Страница:
оксамитний стяг, виходить товариш Данило на чолi олешкiвського босого
загону, славного в боях i не зовсiм битого на плацпараднiй муштрi.
Мешканцi оточують плац, придивляючись до захисникiв революцiї, оркестр
сяє й гримить, блискає й гупає, синє гаряче небо пiдноситься вище й вище,
стає голубiшим та прозорiшим.
Полiткаторжанин говорить промову, посилаючи у бiй за революцiю
херсонський гарнiзон, з Олешок бiлi починають бомбардувати Херсон
шестидюймовими гарматами, глядачi тодi бiжать по домiвках ховати вiд
снарядiв скотину. Парад iде своїм порядком. Швед непомiтним рухом вiдкидає
з дороги гострий шматок пляшки, олешкiвськi партизани марширують, як
святi, а приїжджi з Миколаєва матроси чомусь раптом бiжать, хоч нiхто їм
цього не командував, снаряд виє i вибухає коло плацу, матроси падають де
хто бiг.
Капельдудка, не розгубившись, шкварить польку-кокетку i оркестр за
працею забуває про страх, "струнко, орли i гвардiя!" - кричить товариш
Швед i салютує, як умiє, шаблею. Гарячий день пахне нагрiтою липою. "Ура
гвардiї!"-гукає полiткаторжанин. Вiн мружить очi й вдихає прекрасне
днiпровське повiтря, вибухи снарядiв здаються йому салютами волi й життю.
Олешкiвцi йдуть, терплячи кольку й гарматний обстрiл, думають про
солодкий дим кухнi, про шевровi чоботи бiлого офiцерства, про шаблю
товариша Шведа й про iншi бойовi речi.
Бомбардування триває, снаряди падають по вулицях, по садках, по
будинках, матроський загiн смалить Говардiвською до вокзалу, змотавши
вудки. На вокзалi названi матроси крутять мiтинжок i вимагають паровоза,
щоб майнути додому. I вони зовсiм не матроси, а миколаївськi люмпени, якi
не звикли воювати гарматами, їх навербовано за матроське вбрання.
Їх не били й не роззброювали, як то велить фронтова дисциплiна, їх не
гнали пiд вартою в тил, бо й тилу власне не було. Їх вистроїли у дворi
казарми й стали з ними морочити голову, i потроху вiдшукали контру, що
хотiла бiльшовикiв i не хотiла комунiстiв та комiсарiв, допиталися
органiзаторiв цього маскарадного загону. Це були офiцери з бiлим духом i
найнятi ватажки нальотчикiв, спецiалiсти мокрої й сухої справи, матроський
цей загiн мав зрадити при слушнiй нагодi. Пахла липа округ, був день
нечуваних резонансiв, бiлi батареї з Олешок то переставали, то знов били
по Херсону, а єдина гарнiзонна шестидюймiвка їм вiдповiдала.
Товариш Данило стояв коло гармати, дивився в бiнокль на Олешки, там
горiли вiд снарядiв будинки, матерi бiгали по вулицях з дiтьми на руках,
матерi пораненi, дiти закривавленi, вiн бачив рученята, пiднятi до неба,
звiдки летять невловимi вибухи, бачив багато такого, чого нi в який
бiнокль не видко.
"По своїх квартирах б'ємо, товариш комiсар, - осмiхнувся до Данила
блiдий гарматник, - триста снарядiв"
Товариш Данило поїхав до Днiпра, де готувалося нiчну експедицiю. Усi
каюки й шаланди, якi привозили овочi з Олешок, Кардашина, ба й з Голої
Пристанi, оглядав сам Швед, вибирав найкращi й наймав, додержуючи
потрiбної конспiрацiї.
Надвечiр бомбардування припинилося, з плавнiв повернулися пароплавчики
крейсерської служби - "Гром победы" й "Аврора" - колишнi буксири "Дедушка
Крылов" i "Катя". На них уздовж бортiв мiшки з пiском, кулемети й хоробра
команда, а капiтани - справжнi морськi вовки, хоч i звав їх несвiдомий
обиватель жабниками й жабодавами.
Вечiр був прекрасної прозоростi й липневої щедростi, у червнi лили
плiднi дощi, i хоч хлiбовi це мало допомогло, проте трави та бур'яни
розрослися без мiри, гримiв пiдземними водами дев'ятнадцятий рiк. Вечори
падали на Днiпро з усiєї сили, вечори фiалковi, вечори смолянi, i запахи
води, а по водi - боязких нiчних трав, i верб, i диму.
Вони нагадували товаришевi Даниловi дитинство й юнiсть, народжувався
бiль, зростав страх до свого людського життя, фiксувалися слова
ненаписаних книг.
Капiтани-жабники доповiдали Шведовi про деннi подвиги їхнiх корсарiв,
на катер посадовили кiлькох кльошникiв з миколаївського псевдоматроського
загону й повезли їх у "штаб Духонiна". А простiше кажучи - повезли на
"коц", i їх мали пошльопати десь на голому березi Днiпра за Херсоном, як
було написано у вироку трибуналу. Згори, з мiста, текли до води запахи
вечiрнiх лип, солодкi, моторошнi, - запахи безумних екзальтацiй.
Мiж Олешками i Голою Пристанню - Кардашинський лиман i Кардашин, в
якому, за вiдомостями заднiпровських баклажанникiв, бiлi не стояли, лише
невеличкий пост. Можна вночi взяти Кардашин i пiти фланговою атакою на
Олешки, i наблизитись удосвiта, а там - допомагай, Миколо рибальський.
Вiдчалили у найтемнiшу пору, шаланд iз тридцять, на переднiй - сам
командир Швед, а на заднiй - товариш комiсар Данило.
Переїхали Днiпро й попливли єриками, у плавнях комарi насiли цiлою
хмарою, низали, як хотiли. Партизани мовчки душили їх на своїх шкарубких
рибальських i моряцьких шиях, душили на обличчi, на босих ногах. Товариш
Швед сидiв на провi i тримав гусарську шаблю мiж колiньми.
Час наближався до пiвночi, бо комарiв поменшало, лоцман вiв шаланди
через єрики, прогної, Кiнськими Водами. Крехтали жаби, було парко, шарудiв
очерет, хлюпала риба.
О дев'ятнадцятий рiк двадцятого столiття i мiсяць липень херсонського
пiвдня, ночi. темнi, землi невiдкритi, колумби босi! Скiльки про вас
книжок не написано, якi драми гримлять на землi революцiй, якi симфонiї й
хори бринять у грозяному повiтрi, яких полотен ще не виставлено по залах
академiй, о неповторний рiк високих людей гнобленого i повсталого класу, о
земле боротьби!
Товариш Данило пливе в ар'єргардi десантного флоту, виконуючи наказ
штабарма -"зробити глибоку розвiдку", флот розплився в темрявi, тримаючи
курс на Кардашин, батальйон товариша Шведа змалку був метикований на
нiчнiй плавбi без компасiв i лоцiй.
Скiльки разiв у майбутньому, сидячи ночами коло паперу й марно
намагаючись схопити образ, що, мов тiнь риби, зникав за лататтям, Данило
простягав руки й думку до цiєї липневої ночi, до прекрасних ночей
молодостi! А тим часом шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на
Кардашинський лиман.
I провалилася перед нею безодня. Купи зiр на чорно-синьому небi, i
Чумацький Шлях, зорi, як срiбний пил, зорi, як ряснi вогники, зеленавi й
червонi, миготiли на безмiрнiй височинi, й коливалися в безмiрнiй глибинi
Волосожар i Вiз, i "Дiвка з вiдрами", шаланда пливла сама в глибокiй
височинi лиману, стиха хлюпали весла. Оглядiлися, що батальйон Шведа зник
без слiду в нiчнiй темрявi плавнiв. Шаланда була сама.
