Бердник Олесь. Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

   Педро суворо поглянув на Генрiха, рiшуче запитав:
   - Ви поїдете з ним?
   - Нi. Нiзащо. Я не буду служити Шрату i його пiдлiй зграї.
   - Що ж ви гадаєте?
   Генрiх сумно подивився на молодого друга i тихо сказав:
   - Я сам безсилий...
   - Можете розраховувати на мене, - гаряче заявив Педро.
   - Слово?
   - Слово!
   Педро мiцно потряс суху, кiстляву руку Генрiха, запально сказав:
   - Вас, безумовно, заберуть. Мене, можливо, також. Але, оскiльки їх небагато, то нiчого страшного нема.
   Вiн схилився до старого Хуана, щось зашепотiв йому на вухо. Той трохи подумав i хитнув головою. Не роздумуючи довго, вiн взяв у кутку ломик i, крекчучи, полiз у вiкно.
   - Куди ви? - здивувався Генрiх.
   - Тихо, - посварився пальцем Педро. - Так треба.
   Старий рибалка зник за вiкном. Бiля хатини почулися голоси, потiм гучний стук у дверi.
   - Зайдiть, - сказав Педро.
   На порозi вродилися два полiсмени. Вони оглянули хатину, розступилися i пропустили цивiльного. Це був професор Шрат.
   Йому на обличчi вiдбивалася дивна мiшанина радостi, хитростi i подиву. Вiн жваво кинувся до Генрiха, обняв його за плечi.
   - Колего! Це неймовiрно! Нас повiдомили, що на цьому острiвку сталася фантастична подiя. Людина з неба! Я так i подумав, що це ви. I зразу ж сюди. Я за вами. Збирайтесь, поїдемо...
   Генрiх сидiв на лiжку, байдуже i втомлено слухаючи тираду професора. Вiн iронiчно посмiхнувся i запитав:
   - За мною, кажете? А полiсмени навiщо?
   Шрат розвiв руками.
   - Катер вiйськовий, ви розумiєте, I потiм... ми не були певнi, що це ви. Але чому ви не вiдповiдаєте, що з вами сталося? Чому ви тодi - в час експерименту - не повернулися назад? Де Люсi? I як ви опинилися тут? Чому ви мовчите, Уоллес? - суворо запитав Шрат. - Ви не хочете вiдповiдати?
   - Не хочу, - спокiйно сказав Генрiх.
   Страху нема. Хто йде правильною дорогою, з тим пiдтримка всього найкращого, найвищого. Байдуже, що з ним зробить Шрат i його посiпаки! Генрiх вiдчуває, що все обiйдеться добре, що всi сили темряви не здатнi подолати його. Це тимчасовий полон, це одна мить! А потiм - неосяжнi простори свободи, безмежнi свiти творчостi i краси! Як огидно мiниться обличчя Шрата. Хiба вiн вчений? Прислужник монополiй, раб Чорних Тиранiв! Так, так! Це ви чорнi тирани! Там, в антисвiтi, теж панують їхнi блiдi копiї, нiкчемнi вiдбитки, негативи! Вони незабаром теж зникнуть разом iз своїми послiдовниками. Людство довго не буде терпiти гидi на планетi, воно пiде шляхом вдосконалення i перетворить рiдну Землю в найкращий iз свiтiв.
   - Ви замовчуєте результати експерименту? - гнiвно озвався Шрат. - Ви злочинець, Уоллес.
   Генрiх мовчав. Хай говорить! Хай наливається чорною люттю! Все одно вiн безсилий. Вiн може вбити людину, закути в кайдани, посадити у в'язницю, але вiльний дух йому недоступний.
   Генрiх поглянув на Педро. Той стояв поряд з лiжком, блiдий, але рiшучий. Вiн схвально хитнув головою. Шрат перехопив той погляд.
   - Що це означає? - гримнув вiн. - Хто цей хлопець?
   - Вiн мiй рятiвник, - спокiйно вiдповiв Уоллес.
   - Чудово! - процiдив крiзь зуби Шрат. - Тим краще. Так ви не хочете говорити, мiстере Уоллес?
