Страница:
слiдство йшло дуже повiльно, а потiм i зовсiм загальмувалось. Супився,
лаяв i начальника тюрми, i керiвника слiдчого вiддiлу, а його, Кириленка,
прямо-таки розпiкав, як залiзо, обiцяючи вiддати до мiсцевого суду, наче
державного злочинця. Кириленко думав, то лиш для переляку, але прокурор
виконав свою обiцянку. Суд засiдав цiлий день вiсiмнадцятого вересня.
Крутив звинувачення проти слiдчого то так, то сяк i нарештi оголосив
Кириленковi сувору догану й зажадав прискорити допити балаганцiв.
Перетремтiв тодi слiдчий, _а дома зiгнав свою лють на наймичцi.
Правда, той несподiваний i нерозумний суд став Кириленковi також у
пригодi. На засiданнях вiн дiзнався про затяжне листування мiж
генерал-губернатором та мiнiстерством юстицi© i зрозумiв - держава поки що
й сама не ма певно© думки, що саме робити з ув'язненими засланцями з
Балаганська. Царськi сановники й досi торгуються, а точнiше -
сперечаються, не знаходячи спiльного рiшення.
Генерал-губернатор, спонуканий iркутським прокурором, ще двадцять
восьмого лютого просив мiнiстра не розпочинати судового процесу над
авторами вiдозви "Росiйському урядовi" в Iркутську, бо тут вони, мовляв,
мають багато прихильникiв, якi можуть пiдняти голови й нако©ти лиха. I
радив - без шуму, тихенько, в адмiнiстративному порядку, дати арештантам
по п'ять рокiв тюремного ув'язнення або ж по десять рокiв заслання на
Сахалiн. Цю свою пораду вiн обстоював досить наполегливо, застерiгаючи
мiнiстра не засилати пiдсудних у Якутiю, зокрема в мiста Якутськ,
Колимськ, Ольмiнськ, Верхоянськ, Вiлюйськ, де вони скоро знайдуть собi
однодумцiв.
Мiнiстерство юстицi© довго консультувалося з мiнiстерством внутрiшнiх
справ, зi сво©ми вiддiлами, виважувало все, не кваплячись: на запит
генерал-губернатора вiдповiло аж через п'ять мiсяцiв. I зажадало,
зневаживши генерал-губернаторову пораду, продовжити допити i, завершивши
©х, передати iркутському губернському судовi.
Зi всього того листування Кириленко нарештi збагнув, як i чому потрапив
на лаву пiдсудних: адже ще сьомого травня цього, 1891, року iркутський
прокурор отримав суворий наказ - закiнчити слiдство негайно. Зрозумiв
також, що ма робити. Але й досi не мiг намислити, як домогтися бажаних
наслiдкiв, як здолати балаганцiв, а надто Павла Грабовського.
О, скiльки завдав клопоту йому цей колишнiй харкiвський семiнарист!
Скiльки змарновано днiв i ночей, сил i надлюдсько© працi! А ключа так i не
мiг пiдiбрати до нього. Потайний, впертий. Нiчим не схожий на плаксивих
поетiв. А ©х слiдчий зна непогано: не один раз доводилося допитувати.
Там, звичайно, раз-два - i все готово. А тут...
Слiдчий уже навiть мало вiрив у те, що цей в'язень --- поет, хай навiть
малоросiйський. Воно, правда, й поетiв треба вiшати, але цьому бiльше
пiдходило б висiти не мiж поетами, а мiж тими, що ©х повiсили за замах на
священну особу царя.
Твердий, як i всi справжнi полiтичнi злочинцi. Гранiт. Слiдчий уже й
пiдлещувався, й догоджав, обiцяв золотi гори, погрожував. А той - нi, хоч
ти йому кола на головi теши.
Хiба мало фактiв? Кiлька примiрникiв тi © само© осоружно© вiдозви, яку
вiн пiдписав разом з Ожиговим та Улановською. Свiдчення...
Добре, що пощастило завчасно перехопити ту вiдозву. За те вже треба
дякувати мiнiстрам та губернаторам, якi, отримавши ©©, направили куди
слiд.
Показував йому всi примiрники; припирав ними до стiни, а вiн i не
заперечу . Каже, писав i розсилав. Але бiльше - нi слова, анi пiвслова.
Кремiнь, та й годi. А скiльки в ньому мужичо© гордостi!
- Як зламати цю гордiсть? Як приборкати? - запитував сердито сам себе
слiдчий.
Мiняв тактику. Почав було викликати арештанта замiсть ночi вдень, але
скоро зрозумiв, що це нiчого не дасть. Якийсь час зовсiм не викликав. Та
коли знову стрiвся, побачив, що жодних очiкуваних змiн не сталося. Тодi
почав викликати вдень i вночi, разiв по десять на добу. I все марно.
Той самий спокiй, та сама незалежнiсть, та сама непохитна мужича
гордiсть.
Слiдчий був у розпачi. Уже збирався пiти до начальника й вiдмовитися
допитувати, хай би сам спробував, хай...
I враз, наче снiг у петрiвку, - арештант втратив спокiй. Тепер вiн,
викликаний на допит, або мовчав, як нiмий, або зненацька вибухав гнiвом,
кляв царя i весь царський рiд. I вимагав негайного суду. Суду, суду i
нiчого бiльше. _Вiд того аж стовбурчилося волосся на головi слiдчого.
Вiн не цiкавився, чому так перемiнився в'язень. Був певен, що то
наслiдок його вмiння вести справу. Значить, не змарновано два десятки
рокiв, проведених на цьому твердому стiльцi. Не пропали дарма сотнi
вибитих зубiв, вiдтиснутих нiгтiв, викручених пальцiв, вiдбитих печiнок,
потрощених ребер - не пропали. Досвiд - мудра штука.
Сьогоднi слiдчий поставить йому новi запитання, яких вiн ще не чув.
Щойно прийшли додатковi данi з Павлодара про Ромася. А ось телеграма
Новаковсько©, надiслана в Балаганськ з Черемхова. Тут ясно сказано: вона,
Новаковська, при дну до балаганських лиходi©в свiй голос протесту проти
якутсько©, як вони кажуть, рiзанини. Ну, яко© тепер заспiва упертий поет?
Тiльки цього разу треба бути спокiйним. Щоб одразу поставити його на
колiна, а тодi гарненько погратися, як кiт з мишею.
Та слiдчий помилявся. Змiни в поведiнцi арештанта викликала не тактика
допитування, а зовсiм iншi причини.
Кiлька днiв тому на прогулянцi Грабовський дiзнався вiд Миколи Ожигова,
що Володимир Iванович пiсля довгого сидiння в карцерi тяжко занедужав, що
його допитують у камерi, бо ходити на допити вже не може. Ця звiстка
приголомшила Павла. Вiн так любив старого ор хово-зу вського робiтника...
Розбитi нерви не мiг стримувати. А слiдчий зачастив, мов на безголов'я.
Сьогоднi Павло уже втрет переступа порiг знайомого кабiнету. Тут усе
так само, як було i годину тому, i вчора, i позавчора. Масивний стiл з
ажурно виточеними нiжками. На столi папiрцi. З-пiд них визирають новенькi
блискучi наручники. За столом сидить, вiдкинувшись на спинку стiльця,
слiдчий.
- Ну, як спалось-спочивалося? - жвака свою звичну фразу. - Якi бачили
сни?
Грабовський, не вiдповiдаючи, сiда на стiлець з протилежного боку
стола. Розправля плечi, зручно вмощу ться. Очi слiдчого прикипiли до
нього. Павло добре вiдчува ©х, але не зважа на те. Це знову драту
слiдчого: вiн чу , як по його тiлу пробiгають дрижаки. Однак намага ться
стримати себе.
- Бачу, ви сьогоднi, любий: мiй, не в доброму гуморi, - лiниво смаку
вiн заяложений дотеп. - На привiтання треба вiдповiдати всiм, навiть, так
би мовити, ворогам, а тим паче людям, котрi зичать вам добра. Гадаю, ви
належно оцiните мо ставлення до вас?
