Яновський Ю.. Вершники

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



ПОДВIЙНЕ КОЛО

Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали
один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок,
а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко
перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. "Рубай, брати, бiлу кiсть!"
Пил спадав. Дехто з Андрiєвого загону втiк. Дехто простягав руки, i йому
рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали
шаблею обличчя, падав до землi i їв землю, захлинаючись передсмертною
тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем.
Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанiївкою. Небо округ
здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном
добровольчої армiї генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй.
Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець
Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i їх кружляв задушливий шторм
степу. Був серпень нечуваного тембру.
"Сюди веди!" I пiдводили високих степовикiв, i летiли їхнi голови, як
кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них),
дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як
пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме,
броду!"
Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Овсрка пiдвели Андрiя.
"Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрiй не похнюпився, поранену руку
заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" - "Ну,,
що? Допомогли тобi твої генерали?"
Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина
чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими
очима. "А жити тобi хочеться? -питав Оверко. -Коло нашої Дофiнiвки море
собi грає, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивляється, чи не йде
скумбрiя, пам'ятаєш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?"
Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку,
нiби гукаючи своїм болем на помiч, а це вiн тамував кров з пораненої руки.
"Ну й цирк!" - гукнули Оверковi хлопцi,, неподалiк заiржав вiд болю кiнь,
кружляючи на мiсцi, спека й задуха упали на степ, i на обрiї стояли
блакитнi вежi пiвденного неба.
"Петлюрiвське стерво, - сказав Андрiй, - мать Росiю продаєш галичанам!
Ми їх у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма". Оверко
засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрiя
шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й
дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед
братом Оверком, готовий до всього. "Що тобi оце згадується? - допитувався
переможець. - Одеса чи Очакiв?" - "А згадується менi, згадується батько
Половець i його старi слова..." Оверко перебив, подивився на пiвденний
захiд. "Майстро вiятиме, - сказав вiн, - коли б дощу не навiяв..." - "I
його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують
згоду".
"Ну й цирк! - гукнуло Оверкове козацтво. - Кровi з нього, як з бугая,
це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому
одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!"-"Цирк?
-перепитав Оверко. - Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще
троє рiд носять. Рiд - це основа, а найперше - держава, а коли ти на
державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубає, он як!"
"Ну й цирк!" - гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на
сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу
намiрився вiяти майстро. "Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую
згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь".
"Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм'ям великої Росiї-матiнки, од
Варшави до Японiї, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i
згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину..." - "Та
рубайте його, козацтво!" - скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли
переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстре, i стояли нерухомо вежi
степового неба.
А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бiнокль на
море, виглядає вiтру чи хвилi, шукає на водi буйки над сiтками, i йому
згадується син Андрiй. "Доброго бiнокля привiз, Андрiю". Над морем устав
силует пiдпрапорщика росiйської армiї, поверхстрокового вояки за вєру,
царя i отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася
шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з
хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не
сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий
Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiшає до берега.
Шаланда добре помiтна. Половець лягає на землю й дивиться з землi. В
шаландi п'ятеро. Видко, що "Ластiвка". На кормi людина .без кашкета. Троє
ознак збiгається. Далi буде: "Чи є у вас скумбрiя зелена?" - "А вам ночi
мало?" Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в
море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позiскакували, вiдбувся
дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися
контрабандистськi справи сина Панаса. "Може, динамiт?" - "Ще дужче за
динамiт!" -засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Iванiв товариш
пiзнав, осмiхнувся до старого: "Рибалиш, гвардiя, а твiй Iван з бiляками
б'ється?" - "Яка я гвардiя, я рибалка". - "Чубенко, поясни йому, що тепер
вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче". Iванiв товариш узяв Мусiєву
руку: "Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт є,
пролетарiя всiх стран, соєдиняйсь", - та ляснув старого по руцi, аж берег
загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море
почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, "рокотить,
невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстре зiрвався десь iз не наших
гiр".

"Майстре десь зiрвався", - сказав Оверко Половець i оглянув степ,
обставлений блакитними вежами неба.
Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища
стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався
пiвденно-захiдний вiтер.
Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом,
вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан,
прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися
конi. I смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою
задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн
пiд подувом майстра.
Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили
вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до
зброї! по конях! кулемети! махновцi!", а тачанки обходили з флангiв,
четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею,
мов хури демонiв, i строчили кулемети.
У пилюцi, як у_ туманi, блискали пострiли, груди розривала спека,
майстро дмухав невiрно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, "наша
бере, i морда в кровi", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий
грiм прогуркотiв, "роби грязь!" - почулася команда Панаса Половця, раптом
зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил.
Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй
закiнчився раптом, як i почався.
Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в
нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн
ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутнє життя, i Панас Половець
пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка.
"Зустрiлися, браток! -трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. - Там
i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки
вони кiнчать битися, а вони й кiнчили - один, мертвий, а другий кволий, ну
що - України тобi хочеться?"
Оверко не пiдвiв очей. На конi, чорний вiд пороху, пiд'їхав
чотирнадцятирiчний Сашко Половець. "Дай я його домучу!" - "Дурню, це
Оверко". Сашко зблiд, зiскочив з коня, пiдiйшов до брата, взяв його рукою
за пiдборiддя й пiдвiв йому голову. - "Оверку, горе моє", - сказав вiн
голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й
застогнав.
"Махновський душогубе, - тихо сказав Оверко, дивлячись собi на ноги, -
ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах iз
ножем за халявою". Панас стояв кремезний, мов дуб, i реготав. Сашко
витирав з обличчя братову кров i хапався за зброю.
"Iменем батька Нестора Махна, - реготав Панас, - призначаю тобi суд i
слiдство. За вбивство рiдного брата Андрiя - утопити в морi, за пiдтримку
української держави на територiї матерi порядку анархiї - одрубати
голову". Оверко ще виплюнув жменю кровi, хмара на пiвденному заходi
катастрофiчне росла, майстро поволi перелiг на грего - протилежний вiтер,
грего пiдганяв хмару з усiх бокiв, вiн тирлував її, збивав докупи, мов
отару, i чувся приглушений гуркiт, сонце палило, "дайте пити", - сказав
Оверко.
Обвiв очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипiло зло
уключ, вiн спинив його i мовив: "Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не
буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотiв грiм близького
дощу. Панас Половець замислився, "рiд наш рибальський, на морi
бувальський, рiд у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархiю
несемо на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а
вiльне спiвжиття?"
"Проклинаю тебе..." - "Почекай проклинати, я, вiльний моряк батька
Махна, даю тобi хвилину, а ти подумай собi i помiркуй, здохнути завше
встигнеш, чи правду я кажу, хлопцi, здохнути вiн устигне, та, може, вiн
нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий i проклятий, дарма що
по просвiтах в Одесi на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов,
правду я кажу, брате?"
"Проклинаю тебе великою ненавистю брата i проклинаю тебе долею нашою
щербатою" душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в свiт, у ясний
день..." Оверко не зводив очей i не бачив своєї смертi, вона вилетiла з
Панасового маузера, вибила Оверковi мозок на колесо, блискавка розколола
хмару, слiдом ударив грiм, "дощем запахло, хлопцi, по конях!" За кiлометр
постала сiра висока пелена, там iшов дощ, до сонця пiдсувалися хмари, степ
потемнiв, земля нiби здригалася, чекаючи дощу, грего рiвно дмухав у
височинi.
А над берегом моря походжає старий Половець, вiн думає думу, дивиться в
бiнокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговiй печерi йде робота.
Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що
не встигаєш i папiр пiдкладати. А паперу цiла купа, на весь берег
вистачило б курити, i є собi по-нашому, а є такою й он такою мовою, для
французьких матросiв та грецької пiхоти. Хто зна, по-якому вони там
говорять, на всiх треба настачити, бо знову ж - ревком. Гострi рибальськi
очi побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси - людину. У бiноклi
вона стала солдатом. Iз степу показалася друга постать. У бiноклi вона
стала солдатом.
Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, вiдiйшов
далi по берегу, заходився коло сiток на приколах, солдати наближалися. Над
Одесою йшов дощ, Пересип був у мряцi, на рейдi димiли крейсери й
мiноносцi, солдати наближалися. Грего посiвав море дощем, тiльки чомусь не
видно патруля, може, вiн потiм прийде машиною або моторкою. Стара
Половчиха десь в Одесi на базарi, хiба з тої риби проживеш; солдати
наближалися. Вони йшли рiвним вiйськовим кроком, вони сунулись, як на
магнiт, Половець для чогось помацав свої кощавi руки. Вiн був середнiй на
зрiст i завжди дивувався, коли велетнi сини оступали його, мов бiр;
солдати наближалися. Це були iноземцi, i один з них пiдiйшов перший.
Половець удав, що нiчого не бачить, - "по-якому ти з ним говоритимеш?"
Солдат пiдiйшов щiльно - чорнявий i тендiтний, - "по-якому ти з ним
говоритимеш?" - "Скумбрiї зеленої", - почув Половець. -"А вам ночi мало?"
- не думаючи, одповiв паролем рибалка, серце в нього з радощiв закалатало,
як замолоду, вiн обняв солдата, над Одесою спускалася завiса прикрого
дощу, море було аж чорне.
"Закопати треба, - сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого
Оверка, - клятий був босяцюра". Дощ дрiбно сiк, двi тачанки поставлено
нещiльно поруч, мiж тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши,
шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Пiт котився, як дрiб, вiн
був важкий i дебелий - цей четвертий Половець, колишнiй моряк
торговельного флоту й контрабандист.

Сашко скулився на тачанцi коло кулемета, вiн забув за дощ, йому
мрiялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та
навкруги море, i можна скупатися й не чекати кулi, i сiтки сохнуть на
приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого
вiн взагалi пiшов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий
ходить, а не вiн, Сашко, - таке кляте Половецьке насiння!
Панас сопiв, викидаючи з ями землю, вiн грався лопатою, як iнший
виделкою, "ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рiд зневажив!"
I похорон вiдбувся. Дощ напинав свої вiтрила, над степом зрiдка
пробiгав вiтер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця
бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готової
могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак
плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ не вгавав.
I тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор
кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем. Ляснули
першi пострiли, а Панас уже сидiв на тачанцi, крутив на всi боки кулемета.
Сашко подавав йому стрiчки, тачанки пiшли врозтiч, кiннотники розбiглися
вмить, "здавайся! кидай зброю! червонi! червонi!" Та тiкати було нiкуди,
Iван Половець заганяв їх на спiшену кiнноту, заганяв їх на кулi, i треба
було вмерти або здатися, i Панас заплакав од безсилої лютi. Вiн скочив на
чийогось коня, кiнь пiд ним упав, вiн сiв на коня з тачанки, "хлопцi, за
мною! махновцi не здаються!", спробував пробитися крiзь Iванiв фланг,
загубив половину людей, дощ лив безперестанку, конi сковзалися, Iван
Половець посилив натиск, i махновцi здалися.
I дощ, витрусивши безлiч краплин, посунув свої хмари далi, збирав до
себе всi випари i перешиковував хмаровище, вiдганяв хмарки тендiтнi,
оболоки прозорi, залишаючи темних, плiдних, дощовитих, надiйну пiдпору й
силу.
Панас Половець стояв перед братом Iваном та його комiсаром Гертом, усi
кулi поминули Панаса, вiн стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний,
без шапки, довге волосся спадало на шию, високий i дебелий, стояв вiн
перед сухорлявим Iваном.
"От де зустрiлися, Панасе", -сказав Iван i перемовився кiлькома словами
з Гертом. Полонених зiгнали в купу, стали збиратися звiдусiль переможцi, з
iнтернацiонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги
рiвний степ, i потроху пiдносилися слiдом за хмарами блакитнi вежi
степового неба.
Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простiр. Сашко
пiдiйшов, сiв коло нього на землю, обличчя в нього було бiле й ввесь час
смикалось, "та тут i Сашко", - посмутнiв Iван, а Панас раптом закричав з
усiєї сили: "Проклятий байстрюче, пiдземна гнидо, вугляна душе! Наймит
Ленiна й комуни, кому ти служиш, комiсарська твоя морда?!"
"З тобою мова буде потiм, - сказав Iван, - а я служу революцiї,
iнтернацiоналу", - i, ще перемовившися з Гертом, мовчки пiдiйшов до купи
полонених, оглянув їх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну
деталь на браковцi, пройшовся раз i двiчi й почав говорити:
"Хлопцi, - сказав Iван, - от i скiнчилася ваша служба. в зрадника й
бандита батька Махна. I з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з
ним рибалки, батьки нашi рибалки й увесь рiд. Слова мої простi й
некрасивi, та ви зрозумiєте мене й так, бо скрiзь по степах судяться зараз
двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiдступаємо ми перед кривавим
царським генералом Денiкiним, пробиваємось на Київ, i, вiдступаючи, б'ємо
ворогiв, не даємо пощади. От i ви, серед вас є, певно, i обдуренi бiдняки,
ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, - ставайте поруч битися за
правду бiдних. Бiдняки й трудящi будуть з нами, i всi, як один, до
перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армiя!"
Герт подав команду, трохи людей одiйшло лiворуч i стало, а решта пiшла
купою геть, нешвидким кроком пiшла геть, всi очi дивилися на них, i
панувала мовчанка. Купа одходила далi й далi, вони прискорювали кроки,
дехто став пiдбiгати, один вирвався з купи й побiг, за ним другий, третiй,
уся купа побiгла, як отара овець, побiгла щосили, не оглядаючись, тiкаючи
вiд смертi. Тодi Iван Половець наказав приготувати кулемети. За його
знаком кiлька кулеметiв почало стрiляти, i кулемети спинилися, коли
завдання було виконано.
Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що їх
вiн збирав зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло
в головi дитинство й дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах
материної одежi, неосяжний простiр моря. "Це - близько смерть", - подумав
i звернувся до Iвана з тим словом, що чув його вiд Оверка: "Чи чуєш,
Iване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому
браття милують згоду".
"Рiд наш роботящий, та не всi в родi путящi. Є горем горьованi,
свiдомiстю пiдкутi, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвiдомi,
вороги й наймити ворогiв. От i бачиш сам, що рiд розпадається, а клас
стоїть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс".
"Проклинаю тебе, - закричав Панас в агонiї, - проклинаю моєю останньою
хвилиною!" Вiн вихопив з-пiд френча маленький браунiнг i пустив собi в рот
кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився,
як сухий лист, гримнув об землю, i розлетiлася з-пiд нього мокра земля.
"Стрiляй i мене, - сказав Iвановi клятий Сашко, - стрiляй, байстрюче".
- "Бiсової душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба, що
виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт
осмiхнувся.
На степу пiд Компанiївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека,
потiм вiяв рибальський майстро, ходили високi, гнучкi стовпи пилу, грего
навiяв тривалого дощу, навiть зливи, а помiж цим точилися кривавi бої, i
Iван Половець загубив трьох своїх братiв, - "одного роду, - сказав Герт, -
та не одного з тобою класу".

ДИТИНСТВО
Перекопська рiвнина починається за Днiпром, на пiвдень вiд Каховки,
смуга пiскiв тягнеться вздовж рiки з пiвденного заходу, незайманий степ аж
до Мелiтопольщини, на пiвднi - Чорне море, i Джарилгачська затока, i саме
мiсто Перекоп на вузькому суходолi, що завжди правив за ворота до Криму.
Рiвна, безмежна просторiнь (як на масштаби двох людських нiг), гола
рiвнина без рiки, без дерева, окремi села й хутори стоять рiдко, сонце
велике й пекуче котиться на небi i поринає за землю, мов за морську
поверхню, небо не синє, як за Днiпром, а кольору нiжних блакитних перських
шовкiв, небо Криму над степовим безмежжям.
