Страница:
Листоношi повiрили востаннє й везли його через Псьол до пiскiв, округ
iшов загiн вюртембержцiв, їхали верхи гетьманцi, шкандибала зiгнута
Василиха, її привели увечерi вмовляти затятого сина, капiтан сказав
останнє слово, що розстрiляє матiр i сина. Листоноша поговорив з матiр'ю,
мати його поцiлувала в чоло, як померлого, i зажурилася, витираючи сухi
очi. "Роби як знаєш, - сказала, - що менi переказали, те й я тобi
повторила". Мати йшла за листоношею на зарiччя й на пiски, син її
жартував, знаючи, що скоро все скiнчиться, нiч була зоряна й темна, тиша
нечуваної порожнечi.
Приїхали на пiски, стали копати, нiмцi залягли навкруги, листоноша
спочивав на возi i вслухався в темряву, крикнув одинокий голос, пiд
лопатами брязнув метал. "Стiйте, - сказав листоноша, - хiба ви не бачите
посланцiв, що йдуть по мою душу?" I в далекiй темрявi народилося безлiч
вогнiв. Вони скидалися на полум'я свiчок, наче то хвилi, багато вищi за
чоловiчий зрiст, несли на собi сотнi свiчок. Вогнi коливалися, ритмiчно
пiдносилися й опускалися, вони йшли з трьох сторiн, i не чути було нiякого
гомону й мови. Нiмцi почали стрiляти, вогнi наближалися, високо пливучи
над землею.
"Ось хто вiзьме зброю, - крикнув листоноша, - тепер стрiляйте мене, щоб
я не мучився, устануть села, й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю
темну нiч!" I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це
лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцiї. Села над Пслом
задзвонили в усi дзвони, i їх чути стало на багато верст, села над Пслом
запалили вогнища височеннi, i їх видно стало на багато верст, з темряви
вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до зброї, над ними пливли в
повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання,
штурм i завзяття, повстання!
До самотньої пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi
волячi морди ремигали поблизу. Запаленi свiчки, поприв'язуванi до їхнiх
рогiв, горiли ясним полум'ям серед величної тишi нiчного повiтря. Коло
листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко
зняв шапку й поцiлував Василиху в руку.
Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згаслої
одинокої зорi.
ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ
На конi їхав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався,
чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв,
i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли,
мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi
плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на
гору - пiд вiтром хаос i битва.
Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах
лiсової дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було
поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто
тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з
патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi.
Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi
патронами й гранатами бiйцi.
Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий,
стояв їм у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й
вальцювальники, рудокопи й чорнороби - усi йшли за їхнiм Чубенком, за
мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим,
невiдступним i непосидючим.
Вiн був тiльки легко поранений, а комiсара полку вбили поляки пiд час
бою на Вiслi, i шматки комiсара було зiбрано на бойовищi. Полк поховав їх
iз славою i все добивався до Варшави, бився з поляками по-простому,
по-донбасiвському, слюсарi слюсарили з гармат, шахтарi довбали шабельками,
молотобiйцi кували гранатами, газiвники давали жару з гвинтiвок, хто чим
умiв i хто що полюбив. Дiлянка цього полку витримувала всi атаки, полк
вiдступив чи не останнiм. Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною
Армiєю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь
дев'ятсот двадцятого року.
"Зачекай, - сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн їхав без
сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй
писарський каламар. - Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми
недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на
ношах, увесь лiс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо
свої руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний,
Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу
тобi секретно, захворiло кiлька на тиф".
Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи, "пити
менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий
мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть
побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я їх веду на
з'єднання з дивiзiєю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн
чекає нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми
встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а
тифозних iзолюй вiд загону".
Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд
шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проїхав кiлька
крокiв мовчки, "та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i
лягай, от i добiгався на свою голову".
Чубенко глянув на фельдшера, i цей замовк, сосни рипiли, мов снасть, "я
тобi наказую мовчати, з коня я не зiйду, i моя стукалка знайде тебе крiзь
яку завгодно сосну".
Рудий фельдшер став вогненним вiд лютi, вiн шарпнув каламар з йодом,
розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся,
вiн їхав далi й дивився на карту, лiсова дорога зникала за соснами, осiнь
i лiсова гниль.
I лiс стояв рiвно округ, пiдпираючи небо, похитувався й рипiв, як
корабельна снасть. Загiн посувався крiзь цю врочистiсть та похмурiсть, на
небi вiдбувалося трагедiйне видовище, на небi сунулися з гiр льодовики i
вкривали цiлi континенти, айсберги плавали серед морiв, на небi материки
роз'єднувались i вiдпливали в океан.
Вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, а загiн усе йшов i йшов, iшов i
йшов, i не було краю лiсовi, i кволо стогнали пораненi, просили не мучити
й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки нiмiли, хотiлося
спати - безконечно, без просипу, ледве маячiла мета, легко було загубити
донбасiвську славу й зробитися отарою, заблукати в лiсах, не вийти нiколи
на з'єднання з Червоною Армiєю. Тiльки обвiшаний патронами авангард був
наче з залiза.
Чубенко дивився на. карту i вiв далi.
Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося,
що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники
гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад
на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни,
шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зеленої поверхнi. Легко там
дихати, мов на передгiр'ї стоїть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд
його трудового трепету.
Чубенко дивився на карту, швидко має бути лiсникова хата, без неї не
можна орiєнтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й
пiдiгнав коня.
Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим
коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i
незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами
озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i
вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi.
Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто
хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен
похитувалось, "рушай, - гукнув Чубенко, - рушай, донбасiвська
республiко!", i погойднув-ся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф
ламає його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, "за
мною, пролетарiв!"-гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся
нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт.
"Мiтинг, мiтинг, - закричали партизани, - куди ти нас завiв, Чубенко?"
Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики,
кидали об землю зброю. "Годi нам блукати, польському пановi, продався,
отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви
знали, його треба зв'язати, фершала за командира". Обвiшаний патронами
авангард стояв мовчки.
На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс
порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало
кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув її долонею, i за цим
настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром
рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про
мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi
загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого
й голови не пошкодує, але ж i допече, бо в'їдливий i завзятий, такого мати
в окропi купала, а батько кропивою пестив.
Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд,
зiскочив на землю, - "нада вперед", - сказав дiловито i пiшов пiшки
дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком
загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки.
I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити,
коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з
валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся
обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн
прощається очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед
своїми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його
пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара.
Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в
його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив
мартенiвський свiй цех, i обрубники з усiєї сили оббивали деталi
пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн
весь залiзний i яку завгодно негоду вистоїть, i тодi того, що стрiляв,
схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його
штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера,
пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук.
Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки,
мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за
вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув
кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на
коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по
головi, щоб прогнати бiль.
