Андрухович Юрій. Рекреації

   — Ви одягалися трохи задовго, — з легким докором сказав Попель. — Я мусив відпустити слугу. Він дуже змучився сьогодні. Хай собі трохи відпочине.
   — Він тут постійно працює? — спитав Юрко, як тільки вони знову ступили на сходи і рушили догори.
   — Взагалі ні. Він є перший секретар райкому. Але ми його попросили, — прояснив ситуацію доктор.
   На другому поверсі двері виявилися значно масивнішими і вищими, але діло спрощувалося тим, що вони були відчинені навстіж, і Немирич, супроводжуваний доктором, переступив поріг величезного, залитого свічковим палахкотінням покою. Тут і там покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях. Безшелесні слуги, одягнені так само, як і той перший, у лівреях з позументами, ненав'язливо розносили шампанське та оранжаду на позолочених округлих тацях. У далині покою Немирич побачив квартет музикантів у довгополих каптанах і пудрованих перуках, котрий з невеличкого подіуму виконував щемку сонату для віоли да гамба, віоли д'амур, флейти і чембало.
   — Скарлатті,— упізнав Немирич.
   — Кореллі,— виправив його доктор Попель. — Але менше з тим.
   — Чудовий рівень, — поцінував Юрко. — Певно, лауреати якогось фестивалю?
   — Та ні, це місцеві хлопці,— знову розчарував його Попель. — Я мушу познайомити вас з деким із присутніх.
   Юрко досить незграбно підхопив келих шампанського з проношуваної повз них таці, трохи розхлюпавши при цьому.
   — Осторожнее, — сказав слуга, змірявши його недобрим поглядом. — Лезут тут всякие…
   І рушив далі.
   Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.
   — Прошу познайомитися, — вклонився ледь помітно Попель. — То є пан Немирич, славний поет. І, вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.
   — О, як приємно! — втішився лисуватий пан із моноклем. — Професор гімназії Гараздецький, — відрекомендувався він.
   «Певно, директор тутешньої восьмирічки», — вирішив для себе Немирич і, переклавши келиха з правої руки до лівої, поцілував долоньку молодій дамі, яка при цьому назвалася:
   — Амальтея Гараздецька, — і показала дещо заячі передні зуби.
   Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона — Клітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.
   Чорнявий елегантний молодик, зачесаний на прямий якнайтонший проділ, вклонився по-військовому чітко, клацнувши при цьому підборами:
   — Граф дель Кампо, авіатор.
   — Юрко, — потис йому руку Немирич.
   — Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, — повідомив Юркові Гараздецький. — Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму. Я думаю, що ви — визначний талант.
   — Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, — застерегла пані Клітемнестра. — Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю.
   — Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, — знову сяйнула зубками панна Амальтея. — Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, графе?
   — Поезія мене цікавить найменше, — заявив дель Кампо.
   — О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? — звела брови Амальтея.
   — Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрямок вітру, — блиснув чорними очима дель Кампо.
   Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського.
   «Зараз хтось із них викличе мене на дуель», — подумав він, проте всі вдали, що нічого не зауважили, і все обійшлося.
   — Жан Батіст Люллі. Гавот, — оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.
   — А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? — поцікавилась Амальтея. — Здасться, я вас там бачила.
   — Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, — відповів Немирич.
   — То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? — допитувалась Амальтея.
   — Я, здається, ясно сказав, — розвіяв її сумніви Юрко.
   — Шкода, — зітхнула Амальтея. — Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?
   — Рілького? — перепитав Немирич. — Ні, не я. Я знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.
   — Шкода, — знову зітхнула Амальтея. — Там був один поет, котрий деклямував Рілького.
   — То був не я, — сказав Немирич.
   — Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.
   — Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.
   — Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.
   — Скорше всього, бо я не міг там бути.
   Граф, якому, відчувалося, дедалі дужче не подобався цей діалог — на відміну від принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:
   — Добре, поезія це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?
   — Я не Ненемирич, я Немирич, — вдовольнив його цікавість Юрко.
   Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.
   — Перепрошую, мені треба до кльозету, — різко заявив він і відійшов.
   — Бідний Міхал Сціпіо, — похитала головою пані Клітемнестра. — Здається, він шалено залюблений, — і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.
   — Гм, гм, — поправив монокль пан Гараздецький.
   — Мамусю, він такий прозаїчний, — зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: «Візьміть мене під ручку і пройдімося».
   Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:
   — Христофор Віллібальд фон Ґлюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».
   Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.
   — Натан Гозендуфт, шкіри і кості,— назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написано те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.
   Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока Амальтеїне декольте.
   — Тут десь є вільна кімната? — поцікавився він.
   Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.
   — Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? — спитала вона із заячою люб'язністю.
   — Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, — погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ого».
   — З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, — почала Амальтея. — Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм ліворуч од нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні рослини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час од часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, — теперішня його коханка Леокадія Фоґель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фоґель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, — професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.
   — Що ти не кажеш? — у черговий раз засумнівався Немирич.
   — Тепер прошу подивитися на оту потішну пару, яка вже, певно, встигла привернути вашу увагу своїми цілком неприхованими жестами, пане Немирич. Тамта вельми показна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком — моя гімназіяльна колежанка панна Вожена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї — постійний її кавалер Бальдур де Гогенгоге, барон, стопроцентовий ідіот, але блискучий мисливець і завдяки тому улюбленець архікнязя Фердинанда. Заслонив його власними грудьми від кулі терориста, коли нещодавно архікнязь відвідував наш Чортопіль.
   — Я вже десь чув цю історію, — промимрив Юрко.
   — Тепер прошу подивитись праворуч, де ви, пане Немирич, уже, безумовно, звернули увагу на Його Превелебність в оточенні кількох, не менш видатних осіб. Отже, тамта стара парпуля, зодягнута в стилі щонайменше середини минулого віку, — то пані Мелісанда з Понятовських Жевуська — печальний уламок старого шляхетського роду, котрий, на жаль, вигасає, пророчиця й авантурниця, яких мало. Той волохатий брунет, що так захланно, великими ковтками п'є шампана, — італійський консул синйор да Педеріні, котрий відпочиває в Карпатах на запрошення Його Превелебності, а той неприємний грубас зі спітнілими підпахвами і сигарою в жовтих зубах — пан Махальський, тутешній мільйонер, власник знаменитих чортопільських броварень.
   — Так довго не живуть, — сказав Немирич.
   — Прошу? — перепитала Амальтея.
   — Я кажу, що всі вони вже давно мали би повмирати, — пояснив свою думку Немирич.
   — Це не зовсім чемно з вашого боку, пане Немирич, — захихотіла Амальтея, нітрохи не намагаючись приховати свої передні зуби.
   — І ти теж, моя рибонько, — сказав Юрко і грайливо провів рукою їй по сідниці, але не отримав практично ніякого задоволення. «Не такі вже вони й приємні на дотик, ці її форми», — подумав він і ще раз заглянув у декольте, але все наче було на місці.
   — Мене ще ніхто не називав «рибонька», — зашарілася ледь-ледь панна Амальтея. — Ви такий ніжний, пане Немирич.
   — То кажеш, вільної кімнати тут нема? — рішуче спитав її Юрко.
   — Генрі Перселл. Сарабанда, — оголосив музикант.
   Почався повільний танець. До Амальтеї підкотився якийсь дженджик на комариних ногах і запросив її. Пари — а було їх десь так чотири — рухалися маєстатично, сходилися й розходилися, кружляли довкола власних осей, робили по два кроки вбік, тоді навзаєм поверталися спинами і знову починали все від початку. Штука полягала в тому, аби пам'ятати всю послідовність не надто складних па.
   «Я б теж так міг», подумав Юрко, який уже починав нудьгувати на цьому зборищі чортопільських снобів. Але саме вчасно біля нього з'явився Попель.
   — У сусідньому покої зараз почнеться гра. Чи граєте в карти, пане Немирич? — поцікавився він.
   — Колись я був чемпіоном факультету у преферансі,— пихато відповів Юрко.
   — То прошу йти за мною.
   Досить виклично пройшовши поміж танцюючими і пославши Амальтеї повітряний цілунок, Немирич упхався слідом за швейцарцем до сусіднього покою. Там було приблизно стільки ж свічок, скільки і в попередньому, але він був цілком порожній, тільки на середині стояв монументальний стіл під зеленим сукном, за яким уже дожидалося троє партнерів: авіатор дель Кампо, Натан Гозендуфт і командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц. Підійшовши до столу, Юрко виструнчився і, по-військовому мотнувши головою, назвався:
   — Дель Немирич.