Той дикий степ був полем бою на гранях багатьох епох, i це не заважало
перекопськiй рiвнинi пишно зацвiтати щовесни i вигоряти на лiто, мокнути
восени i замерзати на зиму, тодi по нiй ходили лютi й проклятi хуговiї, а
по селах плодилися степовики, i один iз них народився в цьому степу, до
Перекопа - п'ять годин ходи; i рiс серед степу, а його смалило сонце та
обпiкав вiтер, i завше йому хотiлося їсти, бо народився в бiднiй хатi, i
першим спогадом дитинства був степ.
Комусь, не степовиковi, не зрозумiло, як живуть люди на голiй, порожнiй
рiвнинi, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло
якої був за няньку, степ простелявся перед ним, як чарiвна долина, на якiй
пахне трава, пахнуть квiти, навiть сонце пахне, як жовтий вiск (ось
вiзьмiть лишень потримайте на сонцi руку й понюхайте її!). I скiльки
всiляких ласощiв росте на степу, яких можна попоїсти, i потiм приблукати
до батька, що пасе ватагу панських овець, мов вiйсько, а батько дасть
шкоринку з хлiба й маленьку цибулинку та солi до неї.
На степу росте багато їстiвного зела, треба лише знати, яке з нього
можна їсти, щоб, бува, блекоти не вхопити чи жаб'ячого маку, а рiзнi там
брандушки, або козельцi, або молочайник (не той, що по толоцi росте), або
пасльон та дикий мак, - це все неабиякi ласощi, степовi гостинцi. I степом
можна йти безвiсти i лягти на землю, прикласти вухо до землi - то тiльки
вмiй прислухатися - шумить i гомонить, а коли лягти горiлиць i вдивитися у
глибоке небо, де пливуть хмарки на синьому повiтрi, тодi здасться, що сам
летиш у небi, одiрвавшись вiд землi, розсуваєш руками хмари, ростеш пiд
синiм повiтрям i, вернувшись на землю, бачиш - скiльки живих друзiв у тебе
в степу.
I жайворонок, що загубився в небi, спiваючи жайворонисi, i орел, що
повис на вiтрi, ледве ворушачи кiнчиками крил, виглядає здобич, чорногуз
бродить по травi, як землемiр, ящiрка перебiгла обнiжок - зелена, мов
цибулиння, дикi бджоли гудуть за медом, ховрашок свистить, цвiркунцi -
одно пиляють у свої скрипки, наче сiльський швець на весiллi.
I хочеться знати, куди падає сонце, кортить дiйти рiвним степом до краю
землi й заглянути у прiрву, де вже чимало назбиралося погаслих сонць, i як
вони лежать на днi провалля - як решета, як сковороди чи як жовтi п'ятаки?
Малий чабанець (що може вивчитись на чабанчука й вийти на чабаненка i,
нарештi, заступити батька-чабана) повертається смерком додому. Його
перестрiває друг, повiдає, як дратувалися мати i як заходилося плачем
немовля, котрого покинув Данилко, i мати, мабуть, битимуть, та не треба
цього боятися, ось пiдемо вдвох до вечерi й повечеряємо, а при менi вона
не битиме, i потiм воно й не болiтиме, коли гаразд наїсися, то, виходить,
треба добре наїстися i нiчого не боятися. Вони йдуть удвох до хати i
заходять на подвiр'я, правнук Данилко i прадiд Данило, старе, як мале,
казали люди, бачивши їх, i пiд хатою стоїть сирно, а на ньому розкiшна
вечеря: кислий-прекислий сирiвець та ячнi коржi.