На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi
переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з
вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова
заслона, мов рiка з чарiвною водою. До неї потрапив Чубенко й поїхав у
нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем
донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю,
молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем,
i хворi почали марити: один - мартеном, а другий - гутою.
Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до шиї коня,
вiдсахнувся назад, став з одчаєм виборюватись з-пiд тiєї зливи марення, що
нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн
кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з
iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французької контррозвiдки, теплий
одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на
березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до неї i не мiг дiйти, дерево
по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдчаєм. Без
лiсникової хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду
Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати
його й вести на Донбас загiн.
Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'їхав
ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi
й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над
лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а
потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла
нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю.
Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив
свої немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй
вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети,
а стрiльцi - гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного
поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили.
З ними прощалися товаришi, обiцяли донести їхнi слова до Донбасу, сказати
на їхньому заводi i їхнiм родинам.
Добре вмирали пораненi, i завше по тому, як умирає людина, можна
сказати, як вона жила. Пораненi достойно залишили цей свiт, збудивши ще
дужче бажання перемогти. В очах померлих назавжди вiдбилося видiння
нiчного лiсу й щербленого потойбiчного мiсяця. Живi поховали мертвих i
стали в задумi над могилою.
Сосни порипували, мов снасть, заступник покiйного комiсара виголосив
промову, i її слухали мовчки - без салютiв та музики. Раптом заспiвали
тихими голосами старе шахтарське "Страданiє", моренi бiйцi спiвали з
нелюдською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, вiн
брровся з тифом та боявся втратити на землi рiвновагу, пiдспiвував наче
крiзь сон, наче мимоволi, i, коли пiсня скiнчилася, комiсарiв заступник
вiв далi промову.
"Науковий соцiалiзм, - казав заступник комiсара, - а також мир халупам
i вiйна палацам вимагають такої доктрини, щоб бити ворога без пощади, i
нашi товаришi перевернуться, в землi, коли ми забудемо цi слова.
Петлюрiвське вiйсько вступило в контакт з польськими панами й маршалом
Пiлсудським, воно хоче вiдвоювати собi Україну й наш непереможний Донбас,
це вiйсько буржуазiї та багатого селянства вимахує жовто-блакитними
прапорами й робить контрреволюцiю, нашi товаришi упали в могилу, i ми
знаємо, хто їх поранив, - одного петлюрiвська шабля, а другого польська
куля, i соцiалiзм вимагає..."
Та Чубенко вже їхав лiсом геть, поминувши заставу, наказавши їй
пильнувати. Вiн їхав на розвiдку i мав надiю знайти лiсникову хату чи
взагалi якесь вiдмiтне мiсце, щоб орiєнтуватися на картi. Кiнь обережно
ступав лiсовою дорогою, наставляючи вперед вуха, вiн почував
вiдповiдальнiсть поїздки, i чорнi стовбури, чорнi тiнi викликали в його
конячiй уявi якiсь атавiстичнi образи. Кiнь стиха робив спроби заiржати до
своїх спогадiв, кiлометрiв зо три лiс тягся густий i незайманий, а там
вирiзьбилася пiд мiсяцем широка просiка, i далi видко було, що лiс
кiнчався.
Праворуч пiшла низина, мов до рiки, лiсовий молодняк розбiгся вiд
просiки. Спочатку були купи й ватаги, i це було так зване передлiсся, а
далi пiшли купки й кущi, i, нарештi, окремi дерева розбрелися по рiвнинi,
в'ялою соломою й вогкою землею пахло з полiв.
Чубенкiв кiнь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його.
шпорами. Тривожнiсть передалася йому вiд коня, за просiкою дорога знову
йшла лiсом, i кiнь нiзащо не хотiв туди йти, та хазяїн пiдiгнав, i ось
заїхали пiд дерева.
Чубенко тримав у руцi наган, пахло лiсом i чимось людським. Чубенко
хотiв повернути назад, i в цей час щось волохате впало на нього згори, мов
кошмар. Втрачаючи свiдомiсть, Чубенко проклинав усi тифи на свiтi i
схопився руками за гриву, сподiваючись, що кiнь довезе до загону.
"Дорогий товаришу Чубенко". На столi стояла гасова лампа, коло неї
лежала купа документiв i Чубенкова планшетка з картою, товстий дубовий
сволок перерiзав стелю, на сволоку сажею з свiчки зроблений хрест,
чисточетверговий чи з водохреща, i на печi щось важко й довго бухикало
всiма легенями. Чубенко пiдвiвся з лави й сiв, у головi все пливло
обертом, голова розривалася вiд болю, та Чубенко вже опанував себе. Вiн,
мовчки оглянув присутнiх, сперся руками на колiна й стиснув їх щосили,
заспокоюючи себе, остуджуючи кров i готуючись до смертi у ворожих руках.
Наган, його лежав на столi, людей було троє, i коло печi поралася жiнка.
Хата була стародавньої краси, уставлена лавами й скринею, на полицях
повно цяцькованих тарiлок, i знову з печi прикро хтось кашляв, нiби
конаючи, великi й спустошенi видко було в сутiнку очi.
"Дорогий товаришу Чубенко, - знову сказав дебелий, широкоплечий
крем'язень i осмiхнувся слiпучо-бiлими зубами, - вiд iменi червоного
партизанства вiтаю тебе в наших краях. Ми собi думали, що то за риба
потрапила нам до сiтки, аж це командир Донбасiвського полку, та ще й сам,
i iнтересуємось знати, де ж цiлий твiй полк донбасiвських партизанiв?"
Чубенко мовчав, сидячи на лавi, хворе тiло його здригалося вiд холоду й
вiд жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всi сили, слухати,
прислухатися й вирiшувати... Тодi заговорив другий - з дитячим обличчям,
учитель чи семiнарист, -"ти нам повiр, товаришу Чубенко, що ми б тебе так
не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловiк, а не проклятий поляк чи
петлюрiвська розвiдка. Ми з ними б'ємося, не на життя, а на смерть,
товаришу Чубенко". Третiй, мовчазний, раптом осмiхнувся до Чубенка,
осмiхнувся лагiдно й доброзичливо, i усмiшка, мов нежива, повисла на його
устах.
"Скажи нам, чого тобi бракує i яка нестача в твоєму полку, а ми тобi
допоможемо, чи хворих твоїх переховаємо, чи одежею, чи худобою i найперше
їжею вас пiдтримаємо. А потiм пiдете на свiй далекий Донбас, i, може, й
нашi партизани з вами пiдуть, щоб гуртом битися за революцiю".
Чубенко помалу взяв iз стола свої папери й планшетку, засунув до кобури
револьвер i немовби не помiтив, що його наган без патронiв.
