Антоненко-Давидович Борис. Слово матерi

шаленiв од лютi, не маючи через ланцюг змоги пошматувати зухвалого нахабу,
що перся з двору до хвiртки в панський сад. Я саме спасував у картах i
прислухався до собачо© гавкотнi, коли хвiртка рипнула i з не© вийшла,
несмiливо озираючись навкруги, сiльська баба. З свого мiсця я перший
побачив ©© чорну керсетку, мережану сорочку й темну, зав'язану вгорi
хустку. Тихо ц обережно переступала вона, як по ковзькiй кризi, по
присипанiй пiском але©, наближаючись до ганку. Майже нечутно звелася
сходами нагору й стала край веранди. Зiна, побачивши ©©, впустила з
несподiванки чайнi ложечки на стiл i кинулась ©й назустрiч, немовби хотiла
перейняти стару.
- Нiззя. Нiззя сюди, мамо! Iдiть на кухню пiдождите. - Стривай, доню,
менi до панiв треба.
- Та нiззя ж, кажу! - заступила ©й дорогу Зiна, червонiючи по самi вуха
за свою матiр.- I як то ви, мамо, претесь, не питаючись, буцiм це вам десь
у селi!..- дорiкала вона старiй i, щоб виправдатись якось перед панами,
обурено висловила здогад: - Це чи не Афонька здуру пустив ©х сюди?..
- А в чому, власне, рiч? - спитав, обертаючись на стiльцi, Микола
Миколайович i поклав на стiл, карти.
Це збадьорило стару. Вона ступила крок наперед i низько вклонилася.
- До вашо© милостi, паночку,зробiть ласку, пустiть Зiньку...
- То-есть, как зто - сделайте "ласку"? Куда пустить? Зачем?
- Та отож я i кажу: дiвка вже на порi стала, скоро вже й рушники
подавати треба...
- Постой, постой, матушка! Зто какие же "ручники"? - i, обертаючись до
справника, спитав, що означа "на порi". Справник пошепки, оглядаючись
скоса на Калерiю Олександрiвну й Мерi, пояснив це, видимо, якось
по-сво му, бо лице Миколи Миколайовича видовжилось, i вiн перевiв сво©
очi, якi вiд подиву стали ще лупатiшими, на зашарiлу Зiну.
- Пiкантно! А я i гадки не мав...
- Та це ж вони говорять,- втрутилася Зiна, вiдчуваючи щось недобре в
поясненнi справника,- вродi як замiж треба мене видавати...
- Замуж? - не сходив з дива Микола Миколайович.- За кого - замуж?
- Та за Данила ж! Там такий роботящий парубок...- стрепенулась стара,
зрадiвши, що розмова пiдходить нiби до дiла.
Однак Микола Миколайович i далi не мiг нiяк добрати ладу:
Позволь, матушка! Допустим - замуж, но к чому приплела эти свои
"ручники"? Стара вибачливо усмiхнулась, немовби це не пан, а дурне дитя
бозна-що лепетало, i повчально промовила:
- Не плетуть ©х у нас, паночку, а - тчуть. А потiм сама дiвка ©х
вишива . Закон так велить.
- Це щоб старостам подавати... - вдруге пояснила 3iна, соромливо
потупивши очi.
- Хоть убейте, ничего не понимаю! - знизав плечима Микола Миколайович.
-- "Сначала чтут, а потом вьiшивают! Девка какая-то, старосты почему-то...
И вдобавок утверждает еще, что этого закон требует!.. Вы нонимаете,
Никанор Петрович, что-нибудь в этой околесице? - залупав очима на
справника Микола Миколайович i похитав головою...- До чого ж бестолковьiй
народ! Двух слов Связать не может!..
- Нет-с, это не то! - авторитетно заперечив справник i пiдвiвся з
стiльця. Вы вот либеральничаете с ними, Николай Николаевич, а я всегда
говорил й говорю - этому народу нельзя спуска давать!
Пройшовшись по верандi, щоб трохи прохолонути вiд гнiву, який на нього
наганяла сво ю присутнiстю баба-мужичка, справник метнув на не© обурений
погляд i безапеляцiйно сказав:
- Я-то ведь знаю их! Ни одного порядочного человека во всей деревне не
найдешь! Все мошенники, обманщики, лгуны!..
Баба потерпала вiд страху, бачачи, як розлютилося начальство.
Адже всi його гнiвнi слова вона сприймала на свою адресу. Чи вона не
розчула, чи не второпала останнiх слiв справника, але звела вгору, як на
молитвi, очi й перехрестилася.
- Матiнко божа! Уже й чаклуни! Та я й не чула, щоб у нашому селi хто до
чаклування вдавався. Ось хоч i забожусь на тому! То вже, папочку, ви
надарма таку пеню на мене наводите...