I до прадiда прийшовши, котрий спав у повiтцi, Данилко витирав сльози,
бо мимоволi набiгали на очi, добре б'ється ота клята мати, друга б уже
пересердилась за цiлий день, "болiло? - питав прадiд Данило, - а ти не
зважай, бо вона господиня i гiрко працює, вона нас годує, то хай i б'є, а
батько твiй ледащо й п'яниця, його знову проженуть од ватаги, то не
вилазитиме з корчми, хлопець гордий i нiкому не поклониться, а людям треба
кланятись i решпекту давати, iнакше не проживеш, житимеш, як оце я, серед
степу голий, серед людей голодний". Та Данилко спав, притулившись до
прадiда, спав без усiх отих мислей, що приходять з роками, спав, як трава,
що нахиталася за день.
I всi весни його дитинства складалися в одну, прадiд стояв, мов
знатник, що знає всi веснянi тайни, вiн здавався Данилковi господарем
степових звичаїв. I щороку весна приходила краща й дужча, починав її
бабак, що прокидався на Явдоху до сходу, сонця й свистiв.
Прадiд примiчав, звiдки в цей день вiтер, коли з Днiпра - риба
ловитиметься, коли iз степу - добре на бджоли, коли з низу - буде врожай;
а побачивши першу ластiвку, треба було кинути на неї жменю землi - "на
тобi, ластiвко, на гнiздо!", ластiвки не летять у вирiй, а, зчепившися
нiжками, зимують на днi моря, рiки чи криницi.
Далi з'являвся голубий ряст, а прадiд наказував зiрвати його швиденько
i топтати, приказуючи: "топчу, топчу ряст, дай, боже, потоптати й того
року дiждати!", а хто не встигне - тому на той рiк рясту не топтати, на
лавi лежати, i ряст у Данилка був дивним тройзiллям, i казав Данилко за
всiма, коли хтось трудний одужував, - "о, вже вилiз на ряст!"
А перший грiм, цей весняний будило, пiсля нього земля розмерзається до
краю, а дiвчата бiжать стрiмголов умитися з криницi i втертися червоним
поясом - на красу, а хлопцi беруться за рiг хати й силкуються пiдняти - на
силу, i тiльки пiсля першого грому вечеряють надворi, а не в хатi, о
перший грiм весни!
На сорок святих, коли день порiвняється з нiччю, у школу вчительцi
треба нести сорок бубликiв, по хатах печуть пшеничнi жайворонки iз
дзьобиком i крильцями, всi дiти в школi ласують цими жайворонками, а в
Данилка жайворонок iз ячного тiста, i мати плакали, не маючи й жменi
пшеничного борошна. Данилко не розумiв такого смутку i з гордiстю
показував усiм у школi свого бравенького жайворонка, вiн тюрлюнчав за
нього i робив йому гнiздечко, а крильця були ловкенькi, о, та мати вмiє
зробити жайворонка, мiж усiма жайворонками - вiн справжнiй жайворон! А
всерединi у ньому запечено травинку, i вона солодка, як мед, багатшi
школярi давали вже за нього й бублика городського, та ба, хiба в городi
бачили коли-небудь такого жайворонка?
Данилко поклав його перед себе на партi i, пишучи у зошит, одно
милувався iз свого укоханця, що сидiв бiля каламарця, мов живий, i скоса
поглядав на Данилкiв важкий труд, i справа кiнчилася тим, що Данилко
вiддав свого жайворонка аж за п'ять пшеничних i понiс додому за пазухою: i
мама скуштує пшеничного жайворонка, i дiд Данило, i п'яничка-батько, i
вiн, Данилко, та й сестра Вустя посмокче одного, бо зубiв у неї ще ж
немає!
А на теплого Олекси сусiда виставляє з льоху бджiл на сонце, i вони як
не подурiють з радостi, вилiзе тобi таке кволеньке з колоди, обiгрiється
на сонцi й лiтає-лiтає, аж очi заболять на нього дивитися, i швидко цiлi
рої лiтають над пасiкою, а сусiда кадить ладаном, i десь незабаром
приходить середохресний тиждень, коли пiст перед великоднем ламається
надвоє, i кажуть старi люди, що чути буває хруст.
У хатi холодно i немає хлiба, тiльки перепiчки та кислi буряки, мама
поставили Данилка у куток i молять богу: проказують молитви, щоб Данилко
їх повторював, а Данилко все прислухається, чи не хрусне ота