Страница:
— Саме так! То ви знаєте ці місця? — звів догори брови Юрко.
— Прецінь я тут народився…
— Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, — здогадався Гриць.
— Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить з ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…
— Презервативами, — нагло втрутився Немирич.
— Не пригадую, чи й презервативами також, — знизав плечима доктор Попель. — Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маєте проблеми з презервативами?
— Позаяк ми їдемо на свято Воскресаючого Духу, то маємо, — щиро сказав Штундера. — Там, знаєте, буде повно гарних незнайомих дівчаток…
— О, то прошу собі взяти, — і з тієї ж магічної кишені з'явилися два охайні «дум-думи». — То не є жадна проблема…
— Що б ми без вас робили, пане Попель? — люб'язно зашкірився Немирич. — Але повернімося до Ринку. Чи не підвезете нас просто на нього? Там о восьмій ми стрічаємося з друзями…
— Дуже радо, хлопці.
— Ми запрошуємо вас назавтра на вечір поезії, де будемо читати, — додав Гриць, водночас наповнюючи кишені канапками і крекерсами з паперових торбинок.
— Дуже радо прийду. Дякую за запрошення. Дуже мені мило.
Проминувши акведук і відразу за ним придорожнє кафе «Колиба», «крайслер» плавно, як для своєї комплекції, зробив останній поворот на Чортопіль, ще за кілька хвилин на схилі праворуч виникла готична садиба Лянцкоронського.
— Не знаю, як тепер, — заговорив після деякої мовчанки Попель, — але в мої часи там, за Лянцкоронськими, були препишні ожини. Я малим хлопцем ходив їх збирати. Там я перший раз був з панною…
— І взули її? — поцікавився Юрко.
— Прошу?
— Він питає, чи відбувся коїтус, — пояснив Гриць.
— О, ви аж таке хочете знати! В неї були такі трохи заячі передні зуби…
— І це вам перешкодило? — розуміюче спитав Юрко.
— Нє, але якщо казати відверто, я її не любив.
— А як ви взагалі ставитеся до жіноцтва? — глибокодумно поцікавився Гриць.
— Волію з ними мати суто, як у вас кажуть, ділові стосунки. Вони можуть дуже багато в цьому житті. О, вже Чортопіль!.. Ви собі навіть уявити того не можете, що для мене цей Чортопіль! Ці старенькі вілли з диким виноградом, ці мури, ці вежі з маленькими віконечками, ці гори, які звідусюди видно, цей домініканський костел. Зараз, якщо не помиляюся, просто по цій вулиці, а тоді скрутити направо — і вже будете мати площу Ринок. Ага, нє, перепрошую, другий скрут направо, бо перший приведе до церкви Воскресіння…
— Пане Попель, маєте чудову пам'ять, — похвалив Гриць.
— Скільки ж вам років? — пішов навпростець Юрко.
— Я не є молодий і не є старий, хлопці. Я вічний. Як, зрештою, і ви. Площа Ринок, прошу дуже! Тамті не на вас чекають? Гадаю, ми ще побачимося, вельми вдячний за товариство, було дуже приємно, веселих свят!..
— Веселих свят, старий мудаче, — сказав Немирич, коли величний «імперіал» уже від'їхав від них, і по цих словах розглянувся довкола.
На площі йшли останні приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися помости, прикрашені стрічками, гірляндами і лампіонами. Багатоголові юрмиська вже прибували сюди зі свічками, масками й прапорцями.
— Он вони стоять, уже чекають, — кивнув Гриць у напрямку пам'ятника першим комсомольцям, що бовванів серед площі.— Слухай, Мартофляк знову жінку припер… Хому, як завжди, не впізнати… А то що за свинський бльондин з ними?..
Білинкевич — а саме так назвався свинський бльондин, інструктор Чортопільського міськкому комсомолу, член ОРГКОМІТЕТУ, який зустрів на вокзалі Хомського, офіційний хлопчина в радянському костюмі і при краватці, майже мажор, — пропонував усім негайно йти поселятися в готелі «Синьогора», де для учасників свята, за його словами, замовлено місця, але товариство не схотіло його навіть слухати, оскільки в шаленій голові Немирича виникла ідея пива.
— Ми не можемо просто так піти, не спробувавши тутешнього пива, — заявив Юрко. — Це все одно, що навіки зганьбитися, вкритися неславою, показати ворогові спину, зрадити самих себе, накласти в штани. Зрештою, ми маємо певні моральні обов'язки перед самими собою!
Усі інші гаряче підтримали його, за винятком Мартусі, яка дещо закопилила губку, але оскільки її дорогоцінний Мартофляк енергійно схвалив ідею Немирича, змирилася й рушила слідом за друзяками до гостинно розчахнутої пивнички «Під оселедцем», що знаходилася тут-таки, на Ринку, в одному зі старих купецьких підвалів.
Зійшовши на саме дно крутими слизькими сходами і продершися крізь густий задимлений ліс пияків, що їх о цій порі у пивничці було більше як завше і кожен з яких не забув обмацати Марту липким вологим поглядом, друзяки все-таки знайшли вільний заляпаний піною столик. Білинкевич зник десь у кухонних лабіринтах, але за хвилю повернувся і цілих два офіціанти почали носити до їхнього столика пиво з солоними паличками. Пиво й справді виявилося смачним, і Немирич розповів довгу його праісторію, котра брала початок ще за Австрії, коли відомий бровар Махальський заснував філію у Чортополі, розраховуючи на винятково сприятливий хімічний склад води в Річці, причому розрахунок виявився настільки щасливий, що вже незабаром чортопільське пиво постачалося до двору його цісарсько-королівської величності у Відень.
— Це дуже повчальна історія, друже Немирич, — поцінував Хомський, — але я волів би трохи більше почути про ту забаву, котра тут незадовго відбудеться. Що ви можете нам розповісти, юний ангеле?
Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте розуміючи, що мас до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:
— Свято Воскресаючого Духа… ху. Духу.
— Чудово, юначе! Ви повідомили саме те, що ми знали й без вас. Я дуже задоволений такою відповіддю.
Усі засміялися, точніше, заґелґотали, але тут Білинкевичу сяйнула рятівна думка, і він почав щось шукати по всіх кишенях, нарешті видобув зі своєї компактної торбинки, прозваної в народі «підераскою», вчетверо згорнутий проспект, віддрукований офсетним способом на прекрасному, якомусь аж фінському папері.
— Тут усе написано, — пролопотів.
— А де Мацапура, що він робить і чому нас не зустрів? — цікавився далі вимогливий Хомський.
