Страница:
— Той… хіба вони були грішні більш за всіх галилеян?
Саґара кивнув.
— То велика спокуса, Хаасе — намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова — але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов — то кричи. Хочеш проклинати — проклинай. Одна умова — від свого, а не від чийогось імені. І друга умова — дій. Що-небудь іще?
Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:
— Жінка.
— Ти вподобав якусь жінку? — здивувався Саґара.
— Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?
— Ні.
— Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але…
— Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь — то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше — то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.
— То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти…
— Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, — Саґара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.
— А покута, отче?
— Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.
— Трясця твоїй матері!
— Що таке? — стріпонувся Саґара, намагаючись локалізувати Шеліпофа на плані.
— Я вліз ногою у лайно.
— Це каналізація, — пхикнув Коннор. — Чого ти тут сподівався знайти? Галаретку в шоколаді?
— Шеліпоф, аніруш, — Саґара визначив місцезнахождення декуріона і побіг у тому напрямку. — Хлопці, всі до нього.
— Що таке? — здивувався сержант. — Ми тепер ще й ассенізатори?
— Ні, пуста довбешко! — відповів Шеліпоф. — Командер правий: тут все старе повсихало від спеки! Якщо воно свіже — а я вляпався у свіженьке — тут таки хтось лазить!
— Може, це полишив людожер? — Хаас, мабуть, вирішив бути скептиком.
— Може, але в такому разі в нього було дуже погано зі шлунком. Воно таки ріденьке, і, здається — з кривавими ниточками.
— В половини місцевих, коли ми прилетіли, була дизентерія.
— Забери пробу, — звелів Саґара, підходячи.
— Вже, — Шеліпоф показав капсулу. Потім, кривлячись, — підошву свого чобота.
— Ми з командером сьогодні смерділи гірше, — втішив його Коннор.
— Та я нібито в курсі. Чув, вас відмивали під високим тиском у дезактиваційній камері.
Саґара освітлив стіни тунелю.
— Це перебільшення, але не дуже велике… Рушаймо далі на північ, — сказав він, роздивившись іще раз план.
Вони почали ввечері від того місця, де Кінсбі скоїв своє ненавмисне вбивство, знайшли найближчий люк та спустилися донизу. Там було перехрестя, яке повторювало перехрестя вулиць нагорі. Саґара відправив Кінсбі з Ґваном на північ, Хааса з Коннором — на південь, Шеліпофа з Уеле — на схід, а сам із братом Пацеком вирушив на захід.
Хаас з Коннором скоро повернулися — далі був вихід до моря. Саґара поставив на плані мітку — бо на застарілій схемі цього виходу ще не було; мабуть, його проклали пізніше. Хааса з Коннором Саґара направив рівнем нижче, а сам добрався до того місця, де нагорі була шпарина між плитами, куди втік малий.
Як він потрапив нагору, було тепер зрозуміло: коли металеві балки заводу розплавилися і будівля впала, плити провалили склепіння підвалу, пробивши шлях аж сюди. Саґара не зважився перевіряти, чи витримають вони вагу дорослого чоловіка і повернувся на перехрестя, аби координувати дії інших. Шлях на захід було закрито.
Все місто Мінато займало площу чотири на дванадцять кілометрів, витягнувшись з заходу на схід, обмежене з півдня й півночі океаном. Саґара розважив, що брат Томіґан бачив дитину на плитах старого причалу, а Кінсбі — близько заводу з переробки біомаси. Саґара дуже сподівався знайти дитину під руїнами заводу, але там були суцільні завали. «Безсмертні», вбиваючи місто, працювали не за страх, а за те, що заміняло їм сумління.
Він знову вдивився в карту, покрутив її в різні боки, виділив та збільшив той сектор, де вони зараз перебували. Що в нас нагорі? Промислові квартали, потім — адміністративний центр. Енергостанція, далі — ланцюг одноповерхових споруд, позначених шифрами — мабуть, ремонтні цехи, де відновлювали навеги та драги — потім споруда зовсім таємного призначення, адміністративна будівля міської комуни, у архіві якої зараз саме копирсалися інквізиторки, та міська лікарня. Добре. А що внизу?
Споруда таємного призначення виявилась комбінатом з переробки сміття та інших відходів людської життєдіяльності. Неорганічне сміття, залежно від різновиду, переробляли так чи інакше, а відходи життєдіяльності та органіку застосовували для виробки біогазу. Рештки цього виробництва, зневоднені та спресовані у тонкі плити, використовували у гідропоніці, очищену воду зливали знов у океан. Саме в гідропоніці працював пан Іто — і вона прийшла у повний занепад, як казали місцеві, «ще до вогню». Ріва, які перекидали через транспортний коридор Сунаґіші свої та союзні війська, вимагали більше харчів, ніж могло здобути населення планети. Коли наступив справжній голод, начальник гідропонних станцій звільнив пана Іто з його посади, відправивши на пенсію. На місце пана Іто він влаштував свою родичку. Це було питання життя і смерті — життя для неї, матері трьох дітей, смерті для нього, самотнього старого. Він не протестував.
Ця жінка та її діти вижили у голод, але загинули у вогні. Начальнику судилося вижити — він зараз жив у одному наметі з паном Іто.
Саґара підняв очі на уважне обличчя брата Хааса та посміхнувся, щоб трохи підбадьорити розгубленого юнака.
— Шеліпоф, бери свою «здобич», піднімайся на гору, знімай снайка — і прожогом до брата Аарона.
— Є, - відсалютував рутен, побіг назад до каналізаційного колодязя і подерся вгору. Саґара огледів інших.
— Таке питання, — сказав він, показавши на плані та перелічивши усі споруди, які там були. — У якому з цих місць може бути автономний резервуар води?
В Шінден приходили дуже різні люди з різним досвідом. Але схоже було на те, що жоден з добровольців не знав, яке з перелічених місць має містити автономний резервуар води.
Раптом брат Хаас тихенько кашлянув і сказав:
— Сенсей… я не знаю, чи це якось стане нам у пригоді, але якщо в якомусь з цих міст є бойлерна…
— Є… що? — перепитав Саґара.
— Ну… кіканшіцу, — згадав потрібне слово хлопець. — Де роблять гарячу воду з холодної для опалення приміщень. Тобто, там завжди є автономне джерело води. Навіть два: той… кікан, і… запасний кікан.
— Дуже добре зауваження, брате, — Саґара ще раз ретельно переглянув карту, але жодне приміщення було позначене як бойлерна. — Ну, гаразд. Всі читали казку про Хлопчика-з-пальчик?
— Так, — зблиснув зубами Уеле. — Якбі у Хлопчік-з-пальчік біл дізентері, вона не заблюділся бі у ліс, бо птачки не сталі клювать такий слід.
— Вірно. Хто б оце не полишив нам такий «дороговказ», він не міг би пройти й півкилометри, не присівши ще раз. Тому ми зараз розподілимося на чотири групи, і знову вирушимо у чотирьох напрямках, шукати інших… слідів.