"Одбилися вiд ватаги, - гугнявить шаландьор iз проваленим носом, - а
тобi печiнки вiдiб'ємо, чортiв баклажан, щоб знав морську дисциплiну, де
їх у чорта знайдеш, до кадетiв у ручки запливем". Iз очерету озвався
спокiйний голос; "ти, малий, тримай праворуч, на оту вербу, там буде
єричок, i потрапиш на шлях", - "а наших тут, дiду, не було?"
"Проїхав Швед тим боком, - вiдповiла темрява, - тiльки не кидайте бомб,
а то рибу розженете, чорта смаленого вловиш, у Кардашинi кадетiв мало,
стережуть вони вас пiд Олешками". - "Рушай", - скомандував Данило.
Тихий голос рибалки розтав у темрявi, трохи поблукали, знайшли єричок,
шаландьора хтось штурхнув пiд ребра, аж той зубами клацнув, бiйцi
натискали на весла, минуло кiлька хвилин, серед повної тишi й темряви
шаланда м'яко пристала до землi.
Вийшли на кардашинський берег, знайшли зарубаного кадета i зрозумiли,
що бенкет тут скiнчився, гостi пiшли, мабуть, мити руки, i все без жодного
пострiлу й крику. I нарештi зустрiли живу людину, яка трохи не пострiляла
їх з нагана. Це був начальник червоної застави.
Товариш Швед розгорнув батальйон точно за уставом i повiв на Олешки,
годин за двi, мабуть, доведе, а застава мусить пильнувати й дати вiдсiч
контрi, коли вона рушить iз Голої Пристанi через Кардашин.
"Кажеш, Шведа не доженемо?" Начальник застави був зляканий i
розгублений, "не встигли ми з Шведом зiйти на берег i подушити контру, як
усi нашi шаланди повтiкали в очерети, i що я робитиму?" Розповiвши, що вiн
робитиме, Данило знову сiв до шаланди з своїми бiйцями, вони попливли до
Олешок серед прикрої темряви, що мала переломитися на несмiливий свiтанок.
Знову дзвенiли, бринiли, сурмили комарi, допiкали, дошкуляли, дiймали,
жерли, гризли ар'єргард десантного флоту, i це значило, що не забариться й
ранок. Небо зблякло, зорi зникли, вiтрець пошарудiв, загойдалася над водою
пара, нiч посiрiла вся раптом, все стало безбарвне й страшне.
Лунко ляснув пострiл з берега, навiть вогонь видно було з гвинтiвки,
далеко розкотилася по водi, по очеретах луна. Ще блискали пострiли, одного
поранено, товариш Данило наказав не вiдповiдати й натиснути на весла.
Гребли веслами й прикладами гвинтiвок, кулi свистiли, на повному гонi
завернули в єричок i вiддихалися. Витерли пiт, що одразу покотився по
обличчях, напилися води з долонь i з корця i не встигли оглянутися, як уже
був свiтанок.
Вiн майнув вiд обрiю до обрiю, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки
верб. Починався липневий ранок у плавнях i над Херсоном, беззвучно, без
теми, без заспiву, свiтло лилося згори, наче з високого джерела.
Вранiшнiй туман кущами блукав по чистiй водi, i, мов за командою,
здалеку заторохтiли гвинтiвки й кулемет, гупнула важка гармата. "Швед
повiв на штурм", - сказав Данило, виждавши ритмiчну паузу.
Гребцiв не треба було пiдганяти, попереду з води спалахнула ураганна
стрiлянина, її повторювала й пiдсилювала луна з усiх усюд, "миколаївський
загiн пiшов на десант", - сказав Данило, почуваючи справжнiй страх i, як
хоробра людина, не показуючи страху
Вибухали ручнi гранати, крики, зойки лунали звiдусiль, шаланда товариша
Данила виїхала на Кiнськi Води, щоб стати до бою, дала бортовий залп з
усiх десяти гвинтiвок.
Бiля стерна сидiв командир, маневруючи шаландою. Ескадра миколаївських
псевдоматросiв нараховувала всього кiлька шаланд та каюкiв, а решта не
дiйшли до Олешок i висадили десант десь на мирному березi, щоб виспатися в
житах та рушити пiшки до Миколаєва. Кiлька ж шаланд миколаївського загону
таки виконали бойовий наказ i дiйшли до мiсця баталiї їм треба було
висiсти на глухий берег i встряти в сухопутну битву, коли пiде на штурм
Олешок товариш Швед.
А їм заманулося скуштувати морського бою, вони не послухали нового
командира й почали бахкати. От i вийшов морський бiй, дещо вiдмiнний вiд
Абукiрського, Трафальгарського, Цусiмського та Ютландського боїв, бо тут
лише один ворог був на водi, а другий володiв сушею.
Бiй, як усi добрi морськi бої, мав раптовий початок i, на жаль, такий
же раптовий кiнець. Миколаївцi зовсiм не маневрували пiд кулями й
скидалися на маскарадних дачникiв у своїх матроських шапках.
З берега золотопогонна офiцерня гатила по ескадрi з гвинтiвок. За
термiнологiєю старих морських боїв, вiдбувалося таке: корвет нападного
флоту втратив фок i грот, на палубi панiка, борт пробито ворожою бомбою,
капiтан кинувся вплав, фрегат на повних парусах заїхав у свiй же бриг,
п'ять мачт з вiтрилами упали, мов зрiзанi; прудкобiжний клiпер вийшов з
бою, заскочивши в густий очерет; невеличка бригантина з адмiралом та
штабом одна мужньо вiдбивалася.
Шаланда товариша Данила, залишивши марнi спроби уговкати ескадру, пiшла
напролом на берег, стрiляючи з усiх гвинтiвок. По мiсту лунала стрiлянина,
i невiдомо було, чи не добиває бiла наволоч партизанiв товариша Шведа.
Шаланда мчала на берег, i в найкритичнiшу хвилину офiцерня стала тiкати з
берега в мiсто, ранок закублився червоним клубком на сходi, стало так
легко, як увi снi.
I, обходячи берегом Олешки, щоб не потрапити до бiлих на муку, щоб
вивiдати, де свої, а де ворог i хто кого добиває, обходячи Олешки -
мiстечко вiльних морякiв, рибалок, баклажанникiв, абрикосникiв та старих
вiдставних генералiв, що цiлими купами доживали тут на дешевинi, -
побачили двох партизанiв товариша Шведа.
Вони сидiли й взували на босi ноги делiкатнi чобiтки, а трохи осторонь
лежало двiйко офiцерiв та забитий гладкий пес невiдомої закордонної
породи. Вони розповiли, ведучи товариша комiсара до Шведа, що наступ був,
як пiд Варшавою, iшли пiсками й степом, iшли цепом, i нiколи було пiд ноги
дивитися, а до того й темно, i це не секрет, що натомилися i ноги
покололи. Так з кольками й на штурм iшли.
"Пiдiйшли до самої їхньої батареї, товариш Швед махає шаблею, та як
крикнемо, та як вдаримо, гармата вистрiлила, а до кулемета й стрiчки не
встигли закласти. Капiтан зараз застрелився, черевики на ньому англiйськi,
кадети пострiляли-пострiляли i ходу. Вiдбили ми двох собi, це не секрет, i
заганяємо до води. Стрiляємо однi на одних, не пiддаються, гади, i собака
з ними. Пострiляли-пострiляли, пiдходимо чоботи з мертвих скинути, а
собака не дає i хапає за горлянку. Живуча була, собача контра, ти її
добиваєш, це не секрет, а вона за багнет зубами рве, ранок який пахучий у
наших Олешках, товариш комiсар..."