— Павло Аврамович, як головний режисер свята, дуже зайнятий, — з готовністю відповів Білинкевич. — У нього зараз останні репетиції, приготування. Тому всі питання вашого влаштування і подальшого перебування на святкуванні він доручив мені… Власне, поки що за нашим розпорядком вільний час. Бо саме свято почнеться тут, на площі, десь так за чотири години, між дванадцятою й першою ночі…
— Слухайте, це цікаво, — густим акторським голосом втрутився Мартофляк, який перед тим мовчки гортав святочний проспект, і почав читати його вголос:
«ШАНОВНА ГРОМАДО, СПІВВІТЧИЗНИКИ, ПАНОВЕ-ТОВАРИСТВО!
Дочекалися й ми тії днини, коли чорні сили зла і реакції, поборювані Світлим Козацьким Духом, затремтіли й жахнулися! Маємо вирішальну нагоду показати самим собі і всьому цивілізованому світові, яких славних Батьків ми діти й чия гаряча Кров струменіє нашими жилами. О цій порі нам дуже потрібне свято, яке об'єднає всіх нас в неподільному пориві творення і будування. Древній і вічний, як сама наша багатостраждальна історія, Чортопіль гостинно запрошує веселитися. Дух повинен воскреснути!
Істинна суть нашого дійства — перемога над Смертю. Це добре розуміли ще наші предки — славні козаки-запорожці, спудеї, духовенство й міщанство, коли щороку в кінці травня — цього казкового на нашій землі місяця Пробудженої Природи й зеленого райського буяння — проводили свої рекреації — народні карнавальні дійства зі співами, танцями, читанням віршів і театральними виставами. Розкріпачені душі торжествували своє оновлення, Вільний Сміх і Розкута Поезія злітали понад грішною землею, і відступала підла Костомаха під невблаганними ударами Людського Безсмертя.
27 — 28 травня в Чортополі відбудуться вперше за двісті років повернуті народові рекреації під загальною назвою «Свято Воскресаючого Духу». Це свято стане першим кроком у відродженні давніх і прекрасних традицій нашого народу. Запрошуємо всіх у Чортопіль!
У ПРОГРАМІ СВЯТА:
1. Науково-теоретична конференція «Свято, яке завжди з нами» (доповіді й виступи визначних філософів, економістів, екуменістів, пара — і психологів, історіософів, астрологів, політологів, народних депутатів, гіпнотизерів, деміургів та ін.) — 27 травня, зал засідань міськкому Компартії України, початок о 16 год.
2. Урочиста літургія й новоосвячення церкви Воскресіння — пам'ятки дерев'яного зодчества XVIII ст. — 27 травня, церква Воскресіння в Чортополі, початок о 19 год.
3. Виступ фольклорного колективу «Золоті дримбарі» Чортопільського районного будинку культури — 27 травня, приміщення кінотеатру «Росія», початок о 20 год.
4. Конкурс бального танцю — 27 травня, приміщення кінотеатру «Росія», початок о 20 год.
5. Демонстрація художнього кінофільму «Еманюель-4» (виробництво Франція) — 27 травня, приміщення кінотеатру «Росія», початок о 20 год.
6. 0 год. 30 хв. 28 травня — початок карнавального дійства на площі Ринок: конкурс анекдотів, ораторія «Дух, що тіло пре до бою», вибори Королеви Свята «Суперпанна», перетягування канатів і ковдр, акробатичні етюди, апокрифічні розваги, театральна вистава-містерія «Любов к Отчизні де героїть», танці, жарти, любощі.
7. Святковий ярмарок на площі Ринок і під церквою Воскресіння — 28 травня, з 10 год.
8. Хресний хід до Писаної Скали з виходом на вершину — 28 травня, формування колон при початку вулиці Дзержинського о 13 год.
9. Рок-фестиваль «Презентація трупа» (беруть участь групи «Доктор Тагабат», «Розбиті яйця», «Левіафан», «Оргазм», «Смерічка» та ін.) — 28 травня, околиця Писаної Скали, початок о 15 год.
10. Вечір поезії «Ми є, тому що нас не може бути» — стадіон «Трудові резерви» м. Чортополя, початок 28 травня о 20 год.
11. Заключні акорди свята: величавий мітинг протесту і сакральний бенкет на схилах Річки, омовіння тіл, Великі Вогнища.
У програмі Свята можливі сюрпризи.
ДРУЗІ! Воскресіння нашого Духу, а з ним і остаточне визволення стають реальністю. Ми спроможні перемогти і ми переможемо! Веселітеся — розвеселитесь! Слава Україні!
ОРГКОМІТЕТ
Головний режисер-постановник Свята — Павло Мацапура.
Художники-постановники — Кауфман і Кох
ОРГКОМІТЕТ висловлює щиру вдячність і глибоку відданість спонсорам свята: кооперативу «Металіка» (м. Чортопіль), спільному підприємству «Інтерсекс» та особисто панові Франкові Попелю (Швейцарія).
— І що ви тепер на це все скажете, друзі? — Мартофляк обвів усіх запитальним поглядом.
Друзі, які вже мочили вуса переважно у другому кухлі, сказали на це приблизно таке:
— Неслабо!
— Маразм!
— Дурхата!
— Ваш Мацапура, здається, остаточно зшизів, — підсумувала Мартофлякова Марта.
Але всі ці відгуки означали не що інше, як радісне схвалення, і Мартофляк лишився задоволений тим ефектом, який справило на присутніх його майстерне соковите читання.
— Ми з Грицем скажемо навіть більше. Той пан Попель зі Швейцарії, про якого там згадано як про спонсора, — наш добрий товариш. Дорогою сюди він подарував нам по гандону і взагалі обіцяв запросити до Америки, — подав довідку Немирич.
— Справді? — зацікавилася Марта.
— Не хвилюйся, Мартусю, ми обов'язково візьмемо з собою твого чоловіка. До речі, ти сьогодні чарівно виглядаєш, — і Немирич лизнув її в руку.
Марті це було приємно, але вона навіть не подала вигляду:
— Мій чоловік вже має запрошення до Америки.
— Старий, привези мені звідти іграшкового члена, — заканючив Хомський, — пам'ятаєш, у мене був один такий. Його можна наповнювати теплою водою. Але якась погань вкрала його, певно, в гуртожитку…
— Певно, якась дівчина, — здогадався Мартофляк.
— А твій власний ще при тобі? — майже одночасно спитали Немирич і Гриць.
— У цьому можна легко переконатися, хлопці,— зверхньо відповів Хома, — ляжемо сьогодні разом — і переконаєтесь.
— Боюся, що лягати нам просто не доведеться, зважаючи на насиченість програми, — відвів убік від неприємної для Мартусі теми Мартофляк.
— Якщо так, то на біса ми їхали, ще й презервативи з такими труднощами діставали? — скипів Гриць.
