Бердник Олесь. Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

   Тишу порушив Шратiв голос. Вiн глухо прозвучав десь згори:
   - Мiстере Уоллес. Ми починаємо. Приготуйтесь...
   Я заплющив очi. В океанi темряви, який пружно колихався навколо, засяяли фiолетовi зiрочки, запульсувала вогняна сонцеподiбна квiтка. Що це? Невже воно?.. Невже почалося? Нi, це ще лише галюцинацiя. Зараз... Зараз станеться щось неймовiрне, страшне...
   Роздiл третiй
   НА "ТОМУ СВIТI"
   Вдарила блискавиця. Вдарила й ослiпила мене.
   Вогняний вихор струсонув свiдомiсть, закрутив її в калейдоскопi небувалих вражень, почувань. Я вiдчув, як могутня хвиля заколихала мене в своїх обiймах, потiм потягла в стрiмкому потоцi кудись униз.
   М'яке падiння. А вслiд за тим нiжне шелестiння, нiби серед густого лiсу.
   Мене оточувала темрява, прорiзана вогняними спiралями. Вони потроху згасали, розвiювалися.
   Живий, подумав я. Значить, експеримент проведено успiшно. Так, безумовно. Бо я не в залi, не в цилiндрi, а серед широкого простору. Що ж мене оточує? Чому я нiчого не можу розiбрати?
   Я розплющив очi. Чи, може, менi лиш здалося, що я їх розплющив. Все одно нiчого не змiнилося. Хаотичний танець кольорiв i форм, що поєднувалися в рiзноманiтних комбiнацiях, потiм знову роз'єднувалися.
   Треба заспокоїтися. Зосередитися. Я в зовсiм iншому свiтi. Тут iншi закони, iнше оточення. Десь поряд зi мною - блакитна безодня. Вона схожа на земне небо. Тiльки набагато тонкiшого кольору, неймовiрно казкова, прекрасна. Невже це небо? Тiльки чому ж воно внизу? Чи збоку? А чорна поверхня землi вгорi, над головою. А тепер праворуч... Чи лiворуч? Де в мене правий бiк, а де лiвий?
   Я розгубився. Я почав "бачити" з усiх бокiв, вже не очима, а кожною частиною свого тiла. Тiла? А чи було в мене тiло?
   Безумовно, було. Я вiдчував його, я рухався, бачив, чув.
   Я поворушився. Намагався встати. Блакитна безодня попливла, перемiстилася десь вбiк. В чому рiч? Що зi мною?
   Я згадав, що дiти, народившись, не можуть координувати своїх рухiв. Вони бачать все навколо навпаки, догори ногами. їм треба якийсь час, щоб звикнути. Напевне, так i зi мною. Адже я в свiтi "навпаки". Треба спробувати...
   Я поворушив правою рукою, поглянув на неї. Але зарухалась лiва рука. Що за диво? Ну, звичайно, це обман зору. Треба звикнути. Ану ще раз.
   Я ступнув - чи хотiв ступнути - лiвою ногою. А пiднялася права нога. Я впав. Чорна земля i блакитне небо затанцювали навколо, потiм зупинилися.
   Я знову звiвся на ноги, заплющивши очi. А може, в мене їх не було, а лише їхнє вiдчуття. У всякому разi я висловив бажання, i навколо стало темно. Тодi навпомацки я ступив уперед. Лiвою ногою, потiм правою. Нiби вийшло. Я ступив ще кiлька крокiв. Все гаразд. Треба просто звикнути.
   Десять хвилин? А може, в нашому свiтi минуло двi години? Або доба, мiсяць? Хто скаже, яке спiввiдношення земного часу i цього - в свiтi негативних енергiй?
   Фарби навколо тьмянiли, ставали густiшими. Небо з голубого перетворилось на фiолетове. Поверхня землi набула моторошного чорного кольору. Я поступово звик до незвичайних почуттiв i почав орiєнтуватись у просторi.
   Треба гукнути. Може, Лю почує, якщо вона близько? А може, тут звуки не передаються? Треба спробувати...
   Я крикнув. Чи, може, лише хотiв крикнути. У всякому разi громова луна прокотилася десь у вiддаленнi i повернулася до мене. Я прислухався.
