Страница:
Попри пхенькання Дзвінки, ми зробили ранковий прорух, як і годиться істинним українцям. Купатися не наважувалися, бо ось-ось мав шурнути дощисько.
Із жарин учорашнього вогнища знову розвели багаття і поставили кипіти воду. На сніданок — гречана каша із залишками тушенини. І трохи хліба.
Так ми й поснідали: доїли засохлий на спеці хліб, розмочений у чаї, і лежали на капі, розглядаючи небо, випробовуючи його безмежне, як нам видавалося, терпіння. За кілька хвилин ми зібрали пожитки, скрутили спальники, спакували наплечники, взулися нарешті у “мертензи” і рушили додому.
Ми взялися на повні груди горланити ружних пісеньок на кшталт “Націоналіст, раз-два” чи “Лента за лентою”. Нарешті, коли нас поховали крони смерек, на жовту пилюку важко впали перші краплини дощу. Чорноволосий хлопчина, зодягнутий у сіру футболку без рукавів зі шнуровидлом коло шиї, тобто я, змерзлякувато потер руки. Бо й справді повіяло холодом. Його супутниця сказала, що злива тепла і дощівок можна не вдягати. Хлопчина наївно повірив, і вони весело зайшли у стіну дощу.
Дзвінка щось радісно пишала, я пробував перекрикувати грім, але старече дихання зливи дуже гучне. Рівне шипіння змій дощу...
Люра промочила нас до нитки. Тоненька біла майка Дзвінки щільно пристала до тіла, і контури грудей стали видними з топографічною чіткістю. Її чорне волосся прилипло до голови, від чого вуха стали особливо помітні — це створювало приємне враження малої дитини.
Я сказав їй про прилиплу до грудей майку, але Дзвінка тільки безтурботно розсміялась і цьмокнула мене в губи.
— До Вовчисьок я ше підсохну! — прокричала вона, змагаючись зі зливою і струшуючи з лиця велетенські краплини.
“Сумнівно, щоби дощ перестав до того часу”, — подумалось мені. Та це було достоту в стилі Дзвінки: вчинити щось таке, щоб дати великого ляпаса тим, хто обожнює всілякі Рамки Пристойності та Норми Поведінки, що личать благородній дівулі. Як, наприклад, зараз — пройтись у такому вигляді по якихось там Рачих Пуцьках.
Дощ не переставав валити, а, радше, навпаки, змінив темп із мокрого модерато на віваче, престо, а згодом на скажене, нестримне фуріозо. Злива змусила нас сховатися під дерева. Але гроза! Громова деміургова фуґа, сповнена озонової трансценденції — вона руйнувала примарний бар’єр у мозку, змушуючи кричати без причини, від одного лише ревіння прямовисних потоків та захоплення стихією.
Сіра стіна щільнішала й щільнішала, а ми кричали у набряклі небеса, тому що всі діти божевільні — це аксіома. Давали вихід тому, що звільнила у нас напружена енергія в повітрі.
Нарешті дощисько втих до такого собі млявого анданте, дозволяючи продовжувати мандрівку.
Дзвінка першою заговорила про нього.
— Михасю, що ти думаєш про Фєдю?
— Ти ж знаєш, шо я про нього думаю, — говорячи, я автоматично помацав губу, яку той розірвав мені взимку, на канікулах. Тоді я майже випадково попав Фєді в голову сніжкою, переплутавши з иньчим покидьком. Він дав мені в зуби кулаком із печаткою на пальці. Печатка варґу й розірвала. Всю зиму безперервно я втішав себе одним: добре, що не граю на тромбоні.
— Шось трапилось між ним і тобою, я правий?
Вона кивнула, вперто, але все ще нібито й ненароком уникаючи дивитись в моєму керунку. Спитати її, що саме? Раз почала, хай сама й розказує.
Все-таки я не втримався:
— Ну, то шо було?...
Дзвінка обмізковувала, мабуть, як мені то розповісти. Голосно зітхнула:
— Він хотів трахнути мене.
Я зашпортався за виступаючий корінь і повалився на землю. Вона допомогла піднятися.
— То було у квітні. Він і ше той Сєрий косий прогулювали на коридорі уроки. А я якраз вийшла до туалету. Був час перед самісіньким дзвінком. Вони обидвоє затягнули мене в хлопчачу парашу, Фєдя закрив мені рота і скрутив руки. Сєрий тримав за ноги, але він, певне, думав, шо Фєдя хоче мене тільки замацати... Вони — то, скоріше, Фєдя — вибрали вдалий момент: всі бігли в їдальню, ніхто б нічого в такому шумі й не почув... Коротше, Фєдя почав мене мацати і задирати ліфчик. А Сєрому наказав тримати мені рота. Той кастрат не знав, як розщети його... він задер ліфчик і витяг ножа, шоби розрізати. От тоді я перелякалася по-справжньому. Думала, приріже, ну... і виграє мене мертвою. І він справді почав різати, але не мене, а ліфчик і труси по боках. Я... я тільки встигла пожалкувати, шо не вдягнула сьогодні штанів. І Сєрий... він спочатку пересрав... але Фєдя здер труси, і в його очах вже було то саме, що й у Фєді. Він тільки задер мені плаття, і поки Фєдя скидав штани, дивився з відкритим ротом і весь трусився... і... хотів...