— А чи тебе хто просить увесь час валандати по тому святі? — слушно зауважив Хомський. — Знайдеш собі першу-ліпшу суперпанну — і вперед. Кожен з нас вільний у своєму виборі. Невільні люди не створять вільного карнавалу. Хочеш бути вільним — будь ним.
— Я цілком згоден з Хомою, — поважно розсудив Мартофляк, але тут-таки наткнувся на колючий Мартин погляд.
— В якому сенсі? — поцікавилася вона.
— В тому, що коли схочу напитися, то нап'юся — і гаплик!
— Не ображай жінку, старий, вона сьогодні просто казкова, — милосердо втрутився Хомський і поцілував Марту у щічку.
Тим часом Білинкевич, який знав, що йому доручено супроводжувати видатних поетів сучасності, і який знав, що супроводжує їх, цілком не знав, як реагувати на всю цю досить відверту паплянину і тому почувався трохи ні в сих ні в тих. Він, щоправда, пробував усміхатися і розуміюче кивав головою, яка, щоправда, вже починала потроху боліти — чи то від розкішного чортопільського пива, до якого не звик юний комсомольський ватаг, чи то від надміру тютюнового диму, котрий аж виїдав очі. Скориставшися паузою, що на хвилину запала в дружній гутірці, Білинкевич вирішив з'ясувати одне питання, яке, вочевидь, уже давно його мучило:
— А ви не скажете, над чим зараз працює поет Микола Нагнибіда?
— Знаєш, старий, він, здається, помер років тому тридцять, — люб'язно пояснив Немирич. — Проте цілком можливо, що він і зараз над чимось працює, хоча ніяких вістей від нього поки що нема.
— Як помер?! — щиро злякався Білинкевич. — Та він же ще минулого року приїздив сюди з виступами! Я слухав його лекцію в будинку культури…
— Те, що ти зараз кажеш, Іванку, цілком могло мати місце — в певному розумінні поет Микола Нагнибіда вічно живий і всюдисущий, як Крішна, — толерантно відказав Юрко.
Однак, не будучи все ж задоволеним такою відповіддю, Білинкевич продовжив літературну дискусію:
— Він ще потім вечеряв у ресторані «На Ринку», тут, поруч із пивбаром… Замовив собі шніцель по-гуцульськи… І з'їв його…
— Тобто, якщо я тебе правильно зрозумів, ти вважаєш, що то був не дух, а цілком земний чоловік із м'яса й лімфи? — уточнив Немирич.
— Ну так.
— А може, ти сплутав його з якимось іншим великим поетом?
— Та як я міг сплутати, коли особисто замовляв для нього місце в готелі!..
— Тоді це якийсь інший Нагнибіда, теж поет, — висловив припущення Гриць.
— Точно! — зрадів Білинкевич. — Так воно, мабуть, і є!
І тут же він поставив нове важливе для себе запитання:
— А чи правда, що письменника Костюченка в Києві збила легкова машина, чорна «Волга», і він тепер у реанімації?
Марта щось шепнула на вухо чоловікові.
— Йди сама, — відповів той уголос.
— Ну ще чого! — обурилася Марта. — Там ті п'яні морди…
— Не з'їдять тебе, — похмуро вичавив із себе Мартофляк.
— Марто, може, хоч тут я заміню тобі чоловіка, — зметикував Хомський і подав їй руку.
— Порося, — сказала Марта над головою в незрушного Мартофляка і підвелася слідом за Хомським.
За два кроки вони розтанули в сигаретному димі й густому гаморі пиварні.
— Це неправда, що Костюченка збила машина, — продовжив сеанс відповідей Немирич. — Не далі як учора вдень ми з ним пили каву в «Енеї».
— Ви особисто знайомі з письменником Костюченком? — аж просяяв Білинкевич.
— Я кілька разів відтарабанював його п'яного додому на таксі, тільки й знайомства, — позіхнув Немирич.
— А може, ви знайомі і з письменником Розумовським? Над чим він зараз працює?
— Він працює над новим твором, — відповів Немирич.
— Як цікаво! А Петренко вже повернувся з Канади, куди їздив з делегацією від товариства «Україна»?
— Слухай, малий, ти стільки всього знаєш, що мимоволі виникає думка… — мружачи очі, почав Гриць.
— Що вбивати пора, так? — засміявся щасливо Білинкевич і поставив нове запитання: — А вам доводилося бачити публіциста Віталія Коротича? Як він там?
— Непогано, — відповів Немирич.
— А чи скоро вийде у світ остання книжка трилогії Семена Ковтуна?
— Не скоро, — відповів Немирич.
— А чому?
— Брак паперу, — відповів Немирич.
— А я так чекаю третю книжку його трилогії…
— Всі ми чекаємо.
— А ви були на похороні в поета Петра Гаркавого?
— Не був.
— І як пройшов похорон?
— Пристойно.
— А правда, що там виступав сам Задорожний?
Господи, які пики, добре, що хоч Хома йде поруч, бо так би й накинулися, рукасті, неголені, задимлені, усі немов ілюстрації з Ломброзо, так і лізуть, матюкаються, кричать, не пиварня, а пекло якесь, кінець світу, і де в біса той сортир, куди вони його заперли, а я теж дурна, мені ж не можна стільки пива, Хома щось розповідає, він сьогодні такий цікавий, галантний, от, приїхали на свято називається, сидимо в цьому смердючому гадючнику, і так усе на світі просидимо, таки не варто було їхати, ну нарешті, овва, так я і знала, чого ще можна було сподіватися, жах та й годі, давно такого не бачила, Боже, що на стінах понавидряпувано, хоч би Хома зачекав там перед дверима, але ж, певно, не піде нікуди, ще й двері не зачиняються зсередини, тільки б не вимазатись об що-небудь, слава Богу, хоч «блискавка» на цей раз не заїла, а Мартофляк, здається, вже поплив, йому навіть пива не можна, стільки алкоголю у крові, хоче себе таким незалежним козаком показати: «йди сама», це тільки перед товаришами так, наодинці каже: «я б не жив без тебе, сонечко», а таки легше, мало не луснула, ти диви, навіть тризуб якась біда на стіні видряпала, відроджуємо символіку, воскрешаємо Дух, ага, фігу з маком, не може не заїсти, тепер ще мучся в цій дірі з «блискавкою», ну, нарешті, теплої води, ясна річ, нема, зате з якогось дива шмат мила пристарали — вища кляса! тільки в Чортополі, чорти б його розірвали, розчервонілася, просто жах, більше не питиму, де там мій кавалер, ось і я, Хомочко, «порядок», як благородно з твого боку — «на моєму місці так повівся б кожен», знову ці горили, тримайся, Хомо, зараз я всіх покличу, обійшлося, йдемо далі, де в біса той столик, нічого не видно, он уже Мартофлякова потилиця, з головою занурився в кухоль, пияк, нещастя, батько моїх дітей…
— А правда, що там виступав сам Задорожний? — спитав Білинкевич.
