фактi, оглянемось трохи в минуле, недалеке й славне минуле, i послухайте
мою просту мову сталевара Чубенка.
Партiй було багато, що вулиця - то й буржуазна партiя, життя - наше
донбасiвське життя тисяча дев'ятсот вiсiмнадцятого року. Стали ми тодi
пiдданцями нової держави, ясновельможного пана гетьмана українцями...
Донбасiвська природа невесела, гетьманська держава дибки ставала, вже
мрiяли ми про свою вугляну республiку донбаського краю. Гетьман грошi на
машинцi друкував, а нам було платити, i ось на цей час зв'язався я з одним
луганським слюсарем, випили, закурили, i взявся я формувати партизанський
загiн - вся влада Радам. Вигляд у мене був тодi страшнiший, оцих .золотих
зубiв ще не було, на головi чорна кудлата шапка, як у черкеса старого
режиму, погляд суворий i голос сильний.
Приймав я бiльшовикiв i безпартiйних, щоб були шахтарської крiпкої
кровi чи заслуженi доменщики, щоб в'їдливi, завзятi, щоб кипiли й не
переливалися через край, щоб вуглецю було не бiльше одного процента,
словом, щоб проба показувала завзяту сталь. Брав до загону й таких, як
алюмiнiй, - в'язати в металi гази, щоб не кипiла сталь у ковшi. Брав з
усiх цехiв заводу, ваньку до ваньки складав - одчайдушних, занозистих,
кострубатих, невiдступних пролетарiв всевеликого Донбасу, збивав
партизанський проти нiмцiв загiн. Чоловiка з двадцять набрав, i потiм усi
були бiльшовиками, усi були партiйцями найвищої марки, знали Ленiна й
Маркса i хотiли соцiалiзму, а iншi теорiї були їм без дiла.
Коли треба було робити чистку наших партiйних лав згiдно постанови, то
ми визначили свої норми, свої мiнiмуми, коли ти на кулемета сам пiдеш, або
на п'ять справних гвинтiвок пiдеш сам напролом, або гранатою штаб розженеш
- значить, ти повний бiльшовик i тобi честь та пролетарська дяка i
партiйний квиток з усiма печатками.
Сильно доводилося битись, а потiм .розбiгатися на всi чотири боки, коли
до нiмцiв пiдмога стане, вибiгали ми цiлий вам Донбас, забiгали на пiвнiч,
переходили радянський кордон, дiставали трохи зброї, трохи порад, свiдомої
ненавистi та й повертали назад до своїх країв партизанською ходою,
чортячими стежками.
Вилежувались по схованках до. нового дiла, отут i дiстав я директиву
пiдпiльної трiйки обстрiляти вiйськовий поїзд i зробити їм невелику
заворушку, а також набрати зброї. Допомагатиме тобi, товаришу Чубенко,
отаман Адаменко з найбiднiшим селянством, така й така диспозицiя,
полонених не стрiляти, а офiцерiв пускай у розход, i душа з них геть, про
виконання сповiстити.
Став я чекати того дня й думати собi, який там є Адаменко, чи красно
буде з ним поруч битися, i чи не пiде його селянство по барахольнiй
стежцi. Зваживши все й розмiркувавши, вирiшив я директиву трiйки виконати,
але годинника свого перевiв верст на п'ять уперед, виконав дiло сам з моєю
донбасiвською ротою й лiг, гарячий, пiсля бою на травi спочити та почекати
Адаменка. Самi знаєте - п'ять хвилин б'єшся, а цiлий день бiгаєш,
стомився, душа не тримається, на небi хмари одна за одною ганяються,
аромат природи, конi траву скубуть, i лише згодом я дiзнався, що дiстав
запалення легенiв.
Адаменко не запiзнився й на крихту, вiн з'явився з братчиками в повнiй
бойовiй ходi, конi його були ситi, а люди муштрованi, кобила пiд ним аж
горiла золотою мастю, де вiн її ховав, отаку красуню, вiд людського ока? Я
його запитав про це, а вiн одповiв, що фарбує на захисний колiр, i ми всi
смiялися, смiху був повен луг, я устав з трави, щоб посмiятися, i вiдчув,
що мене коле колька, легенi нiби риплять пiд ребрами, i смiху в мене не
вийшло.
Адаменно злiз з кобили, вiн був високий, як вагранка, i як вистачило
одежi на таку дитинку, пiдiйшов до мене, став прислухатися до мого кашлю,
поклав мене на землю i взявся робити масаж. Не знаю, що то був за масаж,
але ребра в мене лускались, як сiрники, вiд Адаменкових рук, вiн мене
трохи не задушив масажем i потiм признався, що його спецiальнiсть -
медицина, а в армiї був за ветеринарного фельдшера.
Вiн менi одразу полюбився, цей Адаменко, був з нього партизанський
герой, я йому передав командування над моїми шахтарями, а сам почав
мучитись iз запаленням легенiв. Давали менi рiзнi порошки, й пiлюлi, мене
нiчого не брало, хвороба мiцно причепилася до грудей, а треба було до того
й ховатися та з такими легенями їздити верхи. Адаменко казав, що не кожний
таке витримає, i вирiшили ми з ним взятися за радикальнi лiки, а для цього
знайшли глухе село, куди нiякий нiмець не добiгав, поклали мене, раба
божого, на купу сiна на гарячу пiч i цiлий тиждень пiч грiли, i сiно
поливали водою.
Така там була температура, так мене парою проймало, стiльки кровi з
мене вийшло, що я вiдчув себе здоровшим i вирiшив не вмирати, а Адаменковi
подарував мою стукалку. Ми почали мiркувати про з'єднання обох наших
загонiв, тiльки не знали, як розв'язати партiйнi справи, бо мiй загiн
партiйний, а Адаменкiв не зовсiм.
Не знали вони, чим зовнi рiзниться партiєць, i признався менi Адаменко,
що вони хотiли собi на лобах повиколювати зорi, щоб не жарти були, а
справжня боротьба за свободу, i щоб кожне могло їх здалеку впiзнати. Та
потiм адаменкiвцi понаколювали собi груди, i в кожного на грудях зоря, i
це був їхнiй партiйний квиток власного взiрця. Ми постановили хлопцiв усiх
перечистити i вважати за повноправних партiйцiв.
Ви тiльки уявiть таку панораму, що Чубенко лежить на печi, крутиться на
всi боки й плюється шматками чорної кровi, пiд ним мокре сiно аж шкварчить
на гарячiй цеглi, пара густа по всiй хатi, й не передихнеш, Адаменко
зажурився коло стола, хатою проходять його бiйцi, у всiх зорi на грудях,
усi вони фанатики соцiалiзму, серед них перекинчикiв не буде, бо їхнього
партiйного квитка не сховаєш i в землю з ним ляжеш.