Грабовський мовчить, дивлячись на вишлiфовану сталь, що поблиску мiж
паперiв.
Слiдчий, мабуть, перехопив його погляд i посмiхнувся. Встав з-за столу,
пройшовся кабiнетом, артистично взяв наручники i любовно поклав ©х на
долоню.
- Цiкавитесь, зда ться?
Грабовський перевiв погляд у далекий куток, кабiнету.
- Ма те рацiю, - продовжу слiдчий. - Останн слово, так би мовити,
технiчно© думки нашого процесуального карного свiту. I до чого тiльки не
додума ться спритний нiмчик! Дуже зручна, зна те, штука, дуже. Не
доводилося ще, так би мовити, куштувати?
Грабовський мовчить.
- Та-ак, - тягне слiдчий. - Бачу, ви сьогоднi таки розминулися з добрим
настро м. Та хай технiчними справами займаються тi кому слiд, а ми з вами
займемося тим, що, так би мовити, нам належить.
Слiдчий ще раз закохано оглянув кримiнальну новинку, легенько поклав ©©
на папери i стомлено сiв на стiлець.
- Цiкавить мене, - _почав вiн, - одне-однiсiньке, Павле Арсеновичу,
питаннячко, i, сподiваюсь, ви допоможете менi, так би мовити, розв'язати
його. Скажiть, хто, зрештою, був органiзатором та керiвником балагансько©
протиурядово© групи? Хто був автором та iнiцiатором тi © шкiдливо©
вiдозви? Якщо вiрити вам, усе те робили ви самi. Так?
- Так. Про це я вже сто разiв говорив. Час би пам'ятати.
- Значить, i вiдозву писали ви самi? А що ж робили iншi?
Грабовський мовчить.
- Ну?
Мовчанка.
- Значить, ви. Так i запишемо. Але бiда в тому, що те ж саме говорять
усi вашi однодумцi, навiть Улановська.
- Бо то правда.
- Правда, однак не зовсiм. Вони кажуть, що не ви, а вони, кожен
зокрема. Виходить, усi керували, усi писали, усi розсилали, всi закликали
до повалення царського трону. Як це, так би мовити, зрозумiти?
Питання i смiшить, i драту Грабовського. Чи й справдi цей служака
нiчого не розумi , а чи тiльки прикида ться дурнем? Ну, та хай.
- Не розумi те? - спокiйно пита Павло. - Уявiть собi, цього разу я вам
таки вiрю. Не розумi те. I, мабуть, нiколи не зрозумi те. Спiвчуваю, проте
нiчим не можу допомогти.
- Чому? - здивувався слiдчий i задоволено усмiхнувся. - Нi, Павле
Арсеновичу, можете, але не хочете.
- Нi, не можу, бо ви вже до того знiвечений, що нездатнi зрозумiти
навiть найпростiших речей. Горбатого, як то кажуть...
- Грабовський! - пiдхопився слiдчий. Лице горiло, а очi стали як гострi
шпичаки. - Я, зда ться, з вами чемний.
- От я й користуюся вашою жандармською чемнiстю, - вiв далi Павло. -
Кажу вам чистiсiньку правду. А ви будьте ще чемнiшим i вислухайте.
Присядьте, - пiдняв вiн руку, i слiдчий, як покiрна дитина, сiв на
стiлець. - Вас безнадiйно зiпсовано. Ви ж не першого мене допиту те.
Правда ?
Слiдчий мимохiть кивнув головою.
- Не першого. Але й жодного серед тих, кого мучили до мене i кого
будете ще мучити, не розгадали й не розгада те. Не менi - самому собi
зiзнайтеся в цьому.
- Слухайте, ви, - смикнувся слiдчий. - Я вас, так би мовити, не про це
питаю. Вашi сентенцi©, власне, менi...
- Не потрiбнi, - пiдхопив Грабовський i так блиснув очима, що слiдчий
знiтився, притискуючись до спинки стiльця.
- Знаю, - вiв далi Павло, мiцно спершись руками об стiл. - Не думаю
викладати моральнi норми, бо все це не дасть вам нiчого. Хочу лише
сказати, що ви i тисячi вам подiбних нiчим iншим, як слiпою збро ю в
руках тих могутнiх кровопивцiв, якi сидять на позолочених тронах. Вам
тiльки дай право рiзати людей, то ви й рiдного батька зарiжете. Але
знайте: коли наша рука дотягнеться до короновано© голови, вона знайде i
вашого брата.
- Мовчати! - Слiдчий зiрвався з стiльця, схопив наручники i брязнув
ними об стiл. - Мовчати! Я тебе навчу поважати закон!
- Не лякайте, - кинув Павло. - Давайте суд. Чого тягнете?
- Не спiши. Вiн тобi не обiця нiчого доброго.
- Знаю.
Слiдчий довго дивився на арештанта, наче вперше бачив його, а потiм,
порившись у паперах, заговорив уже спокiйнiше.
- Дивний ви чоловiк, Грабовський. А втiм, можете гордитися. Хоч ваш
протест i не викликав нового запасу революцiйно© енергi©, вищого, як ви
сподiвалися, ступеня напруги в боротьбi проти, кажучи вашими словами,
деспотизму, вiн, мушу сказати, все-таки знайшов собi прихильникiв.
Грабовський допитливо глянув на слiдчого. Той, помiтивши це, продовжив:
- Може, вам зараз це не зовсiм вигiдно, бо збiльшу вашi провини перед
владою i, ясна рiч, матиме вплив на вирок суду, якого ви так домага тесь,
але... Знайшлися навiть такi диваки, котрi оту вашу листiвку зрозумiли як
заклик до бунту i ладнi були припасти динамiту, пороху та iнших речей,
необхiдних для того. Бачите, як воно виходить...
Вперше за весь час допитiв Грабовський уважно слухав слiдчого, але
нiчого второпати не мiг.
- Не розумi те? То я допоможу, i, сподiваюсь, ви враху те це. Що ви
зна те, будьте ласкавi, про Софiю Новаковську?
- Нiчого, - не задумуючись, вiдповiв Павло.
- А про Михайла Ромася?
- Стiльки ж.
- Не вмi те, любий мiй, бути вдячним, - поморщився слiдчий. - А ви
подумайте, пригадайте. Можу ще додати: той самий Ромась, отримавши ваш
протест аж у Павлодарi, зрозумiв його вiрно i вiдповiв вам, - тут слiдчий
заглянув у папiрець на столi, - i вiдповiв вам так: треба протестувати не
тiльки в Сибiру, а по всiй Росi©, протестувати не вiдозвами, а бомбою.
Чу те? Бомбою. Он як.
Павло мовчав. В його уявi постав завжди розважливий Ромась. "Пiзнаю
Михайлiв почерк, - з гордiстю подумав. - Вiн - послiдовник Кибальчича".
- Пригадали? - спитав слiдчий.
- Менi нема чого пригадувати. Вперше чую цi прiзвища. Вони менi
нагадують стiльки ж, скiльки нагадало б i ваше, скажiмо, за два мiсяцi до
нашо© зустрiчi.
- О-о! - скрипнув стiльцем слiдчий. - Бачу, ви ще й, так би мовити,
дотепник. Та зараз мене цiкавлять не вашi дотепи, а те, в яких стосунках
ви були з Ромасем i Новаковською. Годi кле©ти дурня. Вiдповiдайте!
- Вперше чую про _них.
- Слухайте, Грабовський, - затарабанив слiдчий олiвцем по столу,
зеленiючи вiд лютi. - Сьогоднi я примушу вас говорити правду. Чу те,
примушу!
- Не звольте турбувати свою особу, - ©дко засмiявся Грабовський. -
Бережiть нерви. А коли вже вам так цiкаво, то_ слухайте: названих людей я
у вiчi не бачив i не знаю. Але якщо вони справдi на нашу вiдозву вiдповiли
готовнiстю до збройно© боротьби проти деспотизму, то, затямте собi, це
справжнi люди. Шкода тiльки, що спiзнилися, а то, може б, нам з вами
довелось i не так зустрiтися. Iнша розмова була б короткою.
