж
тремтiла.
- Галю, - сказала вона, - чу ш, Галю!
Але Галя, зда ться, зовсiм забула за не©: чоловiк, котрий безпомiчно
сидiв перед нею, подобався ©й. Вони дивилися одне на одного й очей
розвести не могли.
Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у
долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в не© очi. Пам'ятав тiльки
голубу барву, вiдчуття дивно©, запаморочливо© краси, а поруч iз тим якийсь
острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi,
з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку,
раптом повiрив, що всi людськi казки - це таке ж життя, як i те, що
реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало
якомога довше, хай довше покупа ться вiн у хвилях такого п'янкого гiпнозу
- не мав сили не дивитися на не©, хоч не мав уже сили й дивитись.
- Що йому треба? - спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив
Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки
офiцiйна.
- Менi Галину Iванiвну, - сказав i випростався неприродно.
- То це я i Галина Iванiвна! - всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши
брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на не©.
Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку
завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не
вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був
уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й
чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених
вуст.
- Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб
познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду.
Уже не дивився на не©, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти.
Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в не©
ворушилися, так наслухала.
- Що вiн хоче, Галю? - спитала в онуки.
- Це новий директор школи, - вiдгукнулася Галя. - Прийшов знайомитися.
- А чому вiн не прислав за тобою?
- Чому ви не прислали за мною? - м'яко спитала Галя, як питають дорослi
в малих. - У нас тут так заведено...
- Бачите, - розвiв руками Володимир. - Я ще нiколи не ходив у
директорах...
Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла.
- Ви мене дурите, - сказала вона. - Нiякий вiн не директор. Директори
сидять по сво©х кабiнетах...
- Не зважайте на не©! - шепнула червона, як квiтка, Галя. - Вона, моя
бабця, дуже й дуже ветха...
- Може, я й справдi невчасно, - пробурмотiв Володимир. - Я от трохи
посиджу...
Вiддав ©й кварту, яку тримав у руках, i вона крутила ©©, не знаючи, де
дiти...
- Чого вiн сидить, а ти сто©ш? - спитала стара.
- Я зараз сяду, зараз! - заметушилася Галя i схопила якогось дуже вже
стародавнього услона з вирiзаними голiвками на спинцi. Сiла, вiйнувши
ясно-синьою хвилею шовку, i вiн знову змушений був зустрiтися з нею очима.
Вже не була зашарiла, а блiда i спокiйна, трохи зморена, очi ©©
розширилися - глибоке море хвилювало в них. Вiн задихнувся, проковтнув
слину, була вона наче морська вода.
- Галино Iванiвно! - сказав вiн тихо й тепло. Вона давно не чула таких
iнтонацiй iз чоловiчих вуст, окрiм того, його обличчя перестало здаватися
незнайомим, зустрiчала його й ранiше. Через це осмутнiла й посерйознiла ще
бiльше, i, хоч так само чарiвно свiтилося ©© лице, холодна хвиля на мить
роздiлила ©х. Вiн злякався цього раптового вiдчуження, опустив голову i
натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик.
- Були пораненi? - спитала тихо Галя.
- Протез! - сказав вiн, рипнувши зубами, i встав.
- Сидiть, сидiть, будь ласка! - перелякалася Галя. - Ви менi не
сказали, коли буде та нарада.
Стара сидiла на ганку, наче забутий корч. Змалiла, позеленiла,
скоцюрбилася, ©© пальцi прикипiли до палицi, очi перетворились на
кругленькi гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в нiй
промалювалися контури гори i замку на ньому, i ступав на подвiр'я того
замку красень чоловiк, якому судилося потiм тут жити, - навiки зачарувався
вiн у голубiй красунi, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у
старо© з очей сивi сльози, уздрiла вона дочку то© красунi й пришельцеву -
крапля вiд краплi була вона в матiр. Вже друга хмарка розквiтала в ©©
свiдомостi, i другий чоловiк заходив до ©хнього двору прохати напитися.
Йшла йому назустрiч красуня в червоному, i новий пришелець також не мiг не
зостанозитися й не зачаруватися нею...
Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увiч, так само увiч
бачила третього пришельця. Збирався вже вiдходити, але вона знала, що
нiкуди звiдси вiн уже не вiдiйде. Цей новий пришелець трохи непоко©в
стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося
©й пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса...
Стара всмiхнулася. Розтавала на сво му ганку, меншаючи й меншаючи, а
коли озирнулися на не© тi дво , то ледве помiтили ©©, таку маленьку й таку
скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти ©м нiввiк.
15
Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз
скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну
брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам'яна стiна, по якiй любив
Хлопець лазити, - вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих
стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн,
як завше, до Марi© Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi
дому на горi, тож прогулянки до Марi© Якiвни були йому пожаданi. Вабило
його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки
величний i та мничий, що Хлопцевi складало особливу при мнiсть навiть
розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не
одну сокровеннiсть, а та мницi вабили Хлопця над усе.
Вряди-годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все
не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й
завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати
прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi
скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла
етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з
пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре
збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз
удома, але досi Хлопцевi тако© нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька
грубих, оправлених у шкiру зошитiв, - цi зошити теж були спокусою для
Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати - той, що постiйно лежав на
верандi...
Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд,
i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало - теж
немала дивина - i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в
глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марi© Якiвни. Визирала
вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала.
Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя
Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба.
- Як там мама з бабусею? - незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав,
що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й
спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до
не© не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею
скуча .
- Вже скоро й лiто мине, - казала Марiя Якiвна.
- У не© вiчно браку часу, - вiдповiдав Хлопець.