Раніше, ніж вони натикнулися на другий «слід», сантор Саґари подав сигнал виклику з корабля.
— Так, брате Аарон?
— Я тільки-но почав роздивлятися, хм, зразок Шеліпофа, — сказав лікар («Гей, це не зразок мене!» — пролунав голос на дальньому плані). — Шеліпоф, стули пельку. бо гланди виріжу. Я вже дійшов певних висновків, командере. Хто б це не був, він у дуже поганому стані. Почалася руйнація стінок кишечника, але від зневоднення він загине раніше, ніж від перитоніту. Група крові, до речі, перша, резус-фактор позитивний.
— Дякую. Що-небудь ще?
— Я би дав цьому зразкові добу, максимум півтори. Якщо це доросла людина, він протягне доби з дві. Якщо це дитина…
В Саґари впало серце.
— У кращому випадку рахунок іде на години.
— Ми поквапимося, брате. Дякую. Ах, якби ж нам собаку…
— Даруйте, не можу… Може, вас це не зацікавить, але останнє, що він їв — шіфудо. Дрібних молюсків розжовував просто зі шкарлупою.
— Бідолаха. Підтримуйте зв’язок, брате, — Саґара прискорив ходу і пояснив хлопцям, наскільки справи кепські.
Вони прочесали квадрат менше ніж за три години, раз по раз знаходячи «сліди» — все частіше. Жодного сумніву — вони наближались до чиєїсь постійної криївки. Нарешті опинилися під розвалинами лікарні.
Труби, які бігли вздовж стін від очисної станції, тут начебто пускали товсті пагінці, що йшли кудись нагору. Саґара посвітив ліхтариком над головою.
— Ага, — сказав Уеле, дивлячись туди, де світ розсіювався за межами колодязя. — Там когось зняло кришку.
— Полізли, — Саґара закріпив ліхтарик на плечі, вимкнув карту та подерся залізними скобами нагору. Протяг, який лоскотав йому обличчя, ніс тоненькі, ледь чутні струмені знайомого смороду. Під руїнами лікарні також мали бути мерці, за лікарню ще не бралися. Але не тут, не в цьому приміщенні — інакше всі вони вже б задихнулися.
А може, ні? Може, тіло просто таке маленьке, що… Не думати! — повелів собі Саґара — і, відчувши плечима простір, намацав руками краї люку, підтягнувся та виліз у… бойлерну. Бо це приміщення з двома здоровацькими металокерамічними котлами, купою якихось датчиків та переплетінням різноманітних труб нічим іншим бути не могло.
Сканер тепла моментально показав щось у кутку. Саґара прожогом метнувся туди — і впав на підлогу, звалений страшенним ударом в голову. Просто в лоба.
— Командере! Панотче! Що з вами? — брат Пацек трусив його за плече.
Саґара відчував, як обличчям котиться кров, перед очима мерехтіли жовтаві кола.
— Шіматта… — крізь зуби видихнув він. — Я налетів головою на якусь дурнувату трубу, тож рухайся обережніше. Дитина в тому кутку.
— Є, - Пацек обережно та повільно почав просуватися між трубами, а тим часом нагору вдерся ще хтось. Судячи з того, що голови не було видно в темряві над коміром ґі — то був Уеле.
— Що у вас трапилось? — задзвенів у навушнику голос брата Аарона.
— Я незграбно ламанувся вперед і розсадив собі лоба, — якомога безтурботніше сказав Саґара. — Але це дурниці. Здається, ми знайшли того, кого шукали.
— Як він?
— Непритомний або спить.
— Ви здійняли такий галас, що спати він вже ніяк не може, — втрутився у розмову Коннор, розкриваючи медичного кофра і світячи своїм наплічним ліхтариком Саґарі просто у вічі. — Даруйте, командере, але ви розкраяли собі макітру на совість. Мало не до кістки. Підставте лоба, я вам його зараз забинтую.
Саґара відчув, як по лобі пройшла прохолода серветка, а потім — розпилювач наніс шар бинту. Розріджений шовк моментально стягнув краї рани, і хоча бинт став підпливати кров’ю, на обличчя Саґарі більше не текло.
— Ви маєте зробити дещо просто на місці, - сказав брат Аарон. — Чуєте мене, командере?
— Так.
— Вколіть йому протишокове, антибіотик та анапіретик з власних індивідуальних аптечок. По півтюбика всього.
— Чорт! — прошипів Пацек. — А, хай йому грець!
— Що таке?
— Я не можу пролізти. Мале бісеня, забилося між двома котлами. Я туди не втиснуся ані вздовж, ані впоперек.
— То вилазь, і нехай спробує Ґван, — звелів Саґара.
— Що за проблеми? — спитав брат Аарон. Саґара коротко пояснив ситуацію.
— У вас є різак?
— Є, але то останній засіб. Спершу спробуємо так.
Ґван встав навколішки, скинув ґі та передав Саґарі.
— Підсвічуйте мені! — сказав він, і поплазував уперед. Деякий час возився межи котлами, було видно тільки п’яти — а потім сказав:
— Це хлопчик. Він худий, самі кістки. І весь аж палає.
— До речі, - сказав у наушнику брат Аарон, — аналізатор розшифрував хромосомний набір. Це хлопчик.
— Дякуємо, ми вже здогадалися, — сказав Саґара.
— Даруйте, — здається, брат Аарон трошки образився.
Ґван, задкуючи, вибрався з-під труб, однією рукою притискаючи до грудей маленьке тільце. Від обох смерділо, бо дитина під кінець вже не мала сили навіть встати і зняти штані.
— Кінсбі, твоя черга, — сказав Ґван, поклавши дитину і гидливо роздивляючись свою майку. — Тільки не сіпай його за комір.
— Годі вже, — сказав Саґара. — Кінсбі, починай.
Кінсбі в миру був медбратом, тому часто допомагав братові Аарону. Розкривши аптечку, він дістав потрібні препарати. Коннор тим часом знімав з хлопчика бруднющі лахи.
— Є, - сказав Кінсбі, зробивши ін’єкції.
— Тепер беріть з кофра маленьку пляшку розчину «Ві-септіма» і вливайте йому. Геть усю. Але повільно, через тонку голку, аби, крий Боже, не було набряку легенів. Це займе у вас приблизно годину.
Кінсбі вправно наладив капельницю, пляшку причепив до труби, а потім розпечатав пачку гігієнічних серветок.
— Треба його загорнути у ковдру, але хочу спершу трошки витерти, — пояснив він.
— На, візьми, — Ґван зняв майку. — Все одно закаляв.
— Тут має біл вода, — Уеле почав шарити промінчиком ліхтаря по стінах. — Має біл кран… Ох! — і Уеле раптом вибухнув потоком слів на маорі. Маорі Саґара не володів, але з інтонацій було зрозуміло, що то не молитва.
