Сиротюк М.. Забiлiли снiги

рiзнi боки, ховаючи; сво© гiнкi хребти мiж снiговими заметами. А чи
зустрiнетеся ще раз?
О-о-о .. Гора з горою не сходиться, а люди, а шляхи... Там, попереду,
ви знову перетнете гнучкий стан сво ©, тако© ж, як i ви, плоскогрудо©
посестри i знову захова тесь мiж горбатими заметами, загубитесь у туманi
часу й простору.
Аж душа холоне. I думки шмату далекий виднокiл.
Дороги...
А навколо, куди сягне око, поле та поле - широке, розлоге, встелене
бiлою, аж слiпучою, ковдрою. Тiльки де-не-де в тому безкрайньому полi
тьмянiють, клубочаться, як густий дим, острiвцi лiсiв, бовванiють ожереди
соломи, хита ться торiшн бадилля...
Дороги. Тяжкi й незвiданi. Скiльки вже пройдено вас, а скiльки ще
попереду! Одна Сибiр неiсходима, казав поет...
Поле. Таке з дитинства миле! Орали, сiяли, баштан садили...
Батько, паламар, ходив за плугом, мати и Олеся саджали картоплю. Павло
водив слiпого коня, наштовхуючи його до борозни...

Околиця великого мiста солодко нiжиться в передранковому снi. Москва -
столиця росiйських царiв та iмператорiв. При мно, кажуть люди, пiд теплими
ковдрами. Не хочеться вставати, хай навiть гудки вже кличуть до працi.
Вулицi, тiснi провулки, горбовини, виярки.
Десь i сонце, сяйнувши один раз сво©м золотим чолом, пiрнуло в
сивогривi хмари.
- Агов! - зупинився жандарм i вiдсапнув усiм тельбухатим черевом. -
Гов! Звертай сюди!
Арештант, що йшов попереду, також зупинився, але не повертав туди, куди
показував той. Мабуть, не второпав.
- Звертай, звертай-бо, - повторив жандарм-конво©р, тикаючи кожушаною
рукавицею на браму. - Це i вона - Бутирка. Ну, як? Гарна? Чи не до
смаку?
Арештант мовчки пiдступив до брами. Конво©р довго шпортався коло
хвiртки, шукаючи клямку, але, не знайшовши ©©, почав гамселити
перемерзлими чобiтьми в браму, збуджуючи похмуру ранкову тишу. Чийсь
грубий голос невдоволено озвався за брамою.
- Не бурчи! Вiдчиняй! - гукнув i жандарм.
- Хто?
- Сво©!
- Сво© коней викрадають.
- Не патякай. Вiдчиняй. Дiло .
- Зараз! Дiло в нього, - знову пробурчало за брамою. - Чого такий
шпаркий? Квапишся, як попiвна до шлюбу.
I затихло. Минуло доволi часу, а брама все нiмувала. Ще грюкнувши,
жандарм пошкрiб потилицю i почав набивати тютюном люльку з довгим цибухом.
- Скуштуй потерухи, - простягнув арештантовi кисет. - Зiгрi шся трохи.
Домашнiй. Бакун. Сам сiю, як каже моя Гапка, сам i споживаю, хай дасть бог
здоровля. Бери.
- Спасибi Не палю.
- Збира шся, мать, довго жити? Ну, роби як зна ш. Дивися тiльки, щоб не
прошпетився. Так мiй дiд, хай земля йому пером, збирався до ста лiт
доскочити. Не пив, не курив, за молодицями - нi. А в пiст зовсiм не ©в. Як
святий жив. I що ти дума ш? Кажуть, не доплентався неборак навiть до
п'ято© чисницi. На дорозi преставився. Смерть - то вже дiло, брат, у
десницi божiй, кому скiльки на роду написано, то й ма ш: або кусай, або
лише дивися. Значить, не хочеш? Ну, не хоч, то як хоч. Я так уже, за
звичкою...
Жандарм мiцно затягнувся i зник на мить у сизiй хмарцi диму. По часi
виринувши з не©, вiн вдоволено заворушив зарослими рудою щетиною вилицями.