— Ти все ще докучаєш своїми запитаннями, ангеле мій? — скуйовдив йому білого чуба новопідсілий Хома. — Перестань, бо скажу Мацапурі, аби вигнав тебе з ОРГКОМІТЕТУ.
— Чому? — закліпав Білинкевич.
— Не чому, а за що.
— За що?
— За пияцтво і разврат!
Білинкевич полегшено засміявся, певно, й справді настрашився, що можуть вигнати.
— Слухай, ти щось тут казав про ресторан по сусідству? — твердо спитав Мартофляк.
— Так, тут поруч є ресторан «На Ринку»…
— І ми могли б у ньому повечеряти?
— Так, але… бажано було би поселитися в готелі… я за вас відповідаю…
— Не жвинди! Ми мусимо повечеряти. А тоді вже в готель.
Товариство гаряче підтримало Мартофляка як справжнього лідера свого покоління, тільки Мартуся трохи занепокоєно посовалася, але зрозуміла, що виходу нема.
— Ну, то йдемо, — згодився Білинкевич і, сунувши до кишені пролітаючому офіціантові десятку, повів усіх, але в протилежний від сподіваного бік.
— А куди ми йдемо? — засумнівався Мартофляк.
— Тут є службовий хід. Просто з пивбару до ресторану через підземелля. Бодю, відкрий чорні двері! — погукав у бік шинквасу.
— Чорні двері,— повторив Мартофляк. — Гарна назва для збірки, ге?
Чорні масивні двері було запопадливо відчинено, і друзі зникли в підземному ході, тьмяно освітленому рідко посіяними електричними жарівками.
Виявляється, під кожним містом є ще одне місто — зі своїми вулицями і площами, зі своїми звичаями й таємницями, зрештою, я давно здогадувався про це, але не мав нагоди переконатися, щоправда, я й не шукав такої нагоди, бо навіщо переконуватися в тому, в чому ти і так упевнений, отже, тепер ми йдемо середньовіччям, поверхом нижче — дохристиянські часи, потім — мамонти, потім, здається, мезозой, і так далі, сходження донизу не мас кінця, ніби мій роман у віршах, я заходжу все глибше, але дно втікає, тож я ніколи не допишу той роман, але дідько з ним, головне, що ми на святі, і я скажено радий бачити вас, чудові хлопчиська, мої братове, — тебе, Хомський, що вмієш видобути поезію навіть з лайна, і тебе, Грицю, народжений у Караганді, що носиш на чолі чорне пасмо волосся, немов вічну жалобу, і тебе, Юрку Немирич, що вмираєш повсякдень у цьому дурнуватому світі, а всі думають, що ти лишень вимахуєшся, ви славні, великі хлопці, я віддам усе золото земне за один-єдиний рядок будь-кого з вас, за це щастя — брести з вами майже наосліп крізь вогке середньовіччя з одної кнайпи до другої в супроводі цього чемного юнака, забув, як він називається, але добре вихований, щенюк, отож ми йдемо, щоб виринути на світло, ми йдемо на музику, мов на запах горілки, і добре вип'ємо за те, що ми є, хлопці, слава вам, що ви є, будьмо!
Чорні двері виявилися двосторонніми — і от уже ціла компанійка опинилася в самому серці, святая святих ресторану, на фантастичній кухні з її несамовитими шкварчаннями й булькотіннями, з розпеченими пательнями і співучими рибами, з божевільними зойками птахорізки, з плантаціями салатів, олій, рожевих та брунатних м'ясив, з полчищами шніцелів, вишикуваних на страту, сирих, напівготових і майже готових, так що, здавалося, вся наша неосяжна країна цілий рік самозабутньо гарувала тільки на те, аби сьогодні все це вродилося тут, у чортопільському ресторані «На Ринку», з горами недоїдків і помийними відрами, з брудними тарелями і заслиненими келихами, з незліченними офіціантами, кухарями і всілякими іншими типами, яких тут о цій вечоровій годині завше крутиться достобіса, а Білинкевич прямує попереду, як до себе додому, і всі почуваються впевнено та безпечно, адже ось — варто лише муркнути кілька слів орангутангові у чорному вбранні — і вас уже ведуть до столу, це неймовірно, запопасти вільний стіл на Шість Персон о такій порі, але це факт, Білинкевич своє діло знає туго, він навіть устигає здати всі ваші речі до гардеробу, і ви — легкі та звільнені — сідаєте до столу, аби, як висловився Мартофляк, повечеряти.
На вечерю ви замовили горілку і дивовижний коньяк «Білий бузько», для Марти — сухе угорське і все таке інше. Черговий Бодьо — а всі офіціанти в Чортополі чомусь відгукувались на це ім'я — з виразом сором'язливого сфінкса на обличчі занотував собі, крім того, довжелезний перелік їдла, якого вам захотілося. Тепер можна преспокійно розглянутися по публіці і закурити (Юрку, не жлобся!) «голуазів».
Публіка була вже переважно в стані наростаючої ейфорії. То був загалом досконалий звіринець. У такі хвилини зароджуються дружба і кохання — це легко читалося на розчервонілих фізіях присутніх. Палкі діалоги й нервові цілунки, вибігання й повертання, переплутування місць і доїдання шніцелів з чужих тарелів — усе це, як і гасіння недопалків у салатах, дозволяло зробити висновок, що свято, до початку якого лишалося трохи більше двох годин, пройде успішно й невимушено. Жіноцтво вже досягло тієї стадії поведінки, коли професійних новій практично неможливо відрізнити від порядних господинь, а чоловіцтво творило збірний і багатоликий образ чи то молодцюватого бізнесмена, чи то просто якогось феноменального скурвого сина.
— Друзі,— з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, — поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?
— Я написав справжнього травневого вірша і, гадаю, він буде доречним, — оголосив Хомський. — Але спершу вип'ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.
Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:
— До речі, він приїхав сюди? — впав у мову Немирич.
— Мабуть, що ні,— з'ясував Мартофляк. — Я чув, що він зараз пише якусь прозу.
— Як цікаво! — нагадав про себе Білинкевич.
— А хто такий цей приємний з вигляду молодик, який сидить тут, між нами? — покосу вав на нього Штундера.
— Забули, чи що? — жартома знітився Білинкевич.
— Прецінь я тут народився…
— Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, — здогадався Гриць.
— Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить з ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й бронзовими свічниками, заповнених грілками, клізмами, шприцами…
— Презервативами, — нагло втрутився Немирич.
— Не пригадую, чи й презервативами також, — знизав плечима доктор Попель. — Певно, гуцули ними не користувалися. А ви маєте проблеми з презервативами?
— Позаяк ми їдемо на свято Воскресаючого Духу, то маємо, — щиро сказав Штундера. — Там, знаєте, буде повно гарних незнайомих дівчаток…
— О, то прошу собі взяти, — і з тієї ж магічної кишені з'явилися два охайні «дум-думи». — То не є жадна проблема…
— Що б ми без вас робили, пане Попель? — люб'язно зашкірився Немирич. — Але повернімося до Ринку. Чи не підвезете нас просто на нього? Там о восьмій ми стрічаємося з друзями…
— Дуже радо, хлопці.
— Ми запрошуємо вас назавтра на вечір поезії, де будемо читати, — додав Гриць, водночас наповнюючи кишені канапками і крекерсами з паперових торбинок.
— Дуже радо прийду. Дякую за запрошення. Дуже мені мило.
Проминувши акведук і відразу за ним придорожнє кафе «Колиба», «крайслер» плавно, як для своєї комплекції, зробив останній поворот на Чортопіль, ще за кілька хвилин на схилі праворуч виникла готична садиба Лянцкоронського.
— Не знаю, як тепер, — заговорив після деякої мовчанки Попель, — але в мої часи там, за Лянцкоронськими, були препишні ожини. Я малим хлопцем ходив їх збирати. Там я перший раз був з панною…
— І взули її? — поцікавився Юрко.
— Прошу?
— Він питає, чи відбувся коїтус, — пояснив Гриць.
— О, ви аж таке хочете знати! В неї були такі трохи заячі передні зуби…
— І це вам перешкодило? — розуміюче спитав Юрко.
— Нє, але якщо казати відверто, я її не любив.
— А як ви взагалі ставитеся до жіноцтва? — глибокодумно поцікавився Гриць.
— Волію з ними мати суто, як у вас кажуть, ділові стосунки. Вони можуть дуже багато в цьому житті. О, вже Чортопіль!.. Ви собі навіть уявити того не можете, що для мене цей Чортопіль! Ці старенькі вілли з диким виноградом, ці мури, ці вежі з маленькими віконечками, ці гори, які звідусюди видно, цей домініканський костел. Зараз, якщо не помиляюся, просто по цій вулиці, а тоді скрутити направо — і вже будете мати площу Ринок. Ага, нє, перепрошую, другий скрут направо, бо перший приведе до церкви Воскресіння…
— Пане Попель, маєте чудову пам'ять, — похвалив Гриць.
— Скільки ж вам років? — пішов навпростець Юрко.
— Я не є молодий і не є старий, хлопці. Я вічний. Як, зрештою, і ви. Площа Ринок, прошу дуже! Тамті не на вас чекають? Гадаю, ми ще побачимося, вельми вдячний за товариство, було дуже приємно, веселих свят!..
— Веселих свят, старий мудаче, — сказав Немирич, коли величний «імперіал» уже від'їхав від них, і по цих словах розглянувся довкола.
На площі йшли останні приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися помости, прикрашені стрічками, гірляндами і лампіонами. Багатоголові юрмиська вже прибували сюди зі свічками, масками й прапорцями.
— Он вони стоять, уже чекають, — кивнув Гриць у напрямку пам'ятника першим комсомольцям, що бовванів серед площі.— Слухай, Мартофляк знову жінку припер… Хому, як завжди, не впізнати… А то що за свинський бльондин з ними?..
Білинкевич — а саме так назвався свинський бльондин, інструктор Чортопільського міськкому комсомолу, член ОРГКОМІТЕТУ, який зустрів на вокзалі Хомського, офіційний хлопчина в радянському костюмі і при краватці, майже мажор, — пропонував усім негайно йти поселятися в готелі «Синьогора», де для учасників свята, за його словами, замовлено місця, але товариство не схотіло його навіть слухати, оскільки в шаленій голові Немирича виникла ідея пива.
— Ми не можемо просто так піти, не спробувавши тутешнього пива, — заявив Юрко. — Це все одно, що навіки зганьбитися, вкритися неславою, показати ворогові спину, зрадити самих себе, накласти в штани. Зрештою, ми маємо певні моральні обов'язки перед самими собою!
Усі інші гаряче підтримали його, за винятком Мартусі, яка дещо закопилила губку, але оскільки її дорогоцінний Мартофляк енергійно схвалив ідею Немирича, змирилася й рушила слідом за друзяками до гостинно розчахнутої пивнички «Під оселедцем», що знаходилася тут-таки, на Ринку, в одному зі старих купецьких підвалів.
Зійшовши на саме дно крутими слизькими сходами і продершися крізь густий задимлений ліс пияків, що їх о цій порі у пивничці було більше як завше і кожен з яких не забув обмацати Марту липким вологим поглядом, друзяки все-таки знайшли вільний заляпаний піною столик. Білинкевич зник десь у кухонних лабіринтах, але за хвилю повернувся і цілих два офіціанти почали носити до їхнього столика пиво з солоними паличками. Пиво й справді виявилося смачним, і Немирич розповів довгу його праісторію, котра брала початок ще за Австрії, коли відомий бровар Махальський заснував філію у Чортополі, розраховуючи на винятково сприятливий хімічний склад води в Річці, причому розрахунок виявився настільки щасливий, що вже незабаром чортопільське пиво постачалося до двору його цісарсько-королівської величності у Відень.
— Це дуже повчальна історія, друже Немирич, — поцінував Хомський, — але я волів би трохи більше почути про ту забаву, котра тут незадовго відбудеться. Що ви можете нам розповісти, юний ангеле?
Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте розуміючи, що мас до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:
— Свято Воскресаючого Духа… ху. Духу.
— Чудово, юначе! Ви повідомили саме те, що ми знали й без вас. Я дуже задоволений такою відповіддю.
Усі засміялися, точніше, заґелґотали, але тут Білинкевичу сяйнула рятівна думка, і він почав щось шукати по всіх кишенях, нарешті видобув зі своєї компактної торбинки, прозваної в народі «підераскою», вчетверо згорнутий проспект, віддрукований офсетним способом на прекрасному, якомусь аж фінському папері.
— Тут усе написано, — пролопотів.
— А де Мацапура, що він робить і чому нас не зустрів? — цікавився далі вимогливий Хомський.