- Всiм нам браку часу, - по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i
вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит,
стояла чудова ваза старо© роботи, у нiй доверху було накладено яблук,
груш, слив та морелi.
- Сiдай поласуй! - казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика.
Вiн залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу i думав, що нiде нема
таких фруктiв, як у цьому домi. Стара тим часом сходила зi схiдцiв i
простувала до надвiрного льоху. Розчиняла низькi дверi й пiрнала туди -
Хлопець знав, що хвилин на п'ятнадцять вiн залиша ться сам. Притьма
пiдскакував до зошита на сусiдньому столi i задивлявся на великi,
кострубатi й величавi лiтери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю
слiв. I хоч нiчого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою
вдивлявсь i вдивлявсь у той почерк - глибоким споко м та чаром вiяло вiд
тих сторiнок.
Загортав зошита, як тiльки чув вовтузiння в льоху, миттю прискакував до
стола iз фруктами i починав прихватцем ©х ©сти.
Марiя Якiвна пiдiймалася до нього з бiдончиком, повним лискучого
молока, за цей час вiн устигав накидати довкола вази не один недогризок i
не одну сливову кiсточку.
- О, ти тут не дармував, - задоволене казала Марiя Якiвна i патлала
йому вiдросле за лiто волосся.
- Чудовi грушi! - незмiнно казав Хлопець, i за цю похвалу одержував ©х
на дорогу стiльки, скiльки мiг покласти в пазуху.
16
Один iз хлопцiв Олександри Панасiвни пiшов по гас, вiн висто©ть бiля
гасово© будки добрих п'ять годин, доки дiстанеться зi сво©ми бляшанками до
дверей, за якими просяклий наскрiзь гасом чоловiк вiдмiря йому палющо©
рiдини. Другий хлопець пiшов до магазину, щоб повернутися на обiд, несучи
пiд пахвою кiлька хлiбин iз паперовою смужкою. За ним iтимуть ще й двi
дiвчинки, якi наспiють до магазину, коли доходитиме черга, - перед тим
вони обiйдуть iз вiдрами цiлий берег, збираючи цурпалля й напiвспалене
кам'яне вугiлля. Найменша дiвчинка вихоплюватиме з-пiд материно© лопати
картоплю, бо сьогоднi Олександра Панасiвна вирiшила викопати рештки
картоплi з городу. Сама Олександра Панасiвна багато дiла не зробить:
збiга на базар, зварить ©сти, викопа картоплю, випере гору дитячих
сорочок, штанiв та платтячок, пiдмаже хату там, де обвалилася глина,
сходить з малою до Марi© Якiвни по молоко, полiзе на горище, щоб закласти
дiрку на даховi, - минулого дощу текло в хату, витрiпа й вивiтрить дитячi
постелi i побiжить до сторожа Степана купити я ць - сьогоднi iменини в ©©
найменшенько©.
Увечерi вони зберуться разом, розкриють одну iз банок, що подарував ©м
Володимир, сядуть до столу i одержать по скибцi хлiба, намазанiй
тушкованою свининою, i по шматку солодкого пирога з маком. У дiтей
свiтитимуться очi, i вони ©стимуть тi скибки й пирiг помаленьку, щоб
надовше розтягти задоволення; пiсля того Олександра Панасiвна наставить
старий як свiт патефон, i голка почне вишкрябувати з платiвки звуки зi
сво рiдним прихрипуванням - дiти почнуть танцювати пiд ту музику.
Танцюватиме з ними й вона, доки виступить ©й на оцi блискучий кришталик
сльози, - згада вона тодi невисокого, широкоплечого чоловiка, тиха туга
обвi ©©. Очi iз тим кришталиком обведуть всi п'ятеро личок, якi захоплено
вистрибуватимуть у хатi; тодi витягне Олександра Панасiвна з кутка
самовар, обiтре його й проми . Накида вугiлля й принесе вiд лiтньо© печi
жару. Дiти притягнуть тодi батькового чобота, натягне вона його на трубу й
почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував
той самовар i скип'ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна
добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з'©сти
той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з
одного боку, а чайник накри полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi
шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi
цукру: дехто спершу з'©сть той цукор, а тодi вип' чай, а дехто той цукор
схова до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить
його ©й мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум'янцi
зацвiтуть на ©© щоках - буде та iменинниця сьогоднi щаслива.
I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою днiсть, адже колись
були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак,
тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а
iменинниця розглядатиме дарунки: нову ма чку вiд матерi, малюнок вiд
старшого брата, три голубинi я чка вiд брата пiдстаршого, що ©х вiн видер
ще на початку лiта, бант вiд старшо© сестри i малу скляну кульку вiд
сестри пiдстаршо©.
Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме;
можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однi © з тих
шибок прозоре обличчя - тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi;
низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз
дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться
на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони
очима й пiзнають одне одного: де б то ©м не пiзнати, коли так довго були
одним тiлом, та й дiти цi - плiд ©хньо© з' днаностi. Вiн помалу
вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й
плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо
несподiвано оясниться, - це помiтить тiльки один чоловiк з цi © околицi -
старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка,
що вiдступа од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову
впоко©тися, вiн бачитиме й п'ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара
бiля високо© й худо© сво © матерi; вiн пiзна дивне свiтло в материних
очах i знайде назву для нього. "Любов", - подума вiн, i усмiшку, яка
розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у
цьому зеленому сутiнку нiхто.
17
Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з
сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий
павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що
павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову:
на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук
помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка,
вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi
мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i
позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч
цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло,
жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця.
Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл - кози його
розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в
грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив
лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд
ногами траву, що все ще пила з землi сiк, - там, нижче, його око уздрiло
сiрi i свiтло-жовтi брили глини.
Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко
дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.
В полi на нього повiяло густим насто м трав i серпневим сонцем, Iван
побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожн . Побачив вiн i
чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку.
Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ©© бiля свого серця. Вiддаля темнiла
Псищанська церква, оточена га м, в га© тому густо було натикано хрестiв.
Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто
хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на
велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева,
якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже
зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток
лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодi©, що видавав той джмiль, -
була то та сама пiсня, що спiвав ©© чорногуз.
Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на
мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло
павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив,
що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв,
що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i
стис те мiсце, де мало бути серце.
Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не
за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi
вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив
завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй
оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки.
18
Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але
забрав iз собою немало ©© синяви та й краси, що так щиро свiтилася до
нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто
захмелiлий.
Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн
схвилював ©©, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому
схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на не© нагально, все-таки
руйнувало ©© спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була
просякнута веселою й чудовою музикою.
Нi, вiн таки озирнувся до не©, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була
мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до не© таким же усмiхом.
Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася сво ©
смiливостi, а водночас i втiшилася - стояв перед нею чоловiк, котрий не
застережу ться перед ©© красою. Двi рожевi пiдкiвки з'явилися на ©© щоках,
а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко
мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси - вершник без
голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.
Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа.
Що б сказали про не© Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота
вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що
скаже про не© й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку?
Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але старо©
там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко
помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара
без ©© допомоги не ходила. Занепоко ння й розкаяння плеснуло в Галину
душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так
несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши
метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон
полилися на не© двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла.
- Ти тут, бабцю? - тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в
крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм
iнша жiнка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очi, i та
вразилася, якi гарнi вони були.
- Бабцю! - вигукнула Галя знову. - Ти встала i пiшла сама?
Стара дивилася на не© з легким прижмурцем.
- Це до мене прийшов новий наш директор, - несмiло виправдалася Галя.
- До мене свого часу теж приходив такий директор, - мовила стара i
раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне
мереживо кофтини.
19
Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла
навскоси, так легше було для ноги. Цi ю стежкою пiдiймався йому назустрiч
Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою.
Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист.
- Застали маму? - спитав Хлопець, обриваючи свист. - А я вiд Марi©
Якiвни.
- Менi теж треба до Марi© Якiвни, - сказав Володимир.
- То ходiть цi ю стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни?
- З вiйни, - всмiхнувся Володимир.
- Ви часом не танкiст? - спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв
пiдбитий танк.
- Нi, я з пiхоти, - вiдповiв Володимир.
- Пiхота - це не так цiкаво, - сказав Хлопець. - Я б пiшов у льотчики
чи танкiсти.
- Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти.
- Ну, то я теж, як усi! - озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи,
засвистiв.
- Де це ти навчився тако© пiснi? - спитав Володимир, пiдхоплюючи
посвист.
- Це не пiсня, а мелодiя, - сказав Хлопець. - I вигадав я ©© сам...
Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i
Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк
зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та
усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрно© принцеси. "Я виставився там не
молодцем, - весело подумав вiн, - але, зда ться, це не мало значення!"
Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються
нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син,
засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало
його дво дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд
хлiбини маленькi шматочки i кидав ©х до рота, а дiвчата йшли за ним i,
певне, поспiвували - Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко,
Володимир пiзнав мелодiю, що ©© плели там на вулицi два тоненькi голоси:
була то та ж таки пiсня, що ©© висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту
пiсню по околицi вiтер, заранжував ©© в хмарах, спустив додолу i вклав до
вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а ©х
пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi
пiсня ця почала свою мандрiвку по землi - диво буде тiльки в тому, що
завтра Хлопець спуститься з гори i почу свою пiсню в чужих устах.
Можливо, вiн почу ©© вперше iз вуст старшо© дочки Олександри Панасiвни,
i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим
поглядом, ясно здивувавшись iз не©...
Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвично©
форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi
дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в
його бiк, приклавши до лоба долоню дашком.
- Вам кого? - спитала вона голосно.
- Я до вас, Марi Якiвно! - так само голосно вiдповiв, не перестаючи
подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. - Будь ласка, Марi
Якiвно, вiдчинiть!
20
Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики,
обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли
крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося
Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове.
Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав
iз велико© бiло© фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi
прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон,
зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi
кожна бадилина. Думав i про сво сходження на гору, i про ту неймовiрну
зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i
стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом
сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторi© зi
шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що
картину: вона сама припала до паркана i дивиться, як пiдiйма ться до ©©
обiйстя чоловiк у свiтлому костюмi i з хвацькими вусами. Стару схвилювало
це видiння, вона напружилася й потяглася у бiк онуки.
- Когось вигляда ш? - спитала хвилюючись. Галя аж здригнулася на цей
голос.
- Та якийсь чоловiк до нас пiдiйма ться, - сказала. - I так чудно вiн
пiдiйма ться.
- Що за чоловiк? - гостро спитала стара i аж руки зцiпила.
- Не знаю, бабцю, - зовсiм кволо обiзвалася Галя. - Вперше його бачу...
Знову тенькнуло в грудях у старо© i замло©ло.
- То, може, це вiн, Галю?
- Хто вiн?
- Ну, той, що ма до тебе прийти!
- Оце почнеш вигадувати! - розсердилася Галя. - Може, вiн за дiлом
якимсь...
- Сюди за дiлом чоловiки не приходять, - озвалася спроквола стара. -
Скiльки себе пам'ятаю...
- Як почнеш щось вигадувати, бабцю!
Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею
дi ться, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула
спересердя палицею i зашипiла обурено:
- Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я
сама його вiдшию... Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно
буде!..
Галя повернулася до не© здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку,
як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися
очима - стара й молода: молода свiтилася чаром i споко м, а стара
позеленiла. В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i
тривога пiдступила ©й пiд серце.
- Слухай, бабцю... - сказала, але стара вже зiв'яла на ганковi, як
квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ©© звисли,
а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя старо© заклякло, i
тiльки на денцях ©© очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку
далеку картину: проситься до ©хньо© господи чоловiк в ошатному костюмi,
йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води...
14
Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все
тiло побивав зрадливий трем. Очi його були розширенi, i, коли повернулася
до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i
справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед
голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його
очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м'яке. Це
дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови
каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi.
Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi трима кварту з
водою, навпроти в ясно-синiй сукнi сто©ть i нiяково всмiха ться, показуючи
чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися.
- Вам погано? - допитувалася вона. - Вам погано? Володимир спробував
усмiхнутися i покрутив заперечливо головою.
- Спитай, що йому треба? - гукнула, наче ворон каркнув, стара.
- Я давно за вами стежу, - сказала Галя. - Так дивно ви пiдiймалися...
Володимир не мiг не дивитися на це ясно-син диво. Сонце заливало
Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення
йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще
одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у ©хнiй бiк i наслухала, аж
тремтiла.
- Галю, - сказала вона, - чу ш, Галю!
Але Галя, зда ться, зовсiм забула за не©: чоловiк, котрий безпомiчно
сидiв перед нею, подобався ©й. Вони дивилися одне на одного й очей
розвести не могли.
Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у
долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в не© очi. Пам'ятав тiльки
голубу барву, вiдчуття дивно©, запаморочливо© краси, а поруч iз тим якийсь
острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi,
з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку,
раптом повiрив, що всi людськi казки - це таке ж життя, як i те, що
реально бачать нашi очi. Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало
якомога довше, хай довше покупа ться вiн у хвилях такого п'янкого гiпнозу
- не мав сили не дивитися на не©, хоч не мав уже сили й дивитись.
- Що йому треба? - спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив
Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки
офiцiйна.
- Менi Галину Iванiвну, - сказав i випростався неприродно.
- То це я i Галина Iванiвна! - всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши
брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на не©.
Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку
завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не
вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був
уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й
чому. Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених
вуст.
- Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб
познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду.
Уже не дивився на не©, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти.
Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в не©
ворушилися, так наслухала.
- Що вiн хоче, Галю? - спитала в онуки.
- Це новий директор школи, - вiдгукнулася Галя. - Прийшов знайомитися.
- А чому вiн не прислав за тобою?
- Чому ви не прислали за мною? - м'яко спитала Галя, як питають дорослi
в малих. - У нас тут так заведено...
- Бачите, - розвiв руками Володимир. - Я ще нiколи не ходив у
директорах...
Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла.
- Ви мене дурите, - сказала вона. - Нiякий вiн не директор. Директори
сидять по сво©х кабiнетах...
- Не зважайте на не©! - шепнула червона, як квiтка, Галя. - Вона, моя
бабця, дуже й дуже ветха...
- Може, я й справдi невчасно, - пробурмотiв Володимир. - Я от трохи
посиджу...
Вiддав ©й кварту, яку тримав у руках, i вона крутила ©©, не знаючи, де
дiти...
- Чого вiн сидить, а ти сто©ш? - спитала стара.
- Я зараз сяду, зараз! - заметушилася Галя i схопила якогось дуже вже
стародавнього услона з вирiзаними голiвками на спинцi. Сiла, вiйнувши
ясно-синьою хвилею шовку, i вiн знову змушений був зустрiтися з нею очима.
Вже не була зашарiла, а блiда i спокiйна, трохи зморена, очi ©©
розширилися - глибоке море хвилювало в них. Вiн задихнувся, проковтнув
слину, була вона наче морська вода.
- Галино Iванiвно! - сказав вiн тихо й тепло. Вона давно не чула таких
iнтонацiй iз чоловiчих вуст, окрiм того, його обличчя перестало здаватися
незнайомим, зустрiчала його й ранiше. Через це осмутнiла й посерйознiла ще
бiльше, i, хоч так само чарiвно свiтилося ©© лице, холодна хвиля на мить
роздiлила ©х. Вiн злякався цього раптового вiдчуження, опустив голову i
натрапив очима на власний, озутий у протез, черевик.
- Були пораненi? - спитала тихо Галя.
- Протез! - сказав вiн, рипнувши зубами, i встав.
- Сидiть, сидiть, будь ласка! - перелякалася Галя. - Ви менi не
сказали, коли буде та нарада.
Стара сидiла на ганку, наче забутий корч. Змалiла, позеленiла,
скоцюрбилася, ©© пальцi прикипiли до палицi, очi перетворились на
кругленькi гудзики. Знову побачила синю хмарку перед очима, в нiй
промалювалися контури гори i замку на ньому, i ступав на подвiр'я того
замку красень чоловiк, якому судилося потiм тут жити, - навiки зачарувався
вiн у голубiй красунi, яка вийшла подати йому води. Котилися й котились у
старо© з очей сивi сльози, уздрiла вона дочку то© красунi й пришельцеву -
крапля вiд краплi була вона в матiр. Вже друга хмарка розквiтала в ©©
свiдомостi, i другий чоловiк заходив до ©хнього двору прохати напитися.
Йшла йому назустрiч красуня в червоному, i новий пришелець також не мiг не
зостанозитися й не зачаруватися нею...