   - Нi.
   - I не повернетесь у лабораторiю?
   - Нi.
   - Я не зможу в такому разi залишити вас напризволяще. Зважаючи на секретнiсть роботи нашої лабораторiї, зважаючи на iнтереси держави, я мушу заарештувати вас. I цього хлопця, який, безумовно, щось знає!..
   - Ось така мова бiльш до лиця вам! - насмiшкувато озвався Генрiх. Просто i... щиро!
   - Взяти їх, - коротко наказав Шрат.
   Полiсмени нацiлили автомати на Педро i Генрiха. Один з них суворо сказав:
   - Виходьте з примiщення. Не спробуйте втiкати.
   Педро мовчки рушив до дверей. Генрiх за ним.
   Їх зустрiв потужний вихор, подих моря, запах далеких земель. Педро штовхнув плечем Генрiха, блиснув очима, прошепотiв:
   - Спокiйно.
   Вони вийшли на берег. Там стояв, у затишку пiд Чортовою скелею, великий катер, похитуючись на хвилi.
   - Сiдайте! - наказав старший полiсмен.
   На обрiї багровiли хмари. Море було свинцеве i грiзне. Ураган гнав по широких просторах гiгантську хвилю, люто бив у береги, плював бiлою пiною на скелi острова.
   Полонених поставили бiля рубки, один полiсмен залишився бiля них. Шрат i старший полiсмен ввiйшли до рубки.
   Заревли мотори. Катер одiйшов вiд берега. Вiн швидко минув Чортову скелю, врiзався в запiнену хвилю. Холоднi бризки сипонули Генрiху на обличчя. Вiн знайшов руку Педро, потиснув її.
   - Пробачте, друже. Через мене ви постраждали!
   - Дурницi! - всмiхнувся Педро. - Ще нiчого не було. Гра лише починається.
   - Мовчати! - крикнув полiцейський, кутаючись на кормi в плащ. Заарештованим заборонено розмовляти!
   Катер зменшив ходу. Хвилi люто набiгали на нього, пiдкидали вгору. Генрiх тривожно поглянув на Педро.
   - Що це означає?
   - Все гаразд! - пiдморгнув Педро. - Старий Хуан знає своє дiло...
   З рубки виглянув Шрат. Вiн був блiдий, нажаханий.
   - Катер тоне. Треба повертати до берега.
   Мотори зачхали i зупинилися. Ураган закрутив на мiсцi i пiдняв на верхiвку хвилi. З рубки вискочив старший полiсмен.
   - Ми загинули! - крикнув вiн.
   Педро вхопив Генрiха за руку, рвонув за собою, стрибнув у воду. Бiлогривий вал пiдхопив їх, понiс на собi. Катер зник за хвилею. Ось вiн ще раз з'явився недалеко. Вже лиш щогла i частина рубки виглядає над водою, а бiля неї - одна чорна цятка.
   - Вони загинуть! - захлинаючись, прокричав Генрiх.
   - Це їхня справа! - бадьоро вiдповiв Педро. - Тримайтесь, друже. Берег недалеко. Старий Хуан жде нас...
   ....................
   Надвечiр шторм затих. Море викинуло до Чортової скелi уламки катера i Шратiв труп. На острiвець прибули три вiйськовi судна, десятки полiсменiв. Почалося розслiдування. Добивалися до хатини старого Хуана. Але рибалки не було...
   Вiн благеньким човном своїм перевiз Генрiха i Педро на сусiднiй великий острiв ще завидна. Там вони просидiли до сутiнкiв. В густих заростях на березi старий попрощався з Генрiхом.
   - Хай бог береже тебе, синку! Педро, я ждатиму тебе...
   Темрява вечора проковтнула двi постатi.
   ....................
   Пiд покровом бурi й темряви Педро i Генрiх подолали високу загорожу навколо лабораторiї. Вони навпомацки пробралися мимо дерев, крiзь кущi квiтiв.
   - Тепер вже легше, - прошепотiв Генрiх. - Тут нiхто не чергує. Варта лише навколо загорожi.