- Го-дi-i! - заверещав слiдчий i, схопивши наручники, вибiг з-за столу.
Вiн розмахнувся i вдарив Павла в праву щоку. Намiрився ще раз, але не
встиг, бо Грабовський вiдповiв йому стусаном. Слiдчий, впустивши
наручники, обома руками затиснув розквашеного носа i впав на стiлець.
Сутичка вiдбулася блискавично. Доки солдат, що вартував за дверима,
забiг до кабiнету, обо сидiли на сво©х мiсцях, наче вели мирну бесiду.
- В карцер! - заскреготав зубами слiдчий. - Згною! А-а-а!..
23_
Пiзня, глибока, як безвiсть, осiнь. Сивi хмари пливуть низько-низько
над видноколом, торкаючись сво©ми мокрими кучмами безлистих дерев i
покрiвель. Тiльки iнодi викотиться на небосхил сонце, погляне байдужим
оком на непривiтну землю i знову квапливо схова ться за темними сувоями
хмар. Земля, напо на дощами та людськими болями, приглушено хлипа i
натяга на себе холодну ковдру туманiв.
Степами, ярами, оселями бродить, як сновида, людська доля. Худа,
змарнiла, з смутними, напiвсонними очима.
Лише вiтровi не до сну. Змагаючись з мжичкою, вiн мчить полями,
розпанаху темну пелену туманiв, вирива старе бадилля. Стугонить попiд
вiкнами, хапа людей за поли:
- Не спи, земле, не спи! Не дозволю! - шаленi гордий сваволець.
I земля квилить як чайка...
Чотири роки каторги - такий був вирок суду. Усiм по чотири, навiть
жiнкам. Пiсля вироку чоловiкiв переведено до спiльно© камери, ©х
прогулянки подовшали, сягаючи iнодi й до двох годин.
Не мiг скористатися ними тiльки Володимир Iванович - лежав тяжко
хворий.
Старий, виснажений багаторiчною працею, вiн найгострiше вiдчував
згубний вплив тюрми. Досвiдчений страйкар на допитах поводився, як на
мiтингу, виголошував короткi, але гарячi промови, погрожував. За це часто
потрапляв до карцера i виривався звiдти лише цiною тривалих голодовок.
Карцер та голодування руйнували кволе тiло i нарештi зламали його. На
другому роцi пiсля арешту Володимир Iванович зовсiм занедужав.
На суд його ледве привели. Там вiн сидiв мовчазний, байдужий, начебто
все, що вiдбувалося в залi, було йому стороннiм i чужим. Каламутнi очi
блукали десь за вiкном. Тiльки iнколи в них спалахували вогники лютi й
болю, але зразу гаснули, i в зiницях знову застигала каламуть.
Коли ж суддя закiнчив читати вирок, ор ховозу вець стрепенувся, як
пiдстрелений орел, обвiв очима суддiв, гiрко посмiхнувся кутиками губ i
мовчки схилився на Павлове плече. Так його занiмiлого й привели до камери.
Лише коли поклали на лiжко пiд стiною, то побачили, що на очах Володимира
Iвановича бринiли сльози.
...Зустрiч пiсля довго© розлуки збуджувала всiх до розмови.
Грабовський, Ожигов, Кранiхфельд розповiдали, як кого було заарештовано,
як потрапили в Iркутськ, як поводилися на допитах. Володимир Iванович
слухав, зрiдка докидав якесь слово, але розповiдати сам не мiг. Говорили
про все, не торкалися тiльки вироку, наче боялись згадувати його.
Але згодом згадали й про нього.
Якось, повернувшись з прогулянки, на котру Грабовський не ходив,
чергуючи коло хворого, Микола й Вiктор розповiли про свою зустрiч з
Евелiною Улановською.
- Вона живе разом з Софi ю Новаковською, - тихо, щоб не розбудити
Володимира Iвановича, говорив Ожигов. - Казала, Новаковська почува себе
зовсiм погано. Пiсля суду захворiла i вже не вста . Не набагато краще
вигляда й сама Евелiна - квола й блiда, як з хреста знята. Вiд себе та
вiд Софi© просила звернутися всiм до сенату з клопотанням переглянути
вирок. Ну, ми з Вiктором i вирiшили...
- Писати прошенi ? - насупив брови Павло.
- Нi, спершу порадитися з Володимиром Iвановичем, з тобою, а потiм,
якщо вирiшимо...
- Прошенi ?
- Ну, називай його як хочеш, - втрутився Кранiхфельд. - Тут дiло,
Павле, зовсiм не в назвi. А що ти, власне, бачиш поганого в тому, щоб
написати? Адже йдеться... - вiн зам'явся трохи.
- Ну, ну, - пiдштовхнув його Павло, - про що йдеться?
- Про полегшення наших мук.
- Писати прошенi .. - мiркував Павло, не звертаючись нi до кого. -
Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань i всього, що обстоювали,
за що боролися, одне слово - все визнати помилкою. Це важко й збагнути,
хлопцi.
- Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозумiти й iнше.
- Що саме, Вiтю?
- Завтра закiнчу ться наше право подавати апеляцiю.
- Ех, Павле, Павле, - зiтхнув Микола, - якби ти бачив Евелiну, якби
послухав ©©...
- А Новаковська! - пiдхопив Кранiхфельд. - Вона, звичайно, не належить
до нашо© групи, ми ©© вперше бачили на судi, але ж жiнка - наш однодумець,
також стражда за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до не©, до долi
©© маленького сина...
Павло мовчки одiйшов до вiкна. Евелiна, Софiя. Вiн якось досi не думав
про них, а якщо й думав, то не помiчав рiзницi мiж ©х становищем i
становищем чоловiкiв.
Та зараз вiдчув. Софi© й Евелiнi тiльки по тридцять рокiв, як i його
покiйнiй Надiйцi. Тридцять. Це ж лише половина людського вiку. I вже
каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти ©м? Задля цього
вiн готовий на все, навiть на шибеницю, крiм одного - вiдмови од
переконань, од боротьби.
- Що ж робити? - запитливо глянув на Кранiхфельда i Ожигова.
Товаришi мовчали.
- Що робити?.. - донiсся кволий голос Володимира Iвановича. Всi тро
кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокiйно дивлячись
на стелю. - Спереча теся, хлопцi? Шука те виходу? Хочете, щоб i вовки були
ситi, i вiвцi цiлi? Але... - хворий, не закiнчивши фразу, зайшовся кашлем.
Хлопцi стояли розгубленi й винуватi. Зрозумiли - Володимир Iванович чув
©хню розмову. Мовчки чекали, що скаже вiн, старий пролетар. Коли кашель
вгамувався, Володимир Iванович перевернувсь на лiвий бiк i пальцем
покликав до себе Грабовського.
- Вiрно робиш, Павле. Правильно, - заговорив тихо. - Шкода наших
дiвчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогi мо©, всi молодi, як квiти.
Але я мало вiрю в те, що ваше прошенi дасть якусь полегкiсть дiвчатам, а
нашiй справi може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що i як
писати. Бо ж просити, значить, визнати себе переможеними, каятися,
зрiкатися найсвятiшого. Без цього навряд чи прислухаються, бо ©м саме й
треба домогтися вiд нас зречення. А каятися, зрiкатися ми не можемо, не
ма мо права. Можемо тiльки вимагати. Вимагати скасувати вирок, як
неправильний. Протест i вимоги - от наша правда...
Володимир Iванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший i
важчий. Вiдкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стiни очима...
- Що ж будемо робити? - пошепки запитав Кранiхфельд, коли Володимир
Iванович заснув.
- А хiба не ясно, Вiтю? - спитав Павло. - Вiдбувати кару, от i все.
Писати сльозливе прошенi - я категорично проти.