"От ти й при формi, Чубенко, - бiлозубий дiстав з-пiд стола пляшку, -
може, чарчину вип'єш на дорогу чи так поїдеш, як хочеш - так i зроби. Наш
загiн на хатньому становищi, ми вчора повернулися з походу й робимо
перепочинок, а полякiв порубали чимало. На ранок ми тебе запрошуємо в
гостi до нашого села, ми зустрiнемо вас на вигонi й привiтаємо, а далi там
видко буде, з чого почати - з їжi i пiдвiд чи там ще з чогось потрiбного".
На печi так хтось закашлявся, що здалося, нiби вiн по-одриває легенi.
Чубенко глянув через голови розмовникiв, "це наш калiка, був у солдатах
i на вiйнi, а прийшов оце недавно хто знає й звiдки - чи з Кавказу, чи з
Сибiру, хоч умре собi вдома, i вже йому життя один смiх".
Колишнiй солдат злiз iз печi й почовгав до дверей, тримаючись за груди.
Це був кволий недобиток iмперiалiстичної вiйни, живий докiр i жертва
минулого, i в Чубенка защемiло чомусь серце, вiн згадав мiльйони таких
калiк, i тисячi таких сiл, ще довго треба боротися, трудно йти, багато
треба зусиль.
А колишнiй солдат, виплюнувши за дверi кров, простував назад до печi, i
вiн подивився на Чубенка, глянув просто в. вiчi, нiби з далечi лiт залунав
цей погляд, глибокий i сумний, у Чубенка зосталось враження, що це погляд
з-за грат.
Солдат вилiз на пiч i затих, припавши грудьми до цегли.
"Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасi
мови нашої не розумiють? От ми до тебе з вiдкритим серцем i партизанською
червоною допомогою, i скажи хоч слово нам на вiдповiдь".
Чубенко встав i пройшовся по хатi, з радiстю впевнившися, що може
ходити, за вiкном помiтив гурт людей i коней, у дверi влетiв партизан з
обмотаною головою, "пiдмогу давайте, невидержка!" До нього пiдскочив
бiлозубий, схопив i кинувся з ним надвiр, "голову поляк пошкодив, - сказав
той, що з дитячим обличчям, - кидається й марить, сердешний".
Бiлозубий повернувся до хати, "голову поляк пошкодив", - повторило
дитяче обличчя, i Чубенко не запитав, чому хворий скидається на посланця.
"Яке це село?" - нарештi заговорив Чубенко.. "Кам'яний Брiд, товаришу
Чубенко, а ми - кам'янобрiдськi партизани". Чубенко знову заглибився в
мовчанку, у хатi спокiйно й заколисливо тюрлюкав цвiркунець, третiй,
мовчазний, партизан осмiхався, i усмiшка, мов нежива, висiла на його
устах. "Добре, земляки, - сказав далi Чубенко, - завтра ми зайдемо до вас
у гостi i завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, i
роблю я обхiдний марш на ворога, люди - в бойовiй напрузi, i патронiв у
нас багато. Донбасiвський полк знає, за що вiн б'ється, це - надiя
революцiї, опора пролетарiв. Чудна ваша природа, земляки, лiсу без мiри,
народ простий та довiрливий, i чекайте нас завтра коло села - шахтарiв i
металiстiв, красу донбасiвського краю".
На печi колишнiй солдат не мiг спинити кашлю, i Чубенко ще раз побачив
його без мiри схвильованi очi. На цьому Чубенко рушив з хати, i за ним.
партизани, у дворi стояв Чубенкiв кiнь i ще один. Було зовсiм порожньо.
Чубенко сiв на. коня, мовчазний партизан - на другого, вони поїхали з села
i мовчки доїхали до просiки. "Отой солдат на печi скоро помре", - сказав
Чубенко. "Щасливо", - вiдповiв партизан i одразу пустив коня в галоп.
Лiсова тиша розступилася перед Чубенком, i вiн в'їхав у тишу. Округ
нього лiс порипував, як снасть, мiсяць уже зайшов, була передранкова пора,
i раптом морений Чубенкiв кiнь заiржав щосили, мов у темнiй, печерi пiшло
блукати його iржання, ледве чутною луною стало повертатися назад. Чубенко
їхав тишею, як мiстом, будинки тишi стримiли у високу неозорiсть, Чубенко
їхав рiк i десять рокiв, а то були хвилини, i знову заiржав його кiнь.
"Стiй!" - одразу ж гукнули грубi голоси донбасiвцiв. Чубенко проказав
пароль i поїхав далi.
"Чубенко, Чубенко!" - лунало його полком, з'явилися ад'ютант i
заступник комiсара, в обох револьвери, застромленi просто за пояси,
пiдiйшов Чубенкiв помiчник. "Ну, не думали вже бачити тебе живого, он вiн
їхав за тобою та бачив, як тебе схопили, i не мiг дати помiч, а прибiг
назад, i ми зразу ж органiзували ударну сотню i послали твоїм слiдом, i
тут на нас напали з усiх бокiв, є забитi, є й пораненi, та не так легко
було нас узяти. Ми їх приймали на багнети, бо патронiв обмаль, а до того
лiс i нiч, при мiсяцi багато не вцiлиш, i не знаємо, хто вони, бо одежа
солдатська, а бiльше ознак нiяких".
Чубенка оточили бiйцi з гвинтiвками в руках, i тут ледве помiтний
свiтанок став ширяти над лiсом. Це був час страшної безбарвностi, час
моторошної сiростi, коли закониться день пiсля нiчної тишi. Сiрi тiнi
набрали блакитних та рожевих вiдтiнкiв, лiсом заходилися цвiрiнчати,
джерготiти, путькати рiзнi птахи, i весь цей таємничий час народження
свiтла Чубенко розмовляв iз бiйцями, i над лiсом здiймався потроху вiтер.
Чубенко розповiв змiст наступної операцiї, щоб кожний боєць знав своє
мiсце в дiлi, щоб свiдомо й вiддано бився. Один шлях у Донбасiвського
полку - через Кам'яний Брiд i далi на схiд. Обминути село не було змоги,
на картi текла рiка, оточували болота, непрохiднi лiси. Треба йти на
Кам'яний Брiд i зустрiтися з партизанами, а зустрiч буде така, як
годиться.
До сходу сонця полк готувався до зустрiчi з кам'янр-брiдськими
партизанами. Нарештi рушив лiсом, iшли всi мовчазнi i зосередженi,
проходили пiд дубами й топтали дубовий лист, проходили пiд кленом i
топтали кленовий, сосни заливав чорнолiс, Чубенко їхав попереду, почував
млость i слабiсть, вiн куняв, i це було показником його непошкоджених
нервiв.
Нарештi знайома просiка, полк розгорнувся в наступ i так дiйшов до
потрiбного мiсця, не зустрiвши нiкого, i зупинився в густих кущах
перелiска, за яким було рiвне поле та першi хати села.
I Чубенко вийшов з красою полку - його першою авангардною сотнею -
наперед, вийшов пiший з гвинтiвкою в руцi, вiтер розвiвав червоний прапор,
деякi бiйцi порозстiбали сорочки, i на грудях видко татуйованi п'ятикутнi
зорi.