В головi макiтриться, стогну я на печi, як бугай, борюся за життя iз
слiпою природою, у вiконечко крихiтне бачу вулицю, дерева й далекi степи,
куриться, в моїх очах безконечна дорога. Хочеться побачити, той соцiалiзм,
хочеться дожити хоч до початку його, i я стогну ще дужче й роздираю груди.
Адаменко кладе мене горiлиць i тримає, мене трусить марення, у вiконце
видко день i людей, потiм вiконце темнiє, й надворi нiч, планета везе мене
на собi крiзь днi й ночi, цiла хата труситься вiд цього.
Ось мене несуть на марах, у вiконце я бачу, як палахкотить дерев'яна
сiльська церковка, як з обгорiлої дзвiницi падають потроху дзвони, падає
великий дзвiн, бевкає й гуде, падає менший за ним, дзеленькотить,
осипаються малi дзвони.
Я прокидаюся й слухаю, в хатi регоче Адаменко, i я дiзнаюсь, що це його
антирелiгiйна робота. Вiн переконав парафiян на зборах, що треба розiбрати
по домiвках усе церковне добро, бо, чого доброго, i нiмцi можуть його
реквiзувати, а то й рiзнi банди на церкву налетять, усе святе золото
витрусять, молись потiм на поповi ворота! Ну й розiбрали по домiвках усе,
що попало, не церква стала, а цирк релiгiї, забрали парафiяни навiть
хоругви, та потiм i почалися на селi розмови, кожному хотiлося мати золоту
чашу чи там iнший золотий посуд, словом, справа кiнчилася тим, що церкву
спалили, щоб покрити загальний грiх, щоб покрити цiле село.
Адаменко реготав собi на всю хату, i тiльки я очуняв, як ми вже мали
роботу адаменкiвської вигадки, у нього наче бiс сидiв у головi, одчайний i
гостроязикий бiс.
Я варю .ось сталь, а в мене на думцi Адаменко, i ви менi скажете, що це
дрiбнi випадки партизанського життя, але ж навкруги були нiмцi, гетьманцi,
були вороги нашого класу, i ми стояли проти них, ми партизанили до
останнього патрона. Наше життя ми несли, пiднявши високо на руках, i це
дуже важко - ходити такою стежкою, мало нас вернулося живих.
Ми билися всякими способами, i про один я вам розповiм, про бабський
налiт адаменкiвської вигадки.
Так от, у степовому селi був ярмарок, на чотири боки курiло, курiли
степовi розложистi шляхи тощо, торохкотiли тачанки, торохкотiли нiмецькi
колонiстськi фургони, дзеленчали стальними тарiлками вози степового краю.
Рiзнi тони, рiзнi звуки, кожен хазяїн свого воза по голосу серед тисяч
пiзнає, отак ми з вами пiзнаємо гудки наших заводiв, отак паровознi
машинiсти пiзнають свої гудки серед усiх гудкiв; була степова тиша на
рiвному, як дошка, таврiйському безмежжi.
На всi голоси дзвонили стальнi тарiлки на осях, перегукувався скот з
усiх кiнцiв ярмарку, людський гомiн тощо. Нiмцi ото ходять помiж возiв з
перекладачами, купують скот на гетьманськi гривнi, що їх гетьман на
машинцi друкував. Грає нiмецький оркестр їхнiх вiйськових маршiв i пiсень,
на вигонi нiмецький батальйон проходить муштру в залiзних шапках, у повнiй
викладцi, майор їхнiй на конi пузо трусить, небо, як Чорне море, над
головою.
На обрiї з'являються запiзнiлi фургони, вони котяться з чотирьох
шляхiв, на фургонах дебелi баби й дiвчата, червонi молдавськi хустки
горять на сонцi, фургони таборяться на ярмарку, зiскакують баби й
кутаються в хустки. Адаменко такий високий, а на ньому спiдницi зовсiм по
нормi, i вишита сорочка вiльно налiзла на широчезнi плечi, з паристої
дiвчини була одежа!
Бабська команда вештається мiж народом, селяни регочуть з таких бабiв,
а ми, встановивши кулемети на належних точках, поставили найкращих
стрiльцiв по садках i так ударили з усiх бокiв, що за якийсь час нiмцi
здалися на нашу милость.
Битись доводилося крiпко, це вам не гетьманцi, якi од пострiлу могли
побiгти. Нiмцi билися по повнiй програмi, їм на початку й нiяково було
тiкати вiд бабських спiдниць, а ми косили кулеметами, i це була
партизанська тактика, замаскувавшися бабами, пiдiйти на близьку вiдстань,
дiяти раптово й не дати розгорнутися для бою. Дехто й спiдницi погубив, а
Адаменко в дiвочому вбраннi увесь бiй провiв, намиста, коралiв, дукатiв
було повно на його шиї, i вiн не скинув нi одного разка намиста, не
загубив нi однiсiнького дуката. То було добро його дiвчини, яка вiддала
усе святкове вбрання милому на перемогу, а може, й на смерть.
I про другий бiй я вам розповiм - адаменкiвської стратегiї, коли ми
вдвох з Адаменком оголосили на гетьманцiв червоний терор. Тодi ми
залишились сиротами, за нас загинули нашi близькi - Адаменкова дiвчина i
моя покiйна дружина. Знайшовся був серед нас такий, що видав їх
гетьманцям, i я летiв до наших мiсць Донбасу iз загоном, забувши про
небезпеку, я поспiшав рятувати, була жахлива нiч степової бурi, на небi
мiсяць лiтав з хмари в хмару, сухi блискавки сiклися в повiтрi.
Менi хотiлося зiскочити з коня й побiгти ще дужче, та примчав я пiзно,
коло ставка, плямистого вiд нафти, я знайшов розстрiляну дружину, а в хатi
розгром i нищення. Дiвчинка моя забiгла десь у степ, i степ поглинув її.
Сiв я в хатi на пiдлогу й просидiв до ранку, i зрозумiв, що милостi нiкому
не буде, прокляв я гетьманську Україну моїм горем, вилiз на коня i не
злазив iз сiдла, доки не знищили ми цю державу з її охоронцями-нiмцями.
А зрадник, що видав наших жiнок, добре вiдчув, як помалу наближається
до нього невiдступна смерть. Потiм i трапився той другий бiй
адаменкiвської вигадки, коли ми добре побилися й вiддячили, повернули
борги, i самими процентами з тої кровi можна було втопити гетьмана з цiлим
його кодлом старого росiйського генерала.
Може, кому з вас доводилося партизанити - або хто в Червонiй гвардiї
був чи взагалi хто брав у свої руки владу на мiсцях, той, без сумнiву,
знає, якi були того часу настрої. Ми думали, що саме в нашому мiстi
крутиться центр революцiї, що на нас дивиться цiлий свiт i чекає вiд нас
такого, що його й у казках не чувано, всесвiтнього геройства,
революцiйного завзяття. А за нашим прикладом пiде вся пролетарiя, i ми не
шкодували нiчого в свiтi, перед нами сходила червона планета соцiалiзму,
на нас падали її прожектори, ми йшли, наступаючи нашiй метi на п'яти.