Ліхтарик шінденівця висвітлив людську руку. Саму руку, підвішену за пробите наскрізь зап’ястя на дротянім гачку.
Поруч — ще одну. Обидві — ліві.
— Меліса Такабаяші та Пітер Хіраока, — сказав Саґара. — Коннор, забери це. Ми їх поховаємо.
Коннор без жодного слова дістав з кишені мішка для трупів, розгорнув, поклав на підлогу — потім почав натягати рукавички.
— Я вже не виходжу без них з корабля, — невесело посміхнувся він. — Як без носовичка.
— У нас їх ще багато? — запитав Саґара.
— Безліч. Коли прийшов ансібль-пакет з Ходері, одразу стало ясно, що трупів десятки тисяч. Тож нам двадцятий відділок трюму забили цим добром під саму стелю.
Він зняв з гачків обрубані руки, поклав до мішка. Потім нахилився за тим, що не помітив Саґара — на підлозі була купа кісток.
— Всілякі дурниці лізуть в голову, — пробурмотів він.
— Наприклад?
— Як вони так добре збереглися? Такабаяші та Хіраока загинули два тижні тому. Ми вийшли полювати на нього — а цей вилупок, виходить, сидів тут… і точив їх потихеньку.
— Сіль, — відповів Саґара — Він вимочив їх у морській воді. Добре просолив. А потім підвісив у прохолодному сухому місці.
— Звідки ви знаєте? — спитав Пацек.
— А ти лизни, — запропонував Коннор.
— Сам лизни мене в сраку, — відповів Пацек.
— Припиніть, — скомандував Саґара. Голова йому розколювалася.
— А ви ніколи не лаєтеся, отче, — сказав Кінсбі. — Правда, що в ніхонґо взагалі нема лайки?
— Так, — сказав Саґара, дуже радий, що хлопці перемінили тему. — Ті всі слова, що вважаються лайкою в інших мовах, у нас — просто слова.
— Тобто… — проказав Хаас, — Можна сказати… даруйте, отче — «срака» чи той… «піхва» — і це просто нормальне слово?
— Так, — усміхнувся Саґара.
— «Піхва» — це і в нас нормальне слово, — Коннор застібнув мішок. — Але ти його забудь, новіцію. Якщо хочеш скласти довічні обітниці, звичайно. Он, Пацек вже забув. Пам’ятає тільки слово «срака». Справжній шінденівець.
— Я тебе вб’ю колись, вилупку, — Пацек сказав це вже не жартома.
— Ану, цитьте! Урусай! — гримнув на обох Саґара. — Бо посаджу обох на хліб і воду.
Від власного крику в голову гупнув біль.
— А якщо хочеться вилаятись — то що ви робите? — Хаас знов відвернув бесіду від небезпечної точки.
— Ну, є різні засоби… Можна перейти на латину або на ґелік…
— А якщо людина не знає інших мов?
— В нас є декілька градацій ввічливості. Можна просто вживати найгрубіші форми. Наприклад, я сказав зараз — «урусай!». Це значить просто «гамірно» — але казати так грубо. Або: латиною можна сказати тільки «вони». Просто «вони». Але в нас не так. Коли я подумки кажу «вони», наприклад, про мешканців Мінато, я вживаю слово «аноката». Це ввічливе «вони». А коли думаю про Ріва — я подумки кажу «яцура». Це так само «вони», тільки грубе.
— А про нас? — усміхнувся Ґван.
— Залежить від моменту. Здебільшого — «карера». Теж «вони» — не занадто поштиве, але й не грубе. Нейтральне таке.
— Даруйте, що перериваю дуже змістовну бесіду, — сказав брат Аарон. — Але як там дитина?
— Температура впала, — доповів Кінсбі. — Тиск майже нормальний. Колір шкіри поліпшився, але зневоднення таки страшне. І він все ще непритомний.
— Що непритомний — то навіть добре, — сказав брат Аарон. — Нервовий струс — то зайве у наших обставинах. Дайте йому м’яке снодійне. Скільки залишилося розчину?
— Півпляшки.
— Чекайте, поки не витратите все. І тримайте мене на зв’язку.
Кінсбі перемінив позу — сів, схрестивши ноги. Мабуть, затекли коліна. Потім зняв ґі і, обережно, трошки піднявши дитину, просунув куртку під неї.
— Простирадло, здається, тонке занадто, — пояснив він свої дії.
— Ґі також не товста, — сказав Саґара, знімаючи свою. — Візьми.
— І мою, — Уеле скинув верхній одяг.
— Мабуть, більше не треба, — сказав Кінсбі, припиняючи загальне ворушіння. — Тут таки холодно.
Ніде правди діти. Поки вони рухалися та були збуджені азартом пошуку, холоду ніхто не відчував. Але варто було провести кілька хвилин майже нерухомо…
— Я чомусь все думаю, — тихо сказав Хаас, — і не можу припинити… він також їв… оте?
— А чому це тебе обходить? — огризнувся Уеле.
Саґара зітхнув.
— Жоден з нас, — сказав він, — не знає, що таке справжній голод. Не піст, що ми беремо його з власної волі і знаємо, коли він закінчиться — а голод, від якого нема порятунку. Це пекельні муки за життя. І я раджу вам щиро, як ваш духовний батько… Ні, я вам наказую як офіцер: ніколи не торкайтеся цієї теми з місцевими. Ні з ким. Ні за яких обставин. Вакатта?
— Так, — озвалися всі майже водночас.
— Але… я просто… — Хаас потер потилицю. — Я чув, що людина, яка хоча б раз у житті спробувала, вона вже не зможе від цього відмовитися.
— Маячня, — сказав Коннор. — Навіть бакула не викликає такої пристрасті з першого разу. Жоден наркотик. Я не думаю, що в людському м’ясі щось особливе. М’ясо як м’ясо.
— Ти так впевнено це кажеш… — вишкірився Пацек.
— Навіть якщо припустити, — сказав Саґара, — що людська плоть має якийсь особливий вишуканий смак… Вона не може бути чимось більшим від будь-якої іншої вишуканої їжі. Згадайте собі найсмачнішу страву у своєму житті — і спитайте себе, чи ви ладні вбивати заради неї. Оце і все.
— Мої предки були людожери, — сказав Уеле. — Давно, на Старій Землі. Їли людей через те, що на їхніх островах бракувало тварин. Місіонери навчили їх слова Божого і тваринництва — і вони покинули той звичай.
— Здається, там не тільки Божим словом відучали від дурної звички, — сказав Пацек. — Там трохи куль додавали, га?
— Не без того, — спокійно погодився Уеле.