Це вийшла сотня смертникiв, якi в полон не здавалися, тиша була в селi,
нi душi на. вулицi, сотня стояла струнко, як i належить регулярнiй
частинi.
Так минуло пiвгодини, i нiхто не з'являвся, з перелiска пiд'їхав верхи
Чубенкiв помiчник -"все зроблено, команда пiшла до рiки, зв'язок
встановлюємо", i помiчник поїхав назад до перелiска.
Чубенко стояв iз сотнею, розставивши бiйцiв фронтом до села. Здалеку їх
здавалося бiльше сотнi, ранок був беззвучний, сiльська вулиця порожня, i
нарештi вона ожила й виповнилася масою народу, мов вода, ринув вiн з усiх
дворiв.
Червонi прапори колихалися, наче хоругви, iшли самi жiнки й дiвчата,
чоловiкiв було обмаль, попереду несли на двох щоголках величезний червоний
прапор. Похiд вийшов з села й розтiкся на боки, став iти широкою, густою
смугою жiноцтва. Чубенко подивився в бiнокль i перейшов на фланг. За
походом з села вийшла група партизанiв - чоловiка з пiвсотнi, партизани
намагалися йти в ногу i похизуватися перед регулярним вiйськом.
Чубенко ще раз уважно подивився в бiнокль, похiд наближався, сяючи
червоними стягами, обличчя в Чубенкових бiйцiв були зосередженi й уважнi,
їм наче не до серця ота врочистiсть зустрiчi, вони дiловито мацали й
розстiбали ладiвницi.
Похiд пiдiйшов ближче, Чубенко проказав команду, донбасiвцi
розступилися й лягли, "вогонь!" - гукнув звичайним голосом Чубенко.
Кулемети, стали методично строчити, розбиваючи похiд кулями, стрiльцi
безперестанку клацали затворами, викидали порожнi гiльзи, прапори попадали
на землю, жiноцтво вихопило шаблi й пiшло поодинцi в лобову атаку,
переступаючи через трупи й поранених.
"На цей фокус самi брали", - сказав собi Чубенко, стрiляючи з
гвинтiвки, як рядовий боєць. "Слава! слава! Здавайсь, комунiсти!" - похiд
раптом став вiйськовою одиницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що
мiг би деморалiзувати кого завгодно, та донбасiвцi не рухнулися й на крок,
а кулемети, не зупинилися й на секунду.
Замаскований ворог став втрачати єднiсть, даремно вимахувала попереду
шаблею жiнка, в нiй Чубенко пiзнав учорашнього мовчазного, "бий комуну!
бий комуну!" Донбасiвцям була це не первина, вони витримали той
психологiчний момент, коли звичаєм оборонцi губляться перед невiдступною
iшов загiн вюртембержцiв, їхали верхи гетьманцi, шкандибала зiгнута
Василиха, її привели увечерi вмовляти затятого сина, капiтан сказав
останнє слово, що розстрiляє матiр i сина. Листоноша поговорив з матiр'ю,
мати його поцiлувала в чоло, як померлого, i зажурилася, витираючи сухi
очi. "Роби як знаєш, - сказала, - що менi переказали, те й я тобi
повторила". Мати йшла за листоношею на зарiччя й на пiски, син її
жартував, знаючи, що скоро все скiнчиться, нiч була зоряна й темна, тиша
нечуваної порожнечi.
Приїхали на пiски, стали копати, нiмцi залягли навкруги, листоноша
спочивав на возi i вслухався в темряву, крикнув одинокий голос, пiд
лопатами брязнув метал. "Стiйте, - сказав листоноша, - хiба ви не бачите
посланцiв, що йдуть по мою душу?" I в далекiй темрявi народилося безлiч
вогнiв. Вони скидалися на полум'я свiчок, наче то хвилi, багато вищi за
чоловiчий зрiст, несли на собi сотнi свiчок. Вогнi коливалися, ритмiчно
пiдносилися й опускалися, вони йшли з трьох сторiн, i не чути було нiякого
гомону й мови. Нiмцi почали стрiляти, вогнi наближалися, високо пливучи
над землею.
"Ось хто вiзьме зброю, - крикнув листоноша, - тепер стрiляйте мене, щоб
я не мучився, устануть села, й вийдуть комнезами, прощай, свiте, в цю
темну нiч!" I сотник пiдiйшов до листоношi й вистрiлив у лежачого, i це
лист у. вiчнiсть пiшов од рядового бiйця революцiї. Села над Пслом
задзвонили в усi дзвони, i їх чути стало на багато верст, села над Пслом
запалили вогнища височеннi, i їх видно стало на багато верст, з темряви
вибiгли на нiмцiв повстанцi i добиралися до зброї, над ними пливли в
повiтрi свiчки, в тихому повiтрi лютували звуки, далекi пожежi, повстання,
штурм i завзяття, повстання!
До самотньої пiдводи з мертвим листоношею пiдiйшов Чубенко. Лагiднi
волячi морди ремигали поблизу. Запаленi свiчки, поприв'язуванi до їхнiх
рогiв, горiли ясним полум'ям серед величної тишi нiчного повiтря. Коло
листоношi сидiла зiгнута Василиха, не зводячи очей з мертвого. Чубенко
зняв шапку й поцiлував Василиху в руку.
Лист у вiчнiсть пiшов разом iз життям, як свiтло вiд давно згаслої
одинокої зорi.
ЧУБЕНКО, КОМАНДИР ПОЛКУ
На конi їхав Чубенко, кiнь пiд ним був морений, кiнь спотикався,
чубенкiвський загiн брiв напомацки, полiськi сосни обступали з усiх бокiв,
i шумiли, i сипали рiвним сном шепiт, i рипiли, мов снасть, i воркотiли,
мов паруси. Лiсовий вiтрильний флот плив у широкий свiт, на небi
плескалися синi озера мiж снiгових пустель, крижина на крижину, гора на
гору - пiд вiтром хаос i битва.
Чубенко хилив голову й пускав з руки повiд, кiнь спотикався на корчах
лiсової дороги, урочиста лiсова осiнь нахилилась над загоном, багато було
поранених, якi несли перед собою обмотанi руки, мов бiлi келехи. А дехто
тримався за груди чи за живiт, i трудних несли на ношах, двоколки з
патронами виглядали, як грона, до них тулилися пораненi й потомленi.
Попереду йшли похмурi й неголенi велетнi, мiцно ставили ногу обвiшанi
патронами й гранатами бiйцi.
Загiн Чубенка помалу посувався крiзь лiс. Донбас, далекий i жаданий,
стояв їм у очах, доменщики й слюсарi, мартенщики й склодуви, шахтарi й
вальцювальники, рудокопи й чорнороби - усi йшли за їхнiм Чубенком, за
мовчазним сталеваром Чубенком, командиром червоного полку, завзятим,
невiдступним i непосидючим.