З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, здалося, що ведуть попа
в празниковiй ризi, аж ладаном запахло вiд несподiванки. То був у
супроводi двох статечних морякiв старий ракалiя, генерал вiд жандармерiї,
в Олешках життя своє криваве доживав на благодатнiй природi.
На генераловi - камергерський мундир, увесь перед шитий густим золотом,
i золотий зад, i презолотий комiр, i штани з червоними лампасами, i шапка
з iншого генерала - уся в золотi з кущем бiлого чудернацького пiр'я.
Груди, i живiт, i спина в орденах, стрiчках i зорях, ордени з усiх
олешкiвських генералiв почепили моряки на цього одного.
Старий ракалiя зупинився, важко дихаючи вiд астми, череватий та
банькатий, "iди, превосходительство", - сказав статечний моряк, моряк iз
майбутнього роману Данила. "Та куди це ви його?" - "На вiчний якiр", -
вiдповiв моряк, пiдштовхуючи генерала колiном.
О дев'ятнадцятий рiк месникiв i платiїв, достойний рiк розрахункiв i
записiв у бухгалтерську книгу Революцiї, далекий рiк живих жандармських
генералiв, напханих астмою, калом i страхом. Рiк незнайдених образiв i
трагедiйних метафор, рiк любовi й смертi, трепету повсталих сердець,
простоти жертв, солодкостi ран i висоти класових почувань, о милий,
пiднесений рiк!
"О вiчне людське серце!" - сказав комiсар Данило, iдучи до свого дому.
Вiн побачив Шведа, який стояв посеред двору, обiймаючи дебелу свою й
рожевощоку морячку. Двiр був повний квiтiв - пишних, буйних, пахучих
троянд, жовтих оксамитових купчакiв, нагiдок, солодковiйних гвоздик,
рiзнобарвних собачих рож i соняхiв.
Товариш Швед перервав на мить сцену зустрiчi й сказав через плече
дружини: "Iди, Данило, шукай своєї квартири та й будемо збиратися, кадети
швидко отямляться, i нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по твоїй хатi,
не розiбрав снаряд, де свiй, а де кадет".
Данило пiшов, не чуючи нiг, в очах зосталася довга бiла Шведова шабля i
двiр, повний квiтiв, i до самої години вiдступу його нiхто не чiпав, хоч
до цiєї вечiрньої години багато дечого перейшло по Олешках.
Загiн Шведа перетрусив буржуазiю i поквитався з декотрими добрими цими
людьми, вiдправив до Херсона амунiцiю, двi гармати, кiлька коней, пару
обскубаних верблюдiв.
На олешкiвський берег повипливали з плавнiв рештки команд розбитої
ескадри. Цi жертви вранiшнього морського бою були обдертi, без шапок,
погублених у верболозах, очеретах, ковбанях, ноги - порiзанi осокою,
подертi корчами. Голоногi жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогiв, щоб
одягнутися, та полохливих обивателiв, щоб пiдгодуватися.
Цих псевдоморякiв Швед виловив i вiдправив до Херсона на баржi разом з
верблюдами, день був вiтряний i сухий, тривожний день вiдступу з рiдного
мiста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах боїв.
День минув у невiдступному чеканнi нападу бiлої сили, хмари були
високi, прозорi, розметанi вiтром по всьому пiднебессi. Загiн товариша
Шведа проводжали тепло й привiтно, у жiнок очi заплаканi, а губи припухлi.
Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, i вiдчалювала шаланда за
шаландою. Швед стояв на однiй, недбало опершися на свою розкiшну шаблю.
Пiдiйшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього
зосталося, i немовля прийняв вiд нього статечний моряк iз епiзоду з
генералом. Суворе його обличчя просвiтлiло вiд дитячої усмiшки, вiн
полоскотав немовля чорним своїм пальцем. "Сирiточка", - сказав моряк.
Та ось i остання вiдпливла посуда через Чайку на Кiнськi Води.
Посеред течiї на самому днi стояв роззолочений жандармський генерал при
всiх орденах, до нiг йому коротко прив'язано важкого якоря, вiн коливався
в прозорiй водi, ворушачи руками.
ЛИСТ У ВIЧНIСТЬ
Тодi мало бути бiльшовицьке повстання проти гетьмана i нiмцiв, хтось
виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до
Гадяча, спалахне цiла округа. Бездонний день клечальної суботи горiв i
голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен-дерево, лiщину, дубове
галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної недiлi, подвiр'я
пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в
зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й
затишнi, i синюще небо лилося й лилося.
Долиною пiд деревами нiжився прекрасноводий Псьол, загiн германського
кайзера блукав по долинi, обшукуючи кожен кущ, а загiн гетьманцiв
обшукував пiски. Гер капiтан Вюртемберзького полку керував пошуками, коло
нього гасав його доберман, гавкаючи на кожне дерево, пан сотник
гетьманського вiйська лежав на жупанi пiд вербою, одпочиваючи пiсля перших
годин ретельностi й завзятостi. Перед ним на Пслi троє хлопцiв шукали
чорного дуба, який лежав на днi рiки; хлопцi шукали його, сидячи пiд
водою, i потiм виринали на поверхню.
Було нудно й заколисливо на березi Псла, солдати обох загонiв
планомiрно обшукували всi закутки, пiдвода з двома чоловiчками зупинилася
коло сотника. "Пане отаман, - сказали чоловiчки, - ви люди не мiсцевi i
вам його зроду не знайти. А оцi хлопцi тут шукають чорного дуба, i чорного
дуба шукають пiд осiнь, а не клечальної суботи. Цi хлопцi слiдкують за
вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отаман, а ми люди
мiсцевi i стоїмо за його свiтлiсть ясновельможного пана гетьмана i хочемо
вам допомогти. Ми краще знаємо, де шукати того шибеника-листоношу, пане
отаман, тiльки хай це буде секретом, бо нам тодi не жити вiд сiльської
злидоти, i спалять нас другої ж ночi".
Обидва чоловiчки розповiли пановi сотниковi, що в лузi є озера, округ
них куга й очерет, тi озера-саги вони можуть по пальцях перерахувати. Там
вони рибу волоками тягали, вiд революцiї ховалися свого часу, i листоноша
в озерах причаївся, очiкуючи ночi, щоб тiкати далi степом аж до
Сорочинець. "В озерах лежиш пiд водою, в ротi тримаєш очеретину й дихаєш
крiзь очеретину, аж доки пройде поблизу облава й пострiляє у воду, кине
ручну гранату в озеро, щоб ти виплив. Вуха в тебе полопаються, та, проте,
не завше ти випливеш на поверхню, як глушена риба. Хто просто вмре на днi
й не випливає, а хто, може, й урятується, коли вибух далеко, та це
найкращий спосiб шукати втiкачiв по наших мiсцевих сагах", - сказали
чоловiчки пановi сотниковi.
Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно
обдивлятися, в озерця почали шпурляти ручцi гранати, хлопцi негайно ж
покинули шукати чорного дуба у Пслi й подалися геть розшукувати хати двох
чоловiчкiв, щоб їх пiдпалити. Чоловiчки нагодилися додому саме тодi, коли
їхнi дворища красувалися в червоному клечаннi i згорiли за якусь годину.
