Страница:
— Та думав, це хтось з місцевих. Тобто — з наметового містечка.
— Може ми поговоримо пізніше, після Повечір’я?
— Добре, — кивнув Томіґан. — Ну, то я піду?
Брат Томіґан навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Саґара починав вже підозрювати Кінсбі — а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.
Це було дивно — і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіґан вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей спільноти, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет «Лева», а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіґан жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіґан, стидаючись свого каліцтва — на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя — бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томіґану, бо…
«Бо брат Томіґан без протезів — одного з ним зросту!»
Блискавка впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Саґару пройшли чоловік та жінка — останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.
— Така гроза, — звернувся до них Саґара. — Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.
— Ні-ні, ми підемо, — захитала головою жінка.
Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Саґара затамував зітхання.
Мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій — але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти — але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.
Саґара якось мав щодо цього розмову з Мінья — того дня, як відлетіла Перша центурія.
— Чому вони ненавидять нас? — спитав Мінья. — Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.
Саґара знав справжню причину — зрештою, їх було декілька, але найголовнішу він не міг пояснити Мінья. Він назвав найпростішу:
— Бо ми не встигли перешкодити Ріва.
— Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.
— Якби ми справді цього хотіли — могли б. Чотири такі кораблі, як «Танкред», могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.
— А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.
— Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса — і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний — але навіщо?
— Чорт! — в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: «чхорт!». — Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!
— Вони таки люди, — сказав Саґара.
— Ви кажете так, бо ви священик, — посміхнувся Мінья. — Насправді ви так не думаєте.
— Маєте на увазі, що я лицемір?
— Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі — зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва — то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
— Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.
— Маячня. Вавилонська пропаганда.
— На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.
— Що? — Мінья здивувався.
— Наґасакі. Я народився в Наґасакі, на Старій Землі.
— Ви? На Старій Землі? Але ж це…
— Вавилонський протекторат? — Саґара усміхнувся. — Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче — коли з’ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж… Я згадав, що є інші небеса — і попростував до імперського консулату.
— Вибачте, я… нічого не знав, — командер Мінья трохи знітився.
— Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.
— Але землянин в Шіндені!
— Шінден був започаткований землянкою — хіба ні?
— Отче, — Мінья усміхнувся до нього. Саґара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням — тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. — Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.
— Так, — погодився отець Саґара. — Але варто нам повірити, що супротивник — навіть такий — не людина… і ми це зробимо.
— Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, — сказав Мінья. — Знаю, що ви — саме сумління, тож зо всім впораєтесь. А я сподіваюся на фронті зустріти того, хто за це відповідав — та підсмажу його у своє задоволення.
— Тоді я молитимуся, щоб ви його не зустріли, командере.
— Це ваша робота, отче, і ви дуже добре її робите, — сказав Мінья, і вони розпрощалися.
Тепер ця розмова знов прийшла Саґарі на думку — і неспокій, що досі тривожно посмикувався десь під серцем, заговорив уголос. Він говорив, що знову повторюється історія, що Саґара нічого не навчився на власних помилках і вдруге довкола нього зростає мур відчуженості. Першого разу це сталося через те, що Саґара прийняв християнство. Тепер — через що? Чому він не може поділяти з братами, з громадськими, зо всією Імперією, праведний гнів проти вавилонян, що вчинили цей злочин? У імперській інфосфері вже звично добавляли — «нечуваний». Але Саґара чув про багато таких злочинів. Чув і про гірші.
Чому люди так зневажають власну пам’ять?
Саґара не міг поділяти праведний гнів проти вавилонян, бо занадто дорого заплатив за переконання, що жоден людський гнів не буває праведним. Так, коли він дивився на чорні шкарлупки мертвого Мінато, він відчував біль, пекучу злість та бажання карати без ліку і міри. Він хотів на фронт, як і всі брати. Але він знав: скільки б не пролилося крові Ріва — жоден з мерців Мінато не встане з цих могил, де попіл мішається з піском. Тож терпіть, — казав він братам на кожній сповіді. Терпіть, — повторював він на проповідях. Ми тут, бо ми потрібні живим. Милосердя важливіше від помсти. Навіть таке жалюгідне, яке можемо вділити тут ми.
Ми занадто схожі на них, брате Мінья, — подумки сказав він у простір неба. І ми дуже швидко просуваємося у тому самому напрямку — «це ворог, з яким все можна». Напрочуд швидко. Так, вони підштовхнули нас, вчинивши тут справжній Голокост — але швидкість нашого прогресу в бік «Бий їх всіх, бо діло наше праведне!» показує, що ми були вже готові. Ось, чому мешканці Мінато уникають нас.
Саґара зітхнув, відсалютував двом братам на варті та попрямував всередину корабля — вечеряти та провадити вечірню молитву.
— Розпочнемо, — сказав капітан «Ваґнера» Гельтерман.
— Ще нема пана Ревана, — нагадав Саґара.
— До біса з цим Реваном. Навіщо його чекати, маємо діла по самісіньку горлянку.
— Це неввічливо, — заперечила сестра Сільвія.
— І нерозважливо, — додала сестра Гелена. — Нам ще працювати з ним. Ви волонтер, пане Гельтерман, а ми виконуємо завдання імператора, і не можемо, на відміну від вас, полишити планету через зіпсовані стосунки з представником домінатора.
— Домінатор, — пхикнув Гельтерман. — Рудольф Шезаар — домінатор Сунаґіші. А де він був, цей домінатор, коли людей тут смажили живцем?