Нi в кого з нас не було бiльше одних штанiв та подертої шинелi. Де ми
проходили - там ставала Республiка Рад, i нас було зовсiм мало, i патрони
часом не стрiляли, i донбасiвська республiка стояла, як дитина незайманої
краси. Важкi роки пройшли над нами, i приємно тепер варити чудову сталь i
згадувати наших бiйцiв, а то нiколи було й умитися, i ми вирiшили з
Адаменком вибити до ноги цiлу сотню гетьманської варти у донбасiвському
низинному селi, поквитатися з паном гетьманом бiлогвардiйської держави за
наше невиплакане горе, на бiлий терор вiдповiсти як слiд i так далi.
I ми їх застукали, сотню гайдамацького полку iменi його свiтлостi
гетьмана Скоропадського. Ми довго йшли за ними, i не шелестiла трава пiд
нашою ходою, мало було нас для бою чи для засiдки, удень ми йшли, а вночi
дивилися на зорi й захлиналися ненавиддю. Адаменко чекав слушної нагоди,
бо для бою не кожна година годяща.
Вiзьмiть метал, i ви скажете, що його не кожної хвилини випустиш iз
мартена, i кiвш мусить бути на мiсцi, i виливницi готовi, а найголовнiше -
мусить зваритися сталь. Пустити ж людей у бiй - вiдповiдальна дуже рiч, i
коли, було, подаси знак до бою, то аж гориш увесь, i думки тисячами
пролетять у головi.
Ми свого дочекалися в одному молдавському селi, там була велика школа,
гетьманцi стали в нiй на ночiвлю, а нам того й треба було. Ми вночi
влаштували їм розваги, i нi один не вийшов звiдти живим, ми познiмали
караули, пiдперли дверi й почали кидати у вiкна запаленi вiхтi соломи, i
нам знадвору видко було, як зривалися з пiдлоги вояки, i ми їх хрестили з
гвинтiвок. На пiдлозi не влежиш, коли на голову летить запалений вiхоть, i
ми б не морочилися так довго, коли б мали були якiсь гранати.
Такий був другий бiй адаменкiвської вигадки, а звичайних боїв
траплялося дуже багато, i третя адаменкiвська вигадка була й останньою, та
до неї пройшов цiлий рiк. Нiмеччина за цей час розпочала революцiю, i їй
стало розвиднятися в темнiй головi. Вся Європа горiла в революцiйних
бурях, я залишив Адаменка у загонi за командира, загiн став до лав
Червоної Армiї, а сам я поїхав до чудесного мiста Одеси, куди кликали мене
товаришi-пiдпiльники - боротися з iноземними окупантами та
iмперiалiстичними акулами.
Iшов тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк, повний порт стояв вiйськових
кораблiв, всю Одесу подiлено на зони, тут вам була iноземна,
бiлогвардiйська Гришина-Алмазова, а далi натискали петлюрiвськi частини, i
польськi легiони строїли з себе французiв. Офiцерськi бiлi частини билися
з українськими, у кожнiй зонi була контррозвiдка, всi контррозвiдки не
забували нас i соннi, життя було революцiйне й пiднесене, ми ходили всi по
ниточцi над смертю. Ще забув я сказати, що була в мiстi й бандитська армiя
Мишки Япончика, кiльканадцять тисяч озброєних нальотчикiв, їм було вигiдно
строїти з себе революцiонерiв, i вони влаштовували скаженi екси на вулицях
Одеси, а розраховувались за екси ми, бiльшовики, i все, що траплялося в
мiстi, клалося нам на карб.
Контррозвiдки розривалися, шукаючи нас, i в такому перепльотi точилося
наше партiйне життя тодiшньої Одеси, та ми не кидали дiла, у нас склалася
iноземна колегiя, працювала пiдпiльна друкарня у одного рибалки, батька
мого товариша Половця. Ми знайшли дорогу на вiйськовi французькi кораблi,
ви чули з газет про бунт на крейсерi, одно слово, було зроблено шматочок
роботи, не менi цим хвалитися i не вам про це слухати. Загинуло чимало
пiдпiльних товаришiв, а менi пощастило викрутитися, хоч не ховався я й не
заривався з хоробрiстю, у пiдпiллi головне - дисциплiна й витримка, там
твоє життя всiм належить, i ти мусиш ризикувати рiвно настiльки, наскiльки
дозволить комiтет.
Залишився я живий i пiшов знову до свого загону, бо обрiї раптом
потемнiли, i чорнi хмари насунулись на наш радянський берег, а простiше
кажучи - почався наступ денiкiнських армiй на Москву. Нашi загони Червоної
Армiї вiдходили на пiвнiч, буржуазiя в мiстах мало дзвонiв не порозбивала
з радостi й молебнiв, година була пiдходяща, i ми знали, що помилування не
буде, всю Росiю повернуть генерали на царську в'язницю.
Я знайшов мого Адаменка на фронтi, вiн командував красивим полком, i в
його полку не було двох однаково зодягнених бiйцiв. Зустрiч наша була
невесела, i довго ми думали, що нам робити, а потiм порадилися де слiд
було, забрали з полку потрiбних донбасiвських людей та й пiшли з Адаменком
до денiкiнцiв у тил, на наш курний i милий Донбас, на його балки й степи,
i ми добре там походили!
Скiльки вугiлля ми не дали денiкiнським паровозам, заводам не дали
лагодити машини й зброю, ми партизанили цiлим Донбасом, i кожне селище нас
годувало, кожен завод нас ховав, кожна шахта нас знала. Сонце донбасiвське
грiло, боїв було чимало, i нам ставили рiзнi пастки, ловили по всiх
кутках, i нарештi довелося їм зняти з фронту дроздовський офiцерський полк
i кинути на нас, i тут трапився третiй бiй адаменкiвської вигадки.
Коли знаходиться у деяких хлопцiв невстояна кров, i їм хочеться писати
рiзнi оповiдання про нашу громадянську вiйну, i вони пишуть перами й
олiвцями, як навiженi, - вони бачать, як ми, голi й босi, женемо озброєнi
армiї ворогiв, як офiцерськi полки кидають зброю i просять пардону тiльки
через те, що так хочеться молодому писуновi. А нам, що куштували тiєї
водички, щемить серце, хочеться лаятись, нам досадно, бо таких ворогiв не
слава й побороти, нам же не з неба щастя летiло, ми його важко й трудно
здобували, i офiцерськi полки з одчаю билися криваво i як годиться. I тим
бiльша честь нашим бiйцям, що вони били такого завзятого ворога, що вони
перемогли таку силу ворогiв.