   Нiхто не вiдповiдав. Лише вiдгомiн мого голосу, затихаючи, вiбрував понад землею.
   - Лю! - знову крикнув я.
   - Ю-ю-ю! - понеслося в простiр.
   Разом з звуками в далеч пливли, звиваючись спiралями, розмаїтi смуги. Вони були не хаотичними, а точно вiдповiдали модуляцiї моїх слiв. Мiй мозок, як кiбернетична машина, жваво вiдзначив дивне явище. Воно матиме велику наукову цiннiсть. А втiм - геть дослiди. Менi треба розшукати Люсi в цьому химерному антисвiтi.
   Раптом я вiдчув, що на мене хтось дивиться. Я оглянувся - в мороцi нiкого не було. Я не побачив нiякої постатi. Але вiдчуття погляду залишилось. Той погляд був ворожий, ненависний. В моїй свiдомостi пройшов неземний холод. Я зрозумiв, що це не галюцинацiя, а реальна зустрiч з якоюсь iстотою. Адже тут усе не так, як на землi. Тут iншi закони буття, розвитку, iснування. Хто ж дивиться на мене? Чого йому треба?
   Раптом вiдчуття погляду зникло. Я зiтхнув з полегшенням. Зважившись, пiшов у напрямi до темної стiни, що виднiлась недалеко. То були дерева. Але дерева якiсь чужi, нiби несправжнi. Вони здавалися схемою дерев, їхнiми негативами. На тлi моторошного фiолетового неба заростi виглядали дуже похмуро. Чому так швидко змiнився краєвид? Адже спочатку небо було дуже приємне i ясне? Що трапилося в навколишнiй природi? Чи, може, в менi?
   Попiд деревами заворушилася якась постать, рушила до мене.
   - Хто це? - скрикнув я.
   - Генрiху, - почулося у вiдповiдь. - Генрiху, коханий мiй!
   Постать кинулася в мої обiйми. Вона була незнайома, але по словах, подиху, стуку серця я пiзнав Лю. Це вона, вона... її нiжний голос, блиск її очей, що палахкотять навiть у пiтьмi... А тiло зовсiм iнше. Чи, може, нi... Воно нiби те саме, тiльки я бачу його з усiх бокiв одразу. З бокiв i зсередини. Я розгубився перед такою масою вiдчуттiв. Ну, звичайно, це Люсi, моя люба Лю!
   Я дивлюся на обличчя Лю. Воно сяє розмаїтими променями.
   - Ти знайшов мене, - шепоче вона. - Ти знайшов мене навiть в iншому свiтi...
   - Я не мiг iнакше, - сказав я. - Я не мiг без тебе там... на землi. Ходiмо, Лю... Треба поспiшати. Може, нам пощастить повернутися назад...
   - Нi, - сумно вiдповiла Люсi. - Не пощастить... Хiба ти не вiдчув падiння?..
   - Вiдчув. То й що?
   - Висота лабораторiї Шрата не вiдповiдає рiвню поверхнi тут, в антисвiтi, - сказала Люсi. - Я одразу зрозумiла це...
   - I тому... ти не повернулася?
   - Тiльки тому...
   Страшний вiдчай пронизав моє серце. Що з того, що я знайшов Люсi. Адже ми назавжди залишимося в чужому, невiдомому свiтi.
   - Що будемо робити, Люсi? - глухо запитав я.
   Лю мовчала...
   Роздiл четвертий
   НА ЧОРНIЙ ДОРОЗI
   Вона дивилася на мене спокiйно, лагiдно. Пiд тим поглядом я теж заспокоївся. Лю погладила мою руку, сказала:
   - От i все... Все добре... Ми разом. Що тобi ще треба? Ти хочеш повернення? А навiщо? Може, так треба, щоб ми потрапили сюди? Адже ми живемо, дихаємо... навколо земля, небо, дерева... Ну й що ж, якщо все не таке, як на землi? Звикнемо, будемо жити. Найголовнiше - ми разом. Два серця, з'єднанi любов'ю, можуть створити новий свiт. Чуєш, Генрiху?
   - Чую, - схвильовано сказав я. - I згоден з тобою...