— Домініон Шезаар не мав достатньо військової сили, аби змагатися з Третім флотом Ріва та Безсмертними, — розглядаючи власні нігті, сказала капітан «Чаклунки» Шейла Твіддл.
— Але достатньо, щоб підбурювати Маеду на повстання та постачати його зброєю, — пробурмотів парцефалець. — Ріва хоча б вовки. А це шакали.
— Припиніть будь ласка, — сказав центуріон Марко Сео Сал.
Сео був молодший за Саґару — і не такий стриманий. Тож Саґара тихо потиснув під столом його лікоть. Не мало жодного сенсу сваритись з Гельтерманом.
— Я запевняю вас, — сказав Саґара, — що пан Реван затримався з поважної причини.
— Що таке? Чому ви щось знаєте, а ми нічого? — пані Твіддл припинила розглядати нігті та пильно вдивилася в обличчя Саґари.
— Тому що ми тримаємо на високій орбіті супутника-спостерігача, — відповів командер.
Сестра Гелена посміхнулася.
— І ви нічого не сказали нам? — нахмурила брова капітан Твіддл.
— Я намагався це сказати на цій нараді, але я, мабуть, зачекаю пана Ревана, аби він сам сказав. До того ж, пана Іто також ще нема.
— Ах, пан Іто… — представник Яґдберґів знизав плечима. — Що ж, почекаємо…
Гельтерман ставився до пана Іто як до собаки, якого з жалю пустили в хату та нагодували. Але все ж таки робив свою частину роботи. Без важкої техніки, яку він привіз, марно було б і думати про розчищення завалів у центрі міста та приведення космопорту у щось близьке до ладу.
— Вибачте за запізнення, — пан Реван ввійшов до залу разом з паном Іто. — Доброго ранку, пані та панове. Ми затрималися з дуже поважної причини — пан радник Пеґю вийшов на зв’язок і сказав, що завтра буде тут. Прибув флот домініону Шезаар. Вісім кораблів за чотири дні пристануть на Ходері. У першу добу на поверхню Сунаґіші сядуть двадцять чотири вантажні катери з продовольством, будівельною технікою, медичним обладнанням та поселенцями.
— Поселенцями. Он як… — проказала упівголоса сестра Катерина. Світле пасмо волосся вибилося з-під велона, і інквізиторка безтямно накручувала його на палець.
— А що, власне, вас засмучує? — спитав Реван і почервонів. Цей дватцятитрьохрічний юнак завжди червонів у присутності сестри Катерини. Проте сьогодні він почервонів якось… густіше, ніж завжди.
— Нічого, — сестра Катерина заправила золотаве пасмо під велон та поклала руки на стіл. — Крім проблем з житлом та питною водою. Скільки їх буде?
— Спочатку — тисяча двісті, - Реван чогось уникав погляду інквізиторок — а ті навпаки, пильно вдивлялися в нього. — Самі чоловіки. Це… питання логістики, знаєте… Вони, власне, будуть розвантажувати наступні човни, монтувати обладнання, житлові споруди…
— Це зрозуміло. Але що там за чоловіки? — спитала сестра Катерина.
— В-власне кажучи… — промимрив Реван, — це… люди з правовими обмеженнями. Д-добровольці…
— Тобто, каторжани, яким замінили відбування строку посиланням сюди, — сестра-інквізиторка розрізала голосом якусь невидиму нитку, і невидиме веретено впало на підлогу, деякий час вертячись намарне.
Реван жував губи.
— П-послухайте, — сказав він, нарешті набравшись духу. — Ми не могли в такий короткий строк набрати людей… інші партії — вони будуть… іншими, але спочатку…
— Каторжани! — вихопилося у Марко Сео. — Цхао ні цзу цзун ши ба дай!
— Три доби на хлібі й воді, - сказав Саґара стиха.
— Призначте шість діб, отче, — попросив Марко. — Я ще не все сказав.
— Гадаю, ми всі подумали приблизно одне й те саме, — посміхнулася сестра Гелена. — Тож, центуріоне, не треба зайвого разу висловлювати загальну думку.
Гельтерман спідлоба зиркнув на сестру Катерину. Справа була, крім усього іншого, в тому, що в миру сестра носила фамілію фон Яґдберґ, і була якоюсь троюрідною племінницею домінатора. Наскільки знав Саґара, вона ніяк не користувалася цим спорідненням — але про нього не забував домінатор.
— Наскільки я розумію, — сказав Саґара, — ми вже нічого не вдіємо. Кораблі не повернуть назад. Добре, що ви нас хоч попередили, пане Реван.
— Послухайте, — юнак опустив голову, і знову скинув. — Не я приймав це рішення. До того ж, нам потрібні люди. Ми повинні відновити інфраструктуру Сунаґіші та розпочати здобуток біомаси. Станція Ходері не може існувати на самому бустері, там скоро почнеться голод, а коли ми розпочнемо наступ на Анзуд та Землю…
— Он як? — підняла підборіддя сестра Гелена. — В домініона Шезаар далекі плани…
— Не тільки Шезаар…
— Ви хочете сказати, імператор поділився з вами своїми стратегічними міркуваннями?
— Але ж це очевидно! — спалахнув Реван. — Після всього, що сталося, ми тепер просто повинні перемогти Вавилон та повернути собі нашу батьківську планету!
— Вашу? — здивовано перепитав Саґара.
— Так, нашу! Треба відновити історичну справедливість!
