Страница:
— Даруйте, отче, — відповів колега. — Але я нічим не можу вам зарадити. Мені видано припасів для Святих Дарів на місяць, на тисячу двісті чоловік. Навіть на місцевих я не розраховував — мені сказали, що тут самі буддисти.
— Я хотів лише позичити, — сказав Саґара. — Наприкінці місяця в мене буде транспорт, і я віддам.
— Я, — молодий священик почервонів. — Я би радий, але… Розумієте, доводиться весь час думати наперед. А раптом транспорт не прийде?
— Орденські транспорти, трапляється, гинуть, — погодився Саґара. — Але, вважаючи на те, що бойові дії в секторі Палади закінчено, ймовірність вчасного приходу транспорту доволі висока.
Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарі так, начебто в нього там був не шрам, а якісь таємничі письмена, а потім сказав:
— Ні. Вибачте мене, але — ні. Ніяк.
— Даруйте, — сказав Саґара — і, вклонившись, пішов.
Він цього чекав і намагався не давати волю образі. Шінден став не потрібний — і шінденівців потроху вичавлювали з Сунаґіші.
Так, на словах, і навіть у справах на перший погляд все було добре. Шінденівці тепер не брали участі у розбиранні завалів — але несли регулярні патрулювання наметового містечка разом з людьми домініону Шезаар. Тисяча двісті каторжан — то був небезпечний елемент загальної мішанини на Сунаґіші. На деякий час новоприбульців приголомшили жахливі картини руйнування та смерті на Сунаґіші. Грабіжники, крадії, ґвалтівники, вбивці — вони стикнулись тут із злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було ілюзій: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. І тоді їх знов турбуватимуть звичні «гострі» питання: азартні ігри, пошуки наркотиків, боротьба за статус, секс.
— Серед постраждалих — триста дванадцять жінок, — сказала на останньому перед прибуттям цієї гвардії брифінгу капітан Твіддл. — також дві жінки у нашому екіпажі, три сестри-інквізиторки та одинадцять службовиць у місії домініону. І нам на голову впаде тисяча двісті сексуально стурбованих мугирів. Які заходи безпеки вживає домініон, пане Реван?
— Ну… — юнак зашарівся. — Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.
— Звичайно, вона буде — але охороняти в’язнів в умовах напіввільного поселення — не те саме, що охороняти їх в умовах в’язниці, - зауважила сестра Гелена. — Я розслідувала бунт на транспорті «Мессіна» — там шарварок піднявся саме через жінок. Озброєну охорону вбили протягом менш ніж десяти хвилин. А то ж були професіонали. Дванадцять сотень чоловіків, охоплені сексуальним психозом — це не жарти, юначе.
— Ми можемо патрулювати наметове містечко цілодобово, — сказав Сео.
— Дуже добра ідея, — підтримав Гельтерман, — зважаючи на те, що ваша допомога при розбиранні завалів тепер не потрібна. Тобто, ми дуже вдячні і все таке — але наша техніка справляється краще.
— Я такої само думки, — кивнув Саґара.
— Але вас, сохеїв — лише сто двадцять, — сказала пані Твіддл. — Скільки на «Мессіні» було охорони, сестро?
— П’ятдесят чоловік.
— На скільки в’язнів?
— На чотириста чоловіків та сімдесят жінок.
Пані Твіддл присвиснула.
— Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?
— По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. — А по-друге…
— «По-першого» достатньо. Яка з вас користь без зброї?
— Ми патрулюватимемо в кідо, — сказав центуріон. — Знаєте, тут нещодавно одному вбивці випадково скрутили в’язи… Так от, ми вміємо це робити не лише випадково.
— Брат Сео має рацію, — сказала сестра Катерина. — Я сікля не поставлю в заклад на тисячу злочинців проти роти сохеїв в кідо. Але ж це патрулювання не може тривати вічно, пане Реван. Люди Мінато — у себе вдома. Чому вони в своїй домівці — нехай і зруйнованій, і спаленій — мають перебувати під охороною?
— Ххммм, — юнак знайомим рухом задрав підборіддя. Саґара вже навчився розуміти цю «мову тіла» — це значило, що Реван від засмучення починає нахабніти. — Я думав повернутися до цього питання згодом, але… пане Іто, краще скажіть ви.
— В нас були збори комуни, — тихо сказав пан Іто. — Радник Пеґю висунув пропозицію, яку ми обговорювали… Пропозиція проста: усіх бажаючих переправлять на інші планети Домініону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу…
— І… що вирішила комуна? — спитала сестра Сільвія.
— Власне, кожний вирішував за себе… Чотириста сімдесят сім чоловік хочуть покинути Мінато. Вісімдесят п’ять — залишаються.
— Он як… — Саґара схилив голову.
— Я знаю, про що ви думаєте, — старий усміхнувся. — Ні. Комуну Мінато не знищено. Вирок, який комуні винесла Директорія Вавилонських світів — не виконано. Ми є. Я обраний більшістю голосів голова комуни, на вчорашній нараді мене переобрано, і я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мінато, має звернутися до мене, бо я мер цього міста, обраний більшістю голосів його жителів. Якщо панове в’язні, відбувши свій строк, побажають залишитись — гадаю, комуна їх прийме.
Саґара встав, підійшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-інквізиторки, пані Твіддл та Гельтерман, і останнім — Реван.
— Але питання жінок не зняте, — сказав Гельтерман.
— Майже зняте, — старий знизав плечима. — Залишається двадцять сім жінок, переважно мого віку… Інші… я гадаю, скоро вийдуть заміж за когось із цих поселенців. За місяць прийде корабель з жінками — і проблему буде принаймні частково розв’язано…
— Не так все просто, — хитнула головою сестра Гелена.
— Знаю, — відповів старий. — Але тепер це проблеми домініону Шезаар — і мої, бо я чиновник цього домініону. Я безмежно вдячний вам усім. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далі…
Після наради Гельтерман підійшов до Саґари та Сео.
— От стариган, — сказав він стиха, похитуючи головою. — Таш-таш-таш, і вже злигався з тим жевжиком з Шезаарів.
— Що значить «злигався»? — неприязно спитав Саґара. — Здається, я вас не розумію.
— Все ви добре розумієте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а він закриває очі на те, що Шезаар підбурювали повстанців та провокували Ріва.
— Ви помиляєтесь щодо його мотивів, запевняю вас, — сказав Саґара, тамуючи… відчуття значного спрощення світу. — А що стосовно мотивів Шезаар, то, які б вони ні були, теперішня реальність є такою: будь-хто, бажаючи миру та відродження Мінато, має працювати з домініоном Шезаар. Змиріться з цим, капітане Гельтерман.
— Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, — пхикнув Гельтерман. — Вам байдуже взагалі все, крім порятунку душі. А дехто живе у реальному світі та повинен дбати про астрополітичні інтереси…
— Що ж, — роздратування раптом покинуло Саґару. — Дбайте про них, пане Гельтерман. А мені треба поспішати — в моєму «нереальному» світі ще один масовий похорон.
— Коли ви тут усіх відспіваєте та зариєте, — з килою усмішкою сказав Гельтерман, — то станете не потрібний, і вас викинуть, як всякий інший непотріб.
— Нетерпляче очікую того дня, — спокійно сказав Саґара.
Отже, сьогодні отець Фарад дав йому зрозуміти, що той день наближається стрімко і невпинно. І Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтерманові.
До речі, згадав він — треба зайти до інквізиторок…
Жінки працювали зазвичай в своєму шатлі, який пристикувався до «Лева» на шінден-пості «Св. Михаїл» і відстикувався у атмосфері Сунаґіші. Середина шатлу вважалася клаузурою — чоловікам туди входити було не вільно, тому Саґара переважно приходив у наметове містечко — принаймні одна з інквізиторок обов’язково була там, збираючи свідоцтва жертв — або у розчищений міський архів.
Тепер він прямував саме туди, бо вже тиждень його турбувало питання ідентифікації їхнього «найди». Його знімки було показано кожному мешканцеві наметового містечка, але ніхто напевно не признав його. Одна жінка, побачивши знімок, радісно скрикнула: «Це ж Місако, моя племінниця!» — але, взнавши, що то хлопчик, розридалася. Один підліток сказав, що начебто бачив цього хлопця на сусідній вулиці, але прізвища, навіть імені, пригадати не міг.
Кожного дня сестри обробляли все нові дані, відновлені з мнемопатронів, на яких можна було щось відновити. Значна частина могильних плит на кладовищі тепер мала не лише позначення кварталу та вулиці, а й імена сімей, що там проживали. Брат Аарон одразу надіслав сестрам генетичні дані дитині, відбитки долонь та ступень, але за тиждень сестри нічого не знайшли. Саґара сподівався, що генетичний аналіз допоможе хоча б визначити родичів та можливі родини, але це виявилось марним: хлопець не був споріднений з жодною ідентифікованою сім’єю. Не був він ріднею й людожерові — хоча особа того ще також не була встановлена.
…Саґара спустився у підвал.
— Доброго дня, — привітала його сестра Сільвія, обплутана мерехтливим мереживом голографічних проекцій. На одній Саґара впізнав тримірній план міста, на іншій були стовпчики імен, на третій блимали якісь мінливі цифри… Жінка здавалася чаклункою у мареві заклинань. — І… ні. Нічого. Майже.
— Я навіть ще не спитав, — розгублено озвався Саґара.
— Ви завжди питаєте одне й те ж. Хотілося б мені дати не ту саму відповідь. Проте — ми не знайшли нічого на хлопчика. Але… знайшли на людожера.
Саґара зітхнув.
— Ну, давайте.
На одній з проекцій з’явилося приємне усміхнене молоде обличчя.
— Джеймі Сідоні, - прочитала сестра Сільвія. — Місце народження — станція Ходері. Педіатр. Був одружений з Міко Арунті, мав сина семи років. Серед живих є один дальній родич — Марія Янаґі. Не впізнала його, так?
Саґара згадав спотворене вогнем та дикою пристрастю обличчя мертвого людожера.
— Не диво. Такий, яким я його бачив — він не мав нічого спільного з цим знімком.
— А може, вони були просто незнайомі. Бабусі Міко Арунті та пані Янаґі були рідними сестрами. Доволі неблизьке споріднення. Скажете їй? Чи мені сказати? Чи змовчати?
Саґара згадав жінку, що цілими годинами просиджувала на краєчку ліжка в лазареті «Лева», погойдуючись трохи вперед-назад.
— Ні, - сказав він. — Просто напишемо ім’я на надгробку.
Сестра поставила руки на панель терміналу, зціпила пальці у замок та поклала на них підборіддя.
— Він жодного разу не скривдив дитину, так? Вбивав тільки дорослих? (Саґара кивнув) І переховував малого в своєму лігві. Було таки дещо, через що він не міг переступити… До речі, як хлопчик?
— Він одужав від дизентерії, трохи погладшав, — Саґара зітхнув. — Але так і не став розмовляти. Як шкода, що ми вбили цього нещасного. Може, він попри все зберіг трохи професійних навичок? Погані в мене сьогодні жарти…
— Мозок не ушкоджено?
— Брат Аарон каже, що органічних ушкоджень нема. А щодо всього іншого… — Саґара розвів руками. — Знаєте, він не здається розумово відсталим. Він просто не розмовляє. Розуміє, що до нього кажуть. Речові центри збуджуються — отже, подумки він собі щось промовляє. Але не вголос. Я декілька разів озивався до нього ніхонською. Таке враження, що він розуміє цю мову краще, ніж латину. Може намалювати хенохеномодежі…
— Даруйте, що?
— А… така пичка, її можна намалювати знаками хіраґани, — Саґара взяв стило та накреслив на одній з проекцій: брова та рот — знаками «хе», очиці — знаками «но», ніс — знаком «мо» — і обвів це все широким гачком, знаком «ші», до якого додав наче дві волосини на скроні — знак дзвінкості, що перетворив «ші» на «джі». — Але писати не вміє. Хоча намагається. Робить вигляд, ніби щось пише, але це все каракулі. Загалом якийсь дикуватий. Не агресивний, але дикуватий. Ховає їжу в різні закутки…
— Йому вільно ходити кораблем?
— Майже. Йому не дозволяють лазити по робочих секціях та виходити назовні — але він не дуже й рветься туди. Вихід знайшов легко, проте не намагався ним скористатись. Йому подобається корабель.
— А він подобається команді, так?
— Ну… — Саґара знову розвів руками. — Ваша правда. Розумієте, ми ж цілими днями тільки і робили, що діставали та ховали мерців. Спалених, напівспалених, зогнилих, всяких… Знайти когось живого — то була… така розрада…
— Але ж ви усвідомлюєте, що дитина — то не папужка, не кіт, не морська свинка, що її не можна отак завести на кораблі для розради та поліпшення морального клімату в колективі…
— Звичайно. Але є одне «але». Навіть два «але». По-перше, його особу так і не встановлено — отже пан Іто вагається з виправленням йому якихось документів. А раптом ви знайдете тут якісь зачіпки? Навіщо йому жити в наметі, коли він може у нас? А по-друге… мені тут дали зрозуміти — не напрямки, але так, натякнули — що він там, у комуні… ну не дуже потрібний.