- А як же, Павле, бути з дiвчатами? I ©м на каторгу?.. - втрутився
Ожигов. - Невже ти гада ш, що ми з Вiктором бо©мося за себе? Подумай
добре, - показав на Володимира Iвановича. - Чи довго протягне вiн на
каторзi? Чи довго протягнуть Евелiна i Софiя? Ми витрима мо - це ясно, а
от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав?
- Ще в харкiвськiй тюрмi менi пропонували написати прошенi , -
заговорив Павло, не вiдповiдаючи на запитання. - Кiлька днiв у мо©й камерi
лежали папiр та перо. Пропонували, пiдказували, навiть умовляли. Не
написав. I зараз, хлопцi, я нi писати, нi пiдписувати нiчого не буду. Не
можу. - Помовчав трохи i додав: - Можете писати, я не буду проти - при
однiй умовi: якщо у вашiй апеляцi© - не в прошенi©, а в апеляцi© - не буде
каяття, не буде прохання, а тiльки вимога.
- Тiльки вимога, саме так, Павле, саме так. - Ожигов пiдбiг i обняв
Грабовського. - На цьому, Вiтю, стою i я. Тiльки вимога. Одна вимога, i
бiльше нiчого. Ми не злочинцi, й каятися нам нема в чому. А не
прислухаються, _то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою. Згода,
Вiтю?
- Згода, згода! - Кранiхфельд захопив обох в обiйми. - Тiльки вимога!
...Поверталися з прогулянки збудженi, особливо Ожигов i Кранiхфельд.
Пiдписану ними та Улановською апеляцiю тюремне начальство взяло й обiцяло
надiслати до сенату.
- Тепер чекай з моря погоди, - зауважив Павло, коли пiдходили до
камери. - Дарма радi те. Ще доведеться не один мiсяць годувати нужу.
Пообiцяли, а ви й повiрили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я знаю
©х.
- Це ти вже зайве, Павле, - заперечив Кранiхфельд. - м самим невигiдно
нас тут тримати. А ми теж нiчого не програ мо, якщо й затягнуть трохи. Хоч
дочека мось теплих днiв, легше буде йти на каторгу.
- Боюсь, щоб не стало душно...
Переступивши порiг камери, балаганцi зупинились як укопанi. Володимир
Iванович лежав на лiжку горiлиць. Лiва рука його, здавалось, прикривала
серце, а права безсило звисала додолу, затиснувши мiж двома пальцями
невелику, трохи пожовклу фотографiю. З-помiж напiврозплющених повiк
ледь-ледь сутенiли очi. Тiло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер.
Поскидавши шапки, хлопцi якийсь час стояли в скорботi. Потiм стулили
небiжчиковi повiки, склали йому на грудях руки i почали розглядати
фотографiю. З не© дивилися теплi, трохи пойнятi сумом жiночi очi. Бiля
жiнки з обох бокiв стояли хлопчик рокiв дванадцяти та менша дiвчинка. На
руках жiнка тримала бiленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило
рученятами шию матерi i сяяло_ ясною, схожою на ранковий промiнь усмiшкою.
- Прощався, мабуть, Володимир Iванович, - журно сказав Микола Ожигов. -
Ви бачили коли-небудь ©©? - показав на фотографiю.
Грабовський i Кранiхфельд заперечливо хитнули головами. Нiхто з
балаганцiв не бачив нiколи фотографi© родини Володимира Iвановича. Старого
шанували засланцi, часто приходили до нього за порадою. Вiн слухав скарги,
розпитував про сiм'©, радив, пiдбадьорював. А про власну родину нiколи не
розповiдав, наче в нього ©© не було. По табору ходила чутка, що у
Володимира Iвановича жiнка й дiти, що живуть вони десь пiд Москвою, але
напевно того нiхто не знав. Мабуть, тiльки залишаючись на самотi,
Володимир Iванович думав про дружину й дiтей та розглядав пожовклу
фотографiю.
- Чекають, - не зводячи очей з фотографi©, майже крiзь сльози говорив
Вiктор Кранiхфельд. - I ще довго будуть чекати, виглядати, сподiватися, що
ось-ось повернеться татко, погладить вихрястi голiвки. А вiн уже нiколи не
прийде, назавжди покинув. I покинув заради щастя iнших...
Павло мовчав. Руки дрiбно тремтiли, губи посмикувалися, як у дитини, що
от-от ма розплакатись, а очi, сухi, аж заваленi, жадiбно вдивлялися в
обличчя хлопчика на фотографi©, дивовижно схожого на батька. В
примружених, трохи суворих оченятах пiдлiтка, в круто зламаних бровах,
вольовому, ще не зовсiм окресленому пiдборiддi, в тiсно стулених губах вiн
бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз стисне кулаки, зiйде з
фотографi© i гукне: "Я готовий до бою!"
- Нi, Володимир Iванович не помер, - тихо, але рiшуче промовив Павло. -
Не помер. Вiн живе! - I показав _на пiдлiтка. - _Вiн буде жити.
24_
_
Повiльно, але неухильно весна вiдвойовувала сво© права. Глибокi,
завалистi сибiрськi снiги щодень присiдали до землi, i воркотливо дзюрчали
в ярах талi води. Ранками схоплювалось сонце, викочувалося на голубу
просторiнь неба, оглядало землю, що звiльнялася вiд снiгового полону, i
золотими вiниками замiтало ©©.
Набухлi бруньки, пiдiгрiтi промiнням, здавалося, зараз бризнуть зеленим
листям i п'янким суцвiттям. Навiть завжди насуплене й мовчазне подвiр'я
тюрми, обгороджене товстим темно-сiрим муром, оживало.
Сьогоднi, замiсть прогулянки, балаганцiв послали прибирати тюремне
подвiр'я. I це було для них маленьким щастям. За три роки перебування в
iркутськiй тюрмi знали лише заплiснявiлу камеру, допити, хижi очi та
кулаки тюремно© обслуги. Руки аж свербiли до працi.
Позабиравши лопати, граблi, Грабовський i Ожигов вигрiбали з-пiд муру
торiшн перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закиненi сюди з вiкон
в'язницi. Кранiхфельд, упрягшись в залiзну тачку, вивозив мерзлятину на
смiтник.
Настрiй був пiднесений, робота кипiла, i навiть напiвсоннi безбарвнi
очi солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували.
- Я бачу, Вiтю, - навантажуючи тачку, посмiхався Микола, - з тебе
вийде, як каже Евелiна, файний каторжник. Ну, прямо тобi не вмирав i не
воскресав, з дiда-прадiда каторжник.
Кранiхфельд не вiдповiв на жарт товариша, мовчки взяв голоблi тачки,
напнувся й рушив. Високий, тонкий, вiн од тягаря аж натужився, i було
видно, як пiд перетлiлим мундиром рухалися всi його кiстки та м'язи.
- Так, Павле, - заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом тюрми,
- тепер починаю розумiти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцi ю, ©©,
видно, заморозили, i нам доведеться тут сидiти хтозна-скiльки. Та й
взагалi надiй на не© дуже небагато.
- Я про це, пригадую, говорив ранiше, - з нотками докору вiдповiв
Грабовський. - Бути пророком post factum, не ображайся, Миколо, не така
вже мудра рiч. Ясно, то була помилка, i за не© я лаю передусiм тебе.
Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився вiн на друга спокiйно, нiби
чекав саме тако© вiдповiдi.
- Лаяти - тво право, Павле, - мовив вiн. - Може, й заслуговую на це.
Але хочу, друже, аби ти зрозумiв одне: я не думав про якiсь власнi вигоди.
лаяв i начальника тюрми, i керiвника слiдчого вiддiлу, а його, Кириленка,
прямо-таки розпiкав, як залiзо, обiцяючи вiддати до мiсцевого суду, наче
державного злочинця. Кириленко думав, то лиш для переляку, але прокурор
виконав свою обiцянку. Суд засiдав цiлий день вiсiмнадцятого вересня.