   Вони проникли в коридор, пiдiйшли до дверей залу. Вгорi свiтився маленький зелений чотирикутник. Генрiх натиснув кнопку на панелi праворуч. Дверi тихо розчинилися. Вони ввiйшли до залу. Педро ввiмкнув лiхтар. Вузький промiнь пробiг по стiнах, по сiрому цилiндру, впав на пульт.
   - Ввiмкнути тут? - запитав Педро.
   - Так. Iдiть сюди. Часу обмаль. Слухайте уважно. Я зайду в той цилiндр. Ви закриєте мене. Все iнше зроблять автомати. Коли над цилiндром з'явиться червоний вогонь, ввiмкнете на пультi важiль пуску пристрою. Електроннi машини самi проведуть експеримент. А ви - втiкайте. Але перед тим... натиснете оцей важiль.
   - Що це?
   - Вiн звiльняє вiд контролю квантовi машини. Пристрiй буде накопичувати енергiю без упину...
   - Це ж може спричинитися до аварiї? - сказав Педро.
   - Я й хочу цього, - сказав Генрiх. - Лабораторiя вибухне. А хiба ви бажаєте залишити страшний винахiд шратам i всяким iншим чорним тиранам? Щоб вони проникали в iншi свiти, щоб вони загрожували людству навiть крiзь недоступнi сфери?
   - Я зроблю все, мiстере Уоллес!
   - Прощайте. Або нi... Послухайте, Педро...
   Генрiхове обличчя наблизилося в темрявi до студента, очi засяяли теплими вогниками.
   - Педро... А чому б нам разом не пiти? Ви не пожалкуєте. Це прекрасно, Педро! Ходiмо, друже...
   Педро рiшуче похитав головою.
   - Нi, мiстере Уоллес. Я не пiду.
   - Чому? Ви боїтесь?
   - Нi. Але я син Землi. Вам треба йти. На вас чекає в антисвiтi Люсi. А менi... скiльки ще не зробленого на нашiй планетi! Боротьба триває. I я буду тут, де вона найсильнiше бушує. Я теж буду готуватися до проникнення в iншi свiти... Тiльки не для себе, для всiх... Я хочу, щоб все людство могло бути прекрасним i сильним, щоб для всiх були вiдкритi свiти майбуття! Нi, я залишаюсь. Прощайте, друже... Я вiрю в вашу долю!
   - Хай буде так. Може, ви й правi. Тодi слухайте мене. Ось тут, у сейфi, фотоплiвки. На них всi основнi записи конструкцiї пристрою, розрахунки, формули, теоретичнi викладки. Заберiть їх. Я вiрю, що в ваших руках це не пропаде. Ви знайдете, куди подiти такий скарб!..
   - Спасибi, мiстере Уоллес. Я зроблю все...
   Генрiх обняв Педро, рiшуче вiдстронив його, зайшов у отвiр цилiндра. Важкi дверi зачинилися. Над цилiндром спалахнув червоний вогонь.
   Серце Педро забилося сильно, тривожно. Вiн зiтхнув, стиснув зуби i рiшуче поклав руку на важiль пуску пристрою...
   ....................
   Педро поспiшав до берега, де його ждав старий Хуан. За пазухою випинався згорток з фотоплiвками, вiн дряпав груди, i студент на ходу пiдтримував його рукою.
   А позаду скаженiла пожежа. Вона жерла руїни лабораторiї, кидала мiрiади веселих iскор аж пiд хмари. Лунала сирена, тривожнi крики, гуркiт моторiв. Педро не звертав на те уваги. Вiн ще раз зупинився, озирнувся назад. Лабораторiя горiла. Так мусив згорiти незабаром i весь свiт брехнi i омани, свiт насилля i темряви.
   Педро повернувся, пiшов у пiтьму. Вiн з сумом i нiжнiстю думав про Генрiха, який в iншому свiтi, зовсiм поряд, шукав свою любов, свою долю, серце своє. Вiн знайде Лю безумовно. Знайде обов'язково i ясноликого Геона, який знову вiдкриє для закоханих бодай на хвилю свiт Великого Синтезу, свiт Майбуття.