— Павло Аврамович, як головний режисер свята, дуже зайнятий, — з готовністю відповів Білинкевич. — У нього зараз останні репетиції, приготування. Тому всі питання вашого влаштування і подальшого перебування на святкуванні він доручив мені… Власне, поки що за нашим розпорядком вільний час. Бо саме свято почнеться тут, на площі, десь так за чотири години, між дванадцятою й першою ночі…
— Слухайте, це цікаво, — густим акторським голосом втрутився Мартофляк, який перед тим мовчки гортав святочний проспект, і почав читати його вголос:
«ШАНОВНА ГРОМАДО, СПІВВІТЧИЗНИКИ, ПАНОВЕ-ТОВАРИСТВО!
Дочекалися й ми тії днини, коли чорні сили зла і реакції, поборювані Світлим Козацьким Духом, затремтіли й жахнулися! Маємо вирішальну нагоду показати самим собі і всьому цивілізованому світові, яких славних Батьків ми діти й чия гаряча Кров струменіє нашими жилами. О цій порі нам дуже потрібне свято, яке об'єднає всіх нас в неподільному пориві творення і будування. Древній і вічний, як сама наша багатостраждальна історія, Чортопіль гостинно запрошує веселитися. Дух повинен воскреснути!
Істинна суть нашого дійства — перемога над Смертю. Це добре розуміли ще наші предки — славні козаки-запорожці, спудеї, духовенство й міщанство, коли щороку в кінці травня — цього казкового на нашій землі місяця Пробудженої Природи й зеленого райського буяння — проводили свої рекреації — народні карнавальні дійства зі співами, танцями, читанням віршів і театральними виставами. Розкріпачені душі торжествували своє оновлення, Вільний Сміх і Розкута Поезія злітали понад грішною землею, і відступала підла Костомаха під невблаганними ударами Людського Безсмертя.
27 — 28 травня в Чортополі відбудуться вперше за двісті років повернуті народові рекреації під загальною назвою «Свято Воскресаючого Духу». Це свято стане першим кроком у відродженні давніх і прекрасних традицій нашого народу. Запрошуємо всіх у Чортопіль!
У ПРОГРАМІ СВЯТА:
1. Науково-теоретична конференція «Свято, яке завжди з нами» (доповіді й виступи визначних філософів, економістів, екуменістів, пара — і психологів, історіософів, астрологів, політологів, народних депутатів, гіпнотизерів, деміургів та ін.) — 27 травня, зал засідань міськкому Компартії України, початок о 16 год.
2. Урочиста літургія й новоосвячення церкви Воскресіння — пам'ятки дерев'яного зодчества XVIII ст. — 27 травня, церква Воскресіння в Чортополі, початок о 19 год.
3. Виступ фольклорного колективу «Золоті дримбарі» Чортопільського районного будинку культури — 27 травня, приміщення кінотеатру «Росія», початок о 20 год.
4. Конкурс бального танцю — 27 травня, приміщення кінотеатру «Росія», початок о 20 год.
5. Демонстрація художнього кінофільму «Еманюель-4» (виробництво Франція) — 27 травня, приміщення кінотеатру «Росія», початок о 20 год.
6. 0 год. 30 хв. 28 травня — початок карнавального дійства на площі Ринок: конкурс анекдотів, ораторія «Дух, що тіло пре до бою», вибори Королеви Свята «Суперпанна», перетягування канатів і ковдр, акробатичні етюди, апокрифічні розваги, театральна вистава-містерія «Любов к Отчизні де героїть», танці, жарти, любощі.
7. Святковий ярмарок на площі Ринок і під церквою Воскресіння — 28 травня, з 10 год.
8. Хресний хід до Писаної Скали з виходом на вершину — 28 травня, формування колон при початку вулиці Дзержинського о 13 год.
9. Рок-фестиваль «Презентація трупа» (беруть участь групи «Доктор Тагабат», «Розбиті яйця», «Левіафан», «Оргазм», «Смерічка» та ін.) — 28 травня, околиця Писаної Скали, початок о 15 год.
10. Вечір поезії «Ми є, тому що нас не може бути» — стадіон «Трудові резерви» м. Чортополя, початок 28 травня о 20 год.
11. Заключні акорди свята: величавий мітинг протесту і сакральний бенкет на схилах Річки, омовіння тіл, Великі Вогнища.
У програмі Свята можливі сюрпризи.
ДРУЗІ! Воскресіння нашого Духу, а з ним і остаточне визволення стають реальністю. Ми спроможні перемогти і ми переможемо! Веселітеся — розвеселитесь! Слава Україні!
ОРГКОМІТЕТ
Головний режисер-постановник Свята — Павло Мацапура.
Художники-постановники — Кауфман і Кох
ОРГКОМІТЕТ висловлює щиру вдячність і глибоку відданість спонсорам свята: кооперативу «Металіка» (м. Чортопіль), спільному підприємству «Інтерсекс» та особисто панові Франкові Попелю (Швейцарія).
— І що ви тепер на це все скажете, друзі? — Мартофляк обвів усіх запитальним поглядом.
Друзі, які вже мочили вуса переважно у другому кухлі, сказали на це приблизно таке:
— Неслабо!
— Маразм!
— Дурхата!
— Ваш Мацапура, здається, остаточно зшизів, — підсумувала Мартофлякова Марта.
Але всі ці відгуки означали не що інше, як радісне схвалення, і Мартофляк лишився задоволений тим ефектом, який справило на присутніх його майстерне соковите читання.
— Ми з Грицем скажемо навіть більше. Той пан Попель зі Швейцарії, про якого там згадано як про спонсора, — наш добрий товариш. Дорогою сюди він подарував нам по гандону і взагалі обіцяв запросити до Америки, — подав довідку Немирич.
— Справді? — зацікавилася Марта.
— Не хвилюйся, Мартусю, ми обов'язково візьмемо з собою твого чоловіка. До речі, ти сьогодні чарівно виглядаєш, — і Немирич лизнув її в руку.
Марті це було приємно, але вона навіть не подала вигляду:
— Мій чоловік вже має запрошення до Америки.
— Старий, привези мені звідти іграшкового члена, — заканючив Хомський, — пам'ятаєш, у мене був один такий. Його можна наповнювати теплою водою. Але якась погань вкрала його, певно, в гуртожитку…
— Певно, якась дівчина, — здогадався Мартофляк.
— А твій власний ще при тобі? — майже одночасно спитали Немирич і Гриць.
— У цьому можна легко переконатися, хлопці,— зверхньо відповів Хома, — ляжемо сьогодні разом — і переконаєтесь.
— Боюся, що лягати нам просто не доведеться, зважаючи на насиченість програми, — відвів убік від неприємної для Мартусі теми Мартофляк.
— Якщо так, то на біса ми їхали, ще й презервативи з такими труднощами діставали? — скипів Гриць.