Крутив звинувачення проти слiдчого то так, то сяк i нарештi оголосив
Кириленковi сувору догану й зажадав прискорити допити балаганцiв.
Перетремтiв тодi слiдчий, _а дома зiгнав свою лють на наймичцi.
Правда, той несподiваний i нерозумний суд став Кириленковi також у
пригодi. На засiданнях вiн дiзнався про затяжне листування мiж
генерал-губернатором та мiнiстерством юстицi© i зрозумiв - держава поки що
й сама не ма певно© думки, що саме робити з ув'язненими засланцями з
Балаганська. Царськi сановники й досi торгуються, а точнiше -
сперечаються, не знаходячи спiльного рiшення.
Генерал-губернатор, спонуканий iркутським прокурором, ще двадцять
восьмого лютого просив мiнiстра не розпочинати судового процесу над
авторами вiдозви "Росiйському урядовi" в Iркутську, бо тут вони, мовляв,
мають багато прихильникiв, якi можуть пiдняти голови й нако©ти лиха. I
радив - без шуму, тихенько, в адмiнiстративному порядку, дати арештантам
по п'ять рокiв тюремного ув'язнення або ж по десять рокiв заслання на
Сахалiн. Цю свою пораду вiн обстоював досить наполегливо, застерiгаючи
мiнiстра не засилати пiдсудних у Якутiю, зокрема в мiста Якутськ,
Колимськ, Ольмiнськ, Верхоянськ, Вiлюйськ, де вони скоро знайдуть собi
однодумцiв.
Мiнiстерство юстицi© довго консультувалося з мiнiстерством внутрiшнiх
справ, зi сво©ми вiддiлами, виважувало все, не кваплячись: на запит
генерал-губернатора вiдповiло аж через п'ять мiсяцiв. I зажадало,
зневаживши генерал-губернаторову пораду, продовжити допити i, завершивши
©х, передати iркутському губернському судовi.
Зi всього того листування Кириленко нарештi збагнув, як i чому потрапив
на лаву пiдсудних: адже ще сьомого травня цього, 1891, року iркутський
прокурор отримав суворий наказ - закiнчити слiдство негайно. Зрозумiв
також, що ма робити. Але й досi не мiг намислити, як домогтися бажаних
наслiдкiв, як здолати балаганцiв, а надто Павла Грабовського.
О, скiльки завдав клопоту йому цей колишнiй харкiвський семiнарист!
Скiльки змарновано днiв i ночей, сил i надлюдсько© працi! А ключа так i не
мiг пiдiбрати до нього. Потайний, впертий. Нiчим не схожий на плаксивих
поетiв. А ©х слiдчий зна непогано: не один раз доводилося допитувати.
Там, звичайно, раз-два - i все готово. А тут...
Слiдчий уже навiть мало вiрив у те, що цей в'язень --- поет, хай навiть
малоросiйський. Воно, правда, й поетiв треба вiшати, але цьому бiльше
пiдходило б висiти не мiж поетами, а мiж тими, що ©х повiсили за замах на
священну особу царя.
Твердий, як i всi справжнi полiтичнi злочинцi. Гранiт. Слiдчий уже й
пiдлещувався, й догоджав, обiцяв золотi гори, погрожував. А той - нi, хоч
ти йому кола на головi теши.
Хiба мало фактiв? Кiлька примiрникiв тi © само© осоружно© вiдозви, яку
вiн пiдписав разом з Ожиговим та Улановською. Свiдчення...
Добре, що пощастило завчасно перехопити ту вiдозву. За те вже треба
дякувати мiнiстрам та губернаторам, якi, отримавши ©©, направили куди
слiд.
Показував йому всi примiрники; припирав ними до стiни, а вiн i не
заперечу . Каже, писав i розсилав. Але бiльше - нi слова, анi пiвслова.
Кремiнь, та й годi. А скiльки в ньому мужичо© гордостi!
- Як зламати цю гордiсть? Як приборкати? - запитував сердито сам себе
слiдчий.
Мiняв тактику. Почав було викликати арештанта замiсть ночi вдень, але
скоро зрозумiв, що це нiчого не дасть. Якийсь час зовсiм не викликав. Та
коли знову стрiвся, побачив, що жодних очiкуваних змiн не сталося. Тодi
почав викликати вдень i вночi, разiв по десять на добу. I все марно.
Той самий спокiй, та сама незалежнiсть, та сама непохитна мужича
гордiсть.
Слiдчий був у розпачi. Уже збирався пiти до начальника й вiдмовитися
допитувати, хай би сам спробував, хай...
I враз, наче снiг у петрiвку, - арештант втратив спокiй. Тепер вiн,
викликаний на допит, або мовчав, як нiмий, або зненацька вибухав гнiвом,
кляв царя i весь царський рiд. I вимагав негайного суду. Суду, суду i
нiчого бiльше. _Вiд того аж стовбурчилося волосся на головi слiдчого.
Вiн не цiкавився, чому так перемiнився в'язень. Був певен, що то
наслiдок його вмiння вести справу. Значить, не змарновано два десятки
рокiв, проведених на цьому твердому стiльцi. Не пропали дарма сотнi
вибитих зубiв, вiдтиснутих нiгтiв, викручених пальцiв, вiдбитих печiнок,
потрощених ребер - не пропали. Досвiд - мудра штука.
Сьогоднi слiдчий поставить йому новi запитання, яких вiн ще не чув.
Щойно прийшли додатковi данi з Павлодара про Ромася. А ось телеграма
Новаковсько©, надiслана в Балаганськ з Черемхова. Тут ясно сказано: вона,
Новаковська, при дну до балаганських лиходi©в свiй голос протесту проти
якутсько©, як вони кажуть, рiзанини. Ну, яко© тепер заспiва упертий поет?
Тiльки цього разу треба бути спокiйним. Щоб одразу поставити його на
колiна, а тодi гарненько погратися, як кiт з мишею.
Та слiдчий помилявся. Змiни в поведiнцi арештанта викликала не тактика
допитування, а зовсiм iншi причини.
Кiлька днiв тому на прогулянцi Грабовський дiзнався вiд Миколи Ожигова,
що Володимир Iванович пiсля довгого сидiння в карцерi тяжко занедужав, що
його допитують у камерi, бо ходити на допити вже не може. Ця звiстка
приголомшила Павла. Вiн так любив старого ор хово-зу вського робiтника...
Розбитi нерви не мiг стримувати. А слiдчий зачастив, мов на безголов'я.
Сьогоднi Павло уже втрет переступа порiг знайомого кабiнету. Тут усе
так само, як було i годину тому, i вчора, i позавчора. Масивний стiл з
ажурно виточеними нiжками. На столi папiрцi. З-пiд них визирають новенькi
блискучi наручники. За столом сидить, вiдкинувшись на спинку стiльця,
слiдчий.
- Ну, як спалось-спочивалося? - жвака свою звичну фразу. - Якi бачили
сни?
Грабовський, не вiдповiдаючи, сiда на стiлець з протилежного боку
стола. Розправля плечi, зручно вмощу ться. Очi слiдчого прикипiли до
нього. Павло добре вiдчува ©х, але не зважа на те. Це знову драту
слiдчого: вiн чу , як по його тiлу пробiгають дрижаки. Однак намага ться
стримати себе.
- Бачу, ви сьогоднi, любий: мiй, не в доброму гуморi, - лiниво смаку
вiн заяложений дотеп. - На привiтання треба вiдповiдати всiм, навiть, так
би мовити, ворогам, а тим паче людям, котрi зичать вам добра. Гадаю, ви
належно оцiните мо ставлення до вас?
Грабовський мовчить, дивлячись на вишлiфовану сталь, що поблиску мiж
паперiв.
Слiдчий, мабуть, перехопив його погляд i посмiхнувся. Встав з-за столу,
пройшовся кабiнетом, артистично взяв наручники i любовно поклав ©х на
долоню.
- Цiкавитесь, зда ться?
Грабовський перевiв погляд у далекий куток, кабiнету.