Офiцерський дроздовський полк був у повнiй формi, там полковники були
за взводних, а капiтани й поручики билися, як простi солдати, i командував
ними донський хорунжий, що за рiк зробився генералом. Коли прислали на нас
той полк, значить, ми добре їм дошкулили, i, потерпаючи перед таким
ворогом, ми тiшилися, що здiбностi нашi вiдзначено, на нас вийшла краща
ворожа частина.
Ми з Адаменком двi ночi сидiли в солянiй шахтi, радилися, сперечалися й
вираховували, в Адаменка був гострий розум, план того бою цiлком постав у
його головi, я лише коригував i переводив на практичнi рейки. Дроздовський
полк тим часом мацав мiсцевiсть, до них ходила рiзна тамошня наволоч, з
усiх куткiв збиралися вiдомостi, i нашi люди ходили до них виказувати й
плутати карти.
У їхньому штабi кипiла робота, вони спробували навiть загравати з
робiтництвом, це були не тi офiцери, що пиячили по тилах та спекулювали,
та пiдривали їхнiй фронт, це був бойовий полк фанатикiв монархiзму,
оскаженiлi захисники капiталiзму. Вони пиячили так, щоб цього не бачило
населення, вони нищили наших товаришiв таємно та без галасу, вони удавали
з себе овець, та були вовками, i по-своєму вмiли служити своєму чорному
класовi. Нам довелося з ним стати вiч-на-вiч, з цим дроздовським
офiцерським полком, i дiло випало нам, признатись по правдi, дуже
вiдповiдальне.
Ви знаєте донбасiвськi степи й степовi яруги, часом рiчечка протiкає в
низьких берегах, в очеретах, в осоцi, i стоять велетнi металургiї, курять
домни й коксовi печi, бiля шахт терикони, як пам'ятники про кiлькiсть
людської працi пiд землею. Треба було вишукати серед цiєї тiсноти потрiбну
долинку, по якiй би протiкала рiчка та були б очерети й iнша висока трава,
до такого мiсця треба було пiдводити рiзними хитрощами денiкiнцiв i там
зiткнути їх з тим, iз чим ми їх зiткнули.
Це була вища партизанська вмiлiсть, регулярна частина з цим, мабуть, не
впорається, ми розбили наш загiн на двi половини, роз'їхалися на
призначенi мiсця й почали робити галас. Дроздовцi теж розбилися надвоє, i
почався триденний бiй партизанської тактики. Правильно каже наука, що
легко накреслити план, та тяжко виконати його, i каже, що перейти льодовий
потiк по шию у водi i по гострих камiннях - трохи нагадує труднощi, якi
постають у командира пiд час виконання плану.
Ми з Адаменком були коло наших окремих загонiв, ми умовилися зустрiтися
у певний час i на певному мiсцi, ми три днi вiдступали з боєм i пильнували
того, щоб вiдступати туди, куди нам треба, а не туди, куди ворог пожене.
План у нас був дуже нахабний, i вiн провалився б за iнших обставин.
Ми з Адаменком поволi зближалися й зближалися, дроздовцi йшли за кожним
з нас, нашi загони весь час меншали, ми розпускали своїх бiйцiв - ви потiм
побачите, для чого. Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться, i
одного прекрасного пiдвечiр'я ми з Адаменком та лiченi люди з наших
загонiв зустрiлися в одному мiсцi, i то було не те мiсце, про яке ми
вмовлялися, проте i його можна було використати. Була долинка, рiчка й
очерети, i ви розумiєте, що з обох бокiв наступали дроздовцi, а нас була
жменька помiж ними. Ми залишили кiлькох охотникiв на правдиву смерть, самi
ж подалися очеретами вбiк i вчасно вискочили з мiшка, знайшли кiлометрiв
за два наших хлопцiв i пiдмогу з найближчих шахт, стали чекати наслiдкiв.
Дроздовськi частини наступали одна на одну, i кожна думала, що
натрапила на нашу бiльшу ватагу, а мої кулеметники пiддавали жару на
обидва боки. Сутенiло, з обох бокiв розпочалася серйозна стрiлянина,
стрiльцi вони були добрi, клали однi одних наповал, була вечiрня пора,
сонце зайшло за куряву, i доки вони добрали, що самi з собою б'ються, ми
пiдiйшли з флангу й допомогли їхньому горю. А там настала нiч, i третiй
бiй адаменкiвської вигадки скiнчився, сам Адаменко дiстав кулю в рота,
вона пробила язика й вийшла десь коло потилицi. Я одвiв його до знайомого
лiкаря в лiкарню, а сам, глибоко зворушений, став ходити округ лiкарнi й
чекати ранку та оббивати нагайкою листя на деревах.
I на ранок я пробрався до Адаменка, вiн був сам у фельдшерськiй кiмнатi
i в лiжку не лежав. Я побачив, що вiн ходить по кiмнатi з кутка в куток,
це був велетень майбутнiх днiв i не дрiбної породи, голова вся в бiлому,
видко лише нiс та очi, i я затрепетав - якi вони були червонi й страшнi.
На лiжку лежала дiвоча сорочка й спiдниця, коралi й намисто його
небiжчицi, вiн побачив мене i нiби хотiв заговорити простреленим язиком та
махнув рукою, щось, мов сльоза, закрутилося й заблищало в його оцi.
"Нiчого, ще наговоришся, - сказав йому я, - ми тобi телячого язика
пришиємо", а в самого аж крутить у серцi, не дуже веселi виходять мої
жарти.
Вiн пiдiйшов до стiни й став писати на нiй пальцем жахливi слова про
неминучу суку-смерть, яка його хоче задушити в лiжку, та вiн на лiжко не
ляже, хай вона прийде до нього до стоячого, i рiзнi прокльони. Я
вiдповiдав йому теж пальцем по стiнi i вголос проказував свої написанi
слова, i про що ми говорили - вам не цiкаво. Потiм ми потисли один одному
руки, i я вийшов перебалакати -з лiкарем, а коли повертав назад, почув
пострiл з моєї стукалки, i Адаменко стояв посеред кiмнати, з грудей, як iз
чопа, била кров, в очах у нього було порожньо, i вiн упав на пiдлогу.
I далi продовиiуйте мiтинг без мене, Федiр Iванович глянув сюди раз i
другий, iду вже, Федоре Iвановичу, iду до мартена, i хай це буде останнiй
раз, що я на роботi промову сказав. П'ять рокiв стоїть наша держава,
варитимемо сталь всiх сортiв, любитимемо нашого Ленiна, хай живе завзятий
невiдступний шлях до соцiалiзму, слава нашому Донбасовi й вiчна пам'ять
загиблим бiйцям!
1932-1935, Харкiв
[1] Гирилиця - вервечка, низка.