   - Тодi йдемо. Тут нiби якась дорога. Я розглядала її перед тим, як зустрiла тебе...
   Ми взялися за руки, рушили по вузькiй дорозi, всiянiй дрiбними i гострими камiнцями. Обабiч тягнулися густi похмурi хащi, височiли страшнi скелi. Iнколи вони обривалися - простилалося безмежне поле, вкрите непроникливим туманом.
   Ми йшли довго. Мовчали. Куди веде нас ця чорна дорога?
   Спереду, на тлi фiолетового неба, спалахнуло багрове сяйво. Воно пульсувало, пiдiймалося все вище i вище, кидало зловiснi вiдблиски на чорну землю, на похмурi дерева.
   - Що це? - прошепотiла Лю.
   - Може, сонце? - вiдповiв я.
   - Сонце? Тут, в антисвiтi?
   - А як же? Тiльки тут воно антисонце. Ми бачимо його iнший аспект, не такий, як у нашому свiтi.
   - Як цiкаво, Генрiху. Навiть заради того, щоб узнати новий, зовсiм новий свiт, варто пожертвувати життям...
   - Якщо це дасть користь людям...
   - А звiдки ти знаєш, що це не дасть користi? - дивно поглянула на мене Лю.
   - Ми ж не повернемось туди... в той свiт...
   - Нiхто не знає... I потiм... наскiльки я зрозумiла... цей свiт не зовсiм чужий нашому... Навпаки - вони брати, вони сусiди i зв'язанi якимсь чином... Хiба не так?
   - Мабуть, так, - невпевнено сказав я. - Шкода, що ми мало цiкавились цим... А вiд Шрата я мало що взнав...
   Раптом Лю зупинилася, злякано притиснулася до мене.
   - Що таке, дiвчинко моя?
   - Ти бачиш?
   - Що?
   - Очi... Погляд?
   Справдi, перед нами хтось був. Вiн дивився на нас хижо i злiсно. Але побачити його ми не могли. Що ж це за iстота? Чому вона так вороже дивиться на нас?
   Я осмiлився i рушив назустрiч. Погляд зник. Я взяв Лю за руку, ми пiшли далi.
   - Що це було? - прошепотiла вона.
   - Не знаю. Може, тутешня iстота.
   - Менi стало страшно... Вона пронизувала мене поглядом наскрiзь. Чому вона може ненавидiти нас?
   - Ти дивна, Лю... Хiба на землi мало хижих тварин, якi люто зустрiчають гостей i знищують їх при нагодi. I не лише тварин, а й людей таких досить. Може й тут так... Може, ми зустрiли якусь тварину...
   - Нi, - заперечила Лю. - Це не тварина. Така лють може бути лише... в розумної iстоти...
   Далi ми йшли сторожко, оглядаючись. В душi з'явилося почуття непевностi, небезпеки. Менi здалося, що за нами слiдом хтось iде. I навiть не одна iстота, а багато...
   З узбiччя знову хтось глянув. Погляд був ще пронизливiший, ще лютiший вiд першого.
   - Менi страшно, Генрiху, - сказала Лю.
   Я мовчав. На обрiї багрянiло небо, наливалося кривавими барвами. Потiм з'явився краєчок диска. Я сподiвався побачити яскраве земне сонце, та це було не воно. Свiтило мало похмурий, неприємний вигляд. Воно посилало на землю тьмянi, коричневi променi, вiд яких не було нi свiтла, нi тепла. Навпаки, менi здалося, що навколо похолоднiшало.
   Чорнi дерева заворушилися, простягнули свої гiлки, позбавленi листя, назустрiч сонцю.
   В ущелинах мiж скелями поповзли химернi тiнi.
   Дорогу стало видно чiткiше. Десь спереду в фiолетових сутiнках бовванiли чи то споруди, чи то гори.
   - Пiдемо туди? - запитав я. - Може, там зустрiнемо iстот...
   - Як хочеш, Генрiху...
   Але не встигли ми ступити двох крокiв, як на нас з усiх бокiв накинулося цiле полчище дивних iстот. Вони виникали нiби з туману, шикувалися щiльними рядами i оточували нас кiльцем.
   Лю притиснулася до мене, я обняв її.