- Ма те рацiю, - продовжу слiдчий. - Останн слово, так би мовити,
технiчно© думки нашого процесуального карного свiту. I до чого тiльки не
додума ться спритний нiмчик! Дуже зручна, зна те, штука, дуже. Не
доводилося ще, так би мовити, куштувати?
Грабовський мовчить.
- Та-ак, - тягне слiдчий. - Бачу, ви сьогоднi таки розминулися з добрим
настро м. Та хай технiчними справами займаються тi кому слiд, а ми з вами
займемося тим, що, так би мовити, нам належить.
Слiдчий ще раз закохано оглянув кримiнальну новинку, легенько поклав ©©
на папери i стомлено сiв на стiлець.
- Цiкавить мене, - _почав вiн, - одне-однiсiньке, Павле Арсеновичу,
питаннячко, i, сподiваюсь, ви допоможете менi, так би мовити, розв'язати
його. Скажiть, хто, зрештою, був органiзатором та керiвником балагансько©
протиурядово© групи? Хто був автором та iнiцiатором тi © шкiдливо©
вiдозви? Якщо вiрити вам, усе те робили ви самi. Так?
- Так. Про це я вже сто разiв говорив. Час би пам'ятати.
- Значить, i вiдозву писали ви самi? А що ж робили iншi?
Грабовський мовчить.
- Ну?
Мовчанка.
- Значить, ви. Так i запишемо. Але бiда в тому, що те ж саме говорять
усi вашi однодумцi, навiть Улановська.
- Бо то правда.
- Правда, однак не зовсiм. Вони кажуть, що не ви, а вони, кожен
зокрема. Виходить, усi керували, усi писали, усi розсилали, всi закликали
до повалення царського трону. Як це, так би мовити, зрозумiти?
Питання i смiшить, i драту Грабовського. Чи й справдi цей служака
нiчого не розумi , а чи тiльки прикида ться дурнем? Ну, та хай.
- Не розумi те? - спокiйно пита Павло. - Уявiть собi, цього разу я вам
таки вiрю. Не розумi те. I, мабуть, нiколи не зрозумi те. Спiвчуваю, проте
нiчим не можу допомогти.
- Чому? - здивувався слiдчий i задоволено усмiхнувся. - Нi, Павле
Арсеновичу, можете, але не хочете.
- Нi, не можу, бо ви вже до того знiвечений, що нездатнi зрозумiти
навiть найпростiших речей. Горбатого, як то кажуть...
- Грабовський! - пiдхопився слiдчий. Лице горiло, а очi стали як гострi
шпичаки. - Я, зда ться, з вами чемний.
- От я й користуюся вашою жандармською чемнiстю, - вiв далi Павло. -
Кажу вам чистiсiньку правду. А ви будьте ще чемнiшим i вислухайте.
Присядьте, - пiдняв вiн руку, i слiдчий, як покiрна дитина, сiв на
стiлець. - Вас безнадiйно зiпсовано. Ви ж не першого мене допиту те.
Правда ?
Слiдчий мимохiть кивнув головою.
- Не першого. Але й жодного серед тих, кого мучили до мене i кого
будете ще мучити, не розгадали й не розгада те. Не менi - самому собi
зiзнайтеся в цьому.
- Слухайте, ви, - смикнувся слiдчий. - Я вас, так би мовити, не про це
питаю. Вашi сентенцi©, власне, менi...
- Не потрiбнi, - пiдхопив Грабовський i так блиснув очима, що слiдчий
знiтився, притискуючись до спинки стiльця.
- Знаю, - вiв далi Павло, мiцно спершись руками об стiл. - Не думаю
викладати моральнi норми, бо все це не дасть вам нiчого. Хочу лише
сказати, що ви i тисячi вам подiбних нiчим iншим, як слiпою збро ю в
руках тих могутнiх кровопивцiв, якi сидять на позолочених тронах. Вам
тiльки дай право рiзати людей, то ви й рiдного батька зарiжете. Але
знайте: коли наша рука дотягнеться до короновано© голови, вона знайде i
вашого брата.
- Мовчати! - Слiдчий зiрвався з стiльця, схопив наручники i брязнув
ними об стiл. - Мовчати! Я тебе навчу поважати закон!
- Не лякайте, - кинув Павло. - Давайте суд. Чого тягнете?
- Не спiши. Вiн тобi не обiця нiчого доброго.
- Знаю.
Слiдчий довго дивився на арештанта, наче вперше бачив його, а потiм,
порившись у паперах, заговорив уже спокiйнiше.
- Дивний ви чоловiк, Грабовський. А втiм, можете гордитися. Хоч ваш
протест i не викликав нового запасу революцiйно© енергi©, вищого, як ви
сподiвалися, ступеня напруги в боротьбi проти, кажучи вашими словами,
деспотизму, вiн, мушу сказати, все-таки знайшов собi прихильникiв.
Грабовський допитливо глянув на слiдчого. Той, помiтивши це, продовжив:
- Може, вам зараз це не зовсiм вигiдно, бо збiльшу вашi провини перед
владою i, ясна рiч, матиме вплив на вирок суду, якого ви так домага тесь,
але... Знайшлися навiть такi диваки, котрi оту вашу листiвку зрозумiли як
заклик до бунту i ладнi були припасти динамiту, пороху та iнших речей,
необхiдних для того. Бачите, як воно виходить...
Вперше за весь час допитiв Грабовський уважно слухав слiдчого, але
нiчого второпати не мiг.
- Не розумi те? То я допоможу, i, сподiваюсь, ви враху те це. Що ви
зна те, будьте ласкавi, про Софiю Новаковську?
- Нiчого, - не задумуючись, вiдповiв Павло.
- А про Михайла Ромася?
- Стiльки ж.
- Не вмi те, любий мiй, бути вдячним, - поморщився слiдчий. - А ви
подумайте, пригадайте. Можу ще додати: той самий Ромась, отримавши ваш
протест аж у Павлодарi, зрозумiв його вiрно i вiдповiв вам, - тут слiдчий
заглянув у папiрець на столi, - i вiдповiв вам так: треба протестувати не
тiльки в Сибiру, а по всiй Росi©, протестувати не вiдозвами, а бомбою.
Чу те? Бомбою. Он як.
Павло мовчав. В його уявi постав завжди розважливий Ромась. "Пiзнаю
Михайлiв почерк, - з гордiстю подумав. - Вiн - послiдовник Кибальчича".
- Пригадали? - спитав слiдчий.
- Менi нема чого пригадувати. Вперше чую цi прiзвища. Вони менi
нагадують стiльки ж, скiльки нагадало б i ваше, скажiмо, за два мiсяцi до
нашо© зустрiчi.
- О-о! - скрипнув стiльцем слiдчий. - Бачу, ви ще й, так би мовити,
дотепник. Та зараз мене цiкавлять не вашi дотепи, а те, в яких стосунках
ви були з Ромасем i Новаковською. Годi кле©ти дурня. Вiдповiдайте!
- Вперше чую про _них.
- Слухайте, Грабовський, - затарабанив слiдчий олiвцем по столу,
зеленiючи вiд лютi. - Сьогоднi я примушу вас говорити правду. Чу те,
примушу!
- Не звольте турбувати свою особу, - ©дко засмiявся Грабовський. -
Бережiть нерви. А коли вже вам так цiкаво, то_ слухайте: названих людей я
у вiчi не бачив i не знаю. Але якщо вони справдi на нашу вiдозву вiдповiли
готовнiстю до збройно© боротьби проти деспотизму, то, затямте собi, це
справжнi люди. Шкода тiльки, що спiзнилися, а то, може б, нам з вами
довелось i не так зустрiтися. Iнша розмова була б короткою.
- Го-дi-i! - заверещав слiдчий i, схопивши наручники, вибiг з-за столу.
Вiн розмахнувся i вдарив Павла в праву щоку. Намiрився ще раз, але не
встиг, бо Грабовський вiдповiв йому стусаном. Слiдчий, впустивши
наручники, обома руками затиснув розквашеного носа i впав на стiлець.
