Бердник Олесь. Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

Бердник Олесь
Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

   Олесь Бердник
   Подорож в Антисвiт
   Пролог
   Людина з неба
   Старий рибалка Хуан схопив Педро за плече, схвильовано затермосив його.
   - Дивись, дивись!
   - Що таке?
   - Падає. З неба. Бачиш? Над Чортовою скелею?
   - Бачу. Нiби людина.
   - Звiдки людина? Що ти мелеш?
   - Може, з лiтака? Не розкрився парашут...
   - Не чути. Не гуде!
   Темна постать стрiмко наближалась до поверхнi моря. Ось з'явився високий стовп води. Дiти i жiнки на березi перелякано кинулися врозтiч.
   Почувся крик. З води з'явилася рука, знову зникла.
   - Заводь мотор! - крикнув Хуан.
   Педро смикнув тросик старого пiдвiсного мотора. За човном весело зашумiла вода. Берег колихнувся, почав наближатися. Старий Хуан скерував човен до мiсця падiння людини. Педро, стоячи, пильно вдивлявся вперед.
   - Нiчого не видно! Ще трохи, дядю Хуан. Ага, з'явилася знову рука. Бачу. Ще трохи...
   На поверхнi моря плеснула ще раз рука, показалося обличчя i зникло.
   - Педро! Втопиться! - приглушено крикнув Хуан.
   Студент мовчки став на борт i стрибнув у воду. Старий рибалка схвильовано ждав. Минали тягучi секунди. Нарештi в глибинi забiлiла сорочка Педро. Вiн зринув бiля човна, глибоко вдихнув повiтря.
   - Є. Тримайте, дядю Хуане.
   Одною рукою студент витягнув утопленика за комiр пiджака. Старий рибалка помiг йому. Незабаром Педро вже сидiв у човнi, скидаючи мокре вбрання, а незнайомець непорушно лежав на днi човна. Обличчя в багрових сутiнках заходу було непорушне, мертвенне, волосся поприлипало до лоба i щiк, очi глибоко запали.
   - Невже мертвий? - прошепотiв Педро. Хуан приклав вухо до грудей, послухав.
   - Живий.
   Вiн перехилив утопленика вниз обличчям - з рота полилася вода. Потiм, розтираючи ноги, старий наказав:
   - Роби штучне дихання, чи як там його...
   Через хвилину груди незнайомого судомливо пiднялися... опустилися. Почувся стогiн. Хуан радiсно поглянув на небожа, пiдморгнув. Вони мовчки дивилися на обличчя врятованого, ждали. Нарештi очi його розплющилися, повiки затремтiли. Незнайомий довго дивився в темно-синє небо, потiм його погляд ковзнув униз, зупинився на Педро, перескочив па Хуана.
   - Де я? - ледь чутно промовив вiн.
   - Заспокойтесь, - Педро нахилився над ним. - Ви в друзiв. Ми врятували вас...
   - Врятували, - повторив незнайомий.
   - Так. Ви впали в море. Що сталося з вами? Звiдки ви з'явилися?
   - З антисвiту, - тихо вiдповiв утопленик.
   - Як? - заїкнувся Хуан.
   - З антисвiту, - байдуже повторив незнайомий.
   Хуан i Педро перезирнулися. Старий рибалка доторкнувся пальцем до лоба. Студент знизав плечима.
   - Чи мене хто-небудь бачив? - раптом запитав незнайомий.
   - Бачили, - сказав Педро. - Дiти, жiнки на березi... Але пояснiть нам... Хто все-таки ви?
   Врятований не вiдповiв. Вiн знову заплющив очi, почав марити. Пальцi його судорожно ворушилися, нiби шукали чогось на днi човна.
   - Зовсiм негодящий, - Хуан похитав головою. - Треба везти на берег. Як ти гадаєш - звiдки вiн?
   - Може, з в'язницi? Або з божевiльнi.
   - Це точнiше. Раз побував на якомусь там свiтi - значить, не iнакше - з жовтого дому...
   - В тюрмi теж можуть дати так, що збожеволiєш.