мою просту мову сталевара Чубенка.
Партiй було багато, що вулиця - то й буржуазна партiя, життя - наше
донбасiвське життя тисяча дев'ятсот вiсiмнадцятого року. Стали ми тодi
пiдданцями нової держави, ясновельможного пана гетьмана українцями...
Донбасiвська природа невесела, гетьманська держава дибки ставала, вже
мрiяли ми про свою вугляну республiку донбаського краю. Гетьман грошi на
машинцi друкував, а нам було платити, i ось на цей час зв'язався я з одним
луганським слюсарем, випили, закурили, i взявся я формувати партизанський
загiн - вся влада Радам. Вигляд у мене був тодi страшнiший, оцих .золотих
зубiв ще не було, на головi чорна кудлата шапка, як у черкеса старого
режиму, погляд суворий i голос сильний.
Приймав я бiльшовикiв i безпартiйних, щоб були шахтарської крiпкої
кровi чи заслуженi доменщики, щоб в'їдливi, завзятi, щоб кипiли й не
переливалися через край, щоб вуглецю було не бiльше одного процента,
словом, щоб проба показувала завзяту сталь. Брав до загону й таких, як
алюмiнiй, - в'язати в металi гази, щоб не кипiла сталь у ковшi. Брав з
усiх цехiв заводу, ваньку до ваньки складав - одчайдушних, занозистих,
кострубатих, невiдступних пролетарiв всевеликого Донбасу, збивав
партизанський проти нiмцiв загiн. Чоловiка з двадцять набрав, i потiм усi
були бiльшовиками, усi були партiйцями найвищої марки, знали Ленiна й
Маркса i хотiли соцiалiзму, а iншi теорiї були їм без дiла.
Коли треба було робити чистку наших партiйних лав згiдно постанови, то
ми визначили свої норми, свої мiнiмуми, коли ти на кулемета сам пiдеш, або
на п'ять справних гвинтiвок пiдеш сам напролом, або гранатою штаб розженеш
- значить, ти повний бiльшовик i тобi честь та пролетарська дяка i
партiйний квиток з усiма печатками.
Сильно доводилося битись, а потiм .розбiгатися на всi чотири боки, коли
до нiмцiв пiдмога стане, вибiгали ми цiлий вам Донбас, забiгали на пiвнiч,
переходили радянський кордон, дiставали трохи зброї, трохи порад, свiдомої
ненавистi та й повертали назад до своїх країв партизанською ходою,
чортячими стежками.
Вилежувались по схованках до. нового дiла, отут i дiстав я директиву
пiдпiльної трiйки обстрiляти вiйськовий поїзд i зробити їм невелику
заворушку, а також набрати зброї. Допомагатиме тобi, товаришу Чубенко,
отаман Адаменко з найбiднiшим селянством, така й така диспозицiя,
полонених не стрiляти, а офiцерiв пускай у розход, i душа з них геть, про
виконання сповiстити.
Став я чекати того дня й думати собi, який там є Адаменко, чи красно
буде з ним поруч битися, i чи не пiде його селянство по барахольнiй
стежцi. Зваживши все й розмiркувавши, вирiшив я директиву трiйки виконати,
але годинника свого перевiв верст на п'ять уперед, виконав дiло сам з моєю
донбасiвською ротою й лiг, гарячий, пiсля бою на травi спочити та почекати
Адаменка. Самi знаєте - п'ять хвилин б'єшся, а цiлий день бiгаєш,
стомився, душа не тримається, на небi хмари одна за одною ганяються,
аромат природи, конi траву скубуть, i лише згодом я дiзнався, що дiстав
запалення легенiв.
Адаменко не запiзнився й на крихту, вiн з'явився з братчиками в повнiй
бойовiй ходi, конi його були ситi, а люди муштрованi, кобила пiд ним аж
горiла золотою мастю, де вiн її ховав, отаку красуню, вiд людського ока? Я
його запитав про це, а вiн одповiв, що фарбує на захисний колiр, i ми всi
смiялися, смiху був повен луг, я устав з трави, щоб посмiятися, i вiдчув,
що мене коле колька, легенi нiби риплять пiд ребрами, i смiху в мене не
вийшло.
Адаменно злiз з кобили, вiн був високий, як вагранка, i як вистачило
одежi на таку дитинку, пiдiйшов до мене, став прислухатися до мого кашлю,
поклав мене на землю i взявся робити масаж. Не знаю, що то був за масаж,
але ребра в мене лускались, як сiрники, вiд Адаменкових рук, вiн мене
трохи не задушив масажем i потiм признався, що його спецiальнiсть -
медицина, а в армiї був за ветеринарного фельдшера.
Вiн менi одразу полюбився, цей Адаменко, був з нього партизанський
герой, я йому передав командування над моїми шахтарями, а сам почав
мучитись iз запаленням легенiв. Давали менi рiзнi порошки, й пiлюлi, мене
нiчого не брало, хвороба мiцно причепилася до грудей, а треба було до того
й ховатися та з такими легенями їздити верхи. Адаменко казав, що не кожний
таке витримає, i вирiшили ми з ним взятися за радикальнi лiки, а для цього
знайшли глухе село, куди нiякий нiмець не добiгав, поклали мене, раба
божого, на купу сiна на гарячу пiч i цiлий тиждень пiч грiли, i сiно
поливали водою.
Така там була температура, так мене парою проймало, стiльки кровi з
мене вийшло, що я вiдчув себе здоровшим i вирiшив не вмирати, а Адаменковi
подарував мою стукалку. Ми почали мiркувати про з'єднання обох наших
загонiв, тiльки не знали, як розв'язати партiйнi справи, бо мiй загiн
партiйний, а Адаменкiв не зовсiм.
Не знали вони, чим зовнi рiзниться партiєць, i признався менi Адаменко,
що вони хотiли собi на лобах повиколювати зорi, щоб не жарти були, а
справжня боротьба за свободу, i щоб кожне могло їх здалеку впiзнати. Та
потiм адаменкiвцi понаколювали собi груди, i в кожного на грудях зоря, i
це був їхнiй партiйний квиток власного взiрця. Ми постановили хлопцiв усiх
перечистити i вважати за повноправних партiйцiв.
Ви тiльки уявiть таку панораму, що Чубенко лежить на печi, крутиться на
всi боки й плюється шматками чорної кровi, пiд ним мокре сiно аж шкварчить
на гарячiй цеглi, пара густа по всiй хатi, й не передихнеш, Адаменко
зажурився коло стола, хатою проходять його бiйцi, у всiх зорi на грудях,
усi вони фанатики соцiалiзму, серед них перекинчикiв не буде, бо їхнього
партiйного квитка не сховаєш i в землю з ним ляжеш.