Сутичка вiдбулася блискавично. Доки солдат, що вартував за дверима,
забiг до кабiнету, обо сидiли на сво©х мiсцях, наче вели мирну бесiду.
- В карцер! - заскреготав зубами слiдчий. - Згною! А-а-а!..
23_
Пiзня, глибока, як безвiсть, осiнь. Сивi хмари пливуть низько-низько
над видноколом, торкаючись сво©ми мокрими кучмами безлистих дерев i
покрiвель. Тiльки iнодi викотиться на небосхил сонце, погляне байдужим
оком на непривiтну землю i знову квапливо схова ться за темними сувоями
хмар. Земля, напо на дощами та людськими болями, приглушено хлипа i
натяга на себе холодну ковдру туманiв.
Степами, ярами, оселями бродить, як сновида, людська доля. Худа,
змарнiла, з смутними, напiвсонними очима.
Лише вiтровi не до сну. Змагаючись з мжичкою, вiн мчить полями,
розпанаху темну пелену туманiв, вирива старе бадилля. Стугонить попiд
вiкнами, хапа людей за поли:
- Не спи, земле, не спи! Не дозволю! - шаленi гордий сваволець.
I земля квилить як чайка...
Чотири роки каторги - такий був вирок суду. Усiм по чотири, навiть
жiнкам. Пiсля вироку чоловiкiв переведено до спiльно© камери, ©х
прогулянки подовшали, сягаючи iнодi й до двох годин.
Не мiг скористатися ними тiльки Володимир Iванович - лежав тяжко
хворий.
Старий, виснажений багаторiчною працею, вiн найгострiше вiдчував
згубний вплив тюрми. Досвiдчений страйкар на допитах поводився, як на
мiтингу, виголошував короткi, але гарячi промови, погрожував. За це часто
потрапляв до карцера i виривався звiдти лише цiною тривалих голодовок.
Карцер та голодування руйнували кволе тiло i нарештi зламали його. На
другому роцi пiсля арешту Володимир Iванович зовсiм занедужав.
На суд його ледве привели. Там вiн сидiв мовчазний, байдужий, начебто
все, що вiдбувалося в залi, було йому стороннiм i чужим. Каламутнi очi
блукали десь за вiкном. Тiльки iнколи в них спалахували вогники лютi й
болю, але зразу гаснули, i в зiницях знову застигала каламуть.
Коли ж суддя закiнчив читати вирок, ор ховозу вець стрепенувся, як
пiдстрелений орел, обвiв очима суддiв, гiрко посмiхнувся кутиками губ i
мовчки схилився на Павлове плече. Так його занiмiлого й привели до камери.
Лише коли поклали на лiжко пiд стiною, то побачили, що на очах Володимира
Iвановича бринiли сльози.
...Зустрiч пiсля довго© розлуки збуджувала всiх до розмови.
Грабовський, Ожигов, Кранiхфельд розповiдали, як кого було заарештовано,
як потрапили в Iркутськ, як поводилися на допитах. Володимир Iванович
слухав, зрiдка докидав якесь слово, але розповiдати сам не мiг. Говорили
про все, не торкалися тiльки вироку, наче боялись згадувати його.
Але згодом згадали й про нього.
Якось, повернувшись з прогулянки, на котру Грабовський не ходив,
чергуючи коло хворого, Микола й Вiктор розповiли про свою зустрiч з
Евелiною Улановською.
- Вона живе разом з Софi ю Новаковською, - тихо, щоб не розбудити
Володимира Iвановича, говорив Ожигов. - Казала, Новаковська почува себе
зовсiм погано. Пiсля суду захворiла i вже не вста . Не набагато краще
вигляда й сама Евелiна - квола й блiда, як з хреста знята. Вiд себе та
вiд Софi© просила звернутися всiм до сенату з клопотанням переглянути
вирок. Ну, ми з Вiктором i вирiшили...
- Писати прошенi ? - насупив брови Павло.
- Нi, спершу порадитися з Володимиром Iвановичем, з тобою, а потiм,
якщо вирiшимо...
- Прошенi ?
- Ну, називай його як хочеш, - втрутився Кранiхфельд. - Тут дiло,
Павле, зовсiм не в назвi. А що ти, власне, бачиш поганого в тому, щоб
написати? Адже йдеться... - вiн зам'явся трохи.
- Ну, ну, - пiдштовхнув його Павло, - про що йдеться?
- Про полегшення наших мук.
- Писати прошенi .. - мiркував Павло, не звертаючись нi до кого. -
Значить, у ньому мусимо зректися наших переконань i всього, що обстоювали,
за що боролися, одне слово - все визнати помилкою. Це важко й збагнути,
хлопцi.
- Так, Павле, збагнути не легко. Але треба зрозумiти й iнше.
- Що саме, Вiтю?
- Завтра закiнчу ться наше право подавати апеляцiю.
- Ех, Павле, Павле, - зiтхнув Микола, - якби ти бачив Евелiну, якби
послухав ©©...
- А Новаковська! - пiдхопив Кранiхфельд. - Вона, звичайно, не належить
до нашо© групи, ми ©© вперше бачили на судi, але ж жiнка - наш однодумець,
також стражда за нас. Думаю, ми не можемо бути байдужими до не©, до долi
©© маленького сина...
Павло мовчки одiйшов до вiкна. Евелiна, Софiя. Вiн якось досi не думав
про них, а якщо й думав, то не помiчав рiзницi мiж ©х становищем i
становищем чоловiкiв.
Та зараз вiдчув. Софi© й Евелiнi тiльки по тридцять рокiв, як i його
покiйнiй Надiйцi. Тридцять. Це ж лише половина людського вiку. I вже
каторга. Жахливо. Ну, а чим зарадити? Чим можна допомогти ©м? Задля цього
вiн готовий на все, навiть на шибеницю, крiм одного - вiдмови од
переконань, од боротьби.
- Що ж робити? - запитливо глянув на Кранiхфельда i Ожигова.
Товаришi мовчали.
- Що робити?.. - донiсся кволий голос Володимира Iвановича. Всi тро
кинулися до хворого. Йому, видно, полегшало, бо лежав, спокiйно дивлячись
на стелю. - Спереча теся, хлопцi? Шука те виходу? Хочете, щоб i вовки були
ситi, i вiвцi цiлi? Але... - хворий, не закiнчивши фразу, зайшовся кашлем.
Хлопцi стояли розгубленi й винуватi. Зрозумiли - Володимир Iванович чув
©хню розмову. Мовчки чекали, що скаже вiн, старий пролетар. Коли кашель
вгамувався, Володимир Iванович перевернувсь на лiвий бiк i пальцем
покликав до себе Грабовського.
- Вiрно робиш, Павле. Правильно, - заговорив тихо. - Шкода наших
дiвчаток, дуже шкода. Та й вас шкода, дорогi мо©, всi молодi, як квiти.
Але я мало вiрю в те, що ваше прошенi дасть якусь полегкiсть дiвчатам, а
нашiй справi може пошкодити. Так, може. Треба гарненько подумати, що i як
писати. Бо ж просити, значить, визнати себе переможеними, каятися,
зрiкатися найсвятiшого. Без цього навряд чи прислухаються, бо ©м саме й
треба домогтися вiд нас зречення. А каятися, зрiкатися ми не можемо, не
ма мо права. Можемо тiльки вимагати. Вимагати скасувати вирок, як
неправильний. Протест i вимоги - от наша правда...
Володимир Iванович знову закашлявся. Цього разу кашель був ще довший i
важчий. Вiдкашлявшись, старий мовчки одвернувся до стiни очима...
- Що ж будемо робити? - пошепки запитав Кранiхфельд, коли Володимир
Iванович заснув.
- А хiба не ясно, Вiтю? - спитав Павло. - Вiдбувати кару, от i все.
Писати сльозливе прошенi - я категорично проти.