— Що значить «не дуже потрібний»? — опасиста та висока сестра Сільвія, звівшись на ноги, зайняла собою ледь не половину цієї комірки.
— Відверто кажучи: він їх лякає. Вигодованець людожера, він повсякчас самим видом нагадуватиме їм про те, на що міг перетворитися кожний…
— Яка дурість!
— …А ще — про боягузтво. Їх було майже шість сотень, якби кожен просто плюнув у бік людожера — цього було б достатньо, аби його втопити. Проте вони боялися зробити рейд у каналізації.
— А ви? — посміхнулася інквізиторка.
— А ми не вірили у балачки про люджера, аж поки двох не знайшли мертвими. Розумієте, вони були всі перелякані — і розповідали таке, що на вуха натягти не можна…
— Не кажіть мені. Я збираю їхні свідоцтва так само, як ви ховаєте їхніх родичів. День за днем… — ця висока сильна жінка раптом незграбно опустилася в крісло та, ридаючи, стягла велон з голови і почала витирати ним обличчя.
— Сестро… — Саґара розгубився. Він не знав, що робити.
— Ідіть звідси! Ідіть під три чорти, залиште мене на самоті, і я візьму себе в руки, — жінка махнула на нього велоном. — Ідіть! Щойно з’явиться інформація, я вийду на зв’язок!
Саґара спершу позадкував, а потім вибіг на вулицю.
Сіре було небо, знов повне готового пролитись дощу, чорні — вулиці, а між синім та чорним крокувала колона в’язнів, вдягнених у яскраві помаранчеві роби.
— Он дивіться — ченці! — гукнув хтось з колони.
Двоє братів на варті біля мерії, вбрані в кідо, стояли нерухомо.
— Ченці-баранці! — прокричали знов. — Де поховали баб? Чому вам живі, а нам самі мертвячки?! Вам же все одно не можна!
— Ченці, пердольте одне одного!
— Ану, постуляли гавкальники! — гримнув конвойний. — Бігом руш! Підтюпцем! Ать-два, ать-два!
Колона побігла під ріденьким дощем, вигукуючи: «Бееее! Бееее!». Хтось жбурнув у вартового недоїдком бустера.
Той стояв нерухомо, наче скеля.
Ні, не шатл… То була яхта пана радника Пеґю.
— Ти ба, яка ляля… — процідив крізь зуби Сео. — Хевронська розробка, одна з останніх моделей. Ви знаєте, що всередині там — сама біоніка?
— Біоніка, — повторив хлопчик у нього на плечах.
— Точно, малий, — центуріон легенько підкинув дитину на спині. — Цікаво, на що цей курвисин погодився заплющити очі заради такого даруночка.
— А мені цікаво, чому нашу петицію затримано аж до сьогодні. І… пильнуй за своїм язиком, Сео. Дік говорить мало, але пам’ять в нього — як сантор. Скоро він вивчить латину — і почне тебе розпитувати про сенс деяких слів… і що ти йому скажеш?
…Був напрочуд ясний для осені день. Штучний острів, на якому збудували свого часу космопорт, харчувальні комбінати і при них місто, створили в субекваторіальній зоні — тому лише кількість опадів відрізняла зиму від літа.
День Всіх Святих видався майже літнім: сухим та прозорим. Місяць безперервних дощів перемінив місто: кіптяву здебільшого змило в океан, і руїни надбали свого первинного вигляду. За будівельний матеріал тут правив пісок рудувато-сірого кольору, дуже грубий, майже як рис. З нього робили цеглу, пресуючи з наповнювачем при високій температурі. Під сонцем окремі піщинки виблискували, мов цукор.
В центрі міста раніше був сквер — комунальний дім оточували дерева та кущі. Звісно, у «ніч Вогню» все це згоріло дощенту — але зараз пустир знову зеленів: висадили пагінці сосен, присланих з Ідзанаґі.
— Як гадаєте — приймуться? — спитав брат Хаас.
— Чом би й ні? Сосна — не примхливе деревце.
— Я садив он там, на розі. Ми садили з Марією разом. Десятка з півтори. Шкода буде, як не виростуть…
Вони зайшли у великий гамірний намет з написом над дверима «Управління Комуни Мінато», та попрямували до саморобного столу з табличкою «Ідентифікація та реєстрація громадян».
На столі стояв портативний сантор-термінал, за терміналом хлопчина років шістнадцяти різався в «Гравіполо — першість Галактики».
— Шінта, — озвався до нього Саґара, — доброго ранку. Ми прийшли.
— Ое… — хлопець встав. Сів. Вимкнув гру — і знову встав. — Вибачте, панотче. Вибачте, центуріоне, я…
— Та грайся вже, — сказав Сео. — Нам потрібний не ти, а пан Іто.
— Він на вас чекав, чесно! Але його викликали до космопорту зустрічати пана радника. Він сказав, щоб ви обов’язково його почекали!
— А куди ж ми дінемося, — Сео спустив малюка з плечей. — Ходімо гуляти, Дік.
— Дік? — Шінта з цікавістю подивився на хлопчика. — То він згадав своє ім’я? Або сестри щось знайшли?
— Де там, — Сео хитнув головою. — Але ми днями зрозуміли що вже не можемо чекати, поки вони щось знайдуть. Бо пацан почав вважати, що «ти» — це його ім’я.
Шінта хихотнув. Саґара також посміхнувся. Момент істини справді був на перший погляд дещо кумедним.
Почалося все з того, що брат Монаґан покликав Саґару до себе у зброярню. Коли той прийшов, там вже були — крім Монагана та хлопчика — Жакінта, Коннор та Шеліпоф.
— Ми тут дечого надибали отче, — Монаґан розгорнув пакунок, який тримав у руці, і Саґара побачив половинку всохлої котлети, муміфіковану сосиску, кілька недогризків бустерного «хліба» та ще якийсь харч, який вже можна було сміливо називати «харчовими відходами».
— Він ховає їжу, — сказав Саґара. — Що тут дивовижного? Брат Фелікс сказав, що це минеться, коли він звикне, що їжі завжди вистачає. Трошки клопітно буде прибиратися, але це можна пережити.
— Я не про те, — брат Монаґан зробив заперечливого жеста вільною рукою. — У нас тут дещо інша проблема.
Він повернувся до хлопчика і спитав його:
— Хто це накоїв? Хто це сюди припхав?
— Ти, — спокійно сказав хлопчик.
— Я? — брат Монаґан тикнув себе пальцем в груди.
— Ти, — дитина постукала кулачком себе по животі. — Ти наробив.
— Отак, — Монаґан повернувся до Саґари, загорнув пакета та кинув його в утилізатор. — Розумієте, отче? Доки будемо чекати на остаточне розшифрування міських архівів — малеча думатиме, що його звуть «ти». Треба з цим щось робити, отче.