   - I то правда. Раз боїться, питає, чи хто бачив - значить, утiк. Тут, на великому островi, недавно побудували якiсь секретнi заводи, приїхали янкi, багато вчених i солдатiв... Може, звiдти?
   - Може... Тiльки хто ж вiн? Нiби не з простих людей...
   - Схожий на вченого. Обличчя бiле... Мабуть, янкi...
   Старий озирнувся, поглянув на берег, на хвилю.
   - Буде шторм уночi. Треба їхати додому.
   - А його?
   - Заберемо з собою. Вже темно, нiхто не побачить. Заводь мотор...
   Човен рушив до берега. Колихаючись па гребенях високої хвилi, вiн минув Чортову скелю, зайшов у малесеньку бухту.
   Залишивши човен, Хуан i Педро пiдхопили врятованого попiд руки i понесли вузенькою стежечкою до хатини. Розстеливши благеньку ковдру на дерев'яному лiжку, вони поклали на неї незнайомого.
   - Побудь з ним, а я пiду розвiшаю сiтi, - сказав Хуан.
   Вiн вийшов надвiр. У вiдчиненi дверi вiйнув теплий вiтер, дихнувши духмянистим запахом тропiчних дерев. З моря наступали хмари, темрява дуже швидко скрала небокрай. Педро присiв на край лiжка. Невiдомий щось бурмотiв, стогнав, глухi прокльони виривалися з його грудей, неяснi благання.
   - Лю, - марив невiдомий. - Лю, кохана моя... Я знайду тебе... знайду... Хмари, хмари... Чорнi тирани... Я обiйду їх... Я знайду тебе... Лю, дiвчинко моя...
   - Що з вами, друже? - стурбовано сказав Педро. - Чи чуєте ви мене?
   Невiдомий не вiдповiдав. Хаотичнi слова зривалися з його вуст:
   - Вогонь... Небесний вогонь... Ми пройдемо крiзь нього... Лю... дiвчинко моя... Вiн не спалить тебе... Де ти?.. Де? Лю... Я не бачу... не чую тебе...
   Знадвору ввiйшов старий Хуан, запалив лiхтар. Слабке сяйво впало на лiжко, на зелене обличчя незнайомого.
   - Ну що? - запитав Хуан.
   - Марить. Повторює iм'я дiвчини якоїсь. Нiчого не зрозумiло...
   - Що ж ми з ним будемо робити?
   - Хай лежить. Отямиться - поговоримо.
   - Хай буде так. Тодi я пiшов спати...
   Хуан розстелив старi сiтi в кутку хатини, крекчучи, прилiг на них. Вмощуючись, сказав:
   - Ловили ми з тобою рибу, а впiймали... виходця з iншого свiту. Ну, тобi добранiч...
   - Добранiч, дядю Хуан...
   Незабаром старий рибалка засвистав носом. За стiнами хатини розгулювався вiтер, важко гупала хвиля об Чортову скелю. В щiлини вривалася негода, лiхтар хитався, i мерехтливе сяйво його кидало примарнi тiнi на глиняну долiвку, на обличчя невiдомого. Печать таємницi лежала на ньому. Вона вiдчувалася у всьому-i в дивному мареннi, i в загострених, тривожних рисах лиця, i в незвичайнiй появi цiєї людини.
   Педро сидiв, думав, намагався зрозумiти, звiдки мiг впасти незнайомий. З лiтака, гелiкоптера? Навряд чи залишився б живим. Та й лiтака не видно було...
   Студент прилiг на вузький тапчан, заплющив очi.
   Незнайомий знову застогнав. Педро схопився з тапчана, пiдiйшов до нього.
   - Ви чуєте мене?
   Незнайомий заворушився, розплющив очi, над силу звiвся на лiжку, сiв.
   - Ви врятували... мене? - прошепотiв вiн.
   - Так, друже, - лагiдно вiдповiв Педро. - Але про це не слiд говорити... Краще скажiть, хто ви, звiдки? I чим вам допомогти?