Вiн був тiльки легко поранений, а комiсара полку вбили поляки пiд час
бою на Вiслi, i шматки комiсара було зiбрано на бойовищi. Полк поховав їх
iз славою i все добивався до Варшави, бився з поляками по-простому,
по-донбасiвському, слюсарi слюсарили з гармат, шахтарi довбали шабельками,
молотобiйцi кували гранатами, газiвники давали жару з гвинтiвок, хто чим
умiв i хто що полюбив. Дiлянка цього полку витримувала всi атаки, полк
вiдступив чи не останнiм. Чубенко вiв загiн, зв'язку в нього з Червоною
Армiєю не було, Донбас попереду ввижався курний i рiдний, була рання осiнь
дев'ятсот двадцятого року.
"Зачекай, - сказав рудий фельдшер i наздогнав Чубенка. Вiн їхав без
сiдла, коло пояса на биндi висiла пляшка з йодом, мов стародавнiй
писарський каламар. - Я тобi скажу одверто, товаришу командир, гостi ми
недовгi на цьому свiтi, пiдбилися всi й похворiли, пораненi гниють на
ношах, увесь лiс гноєм запах, давай пристанемо кудись до села i звiльнимо
свої руки, пiдемо далi з легкими руками, свiт тепер настав чорний,
Чубенко, поляки женуться й шукають, а в нас пораненi на руках i, скажу
тобi секретно, захворiло кiлька на тиф".
Та Чубенко махнув рукою на фельдшера й облизав пересохлi губи, "пити
менi хочеться весь час, що воно за знак, що хочеться пити, в головi цiлий
мартен гуде, ти до мене, фершале, не пiдлазь, бiйцi Донбас хочуть
побачити, бiйцi на траву донбасiвську хочуть лягти, i я їх веду на
з'єднання з дивiзiєю, за пiвтисячi кiлометрiв куриться наш Донбас, вiн
чекає нас додому, i ми прийдемо додому, ми гукнемо по шахтах i заводах, ми
встанемо ще дужчим полком, фершале, губити людей нам не випадає, а
тифозних iзолюй вiд загону".
Чубенко взявся за голову й зняв кудлату шапку, голова горiла, серце пiд
шкiрянкою прискорено билося, фельдшер узяв Чубенка за руку, проїхав кiлька
крокiв мовчки, "та й у тебе, Чубенко, тиф, передавай комусь команду i
лягай, от i добiгався на свою голову".
Чубенко глянув на фельдшера, i цей замовк, сосни рипiли, мов снасть, "я
тобi наказую мовчати, з коня я не зiйду, i моя стукалка знайде тебе крiзь
яку завгодно сосну".
Рудий фельдшер став вогненним вiд лютi, вiн шарпнув каламар з йодом,
розбив його об дорогу й захлинувся лайкою. Чубенко на нього не оглянувся,
вiн їхав далi й дивився на карту, лiсова дорога зникала за соснами, осiнь
i лiсова гниль.
I лiс стояв рiвно округ, пiдпираючи небо, похитувався й рипiв, як
корабельна снасть. Загiн посувався крiзь цю врочистiсть та похмурiсть, на
небi вiдбувалося трагедiйне видовище, на небi сунулися з гiр льодовики i
вкривали цiлi континенти, айсберги плавали серед морiв, на небi материки
роз'єднувались i вiдпливали в океан.
Вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, а загiн усе йшов i йшов, iшов i
йшов, i не було краю лiсовi, i кволо стогнали пораненi, просили не мучити
й добити, важка була людська мука, ноги опухали, руки нiмiли, хотiлося
спати - безконечно, без просипу, ледве маячiла мета, легко було загубити
донбасiвську славу й зробитися отарою, заблукати в лiсах, не вийти нiколи
на з'єднання з Червоною Армiєю. Тiльки обвiшаний патронами авангард був
наче з залiза.
Чубенко дивився на. карту i вiв далi.
Наче дном моря посувався загiн донбасiвських партизанiв, i здавалося,
що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, i човники
гойдаються пiд сонцем. А загоновi вийти треба на берег i оглянутися назад
на перейдене море. На березi курiтиме Донбас, i заводи на ньому, домни,
шахти й гути, i вся краса рiвного шматка, зеленої поверхнi. Легко там
дихати, мов на передгiр'ї стоїть Донбас, i двигтить цiле пасмо гiр вiд
його трудового трепету.
Чубенко дивився на карту, швидко має бути лiсникова хата, без неї не
можна орiєнтуватися. I таке напружене бажання, що Чубенко побачив хату й
пiдiгнав коня.
Крiзь жовтi стовбури бiлiла стiна, блищало вiкно на стiнi, дим
коливався й закручувався i плив, угору, хата зникала й знову виринала, i
незабаром видко стало, що то не хата, а купка бiлих берiз. За березами
озерце лiсове, глухе й чорне, соснова глиця падала в нього тисячу рокiв, i
вода стала чорна мов у казцi чи на хiмiчному заводi.
Цiлий загiн зупинився коло цього озера, дехто промивав рани, дехто
хотiв напитися, конi стиха iржали коло води, верховiття старезних сосен
похитувалось, "рушай, - гукнув Чубенко, - рушай, донбасiвська
республiко!", i погойднув-ся в сiдлi, мов жартома. Вiн вiдчув, що тиф
ламає його на всi боки, дихати важко, в головi стукотять молотки, "за
мною, пролетарiв!"-гукнув Чубенко, борючись iз хворобою. Не рухнувся
нiхто, i вiн зрозумiв, що почався бунт.
"Мiтинг, мiтинг, - закричали партизани, - куди ти нас завiв, Чубенко?"
Виходили старi ковалi, показували виразки i рани, виходили доменщики,
кидали об землю зброю. "Годi нам блукати, польському пановi, продався,
отак лiсом до Пiлсудського заведе, заблудив сталевар, у нього тиф, щоб ви
знали, його треба зв'язати, фершала за командира". Обвiшаний патронами
авангард стояв мовчки.
На небi вiдбувалися мiльйоннолiтнi катастрофи, над чорним озером лiс
порипував, як снасть, Чубенко мовчав, сидячи на конi, серце його закипало
кров'ю, перед очима стояла бiла пелена, вiн розсунув її долонею, i за цим
настала тиша, бо всi зрозумiли, що Чубенко хоче говорити. А Чубенко даром
рота не розтулить, клятий i горлатий, вiн зараз кричатиме про Донбас, про
мету, про революцiю, вiн загляне кожному в вiчi, i нiби кожний тодi
загляне сам собi в вiчi. Чубенко тобi сталь i зварить, та Чубенко за свого
й голови не пошкодує, але ж i допече, бо в'їдливий i завзятий, такого мати
в окропi купала, а батько кропивою пестив.