— Так, — погодився Саґара. — Ми його охрестимо, і зареєструємо у списках комуни. Якщо його ідентифікують — ну, буде просто зайвий рядок у документі.
— А як назвемо? — чорні очі Жакінти зблиснули натхненням.
— На честь Кінсбі, - запропонував Коннор. — Це ж він його перший знайшов. Тільки я не знаю, як звуть Кінсбі.
— Пітер, — підказав Шел.
— Чого це все одному Кінсбі? — образився Жакінта. — Ми всі там були.
— Жакі, ми ж не можемо кликати хлопчину Пітер-Франшику-Максім-Естебан-Саґара-Ґван… хто там ще з вами був, отче?
— Хто б ні був, — посміхнувся Саґара. — Але таки справді не можемо.
А Коннор навіть не подумав, Що Саґара та Ґван — це прізвища… Священик подивився на хлопчика: Монаґан посадив його на свій верстат, і малий почав крутити в руках випатраний шолом з кідо. Потім насунув на голову по самі плечі, покліпав синіми очиськами на сохеїв, притиснув до флексигласу пальчик і став роздивлятися, мабуть, як біліє та сплющується «подушечка». Скинув шолом, просунув всередину руку і заходився обмацувати флексиглас з іншого боку. Звів очі на Шеліпофа та здивовано спитав:
— Вода?
Той похитав головою.
— Флек-си-глас.
Але хлопець не став повторювати. Саґара давно примітив: якщо нове слово для нього заскладне — він краще промовчить, ніж скаже неправильно.
— Я пропоную назвати його на честь корабля, — сказав Коннор.
— Левом? — Жакінті явно сподобалася ідея.
— Краще Леонідом, — зауважив Шеліпоф. — Це означає «син лева».
— Ні. Повна назва корабля — «Ричард Лев’яче Серце». Ричардом.
— На прізвище «Другий», — посміхнувся Шел.
— Перший, як на то пішло, — втрутився Саґара. — Але в мене інша пропозиція. Дамо прізвище на честь планети: Суна.
— То ж просто «пісок», — трохи розгублено сказав Монаґан. — Чому не «Сунаґіші»?
— Тому що ця назва у найближчі десять років буде волати до кожного про помсту. Я ворогові не побажаю мати таке прізвище.
— Так, «Суна» краще, — підтримав Шел. — Тільки… хіба можна хрестити двічі?
— Можна під умовою, — сказав Саґара. — Так зазвичай роблять, коли невідомо, чи була людина охрещена чинним образом. Якщо була, дійсним буде перше хрещення, якщо ні — друге.
— У мене так хрестили одного знайомого священика, — сказав Жакінта. — Коли він поступав до семінарії, виявилося, що на хрестинах і родичі перепилися, і священик був… веселий. Ніхто не пам’ятає, як все було, а запис у реєстрі піп зробити забув. Хлопця треба висвячувати — а як його висвятиш, коли невідомо, чи він хрещений?
— Отче, а що буде потім? — сумно запитав брат Томіґан. — Ми що, так і полишимо його тут? Охрестимо, зареєструємо — і полишимо?
Наче у відповідь йому пролунали безладні звуки губної гармоніки — майбутній Ричард тепер частенько мучив інструмента.
— А що скажеш робити? — Саґара приховав погляд. — Загалом, тут збирають групу сиріт для відправки на Аркадію… Тож маємо поквапитися.
— Ви знаєте, як до нього тут ставляться, — гаряче заперечив брат Монаґан. — Його тут зацькують через людожера. А сиротинці скрізь однакові — навіщо його пхати на Аркадію? Ніхто його тут не любить. Ніхто не хоче його прийняти.
— Крім нас, — стиха підтримав Шел. — Отче, справді: ми подбаємо про нього не гірше, ніж чиновники Шезаарів.
— Навіть краще, — прогудів Жакінта.
— Хлопці, ви почманіли? — Саґара потер скроні пальцями. — Я теж… теж полюбив його, але ж… ми не можемо думати лише про себе! Він же… не кіт і не папужка! Нас у будь-яку мить можуть відкликати на фронт — і що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?
— Ми його полишимо на шінден-пості, - благально сказав Коннор. — А там буде оказія — і його переправлять кудись у імперський домен. Знайдуть усиновителів. Отче, та подивіться навкруги — всім до нього байдуже! Його навіть ніхто не шукав!
Це була правда. Але була й інша правда:
— Існує Статут Шіндену, — безпорадно сказав він. — Ми не можемо брати на борт нікого, хто не є членом Шіндену — за винятком обставин… виняткових…
— Так вони від початку виняткові, - зауважив Шеліпоф. — Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жінок з Мінато, Марію Янаґі он, відпустили тільки позавчора — то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?
Хлопчик тим часом зістрибнув з верстата і діловито кудись почимчикував. Коли він одужав від дизентерії та почав ходити кораблем, всіх здивувало, як свійськи він одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залі — він повторював за братами вправи кемпо; в кухні — він допомагав братові Янгу викладати на лист бустерні хлібці; в каплиці — він міняв зображення святих на проекторі, водячи пальчиком по сенсорній панелі… І сама його присутність дещо змінила. Ніхто не зміг би описати це словами, але в «Леві» начебто з’явився добрий дух. Брат Томіґан вже двічі вибирався на океан разом з іншими, при денному світлі; Шел та Коннор припинили кепкувати з братів при кожній нагоді, та загалом наче посвітлішало. Брат Фелікс, психіатр, присланий з командорії, також це помітив — отже, Саґара не вигадував та не обманював себе…
— Коротше кажучи, — відрубав він, борючись з ваганнями. — Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім — буде видно.
…І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести з половиною років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в’язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль, і вивозили до північного берега — будівельне сміття скидали в океан, укріпляючи штучний острів.
— Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, — сказав Сео.
— Я гадаю, той… — Хаас засмутився. — Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.
— Еге ж, — кивнув центуріон — і знов запанувала мовчанка.
Раптом малий підвівся і сказав:
— Сестра.
Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком — справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.
— Ну то що? — спитала вона, — вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?
— Так, — відповів Саґара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.
— Я хотів лише позичити, — сказав Саґара. — Наприкінці місяця в мене буде транспорт, і я віддам.
— Я, — молодий священик почервонів. — Я би радий, але… Розумієте, доводиться весь час думати наперед. А раптом транспорт не прийде?
— Орденські транспорти, трапляється, гинуть, — погодився Саґара. — Але, вважаючи на те, що бойові дії в секторі Палади закінчено, ймовірність вчасного приходу транспорту доволі висока.
Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарі так, начебто в нього там був не шрам, а якісь таємничі письмена, а потім сказав:
— Ні. Вибачте мене, але — ні. Ніяк.