   - Я з антисвiту, - вiдповiв незнайомий.
   Педро пильно поглянув на нього, здивувався. Очi врятованого дивилися зосереджено i серйозно, вони нiяк не були схожi на очi божевiльного. Тiльки в глибинi їх тремтiв невiдомий вогник, iскра якоїсь таємницi.
   - Ви не вiрите менi? - запитав невiдомий.
   - Я б хотiв, щоб ви розмовляли зi мною серйознiше, - обережно сказав Педро. - Бачте, я студент фiзик. Про iншi свiти ви могли б розповiсти моєму дядi Хуану. Та й вiн не повiрить...
   - I даремно. Я кажу про антисвiт... матерiальний, а не мiстичний... Якщо ви фiзик, то зможете зрозумiти. Я теж фiзик - тiльки не студент, а вчений. Спати однак вже не зможу... Я розкажу вам все...
   Очi Педро заблищали.
   - Але, може, ви втомилися? Може, слiд вiдпочити?
   - Нi, - рiшуче заявив незнайомий. - Добре, що я зустрiв саме вас. Може, ви ще допоможете менi. Але спочатку познайомимось... Моє iм'я Генрiх. Генрiх Уоллес...
   - Педро. Педро Саiра...
   - А тепер дайте менi води... Мучить спрага. Спасибi... Так слухайте ж...
   Роздiл перший
   ЛЮ ЗНИКАЄ
   Ми закiнчили унiверситет у Сан-Францiско минулого року. Нас викликали в якесь вiйськове вiдомство i запропонували роботу за межами країни.
   Ми - це я i Люсi, моя наречена. Чудова дiвчина. Чорноволоса, висока, струнка, з гарячими японськими очима. Це все, що впада у вiчi. Та про душу її нiхто не зможе розповiсти. Це можна лише вiдчути. Ви посмiхаєтесь... Гадаєте, що всi закоханi вважають своїх подруг за найкращих? Може й так.
   Отож... нам давали роботу на островi в Карiбському морi. Ви знаєте його. Це - сусiда вашого острова. Нам не сказали, що за робота, але попередили: дослiди будуть секретнi i дуже важливi. Плату обiцяли велику, мiсце було чудове, i ми, пiсля недовгого вагання, дали згоду.
   Ми вiдпливли з Нью-Йорка електроплавом, а потiм, серед ночi, нас пересадили на гелiкоптер. На свiтанку ми вже були на островi.
   Нас зустрiв керiвник секретної лабораторiї професор Шрат. Ми чули про нього ранiше, в унiверситетi. Вiн вважався найкрупнiшим спецiалiстом у галузi тяжiння i квантової механiки*. Вiн здавався нам суворим i стриманим. Привiтавшись, оглянувши нас, професор сказав:
   ______________
   * Квантова механiка - роздiл фiзики, що вивчає закони руху часток атомних розмiрiв i дуже малої маси - електронiв, протонiв, нейтронiв, атомiв, молекул.
   - Три роки ви звiдси нiкуди не вийдете. Вам говорили про це?
   - Нi.
   - То знайте ж. Жодного слова про напрям роботи. Нiяких запитань. Ясно?
   - Ясно, професоре... Але...
   - Нiяких але... Ще одне. Ви повиннi брати участь в експериментах. Вам сказали про це?
   - Нi, - занепокоєно вiдповiв я.
   - Тодi знайте, - твердо заявив професор. - Маєте час. Можете вiдмовитись, повернутись назад.
   Ми з Лю переглянулись, потiм подивилися на шефа, його м'ясисте, в глибоких зморшках обличчя було непорушне, суворе. Вiн ждав.
   - А експерименти... небезпечнi? - несмiливо запитав я.
   - Все життя небезпечне, - знизав плечима Шрат. - Люди гинуть пiд колесами машин щодня, але вперто йдуть на вулицю, топляться у водi, але смiливо купаються, вмирають на лiжку, та не бояться лягати в нього...