Чоловiчки пообсмалювали голови й шукали наглої смертi в полум'ї свого
господарства, нiмцi й гетьманцi методично кидали в озерця гранати й
стрiляли в усi пiдозрiлi кущi очерету, листоноша не знаходився, i от на
галявинi натрапили на ковбаню.
Вона була мiлка, навкруги рiс молодий очерет, капiтанiв доберман забрiв
у воду, i капiтан не звелiв кидати гранати, озерце було порожнє, всi
рушили йти далi. Раптом доберман оскаженiло загавкав на якусь колоду, що
лежала в водi недалечке вiд берега, лежала в лататтi, в рясцi.
Гер капiтан послав обдивитися колоду, i то був непритомний листоноша,_
босi ноги, руки й обличчя - все чорним-чорно вiд безлiчi п'явок, i коли
листоношу роздягли - на ньому не було живого мiсця, i п'явки купами
поприсмоктувалися до тiла.
Гер капiтан гукнув солдатiв, вони порозстiбали сумки i зсипали всю
сiль, яка у них знайшлася. Вiд ропи п'явки стали вiдпадати, листоношу
змусили ковтнути капiтанового рому, вiн потроху очуняв, його єдине око
запалилося життям i колючою ненавистю. "Таки знайшли", - сказав вiн
байдужим голосом.
Пообiдав листоноша з капiтанського стола, в склянцi добрий ром, хата
посилана зеленою, пахучою травою, кутки обставленi клечанням, стiни
прибранi квiтами, було тихо в хатi, доки листоноша наївся. Вiн вiдчув, як
прибуває сили по жилах, його хилило на сон, прекраснi сни спали на думку:
мов носить вiн безлiч листiв i нiяк не може їх усiх роздати. А день тим
часом схиляється до вечора, надходить умовлена година, вiдбувається
жадане, i знову вiн носить безлiч листiв, не може їх роздати, час iде,
листiв не меншає, нiяка сила не торкнеться листоношi, доки вiн не вiддав
останнього листа.
Капiтан порушив думки про сни, заговоривши лагiдно й доброзичливо (вiн
говорив про чудесне лiто i про тихi зорi одної в свiтi батькiвщини, про
його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березi рiчки
милої Псла, капiтан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську
душу, перекладач повторював), а листоноша сидiв байдужий i, напруживши
волю, забував потроху тi вiдомостi, яких хотiв вiд нього капiтан.
Вiн забув, що вiн член пiдпiльного бiльшовицького комiтету, що вiн був
на нарадi, яка призначила на сьогоднiшню нiч повстання. Вiн забув мiсце,
де закопав рушницi й кулемет, i це було найтяжче забути та вiдсунути в
такий далекий куток пам'ятi, щоб нiякий фiзичний бiль не долинув туди. Ця
згадка про зброю лежала б там, як спогад далекого дитинства, вона
освiтлила б i зогрiла смерть на самотi та передсмертний останнiй бiль.
I далi говорив капiтан до листоношi, який силомiць забував уже й своє
iм'я, залишав собi тiльки загартовану первiсну волю - дожити до ночi й
передати зброю повстанцям. Капiтан говорив про далекi розкiшнi країни,
куди зможе поїхати листоноша жити й мандрувати на грошi гетьманського
уряду, треба тiльки сказати, де закопано зброю, коли призначено повстання,
адресу керiвникiв його.
Листоноша сидiв коло стола, в ньому спалахнуло непереможне бажання
одразу вмерти й нi про що не думати, кортiло загородити собi ножа в груди,
хотiлося лежати в домовинi пiд землею з почуттям виконаного обов'язку.
Мова капiтанова потроху губила лагiднiсть, гетьманський сотник пiдiйшов до
листоношi й люто подивився в його єдине око, побачив там темну безодню
ненавистi й рiшучостi. Мов електричний струм пронизав сотника - кулак його
з усiєї сили ударив листоношу в скроню.
Капiтан вийшов у другу хату обiдати, а сотник залишився з листоношею, i
коли капiтан повернувся, листоноша лежав на долiвцi, напихав собi трави до
рота, щоб не стогнати й не проситися, сотник осатанiлими очима дивився у
вiкно.
Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести своє закривавлене тiло
крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертної, важко було
боротися на самотi i не смiти вмерти. В гуртi товаришiв вiн глузував би з
тортур i плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть
незламного бiйця, а тут вiн мусив вести своє життя, мов скляного човника
серед чорних хвиль, справа революцiї лежала в його крихiтному життi. Вiн
подумав - чи така велика ненависть у нього до контри, що для неї життя не
жалко, i кров гнобленого класу закипiла в його жилах, о, це велика честь -
стояти над своїм життям!
I листоноша повiв показувати закопану зброю. Вiн iшов затишним селом i
вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдної землi,
йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од
свого життя, мiцнiє в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i знає, якi
йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi мiж двох
свiтiв, i свiти не з'єднаються пiсля його смертної ходи.
Ось вiн дiйшов до купи пiску за селом i зупинився, сонце вже звернуло з
пiзнього обiду, земля дрижала вiд тишi й спеки, нiмцi почали копати пiсок,
i вони згаяли з годину. Листоноша стояв, обдивляючись далекi обрiї, Псьол
i зарiччя, кiлька разiв крикнув одуд, пахли жита.
Листоношу було кинуто на пiсок, на плечi й на ноги йому сiли нiмцi,
розлютованi з того, що їх обдурено, листоноша знепритомнiв пiсля
двадцятого шомпола i, опритомнiвши, побачив, що сонце висить низько над
обрiєм, сотник розстiбає кобуру, а нiмцi немов поодверталися. Тодi
листоноша крикнув i признався, що зброю закопано в iншому мiсцi, вiн
покаже, де саме, "розстрiляти ви ще встигнете, тiкати менi нiкуди з ваших
рук".
Вони знову проходили затишними вулицями села, було над людськi сили
дивитися на клятого листоношу, який не хотiв вiддати своє життя, як лист,
вороговi до рук, чоловiки виглядали з-за клечання, по закутках
перекидалися чудними словами, чекали вечора й пiдмоги. Листоношу водили
селом, як злидарське горе, його толочили по дорозi й нiвечили чобiтьми,
його пiдвiшували в клунi до бантини, його пекли свiчкою й змушували
говорити, а вiн водив, сльози пропiкали пiсок, i показував рiзнi мiсця, i
там нiчого не знаходили. Ще лютiше довбали його тiло, горе ставало над
селом, виростало в розпач i гнiв, серця загоралися помстою, заходила нiч
на село, на зарiччя за Псьол погнали череду на нiч, скликанчик на дзвiницi
задзвонив до одправи.
Листоноша не мiг уже ходити й не мiг рухатися, йому здавалося, що вiн
смолоскип i весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить iз ран по
краплi, бiль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усiх нервiв та всiх
клiтин, глухо гули понiвеченi суглоби, тiльки затята воля умирала, мов
боєць, не вiдступаючи нi на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття.
загону, славного в боях i не зовсiм битого на плацпараднiй муштрi.
Мешканцi оточують плац, придивляючись до захисникiв революцiї, оркестр
сяє й гримить, блискає й гупає, синє гаряче небо пiдноситься вище й вище,
стає голубiшим та прозорiшим.
Полiткаторжанин говорить промову, посилаючи у бiй за революцiю
херсонський гарнiзон, з Олешок бiлi починають бомбардувати Херсон
шестидюймовими гарматами, глядачi тодi бiжать по домiвках ховати вiд
снарядiв скотину. Парад iде своїм порядком. Швед непомiтним рухом вiдкидає
з дороги гострий шматок пляшки, олешкiвськi партизани марширують, як
святi, а приїжджi з Миколаєва матроси чомусь раптом бiжать, хоч нiхто їм
цього не командував, снаряд виє i вибухає коло плацу, матроси падають де
хто бiг.