— Даруйте, — сказав Саґара — і, вклонившись, пішов.
Він цього чекав і намагався не давати волю образі. Шінден став не потрібний — і шінденівців потроху вичавлювали з Сунаґіші.
Так, на словах, і навіть у справах на перший погляд все було добре. Шінденівці тепер не брали участі у розбиранні завалів — але несли регулярні патрулювання наметового містечка разом з людьми домініону Шезаар. Тисяча двісті каторжан — то був небезпечний елемент загальної мішанини на Сунаґіші. На деякий час новоприбульців приголомшили жахливі картини руйнування та смерті на Сунаґіші. Грабіжники, крадії, ґвалтівники, вбивці — вони стикнулись тут із злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було ілюзій: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. І тоді їх знов турбуватимуть звичні «гострі» питання: азартні ігри, пошуки наркотиків, боротьба за статус, секс.
— Серед постраждалих — триста дванадцять жінок, — сказала на останньому перед прибуттям цієї гвардії брифінгу капітан Твіддл. — також дві жінки у нашому екіпажі, три сестри-інквізиторки та одинадцять службовиць у місії домініону. І нам на голову впаде тисяча двісті сексуально стурбованих мугирів. Які заходи безпеки вживає домініон, пане Реван?
— Ну… — юнак зашарівся. — Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.
— Звичайно, вона буде — але охороняти в’язнів в умовах напіввільного поселення — не те саме, що охороняти їх в умовах в’язниці, - зауважила сестра Гелена. — Я розслідувала бунт на транспорті «Мессіна» — там шарварок піднявся саме через жінок. Озброєну охорону вбили протягом менш ніж десяти хвилин. А то ж були професіонали. Дванадцять сотень чоловіків, охоплені сексуальним психозом — це не жарти, юначе.
— Ми можемо патрулювати наметове містечко цілодобово, — сказав Сео.
— Дуже добра ідея, — підтримав Гельтерман, — зважаючи на те, що ваша допомога при розбиранні завалів тепер не потрібна. Тобто, ми дуже вдячні і все таке — але наша техніка справляється краще.
— Я такої само думки, — кивнув Саґара.
— Але вас, сохеїв — лише сто двадцять, — сказала пані Твіддл. — Скільки на «Мессіні» було охорони, сестро?
— П’ятдесят чоловік.
— На скільки в’язнів?
— На чотириста чоловіків та сімдесят жінок.
Пані Твіддл присвиснула.
— Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?
— По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. — А по-друге…
— «По-першого» достатньо. Яка з вас користь без зброї?
— Ми патрулюватимемо в кідо, — сказав центуріон. — Знаєте, тут нещодавно одному вбивці випадково скрутили в’язи… Так от, ми вміємо це робити не лише випадково.
— Брат Сео має рацію, — сказала сестра Катерина. — Я сікля не поставлю в заклад на тисячу злочинців проти роти сохеїв в кідо. Але ж це патрулювання не може тривати вічно, пане Реван. Люди Мінато — у себе вдома. Чому вони в своїй домівці — нехай і зруйнованій, і спаленій — мають перебувати під охороною?
— Ххммм, — юнак знайомим рухом задрав підборіддя. Саґара вже навчився розуміти цю «мову тіла» — це значило, що Реван від засмучення починає нахабніти. — Я думав повернутися до цього питання згодом, але… пане Іто, краще скажіть ви.
— В нас були збори комуни, — тихо сказав пан Іто. — Радник Пеґю висунув пропозицію, яку ми обговорювали… Пропозиція проста: усіх бажаючих переправлять на інші планети Домініону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу…
— І… що вирішила комуна? — спитала сестра Сільвія.
— Власне, кожний вирішував за себе… Чотириста сімдесят сім чоловік хочуть покинути Мінато. Вісімдесят п’ять — залишаються.
— Он як… — Саґара схилив голову.
— Я знаю, про що ви думаєте, — старий усміхнувся. — Ні. Комуну Мінато не знищено. Вирок, який комуні винесла Директорія Вавилонських світів — не виконано. Ми є. Я обраний більшістю голосів голова комуни, на вчорашній нараді мене переобрано, і я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мінато, має звернутися до мене, бо я мер цього міста, обраний більшістю голосів його жителів. Якщо панове в’язні, відбувши свій строк, побажають залишитись — гадаю, комуна їх прийме.
Саґара встав, підійшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-інквізиторки, пані Твіддл та Гельтерман, і останнім — Реван.
— Але питання жінок не зняте, — сказав Гельтерман.
— Майже зняте, — старий знизав плечима. — Залишається двадцять сім жінок, переважно мого віку… Інші… я гадаю, скоро вийдуть заміж за когось із цих поселенців. За місяць прийде корабель з жінками — і проблему буде принаймні частково розв’язано…
— Не так все просто, — хитнула головою сестра Гелена.
— Знаю, — відповів старий. — Але тепер це проблеми домініону Шезаар — і мої, бо я чиновник цього домініону. Я безмежно вдячний вам усім. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далі…
Після наради Гельтерман підійшов до Саґари та Сео.
— От стариган, — сказав він стиха, похитуючи головою. — Таш-таш-таш, і вже злигався з тим жевжиком з Шезаарів.
— Що значить «злигався»? — неприязно спитав Саґара. — Здається, я вас не розумію.
— Все ви добре розумієте. Гарненька оборудка: його призначають мером, а він закриває очі на те, що Шезаар підбурювали повстанців та провокували Ріва.
— Ви помиляєтесь щодо його мотивів, запевняю вас, — сказав Саґара, тамуючи… відчуття значного спрощення світу. — А що стосовно мотивів Шезаар, то, які б вони ні були, теперішня реальність є такою: будь-хто, бажаючи миру та відродження Мінато, має працювати з домініоном Шезаар. Змиріться з цим, капітане Гельтерман.
— Ви так кажете тому, що ви священик та чернець, — пхикнув Гельтерман. — Вам байдуже взагалі все, крім порятунку душі. А дехто живе у реальному світі та повинен дбати про астрополітичні інтереси…
— Що ж, — роздратування раптом покинуло Саґару. — Дбайте про них, пане Гельтерман. А мені треба поспішати — в моєму «нереальному» світі ще один масовий похорон.
— Коли ви тут усіх відспіваєте та зариєте, — з килою усмішкою сказав Гельтерман, — то станете не потрібний, і вас викинуть, як всякий інший непотріб.
— Нетерпляче очікую того дня, — спокійно сказав Саґара.
Отже, сьогодні отець Фарад дав йому зрозуміти, що той день наближається стрімко і невпинно. І Саґара вимушений був визнати, що не такий радий його наближенню, як казав нещодавно Гельтерманові.