   Авіатор явно скипів, почувши таке поєднання, але втримав себе в руках, тільки лиховісно блимнув на Юрка своїми чорними очима.
   — Прошу сідати, пане Немирич, — тлусто заговорив череватий фон Зайонц. — Я чув, ви добре граєте в преферанс?
   — Я відпочиваю тільки на кавказьких курортах, — відповів Немирич.
   — Тоді ви гідний партнер, — поблажливо муркнув фон Зайонц. Попель, який досі мовчки спостерігав над столом, витягнув з кишені новісіньку колоду і, побажавши приємної забави, знову кудись вийшов.
   За хвилину почалася гра, в якій Юркові відразу перестало таланити. Він не міг розіграти навіть найпростішої комбінації, отримуючи постійно або «без одної», або «без двох», або безнадійно вістуючи. При цьому йому увесь час здавалося, що фон Зайонц дуже майстерно шахрує — чомусь саме в нього завше виявлялася та карта, якої так бракувало Юркові.
   — Наш поет, здається, саме зараз компонує в голові чергову поемку, — вколов Юрка дель Кампо. — Ви граєте дуже неуважно, пане Немирич.
   — Мені заважає зосередитися запах солярки, який струмує від вас, пане літун, — парирував Немирич і дуже пошкодував, що поруч не було Амальтеї, бо авіатор мало не всрався зі злості.
   — Панове, не варто псувати один другому настрій, — благодушно сказав фон Зайонц, пишучи собі чергові очки в «пулю».
   Гозендуфт мовчав, відбиваючи пальцями по столі якусь єврейську мелодію.
   Юрко входив в азарт, але гра не йшла. До того ж тут було прийнято говорити про сторонні речі, які гри цілком не стосувалися, і це заважало.
   — Як вам, панове, останні події в Боснії? Чи не здається вам, що німецькі міністри хочуть вийти чистими з досить делікатної евентуальної ситуації? — запитував фон Зайонц.
   — Вони мають на це всі підстави, — заперечував йому дель Кампо.
   — Але це може шкідливо відбитися на наших державних інтересах, — провадив своєї фон Зайонц.
   — Це шкодить насамперед інтересам Миколи Другого та його балканській політиці, а тому це добре для нас, — не відступав дель Кампо.
   — А ви що на це скажете? — питав фон Зайонц у Немирича.
   — Мене це мало стосується, — відповів Юрко, — але думаю, що ви трохи переграєте, хлопці. Я розумію — карнавал, забава, але всі ці ваші ретро-варіанти вже перестають бути навіть смішними, чувачки. До того ж ви, пане команданте, маєте надміру треновані руки, які дозволяють вам раз у раз видобувати звідкись із повітря саме ту карту, якої мені дуже бракує. Певно, стажувалися по московських вокзалах?
   І раптом він зрозумів, що гра ця — не просто гра, що гра йде на його життя. Чомусь він так собі подумав і тут-таки знайшов тому цілий ряд підтверджень. По-перше, ці розмови, які спочатку здалися йому надуманими і недотепними, по-друге, ця дивовижна легкість, з якою він програвав. По-третє, ці примарні рухи його партнерів, ця мертвотна блідість їхніх облич, ця кров, що запеклася в кутиках їхніх вуст…
   — Що ви хотіли цим сказати? — зірвався на рівні дель Кампо і наскрізь просвердлив Юрка потойбічним поглядом.
   Немирич відчув, як краплини холодного поту вкрили його чоло і плечі. Але невідь-звідки взялася панна Амальтея, котра виросла біля зеленого столу і схопила його за руку.
   — Ходімо, — сказала вона.
   — Георґ Фрідріх Гендель. «Пасакалія» — оголосили в першій кімнаті.
   — Ти програв, — зашипів дель Кампо, хоч в обидвох цих словах не було жодного шиплячого звуку.
   Юрко підвівся на ослаблих ногах і, тримаючись рукою за Амальтеїну, рушив слідом за нею. Його партнери так і залишилися при СТОЛІ, немов чекаючи нового приреченого.
   Амальтея йшла стрімко, майже бігла, ведучи за собою Немирича крізь усе нові й нові кімнати Вілли з Грифонами. Юркові робилось дедалі гірше: він почував страшенну сухість у роті, серце калатало як навіжене, волосся позлипалося від зимного поту, а в очах миготіли якісь фіолетові кола і чорні блискавиці.
   — Зараз, коханий, зараз, — еротично шепотіла Амальтея, проте йому зовсім не хотілося та й не моглось її грати, до того ж він відчув, що в його долоні зовсім не тендітна дівоча рученька, а щось таке, ніби дерев'яний обрубок чи, може, кукса.
   Кімнати минали з такою швидкістю, як на екрані, розчахувалися все нові й нові двері, і назустріч летіли все нові дзеркала, свічки, зарості кімнатних рослин, портрети в золочених рамах, крила, плащі, капелюхи, мантії, пташині опудала. І коли вже здавалося, що цьому жахному польотові ніколи не прийде кінець, а музика Генделевої «Пасакалії» напливала все ближче, як фінальний траурний супровід, розкрилися врешті останні двері, і Амальтея втягнула його у темну, голу й холодну кімнату, де були сірі брудні стіни і немита, з червонястими плямами, дощана підлога.
   Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карги, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але повернуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка.
   — Пане наш, ти що там, що нам даш, дай днесь нам, з-під землі, з-під камінь, з-під морів дай нам днесь, тінь там тоне, тінь там десь, дай нам піт, дай нам кров, дай нам сліз і сіна віз, його тіло, його душу, його серце, його дупу, з-під морів, з-під землі, з-під камінь. Амінь. В ім'я хвоста і стегна і синього прутня. Амінь. В ім'я слини і крові і хворого зуба. Амінь. В ім'я нирки і кишки і вічного страху. Амінь. Маргадон, Вельзевул, Люцифер! Ґінехоше, Ібліс, Кальвін! Асмодей, Зороастр, Басаврюк!
   Скінчивши молитву, пан Попель обернувся до Юрка в усій своїй величі. Його очі світилися жовто. Юрко лежав на столі, вкритому чорною скатертиною. Над ним стояв слуга з цапком на руках і вигостреним ножем водив біля цапкового горла. З другого боку стяла Амальтея, тільки вже не така, а стара і горбата, в поношеному жалюгідному шматті, але із золотими іклами, що стирчали замість колишніх милих заячих передніх зубчиків.
   — Присягай, — сказав доктор.
   … і ти знав, що треба хреститися, але не знав як, і ти закричав, Юрку, і таки звівся на ноги, і продерся, немов крізь вату, липку і криваву, крізь це повітря, і висадив плечем шкло у вікні, і вдарив ногою слугу, що хапав тебе за поли фрака, але нога наткнулася на ще липкішу вату, і ти стрибнув униз, Юрку, у прірву, що зветься травневою ніччю, і ти падав донизу мільйон років, перетривавши всі цивілізації та катастрофи, всі ери, і ти упав просто в якісь вологі кущі, боляче подряпавшись і вдарившись при падінні, але ти підвівся, і глянув ще раз на Віллу з Грифонами, і побіг садом, і перелетів огорожу, а над усім витьохкував свою пристрасть невидний чортопільський соловей…
   І тільки близько шостої ранку ти виберешся нарешті з містечкового лабіринту і, тремтячи від холоду, набредеш на той клятий готель. З передсвітанної мли на тебе випливе якась дивна кульгава постать, і ти ледве впізнаєш Гриця — з оселедцем і в стрілецькому однострої, щоправда, вельми брудному й несвіжому. І ви майже нічого не скажете один одному, ви тільки зайдете до готелю, і коли вже підійматиметесь на другий поверх, де на вас чекає тепла кімната з якнайбілішою постіллю й гарячою водою, Гриць позіхне, і ти почуєш:
   — Непогано було б трохи поспати, га?..
   То був звичайний нічний вуличний наркоман, яких такої нори швендяє повсюди більше ніж треба. Він виринув, як сновида, з глибокої брами, повз яку саме йшли Марта і Хомський. Наркоман був цілком босий, він пересувався за два кроки позаду них — легко, граційно, помахуючи руками, ніби крилами, він наче летів, майже не торкаючись твердої чортопільської бруківки. Йому було ще добре, хоча він уже знав, що будь-який кайф мас здатність минати. Йому було по більш як сімнадцять, і він мав біляве волосся.
   — Чого він іде за нами? — стривожено шепнула Марта.
   — Далеко ще до готелю? — спитав її Хомський.
   — Хвилин десять, — відповіла вона і озирнулася.
   Наркоман був схожий на танцюриста, зодягнутий у смугастий светр і дуже широкі штани, в яких йому було вільно й невимушено. Він летів.
   — Хочеш, я наб'ю йому рило? — спитав Хома.
   — Він же нічого нам не зробив, — заперечила Марта.
   — Але він дратує мене. Я хочу, щоб він відчепився.
   — Поки що не треба, Хома. Мені шкода його — він ще дуже молодий.
   — Йому треба обламати роги, от і все, — переконував Хомський.
   — Може, краще пришвидшимо крок, аби він відстав?
   Вони пішли швидше, але наркоман не відстав. Він ще потужніше змахнув своїми руками-крилами і знову був за два кроки від них.
   — Я вже сказав, тут єдиний вихід, — наполягав Хомський.
   — Але ж він не чіпає нас, — знову заперечила Марта.
   — Коли зачепить, буде вже пізно. Я не буду його бити, скажу лиш кілька слів.
   — Він же нічого не зрозуміє.
   — Зрозуміє. Я скажу йому, аби він відчепився, бо дістане в чайник.
   — Орку, а може, ми так і дійдемо до готелю? Мені здається, він навіть не бачить нас. То чого ти будеш із ним говорити? Він тепер з головою у своїх глюках і просто не бачить нас…
   — Стоять и не двигаться! — крикнув наркоман їм у спини, доводячи цілковиту Мартину неправоту.
   Вони спинилися. Марта відчула, що тремтить. Хомський різко обернувся й ступив крок до наркомана.
   — Юначе, ви сміли щось бекнути до нас? — граючи жовнами і витягаючи руки з кишень плаща, запитав він.
   — О, юначе! — засміявся наркоман. — Юначе!
   — Слухай мене уважно, старий, — Хома говорив якомога твердіше і разом з тим доброзичливо. — Мені дуже не подобається, що ти йдеш за нами. Нічне місто досить велике. Ти можеш іти куди завгодно, але відчепися від нас.
   — Старий! — засміявся наркоман.
   — Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.
   — Старий, ти крейзі.
   — Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.
   — Орку, пішли, — просила Марта.
   — Ти крейзі, крейзі!
   — Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.
   — Не треба, — сказала Марта.
   — Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!
   — Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала «не треба». Тепер уже мушу…
   — А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!
   Він розвів руки, як розіп'ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.
   — Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.
   — Тобі справді годилося б з'їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того «козла». Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.
   — Нє,— знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!
   — Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м'яко сказав Хомський.
   — Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.
   — Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.
   Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.
   — Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.
   — Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.
   — А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!
   Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.
   — Хочеш, я дістану ніж? — запитав.
   — Ніж — це гарно, — сказав Хомський.
   — Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.
   — Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.
   — А! Прекрасний ніж! На!
   Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:
   — Що тебе мучить, старий?
   — Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.
   — Кого нас?
   — Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.
   — Ти сам чортопільський?
   — Я тут усіх знаю, поняв?
   — Я вірю. Маєш закурити?
   — Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?
   — Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.
   — Я відпускаю тебе, — сказав наркоман. — Іди. В цьому твоє горе, іди, підер нещасний.
   Хомський ударив його цілком несподівано — ногою в живіт. Марта закричала, а хлопчисько глухо кавкнув і зігнувся. Хома відкинув ніж убік, на траву. Тоді склавши руки в замок, вдарив його згори по голові. Але той не впав, як розраховував Хомський, тільки відскочив на пару кроків і закричав:
   — Омана! Що ж ти стільки чекав?!
   І тут він підняв із землі здоровенну каменюку, яка не знати навіщо тут лежала. Хома ще раз пішов на нього піднятою ногою, аби вибити каменюку з його руки, але промахнувся і тоді кинувся втікати. Він схопив Марту за руку. Хлопчисько з каменем у руці побіг за ними.
   — А! — кричав він. — Смерть! Смерть вам!
   Ноги в них підкошувалися, і, здавалося, наркоман їх наздожене. Метрів за п'ять від них кинув каменем, але Хома встиг зреагувати й пригнувся. Камінь пролетів над його головою. Хома спинився.
   — Марто, іди вперед, — прохрипів він і знову пішов на наркомана.
   У того текла кров із рота, певно, Хома зумів добряче тріпнути йому по тельбухах.
   — Ти крейзі, крейзі,— казав хлопчисько, але вже іншим, жалібним голосом, поволі відступаючи. — За що ти мене? Ти дурний. Я не зробив тобі нічого, казьол…