   - Спокiйно, Лю... Спокiйно...
   Я намагався розгледiти обличчя iстот, але все було дарма. Вони були чорнi, огиднi - це все, що я мiг вiдчути. Нi обличчя, нi чiтких форм.
   Темнi iстоти щiльною стiною посунули на нас. В одному мiсцi вони залишили вихiд. Значить, вони бажають, щоб ми йшли кудись. Куди ж?
   Мимоволi я рушив по дорозi. Лю трималась за мою руку. Химерна варта мовчазно супроводжувала нас. Я вiдчув, що Лю тремтить всiм тiлом.
   - Я не хочу, Генрiху, бути полоненою таких гидких, мерзотних тварюк.
   - Я теж, Лю... Щось треба робити!
   Невже ми для того проникали в iнший свiт, щоб стати жертвою насильникiв? З одного боку Шрат i його банда, з другого боку - ще гiршi демони! Могутнє бажання - звiльнитися з лабет темних потвор - пронизало нашi тiла. Я побачив, як чорна варта вiддалилася. Почулися звуки, схожi на високе, пронизливе вищання.
   - Лю! Бiжiмо! - крикнув я.
   Ми стрiмголов кинулись уперед. Темнi iстоти переслiдували нас. Але вiдстань мiж нами зростала. Серце моє билося радiсно i переможно. Нi, ми таки вирвемося з проклятого кола. Ось вже недалеко хащi дерев. Там ми заховаємось. Далi скелi, гори! Там вони не знайдуть нас!
   Я з подивом помiтив, що навколишнiй пейзаж почав мiнятися. Сонце засяяло яскравiше. Воно вже було не коричневе, а жовте. Ба нi! Не жовте, а рожеве! Чи, може, бiле? Нi, вже синє...
   - Чари якiсь, - промовила Лю.
   Свiтило спалахнуло таким фейєрверком кольорiв, що заслiпило нас. Ми задихано зупинилися, озирнулися. Чорної варти i слiду не було. Вона розтала в сяйвi чудового дня.
   Навколо колихалися густi трави, помiж ними красувалися нiжнi рiзнобарвнi квiти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйвi сонця. А далi височiли прекраснi дерева. Вони схиляли вiти до озер, нiби заглядали в їхнi спокiйнi дзеркала. Все було так, як i на землi. Тiльки набагато глибше, багатше.
   Раптом мiж деревами щось замайорiло. Лю насторожилася. Зашелестiла трава, запахкотiли тонко квiти. Перед нами виникла висока постать у бiлому...
   Роздiл п'ятий
   СВIТ СИНТЕЗУ
   Ми завмерли. Мовчки дивилися на iстоту.
   Я збагнув, що вона - не з тих темних створiнь, якi переслiдували нас. Навпаки, вона вся була нiби з променiв i барв. Сяючi блакитнi очi, довге золоте волосся до плечей, строгi, але м'якi риси обличчя. Вони весь час мiнилися. Написати портрет iстоти нiякий художник не змiг би. Це був калейдоскоп виразiв, форм, вiдтiнкiв.
   Iстота пiдняла руку, нiби вiтаючи нас. I ми почули голос:
   - Щиро вiтаю вас, люди.
   Хвилюючись, я вiдповiв:
   - Дякую вам. Але хто ви? Ми тiльки що втiкали вiд якихось потвор... i раптом...
   Сяйво усмiшки з'явилося на дивному обличчi. Незнайома iстота сказала:
   - Я знаю. Ви про все почуєте. Ходiмо...
   Вона повернулась i пiшла. Менi здавалося, що вона не йшла, а пливла над землею, над травами. Перед нами, в затишку мiж деревами, з'явився бiлоснiжний будинок. Але колiр його був не наш, звичний, не колiр мармуру чи пластмаси, навiть не колiр снiгу. Вiн був незнайомий для людей землi - це був абсолютний бiлий колiр.
   Ми ввiйшли крiзь просторий коридор до напiвпрозорого залу. В центрi її я побачив овальний басейн, оточений рослинами з блакитними квiтами. Всерединi його переливалася барвистими iскрами вода. У всiй навколишнiй обстановцi, предметах, стiнах i архiтектурi будiвлi була така нез'ясовна простота, що свiт навколо мене здавався мелодiєю.