- Стукайте ще, бо мене вже ноги не тримають, - попросив арештант. -
Може, там знову позасинали.
- Та кат ©х зна , - жандарм почухав потилицю, лiниво позiхнув i знову
гримнув у браму. - Не квапся, парубче. Роздивляйся, щоб запам'ятав. Бо не
встигнеш навiть оглянутися на заднi колеса. Це тобi не в Iзюмi i не в
Харковi. Тут, у Москвi, вашого брата не тримають: раз-два, i ваших н т.
Так i знай. Надивляйся i начувайся. Щоб запам'яталося, значить.
Та арештант не слухав балачки жандарма, вкутаного в нову теплу бекешу.
Його рiдка, як решето, в кiлькох мiсцях залатана шинелина метляла полами
на дошкульному вiтрi, а задубiлi колiна, наче вiд пропасницi, дрiбно
делькотали. Вiн тупцював на утрамбованому снiговi, надсадно дихав у руки,
але це не помагало. Чув, як вiд холоду i втоми йому туманиться в головi,
на очi звiльна насуваються повiки. Ноги кам'янiють, зда ться, й серце
дубi .
Нарештi заскрипiла залiзна хвiртка, i з не© вивалився вартовий у
довжелезному, як ряса, кожусi, у величезних валянках, з башликом за
плечима.
- Звiдки такi нетерплячi? - запитав, не дивлячись на прибулих.
- З солодкого та ще й теплого краю. Хiба не бачиш? - криво посмiхнувся
жандарм, пiдморгуючи на посинiлого вiд холоду арештанта. - Не край, а рай,
кажу тобi. Всi знають. Як каже моя Гануся...
- Ну годi, годi акафiста правити. Звiдки, питаю?
- З харкiвсько©, - офiцiйно вiдповiв жандарм.
- Отак би й сказав. Залiзай, - покосився вартовий на хвiртку. - Бомагу
приготуй. Бачиш, начальство, - показав рушницею у тюремне подвiр'я.
Минувши хвiртку, арештант поглянув на дерев'яний будинок, що правив за
канцелярiю Бутирки. На порозi стояв високий, сухий, наче кочерга, чоловiк.
Це був наглядач московсько© пересильно© тюрми.
Похитуючись на кривих, як у кавалеристiв, ногах, вiн оглянув прибулих.
- Куди? - витрiщився каламутними очима на конво©ра.
Вiд нього несло горiлчаним перегаром. Вiн похитнувся i пiшов прямо на
конво©ра.
- Куди, питаю?
- До вас, пане, - нерiшуче доповiв жандарм, задкуючи вiд наглядача,
наче вiд примари.
- З яко© камери?
- З Харкова. Привiв вам... - квапився жандарм уже з-за плечей
арештанта.
- З Харкова? -- зупинився наглядач. - Давай бомагу.
Жандарм похапцем висмикнув з-за пазухи пакет i, вибiгши наперед
арештанта, подав наглядачевi:
- Осiсьо.
Видобувши з пакета аркуш, наглядач довго повзав по ньому банькуватими
очима.
- Пушкарний?.. Полiтичний, значить?.. Це ти i Пушкарний? Полiтичний?
- тицьнув пальцем на жандарма.
- Нi, нi, пане, - поспiшив жандарм. - То я його привiв. Маю передати
вам i назад повертати. Привiв ..
- Кого привiв?
- Його, - жандарм показав на арештанта.
- Це ти Пушкарний? - пiдступився наглядач до арештанта.
- Нi, не я, - вiдповiв той спокiйно, i загадкова посмiшка майнула на
його сухорлявому блiдому лицi.
- А хто ж? Вiн? - наглядач ткнув аркушем на жандарма. - Ти? Кажи?
Морда!..
- Нi, пане. Я - це не вiн. Я привiв його...
- Куди?
- Сюди. До вас...
- Звiдки?
- Вiд нас, з Харкова.
- Для чого привiв?
- А хiба ж я знаю? Наш назиратель звелiли...
- Хто це мiг, опрiч мене, звелiти? - визвiрився бутирський наглядач. -
Хто? Який це там ще?