Стара розплющилася. Третю красуню вона бачила увiч, так само увiч
бачила третього пришельця. Збирався вже вiдходити, але вона знала, що
нiкуди звiдси вiн уже не вiдiйде. Цей новий пришелець трохи непоко©в
стару, нi-нi, вiн так само невимiрне схожий на тих двох, котрих довелося
©й пiзнати. Правда, той перший мав хвацькi, чудовi вуса...
Стара всмiхнулася. Розтавала на сво му ганку, меншаючи й меншаючи, а
коли озирнулися на не© тi дво , то ледве помiтили ©©, таку маленьку й таку
скорчоватiлу: сидiла й лила старечi сльози, яких не зрозумiти ©м нiввiк.
15
Був то буденний шлях для Хлопця: з гори, далi стежкою навперерiз повз
скелю, що складалась iз потрiсканих, безладно нагромаджених одна на одну
брил. Збоку вiд скелi лягала прямовисна кам'яна стiна, по якiй любив
Хлопець лазити, - вся вона була помережана сотнею тiльки Хлопцевi вiдомих
стежок. Зараз у його руцi подзенькував порожнiй бiдончик, i простував вiн,
як завше, до Марi© Якiвни за молоком. Козине молоко любили всi пожильцi
дому на горi, тож прогулянки до Марi© Якiвни були йому пожаданi. Вабило
його й iнше: часом вiн заставав прадiда в перших, був той настiльки
величний i та мничий, що Хлопцевi складало особливу при мнiсть навiть
розглядати його. Здавалося завжди, що замкнутi вуста старого ховають не
одну сокровеннiсть, а та мницi вабили Хлопця над усе.
Вряди-годи Марiя Якiвна запрошувала хлопця до господи, тут теж було все
не так, як у них: одна кiмната щедро прикрашена саморобними фiранками й
завiсами, потемнiлими вiд часу, а друга, в якiй найбiльше любив перебувати
прадiд, була майже гола: вузька залiзна койка, не покритий нi цератою, нi
скатеркою дубовий стiл i велика темна рiзьблена скриня. Трохи збоку стояла
етажерка з прикрасами, схожими на великi шаховi пiшаки, стояло там з
пiвсотнi книжок, здебiльшого iз шкiряними корiнцями, але напрочуд добре
збережених. Завше мав спокусу погортати тi книжки, як робив це не раз
удома, але досi Хлопцевi тако© нагоди не траплялося. Лежало ще там кiлька
грубих, оправлених у шкiру зошитiв, - цi зошити теж були спокусою для
Хлопця, тiльки один йому вдалося погортати - той, що постiйно лежав на
верандi...
Заходив на те обiйстя, наче виконував урочистий, давно завчений обряд,
i це теж йому подобалося. Спинявся бiля ворiт, брався за калатало - теж
немала дивина - i стукав у темнi, потрiсканi дошки. Слухав, як спiвали в
глибинi двору дверi, тодi чув тихе чалапання капцiв Марi© Якiвни. Визирала
вона за ворота, а побачивши Хлопця i його бiдончик, привiтно розквiтала.
Вiн заходив через хвiртку, тримаючи на обличчi урочисту мiну, а Марiя
Якiвна незмiнне нахилялась i цiлувала його в лоба.
- Як там мама з бабусею? - незмiнно запитувала вона, i вiн вiдповiдав,
що добре. Коли ж хтось iз них нездужав, оповiдав про те повiльно й
спокiйно. Марiя Якiвна притакувала i скаржилася, що Хлопцева мама давно до
не© не приходила, а вона, тобто Марiя Якiвна, правду кажучи, за нею
скуча .
- Вже скоро й лiто мине, - казала Марiя Якiвна.
- У не© вiчно браку часу, - вiдповiдав Хлопець.
- Всiм нам браку часу, - по-фiлософському вiдказувала Марiя Якiвна i
вела його на веранду. На столi, правда, не на тому, де завжди лежав зошит,
стояла чудова ваза старо© роботи, у нiй доверху було накладено яблук,
груш, слив та морелi.
- Сiдай поласуй! - казала Марiя Якiвна, забираючи в нього бiдончика.
Вiн залюбки надкушував грушу, яблуко чи сливу i думав, що нiде нема
таких фруктiв, як у цьому домi. Стара тим часом сходила зi схiдцiв i
простувала до надвiрного льоху. Розчиняла низькi дверi й пiрнала туди -
Хлопець знав, що хвилин на п'ятнадцять вiн залиша ться сам. Притьма
пiдскакував до зошита на сусiдньому столi i задивлявся на великi,
кострубатi й величавi лiтери, даремно намагаючись збагнути хитру плетеницю
слiв. I хоч нiчого не тямив у тому, що читав, з жадобою та нетерплячкою
вдивлявсь i вдивлявсь у той почерк - глибоким споко м та чаром вiяло вiд
тих сторiнок.
Загортав зошита, як тiльки чув вовтузiння в льоху, миттю прискакував до
стола iз фруктами i починав прихватцем ©х ©сти.
Марiя Якiвна пiдiймалася до нього з бiдончиком, повним лискучого
молока, за цей час вiн устигав накидати довкола вази не один недогризок i
не одну сливову кiсточку.
- О, ти тут не дармував, - задоволене казала Марiя Якiвна i патлала
йому вiдросле за лiто волосся.
- Чудовi грушi! - незмiнно казав Хлопець, i за цю похвалу одержував ©х
на дорогу стiльки, скiльки мiг покласти в пазуху.