— На тих островах, звідки родом мої предки, — сказав Саґара, — є страва, яку готують з риби фуґу. Риба ця містить отруту, яка у мізерних дозах викликає дуже приємне оніміння всього тіла. Але якщо кухар буде хоч трохи недбалий, якщо він погано обробить ту рибу — гурман ризикує померти. Є приказка: «Хто їсть суп з фуґу — дурень. Хто не їсть — так само дурень». Про цю рибу також кажуть, що раз спробувавши її, вже не можне відмовитися. Але то неправда. Я пробував. Було смачно, і тіло приємно так наче щезало… І було це дуже лоскотне відчуття гри зо смертю: чи ця німотність минеться за хвилину — чи посилиться, мені паралізує віддих, і я вмру? Смак риби — то не головне. Люди знову й знову повертаються до фуґу заради цього лоскотного відчуття…
— Ат йолопи, — качнув головою Коннор.
— Але той… людожер так і не зміг спинитися, — не здавався Хаас.
— Гадаю, справа саме в цьому, — відповів Саґара. — У відчутті панування над життям та смертю. В усвідомленні того, що ти — вищий за інших людей. Що вони — ланки у твоєму харчувальному ланцюгу. Або в примітивній вірі, що, поїдаючи людину, ти поглинаєш її цноти, достоїнства…
— Але ж він не міг у таке вірити? — Ґван здійняв брова. — Чи… міг?
— Коли доля обрушує на людину випробування понад її сили… коли обставини вимагають нелюдяності… не всі можуть боротися. Той нещасний збожеволів — але навіть для нормальних людей у екстремальних обставинах кордони дозволеного повзуть вниз. Давно, ще до Еберу, спостерегли, що свідомість людини цивілізованої на війні робилася дуже схожою на свідомість дикуна. Люди починали вірити в такі речі, які самі ж у мирний час вважали за нісенітницю.
Всі замовкли і довго мовчали. Раптом Кінсбі спитав:
— Отче, а як з нами?
— Перепрошую?
— Ну… в екстремальних обставинах. Ви ж бачили нас. Ви приймали наші сповіді. Наша свідомість — вона як? Теж наближається до свідомості дикуна?
Саґара довго розважав перш ніж відповісти:
— Так. Іноді. Так само, як і моя.
— А як це… помітити у собі?
Саґара знову розважив.
— У такі хвилини світ робиться дуже простим та зрозумілим. Ніби розколюється надвоє: ось свої — ось чужі. Це — гарні хлопці, це — вилупки. Я, звісно, гарний хлопець, а вилупкам взагалі немає для чого жити. Іноді це не так вже й погано, насправді. Іноді це просто допомагає вижити — бо в умовах бою зайва рефлексія то смерть. Але це так зручно й спокусливо, що дехто починає жити за такими принципами й поза боєм.
— Дякую, отче, — сказав Кінсбі. — Розчин зараз закінчиться.
Саґара ввімкнув карту та переключив канали.
— Шеліпоф, де ти є?
У навушнику голосно позіхнули.
— Щойно я був у солодкій країні снів, але хтось мене безжально звідти повернув у грішний світ…
— На цьому грішному світі у сімнадцятому-де квадраті є колодязь. Веди машину туди і чекай нас.
За декілька хвилин вони були вже на поверхні. Чорне місто довкола них потроху тануло, бо в просвіти між будинками та вікна просочилося небо. Йшов дрібний дощ. Уеле вніс дитину в десантний модуль та поклав на коліна Кінсбі, що сів першим.
— Він ще ні разу не пописав, це як? — запитав він занепокоєно.
— Зневоднення, — пояснив Кінсбі. — Поки він не компенсує собі всю вологу…
— Ага, зрозуміло, — Уеле сів. — Гей, Шел, глянь сюди. Він гарненький, правда?
— Як мавпеня, — Шеліпоф розвернувся разом з сидінням. — Ну добре, добре. Гарненьке мавпеня.
Саґара не став тамувати сміх. Хлопчик насправді виглядав страхітливо — волосся збите у суцільну повсть, худе обличчя через брак вологи справді трохи зморщилося, як мавпяче — але він все одно був гарненький, бо був живий. І Саґара, попри всю втому та холод, почувався щасливим. Інші теж виглядали так, ніби кожен висидів яйце.
— Всі в зборі, - командер закрив за собою люк, Шеліпоф повів машину до океану.
— Як гадаєте, пане медикус, скільки йому років?
— Не знаю, — трохи злякано відповів Кінсбі, - Може, чотири, може, шість… Я не дуже добре розуміюся на дітях.
— А он місцеві, - Шеліпоф подав звуковий сигнал, і люди, оглядаючись, розступилися з вулиці, щоб пропустити модуль. — Знов йдуть по свої слимаки… Навіщо їм ті слимаки, сюди ж навезли гору їжі?
Справді, вулицею тяглася вервиця темних постатей — наче процесія тіней…
— Вони хочуть щось робити, — сказав Саґара. — Їм це потрібно, аби не втратити сенс існування. Шел, зупини.
— А, побачили місцевого старосту, свого дружбана, — декуріон зупинив модуль.
— Я на два слова, — Саґара відкрив люк та пішов до пана Іто. — Доброго ранку, сенсей.
— І вам доброго, панотче. Щось ви сьогодні у доброму гуморі. Хоча лоба вам хтось розкраяв дуже сильно, — пан Іто поцокав язиком.
— То через власну дурість, не зважайте. Але я зробив відкриття, пане Іто. Знаєте, яке?
І, нахилившись до старого, пошепки сказав:
— Привиди не хворіють на дизентерію.
З появою на Сунаґіші тисячі двохсот «поселенців» ситуація змінилася: разом з ними прибули образу два священики: отець Фарад і отець Котон. Меса, яку вони відслужили втрьох у неділю, була наймасовішою з усіх, які доводилося служити Саґарі.
Крім усього іншого, перед Саґарою руба постало питання логістики: хоча загальні Меси він служив лише двічі на тиждень, і на них приходила десь половина місцевих (населення Сунаґіші майже порівну поділялося на християн та буддистів), хліб та вино, хоч якими крихітними шматочками він не ламав облатки, невблаганно підходили до кінця. Наприкінці місяця мав прийти транспорт з командорії, але до того дня залишалось півтора тижні, і ці півтора тижні треба було якось існувати.
Саґара мав певні резерви щодо хліба, але з вином було зовсім погано. Після урочистої служби він поділився своєю проблемою з отцем Фарадом.
Саґара кивнув.
— То велика спокуса, Хаасе — намагатися дати відповідь для когось іншого. Знайти якесь раціо. Мене зараз посідає велика спокуса знайти для тебе якісь дуже правильні слова — але на наше спільне щастя я знаю, що мої слова не відновлять твоєї віри. Якщо ти хочеш кричати до Бога, як Йов — то кричи. Хочеш проклинати — проклинай. Одна умова — від свого, а не від чийогось імені. І друга умова — дій. Що-небудь іще?
Хаас стиснув пальці. Його кирпате обличчя було замислене й сумне. Нарешті він проказав:
— Жінка.
— Ти вподобав якусь жінку? — здивувався Саґара.