Чубенко мовчав, дивлячись кожному в вiчi, i раптом покинув повiд,
зiскочив на землю, - "нада вперед", - сказав дiловито i пiшов пiшки
дорогою. За ним пiшов його кiнь, сосни рипiли, i мовчки рушив за Чубенком
загiн, хто на конi, хто двоколкою, хто пiшки.
I коли рух остаточно оформився, коли ясно стало, що руху не зупинити,
коли пораненi обмотали калiцтво й почвалали слiдом за авангардом, тодi з
валки пролунав пострiл. Чубенко поточився у всiх на очах i повернувся
обличчям до загону. Вiн стояв спокiйний i рiшучий, хоч здавалося, що вiн
прощається очима з загоном та з бiлим свiтом, що вiн зараз упаде перед
своїми донбасiвцями, упаде, як прапор, беззвучно i не можна буде його
пiдняти, i нiчим не полагодити отакого сталевара.
Та Чубенко стояв i стояв, не кажучи й слова, не роблячи й руху, сосни в
його очах поверталися догори окоренками, крiзь туманнi кола вiн бачив
мартенiвський свiй цех, i обрубники з усiєї сили оббивали деталi
пневматичними зубилами. Чубенко стояв i стояв, а загоновi здалося, що вiн
весь залiзний i яку завгодно негоду вистоїть, i тодi того, що стрiляв,
схопило кiлька рук. Одразу ж йому було вибито око й покалiчено рота, його
штовхали крiзь весь. загiн до Чубенка, всi пiзнавали рудого фельдшера,
пiдступного приблудька, кожне не жалувало рук.
Фельдшер викотився з лав перед Чубенковi очi, впав, потiм став рачки,
мов хотiв завити на сонце, i нарештi пiдвiвся на рiвнi, тримаючись за
вибите, око, закривавлений, ревучи вiд болю. Чубенко помалу розстебнув
кобуру, витяг зброю i, не цiлячись, поклав фельдшера наповал, вилiз на
коня й продовжував путь, ведучи загiн, конаючи вiд тифу, б'ючи себе по
головi, щоб прогнати бiль.
На заходi сонце зрiвнялося з лiсом i котилося нижче, по всьому лiсi
переплуталося косе промiння, воно злегка вiбрувало й гойдалося разом з
вiтами, воно обплутало дерева й потяглося через дорогу, мов казкова
заслона, мов рiка з чарiвною водою. До неї потрапив Чубенко й поїхав у
нiмбi, сяйво вiд Чубенка заслiпило загiн. За командиром пройшли тим мiсцем
донбасiвцi, не пiзнаючи один одного, обгортаючись красою й мiццю,
молодшаючи й забуваючи рани. Двоколка з тифозними затрималась пiд сонцем,
i хворi почали марити: один - мартеном, а другий - гутою.
Чубенко зник у темрявi лiсу й прихилився на секунду до шиї коня,
вiдсахнувся назад, став з одчаєм виборюватись з-пiд тiєї зливи марення, що
нахлинула на його мозок. Вiн кричав на канавникiв i лаяв формiвникiв, вiн
кликав до печi майстра, сварився з шихтовим двором, перекурював з
iнженером. Iнженер ставав слiдчим з французької контррозвiдки, теплий
одеський вiтер завiвав у вухо, голова гула вiд реву морських хвиль, на
березi стояла лiсникова хата. Чубенко йшов до неї i не мiг дiйти, дерево
по дереву виростало перед його очима, сповнюючи Чубенка вiдчаєм. Без
лiсникової хати не можна випустити з мартена топлення, i на секунду
Чубенко прокинувся й зрозумiв, що тиф бере не жартома, треба вiдiгнати
його й вести на Донбас загiн.
Чубенко бив себе по головi, намагався не стогнати, до нього пiд'їхав
ад'ютант i запропонував стати на ночiвлю. Сонце тим часом зайшло, малиновi
й рожевi тремтiли на заходi хмари, захiд сонця вiщував негоду. Високо над
лiсом законився щерблений мiсяць, вiн був кволий i ледве виблискував, а
потроху вижовтiв, набрався жару й став свiтити скiльки мiг, бо вже зайшла
нiч, i Чубенкiв загiн став на ночiвлю.
Серед високого лiсу отаборились рештки Донбасiвського полку. Полк робив
свої немудрi й нескладнi справи пiд щербленим мiсяцем: на потрiбнiй
вiдстанi було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети,
а стрiльцi - гвинтiвки, лiкар помастив йодом рани, померлого тифозного
поклали на землю осторонь, вiн чекав на двох поранених, що саме доходили.
З ними прощалися товаришi, обiцяли донести їхнi слова до Донбасу, сказати
на їхньому заводi i їхнiм родинам.
Добре вмирали пораненi, i завше по тому, як умирає людина, можна
сказати, як вона жила. Пораненi достойно залишили цей свiт, збудивши ще
дужче бажання перемогти. В очах померлих назавжди вiдбилося видiння
нiчного лiсу й щербленого потойбiчного мiсяця. Живi поховали мертвих i
стали в задумi над могилою.
Сосни порипували, мов снасть, заступник покiйного комiсара виголосив
промову, i її слухали мовчки - без салютiв та музики. Раптом заспiвали
тихими голосами старе шахтарське "Страданiє", моренi бiйцi спiвали з
нелюдською силою над мертвими товаришами. Чубенко не злазив з коня, вiн
брровся з тифом та боявся втратити на землi рiвновагу, пiдспiвував наче
крiзь сон, наче мимоволi, i, коли пiсня скiнчилася, комiсарiв заступник
вiв далi промову.
"Науковий соцiалiзм, - казав заступник комiсара, - а також мир халупам
i вiйна палацам вимагають такої доктрини, щоб бити ворога без пощади, i
нашi товаришi перевернуться, в землi, коли ми забудемо цi слова.
Петлюрiвське вiйсько вступило в контакт з польськими панами й маршалом
Пiлсудським, воно хоче вiдвоювати собi Україну й наш непереможний Донбас,
це вiйсько буржуазiї та багатого селянства вимахує жовто-блакитними
прапорами й робить контрреволюцiю, нашi товаришi упали в могилу, i ми
знаємо, хто їх поранив, - одного петлюрiвська шабля, а другого польська
куля, i соцiалiзм вимагає..."
Та Чубенко вже їхав лiсом геть, поминувши заставу, наказавши їй
пильнувати. Вiн їхав на розвiдку i мав надiю знайти лiсникову хату чи
взагалi якесь вiдмiтне мiсце, щоб орiєнтуватися на картi. Кiнь обережно
ступав лiсовою дорогою, наставляючи вперед вуха, вiн почував
вiдповiдальнiсть поїздки, i чорнi стовбури, чорнi тiнi викликали в його
конячiй уявi якiсь атавiстичнi образи. Кiнь стиха робив спроби заiржати до
своїх спогадiв, кiлометрiв зо три лiс тягся густий i незайманий, а там
вирiзьбилася пiд мiсяцем широка просiка, i далi видко було, що лiс
кiнчався.