— Даруйте, юначе, — проказала сестра Сільвія, — але хіба вавилоняни не походять так само від поселенців з Землі, як і ми?
— Мені дивно таке чути від черниці! — молодий адміністратор стиснув кулаки. — Ви ж повинні знати, що…
— Я сама знаю, що я повинна знати, — перебила його інквізиторка. — Земля є нашою не більше, ніж вона є їхньою. Заборона відвідувати планету, яка лежить на всіх нас — безглузда, але для її скасування не потрібна окупація Землі.
— Земля буде нашою! — юнак виставив підборіддя. — А вони… нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її відвідувати! Іноді. Бо після того, що вони тут вчинили, не мають права… взагалі ні на що.
— Цікаво, це офіційна думка представника домініону Шезаар, чи ваша особиста? — начебто вбік сказала сестра Катерина.
— Це… — хлопець схаменувся. До нього нарешті щось дійшло. — Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжній християнин думає так само.
— Тоді ви, мабуть, єдиний тут справжній християнин? — посміхнулася красуня-черниця.
— До біса, — сказав раптом Гельтерман. — Даруйте, преподобні сестри і брати, але віра тут ні до чого. Тут сама лишень стратегія та астрополітика. Ріва користувалися простором Сунаґіші як опорною точкою для оперативних дій проти Анзуду у своїй громадянській війні. Ми будемо дурні, якщо не скористуємося цією планетою так само. Та вони цього й чекали — гадаєте, навіщо випалили місто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди кораблів та мобільних заводів — а от завезти п’ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
— Сто тисяч рук, — сказала пані Твіддл з усмішкою. — Якщо не йдеться про одноруких робітників звичайно.
— Даруйте, — вишкірився Гельтерман. — Я мав на увазі півста тисяч робітників.
— Насправді менше, — зауважила сестра Гелена. — Так, населення Сунаґіші складало на момент початку громадянської війни Ріва проти Кенан п’ятдесят три тисячі сімсот шістьдесят шість осіб… але безпосередньо у виробництві біомаси були зайняті лише тридцять шість тисяч чотириста сімдесят дві особи. Решту складали літні люди, діти, робітники сфери обслуговування місцевої інфраструктури та сфери розваг для персоналу станції…
— Зрозумів, — Гельтерман махнув рукою. — Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, і для цього нам треба із шкіри випнутися, бо Ріва залишили після себе самі шкварки.
Пан Іто встав і вийшов з-за столу.
— Даруйте, — сказав він. — Я бачу, що більше не потрібний вам, панове…
Повернувся і вийшов у коридор.
— Пане Іто! — Саґара, Сео та сестра Гелена підхопилися водночас, але старий вже покинув кімнату.
— Я поверну його, — сказав Саґара, та попростував навздогін.
Старий майже дійшов до сходів — і по його щоках котилися сльози. Саґара заступив йому дорогу.
— Пане Іто, я… благаю вибачення, — сказав священик.
— За віщо? Ви не зробили і не сказали нічого поганого, — старий усміхнувся до нього.
— Ці люди… вони стомлені, розгублені і не завжди добре розуміють, що верзуть. Зважте на те, що Реван — лише хлопчисько, а Гельтерман — просто йолоп.
— Але ж це правда, панотче. Діти та дурні просто кажуть ту правду, яку не зважуються висловити мудрі та дорослі. Сунаґіші потрібна Імперії, бо це транспортний коридор, і тут дуже зручно тримати транзитну станцію. Нас тому й захопили Ріва — це також правда. Домініонові Шезаар планета потрібна, бо через цю війну він підвищиться у Імперії. А ми… ми просто шкварки, панотче. І не потрібні нікому.
— Це не так, пане Іто.
— Ви співчуваєте нам, панотче — але ви ж чернець. Мине час, і вас покличуть у інше місце.
— Ми не ченці, - Саґара сказав це автоматично, бо завжди так відповідав, коли йому казали, що він чернець. — Але так, мене можуть відкликати будь-якого дня. Я наполягатиму, аби тут створили постійний шінден-пост.
— Для чого? — старий втер очі та усміхнувся. — Повірте, панотче, ми найбільше прагнемо одного: полишити цю планету якомога скоріше.
Саґара відчув наплив безпорадності, болісний майже до крику.
— Не робіть цього, — сказав він. — Це значитиме, що вони перемогли вас, пане Іто. Перемогли остаточно.
— Мені це байдуже, — сказав старий. — Я не був у Опорі і не підтримував Маеду.
Саґара не знав, що сказати. Старий обійшов його, почав спускатися по сходах. Саґара перестрибнув через поруччя, знову заступивши йому дорогу.
— Гай-гай, — усміхнувся пан Іто. — Чи личить священикові отак гасати?
— Але ж ми не скінчили розмову, — Саґара зморщився від болю у п’ятах. — Пане Іто, в нас достобіса роботи. Без вас ми не впораємося. Ви знаєте місто краще за всіх. Ви знаєте своїх людей. Ви не можете покинути мене так просто. Поверніться, благаю вас.
— Я стомився, — зітхнув старий — але повернувся і почав підійматися.
Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал — і звідти полинув такий страшенний сморід, що Саґара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шолома, і так само зробили всі інші шінденівці — взвод Коннора. А люди Яґдберґів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітряний бік, покидавши техніку.
Проте Саґарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої — а зогнилої плоті.
— Я не хочу туди лізти, — мало не зі сльозами сказав Коннор.
— Я також, — зізнався Саґара — і зробив крок у підвал.