Капельдудка, не розгубившись, шкварить польку-кокетку i оркестр за
працею забуває про страх, "струнко, орли i гвардiя!" - кричить товариш
Швед i салютує, як умiє, шаблею. Гарячий день пахне нагрiтою липою. "Ура
гвардiї!"-гукає полiткаторжанин. Вiн мружить очi й вдихає прекрасне
днiпровське повiтря, вибухи снарядiв здаються йому салютами волi й життю.
Олешкiвцi йдуть, терплячи кольку й гарматний обстрiл, думають про
солодкий дим кухнi, про шевровi чоботи бiлого офiцерства, про шаблю
товариша Шведа й про iншi бойовi речi.
Бомбардування триває, снаряди падають по вулицях, по садках, по
будинках, матроський загiн смалить Говардiвською до вокзалу, змотавши
вудки. На вокзалi названi матроси крутять мiтинжок i вимагають паровоза,
щоб майнути додому. I вони зовсiм не матроси, а миколаївськi люмпени, якi
не звикли воювати гарматами, їх навербовано за матроське вбрання.
Їх не били й не роззброювали, як то велить фронтова дисциплiна, їх не
гнали пiд вартою в тил, бо й тилу власне не було. Їх вистроїли у дворi
казарми й стали з ними морочити голову, i потроху вiдшукали контру, що
хотiла бiльшовикiв i не хотiла комунiстiв та комiсарiв, допиталися
органiзаторiв цього маскарадного загону. Це були офiцери з бiлим духом i
найнятi ватажки нальотчикiв, спецiалiсти мокрої й сухої справи, матроський
цей загiн мав зрадити при слушнiй нагодi. Пахла липа округ, був день
нечуваних резонансiв, бiлi батареї з Олешок то переставали, то знов били
по Херсону, а єдина гарнiзонна шестидюймiвка їм вiдповiдала.
Товариш Данило стояв коло гармати, дивився в бiнокль на Олешки, там
горiли вiд снарядiв будинки, матерi бiгали по вулицях з дiтьми на руках,
матерi пораненi, дiти закривавленi, вiн бачив рученята, пiднятi до неба,
звiдки летять невловимi вибухи, бачив багато такого, чого нi в який
бiнокль не видко.
"По своїх квартирах б'ємо, товариш комiсар, - осмiхнувся до Данила
блiдий гарматник, - триста снарядiв"
Товариш Данило поїхав до Днiпра, де готувалося нiчну експедицiю. Усi
каюки й шаланди, якi привозили овочi з Олешок, Кардашина, ба й з Голої
Пристанi, оглядав сам Швед, вибирав найкращi й наймав, додержуючи
потрiбної конспiрацiї.
Надвечiр бомбардування припинилося, з плавнiв повернулися пароплавчики
крейсерської служби - "Гром победы" й "Аврора" - колишнi буксири "Дедушка
Крылов" i "Катя". На них уздовж бортiв мiшки з пiском, кулемети й хоробра
команда, а капiтани - справжнi морськi вовки, хоч i звав їх несвiдомий
обиватель жабниками й жабодавами.
Вечiр був прекрасної прозоростi й липневої щедростi, у червнi лили
плiднi дощi, i хоч хлiбовi це мало допомогло, проте трави та бур'яни
розрослися без мiри, гримiв пiдземними водами дев'ятнадцятий рiк. Вечори
падали на Днiпро з усiєї сили, вечори фiалковi, вечори смолянi, i запахи
води, а по водi - боязких нiчних трав, i верб, i диму.
Вони нагадували товаришевi Даниловi дитинство й юнiсть, народжувався
бiль, зростав страх до свого людського життя, фiксувалися слова
ненаписаних книг.
Капiтани-жабники доповiдали Шведовi про деннi подвиги їхнiх корсарiв,
на катер посадовили кiлькох кльошникiв з миколаївського псевдоматроського
загону й повезли їх у "штаб Духонiна". А простiше кажучи - повезли на
"коц", i їх мали пошльопати десь на голому березi Днiпра за Херсоном, як
було написано у вироку трибуналу. Згори, з мiста, текли до води запахи
вечiрнiх лип, солодкi, моторошнi, - запахи безумних екзальтацiй.
Мiж Олешками i Голою Пристанню - Кардашинський лиман i Кардашин, в
якому, за вiдомостями заднiпровських баклажанникiв, бiлi не стояли, лише
невеличкий пост. Можна вночi взяти Кардашин i пiти фланговою атакою на
Олешки, i наблизитись удосвiта, а там - допомагай, Миколо рибальський.
Вiдчалили у найтемнiшу пору, шаланд iз тридцять, на переднiй - сам
командир Швед, а на заднiй - товариш комiсар Данило.
Переїхали Днiпро й попливли єриками, у плавнях комарi насiли цiлою
хмарою, низали, як хотiли. Партизани мовчки душили їх на своїх шкарубких
рибальських i моряцьких шиях, душили на обличчi, на босих ногах. Товариш
Швед сидiв на провi i тримав гусарську шаблю мiж колiньми.
Час наближався до пiвночi, бо комарiв поменшало, лоцман вiв шаланди
через єрики, прогної, Кiнськими Водами. Крехтали жаби, було парко, шарудiв
очерет, хлюпала риба.
О дев'ятнадцятий рiк двадцятого столiття i мiсяць липень херсонського
пiвдня, ночi. темнi, землi невiдкритi, колумби босi! Скiльки про вас
книжок не написано, якi драми гримлять на землi революцiй, якi симфонiї й
хори бринять у грозяному повiтрi, яких полотен ще не виставлено по залах
академiй, о неповторний рiк високих людей гнобленого i повсталого класу, о
земле боротьби!
Товариш Данило пливе в ар'єргардi десантного флоту, виконуючи наказ
штабарма -"зробити глибоку розвiдку", флот розплився в темрявi, тримаючи
курс на Кардашин, батальйон товариша Шведа змалку був метикований на
нiчнiй плавбi без компасiв i лоцiй.
Скiльки разiв у майбутньому, сидячи ночами коло паперу й марно
намагаючись схопити образ, що, мов тiнь риби, зникав за лататтям, Данило
простягав руки й думку до цiєї липневої ночi, до прекрасних ночей
молодостi! А тим часом шаланда пройшла поза купою очерету й випливла на
Кардашинський лиман.
I провалилася перед нею безодня. Купи зiр на чорно-синьому небi, i
Чумацький Шлях, зорi, як срiбний пил, зорi, як ряснi вогники, зеленавi й
червонi, миготiли на безмiрнiй височинi, й коливалися в безмiрнiй глибинi
Волосожар i Вiз, i "Дiвка з вiдрами", шаланда пливла сама в глибокiй
височинi лиману, стиха хлюпали весла. Оглядiлися, що батальйон Шведа зник
без слiду в нiчнiй темрявi плавнiв. Шаланда була сама.
"Одбилися вiд ватаги, - гугнявить шаландьор iз проваленим носом, - а
тобi печiнки вiдiб'ємо, чортiв баклажан, щоб знав морську дисциплiну, де
їх у чорта знайдеш, до кадетiв у ручки запливем". Iз очерету озвався
спокiйний голос; "ти, малий, тримай праворуч, на оту вербу, там буде
єричок, i потрапиш на шлях", - "а наших тут, дiду, не було?"