Праворуч пiшла низина, мов до рiки, лiсовий молодняк розбiгся вiд
просiки. Спочатку були купи й ватаги, i це було так зване передлiсся, а
далi пiшли купки й кущi, i, нарештi, окремi дерева розбрелися по рiвнинi,
в'ялою соломою й вогкою землею пахло з полiв.
Чубенкiв кiнь раптом зупинився. Чубенко машинально притис його.
шпорами. Тривожнiсть передалася йому вiд коня, за просiкою дорога знову
йшла лiсом, i кiнь нiзащо не хотiв туди йти, та хазяїн пiдiгнав, i ось
заїхали пiд дерева.
Чубенко тримав у руцi наган, пахло лiсом i чимось людським. Чубенко
хотiв повернути назад, i в цей час щось волохате впало на нього згори, мов
кошмар. Втрачаючи свiдомiсть, Чубенко проклинав усi тифи на свiтi i
схопився руками за гриву, сподiваючись, що кiнь довезе до загону.
"Дорогий товаришу Чубенко". На столi стояла гасова лампа, коло неї
лежала купа документiв i Чубенкова планшетка з картою, товстий дубовий
сволок перерiзав стелю, на сволоку сажею з свiчки зроблений хрест,
чисточетверговий чи з водохреща, i на печi щось важко й довго бухикало
всiма легенями. Чубенко пiдвiвся з лави й сiв, у головi все пливло
обертом, голова розривалася вiд болю, та Чубенко вже опанував себе. Вiн,
мовчки оглянув присутнiх, сперся руками на колiна й стиснув їх щосили,
заспокоюючи себе, остуджуючи кров i готуючись до смертi у ворожих руках.
Наган, його лежав на столi, людей було троє, i коло печi поралася жiнка.
Хата була стародавньої краси, уставлена лавами й скринею, на полицях
повно цяцькованих тарiлок, i знову з печi прикро хтось кашляв, нiби
конаючи, великi й спустошенi видко було в сутiнку очi.
"Дорогий товаришу Чубенко, - знову сказав дебелий, широкоплечий
крем'язень i осмiхнувся слiпучо-бiлими зубами, - вiд iменi червоного
партизанства вiтаю тебе в наших краях. Ми собi думали, що то за риба
потрапила нам до сiтки, аж це командир Донбасiвського полку, та ще й сам,
i iнтересуємось знати, де ж цiлий твiй полк донбасiвських партизанiв?"
Чубенко мовчав, сидячи на лавi, хворе тiло його здригалося вiд холоду й
вiд жару, а треба було напружити всю увагу, скупчити всi сили, слухати,
прислухатися й вирiшувати... Тодi заговорив другий - з дитячим обличчям,
учитель чи семiнарист, -"ти нам повiр, товаришу Чубенко, що ми б тебе так
не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловiк, а не проклятий поляк чи
петлюрiвська розвiдка. Ми з ними б'ємося, не на життя, а на смерть,
товаришу Чубенко". Третiй, мовчазний, раптом осмiхнувся до Чубенка,
осмiхнувся лагiдно й доброзичливо, i усмiшка, мов нежива, повисла на його
устах.
"Скажи нам, чого тобi бракує i яка нестача в твоєму полку, а ми тобi
допоможемо, чи хворих твоїх переховаємо, чи одежею, чи худобою i найперше
їжею вас пiдтримаємо. А потiм пiдете на свiй далекий Донбас, i, може, й
нашi партизани з вами пiдуть, щоб гуртом битися за революцiю".
Чубенко помалу взяв iз стола свої папери й планшетку, засунув до кобури
револьвер i немовби не помiтив, що його наган без патронiв.
"От ти й при формi, Чубенко, - бiлозубий дiстав з-пiд стола пляшку, -
може, чарчину вип'єш на дорогу чи так поїдеш, як хочеш - так i зроби. Наш
загiн на хатньому становищi, ми вчора повернулися з походу й робимо
перепочинок, а полякiв порубали чимало. На ранок ми тебе запрошуємо в
гостi до нашого села, ми зустрiнемо вас на вигонi й привiтаємо, а далi там
видко буде, з чого почати - з їжi i пiдвiд чи там ще з чогось потрiбного".
На печi так хтось закашлявся, що здалося, нiби вiн по-одриває легенi.
Чубенко глянув через голови розмовникiв, "це наш калiка, був у солдатах
i на вiйнi, а прийшов оце недавно хто знає й звiдки - чи з Кавказу, чи з
Сибiру, хоч умре собi вдома, i вже йому життя один смiх".
Колишнiй солдат злiз iз печi й почовгав до дверей, тримаючись за груди.
Це був кволий недобиток iмперiалiстичної вiйни, живий докiр i жертва
минулого, i в Чубенка защемiло чомусь серце, вiн згадав мiльйони таких
калiк, i тисячi таких сiл, ще довго треба боротися, трудно йти, багато
треба зусиль.
А колишнiй солдат, виплюнувши за дверi кров, простував назад до печi, i
вiн подивився на Чубенка, глянув просто в. вiчi, нiби з далечi лiт залунав
цей погляд, глибокий i сумний, у Чубенка зосталось враження, що це погляд
з-за грат.
Солдат вилiз на пiч i затих, припавши грудьми до цегли.
"Так як ти скажеш, товаришу Чубенко, на нашу мову, чи у вас на Донбасi
мови нашої не розумiють? От ми до тебе з вiдкритим серцем i партизанською
червоною допомогою, i скажи хоч слово нам на вiдповiдь".
Чубенко встав i пройшовся по хатi, з радiстю впевнившися, що може
ходити, за вiкном помiтив гурт людей i коней, у дверi влетiв партизан з
обмотаною головою, "пiдмогу давайте, невидержка!" До нього пiдскочив
бiлозубий, схопив i кинувся з ним надвiр, "голову поляк пошкодив, - сказав
той, що з дитячим обличчям, - кидається й марить, сердешний".
Бiлозубий повернувся до хати, "голову поляк пошкодив", - повторило
дитяче обличчя, i Чубенко не запитав, чому хворий скидається на посланця.
"Яке це село?" - нарештi заговорив Чубенко.. "Кам'яний Брiд, товаришу
Чубенко, а ми - кам'янобрiдськi партизани". Чубенко знову заглибився в
мовчанку, у хатi спокiйно й заколисливо тюрлюкав цвiркунець, третiй,
мовчазний, партизан осмiхався, i усмiшка, мов нежива, висiла на його
устах. "Добре, земляки, - сказав далi Чубенко, - завтра ми зайдемо до вас
у гостi i завтра по дню поговоримо й порадимось, а сили в мене хватить, i
роблю я обхiдний марш на ворога, люди - в бойовiй напрузi, i патронiв у
нас багато. Донбасiвський полк знає, за що вiн б'ється, це - надiя
революцiї, опора пролетарiв. Чудна ваша природа, земляки, лiсу без мiри,
народ простий та довiрливий, i чекайте нас завтра коло села - шахтарiв i
металiстiв, красу донбасiвського краю".