   Майданчик бiля басейна був застелений пухнастими килимами. Господар вказав на них. Ми з Люсi сiли. Я не знав, що казати, що робити. Все було як сон. Все було настiльки незвичайне, що не хотiлося вiрити йому. I iстота, всмiхнувшись, сказала:
   - Треба вiрити...
   - Ви читаєте мої думки? - вражено запитав я.
   - Я бачу їх, - м'яко вiдповiв господар. - А тепер послухайте мене, любi гостi. Iм'я моє Геон, хоч iм'я тут нiчого не значить. Я знаю про вас усе можете не розповiдати. Я знаю, що ви з сусiднього свiту, знаю, що тут ви зустрiлися з грiзними i пiдлими потворами i втекли вiд них...
   - Хто вони? - не стрималася Лю.
   - Слуги Чорних Тиранiв, - вiдповiв Геон. - Вони панують у нижчих станах нашого свiту...
   - Але як же ми втекли вiд них? Це трапилося несподiвано.
   - Я поясню, - ласкаво сказав Геон. - Вам незвичний стан в iншому свiтi. Ви звикли до бiльш постiйних форм, бiльш постiйних законiв. А тут - все iнакше. Наш свiт тiсно зв'язаний з вашим. Вiн є його протилежнiстю, запереченням i разом з тим його формою, негативом. Вiн є оболонкою, вмiстилищем того, що з'являється в вашому свiтi...
   - "Дiрки" Поля Дiрака, - прошепотiла Лю. Я кивнув їй.
   Геон ласкаво поглянув на неї, мов на дитину, похитав головою.
   - Уявлення вашого вченого - тiльки груба модель. Але вона має деякий сенс. Наш свiт i ваш - розвиваються разом, вони нерозлучнi, але якщо ваш свiт - це одна грань кристала, то наш - багато iнших граней. отже, вiн багатший, мiнливiший, повнiший.
   - Але ж ми бачимо речi, схожi на земнi, - сказав я. - Дерева i квiти, i... вас... Ви схожi на людину...
   - Схожий, - згодився Геон. - Але насправдi це не так. Ваша свiдомiсть по iнерцiї сприймає речi так, як звикла. От i все. Ви зрозумiли?
   - Майже.
   - Поясню краще. Свiт негативних енергiй пластичнiший вiд фiзичного, позитивного свiту. Вiн позбавлений iнерцiї. Ось чому форми тут дуже умовнi. Вони залежать вiд рiвня енергiї, її спiввiдношення, її напруги i частоти. Ось чому ви втекли вiд Чорних Тиранiв. Потрапивши сюди, в наш свiт, ви втратили багато енергiї i впали на найнижчий рiвень iснування. А потiм воскресили найвищi сили в собi i вирвалися iз сфери Чорних Тиранiв...
   - Генрiху, - радiсно заявила Лю. - Це повна подоба схеми атома. Чим бiльша енергiя електрона, тим на вищу орбiту вiн перескакує...
   - Правильно, - похвалив Геон. - Ви тепер зрозумiєте, що я мав на оцi, кажучи, що наш свiт - це багато граней кристала, а ваш- лише одна грань.
   - Але разом, - вихопилося в мене, - це єдиний кристал?
   - Безумовно, - засяяло обличчя Геона. - Єднiсть свiту - вiчна iстина...
   - Все це так, - сумно сказав я, - але вiд цього не легше. Випадково ми потрапили сюди, а назад дороги нема.
   Геон з любов'ю дивився на нас, мовчав. На його високому чолi вiдбивалось промiння думок, що блискавицями проходили в свiдомостi. Нарештi вiн сказав:
   - Я не можу допомогти вам. Ми живемо на такому рiвнi, що опускатися до вашого свiту дуже важко. Iнколи це робиться, але той спосiб не пiдходить. Дуже легко до вас можуть проникнути Чорнi Тирани - жорстока зграя володарiв, якi панують над iстотами нижчих сфер негативного свiту. Але ж ви не захочете користатися їхнiми послугами?
   - Нi, - вигукнула Лю. - Нiзащо!
   - От бачите. Тим бiльше, що вони залюбки використають вас для своєї мерзенної мети.