— Ні. Та жінка, що вішалася. Вона мені не йде з голови. Я знаю, що там були її діти, але ж вона не могла сподіватися, що за два місяці вони залишаться живі?
— Ні.
— Вас там тепер ненавидять, отче. Не всі. Але…
— Навіщо ти мені це кажеш? Сповідь — то справа твоїх гріхів. Якщо не знаєш їх за собою більше — то закінчимо, бо я маю ще одне діло робити.
— То справа моїх гріхів, бо я на них накричав. Нагримав на цих бовдурів, даруйте мені, отче. Як вони сміють? Ми ж їм прийшли допомогти…
— Ми прийшли допомогти, а ти накричав. Завтра підеш та вибачишся, — Саґара перехрестив Хааса і проказав молитву розгрішення.
— А покута, отче?
— Покута буде зараз. Ходім, спустимося до каналізації. Подивимося, чи не чекає там на нас якесь диво.
* * *
Десь близько третьої опівночі за стандартним часом, коли Саґара вже стонадцять разів встиг згадати добрим словом пана Іто з його розповідями про привидів, і вилаяти себе йолопом, дурнем, бовдуром і не тільки, коли Кінсбі вже не дивився нікому в очі, Шеліпоф раптом сказав по своєму каналу:— Трясця твоїй матері!
— Що таке? — стріпонувся Саґара, намагаючись локалізувати Шеліпофа на плані.
— Я вліз ногою у лайно.
— Це каналізація, — пхикнув Коннор. — Чого ти тут сподівався знайти? Галаретку в шоколаді?
— Шеліпоф, аніруш, — Саґара визначив місцезнахождення декуріона і побіг у тому напрямку. — Хлопці, всі до нього.
— Що таке? — здивувався сержант. — Ми тепер ще й ассенізатори?
— Ні, пуста довбешко! — відповів Шеліпоф. — Командер правий: тут все старе повсихало від спеки! Якщо воно свіже — а я вляпався у свіженьке — тут таки хтось лазить!
— Може, це полишив людожер? — Хаас, мабуть, вирішив бути скептиком.
— Може, але в такому разі в нього було дуже погано зі шлунком. Воно таки ріденьке, і, здається — з кривавими ниточками.
— В половини місцевих, коли ми прилетіли, була дизентерія.
— Забери пробу, — звелів Саґара, підходячи.
— Вже, — Шеліпоф показав капсулу. Потім, кривлячись, — підошву свого чобота.
— Ми з командером сьогодні смерділи гірше, — втішив його Коннор.
— Та я нібито в курсі. Чув, вас відмивали під високим тиском у дезактиваційній камері.
Саґара освітлив стіни тунелю.
— Це перебільшення, але не дуже велике… Рушаймо далі на північ, — сказав він, роздивившись іще раз план.
Вони почали ввечері від того місця, де Кінсбі скоїв своє ненавмисне вбивство, знайшли найближчий люк та спустилися донизу. Там було перехрестя, яке повторювало перехрестя вулиць нагорі. Саґара відправив Кінсбі з Ґваном на північ, Хааса з Коннором — на південь, Шеліпофа з Уеле — на схід, а сам із братом Пацеком вирушив на захід.
Хаас з Коннором скоро повернулися — далі був вихід до моря. Саґара поставив на плані мітку — бо на застарілій схемі цього виходу ще не було; мабуть, його проклали пізніше. Хааса з Коннором Саґара направив рівнем нижче, а сам добрався до того місця, де нагорі була шпарина між плитами, куди втік малий.
Як він потрапив нагору, було тепер зрозуміло: коли металеві балки заводу розплавилися і будівля впала, плити провалили склепіння підвалу, пробивши шлях аж сюди. Саґара не зважився перевіряти, чи витримають вони вагу дорослого чоловіка і повернувся на перехрестя, аби координувати дії інших. Шлях на захід було закрито.
Все місто Мінато займало площу чотири на дванадцять кілометрів, витягнувшись з заходу на схід, обмежене з півдня й півночі океаном. Саґара розважив, що брат Томіґан бачив дитину на плитах старого причалу, а Кінсбі — близько заводу з переробки біомаси. Саґара дуже сподівався знайти дитину під руїнами заводу, але там були суцільні завали. «Безсмертні», вбиваючи місто, працювали не за страх, а за те, що заміняло їм сумління.
Він знову вдивився в карту, покрутив її в різні боки, виділив та збільшив той сектор, де вони зараз перебували. Що в нас нагорі? Промислові квартали, потім — адміністративний центр. Енергостанція, далі — ланцюг одноповерхових споруд, позначених шифрами — мабуть, ремонтні цехи, де відновлювали навеги та драги — потім споруда зовсім таємного призначення, адміністративна будівля міської комуни, у архіві якої зараз саме копирсалися інквізиторки, та міська лікарня. Добре. А що внизу?
Споруда таємного призначення виявилась комбінатом з переробки сміття та інших відходів людської життєдіяльності. Неорганічне сміття, залежно від різновиду, переробляли так чи інакше, а відходи життєдіяльності та органіку застосовували для виробки біогазу. Рештки цього виробництва, зневоднені та спресовані у тонкі плити, використовували у гідропоніці, очищену воду зливали знов у океан. Саме в гідропоніці працював пан Іто — і вона прийшла у повний занепад, як казали місцеві, «ще до вогню». Ріва, які перекидали через транспортний коридор Сунаґіші свої та союзні війська, вимагали більше харчів, ніж могло здобути населення планети. Коли наступив справжній голод, начальник гідропонних станцій звільнив пана Іто з його посади, відправивши на пенсію. На місце пана Іто він влаштував свою родичку. Це було питання життя і смерті — життя для неї, матері трьох дітей, смерті для нього, самотнього старого. Він не протестував.
Ця жінка та її діти вижили у голод, але загинули у вогні. Начальнику судилося вижити — він зараз жив у одному наметі з паном Іто.
Саґара підняв очі на уважне обличчя брата Хааса та посміхнувся, щоб трохи підбадьорити розгубленого юнака.
— Шеліпоф, бери свою «здобич», піднімайся на гору, знімай снайка — і прожогом до брата Аарона.
— Є, - відсалютував рутен, побіг назад до каналізаційного колодязя і подерся вгору. Саґара огледів інших.
— Таке питання, — сказав він, показавши на плані та перелічивши усі споруди, які там були. — У якому з цих місць може бути автономний резервуар води?
В Шінден приходили дуже різні люди з різним досвідом. Але схоже було на те, що жоден з добровольців не знав, яке з перелічених місць має містити автономний резервуар води.
Раптом брат Хаас тихенько кашлянув і сказав:
— Сенсей… я не знаю, чи це якось стане нам у пригоді, але якщо в якомусь з цих міст є бойлерна…
— Є… що? — перепитав Саґара.
— Ну… кіканшіцу, — згадав потрібне слово хлопець. — Де роблять гарячу воду з холодної для опалення приміщень. Тобто, там завжди є автономне джерело води. Навіть два: той… кікан, і… запасний кікан.