   Коротше кажучи, ми згодилися. Почалася робота. Вона була нескладна. Настройка електронних агрегатiв, монтаж схем окремих вузлiв невiдомих конструкцiй. Окрiм нас, працювало в лабораторiї ще десятки iнженерiв i вчених, але всi були мовчазнi, недружнi. Безумовно, їх усiх було попереджено. За порушення заборони можна було ждати чого завгодно, тим бiльше, що лабораторiя була пiд наглядом вiйськових.
   Пiсля роботи ми виходили на берег океану, купалися, ловили рибу. Ми любили штормовi днi. Буря несла з собою свiжiсть, далекi запахи, обiцяла змiну в майбутньому. I ми зустрiчали її радiсно, мрiяли про тi днi, коли ми вийдемо з добровiльного полону, заробивши досить грошей, щоб жити i працювати самостiйно.
   Ми мали намiр купити собi будинок, зв'язатися ще з кiлькома вченими й органiзувати лабораторiю психiчних дослiджень.
   Минуло кiлька мiсяцiв. В головному залi лабораторiї було змонтовано невiдомий пристрiй. Туди входило лиш три iнженери, крiм самого професора. Всiм другорядним працiвникам доводилося тiльки монтувати розрiзненi схеми. По них не можна було дiзнатися нiчого.
   В той день професор сяяв. Вiн вiтав кожного з нас, всмiхався - це було навдивовижу - i навiть обiцяв згодом розповiсти про суть нашої роботи. Якщо експеримент пройде успiшно, додав вiн.
   Увечерi Шрат пiдiйшов до нас, привiтався. В моє серце закралося тривожне передчуття. Воно не обмануло мене.
   - Настав час, мiстере Уоллес. Ви не забули нашу умову?
   - Я до ваших послуг, професоре.
   - Не ви. Цього разу в експериментi братиме участь мiс Люсi, ваша наречена. Згода?
   Люсi благально поглянула на мене, на професора. Що я мiг сказати їй? Хiба ми не самi дали згоду?
   У всякому разi виходу не було. I Люсi мовчки схилила голову.
   Тiєї ночi ми не спали.
   Пливли неспокiйнi, важкi думки, але говорити не хотiлося. Ми сидiли поряд, трималися за руки, нiби збиралися в далеку дорогу.
   Настав райок. Я з трепетом чекав на професора Шрата. I ось вiн з'явився. Урочистий, пiдтягнутий, трохи суворий. Вiн був дуже лагiдний з Лю, а на мене майже не дивився. Лю поводилася спокiйно. Ми пiдiйшли до дверей центрального залу лабораторiї. Тут мене зупинили.
   - Зачекаєте тут, - сказав Шрат.
   Блiда Лю всмiхнулася менi на прощання. В очах їй промайнув страх.
   Дверi зачинилися за нею.
   Минуло кiлька хвилин. Я стояв непорушно бiля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвiльний. Потiм до моєї свiдомостi дiйшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб вiдчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невiдомий i страшний експеримент. Дверi не вiдчинялися, вони були замкнутi. Вгорi спалахнув червоний сигнал, на маленькому екранi телевiзора з'явилося Шратове обличчя. Вiн сухо сказав:
   - Мiстере Уоллес! Заспокойтеся. Не будьте iстеричною жiнкою.
   Я сiв у крiсло бiля дверей, схопив на столику якiсь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Нi, забуття не було. Не могло бути. Там, поруч зi мною, за стiною рiдна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навiщо, навiщо було давати згоду?
   Думка моя металася в збуренiй свiдомостi, намагаючись розгадати таємницi Шрата. Я згадував натяки моїх колег, схеми блокiв, якi доводилося монтувати, спiвставляв це з роботами Шрата по гравiтацiї i нiчого не мiг збагнути. Навiщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравiтацiї, то можна експериментувати з речами. Що ж? Що?
   Я вiдкинув геть журнали, несамовито забiгав по коридору. Я мiг би спокiйно пiти на смерть, на муки, на будь-який дослiд, якби це стосувалося мене. А Лю... Нi, досить! Якщо експеримент закiнчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому островi. Непотрiбно нам грошей, якi добуваються цiною життя i здоров'я!