16
Один iз хлопцiв Олександри Панасiвни пiшов по гас, вiн висто©ть бiля
гасово© будки добрих п'ять годин, доки дiстанеться зi сво©ми бляшанками до
дверей, за якими просяклий наскрiзь гасом чоловiк вiдмiря йому палющо©
рiдини. Другий хлопець пiшов до магазину, щоб повернутися на обiд, несучи
пiд пахвою кiлька хлiбин iз паперовою смужкою. За ним iтимуть ще й двi
дiвчинки, якi наспiють до магазину, коли доходитиме черга, - перед тим
вони обiйдуть iз вiдрами цiлий берег, збираючи цурпалля й напiвспалене
кам'яне вугiлля. Найменша дiвчинка вихоплюватиме з-пiд материно© лопати
картоплю, бо сьогоднi Олександра Панасiвна вирiшила викопати рештки
картоплi з городу. Сама Олександра Панасiвна багато дiла не зробить:
збiга на базар, зварить ©сти, викопа картоплю, випере гору дитячих
сорочок, штанiв та платтячок, пiдмаже хату там, де обвалилася глина,
сходить з малою до Марi© Якiвни по молоко, полiзе на горище, щоб закласти
дiрку на даховi, - минулого дощу текло в хату, витрiпа й вивiтрить дитячi
постелi i побiжить до сторожа Степана купити я ць - сьогоднi iменини в ©©
найменшенько©.
Увечерi вони зберуться разом, розкриють одну iз банок, що подарував ©м
Володимир, сядуть до столу i одержать по скибцi хлiба, намазанiй
тушкованою свининою, i по шматку солодкого пирога з маком. У дiтей
свiтитимуться очi, i вони ©стимуть тi скибки й пирiг помаленьку, щоб
надовше розтягти задоволення; пiсля того Олександра Панасiвна наставить
старий як свiт патефон, i голка почне вишкрябувати з платiвки звуки зi
сво рiдним прихрипуванням - дiти почнуть танцювати пiд ту музику.
Танцюватиме з ними й вона, доки виступить ©й на оцi блискучий кришталик
сльози, - згада вона тодi невисокого, широкоплечого чоловiка, тиха туга
обвi ©©. Очi iз тим кришталиком обведуть всi п'ятеро личок, якi захоплено
вистрибуватимуть у хатi; тодi витягне Олександра Панасiвна з кутка
самовар, обiтре його й проми . Накида вугiлля й принесе вiд лiтньо© печi
жару. Дiти притягнуть тодi батькового чобота, натягне вона його на трубу й
почне натискати на нього, як на мiх. Чекатимуть, щоб засопiв, запарував
той самовар i скип'ятив для них воду. Пiсля того Олександра Панасiвна
добуде фруктовий чай, розiмне його i вiджене дiтей, якi захочуть з'©сти
той чай i так. Поставить на самовар порцеляновий чайник, трiснутий з
одного боку, а чайник накри полотнянкою. Вiдтак сидiтимуть вони, всi
шестеро, захоплено поблискуючи очима, адже на кожного чекатиме по грудочцi
цукру: дехто спершу з'©сть той цукор, а тодi вип' чай, а дехто той цукор
схова до кишенi. Питиме солодкий чай тiльки iменинниця, бо заколотить
його ©й мати, докинувши й свою грудочку, вiд того два рожевi рум'янцi
зацвiтуть на ©© щоках - буде та iменинниця сьогоднi щаслива.
I вiдчуються щасливими вони всi, пiзнають-бо свою днiсть, адже колись
були вони злитi тiльки в два начала, i те, що роздiлилися вони отак,
тiльки химерна випадковiсть. В хатi буде затишно, всi стануть ситi, а
iменинниця розглядатиме дарунки: нову ма чку вiд матерi, малюнок вiд
старшого брата, три голубинi я чка вiд брата пiдстаршого, що ©х вiн видер
ще на початку лiта, бант вiд старшо© сестри i малу скляну кульку вiд
сестри пiдстаршо©.
Можливо, шумiтиме тодi за вiкном дощ, плескотiтиме вiн i хлюпотiтиме;
можливо, обливатиме щедро шибки, i, може, притулиться до однi © з тих
шибок прозоре обличчя - тiнь якась стане за вiкном у хлюпотi й хлепкотi;
низька, окоренкувата, майже чотирикутна якась тiнь плакатиме разом iз
дощем, бо приблукала вона сюди, пройшовши тисячу кiлометрiв. I обернеться
на хвилю до того вiкна стривожена мати цих дiтей, тодi зустрiнуться вони
очима й пiзнають одне одного: де б то ©м не пiзнати, коли так довго були
одним тiлом, та й дiти цi - плiд ©хньо© з' днаностi. Вiн помалу
вiдступатиме й вiдступатиме в глибину зеленого сутiнку, дощ шумiтиме й
плескотiтиме, а вiн дивитиметься сумно, i зелений сутiнок навколо
несподiвано оясниться, - це помiтить тiльки один чоловiк з цi © околицi -
старий, сивий козопас. Вiн бачитиме, стоячи на горi, i ту тiнь-чоловiка,
що вiдступа од вiкон, щоб знову пройти тисячу кiлометрiв i знову
впоко©тися, вiн бачитиме й п'ятеро дiтей, що зiбралися довкола самовара
бiля високо© й худо© сво © матерi; вiн пiзна дивне свiтло в материних
очах i знайде назву для нього. "Любов", - подума вiн, i усмiшку, яка
розквiтне на його вустах, коли сидiтиме вiн на верандi, не побачить у
цьому зеленому сутiнку нiхто.