…У підвалі школи переховувалися діти та вчителі — близько шестисот осіб.
— Що тут сталося? — прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. — Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли — сюди ж не дійшов вогонь?
— Не дійшов — але висмоктав звідси кисень, — відповів Саґара. — Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум’я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг — це значило наступити…
— Це ж діти, — Коннор наче давився чимось. — Самі лише діти.
Саґара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дітям чи дорослим. А тут…
— Як ми їх винесемо? — спитав Коннор. — Вони ж…
— Ми не виноситимемо їх, — вирішив Саґара. — Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут — і ми спалимо тіла термоміною.
— Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?
— Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.
— А ідентифікація?
— Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі… Зрушимо цю плівку — і… ви бачили, як вибухає консервна банка?
— Годі, панотче… — Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Саґара побачив, який Коннор блідий.
— Ви не призначили мені єпітімію.
— Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.
За огородженням з навітряного боку вже скупчилися місцеві. Саґара пізнав декого — зокрема, пані Янаґі.
— Там діти? — спитала вона. — Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?
— Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. — Не можна. Там… фактично, немає окремих тіл. Тут… є родичі?
Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.
— Назвіть мені імена, — він ввімкнув блок пам’яті сантора. — Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.
— Ви їх… спалите? — з жахом запитав літній чоловік.
— Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Саґара.
— Ні! — закричала раптом пані Янаґі. — Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!
Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Саґару з неприхованою огидою.
— Імена, — нагадав він. — Стільки, скільки зможете згадати.
…Увечері пані Янаґі принесли до лазарету «Лева». Вона вішалася — але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Саґару та пана Іто:
— Вона потребує серйозної психіатричної допомоги — інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем — ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.
— Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра — треба якось виплутуватися.
— Авжеж, — пхикнув брат Аарон. — Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР — і я.
— Петесер — то що? — спитав пан Іто.
— Посттравматичний стресовий розлад, — пояснив брат Аарон. — Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо — половина хлопців також потребуватиме терапії.
— Половина? — усміхнувся Саґара. — То було б добре. Я очікую гіршого.
— Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками — а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь важелі. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.
Це була дуже добра ідея, і Саґара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.
— А чому не сьогодні? — спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.
— Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації — шукати дитину.
Пан Іто зітхнув.
— Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали — і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і…
— Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, — відказав Саґара.
— Я так само.
Брат новіцій Хаас розкрив рота і кліпнув очима.
— Ви серйозно?
— Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч — а Господь їх не зупинив.
— Але ж… — брат Хаас запнувся. — Ну, я думаю, той… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…
— Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?
— Виходить, так, — брат Хаас опустив голову. — То що мені тепер робити?
— Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.
— Тримати… що?
— Альтернативу. Іншу можливість.
— Яку?
— Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч — і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.
— Кепсько.
— Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони — зможеш і ти.
— А ви?
— А я не хочу.
— Так і я ж не хочу, отче!
— Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунаґіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням — Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам’ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?
— Може ми поговоримо пізніше, після Повечір’я?
— Добре, — кивнув Томіґан. — Ну, то я піду?
Брат Томіґан навіть не здогадувався, носієм якої доброї звістки став. Бо Саґара починав вже підозрювати Кінсбі — а такі підозри, коли їх не можна розвіяти, руйнують стосунки в групі.
Це було дивно — і водночас дуже природно, що саме відлюдник брат Томіґан вступив з дитиною в контакт, нікому нічого не сказавши, і прийняв хлопця за одного з спільноти. Жоден інший шінденівець не припустився б такої помилки, бо всіх дітей спільноти, тридцять вісім осіб, пропустили через лазарет «Лева», а тридцять дев’ятий, власне, там і народився. Але саме брат Томіґан жодного разу не чергував у лазареті, бо майже весь час порався біля водоочисника та біля кідо, понівечених при розбиранні завалів. Інші брати ходили купатися на океан (вся очищена прісна вода призначалася тоді суто для внутрішнього вживання) групами та вдень; брат Томіґан, стидаючись свого каліцтва — на самоті і майже вночі. Хлопчик, як і людожер, вів нічний спосіб життя — бо за кілька тижнів підземного існування його очі звикли до темряви. І він не побоявся показатися братові Томіґану, бо…
«Бо брат Томіґан без протезів — одного з ним зросту!»
Блискавка впала в море, повітря струсонулося від грому. На мить бліде світло обмалювало на верхівці пагорба фігуру механіка. Повз Саґару пройшли чоловік та жінка — останні двоє з тих, хто сьогодні отримав свої процедури.
— Така гроза, — звернувся до них Саґара. — Зачекайте тут, поки не скінчиться. Залишайтесь на вечерю.
— Ні-ні, ми підемо, — захитала головою жінка.
Чоловік взяв її під руку та допоміг спуститися по апарелі. Вони пошкандибали під дощем. не озираючись. Саґара затамував зітхання.
Мешканці Мінато уникали спілкування з шінденівцями. Вони взагалі старалися до мінімального рівню знизити спілкування з представниками місій — але чомусь саме шінденівців намагалися уникати особливо вперто. Лише пан Іто готовий був говорити з Саґарою на теми, що виходили за межі буденних потреб спільноти — але й він замикався в собі, стикаючись з кимось іншим.
Саґара якось мав щодо цього розмову з Мінья — того дня, як відлетіла Перша центурія.
— Чому вони ненавидять нас? — спитав Мінья. — Це ж Ріва їх вбивали. Це вилупки зі станції Ходері їх продали. Врешті решт, це Маеда підбурив їх повстати. А ненавидять нас.