В головi макiтриться, стогну я на печi, як бугай, борюся за життя iз
слiпою природою, у вiконечко крихiтне бачу вулицю, дерева й далекi степи,
куриться, в моїх очах безконечна дорога. Хочеться побачити, той соцiалiзм,
хочеться дожити хоч до початку його, i я стогну ще дужче й роздираю груди.
Адаменко кладе мене горiлиць i тримає, мене трусить марення, у вiконце
видко день i людей, потiм вiконце темнiє, й надворi нiч, планета везе мене
на собi крiзь днi й ночi, цiла хата труситься вiд цього.
Ось мене несуть на марах, у вiконце я бачу, як палахкотить дерев'яна
сiльська церковка, як з обгорiлої дзвiницi падають потроху дзвони, падає
великий дзвiн, бевкає й гуде, падає менший за ним, дзеленькотить,
осипаються малi дзвони.
Я прокидаюся й слухаю, в хатi регоче Адаменко, i я дiзнаюсь, що це його
антирелiгiйна робота. Вiн переконав парафiян на зборах, що треба розiбрати
по домiвках усе церковне добро, бо, чого доброго, i нiмцi можуть його
реквiзувати, а то й рiзнi банди на церкву налетять, усе святе золото
витрусять, молись потiм на поповi ворота! Ну й розiбрали по домiвках усе,
що попало, не церква стала, а цирк релiгiї, забрали парафiяни навiть
хоругви, та потiм i почалися на селi розмови, кожному хотiлося мати золоту
чашу чи там iнший золотий посуд, словом, справа кiнчилася тим, що церкву
спалили, щоб покрити загальний грiх, щоб покрити цiле село.
Адаменко реготав собi на всю хату, i тiльки я очуняв, як ми вже мали
роботу адаменкiвської вигадки, у нього наче бiс сидiв у головi, одчайний i
гостроязикий бiс.
Я варю .ось сталь, а в мене на думцi Адаменко, i ви менi скажете, що це
дрiбнi випадки партизанського життя, але ж навкруги були нiмцi, гетьманцi,
були вороги нашого класу, i ми стояли проти них, ми партизанили до
останнього патрона. Наше життя ми несли, пiднявши високо на руках, i це
дуже важко - ходити такою стежкою, мало нас вернулося живих.
Ми билися всякими способами, i про один я вам розповiм, про бабський
налiт адаменкiвської вигадки.
Так от, у степовому селi був ярмарок, на чотири боки курiло, курiли
степовi розложистi шляхи тощо, торохкотiли тачанки, торохкотiли нiмецькi
колонiстськi фургони, дзеленчали стальними тарiлками вози степового краю.
Рiзнi тони, рiзнi звуки, кожен хазяїн свого воза по голосу серед тисяч
пiзнає, отак ми з вами пiзнаємо гудки наших заводiв, отак паровознi
машинiсти пiзнають свої гудки серед усiх гудкiв; була степова тиша на
рiвному, як дошка, таврiйському безмежжi.
На всi голоси дзвонили стальнi тарiлки на осях, перегукувався скот з
усiх кiнцiв ярмарку, людський гомiн тощо. Нiмцi ото ходять помiж возiв з
перекладачами, купують скот на гетьманськi гривнi, що їх гетьман на
машинцi друкував. Грає нiмецький оркестр їхнiх вiйськових маршiв i пiсень,
на вигонi нiмецький батальйон проходить муштру в залiзних шапках, у повнiй
викладцi, майор їхнiй на конi пузо трусить, небо, як Чорне море, над
головою.
На обрiї з'являються запiзнiлi фургони, вони котяться з чотирьох
шляхiв, на фургонах дебелi баби й дiвчата, червонi молдавськi хустки
горять на сонцi, фургони таборяться на ярмарку, зiскакують баби й
кутаються в хустки. Адаменко такий високий, а на ньому спiдницi зовсiм по
нормi, i вишита сорочка вiльно налiзла на широчезнi плечi, з паристої
дiвчини була одежа!
Бабська команда вештається мiж народом, селяни регочуть з таких бабiв,
а ми, встановивши кулемети на належних точках, поставили найкращих
стрiльцiв по садках i так ударили з усiх бокiв, що за якийсь час нiмцi
здалися на нашу милость.
Битись доводилося крiпко, це вам не гетьманцi, якi од пострiлу могли
побiгти. Нiмцi билися по повнiй програмi, їм на початку й нiяково було
тiкати вiд бабських спiдниць, а ми косили кулеметами, i це була
партизанська тактика, замаскувавшися бабами, пiдiйти на близьку вiдстань,
дiяти раптово й не дати розгорнутися для бою. Дехто й спiдницi погубив, а
Адаменко в дiвочому вбраннi увесь бiй провiв, намиста, коралiв, дукатiв
було повно на його шиї, i вiн не скинув нi одного разка намиста, не
загубив нi однiсiнького дуката. То було добро його дiвчини, яка вiддала
усе святкове вбрання милому на перемогу, а може, й на смерть.
I про другий бiй я вам розповiм - адаменкiвської стратегiї, коли ми
вдвох з Адаменком оголосили на гетьманцiв червоний терор. Тодi ми
залишились сиротами, за нас загинули нашi близькi - Адаменкова дiвчина i
моя покiйна дружина. Знайшовся був серед нас такий, що видав їх
гетьманцям, i я летiв до наших мiсць Донбасу iз загоном, забувши про
небезпеку, я поспiшав рятувати, була жахлива нiч степової бурi, на небi
мiсяць лiтав з хмари в хмару, сухi блискавки сiклися в повiтрi.
Менi хотiлося зiскочити з коня й побiгти ще дужче, та примчав я пiзно,
коло ставка, плямистого вiд нафти, я знайшов розстрiляну дружину, а в хатi
розгром i нищення. Дiвчинка моя забiгла десь у степ, i степ поглинув її.
Сiв я в хатi на пiдлогу й просидiв до ранку, i зрозумiв, що милостi нiкому
не буде, прокляв я гетьманську Україну моїм горем, вилiз на коня i не
злазив iз сiдла, доки не знищили ми цю державу з її охоронцями-нiмцями.
А зрадник, що видав наших жiнок, добре вiдчув, як помалу наближається
до нього невiдступна смерть. Потiм i трапився той другий бiй
адаменкiвської вигадки, коли ми добре побилися й вiддячили, повернули
борги, i самими процентами з тої кровi можна було втопити гетьмана з цiлим
його кодлом старого росiйського генерала.
Може, кому з вас доводилося партизанити - або хто в Червонiй гвардiї
був чи взагалi хто брав у свої руки владу на мiсцях, той, без сумнiву,
знає, якi були того часу настрої. Ми думали, що саме в нашому мiстi
крутиться центр революцiї, що на нас дивиться цiлий свiт i чекає вiд нас
такого, що його й у казках не чувано, всесвiтнього геройства,
революцiйного завзяття. А за нашим прикладом пiде вся пролетарiя, i ми не
шкодували нiчого в свiтi, перед нами сходила червона планета соцiалiзму,
на нас падали її прожектори, ми йшли, наступаючи нашiй метi на п'яти.