   Скiльки минуло часу, я не знав, не вiдчував. Може, десять хвилин, може, година, а може й три. Та ось, нарештi, вiдчинилися дверi. На порозi з'явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув професоровi в обличчя. Його очi були дуже дивнi. В них проглядав звичайний людський жаль. Професорове обличчя було червоне, губи мiцно стуленi.
   Передчуваючи нещастя, я прошепотiв:
   - Чому не вийшла Люсi? Де вона?
   Шрат кашлянув, опустив очi долу.
   - Де моя Лю? - повторив я запитання, вже знаючи, що вiдповiдь буде страшною.
   - Будьте мужнiм, мiстере Уоллес, - сказав Шрат. - Рiч у тому, що наука...
   Лють хлюпнула менi в мозок, залила очi. Що вiн говорить про науку, старий кретин! Для чого каже нiкчемнi, даремнi слова, якi нiчого не змiнять?
   - Де Люсi? - ревнув я, хапаючи професора за лацкани пiджака, ладен розтерзати його.
   Шрат миролюбно одвiв мої руки од себе, втомлено поглянув на мене. Тихо сказав:
   - Люсi нема, мiстере Уоллес. Вона зникла...
   Роздiл другий
   ШРАТОВА ТАЄМНИЦЯ
   Коли я отямився, Шрат стояв бiля мене. Ми були в невеликiй кiмнатi, поряд з залом. Пахло якимись лiками. Побачивши, що я розплющив очi, професор сiв поряд, закурив сигару. Важко зiтхнувши, вiн сказав:
   - Я винен! Треба було пiдготувати вас. Я не знав, що у вас слабкi нерви...
   - Пiдготувати, - гiрко прошепотiв я. - До чого?
   Шрат мовчав.
   - Що сталося з нею? - знову запитав я. - Ви вбили її?
   На Шратовому обличчi вiдбився щирий подив.
   - Ви збожеволiли, мiстере Уоллес. За кого ви мене вважаєте? Чи ви маєте справу з середньовiчними розбiйниками?
   - Тодi де ж Люсi? - нiчого не розумiючи, простогнав я. - Чому ви говорите загадками?
   - Я ж сказав - Люсi зникла.
   - Що значить "зникла?" Вискочила у вiкно, випарувалася чи розтала, мов шматок льоду? Що за ахiнея?
   - Не ахiнея. Вона зникла з нашого свiту... з наших координат...
   - Пояснiть точнiше, - не витерпiв я.
   - Тепер скажу. Це необхiдно. Експеримент зiрвався. Вона, безумовно, винна сама. Я вам поясню, в чому рiч...
   - Але вона не мертва?- з якоюсь iскрою надiї запитав я.
   - Нi, - рiшуче вiдповiв професор. - Вона не мертва. Не мусить бути мертвою.
   - Ви морочите менi голову!
   - Анiскiльки. Одну хвилинку терпiння. Зараз ви зрозумiєте.
   Шрат обрiзав нову сигару, закурив. Дивлячись на сивi пасма диму, вiн почав говорити - лаконiчно, уривчасто:
   - Ви фiзик, Уоллес. Вам вiдома, безумовно, теорiя фiзичного вакууму Поля Дiрака. Порожнеча - це матерiальний фон, в який занурений наш фiзичний Всесвiт. Проте порожнеча - це не вiдсутнiсть матерiї, а навпаки, її нескiнченний потенцiальний резервуар.
   - Я читав про це.
   - Тим краще. З цього припущення виникли гiпотези про античастки, антисвiти i тому подiбнi заманливi речi. Гiпотези почали пiдтверджуватись експериментально. Частки високих енергiй вибивали з фону Дiрака "дiрки", як їх назвав сам творець гiпотези. їх називали антипротонами, антинейтронами, позитронами. Висувалися припущення, що є цiлi анти-системи з антисонцями, антипланетами, антижиттям. Про це говорили i фантасти, i вченi. Сподiвалися вiдкрити такi антисистеми в майбутньому експериментально. Але дальший розвиток науки показав, що такi уявлення примiтивнi. Думаючи про антисвiт, ми будували його по звичайнiй фiзичнiй моделi. Але Космос - не повторення однакових систем, не сума сонць i планет, а нескiнченно складний, вiчний процес еволюцiї. I той процес вiдбувається не на одному поверху, не лише на планi нашого Всесвiту...