   - Якої?
   - Для руйнування. Вони прямо протилежнi всякiй творчостi.
   - Це i в нас є, - прошепотiла Лю. - Хiба мало великих iдей було повернуто на вiйну i знищення!..
   - Так, - згодився Геон. - Iнакше й бути не може. Оскiльки нашi свiти розвиваються спiльно, то аналогiчнi явища повиннi бути там i там. А коли вони зникнуть в одному свiтi, в той же час вони перестануть iснувати й в iншому...
   - Чи буде це коли-небудь? - гiрко запитав я.
   - Обов'язково. Хода еволюцiї невпинна.
   - А поки що робити нам? Як жити?
   - Як жити? - здивувався Геон. - Залишайтеся тут. Хiба боротьба у всiх свiтах не єдина? Хiба тiльки у вас прокладається шлях до свiтла? Цей процес єдиний. Включайтесь у нього тут, раз ви потрапили сюди...
   - Але ж ми чужi вам?
   - Чому ж чужi? Хiба ми не знайшли спiльних думок? Хiба кращi iдеали нашi не спiльнi? Хiба, як ми вже говорили, нашi свiти - це не гранi єдиного свiту.
   - Я не зовсiм розумiю, - розгубився я перед навалою незвичних iдей. Де вони з'єднуються?
   - З'єднуються вони в сутi своїй, в третьому свiтi, свiтi синтезу.
   - Ще є третiй свiт? - здивувалася Лю.
   - Так, - вiдповiв Геон. - I той свiт є синтезом двох наших свiтiв...
   - Тобто єдиний кристал?
   - Правильно. Тiльки вiн вже не свiт умовних форм, а iстинних сутностей. Час i простiр, рух, форма - все це лиш прояви, частиннi гранi справжньої реальностi свiту синтезу.
   - I там теж є буття?
   - Безумовно. Буття є скрiзь, де є щось. Там буття незрiвнянно багатше, нiж в наших свiтах. Воно проявляється на вищому рiвнi.
   - I воно недосяжне для наших свiтiв?
   - Навпаки. Ми йдемо туди. Це найближчий пункт еволюцiї. I ми i ви. Саме там, як я сказав, з'єднуються лiнiї розвитку двох свiтiв.
   - Свiдомiсть не сприймає, - жалiсно прошепотiла Лю. - Але все це прекрасно...
   - А тепер... чи можна проникнути в свiт синтезу? - несмiливо запитав я.
   Геон завагався, уважно дивився на нас, потiм промовив:
   - Ми робимо це. Такий дослiд небезпечний. Свiт синтезу - це свiт найвищих, наймогутнiших, найчистiших енергiй. Важко витримати таку неймовiрну напругу. Але якщо єство iстоти сповнене смiливостi, чистоти й енергiї - це можна зробити. Тiльки ненадовго. Я був там кiлька разiв. Це чарiвне видовище, про яке нiчого не можна сказати, його треба бачити...
   Ми з Лю переглянулися. Одна й та ж думка промайнула в моїй i її свiдомостi. Я поглянув на Геона. Вiн пiдняв руку, нiби заспокоюючи мене.
   - Не треба говорити. Я вже зрозумiв ваше бажання.
   Лю простягла менi руку, я стиснув її мiцно, i ми пiднялися в єдиному поривi.
   - Хай буде так. Тiльки ще одне попередження. Такий злiт на вершину буття не дається даром. Витративши свою енергiю, ви можете знову впасти на нижчi щаблi iснування i потрапити в лабети Чорних Тиранiв.
   - Нам не страшно це, - твердо сказав я: - Ми виберемось вiд них.
   - Я буду ждати вас, - тихо вiдповiв Геон. - А тепер iдiть за мною.
   Вiн рушив до отвору в стiнi, ми ввiйшли до невеликої сфери, заповненої блакитною iмлою. Геон залишив нас посерединi, мiж кiльцями мерехтливих спiралей, вiдступив убiк.
   - Сповнiться найвищим бажанням!-пролунав громовий голос.
   Я обняв Лю, поглянув у її очi. Вони запалили в моїх грудях високе стремлiння, сповнили силою.