До речі, згадав він — треба зайти до інквізиторок…
Жінки працювали зазвичай в своєму шатлі, який пристикувався до «Лева» на шінден-пості «Св. Михаїл» і відстикувався у атмосфері Сунаґіші. Середина шатлу вважалася клаузурою — чоловікам туди входити було не вільно, тому Саґара переважно приходив у наметове містечко — принаймні одна з інквізиторок обов’язково була там, збираючи свідоцтва жертв — або у розчищений міський архів.
Тепер він прямував саме туди, бо вже тиждень його турбувало питання ідентифікації їхнього «найди». Його знімки було показано кожному мешканцеві наметового містечка, але ніхто напевно не признав його. Одна жінка, побачивши знімок, радісно скрикнула: «Це ж Місако, моя племінниця!» — але, взнавши, що то хлопчик, розридалася. Один підліток сказав, що начебто бачив цього хлопця на сусідній вулиці, але прізвища, навіть імені, пригадати не міг.
Кожного дня сестри обробляли все нові дані, відновлені з мнемопатронів, на яких можна було щось відновити. Значна частина могильних плит на кладовищі тепер мала не лише позначення кварталу та вулиці, а й імена сімей, що там проживали. Брат Аарон одразу надіслав сестрам генетичні дані дитині, відбитки долонь та ступень, але за тиждень сестри нічого не знайшли. Саґара сподівався, що генетичний аналіз допоможе хоча б визначити родичів та можливі родини, але це виявилось марним: хлопець не був споріднений з жодною ідентифікованою сім’єю. Не був він ріднею й людожерові — хоча особа того ще також не була встановлена.
…Саґара спустився у підвал.
— Доброго дня, — привітала його сестра Сільвія, обплутана мерехтливим мереживом голографічних проекцій. На одній Саґара впізнав тримірній план міста, на іншій були стовпчики імен, на третій блимали якісь мінливі цифри… Жінка здавалася чаклункою у мареві заклинань. — І… ні. Нічого. Майже.
— Я навіть ще не спитав, — розгублено озвався Саґара.
— Ви завжди питаєте одне й те ж. Хотілося б мені дати не ту саму відповідь. Проте — ми не знайшли нічого на хлопчика. Але… знайшли на людожера.
Саґара зітхнув.
— Ну, давайте.
На одній з проекцій з’явилося приємне усміхнене молоде обличчя.
— Джеймі Сідоні, - прочитала сестра Сільвія. — Місце народження — станція Ходері. Педіатр. Був одружений з Міко Арунті, мав сина семи років. Серед живих є один дальній родич — Марія Янаґі. Не впізнала його, так?
Саґара згадав спотворене вогнем та дикою пристрастю обличчя мертвого людожера.
— Не диво. Такий, яким я його бачив — він не мав нічого спільного з цим знімком.
— А може, вони були просто незнайомі. Бабусі Міко Арунті та пані Янаґі були рідними сестрами. Доволі неблизьке споріднення. Скажете їй? Чи мені сказати? Чи змовчати?
Саґара згадав жінку, що цілими годинами просиджувала на краєчку ліжка в лазареті «Лева», погойдуючись трохи вперед-назад.
— Ні, - сказав він. — Просто напишемо ім’я на надгробку.
Сестра поставила руки на панель терміналу, зціпила пальці у замок та поклала на них підборіддя.
— Він жодного разу не скривдив дитину, так? Вбивав тільки дорослих? (Саґара кивнув) І переховував малого в своєму лігві. Було таки дещо, через що він не міг переступити… До речі, як хлопчик?
— Він одужав від дизентерії, трохи погладшав, — Саґара зітхнув. — Але так і не став розмовляти. Як шкода, що ми вбили цього нещасного. Може, він попри все зберіг трохи професійних навичок? Погані в мене сьогодні жарти…
— Мозок не ушкоджено?
— Брат Аарон каже, що органічних ушкоджень нема. А щодо всього іншого… — Саґара розвів руками. — Знаєте, він не здається розумово відсталим. Він просто не розмовляє. Розуміє, що до нього кажуть. Речові центри збуджуються — отже, подумки він собі щось промовляє. Але не вголос. Я декілька разів озивався до нього ніхонською. Таке враження, що він розуміє цю мову краще, ніж латину. Може намалювати хенохеномодежі…
— Даруйте, що?
— А… така пичка, її можна намалювати знаками хіраґани, — Саґара взяв стило та накреслив на одній з проекцій: брова та рот — знаками «хе», очиці — знаками «но», ніс — знаком «мо» — і обвів це все широким гачком, знаком «ші», до якого додав наче дві волосини на скроні — знак дзвінкості, що перетворив «ші» на «джі». — Але писати не вміє. Хоча намагається. Робить вигляд, ніби щось пише, але це все каракулі. Загалом якийсь дикуватий. Не агресивний, але дикуватий. Ховає їжу в різні закутки…
— Йому вільно ходити кораблем?
— Майже. Йому не дозволяють лазити по робочих секціях та виходити назовні — але він не дуже й рветься туди. Вихід знайшов легко, проте не намагався ним скористатись. Йому подобається корабель.
— А він подобається команді, так?
— Ну… — Саґара знову розвів руками. — Ваша правда. Розумієте, ми ж цілими днями тільки і робили, що діставали та ховали мерців. Спалених, напівспалених, зогнилих, всяких… Знайти когось живого — то була… така розрада…
— Але ж ви усвідомлюєте, що дитина — то не папужка, не кіт, не морська свинка, що її не можна отак завести на кораблі для розради та поліпшення морального клімату в колективі…
— Звичайно. Але є одне «але». Навіть два «але». По-перше, його особу так і не встановлено — отже пан Іто вагається з виправленням йому якихось документів. А раптом ви знайдете тут якісь зачіпки? Навіщо йому жити в наметі, коли він може у нас? А по-друге… мені тут дали зрозуміти — не напрямки, але так, натякнули — що він там, у комуні… ну не дуже потрібний.
— Що значить «не дуже потрібний»? — опасиста та висока сестра Сільвія, звівшись на ноги, зайняла собою ледь не половину цієї комірки.
— Відверто кажучи: він їх лякає. Вигодованець людожера, він повсякчас самим видом нагадуватиме їм про те, на що міг перетворитися кожний…
— Яка дурість!
— …А ще — про боягузтво. Їх було майже шість сотень, якби кожен просто плюнув у бік людожера — цього було б достатньо, аби його втопити. Проте вони боялися зробити рейд у каналізації.
— А ви? — посміхнулася інквізиторка.