   - Тобто?
   - Тобто на рiзних планах. Деякi росiйськi вченi, а потiм i захiднi, створили гiпотези в яких стверджують, що фон Дiрака, або фiзичний вакуум, не iнертна, нейтральна маса, не лише потенцiал iснувань, а реальний свiт з матерiальними процесами, еволюцiєю i, може, своїм життям. Цi гiпотези закономiрнi i необхiднi. Принцип рiвноваги вимагає цього...
   - Я не розумiю...
   - Енергiя свiту тяжiє до стабiльного рiвня. Ентропiя - тобто розсiяння енергiї - була бичем всiх космологiчних гiпотез. Якщо енергiя розсiюється, значить, колись був початок цього процесу. Значить, був творчий акт.
   Значить, вводиться телеологiчна* причина, перст божий. Вченi не бажали цього. I будували найкарколомнiшi гiпотези, якi нiчого не пояснювали.
   ______________ * Телеологiчна - цiлеспрямована.
   А тепер - справа набагато яснiша. Поряд з нами - iснує iнший Всесвiт. Це Всесвiт негативних енергiй. Всесвiт античасток, антиречовини. Вiн розвивається по принципу зворотного часу по вiдношенню до нас. Ось чому вiн недосяжний для нашого свiту. Лише на гранi високих енергiй - у фазотронах, в космiчних процесах - античастки перескакують з того свiту в наш, одразу ж зникаючи в спалаху анiгiляцiї.
   Нова теорiя пояснює все. Хай наш Всесвiт розширюється. Хай розбiгаються галактики. Хай розсiюється енергiя. В iншому, сусiдньому Всесвiтi йде стискування галактик, концентрацiя енергiї. Вiдбувається взаємний обмiн. Ритмiчна пульсацiя Єдиного Космосу. Ви зрозумiли? - В професорових очах загорiлися вогники захоплення, по щоках поповзли плями. Вiн, напевне, забув, про що починав. Вiн зовсiм забув, що йшлося про долю Люсi. Я нагадав йому про це.
   - Я все зрозумiв, професоре. Але повернiмось до Люсi...
   - Ах, так, - спохмурнiв Шрат. - Так, так. Я захопився. Так от. Мене схвилювала теорiя сусiднього свiту. Я заглибився в неї, почав експерименти, розрахунки. Вони були позитивнi. Тодi я вирiшив пiдготувати грандiозний експеримент - проникнення в Антисвiт, або в свiт негативних енергiй, називайте це, як хочете.
   - I Люсi... - з жахом почав я, але професор перебив мене.
   - Ваша Люсi потрапила в той свiт. Вона перша з людей Землi ввiйшла туди.
   - А назад? - крикнув я. - Чому вона не повернулася назад? Для чого вам такi експерименти, якщо нема пiдтвердження? Це рiвнозначно вбивству людини!
   - Не зовсiм. Не зовсiм, мiстере Уоллес, - миролюбно заявив Шрат. - Я пояснив їй, у чому суть. Вона щось переплутала. Ми домовлялися, щоб вона запам'ятала координати i через певний час повернулася назад. Ми мали вiдтворити її, повернути в фiзичний свiт. Напевне, вона забулася...
   - Або загинула, - з гiркотою сказав я.
   - Нi! Я певен, що нi. Прилади показують, що експеримент удався.
   - Як же тепер бути? Як урятувати її? Чи ви залишили її напризволяще?
   Професор уважно поглянув на мене, трохи помовчав, нiби обдумуючи вiдповiдь, i сказав:
   - Багато залежить вiд вас... А може, навiть усе. Не треба гаяти часу. Дайте згоду... i, може, все буде добре...