— А чи тебе хто просить увесь час валандати по тому святі? — слушно зауважив Хомський. — Знайдеш собі першу-ліпшу суперпанну — і вперед. Кожен з нас вільний у своєму виборі. Невільні люди не створять вільного карнавалу. Хочеш бути вільним — будь ним.
— Я цілком згоден з Хомою, — поважно розсудив Мартофляк, але тут-таки наткнувся на колючий Мартин погляд.
— В якому сенсі? — поцікавилася вона.
— В тому, що коли схочу напитися, то нап'юся — і гаплик!
— Не ображай жінку, старий, вона сьогодні просто казкова, — милосердо втрутився Хомський і поцілував Марту у щічку.
Тим часом Білинкевич, який знав, що йому доручено супроводжувати видатних поетів сучасності, і який знав, що супроводжує їх, цілком не знав, як реагувати на всю цю досить відверту паплянину і тому почувався трохи ні в сих ні в тих. Він, щоправда, пробував усміхатися і розуміюче кивав головою, яка, щоправда, вже починала потроху боліти — чи то від розкішного чортопільського пива, до якого не звик юний комсомольський ватаг, чи то від надміру тютюнового диму, котрий аж виїдав очі. Скориставшися паузою, що на хвилину запала в дружній гутірці, Білинкевич вирішив з'ясувати одне питання, яке, вочевидь, уже давно його мучило:
— А ви не скажете, над чим зараз працює поет Микола Нагнибіда?
— Знаєш, старий, він, здається, помер років тому тридцять, — люб'язно пояснив Немирич. — Проте цілком можливо, що він і зараз над чимось працює, хоча ніяких вістей від нього поки що нема.
— Як помер?! — щиро злякався Білинкевич. — Та він же ще минулого року приїздив сюди з виступами! Я слухав його лекцію в будинку культури…
— Те, що ти зараз кажеш, Іванку, цілком могло мати місце — в певному розумінні поет Микола Нагнибіда вічно живий і всюдисущий, як Крішна, — толерантно відказав Юрко.
Однак, не будучи все ж задоволеним такою відповіддю, Білинкевич продовжив літературну дискусію:
— Він ще потім вечеряв у ресторані «На Ринку», тут, поруч із пивбаром… Замовив собі шніцель по-гуцульськи… І з'їв його…
— Тобто, якщо я тебе правильно зрозумів, ти вважаєш, що то був не дух, а цілком земний чоловік із м'яса й лімфи? — уточнив Немирич.
— Ну так.
— А може, ти сплутав його з якимось іншим великим поетом?
— Та як я міг сплутати, коли особисто замовляв для нього місце в готелі!..
— Тоді це якийсь інший Нагнибіда, теж поет, — висловив припущення Гриць.
— Точно! — зрадів Білинкевич. — Так воно, мабуть, і є!
І тут же він поставив нове важливе для себе запитання:
— А чи правда, що письменника Костюченка в Києві збила легкова машина, чорна «Волга», і він тепер у реанімації?
Марта щось шепнула на вухо чоловікові.
— Йди сама, — відповів той уголос.
— Ну ще чого! — обурилася Марта. — Там ті п'яні морди…
— Не з'їдять тебе, — похмуро вичавив із себе Мартофляк.
— Марто, може, хоч тут я заміню тобі чоловіка, — зметикував Хомський і подав їй руку.
— Порося, — сказала Марта над головою в незрушного Мартофляка і підвелася слідом за Хомським.
За два кроки вони розтанули в сигаретному димі й густому гаморі пиварні.
— Це неправда, що Костюченка збила машина, — продовжив сеанс відповідей Немирич. — Не далі як учора вдень ми з ним пили каву в «Енеї».
— Ви особисто знайомі з письменником Костюченком? — аж просяяв Білинкевич.
— Я кілька разів відтарабанював його п'яного додому на таксі, тільки й знайомства, — позіхнув Немирич.
— А може, ви знайомі і з письменником Розумовським? Над чим він зараз працює?
— Він працює над новим твором, — відповів Немирич.
— Як цікаво! А Петренко вже повернувся з Канади, куди їздив з делегацією від товариства «Україна»?
— Слухай, малий, ти стільки всього знаєш, що мимоволі виникає думка… — мружачи очі, почав Гриць.
— Що вбивати пора, так? — засміявся щасливо Білинкевич і поставив нове запитання: — А вам доводилося бачити публіциста Віталія Коротича? Як він там?
— Непогано, — відповів Немирич.
— А чи скоро вийде у світ остання книжка трилогії Семена Ковтуна?
— Не скоро, — відповів Немирич.
— А чому?
— Брак паперу, — відповів Немирич.
— А я так чекаю третю книжку його трилогії…
— Всі ми чекаємо.
— А ви були на похороні в поета Петра Гаркавого?
— Не був.
— І як пройшов похорон?
— Пристойно.
— А правда, що там виступав сам Задорожний?
Господи, які пики, добре, що хоч Хома йде поруч, бо так би й накинулися, рукасті, неголені, задимлені, усі немов ілюстрації з Ломброзо, так і лізуть, матюкаються, кричать, не пиварня, а пекло якесь, кінець світу, і де в біса той сортир, куди вони його заперли, а я теж дурна, мені ж не можна стільки пива, Хома щось розповідає, він сьогодні такий цікавий, галантний, от, приїхали на свято називається, сидимо в цьому смердючому гадючнику, і так усе на світі просидимо, таки не варто було їхати, ну нарешті, овва, так я і знала, чого ще можна було сподіватися, жах та й годі, давно такого не бачила, Боже, що на стінах понавидряпувано, хоч би Хома зачекав там перед дверима, але ж, певно, не піде нікуди, ще й двері не зачиняються зсередини, тільки б не вимазатись об що-небудь, слава Богу, хоч «блискавка» на цей раз не заїла, а Мартофляк, здається, вже поплив, йому навіть пива не можна, стільки алкоголю у крові, хоче себе таким незалежним козаком показати: «йди сама», це тільки перед товаришами так, наодинці каже: «я б не жив без тебе, сонечко», а таки легше, мало не луснула, ти диви, навіть тризуб якась біда на стіні видряпала, відроджуємо символіку, воскрешаємо Дух, ага, фігу з маком, не може не заїсти, тепер ще мучся в цій дірі з «блискавкою», ну, нарешті, теплої води, ясна річ, нема, зате з якогось дива шмат мила пристарали — вища кляса! тільки в Чортополі, чорти б його розірвали, розчервонілася, просто жах, більше не питиму, де там мій кавалер, ось і я, Хомочко, «порядок», як благородно з твого боку — «на моєму місці так повівся б кожен», знову ці горили, тримайся, Хомо, зараз я всіх покличу, обійшлося, йдемо далі, де в біса той столик, нічого не видно, он уже Мартофлякова потилиця, з головою занурився в кухоль, пияк, нещастя, батько моїх дітей…
— А правда, що там виступав сам Задорожний? — спитав Білинкевич.