17
Сидiв на розкладному стiльцi-палицi i був такий непорушний, що з
сусiднього куща спустився безбоязно на невидимий, бозна-коли протягнутий
павутинку-мiсток, невеликий срiбний павук. Пiшов, перебираючи ногами, а що
павутини не було видно, здавалося, йде вiн по повiтрi. Iван звiв голову:
на тому кущi, звiдки йшов павук, вже зажовтiло декiлька листкiв. Павук
помандрував уже до iншого куща, i тiльки ступив вiн на першого листка,
вiдразу пожовтiв i той. Павук скотивсь iз жовтого листка i завис у повiтрi
мiж другим кущем i третiм. Так вiн i мандрував сьогоднi цiлий день, i
позасвiчував на кущах перше жовте листя. I хоч стояли ще гарячi днi, хоч
цвiркуни ще кричали-заливалися, хоч дзвонив, розсипаючи срiбло,
жайворонок, Iван вiдчув, що той павучок проклав дорогу i до його серця.
Забринiла десь поруч тонка павутина, старий озирнувся навдокiл - кози його
розбрелися навсiбiч. Вiн встав i слухав тонкий бiль, який спалахнув йому в
грудях. Дивився на жовтяки на кущах, павучок висiв у повiтрi й ворушив
лапками; дивився на косо зрiзану кудласту хмару над горбами, бачив пiд
ногами траву, що все ще пила з землi сiк, - там, нижче, його око уздрiло
сiрi i свiтло-жовтi брили глини.
Вiн покинув палицю-стiлець i раптом пiшов по схилу вгору. Iшов i важко
дихав, спинився, щоб перевести подих, але знову йшов.
В полi на нього повiяло густим насто м трав i серпневим сонцем, Iван
побачив, що саме поле вкрите стернею, голе вже й порожн . Побачив вiн i
чорногуза, що самотньо простував через те поле i насвистував пiсеньку.
Впiзнав ту мелодiю: тiльки-но слухав ©© бiля свого серця. Вiддаля темнiла
Псищанська церква, оточена га м, в га© тому густо було натикано хрестiв.
Чорногуз зупинився серед поля, змахнув крильми i застиг у льотi, начебто
хтось його заморозив. Хтось заморозив на стежцi мiж стернi чоловiка на
велосипедi i бабу з коробкою за плечима. Хтось заморозив вiтер i дерева,
якi похилилися на один бiк, але не рухалися. Iван пiдiйшов до вже
зарослого окопу: прилетiв раптом до того окопу i впав на одну з квiток
лахматий джмiль. Iван прислухався до мелодi©, що видавав той джмiль, -
була то та сама пiсня, що спiвав ©© чорногуз.
Кози не побачили свого попасича, хоч його палиця-стiлець i стояла на
мiсцi, замекали вони й зiбралися докупи. Кiлька павукiв почiпляло
павутиння до козиних рогiв, i коли Iван подивився на них згори, побачив,
що позамерзали й кози. Руки в нього затремтiли, бо уздрiв вiн i павукiв,
що снували навколо його кiз срiбну мережу. Iван засунув руку пiд сорочку i
стис те мiсце, де мало бути серце.
Грала на тонкiй павутинi повiльну й прегарну пiсню осiнь. Була вже не
за горами, iшла вже на землю й посилала перед собою провiсникiв. Тодi
вперше за життя стало страшно Iвановi. Стояв вiн серед поля, а бачив
завиту кучерявими крученими паничами веранду i грубий зошит у шкiрянiй
оправi, в якому були списанi ще не всi сторiнки.
18
Володимир покинув те дворисько на горi, покинув ясно-синю жiнку, але
забрав iз собою немало ©© синяви та й краси, що так щиро свiтилася до
нього. Iшов не озираючись, був-бо виповнений по вiнця i начебто
захмелiлий.
Галя також не дивилася йому вслiд, хай iде собi цей незнайомець. Вiн
схвилював ©©, але вони тiльки мимовiльнi колеги по роботi. Хтозна-чому
схотiла раптом забути його, бо це, що напливло на не© нагально, все-таки
руйнувало ©© спокiй. Прагла бути холодною й непроникною, хоч вся була
просякнута веселою й чудовою музикою.
Нi, вiн таки озирнувся до не©, вона навiщось усмiхнулася, i хоч була
мiж ними чимала вiдстань, Володимир розцвiв до не© таким же усмiхом.
Тримались якусь мить, забувши про цiлий свiт. Вона злякалася сво ©
смiливостi, а водночас i втiшилася - стояв перед нею чоловiк, котрий не
застережу ться перед ©© красою. Двi рожевi пiдкiвки з'явилися на ©© щоках,
а очi побiльшали. Вуста розтулилися, i Володимировi здалося, що вiн легко
мiг би загубити на цiй горi голову. Отак би й пiшов звiдси - вершник без
голови i без коня, степом для нього був би цей зарослий полином горб.
Галя вже трохи й сердилася на себе, все-таки перед нею офiцiйна особа.
Що б сказали про не© Марiя Якiвна i Олександра Панасiвна? Що б сказала ота
вулиця, що тече сюди до горбiв вiд мiста, i та поки що порожня школа? Що
скаже про не© й бабуся, яка й досi сидить там, на ганку?
Вiдвернулася од Володимира i несамохiть зирнула й на ганок. Але старо©
там не було. Сидiв тiльки на приступцi великий чорний метелик, який легко
помахував, тремтячи на вiтрi, крильми. Галя зовсiм сполошилася, адже стара
без ©© допомоги не ходила. Занепоко ння й розкаяння плеснуло в Галину
душу, i вона вже остаточно забула про Володимира i тi нитки, якi так
несподiвано почали помiж ними плестися. Скочила на ганок, зiгнавши
метелика, вдарила долонями дверi i розпалено влетiла в кiмнату. Вiд вiкон
полилися на не© двi iскристi сонячнi стяги, i вона на мент ослiпла.
- Ти тут, бабцю? - тихенько гукнула вона. Стара була тут. Сидiла в
крiслi з виточеними на спинцi людськими голiвками, i це була вже зовсiм
iнша жiнка. Тепла й сива, м'яка й задумана. Звела на онуку очi, i та
вразилася, якi гарнi вони були.
- Бабцю! - вигукнула Галя знову. - Ти встала i пiшла сама?
Стара дивилася на не© з легким прижмурцем.
- Це до мене прийшов новий наш директор, - несмiло виправдалася Галя.
- До мене свого часу теж приходив такий директор, - мовила стара i
раптом захлюпала безпричинним смiхом, впираючись пiдборiддям у темне
мереживо кофтини.
19
Володимир тим часом iшов через горб. Звернув на стежку, що бiгла
навскоси, так легше було для ноги. Цi ю стежкою пiдiймався йому назустрiч
Хлопець. Тягнув бiдончик з молоком i посвистував, склавши губи дудочкою.
Володимировi було так легко на серцi, що захотiлося пiдхопити цей посвист.
- Застали маму? - спитав Хлопець, обриваючи свист. - А я вiд Марi©
Якiвни.
- Менi теж треба до Марi© Якiвни, - сказав Володимир.
- То ходiть цi ю стежкою. А що це у вас з ногою, з вiйни?
- З вiйни, - всмiхнувся Володимир.
- Ви часом не танкiст? - спитав Хлопець i подивився в долину, де стояв
пiдбитий танк.
- Нi, я з пiхоти, - вiдповiв Володимир.
- Пiхота - це не так цiкаво, - сказав Хлопець. - Я б пiшов у льотчики
чи танкiсти.
- Всi хлопцi хочуть у льотчики чи танкiсти.
- Ну, то я теж, як усi! - озвався Хлопець i, склавши дудочкою губи,
засвистiв.
- Де це ти навчився тако© пiснi? - спитав Володимир, пiдхоплюючи
посвист.
- Це не пiсня, а мелодiя, - сказав Хлопець. - I вигадав я ©© сам...
Понiс свiй посвист туди, угору, де стояв той загадковий дiм, i
Володимировi нiчого не лишалося, як засвистiти й собi й рушити у бiк
зворотний. Грiло йому серце новонабуте тепло, а на вустах лежала та
усмiшка, яку вiн перейняв вiд нагiрно© принцеси. "Я виставився там не
молодцем, - весело подумав вiн, - але, зда ться, це не мало значення!"
Звiдси, з гори, видно було вулицю. Володимир побачив, як повертаються
нею додому дiти Олександри Панасiвни. Спереду йшов пiдстарший син,
засунувши пiд пахви по хлiбинi з паперовою смужкою, ззаду супроводжувало
його дво дiвчаток, кожна тримала по буханцю. Пiдстарший вiдламував вiд
хлiбини маленькi шматочки i кидав ©х до рота, а дiвчата йшли за ним i,
певне, поспiвували - Похитувалися в ходi. I хоч були вони далеко,
Володимир пiзнав мелодiю, що ©© плели там на вулицi два тоненькi голоси:
була то та ж таки пiсня, що ©© висвистував Хлопець. Можливо, рознiс ту
пiсню по околицi вiтер, заранжував ©© в хмарах, спустив додолу i вклав до
вуха старшiй дочцi Олександри Панасiвни. Старша навчила сестру меншу, а ©х
пiдслухало ще кiлька дiвчаток з вулицi. Володимир знав, що вiдсьогоднi
пiсня ця почала свою мандрiвку по землi - диво буде тiльки в тому, що
завтра Хлопець спуститься з гори i почу свою пiсню в чужих устах.
Можливо, вiн почу ©© вперше iз вуст старшо© дочки Олександри Панасiвни,
i, хто зна, може, вiн уперше подивиться на ту дочку химерним хлоп'ячим
поглядом, ясно здивувавшись iз не©...
Володимир пiдiйшов до мiцних дубових ворiт i побачив там незвично©
форми калатало. Весело постукав у дошки й почув, як заспiвали в глибинi
дверi. Повна сива жiнка, вже майже бабуся, вийшла на ганок i подивилася в
його бiк, приклавши до лоба долоню дашком.
- Вам кого? - спитала вона голосно.
- Я до вас, Марi Якiвно! - так само голосно вiдповiв, не перестаючи
подумки наспiвувати Хлопцеву мелодiю, Володимир. - Будь ласка, Марi
Якiвно, вiдчинiть!
20
Вони сидiли в садку, i над ними тихо лопотiло листя. Лiтали метелики,
обпадаючи квiти, як бджоли, i пили з них солодкий нектар. Трiпотiли
крильцями, i чи через тi метелики, а чи вiд тихого лепету листя, здалося
Володимировi, що повiтря навкруги перламутрове.
Перед ним сидiла сива жiнка i розповiдала йому про школу, вiн попивав
iз велико© бiло© фiлiжанки козине молоко й думав, що за цi два днi, якi
прожив на околицi, зовсiм оновився. Думав, що все пережите схоже на сон,
зараз уростав у iнше життя i набирався спокою, яким дише на цiй околицi
кожна бадилина. Думав i про сво сходження на гору, i про ту неймовiрну
зустрiч: в цьому садку так солодко про те згадувалося! Дивився на дерева i
стежив, як спалахують та гаснуть (хмари пливли по небi, затуляючи часом
сонце) свiтлотiнi пiд ногами. Жiнка, яка розповiдала всiлякi iсторi© зi
шкiльного життя, нагадувала йому першу його вчительку, i вiн подумав, що