   - Ви хочете, щоб я... пiшов туди?
   - Так. I знайдете її. Це - єдиний вихiд. Врятуєте Люсi... i прислужитеся науцi.
   Я мовчав, гарячково думав. Що робити? Як бути? Невже це ймовiрно - те що говорив Шрат? Свiт поряд з нами, iнше, невiдоме життя? I в ньому - Люсi, одинока, покинута, безпорадна.
   - А що це дає вам? - раптом запитав я професора.
   - М-м...Якби вам сказати,- не знайшовся одразу Шрат. - Це не зовсiм дозволено... говорити... Але оскiльки ви зв'язанi з нашою роботою, я скажу. Перше - проблема антиречовини. Друге - проблема невидимого пересування в просторi.
   Я промовчав. Я добре зрозумiв, для кого вигiдне таке пересування. Вторгнення в чужi країни серед бiлого дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополiї могли застосувати найколосальнiшi вiдкриття науки лише для руйнування.
   В моїй душi зрiло обурення. Але я не хотiв заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсi. А професор, схилившись надi мною, лагiдно говорив:
   - Подумайте. Але вiдповiдайте негайно. Бо може бути пiзно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона пiде, що зробить.
   Я намагався уявити собi життя без Люсi. Робота... днi i ночi з iншими людьми, без її слова, без її погляду... Нi, нi! Це неможливо!
   З мороку виринуло її неповторне обличчя, нiжний голос докiрливо сказав:
   - Ми нiколи не розлучимось. Чуєш, Генрiху!
   Так, так! Це вона сказала перед прощанням. Перед проклятим експериментом. Вона вiдчувала, що наступить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тодi. Вона вiрила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею. Я повинен виконати свою клятву. I шлях - лише один. Єдиний. Iти за нею. Так. Вирiшено.
   Я пiдвiвся, встав. Шрат дивився на мене, нiби кiт на мишу. Я вiдчував це, я розумiв, про що вiн думає, але менi все було байдуже. Я пiду назустрiч коханiй, я знайду її в дивному свiтi, якщо вiн iснує... або загину на тiй дорозi, де загинула вона.
   - Я готовий, професоре.
   Шрат мiцно потиснув менi руку, вiдкинув недокурену сигару, дiстав нову. Тремтячими руками почав надрiзувати її. Схвильовано сказав:
   - Ви герой, Уоллес. Скажу вам одверто - бажаючих iти на той свiт не дуже багато...
   - Це не дивно, - iронiчно всмiхнувся я.
   - Просто - це незвичайно. Це перевертає всi нашi поняття про свiт. Але потрiбнi пiонери. Колись подорож мiж свiтами буде звичайною i необхiдною. I майбутнi поколiння не забудуть вас... I Люсi...
   - Не будемо говорити про це, - сухо сказав я. - Ви знаєте, що я йду не з любовi до вашого експерименту.
   - Гаразд, гаразд! Не будемо сперечатися. Ходiмо в зал. Там проведемо iнструктаж... i з богом...
   Я мовчки пiшов за ним. Вперше за час перебування на островi вступив до заповiтного залу. В центрi стояв суцiльний сiрий цилiндр з кiлькома вузенькими вiчками. До нього тягнулися товстi кабелi, верхiвку вiнчав матовий гриб з органiчної речовини. Цилiндр продовжувався десь у глибинi, пiд бетонною пiдлогою. Бiля нього стояло кiлька асистентiв Шрата. Вони запитливо дивилися на нас.
   - Мiстер Уоллес дав згоду на експеримент, - коротко пояснив професор. Прошу на хвилину вiдiйти. Ми бажаємо поговорити. Iнструктаж я проведу сам.
   Асистенти вийшли з залу. Ми сiли в крiсла. Я прямо запитав Шрата:
   - В чому суть експерименту, перетворення?
   - Змiна полярностi тiла. Змiна заряду. Перетворення часток вашого тiла на античастки.
   - Але ж "той свiт" - це свiт негативних енергiй, - сказав я. - Куди йде енергiя мого тiла?