— Дуже добре зауваження, брате, — Саґара ще раз ретельно переглянув карту, але жодне приміщення було позначене як бойлерна. — Ну, гаразд. Всі читали казку про Хлопчика-з-пальчик?
— Так, — зблиснув зубами Уеле. — Якбі у Хлопчік-з-пальчік біл дізентері, вона не заблюділся бі у ліс, бо птачки не сталі клювать такий слід.
— Вірно. Хто б оце не полишив нам такий «дороговказ», він не міг би пройти й півкилометри, не присівши ще раз. Тому ми зараз розподілимося на чотири групи, і знову вирушимо у чотирьох напрямках, шукати інших… слідів.
Раніше, ніж вони натикнулися на другий «слід», сантор Саґари подав сигнал виклику з корабля.
— Так, брате Аарон?
— Я тільки-но почав роздивлятися, хм, зразок Шеліпофа, — сказав лікар («Гей, це не зразок мене!» — пролунав голос на дальньому плані). — Шеліпоф, стули пельку. бо гланди виріжу. Я вже дійшов певних висновків, командере. Хто б це не був, він у дуже поганому стані. Почалася руйнація стінок кишечника, але від зневоднення він загине раніше, ніж від перитоніту. Група крові, до речі, перша, резус-фактор позитивний.
— Дякую. Що-небудь ще?
— Я би дав цьому зразкові добу, максимум півтори. Якщо це доросла людина, він протягне доби з дві. Якщо це дитина…
В Саґари впало серце.
— У кращому випадку рахунок іде на години.
— Ми поквапимося, брате. Дякую. Ах, якби ж нам собаку…
— Даруйте, не можу… Може, вас це не зацікавить, але останнє, що він їв — шіфудо. Дрібних молюсків розжовував просто зі шкарлупою.
— Бідолаха. Підтримуйте зв’язок, брате, — Саґара прискорив ходу і пояснив хлопцям, наскільки справи кепські.
Вони прочесали квадрат менше ніж за три години, раз по раз знаходячи «сліди» — все частіше. Жодного сумніву — вони наближались до чиєїсь постійної криївки. Нарешті опинилися під розвалинами лікарні.
Труби, які бігли вздовж стін від очисної станції, тут начебто пускали товсті пагінці, що йшли кудись нагору. Саґара посвітив ліхтариком над головою.
— Ага, — сказав Уеле, дивлячись туди, де світ розсіювався за межами колодязя. — Там когось зняло кришку.
— Полізли, — Саґара закріпив ліхтарик на плечі, вимкнув карту та подерся залізними скобами нагору. Протяг, який лоскотав йому обличчя, ніс тоненькі, ледь чутні струмені знайомого смороду. Під руїнами лікарні також мали бути мерці, за лікарню ще не бралися. Але не тут, не в цьому приміщенні — інакше всі вони вже б задихнулися.
А може, ні? Може, тіло просто таке маленьке, що… Не думати! — повелів собі Саґара — і, відчувши плечима простір, намацав руками краї люку, підтягнувся та виліз у… бойлерну. Бо це приміщення з двома здоровацькими металокерамічними котлами, купою якихось датчиків та переплетінням різноманітних труб нічим іншим бути не могло.
Сканер тепла моментально показав щось у кутку. Саґара прожогом метнувся туди — і впав на підлогу, звалений страшенним ударом в голову. Просто в лоба.
— Командере! Панотче! Що з вами? — брат Пацек трусив його за плече.
Саґара відчував, як обличчям котиться кров, перед очима мерехтіли жовтаві кола.
— Шіматта… — крізь зуби видихнув він. — Я налетів головою на якусь дурнувату трубу, тож рухайся обережніше. Дитина в тому кутку.
— Є, - Пацек обережно та повільно почав просуватися між трубами, а тим часом нагору вдерся ще хтось. Судячи з того, що голови не було видно в темряві над коміром ґі — то був Уеле.
— Що у вас трапилось? — задзвенів у навушнику голос брата Аарона.
— Я незграбно ламанувся вперед і розсадив собі лоба, — якомога безтурботніше сказав Саґара. — Але це дурниці. Здається, ми знайшли того, кого шукали.
— Як він?
— Непритомний або спить.
— Ви здійняли такий галас, що спати він вже ніяк не може, — втрутився у розмову Коннор, розкриваючи медичного кофра і світячи своїм наплічним ліхтариком Саґарі просто у вічі. — Даруйте, командере, але ви розкраяли собі макітру на совість. Мало не до кістки. Підставте лоба, я вам його зараз забинтую.
Саґара відчув, як по лобі пройшла прохолода серветка, а потім — розпилювач наніс шар бинту. Розріджений шовк моментально стягнув краї рани, і хоча бинт став підпливати кров’ю, на обличчя Саґарі більше не текло.
— Ви маєте зробити дещо просто на місці, - сказав брат Аарон. — Чуєте мене, командере?
— Так.
— Вколіть йому протишокове, антибіотик та анапіретик з власних індивідуальних аптечок. По півтюбика всього.
— Чорт! — прошипів Пацек. — А, хай йому грець!
— Що таке?
— Я не можу пролізти. Мале бісеня, забилося між двома котлами. Я туди не втиснуся ані вздовж, ані впоперек.
— То вилазь, і нехай спробує Ґван, — звелів Саґара.
— Що за проблеми? — спитав брат Аарон. Саґара коротко пояснив ситуацію.
— У вас є різак?
— Є, але то останній засіб. Спершу спробуємо так.
Ґван встав навколішки, скинув ґі та передав Саґарі.
— Підсвічуйте мені! — сказав він, і поплазував уперед. Деякий час возився межи котлами, було видно тільки п’яти — а потім сказав:
— Це хлопчик. Він худий, самі кістки. І весь аж палає.
— До речі, - сказав у наушнику брат Аарон, — аналізатор розшифрував хромосомний набір. Це хлопчик.
— Дякуємо, ми вже здогадалися, — сказав Саґара.
— Даруйте, — здається, брат Аарон трошки образився.
Ґван, задкуючи, вибрався з-під труб, однією рукою притискаючи до грудей маленьке тільце. Від обох смерділо, бо дитина під кінець вже не мала сили навіть встати і зняти штані.
— Кінсбі, твоя черга, — сказав Ґван, поклавши дитину і гидливо роздивляючись свою майку. — Тільки не сіпай його за комір.
— Годі вже, — сказав Саґара. — Кінсбі, починай.
Кінсбі в миру був медбратом, тому часто допомагав братові Аарону. Розкривши аптечку, він дістав потрібні препарати. Коннор тим часом знімав з хлопчика бруднющі лахи.
— Є, - сказав Кінсбі, зробивши ін’єкції.
— Тепер беріть з кофра маленьку пляшку розчину «Ві-септіма» і вливайте йому. Геть усю. Але повільно, через тонку голку, аби, крий Боже, не було набряку легенів. Це займе у вас приблизно годину.