- Слышите, слышите! - трiумфуючи, мов пiймав бабу на гарячому,
звернувся до всiх справник, потрясаючи в повiтрi руками. - Врет и не
краснеет! Слышите: я подвел ее под какую-то пеню за что-то! А ведь я ее,
мерзавку, первый-то раз в жизни вижу!.. Нет, только вот так их всех
держать! - i вiн стиснув мiцно кулака, блиснувшi© масивною обручкою на
волосатiм пальцi.
- А що таке "чаклуни"? - тихо спитала мене збоку Мерi i, почувши мою
вiдповiдь, аж застогнала, регочучи.
Она говорит - "колдуны",- згинаючись од смiху, намагалась пояснити Мерi
справниковi, але той, не розумiючи гаразд причини смiху й невдоволений, що
в розмову лiзуть молодшi, сердито обiрвав ©©:
- Да я же собственнь©ми ушами сль©шал только что, как она сказала
"щелкуны", а не "колдуны"!
Вiд цих "щелкунiв-колдунiв" гучно реготав тепер, заплющуючи очi, й сам
Микола Миколайович. Його почала навiть потiшати кумедна Зiньчина мати, i
вiн був не вiд того, щоб його й далi смiшили, та й хотiлося подратувати
Никанора Петровича: вiн ставився до справника трохи iронiчно, вважаючи в
глибинi душi за обмеженого реакцiонера й бурбона. Через те Микола
Миколайович навмисне напустив у свiй голос штучного меду i досить
прихильно спитав стару:
- Так, значить, замуж, матушка? Мн-да... А кто же он, зтот герой
романа? Как его?..
- Нi, не за Романа, а за Данила, за Бондаренка. Там такий...
- Уверен, что такой же негодяй, как й все! - перебив бабу справник, що
нiяк не мiг досi очуматись.
- Та вiн же, як i батько його покiйничок - нехай царству ,- бондар, i
добрий бондар, а ви на нього чогось отак визвiрились...- спробувала було
захистити репутацiю свого майбутнього зятя баба, але справниковi при
останньому бабиному словi урвався терпець, i вiн, забувшись, гаркнув на
бабу:
- Молчать!
Становище набирало небажано© гостроти, i Зiна вирiшила сама перепросити
перед справником за свою недотепу-матiр.
- Звинiть ©м, пожалуйста! Вони, як необразованi, темнi, сказать, то
нiякого обхожденiя не iмiють...- i до матерi: - I чого ви, мамо, з сво©м
Данилом лiзете, даже не понiмаю!
- Но тебе-то зтот Данило нравится? - спитав Зiну Микола Миколайович,
бажаючи повернути на смiшне.
- Нужнi вони менi з тим Данилом! - образливо закопилила губу Зiна.- На
таких Данил у городi й не гляне нiхто!
Я весь час мовчав. Мене не смiшила розмова Зiньчино© матерi з
Кузьмiним-Карава вим та справником. То були два рiзнi свiти, що нiколи не
могли порозумiтися. Мiж ними була така страшна прiрва, яку годi
переступити. А коли хто й пробував переплигнути, як Зiнька, той калiчився
набезвiк. Та як же мiг я опинитись на панському боцi цi © прiрви, коли
менi годилось би стояти поруч цi © баби, що так нагадувала i сво©м
виглядом, i сво ю мовою мою матiр? Це ж вона, моя покiйна мати, сказала
колись менi, як свiй заповiт: з панами не водись, з багатими не знайся...
Як же я мiг переступити через ©© останн святе слово?..
Бачачи, як iз Зiньчино© матерi роблять тут посмiховисько, я почував
сором за те, що сидiв за одним столом iз справником та
Кузьмiним-Карава вим, i водночас обурення. Дух бунтiвничих Базарова й
Волохова, пригашений в менi дворянськими очима Мерi, дух палкого Iнсарова
знову сповнювали мене, але вже не тiльки як уподобанi лiтературнi образи,
а як частина мо © душi. Вони переплiталися мiж собою i виливались у якесь
нове, ще не гаразд усвiдомлене почуття, яке почало клекотiти в менi пiсля
недавньо© вистави укра©нського театру.
Я спалахнув i пiдвiвся, коли справник крикнув на бабу "молчать!". Та
цього нiхто не помiтив, бо тодi увага всiх була звернута на нещасну
Зiньчину матiр, що стояла, як на позорищi, серед веранди. З не© смiялися,
кепкували, на не© гримали, ось уже й рiдна донька вiдкинулась од не© i
ладна була зо всiма ганити свою засмучену матiр.
- Бодай же тобi, доню, добра не було, як ти так образувалася в тому
городi! - сказала тихо стара на останнi зухвалi Зiньчинi слова, а менi аж
мороз пройшов поза шкiрою. "Образувалася"!.. Та це ж достоту слово мо ©
матерi, що колись вона з докором сказала менi, як перший раз я при©хав
додому з гiмназi©. I такi ж сльози, як зараз у Зiньчино© матерi, полились
тодi в мо © матусi! Гiркi сльози образи й жалю...