   - Вона забирається нашою установкою,- вiдповiв професор. - Ваше тiло стає своєрiдною "дiркою" в вакуумi, в фонi Дiрака. Воно переходить в антисвiт. Але поскiльки спiввiдношення античасток не змiнюються, органiзм мусить iснувати...
   - Це дуже гiпотетично, - усмiхнувся я i навiть сам здивувався. Я зовсiм не страшився майбутнього експерименту. Була лише гостра цiкавiсть i пронизливий холодок за плечима, нiби передчуття дивовижних подiй.
   - Я вiрю в успiх, - сказав Шрат. - Ще не все ясно. Може, тут вiдбувається не механiчна замiна часток на античастки, а складнiший процес. Напевне так воно i є. Може, ми в собi носимо обидва свiти або навiть бiльше. Отже, експеримент - це, можливо, розкриття одного з наших власних свiтiв...
   - Байдуже, - рiшуче сказав я. - Це вже не має значення. Що менi треба робити?
   - Зосередитись. Зорiєнтуватись. Запам'ятати координати, якщо це можливо. У вас є хронометр. Це добре. Запам'ятайте час. Даємо годину. Пiсля цього - проведемо експеримент вiдтворення. Ви повиннi зайняти те ж саме мiсце. Ви i Люсi, якщо знайдете її. I ще. Нам необхiднi спостереження. Все, що ви зможете. Ну, ви вчений, я не буду говорити. Якщо експеримент буде вдалий - ви не пожалкуєте. Наше вiдомство озолотить вас.
   - Я не думаю про це, - вiдповiв я.
   - Ну гаразд. Це ваша справа. Отже, до дiла.
   Шрат натиснув кнопку на панелi. Вдалинi пролунав дзвiнок, на стiнах спалахнули червонi сигнали. До залу ввiйшли асистенти. Професор кивнув їм. Вони почали манiпулювати з приладами. Спалахнули попiд стiнами екрани квантових i електронних автоматiв.
   У сiрому цилiндрi вiдчинилися дверцята метрової товщини. Вони були схожi на могильний склеп. Може, так воно й було. Той склеп уже поглинув мою кохану. Хай же тепер вiн поглине мене.
   Я рiшуче вступив до отвору, зайшов у невелику сферу. Там стояв стiлець. Я сiв на нього.
   - Що менi робити далi?
   - Нiчого, - вiдповiв професор. Вiн стояв у дверях i дивним поглядом дивився на мене. - Будьте мужнiм...
   - Спробую, - знизав я плечима.
   - Ще раз попереджаю - запам'ятайте координати. Лише це гарантує успiх.
   - Гаразд, професоре, - з фiлософським спокоєм сказав я. - Ще одне запитання.
   - Що?
   - Тут не видно нiяких приладiв. Лише якiсь елементи, мозаїка. Яким же чином iде перетворення часток на античастки?
   - Розумiю ваш подив, - задоволено озвався Шрат. - Я ж вам сказав вiдбувається не механiчна замiна, а якiсний стрибок. Оця мозаїка, як ви сказали, або елементи пристрою, створюють енергетичний мiнус-резервуар. Ваше тiло i все, що на вас, миттю вiддає свiй позитивний iмпульс цьому резервуару i стає "дiркою", тобто мiнус-тiлом, антитiлом...
   - Дякую. Все.
   - Бiльше нiчого не треба?
   - Нi. Прощайте.
   - До побачення, - м'яко уточнив Шрат.
   Я мовчки кивнув. Менi було байдуже. Бачитися з ним я не дуже бажав. Головне - це Люсi. Нею одною я жив, її образ тримав у своєму серцi.
   Дверi зачинилися, глухо схлипнули. Мене оточила суцiльна пiтьма. Настала тиша. Неймовiрна, абсолютна тиша, про яку кажуть, що її можна слухати.
   Серце билось у грудях сильно, схвильовано. Всi думки зникли з мозку, свiдомiсть була прозора, а в нiй - єдиний сяючий образ - її обличчя.