Кінсбі вправно наладив капельницю, пляшку причепив до труби, а потім розпечатав пачку гігієнічних серветок.
— Треба його загорнути у ковдру, але хочу спершу трошки витерти, — пояснив він.
— На, візьми, — Ґван зняв майку. — Все одно закаляв.
— Тут має біл вода, — Уеле почав шарити промінчиком ліхтаря по стінах. — Має біл кран… Ох! — і Уеле раптом вибухнув потоком слів на маорі. Маорі Саґара не володів, але з інтонацій було зрозуміло, що то не молитва.
Ліхтарик шінденівця висвітлив людську руку. Саму руку, підвішену за пробите наскрізь зап’ястя на дротянім гачку.
Поруч — ще одну. Обидві — ліві.
— Меліса Такабаяші та Пітер Хіраока, — сказав Саґара. — Коннор, забери це. Ми їх поховаємо.
Коннор без жодного слова дістав з кишені мішка для трупів, розгорнув, поклав на підлогу — потім почав натягати рукавички.
— Я вже не виходжу без них з корабля, — невесело посміхнувся він. — Як без носовичка.
— У нас їх ще багато? — запитав Саґара.
— Безліч. Коли прийшов ансібль-пакет з Ходері, одразу стало ясно, що трупів десятки тисяч. Тож нам двадцятий відділок трюму забили цим добром під саму стелю.
Він зняв з гачків обрубані руки, поклав до мішка. Потім нахилився за тим, що не помітив Саґара — на підлозі була купа кісток.
— Всілякі дурниці лізуть в голову, — пробурмотів він.
— Наприклад?
— Як вони так добре збереглися? Такабаяші та Хіраока загинули два тижні тому. Ми вийшли полювати на нього — а цей вилупок, виходить, сидів тут… і точив їх потихеньку.
— Сіль, — відповів Саґара — Він вимочив їх у морській воді. Добре просолив. А потім підвісив у прохолодному сухому місці.
— Звідки ви знаєте? — спитав Пацек.
— А ти лизни, — запропонував Коннор.
— Сам лизни мене в сраку, — відповів Пацек.
— Припиніть, — скомандував Саґара. Голова йому розколювалася.
— А ви ніколи не лаєтеся, отче, — сказав Кінсбі. — Правда, що в ніхонґо взагалі нема лайки?
— Так, — сказав Саґара, дуже радий, що хлопці перемінили тему. — Ті всі слова, що вважаються лайкою в інших мовах, у нас — просто слова.
— Тобто… — проказав Хаас, — Можна сказати… даруйте, отче — «срака» чи той… «піхва» — і це просто нормальне слово?
— Так, — усміхнувся Саґара.
— «Піхва» — це і в нас нормальне слово, — Коннор застібнув мішок. — Але ти його забудь, новіцію. Якщо хочеш скласти довічні обітниці, звичайно. Он, Пацек вже забув. Пам’ятає тільки слово «срака». Справжній шінденівець.
— Я тебе вб’ю колись, вилупку, — Пацек сказав це вже не жартома.
— Ану, цитьте! Урусай! — гримнув на обох Саґара. — Бо посаджу обох на хліб і воду.
Від власного крику в голову гупнув біль.
— А якщо хочеться вилаятись — то що ви робите? — Хаас знов відвернув бесіду від небезпечної точки.
— Ну, є різні засоби… Можна перейти на латину або на ґелік…
— А якщо людина не знає інших мов?
— В нас є декілька градацій ввічливості. Можна просто вживати найгрубіші форми. Наприклад, я сказав зараз — «урусай!». Це значить просто «гамірно» — але казати так грубо. Або: латиною можна сказати тільки «вони». Просто «вони». Але в нас не так. Коли я подумки кажу «вони», наприклад, про мешканців Мінато, я вживаю слово «аноката». Це ввічливе «вони». А коли думаю про Ріва — я подумки кажу «яцура». Це так само «вони», тільки грубе.
— А про нас? — усміхнувся Ґван.
— Залежить від моменту. Здебільшого — «карера». Теж «вони» — не занадто поштиве, але й не грубе. Нейтральне таке.
— Даруйте, що перериваю дуже змістовну бесіду, — сказав брат Аарон. — Але як там дитина?
— Температура впала, — доповів Кінсбі. — Тиск майже нормальний. Колір шкіри поліпшився, але зневоднення таки страшне. І він все ще непритомний.
— Що непритомний — то навіть добре, — сказав брат Аарон. — Нервовий струс — то зайве у наших обставинах. Дайте йому м’яке снодійне. Скільки залишилося розчину?
— Півпляшки.
— Чекайте, поки не витратите все. І тримайте мене на зв’язку.
Кінсбі перемінив позу — сів, схрестивши ноги. Мабуть, затекли коліна. Потім зняв ґі і, обережно, трошки піднявши дитину, просунув куртку під неї.
— Простирадло, здається, тонке занадто, — пояснив він свої дії.
— Ґі також не товста, — сказав Саґара, знімаючи свою. — Візьми.
— І мою, — Уеле скинув верхній одяг.
— Мабуть, більше не треба, — сказав Кінсбі, припиняючи загальне ворушіння. — Тут таки холодно.
Ніде правди діти. Поки вони рухалися та були збуджені азартом пошуку, холоду ніхто не відчував. Але варто було провести кілька хвилин майже нерухомо…
— Я чомусь все думаю, — тихо сказав Хаас, — і не можу припинити… він також їв… оте?
— А чому це тебе обходить? — огризнувся Уеле.
Саґара зітхнув.
— Жоден з нас, — сказав він, — не знає, що таке справжній голод. Не піст, що ми беремо його з власної волі і знаємо, коли він закінчиться — а голод, від якого нема порятунку. Це пекельні муки за життя. І я раджу вам щиро, як ваш духовний батько… Ні, я вам наказую як офіцер: ніколи не торкайтеся цієї теми з місцевими. Ні з ким. Ні за яких обставин. Вакатта?
— Так, — озвалися всі майже водночас.
— Але… я просто… — Хаас потер потилицю. — Я чув, що людина, яка хоча б раз у житті спробувала, вона вже не зможе від цього відмовитися.
— Маячня, — сказав Коннор. — Навіть бакула не викликає такої пристрасті з першого разу. Жоден наркотик. Я не думаю, що в людському м’ясі щось особливе. М’ясо як м’ясо.
— Ти так впевнено це кажеш… — вишкірився Пацек.
— Навіть якщо припустити, — сказав Саґара, — що людська плоть має якийсь особливий вишуканий смак… Вона не може бути чимось більшим від будь-якої іншої вишуканої їжі. Згадайте собі найсмачнішу страву у своєму житті — і спитайте себе, чи ви ладні вбивати заради неї. Оце і все.