"Проїхав Швед тим боком, - вiдповiла темрява, - тiльки не кидайте бомб,
а то рибу розженете, чорта смаленого вловиш, у Кардашинi кадетiв мало,
стережуть вони вас пiд Олешками". - "Рушай", - скомандував Данило.
Тихий голос рибалки розтав у темрявi, трохи поблукали, знайшли єричок,
шаландьора хтось штурхнув пiд ребра, аж той зубами клацнув, бiйцi
натискали на весла, минуло кiлька хвилин, серед повної тишi й темряви
шаланда м'яко пристала до землi.
Вийшли на кардашинський берег, знайшли зарубаного кадета i зрозумiли,
що бенкет тут скiнчився, гостi пiшли, мабуть, мити руки, i все без жодного
пострiлу й крику. I нарештi зустрiли живу людину, яка трохи не пострiляла
їх з нагана. Це був начальник червоної застави.
Товариш Швед розгорнув батальйон точно за уставом i повiв на Олешки,
годин за двi, мабуть, доведе, а застава мусить пильнувати й дати вiдсiч
контрi, коли вона рушить iз Голої Пристанi через Кардашин.
"Кажеш, Шведа не доженемо?" Начальник застави був зляканий i
розгублений, "не встигли ми з Шведом зiйти на берег i подушити контру, як
усi нашi шаланди повтiкали в очерети, i що я робитиму?" Розповiвши, що вiн
робитиме, Данило знову сiв до шаланди з своїми бiйцями, вони попливли до
Олешок серед прикрої темряви, що мала переломитися на несмiливий свiтанок.
Знову дзвенiли, бринiли, сурмили комарi, допiкали, дошкуляли, дiймали,
жерли, гризли ар'єргард десантного флоту, i це значило, що не забариться й
ранок. Небо зблякло, зорi зникли, вiтрець пошарудiв, загойдалася над водою
пара, нiч посiрiла вся раптом, все стало безбарвне й страшне.
Лунко ляснув пострiл з берега, навiть вогонь видно було з гвинтiвки,
далеко розкотилася по водi, по очеретах луна. Ще блискали пострiли, одного
поранено, товариш Данило наказав не вiдповiдати й натиснути на весла.
Гребли веслами й прикладами гвинтiвок, кулi свистiли, на повному гонi
завернули в єричок i вiддихалися. Витерли пiт, що одразу покотився по
обличчях, напилися води з долонь i з корця i не встигли оглянутися, як уже
був свiтанок.
Вiн майнув вiд обрiю до обрiю, рожеворукий, голубоокий, торкаючи вершки
верб. Починався липневий ранок у плавнях i над Херсоном, беззвучно, без
теми, без заспiву, свiтло лилося згори, наче з високого джерела.
Вранiшнiй туман кущами блукав по чистiй водi, i, мов за командою,
здалеку заторохтiли гвинтiвки й кулемет, гупнула важка гармата. "Швед
повiв на штурм", - сказав Данило, виждавши ритмiчну паузу.
Гребцiв не треба було пiдганяти, попереду з води спалахнула ураганна
стрiлянина, її повторювала й пiдсилювала луна з усiх усюд, "миколаївський
загiн пiшов на десант", - сказав Данило, почуваючи справжнiй страх i, як
хоробра людина, не показуючи страху
Вибухали ручнi гранати, крики, зойки лунали звiдусiль, шаланда товариша
Данила виїхала на Кiнськi Води, щоб стати до бою, дала бортовий залп з
усiх десяти гвинтiвок.
Бiля стерна сидiв командир, маневруючи шаландою. Ескадра миколаївських
псевдоматросiв нараховувала всього кiлька шаланд та каюкiв, а решта не
дiйшли до Олешок i висадили десант десь на мирному березi, щоб виспатися в
житах та рушити пiшки до Миколаєва. Кiлька ж шаланд миколаївського загону
таки виконали бойовий наказ i дiйшли до мiсця баталiї їм треба було
висiсти на глухий берег i встряти в сухопутну битву, коли пiде на штурм
Олешок товариш Швед.
А їм заманулося скуштувати морського бою, вони не послухали нового
командира й почали бахкати. От i вийшов морський бiй, дещо вiдмiнний вiд
Абукiрського, Трафальгарського, Цусiмського та Ютландського боїв, бо тут
лише один ворог був на водi, а другий володiв сушею.
Бiй, як усi добрi морськi бої, мав раптовий початок i, на жаль, такий
же раптовий кiнець. Миколаївцi зовсiм не маневрували пiд кулями й
скидалися на маскарадних дачникiв у своїх матроських шапках.
З берега золотопогонна офiцерня гатила по ескадрi з гвинтiвок. За
термiнологiєю старих морських боїв, вiдбувалося таке: корвет нападного
флоту втратив фок i грот, на палубi панiка, борт пробито ворожою бомбою,
капiтан кинувся вплав, фрегат на повних парусах заїхав у свiй же бриг,
п'ять мачт з вiтрилами упали, мов зрiзанi; прудкобiжний клiпер вийшов з
бою, заскочивши в густий очерет; невеличка бригантина з адмiралом та
штабом одна мужньо вiдбивалася.
Шаланда товариша Данила, залишивши марнi спроби уговкати ескадру, пiшла
напролом на берег, стрiляючи з усiх гвинтiвок. По мiсту лунала стрiлянина,
i невiдомо було, чи не добиває бiла наволоч партизанiв товариша Шведа.
Шаланда мчала на берег, i в найкритичнiшу хвилину офiцерня стала тiкати з
берега в мiсто, ранок закублився червоним клубком на сходi, стало так
легко, як увi снi.
I, обходячи берегом Олешки, щоб не потрапити до бiлих на муку, щоб
вивiдати, де свої, а де ворог i хто кого добиває, обходячи Олешки -
мiстечко вiльних морякiв, рибалок, баклажанникiв, абрикосникiв та старих
вiдставних генералiв, що цiлими купами доживали тут на дешевинi, -
побачили двох партизанiв товариша Шведа.
Вони сидiли й взували на босi ноги делiкатнi чобiтки, а трохи осторонь
лежало двiйко офiцерiв та забитий гладкий пес невiдомої закордонної
породи. Вони розповiли, ведучи товариша комiсара до Шведа, що наступ був,
як пiд Варшавою, iшли пiсками й степом, iшли цепом, i нiколи було пiд ноги
дивитися, а до того й темно, i це не секрет, що натомилися i ноги
покололи. Так з кольками й на штурм iшли.
"Пiдiйшли до самої їхньої батареї, товариш Швед махає шаблею, та як
крикнемо, та як вдаримо, гармата вистрiлила, а до кулемета й стрiчки не
встигли закласти. Капiтан зараз застрелився, черевики на ньому англiйськi,
кадети пострiляли-пострiляли i ходу. Вiдбили ми двох собi, це не секрет, i
заганяємо до води. Стрiляємо однi на одних, не пiддаються, гади, i собака
з ними. Пострiляли-пострiляли, пiдходимо чоботи з мертвих скинути, а
собака не дає i хапає за горлянку. Живуча була, собача контра, ти її
добиваєш, це не секрет, а вона за багнет зубами рве, ранок який пахучий у
наших Олешках, товариш комiсар..."
З-за рогу випливло щось, сяючи золотим шитвом, здалося, що ведуть попа
в празниковiй ризi, аж ладаном запахло вiд несподiванки. То був у
супроводi двох статечних морякiв старий ракалiя, генерал вiд жандармерiї,
в Олешках життя своє криваве доживав на благодатнiй природi.