   Запала тиша. Непорушна, неймовiрна тиша. Обриси примiщення зникли, розтанули форми, речi. Навколо не було нiчого.
   А потiм нас огорнула пiтьма, повна пiтьма. Вона розстилалася в безмежнiсть. В нiй не було нi часу, нi простору, нi сонць, нi планет, нi людей, нi рослин. В нiй не було нiяких форм, нiяких предметiв. А разом з тим в нiй було все. Все, що я бачив, чув або мiг узнати колись, тепер чи в майбутньому. Ви не зрозумiєте мене. Це треба вiдчути.
   Вогнянi, величезної сили потоки енергiї пронизували нас, єднали нас з дивними сутностями того свiту. Ми вiдчували їх, єдналися з ними, вбирали в себе вражаючi тайни.
   А потiм - страшний удар кинув нас униз. Мiзерна енергiя нашої свiдомостi миттю витратилася в свiтi синтезу, не в силi витримати потужних потокiв. Навколо замерехтiли барвистi тiнi, потiм темрява поглинула нас.
   Вiд сильного потрясiння я знепритомнiв...
   Роздiл шостий
   УЛЬТИМАТУМ
   Коли я отямився, навколо був морок i фiолетове небо. Я згадав попередження Геона. Ми справдi витратили всю енергiю в свiтi синтезу i впали сюди, на дно антисвiту. Тiло позбавилось сили, свiдомiсть затуманилася.
   - Лю, - покликав я.
   - Я тут, - почувся голос.
   Я побачив її обличчя. Воно було змарнiле, виснажене. Очi Люсi згасли, потьмянiли.
   - Де ми? - запитав я.
   - В якомусь примiщеннi.
   Сутiнки навколо трохи розвiялися, ми побачили бiля себе юрбу чорних iстот. Вони тiсною стiною оточували нас з трьох бокiв. А з четвертого бовванiло пiдвищення, на якому сидiла iстота. Я намагався розiбрати її риси, форму, але менi це не вдалося. Було тiльки вiдчуття дисгармонiї, жорстокостi i невблаганної сили.
   - Вам не вдалося втекти вiд мене, володаря, - прозвучав iронiчний голос. - Тепер ви в моїх руках, люди сусiднього свiту.
   Ми мовчали. Голос чорної iстоти на тронi змiцнiв, сповнився люттю:
   - Чому ви не вiдповiдаєте? Як ви потрапили знову сюди? Вас викинули з вищої сфери?
   - Мовчи, Генрiху. Не треба, - благально прошепотiла Лю.
   - Цього тiльки й можна ждати вiд них, - гримiв Чорний Тиран. - Вони непостiйнi, як стихiї. Найменше коливання енергiї позбавляє iстоту права перебувати в тiй сферi. Кому потрiбне таке абсурдне, непостiйне iснування?
   Володар схилився наперед, i в його словах забринiли спокусливi нотки:
   - Тiльки в моїх володiннях буття стабiльне, вiчне. Мої пiдданi впевненi в своєму становищi, їм не треба безглуздого принципу вдосконалення. Ми визнаємо лиш принцип насолоди - єдиного стимулу iснування. Ви зрозумiли мене, люди iншого свiту? Залишайтеся тут. Добровiльно. Ви будете щасливi. Ви разом з нами пiдете шляхом насолоди i руйнування. В руйнуваннi - вiдчуття сили. А що є вище вiд сили - господаря свiту? Ви побували в iнших свiтах. Це допоможе вам бути моїми слугами в тих свiтах. Ви одержите все, що захочете. Ви досягнете такої могутностi, про яку вам i не мрiялось...
   Що я мiг вiдповiсти Чорному Тирану пiсля того, як торкнувся розумом i серцем високих, неймовiрно прекрасних свiтiв, куди прагнули у всi вiки й епохи найкращi серця людей? Люсi пригорнулася до мене, поквапливо сказала:
   - Генрiху, не треба... Ти мовчи. Вiн безсилий що-небудь зробити. Ми наберемось сили, вiдновимо свою енергiю, i його варта не втримає нас...