Нi в кого з нас не було бiльше одних штанiв та подертої шинелi. Де ми
проходили - там ставала Республiка Рад, i нас було зовсiм мало, i патрони
часом не стрiляли, i донбасiвська республiка стояла, як дитина незайманої
краси. Важкi роки пройшли над нами, i приємно тепер варити чудову сталь i
згадувати наших бiйцiв, а то нiколи було й умитися, i ми вирiшили з
Адаменком вибити до ноги цiлу сотню гетьманської варти у донбасiвському
низинному селi, поквитатися з паном гетьманом бiлогвардiйської держави за
наше невиплакане горе, на бiлий терор вiдповiсти як слiд i так далi.
I ми їх застукали, сотню гайдамацького полку iменi його свiтлостi
гетьмана Скоропадського. Ми довго йшли за ними, i не шелестiла трава пiд
нашою ходою, мало було нас для бою чи для засiдки, удень ми йшли, а вночi
дивилися на зорi й захлиналися ненавиддю. Адаменко чекав слушної нагоди,
бо для бою не кожна година годяща.
Вiзьмiть метал, i ви скажете, що його не кожної хвилини випустиш iз
мартена, i кiвш мусить бути на мiсцi, i виливницi готовi, а найголовнiше -
мусить зваритися сталь. Пустити ж людей у бiй - вiдповiдальна дуже рiч, i
коли, було, подаси знак до бою, то аж гориш увесь, i думки тисячами
пролетять у головi.
Ми свого дочекалися в одному молдавському селi, там була велика школа,
гетьманцi стали в нiй на ночiвлю, а нам того й треба було. Ми вночi
влаштували їм розваги, i нi один не вийшов звiдти живим, ми познiмали
караули, пiдперли дверi й почали кидати у вiкна запаленi вiхтi соломи, i
нам знадвору видко було, як зривалися з пiдлоги вояки, i ми їх хрестили з
гвинтiвок. На пiдлозi не влежиш, коли на голову летить запалений вiхоть, i
ми б не морочилися так довго, коли б мали були якiсь гранати.
Такий був другий бiй адаменкiвської вигадки, а звичайних боїв
траплялося дуже багато, i третя адаменкiвська вигадка була й останньою, та
до неї пройшов цiлий рiк. Нiмеччина за цей час розпочала революцiю, i їй
стало розвиднятися в темнiй головi. Вся Європа горiла в революцiйних
бурях, я залишив Адаменка у загонi за командира, загiн став до лав
Червоної Армiї, а сам я поїхав до чудесного мiста Одеси, куди кликали мене
товаришi-пiдпiльники - боротися з iноземними окупантами та
iмперiалiстичними акулами.
Iшов тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятий рiк, повний порт стояв вiйськових
кораблiв, всю Одесу подiлено на зони, тут вам була iноземна,
бiлогвардiйська Гришина-Алмазова, а далi натискали петлюрiвськi частини, i
польськi легiони строїли з себе французiв. Офiцерськi бiлi частини билися
з українськими, у кожнiй зонi була контррозвiдка, всi контррозвiдки не
забували нас i соннi, життя було революцiйне й пiднесене, ми ходили всi по
ниточцi над смертю. Ще забув я сказати, що була в мiстi й бандитська армiя
Мишки Япончика, кiльканадцять тисяч озброєних нальотчикiв, їм було вигiдно
строїти з себе революцiонерiв, i вони влаштовували скаженi екси на вулицях
Одеси, а розраховувались за екси ми, бiльшовики, i все, що траплялося в
мiстi, клалося нам на карб.
Контррозвiдки розривалися, шукаючи нас, i в такому перепльотi точилося
наше партiйне життя тодiшньої Одеси, та ми не кидали дiла, у нас склалася
iноземна колегiя, працювала пiдпiльна друкарня у одного рибалки, батька
мого товариша Половця. Ми знайшли дорогу на вiйськовi французькi кораблi,
ви чули з газет про бунт на крейсерi, одно слово, було зроблено шматочок
роботи, не менi цим хвалитися i не вам про це слухати. Загинуло чимало
пiдпiльних товаришiв, а менi пощастило викрутитися, хоч не ховався я й не
заривався з хоробрiстю, у пiдпiллi головне - дисциплiна й витримка, там
твоє життя всiм належить, i ти мусиш ризикувати рiвно настiльки, наскiльки
дозволить комiтет.
Залишився я живий i пiшов знову до свого загону, бо обрiї раптом
потемнiли, i чорнi хмари насунулись на наш радянський берег, а простiше
кажучи - почався наступ денiкiнських армiй на Москву. Нашi загони Червоної
Армiї вiдходили на пiвнiч, буржуазiя в мiстах мало дзвонiв не порозбивала
з радостi й молебнiв, година була пiдходяща, i ми знали, що помилування не
буде, всю Росiю повернуть генерали на царську в'язницю.
Я знайшов мого Адаменка на фронтi, вiн командував красивим полком, i в
його полку не було двох однаково зодягнених бiйцiв. Зустрiч наша була
невесела, i довго ми думали, що нам робити, а потiм порадилися де слiд
було, забрали з полку потрiбних донбасiвських людей та й пiшли з Адаменком
до денiкiнцiв у тил, на наш курний i милий Донбас, на його балки й степи,
i ми добре там походили!
Скiльки вугiлля ми не дали денiкiнським паровозам, заводам не дали
лагодити машини й зброю, ми партизанили цiлим Донбасом, i кожне селище нас
годувало, кожен завод нас ховав, кожна шахта нас знала. Сонце донбасiвське
грiло, боїв було чимало, i нам ставили рiзнi пастки, ловили по всiх
кутках, i нарештi довелося їм зняти з фронту дроздовський офiцерський полк
i кинути на нас, i тут трапився третiй бiй адаменкiвської вигадки.
Коли знаходиться у деяких хлопцiв невстояна кров, i їм хочеться писати
рiзнi оповiдання про нашу громадянську вiйну, i вони пишуть перами й
олiвцями, як навiженi, - вони бачать, як ми, голi й босi, женемо озброєнi
армiї ворогiв, як офiцерськi полки кидають зброю i просять пардону тiльки
через те, що так хочеться молодому писуновi. А нам, що куштували тiєї
водички, щемить серце, хочеться лаятись, нам досадно, бо таких ворогiв не
слава й побороти, нам же не з неба щастя летiло, ми його важко й трудно
здобували, i офiцерськi полки з одчаю билися криваво i як годиться. I тим
бiльша честь нашим бiйцям, що вони били такого завзятого ворога, що вони
перемогли таку силу ворогiв.