- Ну, мiй назиратель...
- Твiй?
- З харкiвсько© тюрми...
- З харкiвсько©?.. - зморщив вузьке чоло. - Та якого ж ти дiдька
морочиш мене, коли сидиш в харкiвськiй?
- Я не сидю. Я ж привiв...
- Кого? - озлився вже бутирець.
Вилицi конво©ра позеленiли.
- Його, - показав на арештанта i звернувся вже до того. - Ну, чого ж ти
мовчиш? Скажи, тебе я привiв?
- Мене, - байдуже вiдповiв арештант.
- Tак ти i полiтичний Пушкарний? - кинув на нього каламутними очима.
- Нi, я не Пушкарний.
Наглядача, видно, смикнула за живе загадка: котрий з цих двох
чоловiкiв, що ледь-ледь туманiють, як сновиди, перед ним, полiтичний
Пушкарний? Хто кого з них привiв i звiдкiля саме?
Вiн ще кiлька разiв допитував жандарма, жандарм пояснював, як мiг,
тицяв рукавицею в арештанта, але той все заперечував посмiхаючись. Ця гра
нарештi обридла арештантовi.
- Читайте уважнiше, - показав на папiр.
Наглядач припинив допитування, насупив брови, i його очi втупилися в
папiр:
- Грр... Гра-а... Грабовсь-сь-ки-ий Па-а-вло-о Арсено-о... Арсенович.
Грабовський, значить?
- Так, так, пане назиратель! - радiсно вигукнув жандарм. - Грабовський,
бий тебе коцюба. Тiльки-но зараз пригадав. От нечиста сила.
- Також полiтичний?
- Так точно, полiтичний.
- А де ж вiн, той самий Грабовський?
- Я, - обiзвався арештант.
- Значить, ти полiтичний Грабовський? Так? А де ж той Пушкарний? -
докопувався. - Це ти? - вперся вiн посоловiлими баньками в жандарма.
- Нi, не я, - бiдкався жандарм, безпорадно розводячи руками. - Його тут
нема.
- Як нема? А от же написано, - наглядач копнув пальцем у папiр. - О-о.
Пушкар... Де ж вiн, той Пушкар? Кажи! Мене не проведеш, я знаю вас, таких.
Ну! - гукнув вiн на вартового, який досi стовбичив осторонь. - Одведи
обидвох до камери, а потiм розберемося. Чого сто©ш, морда? Валяй!
- Як це до камери? - заволав жандарм. - Змилуйтеся, пане назиратель. Та
мене там... Менi ж треба ©хати додому.
- Ну, ну, не варнякай, - наставився вартовий рушницею. - Кроком руш!
Жандарм зовсiм пополотнiв. Вiн розмахував руками, снуючи синi пасма, що
вимотувалися з люльки, обурювався, хапливо роз'яснював. Але все це мало
допомагало, бо вартовий, не церемонячись, уже штовхав його в груди цiвкою
рушницi.
- Оговтайтесь, - звернувся Грабовський до наглядача. - Нiякого
Пушкарного з нами не було.
- Не було!.. Iстинний бог, не було, вiн правду каже. Присягаюсь, -
безладно хрестився жандарм, облесливо зазираючи в очi то наглядачу, то
арештанту.
- Пушкарне, - пояснив Грабовський, коли змовк жандарм, - це мо рiдне
село. Там воно й позначене. Прочитайте ще раз.
- Так, так, прочитайте ще раз, - залементував жандарм. - Рiдне село,
позначене... Iстинний бог, позначене... присягаюся на хрестi...
Ще минуло з чверть години, доки наглядач второпав, що й до чого, i
солдат повiв Грабовського в камеру. Дорогою вiн сказав - до камери
арештант не ма права брати нiяких речей, сундучок треба здати в тюремний
цейхгауз.
- Ну, - здвигнув плечима Грабовський, - коли потрiбно...
- Давай сво© бебехи, - кинув кривов'язий коридорний, перевiривши
документи нового в'язня. - Будеш виходити - забереш.
- Дозвольте хоч книжку взяти, - попросив Грабовський уже в цейхгаузi.