   Чорний володар, напевне, почув слова Лю. Вiн випростався на своєму пiдвищеннi i грiзно крикнув:
   - Вам не перехитрити мене! Вибирайте свою долю. Або станете моїми помiчниками, або розлука. Я знаю - ти, чоловiк, прибув сюди за оцiєю жiнкою. Ти любиш її. Я маю можливiсть повернути тебе назад, у твiй свiт. А її я залишу тут. I ви назавжди розлучитесь. Вибирай!..
   Краще згорiти у вогняному вихорi, краще пропасти в темрявi небуття, нiж опуститися до найнижчого рiвня - рабства духу. Я з викликом поглянув на Чорного Тирана. Вiн затремтiв од гнiву, i очi йому заблищали похмурим вогнем.
   - Ти вибрав свiй шлях, людино з iншого свiту. Ти повернешся на свою землю i нiколи не побачиш своєї супутницi! Гей, слуги, вiзьмiть його, зробiть, що я сказав!
   Мене вхопили, одiрвали вiд Люсi. Я бачив її простягненi руки, але нiчого не мiг вдiяти. Груба сила тягла мене геть вiд неї. Я вiдчув, що мене кидають у тiсний, як труна, куб, закривають важким люком. Нiби крiзь вату, востаннє почулося:
   - Генрiх... я ждатиму тебе...
   I потiм суцiльна мла... тиша... небуття...
   Байдужiсть оповила мене, згасали бажання. Ще десь у глибинi свiдомостi промайнуло: а може, треба боротися? Може, ще є вихiд?
   Нi, нема сили. Пустота. Безнадiя.
   В безоднi сприйняття заблищали зiрочки фiолетового кольору, спалахнула вогняна пульсуюча квiтка. Знову галюцинацiя? Звiдки вона?
   Я простягнув руки в пiтьму. Куди мене посадили? Нi тверде, нi м'яке. Щось схоже на в'язку рiдину. Вона охоплює мене невблаганними обiймами, тисне... А може, це марення? Може, це дивний, жахливий кошмар?
   Загримiли громи. Потужний потiк невiдомої енергiї закрутив мене, кинув у простiр. В очi вдарило свiтло. Я побачив небо, сонце, море, вiдчув себе над землею. Я почав падати. I в останню хвилину свiдомостi зрозумiв, що Чорний Тиран виконав свою погрозу - викинув мене в мiй рiдний свiт.
   Що було далi, ви знаєте, Педро. Якби не ви, то, певно, втопився б. Оце i все...
   НАЗУСТРIЧ КОХАНIЙ
   Уоллес замовк, знеможено заплющив очi. За стiнами ветхої хатини гримiв шторм, хвиля з стогоном розбивалася об скелястий берег, нiби акомпанувала вражаючiй розповiдi Генрiха. В кутку заворушився старий рибалка Хуан, закашляв.
   Студент Педро встав з лiжка, нiби прокидаючись зi сну. Вiн заходив по хатинi, i разом з ним бiгала, падаючи вiд лiхтаря, його тривожна тiнь. Вiн розкуйовдив енергiйним рухом чорне пряме волосся на головi, зупинився проти Генрiха. Хвилюючись, сказав:
   - Я не маю слiв... Я вiрю вам... Це грандiозно. Мабуть, iнакше не може й бути. Але тепер треба про вас... про вашу долю. Що ви гадаєте робити?
   - Не знаю, - кволо всмiхнувсь Уоллес.- Я ще не думав.
   - Еге, - раптом втрутився в розмову Хуан. - Ану, тихiше. Щось гуркоче...
   Педро i Генрiх принишкли. В шум шторму вплiталися яснi звуки мотора. Старий рибалка кинувся до вiкна, виглянув. Тривожно озирнувся.
   - Еге. Це, видно, по вашу душу. Катер. На ньому два полiсмени й один цивiльний.
   Генрiх подививсь у вiкно. Справдi, з-за Чортової скелi вискочив великий вiйськовий катер. Вiн прямував до берега. В свiтанкових сутiнках можна було розрiзнити на палубi три постатi. Двоє вiйськових, а один у цивiльному вбраннi. Генрiх впiзнав його. То був Шрат. Як вони довiдалися про появу Уоллеса? Невже хтось устиг сказати? Чи просто догадалися, коли почули про падiння людини з неба?