На генераловi - камергерський мундир, увесь перед шитий густим золотом,
i золотий зад, i презолотий комiр, i штани з червоними лампасами, i шапка
з iншого генерала - уся в золотi з кущем бiлого чудернацького пiр'я.
Груди, i живiт, i спина в орденах, стрiчках i зорях, ордени з усiх
олешкiвських генералiв почепили моряки на цього одного.
Старий ракалiя зупинився, важко дихаючи вiд астми, череватий та
банькатий, "iди, превосходительство", - сказав статечний моряк, моряк iз
майбутнього роману Данила. "Та куди це ви його?" - "На вiчний якiр", -
вiдповiв моряк, пiдштовхуючи генерала колiном.
О дев'ятнадцятий рiк месникiв i платiїв, достойний рiк розрахункiв i
записiв у бухгалтерську книгу Революцiї, далекий рiк живих жандармських
генералiв, напханих астмою, калом i страхом. Рiк незнайдених образiв i
трагедiйних метафор, рiк любовi й смертi, трепету повсталих сердець,
простоти жертв, солодкостi ран i висоти класових почувань, о милий,
пiднесений рiк!
"О вiчне людське серце!" - сказав комiсар Данило, iдучи до свого дому.
Вiн побачив Шведа, який стояв посеред двору, обiймаючи дебелу свою й
рожевощоку морячку. Двiр був повний квiтiв - пишних, буйних, пахучих
троянд, жовтих оксамитових купчакiв, нагiдок, солодковiйних гвоздик,
рiзнобарвних собачих рож i соняхiв.
Товариш Швед перервав на мить сцену зустрiчi й сказав через плече
дружини: "Iди, Данило, шукай своєї квартири та й будемо збиратися, кадети
швидко отямляться, i нам вийде непереливки, кажуть, клюнули по твоїй хатi,
не розiбрав снаряд, де свiй, а де кадет".
Данило пiшов, не чуючи нiг, в очах зосталася довга бiла Шведова шабля i
двiр, повний квiтiв, i до самої години вiдступу його нiхто не чiпав, хоч
до цiєї вечiрньої години багато дечого перейшло по Олешках.
Загiн Шведа перетрусив буржуазiю i поквитався з декотрими добрими цими
людьми, вiдправив до Херсона амунiцiю, двi гармати, кiлька коней, пару
обскубаних верблюдiв.
На олешкiвський берег повипливали з плавнiв рештки команд розбитої
ескадри. Цi жертви вранiшнього морського бою були обдертi, без шапок,
погублених у верболозах, очеретах, ковбанях, ноги - порiзанi осокою,
подертi корчами. Голоногi жертви помчали в Олешки, шукаючи ворогiв, щоб
одягнутися, та полохливих обивателiв, щоб пiдгодуватися.
Цих псевдоморякiв Швед виловив i вiдправив до Херсона на баржi разом з
верблюдами, день був вiтряний i сухий, тривожний день вiдступу з рiдного
мiста, щоб повернутися переможцями або загинути на шляхах боїв.
День минув у невiдступному чеканнi нападу бiлої сили, хмари були
високi, прозорi, розметанi вiтром по всьому пiднебессi. Загiн товариша
Шведа проводжали тепло й привiтно, у жiнок очi заплаканi, а губи припухлi.
Говорили тихо, бо виряджали в далеку дорогу, i вiдчалювала шаланда за
шаландою. Швед стояв на однiй, недбало опершися на свою розкiшну шаблю.
Пiдiйшов товариш Данило, на руках несучи немовля, єдине, що в нього
зосталося, i немовля прийняв вiд нього статечний моряк iз епiзоду з
генералом. Суворе його обличчя просвiтлiло вiд дитячої усмiшки, вiн
полоскотав немовля чорним своїм пальцем. "Сирiточка", - сказав моряк.
Та ось i остання вiдпливла посуда через Чайку на Кiнськi Води.
Посеред течiї на самому днi стояв роззолочений жандармський генерал при
всiх орденах, до нiг йому коротко прив'язано важкого якоря, вiн коливався
в прозорiй водi, ворушачи руками.
ЛИСТ У ВIЧНIСТЬ
Тодi мало бути бiльшовицьке повстання проти гетьмана i нiмцiв, хтось
виказав, що воно почнеться й покотиться Пслом, а центр у Сорочинцях, до
Гадяча, спалахне цiла округа. Бездонний день клечальної суботи горiв i
голубiв над селом, з лiсу везли на возах клен-дерево, лiщину, дубове
галуззя, терен, зелену траву, хати чепурили до клечальної недiлi, подвiр'я
пахло в'ялою травою, прекрасне село стало ще милiшим, воно прибралося в
зело, заквiтчалося клечанням, хати бiлi й суворi, двори увiгнутi, чистi й
затишнi, i синюще небо лилося й лилося.
Долиною пiд деревами нiжився прекрасноводий Псьол, загiн германського
кайзера блукав по долинi, обшукуючи кожен кущ, а загiн гетьманцiв
обшукував пiски. Гер капiтан Вюртемберзького полку керував пошуками, коло
нього гасав його доберман, гавкаючи на кожне дерево, пан сотник
гетьманського вiйська лежав на жупанi пiд вербою, одпочиваючи пiсля перших
годин ретельностi й завзятостi. Перед ним на Пслi троє хлопцiв шукали
чорного дуба, який лежав на днi рiки; хлопцi шукали його, сидячи пiд
водою, i потiм виринали на поверхню.
Було нудно й заколисливо на березi Псла, солдати обох загонiв
планомiрно обшукували всi закутки, пiдвода з двома чоловiчками зупинилася
коло сотника. "Пане отаман, - сказали чоловiчки, - ви люди не мiсцевi i
вам його зроду не знайти. А оцi хлопцi тут шукають чорного дуба, i чорного
дуба шукають пiд осiнь, а не клечальної суботи. Цi хлопцi слiдкують за
вашими пошуками, отакого вони шукають чорного дуба, пане отаман, а ми люди
мiсцевi i стоїмо за його свiтлiсть ясновельможного пана гетьмана i хочемо
вам допомогти. Ми краще знаємо, де шукати того шибеника-листоношу, пане
отаман, тiльки хай це буде секретом, бо нам тодi не жити вiд сiльської
злидоти, i спалять нас другої ж ночi".
Обидва чоловiчки розповiли пановi сотниковi, що в лузi є озера, округ
них куга й очерет, тi озера-саги вони можуть по пальцях перерахувати. Там
вони рибу волоками тягали, вiд революцiї ховалися свого часу, i листоноша
в озерах причаївся, очiкуючи ночi, щоб тiкати далi степом аж до
Сорочинець. "В озерах лежиш пiд водою, в ротi тримаєш очеретину й дихаєш
крiзь очеретину, аж доки пройде поблизу облава й пострiляє у воду, кине
ручну гранату в озеро, щоб ти виплив. Вуха в тебе полопаються, та, проте,
не завше ти випливеш на поверхню, як глушена риба. Хто просто вмре на днi
й не випливає, а хто, може, й урятується, коли вибух далеко, та це
найкращий спосiб шукати втiкачiв по наших мiсцевих сагах", - сказали
чоловiчки пановi сотниковi.
Одразу ж розшуки було поставлено як слiд, озерця стали пильно
обдивлятися, в озерця почали шпурляти ручцi гранати, хлопцi негайно ж
покинули шукати чорного дуба у Пслi й подалися геть розшукувати хати двох
чоловiчкiв, щоб їх пiдпалити. Чоловiчки нагодилися додому саме тодi, коли
їхнi дворища красувалися в червоному клечаннi i згорiли за якусь годину.