— Ти все ще докучаєш своїми запитаннями, ангеле мій? — скуйовдив йому білого чуба новопідсілий Хома. — Перестань, бо скажу Мацапурі, аби вигнав тебе з ОРГКОМІТЕТУ.
— Чому? — закліпав Білинкевич.
— Не чому, а за що.
— За що?
— За пияцтво і разврат!
Білинкевич полегшено засміявся, певно, й справді настрашився, що можуть вигнати.
— Слухай, ти щось тут казав про ресторан по сусідству? — твердо спитав Мартофляк.
— Так, тут поруч є ресторан «На Ринку»…
— І ми могли б у ньому повечеряти?
— Так, але… бажано було би поселитися в готелі… я за вас відповідаю…
— Не жвинди! Ми мусимо повечеряти. А тоді вже в готель.
Товариство гаряче підтримало Мартофляка як справжнього лідера свого покоління, тільки Мартуся трохи занепокоєно посовалася, але зрозуміла, що виходу нема.
— Ну, то йдемо, — згодився Білинкевич і, сунувши до кишені пролітаючому офіціантові десятку, повів усіх, але в протилежний від сподіваного бік.
— А куди ми йдемо? — засумнівався Мартофляк.
— Тут є службовий хід. Просто з пивбару до ресторану через підземелля. Бодю, відкрий чорні двері! — погукав у бік шинквасу.
— Чорні двері,— повторив Мартофляк. — Гарна назва для збірки, ге?
Чорні масивні двері було запопадливо відчинено, і друзі зникли в підземному ході, тьмяно освітленому рідко посіяними електричними жарівками.
Виявляється, під кожним містом є ще одне місто — зі своїми вулицями і площами, зі своїми звичаями й таємницями, зрештою, я давно здогадувався про це, але не мав нагоди переконатися, щоправда, я й не шукав такої нагоди, бо навіщо переконуватися в тому, в чому ти і так упевнений, отже, тепер ми йдемо середньовіччям, поверхом нижче — дохристиянські часи, потім — мамонти, потім, здається, мезозой, і так далі, сходження донизу не мас кінця, ніби мій роман у віршах, я заходжу все глибше, але дно втікає, тож я ніколи не допишу той роман, але дідько з ним, головне, що ми на святі, і я скажено радий бачити вас, чудові хлопчиська, мої братове, — тебе, Хомський, що вмієш видобути поезію навіть з лайна, і тебе, Грицю, народжений у Караганді, що носиш на чолі чорне пасмо волосся, немов вічну жалобу, і тебе, Юрку Немирич, що вмираєш повсякдень у цьому дурнуватому світі, а всі думають, що ти лишень вимахуєшся, ви славні, великі хлопці, я віддам усе золото земне за один-єдиний рядок будь-кого з вас, за це щастя — брести з вами майже наосліп крізь вогке середньовіччя з одної кнайпи до другої в супроводі цього чемного юнака, забув, як він називається, але добре вихований, щенюк, отож ми йдемо, щоб виринути на світло, ми йдемо на музику, мов на запах горілки, і добре вип'ємо за те, що ми є, хлопці, слава вам, що ви є, будьмо!
Чорні двері виявилися двосторонніми — і от уже ціла компанійка опинилася в самому серці, святая святих ресторану, на фантастичній кухні з її несамовитими шкварчаннями й булькотіннями, з розпеченими пательнями і співучими рибами, з божевільними зойками птахорізки, з плантаціями салатів, олій, рожевих та брунатних м'ясив, з полчищами шніцелів, вишикуваних на страту, сирих, напівготових і майже готових, так що, здавалося, вся наша неосяжна країна цілий рік самозабутньо гарувала тільки на те, аби сьогодні все це вродилося тут, у чортопільському ресторані «На Ринку», з горами недоїдків і помийними відрами, з брудними тарелями і заслиненими келихами, з незліченними офіціантами, кухарями і всілякими іншими типами, яких тут о цій вечоровій годині завше крутиться достобіса, а Білинкевич прямує попереду, як до себе додому, і всі почуваються впевнено та безпечно, адже ось — варто лише муркнути кілька слів орангутангові у чорному вбранні — і вас уже ведуть до столу, це неймовірно, запопасти вільний стіл на Шість Персон о такій порі, але це факт, Білинкевич своє діло знає туго, він навіть устигає здати всі ваші речі до гардеробу, і ви — легкі та звільнені — сідаєте до столу, аби, як висловився Мартофляк, повечеряти.
На вечерю ви замовили горілку і дивовижний коньяк «Білий бузько», для Марти — сухе угорське і все таке інше. Черговий Бодьо — а всі офіціанти в Чортополі чомусь відгукувались на це ім'я — з виразом сором'язливого сфінкса на обличчі занотував собі, крім того, довжелезний перелік їдла, якого вам захотілося. Тепер можна преспокійно розглянутися по публіці і закурити (Юрку, не жлобся!) «голуазів».
Публіка була вже переважно в стані наростаючої ейфорії. То був загалом досконалий звіринець. У такі хвилини зароджуються дружба і кохання — це легко читалося на розчервонілих фізіях присутніх. Палкі діалоги й нервові цілунки, вибігання й повертання, переплутування місць і доїдання шніцелів з чужих тарелів — усе це, як і гасіння недопалків у салатах, дозволяло зробити висновок, що свято, до початку якого лишалося трохи більше двох годин, пройде успішно й невимушено. Жіноцтво вже досягло тієї стадії поведінки, коли професійних новій практично неможливо відрізнити від порядних господинь, а чоловіцтво творило збірний і багатоликий образ чи то молодцюватого бізнесмена, чи то просто якогось феноменального скурвого сина.
— Друзі,— з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, — поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?
— Я написав справжнього травневого вірша і, гадаю, він буде доречним, — оголосив Хомський. — Але спершу вип'ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.
Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:
— Непогано, — перебив йому Мартофляк, — але це не твоє, це Андруховича…
Цвітіння дерев найніжніша пора,
найвище зусилля краси і добра,
як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора…
— До речі, він приїхав сюди? — впав у мову Немирич.
— Мабуть, що ні,— з'ясував Мартофляк. — Я чув, що він зараз пише якусь прозу.
— Як цікаво! — нагадав про себе Білинкевич.
— А хто такий цей приємний з вигляду молодик, який сидить тут, між нами? — покосу вав на нього Штундера.
— Забули, чи що? — жартома знітився Білинкевич.