Саґара знав справжню причину — зрештою, їх було декілька, але найголовнішу він не міг пояснити Мінья. Він назвав найпростішу:
— Бо ми не встигли перешкодити Ріва.
— Але ми й не могли, леле! Ми не боги. Фронт просувався так, як він просувався.
— Якби ми справді цього хотіли — могли б. Чотири такі кораблі, як «Танкред», могли б зробити глибокий прорив та принаймні захистити місто.
— А потім? Якби Ріва захотіли повернути цей сектор під свій контроль, чотири кораблі не захистили б його.
— Це так. Але Ріва стягували всі сили до Андради. Це важливий для них рубіж. Лише одна дискретна зона до Тайроса — і всі кораблі наперелік. Так, вони могли б утримувати транспортний коридор, що їм більше не потрібний — але навіщо?
— Чорт! — в Мінья це виходило дуже виразно, з при диханням: «чхорт!». — Даруйте, отче. Хто ж знав, що ці вилупки справді здійснять свою загрозу. Ми ж вірили, що вони таки люди!
— Вони таки люди, — сказав Саґара.
— Ви кажете так, бо ви священик, — посміхнувся Мінья. — Насправді ви так не думаєте.
— Маєте на увазі, що я лицемір?
— Та ні! Даруйте, отче, зовсім не хотів вас образити. Звичайно, як священик, ви повинні думати, що це люди, але в душі — зізнайтеся, хіба ви, дивлячись у вічі цим нещасним, справді думаєте, що Ріва — то просто заблукалі овечки, котрі чинять отаке лише тому, що не чули слова Христового?
— Командере, на Старій Землі кожна дитина знає, що таке саме, і навіть гірше, чинили люди, прекрасно знайомі зі словом Христовим.
— Маячня. Вавилонська пропаганда.
— На жаль, ні. Моє рідне місце було отак само спалене однієї ночі.
— Що? — Мінья здивувався.
— Наґасакі. Я народився в Наґасакі, на Старій Землі.
— Ви? На Старій Землі? Але ж це…
— Вавилонський протекторат? — Саґара усміхнувся. — Так, я знаю. Я це відчув на власній шкірі, дуже болюче — коли з’ясував, що мені, християнинові, під цілим небом нема місця. Що ж… Я згадав, що є інші небеса — і попростував до імперського консулату.
— Вибачте, я… нічого не знав, — командер Мінья трохи знітився.
— Так, я не дуже про це патякаю. І вас благаю не робити з мене сенсації.
— Але землянин в Шіндені!
— Шінден був започаткований землянкою — хіба ні?
— Отче, — Мінья усміхнувся до нього. Саґара був молодший за посадою, але старший за віком і рівний за званням — тож Мінья не наважався сперечатися серйозно. — Я одне знаю напевно: нічого такого, як оце тут, наші після Еберу не робили.
— Так, — погодився отець Саґара. — Але варто нам повірити, що супротивник — навіть такий — не людина… і ми це зробимо.
— Ось чому я не боюся залишати вас тут самого, — сказав Мінья. — Знаю, що ви — саме сумління, тож зо всім впораєтесь. А я сподіваюся на фронті зустріти того, хто за це відповідав — та підсмажу його у своє задоволення.
— Тоді я молитимуся, щоб ви його не зустріли, командере.
— Це ваша робота, отче, і ви дуже добре її робите, — сказав Мінья, і вони розпрощалися.
Тепер ця розмова знов прийшла Саґарі на думку — і неспокій, що досі тривожно посмикувався десь під серцем, заговорив уголос. Він говорив, що знову повторюється історія, що Саґара нічого не навчився на власних помилках і вдруге довкола нього зростає мур відчуженості. Першого разу це сталося через те, що Саґара прийняв християнство. Тепер — через що? Чому він не може поділяти з братами, з громадськими, зо всією Імперією, праведний гнів проти вавилонян, що вчинили цей злочин? У імперській інфосфері вже звично добавляли — «нечуваний». Але Саґара чув про багато таких злочинів. Чув і про гірші.
Чому люди так зневажають власну пам’ять?
Саґара не міг поділяти праведний гнів проти вавилонян, бо занадто дорого заплатив за переконання, що жоден людський гнів не буває праведним. Так, коли він дивився на чорні шкарлупки мертвого Мінато, він відчував біль, пекучу злість та бажання карати без ліку і міри. Він хотів на фронт, як і всі брати. Але він знав: скільки б не пролилося крові Ріва — жоден з мерців Мінато не встане з цих могил, де попіл мішається з піском. Тож терпіть, — казав він братам на кожній сповіді. Терпіть, — повторював він на проповідях. Ми тут, бо ми потрібні живим. Милосердя важливіше від помсти. Навіть таке жалюгідне, яке можемо вділити тут ми.
Ми занадто схожі на них, брате Мінья, — подумки сказав він у простір неба. І ми дуже швидко просуваємося у тому самому напрямку — «це ворог, з яким все можна». Напрочуд швидко. Так, вони підштовхнули нас, вчинивши тут справжній Голокост — але швидкість нашого прогресу в бік «Бий їх всіх, бо діло наше праведне!» показує, що ми були вже готові. Ось, чому мешканці Мінато уникають нас.
Саґара зітхнув, відсалютував двом братам на варті та попрямував всередину корабля — вечеряти та провадити вечірню молитву.