Чоловiчки пообсмалювали голови й шукали наглої смертi в полум'ї свого
господарства, нiмцi й гетьманцi методично кидали в озерця гранати й
стрiляли в усi пiдозрiлi кущi очерету, листоноша не знаходився, i от на
галявинi натрапили на ковбаню.
Вона була мiлка, навкруги рiс молодий очерет, капiтанiв доберман забрiв
у воду, i капiтан не звелiв кидати гранати, озерце було порожнє, всi
рушили йти далi. Раптом доберман оскаженiло загавкав на якусь колоду, що
лежала в водi недалечке вiд берега, лежала в лататтi, в рясцi.
Гер капiтан послав обдивитися колоду, i то був непритомний листоноша,_
босi ноги, руки й обличчя - все чорним-чорно вiд безлiчi п'явок, i коли
листоношу роздягли - на ньому не було живого мiсця, i п'явки купами
поприсмоктувалися до тiла.
Гер капiтан гукнув солдатiв, вони порозстiбали сумки i зсипали всю
сiль, яка у них знайшлася. Вiд ропи п'явки стали вiдпадати, листоношу
змусили ковтнути капiтанового рому, вiн потроху очуняв, його єдине око
запалилося життям i колючою ненавистю. "Таки знайшли", - сказав вiн
байдужим голосом.
Пообiдав листоноша з капiтанського стола, в склянцi добрий ром, хата
посилана зеленою, пахучою травою, кутки обставленi клечанням, стiни
прибранi квiтами, було тихо в хатi, доки листоноша наївся. Вiн вiдчув, як
прибуває сили по жилах, його хилило на сон, прекраснi сни спали на думку:
мов носить вiн безлiч листiв i нiяк не може їх усiх роздати. А день тим
часом схиляється до вечора, надходить умовлена година, вiдбувається
жадане, i знову вiн носить безлiч листiв, не може їх роздати, час iде,
листiв не меншає, нiяка сила не торкнеться листоношi, доки вiн не вiддав
останнього листа.
Капiтан порушив думки про сни, заговоривши лагiдно й доброзичливо (вiн
говорив про чудесне лiто i про тихi зорi одної в свiтi батькiвщини, про
його, листоношине, життя серед цих прекрасних пустинь, на березi рiчки
милої Псла, капiтан узявся до красномовства, щоб до краю розчулити людську
душу, перекладач повторював), а листоноша сидiв байдужий i, напруживши
волю, забував потроху тi вiдомостi, яких хотiв вiд нього капiтан.
Вiн забув, що вiн член пiдпiльного бiльшовицького комiтету, що вiн був
на нарадi, яка призначила на сьогоднiшню нiч повстання. Вiн забув мiсце,
де закопав рушницi й кулемет, i це було найтяжче забути та вiдсунути в
такий далекий куток пам'ятi, щоб нiякий фiзичний бiль не долинув туди. Ця
згадка про зброю лежала б там, як спогад далекого дитинства, вона
освiтлила б i зогрiла смерть на самотi та передсмертний останнiй бiль.
I далi говорив капiтан до листоношi, який силомiць забував уже й своє
iм'я, залишав собi тiльки загартовану первiсну волю - дожити до ночi й
передати зброю повстанцям. Капiтан говорив про далекi розкiшнi країни,
куди зможе поїхати листоноша жити й мандрувати на грошi гетьманського
уряду, треба тiльки сказати, де закопано зброю, коли призначено повстання,
адресу керiвникiв його.
Листоноша сидiв коло стола, в ньому спалахнуло непереможне бажання
одразу вмерти й нi про що не думати, кортiло загородити собi ножа в груди,
хотiлося лежати в домовинi пiд землею з почуттям виконаного обов'язку.
Мова капiтанова потроху губила лагiднiсть, гетьманський сотник пiдiйшов до
листоношi й люто подивився в його єдине око, побачив там темну безодню
ненавистi й рiшучостi. Мов електричний струм пронизав сотника - кулак його
з усiєї сили ударив листоношу в скроню.
Капiтан вийшов у другу хату обiдати, а сотник залишився з листоношею, i
коли капiтан повернувся, листоноша лежав на долiвцi, напихав собi трави до
рота, щоб не стогнати й не проситися, сотник осатанiлими очима дивився у
вiкно.
Вiн не мав права на смерть, вiн мусив нести своє закривавлене тiло
крiзь потiк часу до ночi, прийняти всi муки, крiм смертної, важко було
боротися на самотi i не смiти вмерти. В гуртi товаришiв вiн глузував би з
тортур i плював би катам в обличчя, наближав би до себе славну смерть
незламного бiйця, а тут вiн мусив вести своє життя, мов скляного човника
серед чорних хвиль, справа революцiї лежала в його крихiтному життi. Вiн
подумав - чи така велика ненависть у нього до контри, що для неї життя не
жалко, i кров гнобленого класу закипiла в його жилах, о, це велика честь -
стояти над своїм життям!
I листоноша повiв показувати закопану зброю. Вiн iшов затишним селом i
вiдчував на собi сонячне тепло, вiн босими ногами торкався лагiдної землi,
йому здалося, що вiн iде сам через фантастичнi степи, iде, як тiнь од
свого життя, мiцнiє в рiшучостi й запеклостi. Вiн бачить людей i знає, якi
йому спiвчувають, а якi ненавидять, вiн iде по цiй розколинi мiж двох
свiтiв, i свiти не з'єднаються пiсля його смертної ходи.
Ось вiн дiйшов до купи пiску за селом i зупинився, сонце вже звернуло з
пiзнього обiду, земля дрижала вiд тишi й спеки, нiмцi почали копати пiсок,
i вони згаяли з годину. Листоноша стояв, обдивляючись далекi обрiї, Псьол
i зарiччя, кiлька разiв крикнув одуд, пахли жита.
Листоношу було кинуто на пiсок, на плечi й на ноги йому сiли нiмцi,
розлютованi з того, що їх обдурено, листоноша знепритомнiв пiсля
двадцятого шомпола i, опритомнiвши, побачив, що сонце висить низько над
обрiєм, сотник розстiбає кобуру, а нiмцi немов поодверталися. Тодi
листоноша крикнув i признався, що зброю закопано в iншому мiсцi, вiн
покаже, де саме, "розстрiляти ви ще встигнете, тiкати менi нiкуди з ваших
рук".
Вони знову проходили затишними вулицями села, було над людськi сили
дивитися на клятого листоношу, який не хотiв вiддати своє життя, як лист,
вороговi до рук, чоловiки виглядали з-за клечання, по закутках
перекидалися чудними словами, чекали вечора й пiдмоги. Листоношу водили
селом, як злидарське горе, його толочили по дорозi й нiвечили чобiтьми,
його пiдвiшували в клунi до бантини, його пекли свiчкою й змушували
говорити, а вiн водив, сльози пропiкали пiсок, i показував рiзнi мiсця, i
там нiчого не знаходили. Ще лютiше довбали його тiло, горе ставало над
селом, виростало в розпач i гнiв, серця загоралися помстою, заходила нiч
на село, на зарiччя за Псьол погнали череду на нiч, скликанчик на дзвiницi
задзвонив до одправи.
Листоноша не мiг уже ходити й не мiг рухатися, йому здавалося, що вiн
смолоскип i весь горить, серце вискакує з грудей, кров дзюрчить iз ран по
краплi, бiль витягся в одну високу ноту. Це був вереск усiх нервiв та всiх
клiтин, глухо гули понiвеченi суглоби, тiльки затята воля умирала, мов
боєць, не вiдступаючи нi на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття.