Страница:
— Друже, запам'ятай, будь ласка, одну вельми суттєву штуку, — звернувся до нього Хомський. — Тут сидять люди, які не бачилися майже три місяці. Зараз вони бажають досхочу набутися, тому ти не повинен встрявати в їхні розмови, а поводити себе так, наче тебе тут немає.
— Вибачаюся, — промимрив Білинкевич.
— Ну от. Тепер, оскільки я своє виконав, а читаємо ми по колу, твоя черга, Мартофляче. Тільки, будь ласка, після того, як ми знову вип'ємо, — розпорядився Хомський.
І хоч Марта спробувала запротестувати проти такого шаленого темпу, нічого в неї не вийшло, до того ж де не вродився Бодьо з великою тацею всіляких поживних наїдків. Це потягнуло за собою додаткове розливання. Про вірші якось тимчасово забулося, позаяк у Немирича засвербіла потреба тосту.
— Кохані! — цілком щиро почав він. — Мушу зізнатися, що на цьому світі є порівняно небагато речей, котрі чогось варті. Зрештою, всі ми дуже самотні і всі ми про це знаємо. Це, як кажуть, щось таке, про що навіть можна і не говорити. В усякому разі, я впевнений, що всі ви чудово це розумієте. Адже немає такої людини, яка б не розуміла цього або вдавала, що не розуміє. Навіть якщо знайдеться хтось такий серед нас, отут, то я все одно йому не повірю, що він цього не розуміє. Це, як кажуть, прописні істини, і тому всі ми це чудово розуміємо. Якщо говорити про себе особисто, то я чомусь майже впевнений, що ми всі думаємо однаково з цього приводу — інакше я просто засумнівався б, чи є в цьому світі хоч що-небудь, що ми в ньому розуміємо. Тоді залишалося б тільки визнати, що ми не розуміємо в цьому світі нічого. Це, як кажуть, було б дуже печально зрозуміти, в кожному разі. А прагнемо ми зрозуміти не так уже й багато. Однак це для нас дуже важливо, бо без цього ми — не ми, а просто безглузді істоти, які нічого не розуміють і розуміти нічого не хочуть. Я, здається, вже згадував про те, що на цьому світі є небагато речей, котрі чогось варті. Вип'ємо ж за це!
— Він що, Горбачова копірував? — щиро поцікавився Білинкевич у Мартофляка, коли тост було реалізовано.
— Ні, ви мені скажіть, хто цей балакучий юнак, котрий сидить отут, серед нас? — дещо гостріше, ніж перед тим, запитав Гриць.
— Старий, ми, здасться, домовлялися, — нагадав Білинкевичу Хомський.
— Вибачаюся ще раз, але з вами так цікаво, що я не можу…
— Він що, запрошений в наше товариство? — з'ясовував для себе Гриць.
— Ні, Грицю, він виконує тут свої службові обов'язки, — запевнив Хомський.
Білинкевич знітився ще більше, на цей раз уже не жартома. Але, на щастя, в розмові випала деяка пауза, пов'язана з пожиранням шинок і ковбас, а також помідорів, огірків і грибочків.
— Хочете, я розповім вам коротко сюжет своєї повісті? — заговорив по хвилі Хомський, витираючи губи серветкою.
— А як вона називається? — спитав Мартофляк.
— Вона називається «Мерзотники». Це повість у новелах.
— Розповідай, але так, щоб ми зрозуміли, — зажадав Немирич.
— О'кей. Дія відбувається на початку століття в маленькому провінційному містечку в Галичині. Там буде в деталях описано перший політ на літаку одного графа — як він піднімається в небо і описує цілих три кола над пустирем, де зібралися юрми здивованих глядачів. Директор приватної гімназії прагне спокусити одну зі своїх учениць і по допомогу вдасться до гіпнотизера. Потім до містечка прибуває ерц-герцог Фердинанд у супроводі цілого полку кірасирів. І виявляється, що всі вони давно вже готують на нього замах. Це така терористична організація, яку очолює той старий гіпнотизер. Починається судовий процес над директором гімназії, але йому вдається вийти сухим з води, оскільки під час процесу відбувається землетрус. Учениця гімназії, котра в цей час саме молилася в церкві, западається разом із церквою під землю. Вона опиняється в невідомій раніше підземній країні. Тим часом пілот, якого я вивів на самому початку, ніяк не може посадити свого літака, адже землетрус усе знищив.
— Прекрасно! — похвалив Мартофляк, з'ясувавши спочатку, чи Хомський уже закінчив розповідь.
— А я майже нічого не зрозуміла, — зізналася Марта.
— Я й сам не все там розумію, — погодився Хомський, — однак чимось воно мені дуже подобається.
Випивши за прекрасну повість Хомського, друзі зауважили, що повз їхній стіл уже декілька разів проплив якийсь голомозий масивний мерзотник, виразом обличчя дуже схожий на акулу. Він кинув на вас кілька оцінюючих поглядів, хоча важко було визначити, добре це чи погано. У кутку зали ви запримітили вельми інтимний столик, за яким і сидів той грубас у товаристві ще кількох таких самих ґевалів, щоправда, дещо молодших віком. Дивувало, що в цій загальній атмосфері ресторанного напівзбожевоління Акулячий Писок та його партнери зберігали в собі абсолютний спокій і діловитість.
Але Бодьо розвіяв ваше хвилеве сум'яття, притарабанивши цього разу шість гарячих шніцелів по-гуцульськи і ще триста грамів на загальну вимогу.
— Ростику, більше не пий, — тихенько сказала Марта.
— Не буду, — пообіцяв їй Мартофляк. — Більше, ніж треба. А поки що — пропоную випити за те, що ви є!
Горілка ще текла їхніми стравоходами, коли Гриць штовхнув під столом Мартофляка ногою і запропонував:
— Маю щось тобі сказати. Може, вийдемо на два слова? І вони пішли, а ви залишилися при столі вчотирьох.
— Бачите, йому вже не можна сьогодні пити, — сказала Марта.
— Марто, кохана, я запевняю тебе, що все буде якнайкраще, — переконано мовив Немирич. — Ростик надзвичайно витривала людина.
— Я краще знаю, витривала чи ні,— наполягала Марта.
— Ти сьогодні схожа на кінозірку, — шепнув їй на вушко Хома.
— Якщо Мартофляк не може не пити, то він мусить пити, інакше я просто чогось не розумію, — твердив своєї Немирич.
— А ви знаєте, хто це щойно пройшов коло нашого столу? — зненацька нагадав про себе Білинкевич.
Ви запитально подивилися на нього.
— Це Пєтя.
— І хто він такий, чорт забирай, що ти з таким пієтетом вимовляєш оте «Пєтя»? — зацікавився Немирич.
— Це король рекету.
— Може, скоро підемо звідси? — знову занепокоїлась Марта.
— Показати йому спину? Це вище наших можливостей! — завівся Немирич. — Ми мусимо гідно репрезентувати себе.
У фойє ресторану Гриць і Мартофляк курили.
— Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — казав Гриць. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці. Розумієш, старенький, адже він тягне на цілого капітана. Звідки він узявся, хто його привів до нас?
— Він зустрічав Хомського на вокзалі. Сказав, що від Мацапури.
— Тим гірше для Мацапури. Розумієш, старенький Ростику, я на них маю чуття. Це лажа, причому страшна.
— Я так не думаю. Який їм сенс? Він і справді всього лише комсомольський хлопчик, як каже.
— Не будь таким легковіром. Як може простий комсомольський хлопчик так зухвало користуватися цими штуками?
— Якими штуками?
— Ну, підземний хід, ключі, всі офіціанти кланяються, вільний стіл для нас відразу знайшовся. А ти бачиш, як він лізе зі своїми питаннями?
— Ну, йому просто цікаво.
— Йому цікаво, я згоден з тобою. Слухай, Ростику, коли ти збираєшся до Америки?
— Десь наступного місяця. Я ще не маю квитка.
— Знаєш що? Візьми в мене оцих десять доларів, але так, щоб ніхто не бачив…
— Навіщо вони мені, Грицю?
— Я дарую тобі. Купиш там що-небудь для Марти. Вона в тебе фантастична, старий.
— Дякую.
— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?
— Ну, цього не треба.
— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!
— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…
— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?
— Скажи мені краще, як справи з Юрком.
— Лажа, Ростику.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.
— О, Господи!
— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.
— То, значить…
— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…
— У нас вистачить, щоб розрахуватися?
— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…
— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?
— Так. Ходімо?
— Ходімо, вип'ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.
— Одне з двох.
— Або одне з другим.
Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.
— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.
— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.
— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.
— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.
Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.
— Яке це мас значення? — відповів той. — Америка — то цілком інший світ.
— Може, у вас виникнуть якісь контакти з тамтешніми редакціями, видавцями?
— Вибач, як тебе звати? — доброзичливо спитав Мартофляк.
— Ігор.
— А я чомусь думав, що Іван. Ти ж відзивався на Івана!
— Я не хотів суперечити вам.
— Он як! Знаєш, Ігорку, вибач, але ти нам не дуже подобаєшся зі своїми питаннями.
— Я хотів як ліпше, — посумнішав Білинкевич. Здавалося, він от-от пустить сльозу.
— Не ображайся, — плеснув його по плечу Мартофляк.
— Дивіться, вже музиканти вилазять, — скривився Немирич, — тепер заведуть свою рогульську музику, аж ми не зможемо побалакати.
— Щось іще замовимо? — поцікавився Хомський.
— Звичайно, — підтвердив Мартофляк. — Коньяку і що-небудь з'їсти.
— Можу порекомендувати пляцки, — встряв з-за Мартиного плеча Бодьо, котрий саме змінював сервірування.
— О, пляцки — то божественне їдло! — втішився Немирич. — Прошу шість порцій з грибовим соусом!
Бодьо розуміюче кивнув і зник, як мольфар.
Тим часом Білинкевич, котрий зажурено думав, як би йому реабілітувати себе в очах товариства, нарешті знайшов вихід:
— Можна, я запрошу Пєтю до нашого столу?
— То цікаво, — сказав Немирич.
— Тільки не надовго, — зажадав Хомський.
— Я не хочу, — заперечила Марта.
— Клич! — вирішив Мартофляк, почувши Мартину думку, і, коли Білинкевич зраділо покинув їх, запитав: — А хто то такий?
— Пєтя — це король рекету, — пояснив Немирич. — Он той, схожий на акулу.
— Я зараз піду геть, — не вгавала Марта.
— Іди, — погодився Мартофляк.
— Я обіцяю тобі, що все буде добре, — поклав свою долоню на Мартину Хомський.
— Зовсім здуріли, — не заспокоювалась Марта.
Пєтя не змусив надто довго впрошувати себе і от, супроводжуваний нетвердим у ногах Білинкевичем, наблизився до вашого столу.
— Разрєшітє вам прєдставіть моїх хароших друзєй-паетов, — казав йому Білинкевич. — Ето очень славниє паети, ізвєстниє.
— Пєтя, — приязно посміхнувся мерзотник.
Він поцілував руку Марті, потім по черзі привітався з кожним.
Хомський налив йому чарку.
— За знакомство, — підняла чарку акула і влила її собі у свій широкий писок.
Тепер його можна було роздивитися трохи краще. Він мав досить кругле, товстощоке, з маленькою близною на чолі і ледь вибалушеними очима лице. Шия була коротка, але дослівно бичача, вже добре засмагла, прикрашена грубим золотим ланцюгом. Решта була тілом, загорнутим у «мармуровий» джинс. Привертала увагу також права рука, рясно всіяна перстенями, з яких кожен, безперечно, мав якусь містичну функцію.
Заїли випите, делікатно помовчали.
— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.
— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.
— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.
— Вони тільки віршами говорять, — захихотів Білинкевич. — Товариство, я пропоную для знайомства і на честь нашого гостя Пєті прочитати кожному по віршеві.
Гриць скреготнув зубами, а всі інші так зиркнули на Білинкевича, що той миттєво зрозумів і оцінив свою нетактовність. Але було пізно.
— С удовольствием послушаю, — заохотив Пєтя. Але всі мовчали.
— Я, кстати, Есенина очень люблю, — як міг, виправляв незручне становище Пєтя. — Кто-нибудь из вас помнит Есенина?
— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.
— Вот и чудесно. Почитай что-нибудь.
— Але ми вважаємо за краще робити те, що в дану мить нам подобається, — продовжував Хомський, — а не те, що ви нам скажете робити.
— Товариство, в мене народився тост, — підвівся Немирич з налитою чаркою в руці.— Наливайте собі, бо я тостую.
Пєтя, прокліпавши відповідь Хомського, тепер наготувався слухати тост.
— Рідні! — почав Немирич. — Людина створена гак, що їй завжди всього мало. Вона самотужки приковує себе до ланцюгів буття, бодай навіть і золотих. І з цими ланцюгами на шиї проживає недовгий свій земний вік. Вона грабує ближніх своїх і, коли треба, навіть стріляє в них із пістолета. Це печально, але так воно вже є. Головне, що людина ніколи не замислюється над тим, а навіщо все це. Адже все одно у фіналі хтось устигне вистрелити швидше за тебе. Адже фінал відомий — він один і той самий для всіх нас і для кожного зокрема. Проте кожна людина вперта і самозасліплена, можна думає, що саме для неї зроблено буде виняток на небесах, і все їй проститься, і даровано буде вічне блаженство носити джинс і щовечора розкошувати по ресторанах, як оце сьогодні випало отут усім нам. Хоч інколи і в ній прокидається отой внутрішній голос і пророчить: «Ну що, все одно ти не вічний, ну нехай навіть буде пишний багатий похорон, і квіти просто з Бразилії на могилку серед зими, і гранітний пам'ятник з бронзовим твоїм профілем, ну нехай навіть з'їдуться побратими з усього Союзу, аби віддати тобі шану, нехай навіть звучать промови їхні впереміш із віршами Єсеніна, нехай! — але ж тобі вже не бути ось тут, завтра, на цій землі!» І людина здригається, рідко, але здригається, почувши той внутрішній голос у собі, проте, схожа на акулу, юна продовжує робити те саме і не хоче каятися. Вип'ємо ж за людину, вперту і нерозумну, приковану до золотих ланцюгів буття!
— Це була твоя лебедина пісня, старий, — сказав Хомський, коли вони випили.
Пєтя ще на разі не знав, сердитися йому чи дякувати за прекрасний тост. Але здавалося, він трохи спохмурнів. Проте нарешті заграла музика, і зав'язався новий цікавий сюжет.
— Я хотел бы потанцевать с тобой, — звернувся король до Марти.
Марта вже збиралася якнайрізкіше відтяти своє улюблене «ще чого», але злякалася і мовчала.
— Я хотел бы потанцевать с этой девушкой, — значно голосніше повторив Пєтя, дивлячись їй в обличчя.
Ну от, Мартофляче, маєш клопіт, тепер ти щось повинен казати чи робити, чи, може, хай танцює, нічого з нею не трапиться, не з'їсть її акула, маму твоїх дітей, хай діється Божа воля, тому ти сидиш як обісраний, а вона благально дивиться на тебе, мовляв, кажи щось чи роби щось, як мені витримати ці її благальні погляди, ну знайди якийсь вихід, ти ж великий поет, ну що ти сидиш з язиком у дупі і розглядаєш порожню чарку, ти, борода і два вуха, здійсни нарешті вчинок, увесь світ дивиться…
Але підводиться Хомський і якомога чемніше каже:
— Нам дуже прикро вас розчаровувати, але перший танець обіцяно мені. Мартусю, — він запрошує.
Марта встає (а що їй ще робити?) і покірно відходить слідом за Хомським туди, де танцюють повільний танець у напівтемряві. Білинкевич, хоч і сидить, але здається, що аж присів. Пєтя обводить усіх неквапливим поглядом, ніби запам'ятовує…
У цю тривожну мить витягнув із кишені свою книжечку Немирич і, написавши на титулі кілька слів, подарував її королю.
— Спасибо, — Пєтя сховав книжечку до нагрудної кишені своєї джинсівки, навіть назви не прочитавши. — Ну, я пойду. Там ребята ждут. Отдыхайте.
Ви встали, щоби гідно попрощати його.
— Я думал, у вас веселее, — сказав Пєтя і відійшов.
— Ігорку, — спитав Мартофляк, — як ти гадаєш, хто з них більше нежилець на цьому світі — Хома чи Немирич?
— Гадаю, що я, — відповів за Білинкевича Немирич. Але то вже була інша тема.
Зала ресторану старовинна, стіни оббиті деревом із вирізьбленими пейзажами Чортополя (ратуша, аптека, пошта, банк, філармонія), під стелею — велетенські люстри, виготовлені з дерева й мусянжу якимись майстрами-гуцулами, але тут, над танцюючими, вони пригашені, тут панує інтим, тут панують зальоти.
Марто, я відчуваю тебе всю, ти плавна і тепла, всі твої рухи саме такі, як я хочу, це повна відповідність, хоча це тільки танець, але як ти близько, я ж не Мартофляк, не можна так, дівчинко, я тільки хотів допомогти вам, тобі й Мартофлякові, я врятував ситуацію, я — супер, я завше приходжу у вирішальну мить, не можна було віддавати тебе на поталу тій тварюці, уявляю, що вичворяв би він тут із тобою, ти ж така тепла і плавна, аж у мене все разом шумить у голові — і ти, і музика, і горілка, і небезпека, чорт забирай, варто жити, я згодився б тримати тебе на руках, княгине, пані, королево танцю, літаюча жінко, не муч мене зараз, бо я дурний, я можу вкрасти тебе, я — велетень, я — пружина, я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X..!..
— Орку, я така вдячна тобі,— прошепотіла Марта.
— Нема за що. Я тільки й мріяв, як би щось таке встругнути, — відповів Хома. — А ти пішла б танцювати з тим дебілом?
— Ще мить — і пішла б. Я почала боятися, що зараз він витворить щось жахливе, і що треба все рятувати.
— Ти злякалася його?
— Дуже. Він такий страшний.
— Він, здасться, добряга.
— Скажеш таке! А ще я боялася за Мартофляка. Бо якби пішла з тим чортом танцювати, він міг би теж…
— Що?
— Щось натворити.
— Він кайфував би, Марто. Як усі щирі мазохісти.
— Він просто велика дитина.
— Це правда. Він золотий хлопець. У тебе чудовий чоловік, Марто.
— Смієшся з мене?
— Анітрохи. Кажу цілком поважно.
— Ти гарно танцюєш.
— Дякую. В тебе гарні груди.
— Хома, ти ж не такий насправді. Ти увесь час прагнеш виглядати циніком, зухом. Насправді ж ти не такий.
— Насправді ми всі не такі. Гриць насправді дуже довірливий і м'якосердий. Немирич — мовчазний і нерішучий. Твій Мартофляк — сміливий і відчайдушний.
— Знову колешся?
— Так. Дякую за танець, пані.
Вони повернулися до столу саме тоді, коли друзі без них добили замовлених триста і, поки Бодьо вирушив по наступні двісті п'ятдесят, налягли на шкваркотливі пляцки, щойно принесені згаданим уже Бодьом.
— Ніхто з вас ні хріна не розуміє у творчості Антонича! — кричав Мартофляк, намагаючись заглушити початок нового танцю.
— Є тільки один ключ до його творчості,— відповідав на це Немирич, — і він у кожного з нас між ногами!
— Гарно ви нас зустрічаєте, — сказала, сідаючи, Марта.
— О, вже натанцювалася? — дійшов висновку Мартофляк і продовжив дискусію. — Той ключ, який між ногами, годиться для будь-кого! Але для Антонича цього мало! Ти можеш скільки завгодно оперувати тут своїм йо… задроченим фрейдизмом, але ти не дійдеш до суті Антонича, хоч би всрався!
— А чому ти вважаєш, ніби тільки тобі дано дійти до суті Антонича, звідки ти знаєш, курва мать, що я до неї не дійшов?!
— Бо ти висловлюєш абсолютну х… е-е абсолютно безглузді речі про «Книгу Лева»!
— Це я? Я про «Книгу Лева» взагалі нічого не згадував! Я трохи пройшовся по твоєму віршеві, який ти тут нам читав і який мені не сподобався…
— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з'явилися свіженькі двісті п'ятдесят.
— Ростику, а в яких саме містах Америки ти побуваєш? — досить невиразно проплутав язиком Білинкевич.
— Я щасливий, що ми вже перейшли на «ти», — дав йому зауваження замість відповіді Мартофляк.
— Хто він такий, цей паршивий мудак з рожевими щічками? — відізвався нарешті Гриць, який мовчав десь так близько сорока хвилин.
— Я ваш товариш, Грицю, — пояснив йому Білинкевич.
— А мені здається, що ти не наш товариш. Ти майорові товариш.
— Ні, чесне слово, пора вже звідси йти! — знову захвилювалася Марта.
— Хто ти такий? — продовжував Гриць. — Я знаю всіх, тут присутніх. Я знаю Ореста Хомського, це прекрасний поет з Леніг… з Ленін-граду, я знаю Ростика Мартофляка, це величезний поет, це мій товариш, я знаю його красиву дуже жінку Наталю…
— Марту, — поправив Білинкевич.
— Марту, — повторив Гриць, — я знаю Юрка Немирича, це колосальний пост і прекрасний товариш, я знаю себе. А ти хто? Хтось мені може щось розказати про цього дивного чоловіка?
Усі мовчали, тоді Білинкевич почав пояснювати:
— Розумієш, я член ОРГКОМІТЕТУ…
— Ти нагла свиня, — з усмішкою перебив йому Гриць.
— Грицю, не треба, я ж просив, — нагадав Мартофляк.
— Вибач, він трохи перебрав, — сказав Немирич Білинкевичу.
— Юрік, скажи йому про це, він тебе послухає,— заканючив Білинкевич. — Я ж так старався для всіх вас… — і сльоза покотилася по його щоці.
— Грицю, досить! — владно наказав Мартофляк. — Він непоганий хлопець, навіть якщо кагебіст.
Ця фраза несподівано заспокоїла Штундеру. Тим часом Хома, який справляв враження найтверезішого серед присутніх, інтимно поцікавився в Білинкевича:
— Ти міг би позичити до завтра дві сотні?
— Міг би. А що?
— Ну, то розраховуйся з Бодьом, а я тобі завтра поверну!
— Що ти, Орку, не треба нічого повертати, — замахав руками Білинкевич.
— Я на чужий кошт не пиячу, — відрубав Хомський. — Котра година, товариство? — голосно звернувся до всіх.
— За півгодини починається, — відповіла йому Марта.
— Так. Слухай сюди, Білинкевич. — Хомський говорив чітко, як командир підводного човна. — Ідеш до Бодя, розраховуєшся, але з тим, що кожному ще по каві й по п'ятдесят коньяку. Тоді приходиш і доповідаєш мені загальний рахунок. Пішов!
Білинкевич полетів як торпеда. Йому було радісно, що з ним знову розмовляють по-людськи.
— Тепер я прошу уваги, — як міг урочисто, сказав Гриць. — Зараз я читаю свій останній вірш. Це мій найкращий вірш. Про одного чоловіка. Він досить довгий. Я прошу всіх слухати і не перебивати. Це зовсім новий вірш. У ньому я все сказав, ви почуєте. Це мій передостанній вірш.
— Передостанній чи останній? — запитав Хома.
— Останній не рахується. Цей — передостанній. Я просив не перебивати.
Усі слухали. Мартофляк хотів закурити, припаливши до фільтру, але Марта вчасно побачила.
— Зараз я згадаю. Зараз. Там колосальний перший рядок.
— І тільки? — спитав Хома.
— Не п… Зараз я згадаю. Це верлібр.
Усі слухали, але вирази на лицях вже мали трохи знуджені.
— Я написав його позавчора. Той, котрий написав учора, не рахується.
— Ти написав його позавчора? — спитав Хома. — То прочитаєш нам його через дев'ять років. Сенека радив на дев'ять років ховати написане до шухляди.
— Гівно і ти, й твій Сенека. Де мій рукопис? — раптом сполошився Гриць. — А, я продав його за десять доларів, ясно. Але зараз згадаю. Він зовсім свіжий у моїй пам'яті. Це вірш про одне село.
— Чи про одного чоловіка? — знову нарвався Хома.
— Ти нічого не розумієш. Ти не знав того чоловіка. Я його знав. Цей вірш присвячений його пам'яті. Хвилинку. Читаю.
І він почав, закривши при цьому очі:
У цей час знову надлетів Бодьо з кавами й останніми коньяками. Білинкевич шепнув на вухо Хомському:
— Сто вісімдесят три карбованці, сорок п'ять копійок.
— Запиши їх собі на чолі, аби я не забув, — порадив Хома.
— Все! Не згадаю! — визнав Гриць. — Не буду читати! Все одно ти не так це зрозумієш, хлопче, — і він поплескав Білинкевича по щоці
Кава пахла незле. Коньяк теж. Ви заквапилися, бо вже відчули, як за вікнами починає кипіти площа. Більшість відвідувачів покидали ресторан. Білинкевич підскочив зі своїм коньяком і раптом закукурікав:
— Панове, я прошу випити за батька нашого Степана!
— Я ж вам казав, — зауважив Гриць, але випив. Як і всі інші.
— Ростику, привезеш мені з Америки трохи книжок, добре? — напосівся Білинкевич уже біля гардеробу, коли вони забирали свої манатки.
— Добре, старий, я привезу тобі щось цікавеньке, — пообіцяв Мартофляк. — Скажімо, Книгу рекордів Гіннесса.
— Та ні! Я не про такі книжки… Я тобі потім скажу, добре?
Він не відчепився навіть тоді, коли ви виповзли врешті на площу, перелюднену, голосну, освітлену різноколірними прожекторами, лампіонами і смолоскипами. Починалося щось неймовірне.
І тоді, коли на чортопільській ратуші вибило дванадцяту, все почалося. З боку колишньої вулиці Сакраменток сунула грандіозна процесія перебиранців, очолювана кількома функціонерами з оргкомітетівськими пов'язками й мегафонами у руках. Вийшовши безпосередньо на Ринок, процесія розсипалась на кілька потоків, і от уже вони йдуть повз вас, б'ючи в барабани й тулумбаси, сурмлячи в сурми й ріжки, граючи на арфах та гуслах, на струнах та флейтах, на цимбалах дзвінких та цимбалах гучних, їх ціле море — в масках і з розмальованими фізіями, їх безліч!
— Вибачаюся, — промимрив Білинкевич.
— Ну от. Тепер, оскільки я своє виконав, а читаємо ми по колу, твоя черга, Мартофляче. Тільки, будь ласка, після того, як ми знову вип'ємо, — розпорядився Хомський.
І хоч Марта спробувала запротестувати проти такого шаленого темпу, нічого в неї не вийшло, до того ж де не вродився Бодьо з великою тацею всіляких поживних наїдків. Це потягнуло за собою додаткове розливання. Про вірші якось тимчасово забулося, позаяк у Немирича засвербіла потреба тосту.
— Кохані! — цілком щиро почав він. — Мушу зізнатися, що на цьому світі є порівняно небагато речей, котрі чогось варті. Зрештою, всі ми дуже самотні і всі ми про це знаємо. Це, як кажуть, щось таке, про що навіть можна і не говорити. В усякому разі, я впевнений, що всі ви чудово це розумієте. Адже немає такої людини, яка б не розуміла цього або вдавала, що не розуміє. Навіть якщо знайдеться хтось такий серед нас, отут, то я все одно йому не повірю, що він цього не розуміє. Це, як кажуть, прописні істини, і тому всі ми це чудово розуміємо. Якщо говорити про себе особисто, то я чомусь майже впевнений, що ми всі думаємо однаково з цього приводу — інакше я просто засумнівався б, чи є в цьому світі хоч що-небудь, що ми в ньому розуміємо. Тоді залишалося б тільки визнати, що ми не розуміємо в цьому світі нічого. Це, як кажуть, було б дуже печально зрозуміти, в кожному разі. А прагнемо ми зрозуміти не так уже й багато. Однак це для нас дуже важливо, бо без цього ми — не ми, а просто безглузді істоти, які нічого не розуміють і розуміти нічого не хочуть. Я, здається, вже згадував про те, що на цьому світі є небагато речей, котрі чогось варті. Вип'ємо ж за це!
— Він що, Горбачова копірував? — щиро поцікавився Білинкевич у Мартофляка, коли тост було реалізовано.
— Ні, ви мені скажіть, хто цей балакучий юнак, котрий сидить отут, серед нас? — дещо гостріше, ніж перед тим, запитав Гриць.
— Старий, ми, здасться, домовлялися, — нагадав Білинкевичу Хомський.
— Вибачаюся ще раз, але з вами так цікаво, що я не можу…
— Він що, запрошений в наше товариство? — з'ясовував для себе Гриць.
— Ні, Грицю, він виконує тут свої службові обов'язки, — запевнив Хомський.
Білинкевич знітився ще більше, на цей раз уже не жартома. Але, на щастя, в розмові випала деяка пауза, пов'язана з пожиранням шинок і ковбас, а також помідорів, огірків і грибочків.
— Хочете, я розповім вам коротко сюжет своєї повісті? — заговорив по хвилі Хомський, витираючи губи серветкою.
— А як вона називається? — спитав Мартофляк.
— Вона називається «Мерзотники». Це повість у новелах.
— Розповідай, але так, щоб ми зрозуміли, — зажадав Немирич.
— О'кей. Дія відбувається на початку століття в маленькому провінційному містечку в Галичині. Там буде в деталях описано перший політ на літаку одного графа — як він піднімається в небо і описує цілих три кола над пустирем, де зібралися юрми здивованих глядачів. Директор приватної гімназії прагне спокусити одну зі своїх учениць і по допомогу вдасться до гіпнотизера. Потім до містечка прибуває ерц-герцог Фердинанд у супроводі цілого полку кірасирів. І виявляється, що всі вони давно вже готують на нього замах. Це така терористична організація, яку очолює той старий гіпнотизер. Починається судовий процес над директором гімназії, але йому вдається вийти сухим з води, оскільки під час процесу відбувається землетрус. Учениця гімназії, котра в цей час саме молилася в церкві, западається разом із церквою під землю. Вона опиняється в невідомій раніше підземній країні. Тим часом пілот, якого я вивів на самому початку, ніяк не може посадити свого літака, адже землетрус усе знищив.
— Прекрасно! — похвалив Мартофляк, з'ясувавши спочатку, чи Хомський уже закінчив розповідь.
— А я майже нічого не зрозуміла, — зізналася Марта.
— Я й сам не все там розумію, — погодився Хомський, — однак чимось воно мені дуже подобається.
Випивши за прекрасну повість Хомського, друзі зауважили, що повз їхній стіл уже декілька разів проплив якийсь голомозий масивний мерзотник, виразом обличчя дуже схожий на акулу. Він кинув на вас кілька оцінюючих поглядів, хоча важко було визначити, добре це чи погано. У кутку зали ви запримітили вельми інтимний столик, за яким і сидів той грубас у товаристві ще кількох таких самих ґевалів, щоправда, дещо молодших віком. Дивувало, що в цій загальній атмосфері ресторанного напівзбожевоління Акулячий Писок та його партнери зберігали в собі абсолютний спокій і діловитість.
Але Бодьо розвіяв ваше хвилеве сум'яття, притарабанивши цього разу шість гарячих шніцелів по-гуцульськи і ще триста грамів на загальну вимогу.
— Ростику, більше не пий, — тихенько сказала Марта.
— Не буду, — пообіцяв їй Мартофляк. — Більше, ніж треба. А поки що — пропоную випити за те, що ви є!
Горілка ще текла їхніми стравоходами, коли Гриць штовхнув під столом Мартофляка ногою і запропонував:
— Маю щось тобі сказати. Може, вийдемо на два слова? І вони пішли, а ви залишилися при столі вчотирьох.
— Бачите, йому вже не можна сьогодні пити, — сказала Марта.
— Марто, кохана, я запевняю тебе, що все буде якнайкраще, — переконано мовив Немирич. — Ростик надзвичайно витривала людина.
— Я краще знаю, витривала чи ні,— наполягала Марта.
— Ти сьогодні схожа на кінозірку, — шепнув їй на вушко Хома.
— Якщо Мартофляк не може не пити, то він мусить пити, інакше я просто чогось не розумію, — твердив своєї Немирич.
— А ви знаєте, хто це щойно пройшов коло нашого столу? — зненацька нагадав про себе Білинкевич.
Ви запитально подивилися на нього.
— Це Пєтя.
— І хто він такий, чорт забирай, що ти з таким пієтетом вимовляєш оте «Пєтя»? — зацікавився Немирич.
— Це король рекету.
— Може, скоро підемо звідси? — знову занепокоїлась Марта.
— Показати йому спину? Це вище наших можливостей! — завівся Немирич. — Ми мусимо гідно репрезентувати себе.
У фойє ресторану Гриць і Мартофляк курили.
— Ростику, уявляєш, яка навколо лажа, — казав Гриць. — Я вже геть замахався. Вони на кожному кроці. Розумієш, старенький, адже він тягне на цілого капітана. Звідки він узявся, хто його привів до нас?
— Він зустрічав Хомського на вокзалі. Сказав, що від Мацапури.
— Тим гірше для Мацапури. Розумієш, старенький Ростику, я на них маю чуття. Це лажа, причому страшна.
— Я так не думаю. Який їм сенс? Він і справді всього лише комсомольський хлопчик, як каже.
— Не будь таким легковіром. Як може простий комсомольський хлопчик так зухвало користуватися цими штуками?
— Якими штуками?
— Ну, підземний хід, ключі, всі офіціанти кланяються, вільний стіл для нас відразу знайшовся. А ти бачиш, як він лізе зі своїми питаннями?
— Ну, йому просто цікаво.
— Йому цікаво, я згоден з тобою. Слухай, Ростику, коли ти збираєшся до Америки?
— Десь наступного місяця. Я ще не маю квитка.
— Знаєш що? Візьми в мене оцих десять доларів, але так, щоб ніхто не бачив…
— Навіщо вони мені, Грицю?
— Я дарую тобі. Купиш там що-небудь для Марти. Вона в тебе фантастична, старий.
— Дякую.
— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?
— Ну, цього не треба.
— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!
— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…
— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?
— Скажи мені краще, як справи з Юрком.
— Лажа, Ростику.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.
— О, Господи!
— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.
— То, значить…
— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…
— У нас вистачить, щоб розрахуватися?
— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…
— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?
— Так. Ходімо?
— Ходімо, вип'ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.
— Одне з двох.
— Або одне з другим.
Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.
— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.
— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.
— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.
— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.
Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.
— Яке це мас значення? — відповів той. — Америка — то цілком інший світ.
— Може, у вас виникнуть якісь контакти з тамтешніми редакціями, видавцями?
— Вибач, як тебе звати? — доброзичливо спитав Мартофляк.
— Ігор.
— А я чомусь думав, що Іван. Ти ж відзивався на Івана!
— Я не хотів суперечити вам.
— Он як! Знаєш, Ігорку, вибач, але ти нам не дуже подобаєшся зі своїми питаннями.
— Я хотів як ліпше, — посумнішав Білинкевич. Здавалося, він от-от пустить сльозу.
— Не ображайся, — плеснув його по плечу Мартофляк.
— Дивіться, вже музиканти вилазять, — скривився Немирич, — тепер заведуть свою рогульську музику, аж ми не зможемо побалакати.
— Щось іще замовимо? — поцікавився Хомський.
— Звичайно, — підтвердив Мартофляк. — Коньяку і що-небудь з'їсти.
— Можу порекомендувати пляцки, — встряв з-за Мартиного плеча Бодьо, котрий саме змінював сервірування.
— О, пляцки — то божественне їдло! — втішився Немирич. — Прошу шість порцій з грибовим соусом!
Бодьо розуміюче кивнув і зник, як мольфар.
Тим часом Білинкевич, котрий зажурено думав, як би йому реабілітувати себе в очах товариства, нарешті знайшов вихід:
— Можна, я запрошу Пєтю до нашого столу?
— То цікаво, — сказав Немирич.
— Тільки не надовго, — зажадав Хомський.
— Я не хочу, — заперечила Марта.
— Клич! — вирішив Мартофляк, почувши Мартину думку, і, коли Білинкевич зраділо покинув їх, запитав: — А хто то такий?
— Пєтя — це король рекету, — пояснив Немирич. — Он той, схожий на акулу.
— Я зараз піду геть, — не вгавала Марта.
— Іди, — погодився Мартофляк.
— Я обіцяю тобі, що все буде добре, — поклав свою долоню на Мартину Хомський.
— Зовсім здуріли, — не заспокоювалась Марта.
Пєтя не змусив надто довго впрошувати себе і от, супроводжуваний нетвердим у ногах Білинкевичем, наблизився до вашого столу.
— Разрєшітє вам прєдставіть моїх хароших друзєй-паетов, — казав йому Білинкевич. — Ето очень славниє паети, ізвєстниє.
— Пєтя, — приязно посміхнувся мерзотник.
Він поцілував руку Марті, потім по черзі привітався з кожним.
Хомський налив йому чарку.
— За знакомство, — підняла чарку акула і влила її собі у свій широкий писок.
Тепер його можна було роздивитися трохи краще. Він мав досить кругле, товстощоке, з маленькою близною на чолі і ледь вибалушеними очима лице. Шия була коротка, але дослівно бичача, вже добре засмагла, прикрашена грубим золотим ланцюгом. Решта була тілом, загорнутим у «мармуровий» джинс. Привертала увагу також права рука, рясно всіяна перстенями, з яких кожен, безперечно, мав якусь містичну функцію.
Заїли випите, делікатно помовчали.
— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.
— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.
— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.
— Вони тільки віршами говорять, — захихотів Білинкевич. — Товариство, я пропоную для знайомства і на честь нашого гостя Пєті прочитати кожному по віршеві.
Гриць скреготнув зубами, а всі інші так зиркнули на Білинкевича, що той миттєво зрозумів і оцінив свою нетактовність. Але було пізно.
— С удовольствием послушаю, — заохотив Пєтя. Але всі мовчали.
— Я, кстати, Есенина очень люблю, — як міг, виправляв незручне становище Пєтя. — Кто-нибудь из вас помнит Есенина?
— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.
— Вот и чудесно. Почитай что-нибудь.
— Але ми вважаємо за краще робити те, що в дану мить нам подобається, — продовжував Хомський, — а не те, що ви нам скажете робити.
— Товариство, в мене народився тост, — підвівся Немирич з налитою чаркою в руці.— Наливайте собі, бо я тостую.
Пєтя, прокліпавши відповідь Хомського, тепер наготувався слухати тост.
— Рідні! — почав Немирич. — Людина створена гак, що їй завжди всього мало. Вона самотужки приковує себе до ланцюгів буття, бодай навіть і золотих. І з цими ланцюгами на шиї проживає недовгий свій земний вік. Вона грабує ближніх своїх і, коли треба, навіть стріляє в них із пістолета. Це печально, але так воно вже є. Головне, що людина ніколи не замислюється над тим, а навіщо все це. Адже все одно у фіналі хтось устигне вистрелити швидше за тебе. Адже фінал відомий — він один і той самий для всіх нас і для кожного зокрема. Проте кожна людина вперта і самозасліплена, можна думає, що саме для неї зроблено буде виняток на небесах, і все їй проститься, і даровано буде вічне блаженство носити джинс і щовечора розкошувати по ресторанах, як оце сьогодні випало отут усім нам. Хоч інколи і в ній прокидається отой внутрішній голос і пророчить: «Ну що, все одно ти не вічний, ну нехай навіть буде пишний багатий похорон, і квіти просто з Бразилії на могилку серед зими, і гранітний пам'ятник з бронзовим твоїм профілем, ну нехай навіть з'їдуться побратими з усього Союзу, аби віддати тобі шану, нехай навіть звучать промови їхні впереміш із віршами Єсеніна, нехай! — але ж тобі вже не бути ось тут, завтра, на цій землі!» І людина здригається, рідко, але здригається, почувши той внутрішній голос у собі, проте, схожа на акулу, юна продовжує робити те саме і не хоче каятися. Вип'ємо ж за людину, вперту і нерозумну, приковану до золотих ланцюгів буття!
— Це була твоя лебедина пісня, старий, — сказав Хомський, коли вони випили.
Пєтя ще на разі не знав, сердитися йому чи дякувати за прекрасний тост. Але здавалося, він трохи спохмурнів. Проте нарешті заграла музика, і зав'язався новий цікавий сюжет.
— Я хотел бы потанцевать с тобой, — звернувся король до Марти.
Марта вже збиралася якнайрізкіше відтяти своє улюблене «ще чого», але злякалася і мовчала.
— Я хотел бы потанцевать с этой девушкой, — значно голосніше повторив Пєтя, дивлячись їй в обличчя.
Ну от, Мартофляче, маєш клопіт, тепер ти щось повинен казати чи робити, чи, може, хай танцює, нічого з нею не трапиться, не з'їсть її акула, маму твоїх дітей, хай діється Божа воля, тому ти сидиш як обісраний, а вона благально дивиться на тебе, мовляв, кажи щось чи роби щось, як мені витримати ці її благальні погляди, ну знайди якийсь вихід, ти ж великий поет, ну що ти сидиш з язиком у дупі і розглядаєш порожню чарку, ти, борода і два вуха, здійсни нарешті вчинок, увесь світ дивиться…
Але підводиться Хомський і якомога чемніше каже:
— Нам дуже прикро вас розчаровувати, але перший танець обіцяно мені. Мартусю, — він запрошує.
Марта встає (а що їй ще робити?) і покірно відходить слідом за Хомським туди, де танцюють повільний танець у напівтемряві. Білинкевич, хоч і сидить, але здається, що аж присів. Пєтя обводить усіх неквапливим поглядом, ніби запам'ятовує…
У цю тривожну мить витягнув із кишені свою книжечку Немирич і, написавши на титулі кілька слів, подарував її королю.
— Спасибо, — Пєтя сховав книжечку до нагрудної кишені своєї джинсівки, навіть назви не прочитавши. — Ну, я пойду. Там ребята ждут. Отдыхайте.
Ви встали, щоби гідно попрощати його.
— Я думал, у вас веселее, — сказав Пєтя і відійшов.
— Ігорку, — спитав Мартофляк, — як ти гадаєш, хто з них більше нежилець на цьому світі — Хома чи Немирич?
— Гадаю, що я, — відповів за Білинкевича Немирич. Але то вже була інша тема.
Зала ресторану старовинна, стіни оббиті деревом із вирізьбленими пейзажами Чортополя (ратуша, аптека, пошта, банк, філармонія), під стелею — велетенські люстри, виготовлені з дерева й мусянжу якимись майстрами-гуцулами, але тут, над танцюючими, вони пригашені, тут панує інтим, тут панують зальоти.
Марто, я відчуваю тебе всю, ти плавна і тепла, всі твої рухи саме такі, як я хочу, це повна відповідність, хоча це тільки танець, але як ти близько, я ж не Мартофляк, не можна так, дівчинко, я тільки хотів допомогти вам, тобі й Мартофлякові, я врятував ситуацію, я — супер, я завше приходжу у вирішальну мить, не можна було віддавати тебе на поталу тій тварюці, уявляю, що вичворяв би він тут із тобою, ти ж така тепла і плавна, аж у мене все разом шумить у голові — і ти, і музика, і горілка, і небезпека, чорт забирай, варто жити, я згодився б тримати тебе на руках, княгине, пані, королево танцю, літаюча жінко, не муч мене зараз, бо я дурний, я можу вкрасти тебе, я — велетень, я — пружина, я — некерований вулкан на святі Воскресаючого X..!..
— Орку, я така вдячна тобі,— прошепотіла Марта.
— Нема за що. Я тільки й мріяв, як би щось таке встругнути, — відповів Хома. — А ти пішла б танцювати з тим дебілом?
— Ще мить — і пішла б. Я почала боятися, що зараз він витворить щось жахливе, і що треба все рятувати.
— Ти злякалася його?
— Дуже. Він такий страшний.
— Він, здасться, добряга.
— Скажеш таке! А ще я боялася за Мартофляка. Бо якби пішла з тим чортом танцювати, він міг би теж…
— Що?
— Щось натворити.
— Він кайфував би, Марто. Як усі щирі мазохісти.
— Він просто велика дитина.
— Це правда. Він золотий хлопець. У тебе чудовий чоловік, Марто.
— Смієшся з мене?
— Анітрохи. Кажу цілком поважно.
— Ти гарно танцюєш.
— Дякую. В тебе гарні груди.
— Хома, ти ж не такий насправді. Ти увесь час прагнеш виглядати циніком, зухом. Насправді ж ти не такий.
— Насправді ми всі не такі. Гриць насправді дуже довірливий і м'якосердий. Немирич — мовчазний і нерішучий. Твій Мартофляк — сміливий і відчайдушний.
— Знову колешся?
— Так. Дякую за танець, пані.
Вони повернулися до столу саме тоді, коли друзі без них добили замовлених триста і, поки Бодьо вирушив по наступні двісті п'ятдесят, налягли на шкваркотливі пляцки, щойно принесені згаданим уже Бодьом.
— Ніхто з вас ні хріна не розуміє у творчості Антонича! — кричав Мартофляк, намагаючись заглушити початок нового танцю.
— Є тільки один ключ до його творчості,— відповідав на це Немирич, — і він у кожного з нас між ногами!
— Гарно ви нас зустрічаєте, — сказала, сідаючи, Марта.
— О, вже натанцювалася? — дійшов висновку Мартофляк і продовжив дискусію. — Той ключ, який між ногами, годиться для будь-кого! Але для Антонича цього мало! Ти можеш скільки завгодно оперувати тут своїм йо… задроченим фрейдизмом, але ти не дійдеш до суті Антонича, хоч би всрався!
— А чому ти вважаєш, ніби тільки тобі дано дійти до суті Антонича, звідки ти знаєш, курва мать, що я до неї не дійшов?!
— Бо ти висловлюєш абсолютну х… е-е абсолютно безглузді речі про «Книгу Лева»!
— Це я? Я про «Книгу Лева» взагалі нічого не згадував! Я трохи пройшовся по твоєму віршеві, який ти тут нам читав і який мені не сподобався…
— Бляха, та хай він тобі не подобається хоч сто років, потрібна мені твоя думка, як сухій сраці попіл! — завершив дискусію Мартофляк, тим більше, що на столі з'явилися свіженькі двісті п'ятдесят.
— Ростику, а в яких саме містах Америки ти побуваєш? — досить невиразно проплутав язиком Білинкевич.
— Я щасливий, що ми вже перейшли на «ти», — дав йому зауваження замість відповіді Мартофляк.
— Хто він такий, цей паршивий мудак з рожевими щічками? — відізвався нарешті Гриць, який мовчав десь так близько сорока хвилин.
— Я ваш товариш, Грицю, — пояснив йому Білинкевич.
— А мені здається, що ти не наш товариш. Ти майорові товариш.
— Ні, чесне слово, пора вже звідси йти! — знову захвилювалася Марта.
— Хто ти такий? — продовжував Гриць. — Я знаю всіх, тут присутніх. Я знаю Ореста Хомського, це прекрасний поет з Леніг… з Ленін-граду, я знаю Ростика Мартофляка, це величезний поет, це мій товариш, я знаю його красиву дуже жінку Наталю…
— Марту, — поправив Білинкевич.
— Марту, — повторив Гриць, — я знаю Юрка Немирича, це колосальний пост і прекрасний товариш, я знаю себе. А ти хто? Хтось мені може щось розказати про цього дивного чоловіка?
Усі мовчали, тоді Білинкевич почав пояснювати:
— Розумієш, я член ОРГКОМІТЕТУ…
— Ти нагла свиня, — з усмішкою перебив йому Гриць.
— Грицю, не треба, я ж просив, — нагадав Мартофляк.
— Вибач, він трохи перебрав, — сказав Немирич Білинкевичу.
— Юрік, скажи йому про це, він тебе послухає,— заканючив Білинкевич. — Я ж так старався для всіх вас… — і сльоза покотилася по його щоці.
— Грицю, досить! — владно наказав Мартофляк. — Він непоганий хлопець, навіть якщо кагебіст.
Ця фраза несподівано заспокоїла Штундеру. Тим часом Хома, який справляв враження найтверезішого серед присутніх, інтимно поцікавився в Білинкевича:
— Ти міг би позичити до завтра дві сотні?
— Міг би. А що?
— Ну, то розраховуйся з Бодьом, а я тобі завтра поверну!
— Що ти, Орку, не треба нічого повертати, — замахав руками Білинкевич.
— Я на чужий кошт не пиячу, — відрубав Хомський. — Котра година, товариство? — голосно звернувся до всіх.
— За півгодини починається, — відповіла йому Марта.
— Так. Слухай сюди, Білинкевич. — Хомський говорив чітко, як командир підводного човна. — Ідеш до Бодя, розраховуєшся, але з тим, що кожному ще по каві й по п'ятдесят коньяку. Тоді приходиш і доповідаєш мені загальний рахунок. Пішов!
Білинкевич полетів як торпеда. Йому було радісно, що з ним знову розмовляють по-людськи.
— Тепер я прошу уваги, — як міг урочисто, сказав Гриць. — Зараз я читаю свій останній вірш. Це мій найкращий вірш. Про одного чоловіка. Він досить довгий. Я прошу всіх слухати і не перебивати. Це зовсім новий вірш. У ньому я все сказав, ви почуєте. Це мій передостанній вірш.
— Передостанній чи останній? — запитав Хома.
— Останній не рахується. Цей — передостанній. Я просив не перебивати.
Усі слухали. Мартофляк хотів закурити, припаливши до фільтру, але Марта вчасно побачила.
— Зараз я згадаю. Зараз. Там колосальний перший рядок.
— І тільки? — спитав Хома.
— Не п… Зараз я згадаю. Це верлібр.
Усі слухали, але вирази на лицях вже мали трохи знуджені.
— Я написав його позавчора. Той, котрий написав учора, не рахується.
— Ти написав його позавчора? — спитав Хома. — То прочитаєш нам його через дев'ять років. Сенека радив на дев'ять років ховати написане до шухляди.
— Гівно і ти, й твій Сенека. Де мій рукопис? — раптом сполошився Гриць. — А, я продав його за десять доларів, ясно. Але зараз згадаю. Він зовсім свіжий у моїй пам'яті. Це вірш про одне село.
— Чи про одного чоловіка? — знову нарвався Хома.
— Ти нічого не розумієш. Ти не знав того чоловіка. Я його знав. Цей вірш присвячений його пам'яті. Хвилинку. Читаю.
І він почав, закривши при цьому очі:
Нє, там не так. Зараз я згадаю. Ага,
Трава, ця зелена дівчинка на рудому схилі,
вона щороку інакша,
в ній прослизають вужі,
в ній маленькі віконечка з підземної хати Бога,
який дивиться знизу тільки крізь вологі стеблини…
Нє, тільки крізь вологі стеблини…
… який дивиться знизу тільки крізь зелені стеблини…
У цей час знову надлетів Бодьо з кавами й останніми коньяками. Білинкевич шепнув на вухо Хомському:
— Сто вісімдесят три карбованці, сорок п'ять копійок.
— Запиши їх собі на чолі, аби я не забув, — порадив Хома.
— Все! Не згадаю! — визнав Гриць. — Не буду читати! Все одно ти не так це зрозумієш, хлопче, — і він поплескав Білинкевича по щоці
Кава пахла незле. Коньяк теж. Ви заквапилися, бо вже відчули, як за вікнами починає кипіти площа. Більшість відвідувачів покидали ресторан. Білинкевич підскочив зі своїм коньяком і раптом закукурікав:
— Панове, я прошу випити за батька нашого Степана!
— Я ж вам казав, — зауважив Гриць, але випив. Як і всі інші.
— Ростику, привезеш мені з Америки трохи книжок, добре? — напосівся Білинкевич уже біля гардеробу, коли вони забирали свої манатки.
— Добре, старий, я привезу тобі щось цікавеньке, — пообіцяв Мартофляк. — Скажімо, Книгу рекордів Гіннесса.
— Та ні! Я не про такі книжки… Я тобі потім скажу, добре?
Він не відчепився навіть тоді, коли ви виповзли врешті на площу, перелюднену, голосну, освітлену різноколірними прожекторами, лампіонами і смолоскипами. Починалося щось неймовірне.
І тоді, коли на чортопільській ратуші вибило дванадцяту, все почалося. З боку колишньої вулиці Сакраменток сунула грандіозна процесія перебиранців, очолювана кількома функціонерами з оргкомітетівськими пов'язками й мегафонами у руках. Вийшовши безпосередньо на Ринок, процесія розсипалась на кілька потоків, і от уже вони йдуть повз вас, б'ючи в барабани й тулумбаси, сурмлячи в сурми й ріжки, граючи на арфах та гуслах, на струнах та флейтах, на цимбалах дзвінких та цимбалах гучних, їх ціле море — в масках і з розмальованими фізіями, їх безліч!