* * *
Ранковий бріфінг також провадили на «Леві». Частково тому, що «Лев» (тобто, звичайно, «Ричард Лев’яче Серце», але всі брати казали просто «Лев») був тут першим, і традиція склалась так само непомітно, як і традиція визнавати неформальне старшинство Саґари. Але була й суто практична причина: ані на «Ваґнері» Яґдберґів, ані на «Чаклунці» Соланів, не кажучи вже про вантажник імперської місії, шатл-«прилипалу» сестер-мінервинок та шатли Шезаарів — ніде не було такого просторого тренувально-молитовного залу, що гарно став у пригоді при проведенні щоденних нарад місійних представників, які правили тут за тимчасовий уряд, бо ніякого іншого поки не було. Себто, були якісь там чиновники на станції Ходері, але якби хтось зі станціонерів ступив ногою на землю Мінато — місцеві просто розірвали б його. Зі дня на день очікували прибуття адміністрації домініону Шезаар — але ті щось не квапилися.— Розпочнемо, — сказав капітан «Ваґнера» Гельтерман.
— Ще нема пана Ревана, — нагадав Саґара.
— До біса з цим Реваном. Навіщо його чекати, маємо діла по самісіньку горлянку.
— Це неввічливо, — заперечила сестра Сільвія.
— І нерозважливо, — додала сестра Гелена. — Нам ще працювати з ним. Ви волонтер, пане Гельтерман, а ми виконуємо завдання імператора, і не можемо, на відміну від вас, полишити планету через зіпсовані стосунки з представником домінатора.
— Домінатор, — пхикнув Гельтерман. — Рудольф Шезаар — домінатор Сунаґіші. А де він був, цей домінатор, коли людей тут смажили живцем?
— Домініон Шезаар не мав достатньо військової сили, аби змагатися з Третім флотом Ріва та Безсмертними, — розглядаючи власні нігті, сказала капітан «Чаклунки» Шейла Твіддл.
— Але достатньо, щоб підбурювати Маеду на повстання та постачати його зброєю, — пробурмотів парцефалець. — Ріва хоча б вовки. А це шакали.
— Припиніть будь ласка, — сказав центуріон Марко Сео Сал.
Сео був молодший за Саґару — і не такий стриманий. Тож Саґара тихо потиснув під столом його лікоть. Не мало жодного сенсу сваритись з Гельтерманом.
— Я запевняю вас, — сказав Саґара, — що пан Реван затримався з поважної причини.
— Що таке? Чому ви щось знаєте, а ми нічого? — пані Твіддл припинила розглядати нігті та пильно вдивилася в обличчя Саґари.
— Тому що ми тримаємо на високій орбіті супутника-спостерігача, — відповів командер.
Сестра Гелена посміхнулася.
— І ви нічого не сказали нам? — нахмурила брова капітан Твіддл.
— Я намагався це сказати на цій нараді, але я, мабуть, зачекаю пана Ревана, аби він сам сказав. До того ж, пана Іто також ще нема.
— Ах, пан Іто… — представник Яґдберґів знизав плечима. — Що ж, почекаємо…
Гельтерман ставився до пана Іто як до собаки, якого з жалю пустили в хату та нагодували. Але все ж таки робив свою частину роботи. Без важкої техніки, яку він привіз, марно було б і думати про розчищення завалів у центрі міста та приведення космопорту у щось близьке до ладу.
— Вибачте за запізнення, — пан Реван ввійшов до залу разом з паном Іто. — Доброго ранку, пані та панове. Ми затрималися з дуже поважної причини — пан радник Пеґю вийшов на зв’язок і сказав, що завтра буде тут. Прибув флот домініону Шезаар. Вісім кораблів за чотири дні пристануть на Ходері. У першу добу на поверхню Сунаґіші сядуть двадцять чотири вантажні катери з продовольством, будівельною технікою, медичним обладнанням та поселенцями.
— Поселенцями. Он як… — проказала упівголоса сестра Катерина. Світле пасмо волосся вибилося з-під велона, і інквізиторка безтямно накручувала його на палець.
— А що, власне, вас засмучує? — спитав Реван і почервонів. Цей дватцятитрьохрічний юнак завжди червонів у присутності сестри Катерини. Проте сьогодні він почервонів якось… густіше, ніж завжди.
— Нічого, — сестра Катерина заправила золотаве пасмо під велон та поклала руки на стіл. — Крім проблем з житлом та питною водою. Скільки їх буде?
— Спочатку — тисяча двісті, - Реван чогось уникав погляду інквізиторок — а ті навпаки, пильно вдивлялися в нього. — Самі чоловіки. Це… питання логістики, знаєте… Вони, власне, будуть розвантажувати наступні човни, монтувати обладнання, житлові споруди…
— Це зрозуміло. Але що там за чоловіки? — спитала сестра Катерина.
— В-власне кажучи… — промимрив Реван, — це… люди з правовими обмеженнями. Д-добровольці…
— Тобто, каторжани, яким замінили відбування строку посиланням сюди, — сестра-інквізиторка розрізала голосом якусь невидиму нитку, і невидиме веретено впало на підлогу, деякий час вертячись намарне.
Реван жував губи.
— П-послухайте, — сказав він, нарешті набравшись духу. — Ми не могли в такий короткий строк набрати людей… інші партії — вони будуть… іншими, але спочатку…
— Каторжани! — вихопилося у Марко Сео. — Цхао ні цзу цзун ши ба дай!
— Три доби на хлібі й воді, - сказав Саґара стиха.