- Книжку? - здивувався кривов'язий. - Яку?
- Там, - показав на сундучок.
- Ма ш знати, в камерi читати не велено, - сухо процiдив крiзь зуби
коридорний. - Не положено. Понятно? Ще, може, полiтичецьку яку заманеться,
боже борони...
- Та яку там полiтичецьку, - вимушено засмiявся Грабовський. - Так собi
книжки, та й годi.
- Якi це "так собi"? Зна мо вас, на те й приставленi тут... Так собi...
Збагнувши, що впросити кривов'язого нема надi©, Грабовський вирiшив
схитрувати:
- Духовнi книжки, божественнi.
- Молитовник, чи як?
- Звiсно. Треба ж сво© грiхи якось спокутувати перед богом.
- То-то, - пом'якшав кривов'язий, почувши про бога. - Кажеш,
молитовник?
- Та певно ж.
- Тодi, - клацнув язиком кривов'язий i вiддав сундучок, - бери.
Спокутувати грiхи, значить...
Грабовський видобув книжку. Коридорний простягнув руку:
- Дай-но сюди.
Довго оглядав ©© з усiх бокiв, потiм висадив окуляри на носа i почав
читати на титульнiй сторiнцi:
- Ги-ил-леб. Глеб. Уси-пи-ен-си-ки-ий. Успенский. Це така божественна?
А хто цей Успенський?
- Не зна те? - зопалу перепитав Грабовський i, не задумуючись,
вiдповiв: - Ну, святий такий. Великомученик. Жив у Ки во-Печерськiй...
- Який же це? Я, хвалити бога, усiх...
- Новий святий. Сорок перший. Колишнiй iнок Гл б з церкви святого
Успенiя. Хiба ще не чували про нього?
Коридорний заперечливо хитнув головою: нi, не доводилося чувати.
- Ще почу те.
- А ти не той?.. - завагався тюремник.
- Хiба ж можна про бога брехнi плести?
- Ага. То бери, коли духовна. Так, кажеш, з Ки во-Печерсько©...
новий... великомученик... Гл б з Успенiя... Слава богу, - бубонiв
кривов'язий, ведучи нового в'язня темними вузькими коридорами.

11_
_
Не встиг Грабовський переступити порiг камери, як чи©сь руки мiцно
обхопили його шию.
- А-а-а! Пропаща грамота. Де ж це тебе стiльки нечиста носила й нарештi
сюди припровадила?
Це горланив, обiймаючи Грабовського, Михайло Рклицький. Вимучений
довгою недугою, голодом i тяжкою дорогою, Павло ледве тримався на ногах.
Стиснутий дужими руками, вiн остаточно втратив рiвновагу, захитався i,
якби не тi руки, простягнувся б на долiвцi.
- Що з тобою, Павле? - захвилювався Рклицький, всаджуючи Грабовського
на нарах.
- Нiчого, нiчого, - вiдповiв той тихо, напружуючи всi сили. - Я трошки
полежу.
Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на очi i наче пiрнув у
колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпечено© голки, бiль у тiлi i
глухий стукiт у скронях. Болiло все тiло. Навiть не болiло, а просто нило,
кричало про сво© муки. Нi вгаму йому, нi спокою. В груди тлумилися химернi
бажання, змiшанi з пекучими болями й жалями.
Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що галас передчасно
втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах органiзацi© товаришi в
полемiчному запалi здiймали словесну веремiю, вiн нервувався i закликав до
порядку або навiть покидав зiбрання. Так було легше, заспокоювалися хворi
груди.
А зараз хотiлося галасу, галасу дужого, невгамовного, як буря. Може,
вiн затаму , заглушить бiль. А галасу-то й не було. Це дивувало й
дратувало. Будило й пiдганяло золотою рiзкою охлялi думки...
Не встиг побачити, скiльки людей у цiй камерi. По руках, якi враз
пiдхопили його, догадувався, що мешканцiв тут чимало. Та де ж вони зараз?
Чому не чути жодного слова, навiть шелесту, наче всi понiмiли? Невже вони
тихцем, як примари, вийшли з камери?
Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил вистачило
лише на те, щоб витягнути з-пiд голови отерплу руку. I коли ворухнувся,
почув приглушений, тривожний шепiт коло нар, в якому зливалося кiлька
голосiв. Аж стрепенувся, хоча й сподiвався ©х.
- Ти полеж, Павле, - нахилився над ним Михайло Рклицький. - Спочинь,
засни, до обiду я тебе розбуджу.
Грабовський нiчого не вiдповiв. Тiльки через силу обернувся лицем до
стiни i пiдiбгав пiд себе ноги. Так легше заснути.
Та заснув не скоро. Несподiвано в його уявi виплив Михайло Рклицький.
Рклицький? Михайло? О доле! I все поста перед очима, як живе.
Кругловидий, мов дитина, бiлявий, у старанно напрасованому костюмi, з
пiднятими над головою руками, гарячими очима - оце Михайло Рклицький.
Такий, яким колись багато разiв бачив його на сходках.
Товаришi з харкiвсько© органiзацi© поважали Михайла, любили його
квiтчастi промови, i, може, саме тому вiн виступав на кожних зборах.
Вiртуозно правуючи словом, маючи чи не найбiльший серед усiх членiв
органiзацi© запас знань з iсторi©, сучасно© полiтично© та художньо©
лiтератури, цей студент четвертого курсу унiверситету легко опановував
аудиторiю, мiг повести ©© за собою. Вiн не вiдчував найменших труднощiв у
вербуваннi неофiтiв народницько© вiри.
Тiльки один Павло Грабовський, учень харкiвсько© семiнарi©, а потiм
газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому - сам не
мiг розiбрати. Навiть вiдчував, що пiдстав для цi © настороженостi,
стриманостi нема , проте змiнитися не мiг. Не раз сам себе з острахом
питав, чи, бува, не заздрощi викликають цю настороженiсть? Але тут же
доходив думки - нi, не вони.
- А що ж? - стояло, як привид, i з сумовитим докором западало в душу
питання.
- Що?
Вiдповiдi не було.
Павловi спершу також подобалися запальнi Михайловi промови, але довго
чути ©х не мiг: слухав доти, доки промовець говорив спокiйно, розважливо,
забувши про позу, про те, що його слухають, що на нього дивляться. Але чим
далi оратор заглиблювався в нетрi теорi© та iсторi©, тим бiльше загорявся,
втрачав спокiй, збивався з плавно© течi© - i тодi нiби зривалася
хуртовина, в якiй мiшма, як розцяцькованi марiонетки, пролiтали iсторичнi
та лiтературнi геро© рiзних епох i полiтичних орi нтацiй, починаючи вiд
Цезаря, Робесп' ра i кiнчаючи Бакунiним i Раскольниковим, Рахметовым i
Базаровим. У цiй хуртовинi важко було не тiльки розiбратися, а й уловити
що-небудь живе й вiдчутне.
Павла Грабовського це дратувало й обурювало. Йому не раз хотiлося
просто обiрвати промовця. Вiн якось пiдсвiдомо вiдчував вiдсутнiсть
будь-якого зв'язку тих численних книжкових, на диво яскравих i строкатих
фактiв, якими бравував оратор, з тими проблемами, котрi тут
обмiрковувалися, котрi пекли його, Грабовського, як власнi рани.
Але головне...
Головним було, мабуть, те, що Павло не вiрив у щирiсть Михайла
Рклицького, в щирий пафос його промов. Звичайно, не мав для цього доказiв.
Та докази доказами, а почуття - почуттями...
Як би там не було, а живий Михайло Рклицький, шанований i боготворений
багатьма старшими членами органiзацi©, для Павла губився в густому плетивi
незлiченних "може".
Згодом йому набридла ця загадковiсть, i вiн силомiць виштовхнув Михайла
поза коло сво © уваги. Хто, власне, такий для нього Рклицький - кум, сват,
брат, ворог, друг чи ще хтось, щоб так ламати собi голову?