— А ми не вірили у балачки про люджера, аж поки двох не знайшли мертвими. Розумієте, вони були всі перелякані — і розповідали таке, що на вуха натягти не можна…
— Не кажіть мені. Я збираю їхні свідоцтва так само, як ви ховаєте їхніх родичів. День за днем… — ця висока сильна жінка раптом незграбно опустилася в крісло та, ридаючи, стягла велон з голови і почала витирати ним обличчя.
— Сестро… — Саґара розгубився. Він не знав, що робити.
— Ідіть звідси! Ідіть під три чорти, залиште мене на самоті, і я візьму себе в руки, — жінка махнула на нього велоном. — Ідіть! Щойно з’явиться інформація, я вийду на зв’язок!
Саґара спершу позадкував, а потім вибіг на вулицю.
Сіре було небо, знов повне готового пролитись дощу, чорні — вулиці, а між синім та чорним крокувала колона в’язнів, вдягнених у яскраві помаранчеві роби.
— Он дивіться — ченці! — гукнув хтось з колони.
Двоє братів на варті біля мерії, вбрані в кідо, стояли нерухомо.
— Ченці-баранці! — прокричали знов. — Де поховали баб? Чому вам живі, а нам самі мертвячки?! Вам же все одно не можна!
— Ченці, пердольте одне одного!
— Ану, постуляли гавкальники! — гримнув конвойний. — Бігом руш! Підтюпцем! Ать-два, ать-два!
Колона побігла під ріденьким дощем, вигукуючи: «Бееее! Бееее!». Хтось жбурнув у вартового недоїдком бустера.
Той стояв нерухомо, наче скеля.
* * *
— Щось тіснувато стало в нашому небі, - Саґар проводив поглядом черговий шатл.Ні, не шатл… То була яхта пана радника Пеґю.
— Ти ба, яка ляля… — процідив крізь зуби Сео. — Хевронська розробка, одна з останніх моделей. Ви знаєте, що всередині там — сама біоніка?
— Біоніка, — повторив хлопчик у нього на плечах.
— Точно, малий, — центуріон легенько підкинув дитину на спині. — Цікаво, на що цей курвисин погодився заплющити очі заради такого даруночка.
— А мені цікаво, чому нашу петицію затримано аж до сьогодні. І… пильнуй за своїм язиком, Сео. Дік говорить мало, але пам’ять в нього — як сантор. Скоро він вивчить латину — і почне тебе розпитувати про сенс деяких слів… і що ти йому скажеш?
…Був напрочуд ясний для осені день. Штучний острів, на якому збудували свого часу космопорт, харчувальні комбінати і при них місто, створили в субекваторіальній зоні — тому лише кількість опадів відрізняла зиму від літа.
День Всіх Святих видався майже літнім: сухим та прозорим. Місяць безперервних дощів перемінив місто: кіптяву здебільшого змило в океан, і руїни надбали свого первинного вигляду. За будівельний матеріал тут правив пісок рудувато-сірого кольору, дуже грубий, майже як рис. З нього робили цеглу, пресуючи з наповнювачем при високій температурі. Під сонцем окремі піщинки виблискували, мов цукор.
В центрі міста раніше був сквер — комунальний дім оточували дерева та кущі. Звісно, у «ніч Вогню» все це згоріло дощенту — але зараз пустир знову зеленів: висадили пагінці сосен, присланих з Ідзанаґі.
— Як гадаєте — приймуться? — спитав брат Хаас.
— Чом би й ні? Сосна — не примхливе деревце.
— Я садив он там, на розі. Ми садили з Марією разом. Десятка з півтори. Шкода буде, як не виростуть…
Вони зайшли у великий гамірний намет з написом над дверима «Управління Комуни Мінато», та попрямували до саморобного столу з табличкою «Ідентифікація та реєстрація громадян».
На столі стояв портативний сантор-термінал, за терміналом хлопчина років шістнадцяти різався в «Гравіполо — першість Галактики».
— Шінта, — озвався до нього Саґара, — доброго ранку. Ми прийшли.
— Ое… — хлопець встав. Сів. Вимкнув гру — і знову встав. — Вибачте, панотче. Вибачте, центуріоне, я…
— Та грайся вже, — сказав Сео. — Нам потрібний не ти, а пан Іто.
— Він на вас чекав, чесно! Але його викликали до космопорту зустрічати пана радника. Він сказав, щоб ви обов’язково його почекали!
— А куди ж ми дінемося, — Сео спустив малюка з плечей. — Ходімо гуляти, Дік.
— Дік? — Шінта з цікавістю подивився на хлопчика. — То він згадав своє ім’я? Або сестри щось знайшли?
— Де там, — Сео хитнув головою. — Але ми днями зрозуміли що вже не можемо чекати, поки вони щось знайдуть. Бо пацан почав вважати, що «ти» — це його ім’я.
Шінта хихотнув. Саґара також посміхнувся. Момент істини справді був на перший погляд дещо кумедним.
Почалося все з того, що брат Монаґан покликав Саґару до себе у зброярню. Коли той прийшов, там вже були — крім Монагана та хлопчика — Жакінта, Коннор та Шеліпоф.
— Ми тут дечого надибали отче, — Монаґан розгорнув пакунок, який тримав у руці, і Саґара побачив половинку всохлої котлети, муміфіковану сосиску, кілька недогризків бустерного «хліба» та ще якийсь харч, який вже можна було сміливо називати «харчовими відходами».
— Він ховає їжу, — сказав Саґара. — Що тут дивовижного? Брат Фелікс сказав, що це минеться, коли він звикне, що їжі завжди вистачає. Трошки клопітно буде прибиратися, але це можна пережити.
— Я не про те, — брат Монаґан зробив заперечливого жеста вільною рукою. — У нас тут дещо інша проблема.
Він повернувся до хлопчика і спитав його:
— Хто це накоїв? Хто це сюди припхав?
— Ти, — спокійно сказав хлопчик.
— Я? — брат Монаґан тикнув себе пальцем в груди.
— Ти, — дитина постукала кулачком себе по животі. — Ти наробив.
— Отак, — Монаґан повернувся до Саґари, загорнув пакета та кинув його в утилізатор. — Розумієте, отче? Доки будемо чекати на остаточне розшифрування міських архівів — малеча думатиме, що його звуть «ти». Треба з цим щось робити, отче.
— Так, — погодився Саґара. — Ми його охрестимо, і зареєструємо у списках комуни. Якщо його ідентифікують — ну, буде просто зайвий рядок у документі.
— А як назвемо? — чорні очі Жакінти зблиснули натхненням.
— На честь Кінсбі, - запропонував Коннор. — Це ж він його перший знайшов. Тільки я не знаю, як звуть Кінсбі.
— Пітер, — підказав Шел.
— Чого це все одному Кінсбі? — образився Жакінта. — Ми всі там були.