— Призначте шість діб, отче, — попросив Марко. — Я ще не все сказав.
— Гадаю, ми всі подумали приблизно одне й те саме, — посміхнулася сестра Гелена. — Тож, центуріоне, не треба зайвого разу висловлювати загальну думку.
Гельтерман спідлоба зиркнув на сестру Катерину. Справа була, крім усього іншого, в тому, що в миру сестра носила фамілію фон Яґдберґ, і була якоюсь троюрідною племінницею домінатора. Наскільки знав Саґара, вона ніяк не користувалася цим спорідненням — але про нього не забував домінатор.
— Наскільки я розумію, — сказав Саґара, — ми вже нічого не вдіємо. Кораблі не повернуть назад. Добре, що ви нас хоч попередили, пане Реван.
— Послухайте, — юнак опустив голову, і знову скинув. — Не я приймав це рішення. До того ж, нам потрібні люди. Ми повинні відновити інфраструктуру Сунаґіші та розпочати здобуток біомаси. Станція Ходері не може існувати на самому бустері, там скоро почнеться голод, а коли ми розпочнемо наступ на Анзуд та Землю…
— Он як? — підняла підборіддя сестра Гелена. — В домініона Шезаар далекі плани…
— Не тільки Шезаар…
— Ви хочете сказати, імператор поділився з вами своїми стратегічними міркуваннями?
— Але ж це очевидно! — спалахнув Реван. — Після всього, що сталося, ми тепер просто повинні перемогти Вавилон та повернути собі нашу батьківську планету!
— Вашу? — здивовано перепитав Саґара.
— Так, нашу! Треба відновити історичну справедливість!
— Даруйте, юначе, — проказала сестра Сільвія, — але хіба вавилоняни не походять так само від поселенців з Землі, як і ми?
— Мені дивно таке чути від черниці! — молодий адміністратор стиснув кулаки. — Ви ж повинні знати, що…
— Я сама знаю, що я повинна знати, — перебила його інквізиторка. — Земля є нашою не більше, ніж вона є їхньою. Заборона відвідувати планету, яка лежить на всіх нас — безглузда, але для її скасування не потрібна окупація Землі.
— Земля буде нашою! — юнак виставив підборіддя. — А вони… нехай дякують, якщо ми їм не заборонимо її відвідувати! Іноді. Бо після того, що вони тут вчинили, не мають права… взагалі ні на що.
— Цікаво, це офіційна думка представника домініону Шезаар, чи ваша особиста? — начебто вбік сказала сестра Катерина.
— Це… — хлопець схаменувся. До нього нарешті щось дійшло. — Це я особисто так думаю. Але я вважаю, що кожний справжній християнин думає так само.
— Тоді ви, мабуть, єдиний тут справжній християнин? — посміхнулася красуня-черниця.
— До біса, — сказав раптом Гельтерман. — Даруйте, преподобні сестри і брати, але віра тут ні до чого. Тут сама лишень стратегія та астрополітика. Ріва користувалися простором Сунаґіші як опорною точкою для оперативних дій проти Анзуду у своїй громадянській війні. Ми будемо дурні, якщо не скористуємося цією планетою так само. Та вони цього й чекали — гадаєте, навіщо випалили місто? Вони знали, що ми можемо навезти сюди кораблів та мобільних заводів — а от завезти п’ятдесят тисяч робочих рук буде важкенько.
— Сто тисяч рук, — сказала пані Твіддл з усмішкою. — Якщо не йдеться про одноруких робітників звичайно.
— Даруйте, — вишкірився Гельтерман. — Я мав на увазі півста тисяч робітників.
— Насправді менше, — зауважила сестра Гелена. — Так, населення Сунаґіші складало на момент початку громадянської війни Ріва проти Кенан п’ятдесят три тисячі сімсот шістьдесят шість осіб… але безпосередньо у виробництві біомаси були зайняті лише тридцять шість тисяч чотириста сімдесят дві особи. Решту складали літні люди, діти, робітники сфери обслуговування місцевої інфраструктури та сфери розваг для персоналу станції…
— Зрозумів, — Гельтерман махнув рукою. — Порядок цифр неважливий. Важливий сам факт: ми маємо знову змусити систему працювати, і для цього нам треба із шкіри випнутися, бо Ріва залишили після себе самі шкварки.
Пан Іто встав і вийшов з-за столу.
— Даруйте, — сказав він. — Я бачу, що більше не потрібний вам, панове…
Повернувся і вийшов у коридор.
— Пане Іто! — Саґара, Сео та сестра Гелена підхопилися водночас, але старий вже покинув кімнату.
— Я поверну його, — сказав Саґара, та попростував навздогін.
Старий майже дійшов до сходів — і по його щоках котилися сльози. Саґара заступив йому дорогу.
— Пане Іто, я… благаю вибачення, — сказав священик.
— За віщо? Ви не зробили і не сказали нічого поганого, — старий усміхнувся до нього.
— Ці люди… вони стомлені, розгублені і не завжди добре розуміють, що верзуть. Зважте на те, що Реван — лише хлопчисько, а Гельтерман — просто йолоп.
— Але ж це правда, панотче. Діти та дурні просто кажуть ту правду, яку не зважуються висловити мудрі та дорослі. Сунаґіші потрібна Імперії, бо це транспортний коридор, і тут дуже зручно тримати транзитну станцію. Нас тому й захопили Ріва — це також правда. Домініонові Шезаар планета потрібна, бо через цю війну він підвищиться у Імперії. А ми… ми просто шкварки, панотче. І не потрібні нікому.