На печi колишнiй солдат не мiг спинити кашлю, i Чубенко ще раз побачив
його без мiри схвильованi очi. На цьому Чубенко рушив з хати, i за ним.
партизани, у дворi стояв Чубенкiв кiнь i ще один. Було зовсiм порожньо.
Чубенко сiв на. коня, мовчазний партизан - на другого, вони поїхали з села
i мовчки доїхали до просiки. "Отой солдат на печi скоро помре", - сказав
Чубенко. "Щасливо", - вiдповiв партизан i одразу пустив коня в галоп.
Лiсова тиша розступилася перед Чубенком, i вiн в'їхав у тишу. Округ
нього лiс порипував, як снасть, мiсяць уже зайшов, була передранкова пора,
i раптом морений Чубенкiв кiнь заiржав щосили, мов у темнiй, печерi пiшло
блукати його iржання, ледве чутною луною стало повертатися назад. Чубенко
їхав тишею, як мiстом, будинки тишi стримiли у високу неозорiсть, Чубенко
їхав рiк i десять рокiв, а то були хвилини, i знову заiржав його кiнь.
"Стiй!" - одразу ж гукнули грубi голоси донбасiвцiв. Чубенко проказав
пароль i поїхав далi.
"Чубенко, Чубенко!" - лунало його полком, з'явилися ад'ютант i
заступник комiсара, в обох револьвери, застромленi просто за пояси,
пiдiйшов Чубенкiв помiчник. "Ну, не думали вже бачити тебе живого, он вiн
їхав за тобою та бачив, як тебе схопили, i не мiг дати помiч, а прибiг
назад, i ми зразу ж органiзували ударну сотню i послали твоїм слiдом, i
тут на нас напали з усiх бокiв, є забитi, є й пораненi, та не так легко
було нас узяти. Ми їх приймали на багнети, бо патронiв обмаль, а до того
лiс i нiч, при мiсяцi багато не вцiлиш, i не знаємо, хто вони, бо одежа
солдатська, а бiльше ознак нiяких".
Чубенка оточили бiйцi з гвинтiвками в руках, i тут ледве помiтний
свiтанок став ширяти над лiсом. Це був час страшної безбарвностi, час
моторошної сiростi, коли закониться день пiсля нiчної тишi. Сiрi тiнi
набрали блакитних та рожевих вiдтiнкiв, лiсом заходилися цвiрiнчати,
джерготiти, путькати рiзнi птахи, i весь цей таємничий час народження
свiтла Чубенко розмовляв iз бiйцями, i над лiсом здiймався потроху вiтер.
Чубенко розповiв змiст наступної операцiї, щоб кожний боєць знав своє
мiсце в дiлi, щоб свiдомо й вiддано бився. Один шлях у Донбасiвського
полку - через Кам'яний Брiд i далi на схiд. Обминути село не було змоги,
на картi текла рiка, оточували болота, непрохiднi лiси. Треба йти на
Кам'яний Брiд i зустрiтися з партизанами, а зустрiч буде така, як
годиться.
До сходу сонця полк готувався до зустрiчi з кам'янр-брiдськими
партизанами. Нарештi рушив лiсом, iшли всi мовчазнi i зосередженi,
проходили пiд дубами й топтали дубовий лист, проходили пiд кленом i
топтали кленовий, сосни заливав чорнолiс, Чубенко їхав попереду, почував
млость i слабiсть, вiн куняв, i це було показником його непошкоджених
нервiв.
Нарештi знайома просiка, полк розгорнувся в наступ i так дiйшов до
потрiбного мiсця, не зустрiвши нiкого, i зупинився в густих кущах
перелiска, за яким було рiвне поле та першi хати села.
I Чубенко вийшов з красою полку - його першою авангардною сотнею -
наперед, вийшов пiший з гвинтiвкою в руцi, вiтер розвiвав червоний прапор,
деякi бiйцi порозстiбали сорочки, i на грудях видко татуйованi п'ятикутнi
зорi.
Це вийшла сотня смертникiв, якi в полон не здавалися, тиша була в селi,
нi душi на. вулицi, сотня стояла струнко, як i належить регулярнiй
частинi.
Так минуло пiвгодини, i нiхто не з'являвся, з перелiска пiд'їхав верхи
Чубенкiв помiчник -"все зроблено, команда пiшла до рiки, зв'язок
встановлюємо", i помiчник поїхав назад до перелiска.
Чубенко стояв iз сотнею, розставивши бiйцiв фронтом до села. Здалеку їх
здавалося бiльше сотнi, ранок був беззвучний, сiльська вулиця порожня, i
нарештi вона ожила й виповнилася масою народу, мов вода, ринув вiн з усiх
дворiв.
Червонi прапори колихалися, наче хоругви, iшли самi жiнки й дiвчата,
чоловiкiв було обмаль, попереду несли на двох щоголках величезний червоний
прапор. Похiд вийшов з села й розтiкся на боки, став iти широкою, густою
смугою жiноцтва. Чубенко подивився в бiнокль i перейшов на фланг. За
походом з села вийшла група партизанiв - чоловiка з пiвсотнi, партизани
намагалися йти в ногу i похизуватися перед регулярним вiйськом.
Чубенко ще раз уважно подивився в бiнокль, похiд наближався, сяючи
червоними стягами, обличчя в Чубенкових бiйцiв були зосередженi й уважнi,
їм наче не до серця ота врочистiсть зустрiчi, вони дiловито мацали й
розстiбали ладiвницi.
Похiд пiдiйшов ближче, Чубенко проказав команду, донбасiвцi
розступилися й лягли, "вогонь!" - гукнув звичайним голосом Чубенко.
Кулемети, стали методично строчити, розбиваючи похiд кулями, стрiльцi
безперестанку клацали затворами, викидали порожнi гiльзи, прапори попадали
на землю, жiноцтво вихопило шаблi й пiшло поодинцi в лобову атаку,
переступаючи через трупи й поранених.
"На цей фокус самi брали", - сказав собi Чубенко, стрiляючи з
гвинтiвки, як рядовий боєць. "Слава! слава! Здавайсь, комунiсти!" - похiд
раптом став вiйськовою одиницею й ринувся в атаку так люто й завзято, що
мiг би деморалiзувати кого завгодно, та донбасiвцi не рухнулися й на крок,
а кулемети, не зупинилися й на секунду.
Замаскований ворог став втрачати єднiсть, даремно вимахувала попереду
шаблею жiнка, в нiй Чубенко пiзнав учорашнього мовчазного, "бий комуну!
бий комуну!" Донбасiвцям була це не первина, вони витримали той
психологiчний момент, коли звичаєм оборонцi губляться перед невiдступною