Для нього перестав iснувати Михайло, як перестали iснувати i
претенденти на Михайлову славу. При згадцi про них вiн тихо процiджував
крiзь зуби одне осоружне йому слово - паничi, i на губах вiдчував терпкий
присмак. Так бувало в органiзацi©.
I раптом сьогоднi зовсiм несподiвано все почало змiнюватися. Пухкеньке,
кругленьке личко, гладко прилизана каштанова чуприна, старанно
напрасований костюм кольору кави з молоком - все це блiдло, ховалося за
новим образом Михайла Рклицького...
Крiзь ледь-ледь зiмкнутi повiки Грабовський бачить, як з широко
розкриленими руками бiжить до нього Михайло. Став вiн якийсь простiший i
мужнiший. Хапа Павла у сво© тугi обiйми i стиска з такою силою, що аж
кiстки трiщать, а в головi паморочиться. Але Павло не чу болю. В його
серцi лунають, як звабна музика, Михайловi слова: "Що з тобою, Павле?"
Добрi, теплi, щирi слова...
Прокинувся Грабовський, коли в кутках камери уже бовванiли надвечiрнi
сутiнки. Тiло, здавалося, зовсiм занiмiло i стало тяжким, безсилим,
здерев'янiлим, наче з нього хтось висмоктав i пекучi болi, i навiть той
нiкчемний запас сил, який ще почував у собi, зайшовши до камери. Хотiлося
лежати мовчки, не рухаючись, нi на що не дивлячись, нi про що не думаючи.
Та лежати не пощастило.
- Ну як, Павле, тво© дiла? - перехилившись через нари, питав Рклицький.
- Мабуть, ©сти хочеш. Вставай, пiдпасеш коня. Обiд .
- Зараз, - вiдповiв Павло.
Звiстка про обiд нагадала йому, що вiн уже другу добу й росинки не мав
у ротi. Тiльки зараз вiдчув, що хоче ©сти.
- Але перед трапезою ти причастишся. Ось тобi. - Михайло пiднiс ложку
прозоро© рiдини. - Вiд простуди. Ми тут, коли ти спав, зняли галас, i
лiкар принiс.
Випивши гiркi лiки, Павло похапцем сьорбав захололий суп. в мовчки,
крадькома роздивляючи сво нове житло. Помiтив, що в камерi, крiм
Рклицького, були ще два, також молодi арештанти. Один з них сидiв на
табуретi пiд стiною i читав принесену Павлом книжку Успенського. Другий,
стоячи коло густо загратованого вiкна, стежив за заходом сонця.
- Ви погляньте, хлопцi, яка чудова гармонiя кольорiв! Ану, безнадiйний
хiмiку, iди, проаналiзуй цю моза©ку, визнач ©© формулу, - говорив, не
одриваючи очей вiд барвистих заграв.
Юнак на табуретцi згорнув книжку i, не поспiшаючи, пiдiйшов до вiкна.
- Та-а-ак, - протягнув. - Картина справдi чудова. Але хай тобi,
Михайле, буде раз i назавжди вiдомо, що вивести формулу цi © моза©ки не
можна, бо вона не хiмiчною сполукою, а механiчною сумiшшю. Одне слово,
друже мiй, в хiмi© ти шкутильга ш на всi чотири. Треба, брат, не
захоплюватися, а вивчати. Видно, мороз буде добрячий, - пiдсумував юнак i,
повернувшись до табуретки, знову взявся за читання.
- Заморив трохи черв'яка? - спитав Рклицький, коли Павло скiнчив обiд.
- О-о! Я й забув познайомити вас. Знайомся, Павле, це мо© товаришi, а з
цi © велично© хвилини - i тво©. Оцей, - посмiхнувшись, показав вiн на
арештанта з вузькими чорними модно, як у корнетiв, закрученими догори
вусиками та довгими клинцюватими бакенбардами, - завзятий чорнопередiлець,
любитель мазурки i пуншу, вiдомий гульвiса i серце©д. Одне слово - Михайло
Поляков. Прошу любити й не кривдити, бо вiн умi захищатися i давати
здачi.
- Годi тобi, Михайле, тропарi читати. Стренчиш, наче на торговицi, -
зашарiвся юнак, що стояв коло вiкна.