— Жакі, ми ж не можемо кликати хлопчину Пітер-Франшику-Максім-Естебан-Саґара-Ґван… хто там ще з вами був, отче?
— Хто б ні був, — посміхнувся Саґара. — Але таки справді не можемо.
А Коннор навіть не подумав, Що Саґара та Ґван — це прізвища… Священик подивився на хлопчика: Монаґан посадив його на свій верстат, і малий почав крутити в руках випатраний шолом з кідо. Потім насунув на голову по самі плечі, покліпав синіми очиськами на сохеїв, притиснув до флексигласу пальчик і став роздивлятися, мабуть, як біліє та сплющується «подушечка». Скинув шолом, просунув всередину руку і заходився обмацувати флексиглас з іншого боку. Звів очі на Шеліпофа та здивовано спитав:
— Вода?
Той похитав головою.
— Флек-си-глас.
Але хлопець не став повторювати. Саґара давно примітив: якщо нове слово для нього заскладне — він краще промовчить, ніж скаже неправильно.
— Я пропоную назвати його на честь корабля, — сказав Коннор.
— Левом? — Жакінті явно сподобалася ідея.
— Краще Леонідом, — зауважив Шеліпоф. — Це означає «син лева».
— Ні. Повна назва корабля — «Ричард Лев’яче Серце». Ричардом.
— На прізвище «Другий», — посміхнувся Шел.
— Перший, як на то пішло, — втрутився Саґара. — Але в мене інша пропозиція. Дамо прізвище на честь планети: Суна.
— То ж просто «пісок», — трохи розгублено сказав Монаґан. — Чому не «Сунаґіші»?
— Тому що ця назва у найближчі десять років буде волати до кожного про помсту. Я ворогові не побажаю мати таке прізвище.
— Так, «Суна» краще, — підтримав Шел. — Тільки… хіба можна хрестити двічі?
— Можна під умовою, — сказав Саґара. — Так зазвичай роблять, коли невідомо, чи була людина охрещена чинним образом. Якщо була, дійсним буде перше хрещення, якщо ні — друге.
— У мене так хрестили одного знайомого священика, — сказав Жакінта. — Коли він поступав до семінарії, виявилося, що на хрестинах і родичі перепилися, і священик був… веселий. Ніхто не пам’ятає, як все було, а запис у реєстрі піп зробити забув. Хлопця треба висвячувати — а як його висвятиш, коли невідомо, чи він хрещений?
— Отче, а що буде потім? — сумно запитав брат Томіґан. — Ми що, так і полишимо його тут? Охрестимо, зареєструємо — і полишимо?
Наче у відповідь йому пролунали безладні звуки губної гармоніки — майбутній Ричард тепер частенько мучив інструмента.
— А що скажеш робити? — Саґара приховав погляд. — Загалом, тут збирають групу сиріт для відправки на Аркадію… Тож маємо поквапитися.
— Ви знаєте, як до нього тут ставляться, — гаряче заперечив брат Монаґан. — Його тут зацькують через людожера. А сиротинці скрізь однакові — навіщо його пхати на Аркадію? Ніхто його тут не любить. Ніхто не хоче його прийняти.
— Крім нас, — стиха підтримав Шел. — Отче, справді: ми подбаємо про нього не гірше, ніж чиновники Шезаарів.
— Навіть краще, — прогудів Жакінта.
— Хлопці, ви почманіли? — Саґара потер скроні пальцями. — Я теж… теж полюбив його, але ж… ми не можемо думати лише про себе! Він же… не кіт і не папужка! Нас у будь-яку мить можуть відкликати на фронт — і що там робити з дитиною? А якщо корабель загине?
— Ми його полишимо на шінден-пості, - благально сказав Коннор. — А там буде оказія — і його переправлять кудись у імперський домен. Знайдуть усиновителів. Отче, та подивіться навкруги — всім до нього байдуже! Його навіть ніхто не шукав!
Це була правда. Але була й інша правда:
— Існує Статут Шіндену, — безпорадно сказав він. — Ми не можемо брати на борт нікого, хто не є членом Шіндену — за винятком обставин… виняткових…
— Так вони від початку виняткові, - зауважив Шеліпоф. — Ми взяли на борт сестер, ми брали на борт хворих жінок з Мінато, Марію Янаґі он, відпустили тільки позавчора — то чого ми не можемо взяти на борт хлопчика?
Хлопчик тим часом зістрибнув з верстата і діловито кудись почимчикував. Коли він одужав від дизентерії та почав ходити кораблем, всіх здивувало, як свійськи він одразу став поводитися. Наче завжди тут був. Ти натикався на нього в тренувальному залі — він повторював за братами вправи кемпо; в кухні — він допомагав братові Янгу викладати на лист бустерні хлібці; в каплиці — він міняв зображення святих на проекторі, водячи пальчиком по сенсорній панелі… І сама його присутність дещо змінила. Ніхто не зміг би описати це словами, але в «Леві» начебто з’явився добрий дух. Брат Томіґан вже двічі вибирався на океан разом з іншими, при денному світлі; Шел та Коннор припинили кепкувати з братів при кожній нагоді, та загалом наче посвітлішало. Брат Фелікс, психіатр, присланий з командорії, також це помітив — отже, Саґара не вигадував та не обманював себе…
— Коротше кажучи, — відрубав він, борючись з ваганнями. — Перш за все ми його охрестимо та зареєструємо. А втім — буде видно.
…І ось вони з хлопчиком, сидячи біля намету комуни на акуратних штабелях цегли, чекали мера та представника домініону, аби зробити існування малого Ричарда Суни, орієнтовно шести з половиною років, офіційним. Просто перед ними вчорашні в’язні, тобто поселенці, розбирали руїни, вишукуючи придатну для використання цеглу та складаючи її в штабелі. Непридатну скидали на вантажний модуль, і вивозили до північного берега — будівельне сміття скидали в океан, укріпляючи штучний острів.
— Не можна перестати дивитися на три речі: вогонь, воду та чужу роботу, — сказав Сео.
— Я гадаю, той… — Хаас засмутився. — Не всі тут можуть довго дивитися на вогонь.
— Еге ж, — кивнув центуріон — і знов запанувала мовчанка.
Раптом малий підвівся і сказав:
— Сестра.
Всі подивилися туди, куди він вказав пальчиком — справді, вулицею простувала до намету сестра Гелена.
Чоловіки підвелися їй назустріч. Після взаємних привітань сестра присіла на цеглу поруч із хлопчиком.
— Ну то що? — спитала вона, — вирішили його таки зареєструвати та забрати з собою?
— Так, — відповів Саґара, і раптом зрозумів, що це й було його рішення від початку, від позавчора: забрати хлопця.