— Це не так, пане Іто.
— Ви співчуваєте нам, панотче — але ви ж чернець. Мине час, і вас покличуть у інше місце.
— Ми не ченці, - Саґара сказав це автоматично, бо завжди так відповідав, коли йому казали, що він чернець. — Але так, мене можуть відкликати будь-якого дня. Я наполягатиму, аби тут створили постійний шінден-пост.
— Для чого? — старий втер очі та усміхнувся. — Повірте, панотче, ми найбільше прагнемо одного: полишити цю планету якомога скоріше.
Саґара відчув наплив безпорадності, болісний майже до крику.
— Не робіть цього, — сказав він. — Це значитиме, що вони перемогли вас, пане Іто. Перемогли остаточно.
— Мені це байдуже, — сказав старий. — Я не був у Опорі і не підтримував Маеду.
Саґара не знав, що сказати. Старий обійшов його, почав спускатися по сходах. Саґара перестрибнув через поруччя, знову заступивши йому дорогу.
— Гай-гай, — усміхнувся пан Іто. — Чи личить священикові отак гасати?
— Але ж ми не скінчили розмову, — Саґара зморщився від болю у п’ятах. — Пане Іто, в нас достобіса роботи. Без вас ми не впораємося. Ви знаєте місто краще за всіх. Ви знаєте своїх людей. Ви не можете покинути мене так просто. Поверніться, благаю вас.
— Я стомився, — зітхнув старий — але повернувся і почав підійматися.
* * *
Сестра Сільвія знайшла у підвалах архіву плани каналізації. Трохи застарілі, але Саґара сподівався, що в цілому нічого не перемінилося.Він хотів був того самого дня відрядити хлопців на пошуки дитини, що жила під землею, але сталося несподіване. Себто, закінчення робіт на розбиранні завалів у школі ніякою несподіванкою не було. Несподіванка сталася, коли відкрили підвал — і звідти полинув такий страшенний сморід, що Саґара не міг вдихнути, аж поки не ввімкнув фільтр шолома, і так само зробили всі інші шінденівці — взвод Коннора. А люди Яґдберґів, які не мали на собі костюмів з фільтрами, рвонули чимдуж у навітряний бік, покидавши техніку.
Проте Саґарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої — а зогнилої плоті.
— Я не хочу туди лізти, — мало не зі сльозами сказав Коннор.
— Я також, — зізнався Саґара — і зробив крок у підвал.
…У підвалі школи переховувалися діти та вчителі — близько шестисот осіб.
— Що тут сталося? — прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. — Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли — сюди ж не дійшов вогонь?
— Не дійшов — але висмоктав звідси кисень, — відповів Саґара. — Вони задихнулися.
Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум’я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг — це значило наступити…
— Це ж діти, — Коннор наче давився чимось. — Самі лише діти.
Саґара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дітям чи дорослим. А тут…
— Як ми їх винесемо? — спитав Коннор. — Вони ж…
— Ми не виноситимемо їх, — вирішив Саґара. — Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут — і ми спалимо тіла термоміною.
— Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?
— Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.
— А ідентифікація?
— Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі… Зрушимо цю плівку — і… ви бачили, як вибухає консервна банка?
— Годі, панотче… — Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Саґара побачив, який Коннор блідий.
— Ви не призначили мені єпітімію.
— Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.
За огородженням з навітряного боку вже скупчилися місцеві. Саґара пізнав декого — зокрема, пані Янаґі.
— Там діти? — спитала вона. — Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?
— Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. — Не можна. Там… фактично, немає окремих тіл. Тут… є родичі?
Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.
— Назвіть мені імена, — він ввімкнув блок пам’яті сантора. — Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.
— Ви їх… спалите? — з жахом запитав літній чоловік.
— Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Саґара.
— Ні! — закричала раптом пані Янаґі. — Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!
Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Саґару з неприхованою огидою.
— Імена, — нагадав він. — Стільки, скільки зможете згадати.
…Увечері пані Янаґі принесли до лазарету «Лева». Вона вішалася — але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Саґару та пана Іто:
— Вона потребує серйозної психіатричної допомоги — інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем — ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.
— Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра — треба якось виплутуватися.
— Авжеж, — пхикнув брат Аарон. — Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР — і я.
— Петесер — то що? — спитав пан Іто.
— Посттравматичний стресовий розлад, — пояснив брат Аарон. — Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо — половина хлопців також потребуватиме терапії.
— Половина? — усміхнувся Саґара. — То було б добре. Я очікую гіршого.
— Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками — а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь важелі. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.
Це була дуже добра ідея, і Саґара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.
— А чому не сьогодні? — спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.
— Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації — шукати дитину.
Пан Іто зітхнув.
— Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали — і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і…
— Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, — відказав Саґара.
* * *
— Отче, я втрачаю віру.— Я так само.
Брат новіцій Хаас розкрив рота і кліпнув очима.
— Ви серйозно?
— Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч — а Господь їх не зупинив.
— Але ж… — брат Хаас запнувся. — Ну, я думаю, той… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…
— Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?
— Виходить, так, — брат Хаас опустив голову. — То що мені тепер робити?
— Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.
— Тримати… що?
— Альтернативу. Іншу можливість.
— Яку?
— Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч — і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.
— Кепсько.
— Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони — зможеш і ти.
— А ви?
— А я не хочу.
— Так і я ж не хочу, отче!
— Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунаґіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням — Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам’ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?