Вiн пiдступив до нар i подав Павловi руку.
- А це, - хитрувато пiдморгнув Рклицький на того. що читав книгу, - як
би тобi сказати, щоб точнiше? Нi, це не Михайло Ломоносов, а Михайло
Iванович Ромась, хоч також пiдходящий, можна сказати, славетний на весь
свiт хiмiк... мiг би вийти, якби не вигнали з восьмого класу лубнянсько©
гiмназi©. Стане, мабуть, алхiмiком. Знову ж таки, друг народу, лише
притриму ться дещо iншо© орi нтацi© - народоволець. Блiда тiнь Кибальчича.
Хiмi ю займа ться не з самих наукових iнтересiв, а й з полiтичних та
гуманних мiркувань. Клопочеться над тим, щоб винайти кiлька нових хiмiчних
сполук, якими можна було б, сидячи в лабораторi© або навiть, вибачайте, на
простiсiнькiй печi, в одну прекрасну тиху нiч привести в мир божий чисту i
свiтлу, як ясочка, волю.
- Що ж то за сполуки? - тиснучи руку новому знайомому, запитав
Грабовський. - I чому ©х ма бути декiлька?
Рклицький примружився. Трохи помовчав, наче збирався з думками.
- Чому? Так ти пита ш, Павле? Дiло дуже сурйозне. Найзручнiше, бачиш,
на це резонне запитання вiдповiсти самому майбутньому Мендел ву. Але
оскiльки справжнi вченi полюбляють бiльше винаходити, анiж займатися
популяризацi ю винаходiв, перекладаючи сю панщину на iнших, то я дозволю
собi, бодай коротко, викласти заховану вiд простого, не просвiченого
промiнням науки ока суть мудрого винаходу. Хтозна, може, йому належить
справа оновлення старого, цього давно заплiснявiлого свiту.
- Михайле, Михайле... - намагався вгамувати Рклицького Ромась.
Вiн. як мiмоза, мiняв барви на лицi, але Рклицького, витiвника й
любителя грати в слова, годi було спинити.
- Так от, задум цей менi бачиться простим, як i всi генiальнi
вiдкриття. Михайло Iванович винайде кiлька сполук сильно© дi©. х
утворюватимуть рiзнi хiмiчнi речовини з допомогою електрично© iскри.
Заздалегiдь цi речовини, як i динамiт, будуть закладенi пiд царський
палац, пiд хороми всяких губернаторiв, полiцмейстерiв та iншу коросту.
Винахiдник стоятиме у сво©й лабораторi© i стежитиме за електричними
приладами. Коли йому прибандюриться, вiн увiмкне важiль, скажiмо, iкс, i -
цар полетить до дiдька. Потiм важiль iгрек - i нема губернаторiв. Далi
важiль зет - нема й полiцмейстерiв. А на помiщикiв, предводителiв,
жандармiв вiн просто напустить мор. Сво рiдний страшний суд, тiльки
Но вого ковчега не буде. Уявiть собi, друзi мо©, - мрiйно закинув Михайло
погляд на брудну стелю камери, - що одного, знову ж таки прекрасного,
тихого ранку ми вста мо i бачимо - о матiнко рiдна! - нi царя тобi, нi
губернатора, нi полiцмейстера. Тiльки помiщики й фабриканти бродять, як
почадiлi, та ридають не сво©ми голосами за царем-батюшкою. А сонечко
вирина таке молоде, тепле, лагiдне. На землi, куди не глянь, течуть i
пiняться молочнi рiки в кисiльних берегах. А пташки спiвають так весело,
що аж макiтриться в головi. А народ, щасливий, вiльний, багатий, iде i
славить нового месiю - Михайла Iвановича Ромася. Кругом ладан димить,
димить. О, то будуть величнi, неповторнi картини! Дай, тезко, авансом
поцiлую тебе за ощасливлений люд. Знаю, сердего, що ти ворог всiляко©
слави, але ба: те, що належиться, - треба брати, що заробив, те й
споживай.
Рклицький пiдiйшов до Ромася й нахилився.