— Мої предки були людожери, — сказав Уеле. — Давно, на Старій Землі. Їли людей через те, що на їхніх островах бракувало тварин. Місіонери навчили їх слова Божого і тваринництва — і вони покинули той звичай.
— Здається, там не тільки Божим словом відучали від дурної звички, — сказав Пацек. — Там трохи куль додавали, га?
— Не без того, — спокійно погодився Уеле.
— На тих островах, звідки родом мої предки, — сказав Саґара, — є страва, яку готують з риби фуґу. Риба ця містить отруту, яка у мізерних дозах викликає дуже приємне оніміння всього тіла. Але якщо кухар буде хоч трохи недбалий, якщо він погано обробить ту рибу — гурман ризикує померти. Є приказка: «Хто їсть суп з фуґу — дурень. Хто не їсть — так само дурень». Про цю рибу також кажуть, що раз спробувавши її, вже не можне відмовитися. Але то неправда. Я пробував. Було смачно, і тіло приємно так наче щезало… І було це дуже лоскотне відчуття гри зо смертю: чи ця німотність минеться за хвилину — чи посилиться, мені паралізує віддих, і я вмру? Смак риби — то не головне. Люди знову й знову повертаються до фуґу заради цього лоскотного відчуття…
— Ат йолопи, — качнув головою Коннор.
— Але той… людожер так і не зміг спинитися, — не здавався Хаас.
— Гадаю, справа саме в цьому, — відповів Саґара. — У відчутті панування над життям та смертю. В усвідомленні того, що ти — вищий за інших людей. Що вони — ланки у твоєму харчувальному ланцюгу. Або в примітивній вірі, що, поїдаючи людину, ти поглинаєш її цноти, достоїнства…
— Але ж він не міг у таке вірити? — Ґван здійняв брова. — Чи… міг?
— Коли доля обрушує на людину випробування понад її сили… коли обставини вимагають нелюдяності… не всі можуть боротися. Той нещасний збожеволів — але навіть для нормальних людей у екстремальних обставинах кордони дозволеного повзуть вниз. Давно, ще до Еберу, спостерегли, що свідомість людини цивілізованої на війні робилася дуже схожою на свідомість дикуна. Люди починали вірити в такі речі, які самі ж у мирний час вважали за нісенітницю.
Всі замовкли і довго мовчали. Раптом Кінсбі спитав:
— Отче, а як з нами?
— Перепрошую?
— Ну… в екстремальних обставинах. Ви ж бачили нас. Ви приймали наші сповіді. Наша свідомість — вона як? Теж наближається до свідомості дикуна?
Саґара довго розважав перш ніж відповісти:
— Так. Іноді. Так само, як і моя.
— А як це… помітити у собі?
Саґара знову розважив.
— У такі хвилини світ робиться дуже простим та зрозумілим. Ніби розколюється надвоє: ось свої — ось чужі. Це — гарні хлопці, це — вилупки. Я, звісно, гарний хлопець, а вилупкам взагалі немає для чого жити. Іноді це не так вже й погано, насправді. Іноді це просто допомагає вижити — бо в умовах бою зайва рефлексія то смерть. Але це так зручно й спокусливо, що дехто починає жити за такими принципами й поза боєм.
— Дякую, отче, — сказав Кінсбі. — Розчин зараз закінчиться.
Саґара ввімкнув карту та переключив канали.
— Шеліпоф, де ти є?
У навушнику голосно позіхнули.
— Щойно я був у солодкій країні снів, але хтось мене безжально звідти повернув у грішний світ…
— На цьому грішному світі у сімнадцятому-де квадраті є колодязь. Веди машину туди і чекай нас.
За декілька хвилин вони були вже на поверхні. Чорне місто довкола них потроху тануло, бо в просвіти між будинками та вікна просочилося небо. Йшов дрібний дощ. Уеле вніс дитину в десантний модуль та поклав на коліна Кінсбі, що сів першим.
— Він ще ні разу не пописав, це як? — запитав він занепокоєно.
— Зневоднення, — пояснив Кінсбі. — Поки він не компенсує собі всю вологу…
— Ага, зрозуміло, — Уеле сів. — Гей, Шел, глянь сюди. Він гарненький, правда?
— Як мавпеня, — Шеліпоф розвернувся разом з сидінням. — Ну добре, добре. Гарненьке мавпеня.
Саґара не став тамувати сміх. Хлопчик насправді виглядав страхітливо — волосся збите у суцільну повсть, худе обличчя через брак вологи справді трохи зморщилося, як мавпяче — але він все одно був гарненький, бо був живий. І Саґара, попри всю втому та холод, почувався щасливим. Інші теж виглядали так, ніби кожен висидів яйце.
— Всі в зборі, - командер закрив за собою люк, Шеліпоф повів машину до океану.
— Як гадаєте, пане медикус, скільки йому років?
— Не знаю, — трохи злякано відповів Кінсбі, - Може, чотири, може, шість… Я не дуже добре розуміюся на дітях.
— А он місцеві, - Шеліпоф подав звуковий сигнал, і люди, оглядаючись, розступилися з вулиці, щоб пропустити модуль. — Знов йдуть по свої слимаки… Навіщо їм ті слимаки, сюди ж навезли гору їжі?
Справді, вулицею тяглася вервиця темних постатей — наче процесія тіней…
— Вони хочуть щось робити, — сказав Саґара. — Їм це потрібно, аби не втратити сенс існування. Шел, зупини.
— А, побачили місцевого старосту, свого дружбана, — декуріон зупинив модуль.
— Я на два слова, — Саґара відкрив люк та пішов до пана Іто. — Доброго ранку, сенсей.
— І вам доброго, панотче. Щось ви сьогодні у доброму гуморі. Хоча лоба вам хтось розкраяв дуже сильно, — пан Іто поцокав язиком.
— То через власну дурість, не зважайте. Але я зробив відкриття, пане Іто. Знаєте, яке?
І, нахилившись до старого, пошепки сказав:
— Привиди не хворіють на дизентерію.
* * *
На центуріона Сео можна було скинути майже всі обов’язки, які ніс Саґара, крім одного: той не міг за командера відслужити Месу.З появою на Сунаґіші тисячі двохсот «поселенців» ситуація змінилася: разом з ними прибули образу два священики: отець Фарад і отець Котон. Меса, яку вони відслужили втрьох у неділю, була наймасовішою з усіх, які доводилося служити Саґарі.
Крім усього іншого, перед Саґарою руба постало питання логістики: хоча загальні Меси він служив лише двічі на тиждень, і на них приходила десь половина місцевих (населення Сунаґіші майже порівну поділялося на християн та буддистів), хліб та вино, хоч якими крихітними шматочками він не ламав облатки, невблаганно підходили до кінця. Наприкінці місяця мав прийти транспорт з командорії, але до того дня залишалось півтора тижні, і ці півтора тижні треба було якось існувати.
Саґара мав певні резерви щодо хліба, але з вином було зовсім погано. Після урочистої служби він поділився своєю проблемою з отцем Фарадом.