Офiцерський дроздовський полк був у повнiй формi, там полковники були
за взводних, а капiтани й поручики билися, як простi солдати, i командував
ними донський хорунжий, що за рiк зробився генералом. Коли прислали на нас
той полк, значить, ми добре їм дошкулили, i, потерпаючи перед таким
ворогом, ми тiшилися, що здiбностi нашi вiдзначено, на нас вийшла краща
ворожа частина.
Ми з Адаменком двi ночi сидiли в солянiй шахтi, радилися, сперечалися й
вираховували, в Адаменка був гострий розум, план того бою цiлком постав у
його головi, я лише коригував i переводив на практичнi рейки. Дроздовський
полк тим часом мацав мiсцевiсть, до них ходила рiзна тамошня наволоч, з
усiх куткiв збиралися вiдомостi, i нашi люди ходили до них виказувати й
плутати карти.
У їхньому штабi кипiла робота, вони спробували навiть загравати з
робiтництвом, це були не тi офiцери, що пиячили по тилах та спекулювали,
та пiдривали їхнiй фронт, це був бойовий полк фанатикiв монархiзму,
оскаженiлi захисники капiталiзму. Вони пиячили так, щоб цього не бачило
населення, вони нищили наших товаришiв таємно та без галасу, вони удавали
з себе овець, та були вовками, i по-своєму вмiли служити своєму чорному
класовi. Нам довелося з ним стати вiч-на-вiч, з цим дроздовським
офiцерським полком, i дiло випало нам, признатись по правдi, дуже
вiдповiдальне.
Ви знаєте донбасiвськi степи й степовi яруги, часом рiчечка протiкає в
низьких берегах, в очеретах, в осоцi, i стоять велетнi металургiї, курять
домни й коксовi печi, бiля шахт терикони, як пам'ятники про кiлькiсть
людської працi пiд землею. Треба було вишукати серед цiєї тiсноти потрiбну
долинку, по якiй би протiкала рiчка та були б очерети й iнша висока трава,
до такого мiсця треба було пiдводити рiзними хитрощами денiкiнцiв i там
зiткнути їх з тим, iз чим ми їх зiткнули.
Це була вища партизанська вмiлiсть, регулярна частина з цим, мабуть, не
впорається, ми розбили наш загiн на двi половини, роз'їхалися на
призначенi мiсця й почали робити галас. Дроздовцi теж розбилися надвоє, i
почався триденний бiй партизанської тактики. Правильно каже наука, що
легко накреслити план, та тяжко виконати його, i каже, що перейти льодовий
потiк по шию у водi i по гострих камiннях - трохи нагадує труднощi, якi
постають у командира пiд час виконання плану.
Ми з Адаменком були коло наших окремих загонiв, ми умовилися зустрiтися
у певний час i на певному мiсцi, ми три днi вiдступали з боєм i пильнували
того, щоб вiдступати туди, куди нам треба, а не туди, куди ворог пожене.
План у нас був дуже нахабний, i вiн провалився б за iнших обставин.
Ми з Адаменком поволi зближалися й зближалися, дроздовцi йшли за кожним
з нас, нашi загони весь час меншали, ми розпускали своїх бiйцiв - ви потiм
побачите, для чого. Швидко казка кажеться, та не швидко дiло робиться, i
одного прекрасного пiдвечiр'я ми з Адаменком та лiченi люди з наших
загонiв зустрiлися в одному мiсцi, i то було не те мiсце, про яке ми
вмовлялися, проте i його можна було використати. Була долинка, рiчка й
очерети, i ви розумiєте, що з обох бокiв наступали дроздовцi, а нас була
жменька помiж ними. Ми залишили кiлькох охотникiв на правдиву смерть, самi
ж подалися очеретами вбiк i вчасно вискочили з мiшка, знайшли кiлометрiв
за два наших хлопцiв i пiдмогу з найближчих шахт, стали чекати наслiдкiв.
Дроздовськi частини наступали одна на одну, i кожна думала, що
натрапила на нашу бiльшу ватагу, а мої кулеметники пiддавали жару на
обидва боки. Сутенiло, з обох бокiв розпочалася серйозна стрiлянина,
стрiльцi вони були добрi, клали однi одних наповал, була вечiрня пора,
сонце зайшло за куряву, i доки вони добрали, що самi з собою б'ються, ми
пiдiйшли з флангу й допомогли їхньому горю. А там настала нiч, i третiй
бiй адаменкiвської вигадки скiнчився, сам Адаменко дiстав кулю в рота,
вона пробила язика й вийшла десь коло потилицi. Я одвiв його до знайомого
лiкаря в лiкарню, а сам, глибоко зворушений, став ходити округ лiкарнi й
чекати ранку та оббивати нагайкою листя на деревах.
I на ранок я пробрався до Адаменка, вiн був сам у фельдшерськiй кiмнатi
i в лiжку не лежав. Я побачив, що вiн ходить по кiмнатi з кутка в куток,
це був велетень майбутнiх днiв i не дрiбної породи, голова вся в бiлому,
видко лише нiс та очi, i я затрепетав - якi вони були червонi й страшнi.
На лiжку лежала дiвоча сорочка й спiдниця, коралi й намисто його
небiжчицi, вiн побачив мене i нiби хотiв заговорити простреленим язиком та
махнув рукою, щось, мов сльоза, закрутилося й заблищало в його оцi.
"Нiчого, ще наговоришся, - сказав йому я, - ми тобi телячого язика
пришиємо", а в самого аж крутить у серцi, не дуже веселi виходять мої
жарти.
Вiн пiдiйшов до стiни й став писати на нiй пальцем жахливi слова про
неминучу суку-смерть, яка його хоче задушити в лiжку, та вiн на лiжко не
ляже, хай вона прийде до нього до стоячого, i рiзнi прокльони. Я
вiдповiдав йому теж пальцем по стiнi i вголос проказував свої написанi
слова, i про що ми говорили - вам не цiкаво. Потiм ми потисли один одному
руки, i я вийшов перебалакати -з лiкарем, а коли повертав назад, почув
пострiл з моєї стукалки, i Адаменко стояв посеред кiмнати, з грудей, як iз
чопа, била кров, в очах у нього було порожньо, i вiн упав на пiдлогу.
I далi продовиiуйте мiтинг без мене, Федiр Iванович глянув сюди раз i
другий, iду вже, Федоре Iвановичу, iду до мартена, i хай це буде останнiй
раз, що я на роботi промову сказав. П'ять рокiв стоїть наша держава,
варитимемо сталь всiх сортiв, любитимемо нашого Ленiна, хай живе завзятий
невiдступний шлях до соцiалiзму, слава нашому Донбасовi й вiчна пам'ять
загиблим бiйцям!
1932-1935, Харкiв
[1] Гирилиця - вервечка, низка.