- Та ну, - розвiв вiн розпачливо руками. - Ти ще сьогоднi не помив свою
пику. Тодi вибачай, поцiлую iншим разом, кращим часом.
Веселий регiт наповнив камеру. Поляков аж качався на нарах. Грабовський
смiявся стримано, щоб не образити нового знайомого. Тiльки Рклицький стояв
строгий i зосереджений, наче говорив справдi поважнi речi. Був, здавалось,
невдоволений реготом i чекав уваги, аби закiнчити свою думку.
Навiть пiдняв руку над головою i насупив брови.
- Ну от, Павле, - продовжив тим же спокiйним i серйозним тоном. - От що
мiг я сказати, звичайно, в основному, про цих громадян, - показав на
Полякова й Ромася. - Люди вони, як сам зволиш бачити, не якiсь там
задериштаньки, а хлопцi хоч куди. Тепер ти можеш не турбуваться про сво
життя, можеш спокiйнiсiнько спати. Ма ш зразу три Михайли, дивися ж, не
поплутай ©х.
- Спробую, - посмiхнувся Грабовський.
- Тво © персони, Михайле, - вставив Ромась, - не можна нiколи i нi з
ким сплутати.
- Так то так, дорогий мiй Ромасику, - хитрувато пiдморгнув Рклицький. -
Але ще й зараз де-не-де трапляються люди, якi плутають мене зi мною ж
таки... Так, дорогi мо©, про вас я Павловi розповiв, а вам також належить
вiдати, яке вiн зiлля i чого тут вирiс.
- Передмову скоротити можна? - перебив Поляков.
- Для тебе, Михайле, людини, яку нiколи не хвилювало пiзнання свiту i
людей, можна скоротити й зовсiм. Отже, без передмови. Павло Арсенович
Грабовський, шановнi колеги мо©, належить до нащадкiв велико© богинi музи
на цiй грiховнiй землi. Пi©т вiн, хоч поки що й "неведомый, но милый". Я
не можу знайти потрiбних слiв, епiтетiв i гiпербол, звукiв i кольорiв, щоб
розкрити перед вами його генiй. Не зможу. Лiпше попросимо його явити перед
нами цнотливий лик сво © праведно© богинi.
- Ти правду кажеш? Поет? - з жвавим iнтересом запитав Ромась.
- Правду, Михаиле, чистiсiньку, - вiдповiв Рклицький. - Я, зда ться, не
твого батька син, щоб неправдою торгувати. Ану ж бо, Павлику-равлику,
вистав нiжки на всi три дорiжки, докажи цьому невiрi. Кинь золотi персти
на срiбнi струни сво © трагiчно© арфи i возопiй що-небудь таке, щоб аж
горобцi й сови заридали.
- Михаиле, не глузуй хоч, - просив Грабовський. - Пощо морочиш хлопцiв?
- Морочу? - раптом темна хмарина налетiла на обличчя Рклицького, а очi
блиснули якимось холодним вогнем. - Нi, друзi мо©, жарти жартами, але
цього разу не морочу i не збираюся морочити вас. Поет наш Павло
Грабовський, справжнiсiнький поет.
- Михаиле, прошу тебе, годi, не верзи дурниць.
- Ну добре, Павле, не буду.
Рклицький сумовито поглянув в очi Грабовському i одiйшов до вiкна.
- Не буду бiльше, вибачай.

Мамо-голубко! Прийди, подивися,
Сина вiд мук захисти!
Болi зi споду душi пiднялися,
Що вже несила нести.
Мамо-голубко! Горю ш ти, бачу,
Стогнеш сама в журбi;
Хай я в неволi конаю та плачу, -
Важче незмiрно тобi.
Бачити бiльше тебе я не буду;
Не дорiкай, а прости;
Та вiд людського неправого суду
Сина свого захисти!

Коли Михайло непомiтно почав читати, Павло не звернув уваги. Вiн добре
знав Рклицького як любителя декламацi©. Притому театральнiсть пози та
вишуканiсть, а часто й недоладнiсть його жестiв не подобалися Павловi.
Звик до них i завжди чекав, щоб скорiше закiнчилася декламацiя. Так було й