- А як же, Павле, бути з дiвчатами? I ©м на каторгу?.. - втрутився
Ожигов. - Невже ти гада ш, що ми з Вiктором бо©мося за себе? Подумай
добре, - показав на Володимира Iвановича. - Чи довго протягне вiн на
каторзi? Чи довго протягнуть Евелiна i Софiя? Ми витрима мо - це ясно, а
от вони, я питаю? Ти про це, Павле, подумав?
- Ще в харкiвськiй тюрмi менi пропонували написати прошенi , -
заговорив Павло, не вiдповiдаючи на запитання. - Кiлька днiв у мо©й камерi
лежали папiр та перо. Пропонували, пiдказували, навiть умовляли. Не
написав. I зараз, хлопцi, я нi писати, нi пiдписувати нiчого не буду. Не
можу. - Помовчав трохи i додав: - Можете писати, я не буду проти - при
однiй умовi: якщо у вашiй апеляцi© - не в прошенi©, а в апеляцi© - не буде
каяття, не буде прохання, а тiльки вимога.
- Тiльки вимога, саме так, Павле, саме так. - Ожигов пiдбiг i обняв
Грабовського. - На цьому, Вiтю, стою i я. Тiльки вимога. Одна вимога, i
бiльше нiчого. Ми не злочинцi, й каятися нам нема в чому. А не
прислухаються, _то хай знають, що ми не схилилися, лишилися собою. Згода,
Вiтю?
- Згода, згода! - Кранiхфельд захопив обох в обiйми. - Тiльки вимога!
...Поверталися з прогулянки збудженi, особливо Ожигов i Кранiхфельд.
Пiдписану ними та Улановською апеляцiю тюремне начальство взяло й обiцяло
надiслати до сенату.
- Тепер чекай з моря погоди, - зауважив Павло, коли пiдходили до
камери. - Дарма радi те. Ще доведеться не один мiсяць годувати нужу.
Пообiцяли, а ви й повiрили. Вони м'яко стелять, зате спати твердо. Я знаю
©х.
- Це ти вже зайве, Павле, - заперечив Кранiхфельд. - м самим невигiдно
нас тут тримати. А ми теж нiчого не програ мо, якщо й затягнуть трохи. Хоч
дочека мось теплих днiв, легше буде йти на каторгу.
- Боюсь, щоб не стало душно...
Переступивши порiг камери, балаганцi зупинились як укопанi. Володимир
Iванович лежав на лiжку горiлиць. Лiва рука його, здавалось, прикривала
серце, а права безсило звисала додолу, затиснувши мiж двома пальцями
невелику, трохи пожовклу фотографiю. З-помiж напiврозплющених повiк
ледь-ледь сутенiли очi. Тiло було ще тепле, старий, мабуть, щойно помер.
Поскидавши шапки, хлопцi якийсь час стояли в скорботi. Потiм стулили
небiжчиковi повiки, склали йому на грудях руки i почали розглядати
фотографiю. З не© дивилися теплi, трохи пойнятi сумом жiночi очi. Бiля
жiнки з обох бокiв стояли хлопчик рокiв дванадцяти та менша дiвчинка. На
руках жiнка тримала бiленьке, пухнасте, мов курчатко, немовля, яке охопило
рученятами шию матерi i сяяло_ ясною, схожою на ранковий промiнь усмiшкою.
- Прощався, мабуть, Володимир Iванович, - журно сказав Микола Ожигов. -
Ви бачили коли-небудь ©©? - показав на фотографiю.
Грабовський i Кранiхфельд заперечливо хитнули головами. Нiхто з
балаганцiв не бачив нiколи фотографi© родини Володимира Iвановича. Старого
шанували засланцi, часто приходили до нього за порадою. Вiн слухав скарги,
розпитував про сiм'©, радив, пiдбадьорював. А про власну родину нiколи не
розповiдав, наче в нього ©© не було. По табору ходила чутка, що у
Володимира Iвановича жiнка й дiти, що живуть вони десь пiд Москвою, але
напевно того нiхто не знав. Мабуть, тiльки залишаючись на самотi,
Володимир Iванович думав про дружину й дiтей та розглядав пожовклу
фотографiю.
- Чекають, - не зводячи очей з фотографi©, майже крiзь сльози говорив
Вiктор Кранiхфельд. - I ще довго будуть чекати, виглядати, сподiватися, що
ось-ось повернеться татко, погладить вихрястi голiвки. А вiн уже нiколи не
прийде, назавжди покинув. I покинув заради щастя iнших...
Павло мовчав. Руки дрiбно тремтiли, губи посмикувалися, як у дитини, що
от-от ма розплакатись, а очi, сухi, аж заваленi, жадiбно вдивлялися в
обличчя хлопчика на фотографi©, дивовижно схожого на батька. В
примружених, трохи суворих оченятах пiдлiтка, в круто зламаних бровах,
вольовому, ще не зовсiм окресленому пiдборiддi, в тiсно стулених губах вiн
бачив силу батька. Здавалося, цей хлопчик зараз стисне кулаки, зiйде з
фотографi© i гукне: "Я готовий до бою!"
- Нi, Володимир Iванович не помер, - тихо, але рiшуче промовив Павло. -
Не помер. Вiн живе! - I показав _на пiдлiтка. - _Вiн буде жити.
24_
_
Повiльно, але неухильно весна вiдвойовувала сво© права. Глибокi,
завалистi сибiрськi снiги щодень присiдали до землi, i воркотливо дзюрчали
в ярах талi води. Ранками схоплювалось сонце, викочувалося на голубу
просторiнь неба, оглядало землю, що звiльнялася вiд снiгового полону, i
золотими вiниками замiтало ©©.
Набухлi бруньки, пiдiгрiтi промiнням, здавалося, зараз бризнуть зеленим
листям i п'янким суцвiттям. Навiть завжди насуплене й мовчазне подвiр'я
тюрми, обгороджене товстим темно-сiрим муром, оживало.
Сьогоднi, замiсть прогулянки, балаганцiв послали прибирати тюремне
подвiр'я. I це було для них маленьким щастям. За три роки перебування в
iркутськiй тюрмi знали лише заплiснявiлу камеру, допити, хижi очi та
кулаки тюремно© обслуги. Руки аж свербiли до працi.
Позабиравши лопати, граблi, Грабовський i Ожигов вигрiбали з-пiд муру
торiшн перемерзле листя, шматки череп'яного посуду, закиненi сюди з вiкон
в'язницi. Кранiхфельд, упрягшись в залiзну тачку, вивозив мерзлятину на
смiтник.
Настрiй був пiднесений, робота кипiла, i навiть напiвсоннi безбарвнi
очi солдата, що стовбичив недалеко, здавалось, задоволене поблискували.
- Я бачу, Вiтю, - навантажуючи тачку, посмiхався Микола, - з тебе
вийде, як каже Евелiна, файний каторжник. Ну, прямо тобi не вмирав i не
воскресав, з дiда-прадiда каторжник.
Кранiхфельд не вiдповiв на жарт товариша, мовчки взяв голоблi тачки,
напнувся й рушив. Високий, тонкий, вiн од тягаря аж натужився, i було
видно, як пiд перетлiлим мундиром рухалися всi його кiстки та м'язи.
- Так, Павле, - заговорив Микола, коли тачка сховалася за рогом тюрми,
- тепер починаю розумiти, що ми, мабуть, дали маху з нашою апеляцi ю, ©©,
видно, заморозили, i нам доведеться тут сидiти хтозна-скiльки. Та й
взагалi надiй на не© дуже небагато.
- Я про це, пригадую, говорив ранiше, - з нотками докору вiдповiв
Грабовський. - Бути пророком post factum, не ображайся, Миколо, не така
вже мудра рiч. Ясно, то була помилка, i за не© я лаю передусiм тебе.
Лице Ожигова налилося кров'ю, але дивився вiн на друга спокiйно, нiби
чекав саме тако© вiдповiдi.
- Лаяти - тво право, Павле, - мовив вiн. - Може, й заслуговую на це.
Але хочу, друже, аби ти зрозумiв одне: я не думав про якiсь власнi вигоди.