Зневажена, скорботна й похила, пiшла вона схiдцями геть, низько
схиливши голову. I тодi враз щось стиснуло Мо серце. Таж це пiшла назад
од Зiньки на село не тiльки © мати,- то поверталась до сво © далеко©
могилки на сiльському кладовищi i моя матуся. дина, неповторна...
Я з грюкотом одсунув стiльця й прожогом кинувся за нею.
- Куди ти? Чекай! - крикнув менi позаду Анемподист. скочивши з мiсця,
та я i сам спинився на першiй сходинцi. Я оглянув ©х усiх, починаючи вiд
Мерi, на якiй затримались востанн мо© очi, i з невiдомою менi силою, що
виросла десь у мо©х грудях i сама промовляла за мене, сказав:
- Я не можу бути там, де зневажають мiй народ! Цi слова прохопилися в
мене скоромовкою, як заздалегiдь приготована фраза, i вiд хвилювання голос
мiй кумедно зiрвався на словi "народ". Хоч у тому станi я не годен був
нiчого бачити перед собою, але iронiчну посмiшку Мерi я все ж таки
помiтив. I це розв'язало все. Не тямлячи себе, я, захлинаючись, майже
крикнув, мов дав гучного ляпаса:
- Таж ви... ви всi тут не вартi... Не вартi й брудного мужицького нiгтя
цi © баби!
Позад мене iстерично зойкнула Калерiя Олександрiвна, кричав, розмахуючи
руками, справник: - Ось до чого доводить лiбералiзм!.. - Та мене як
одрубало вiд них.
Коли ми вдвох iз Зiньчиною матiр'ю переходили через двiр, Афонька стояв
коло Рекса, що вже настовбурчив на нас гострi вуха. Афонька зацитькував
пса, звiльна гладячi© його по спинi. Коли ми наблизились, вiн подивився
смутними очима на стару i тяжко зiтхнув:
- Эх, милая! Поди, не легко-то с барами договориться! Я пiдбiг до
Афоньки i мiцно потиснув його зашкарублу, здорову, як у ведмедя, долоню.
Афонька за звичкою пiдняв другу руку почухати пiд шапкою i невиразно, чи
то нiяковiючи, чи виправдовуючись, промимрив:
- Чего уж там!.. Это, стало быть,- к примеру, как значит, если понять
человека нужно...
Вiн подався в сутiнках червневого вечора до стайнi, а я з Зiньчиною
матiр'ю вийшов з двору Кузьмiних-Карава вих...
- От i вся вам казочка! - закiнчив, журно усмiхаючись, гiсть.- Добрих
фей у нiй мало, та де ©х було i взяти нам у тi часи, але про всяку
чортiвню, що водилась у тодiшньому життi, я розповiв вам таки багато.
Семикласник Юрко, забувши про закордонний фiльм, якого хотiв сьогоднi
подивитись, i неприготовану алгебру, слухав старого, зата©вши дихання. Не
все в цiй розповiдi було йому цiлком зрозумiле, про багато чого вiн почув
сьогоднi вперше, але враження було велике, i вiн, дарма що оповiдання
скiнчилось, ще не мiг зiйти думкою на щось iнше.
- Ну, а як же далi, дядю Ваню? - спитав вiн за хвилину.- У восьмому
класi ви знову сидiли на однiй партi з тим Анемподистом.
- Нi, бiльше я не бачив нi Анемподиста, нi Мерi, нi кого iншого з
©хньо© сiм'©. Чи Кузьмiн-Карава в дiстав пiдвищення чином, чи з яких iнших
причин, бо саме почалася тодi перша iмперiалiстична вiйна, тiльки
наприкiнцi лiта вся ©хня сiм'я ви©хала з нашого мiста. Справник Слатiн
лишався в нас i, видимо, щось казав про мене директоровi гiмназi©, бо той
почав пильно приглядатись до мене. Та я знову був першим учнем у класi i
скiнчив гiмназiю з золотою медаллю. Через три роки революцiя, що вибухнула
в нашiй кра©нi, змела i того Слатiна. Гадаю, що й Кузьмiних-Карава вих
десь змило теж далеко з нашо© землi.
Гiсть пiдвiвся прощатись, але тут його затримав ще на хвилину Михайлик,
який давно вже розв'язав арифметичну задачу i зата©вся, нишком слухаючи й
собi оповiдання пенсiонера:
- А чого ж ви, дядю, того справника не вбили? Я б на вашому мiсцi його
з пiстолета або з автомата - рраз i нема!
Гiсть усмiхнувся i погладив Михайлика по головi:
- Сплохував я, виходить, хлопче. Нiчого не скажеш!
Визнаю... Ну та ви, бачу, такi ростете, що не сплоху те, як буде треба!
Авжеж нi?..