Раптом Дзвінка впала на коліна і голосно розревілася. Вона стукала кулаком по мокрій землі й плакала, аж захлинаючись.
Я швидко скинув наплечник і міцно притис її до себе. Вона плакала, заходячись, із тяжкими схлипуваннями, як плакала ще малою. Мабуть, тяжко соромилася своїх слів, вона ховала лице десь глибоко у сіру футболку з чорними мандалами-арабесками, мокру від зливи і солену від сліз. Я відчував її ніс, мокрі очі й щоки десь притуленими до шиї, і за кілька тих хвилин твердо упевнився, що коло мене справді скривджене дівча, яке ховається зі своїми слізьми мені під руку, в моїх обіймах, вдихаючи запах мого тіла, який, можливо, заспокоює її й дає почуття безпеки. На якусь мить мені теж дуже-дуже захотілося так виплакатись, щоби відчути чудесний душевний катарсис. Але зараз Дзвінка потребувала моєї крутизни, забувши на березі озера власну. Ми всі, з колючим Гладким Хіппі включно, — великі притворяки. Діти, що плачуть на руках одне в одного і просять нічого не казати іншим. Якби я в той момент утратив усю напускну холодність, хто б тоді приходив, аби втішити їх?
Крапельку пізніше, можливо, років через сімнадцять (чи сім хвиль — різниці я не відчув), Дзвінка замовкла, і, приємно зігріваючи, сопіла тихо мені в шию. Хоча від її тісних обіймів було трохи важко дихати, я немав нічого проти сидіти так до кінця наступного тисячоліття.
(Чесно кажучи, я й сам був трохи здивований собою, своєю КРУТИЗНОЮ. Це я НЕ ПЛАЧУ? Я, котрого років до дванадцяти дражнили плаксою і сюсюмайтком?)
Я підняв її лице і зцілував сльози зі щік та підборіддя. Від плачу очі стали великими й вогкими, а розширені зіниці нагадували чорні отвори в небі (коли я це казав? І чи казав?).
— Після того, шо ти взнав, ти перестанеш мене любити, та? — я стривожено зауважив, що Дзвінка знову готова розревітися. Вона приховувала сльози виключно від самої себе, бо, крім дощових хробаків, навряд чи хтось нас бачив.
Я нахилився до неї, тихенько промовив кілька слів їй на вухо і ніжно поцілував, немов розписуючись під щойно сказаним. Дзвінка сонцесяйно посміхнулася. Катартичний ураган зі шквальними вітрами минув.
Поки те дівча пару хвилин не наважувалося сказати бодай слово (бо відчувало, що може розплакатися знову), я перевів погляд на долоні, де вже кілька хвилин відчував незрозумілий пекучий біль. Дзвінка взяла мою витягнуту руку поглянути й собі. Десь посередині долоні зяяли чотири півмісяцевидні заглибинки, у які набігли масні вишневі горбики крові.
Дзвінка запитально глянула на мене.
— Я давно не стриг нігтів, — майже нічого цим не пояснивши, відповів їй. Цікаво, у який момент оповіді виникли ці ранки? Я намагався не пригадувати, що за емоції змусили мене стискувати кулаки в такий спосіб.
На небі (тому, що всередині Дзвінки, а не тому важкому) засяяло сонечко. Вона продовжила:
— Ну і Фєдя витяг вже свого прутня... Але мудаки є мудаками. Вони тримали мене, затуляли рота, обидвоє скакали довкола мене, як два кобелі... І забули, що хтось може зайти через двері... Зайшов Гладкий Хіппі. Знаєш, як він заходить? З таким закумареним виглядом, ніби нічого не бачить. Та тільки все він прекрасно бачить... і швидко доганяє, шо робиться. Спочатку Хіппі хотів змахатися, бо примітив Сєрого, а головне Фєдю. З ними в туалет ходити небезпечно: вони вже якось запихали його головою в парашу. Добре, що він зауважив мене... і зірване з грудей плаття. Він побачив, шо я гола, побачив порізані труси й ліфчик. Ну, і він побачив двох ослів із червоними членами. Сєрий, не повертаючись, замахнувся на нього і сказав шось типу: “Вали атсюда”, а Хіппі натомість завалив йому ногою по яйцях. Поки Сєрий скакав там і вив, Фєдя вже би й прутня свого сховав, але найсмішніше те, шо в нього все ще трималася ерекція, і прутень НАЗАД НЕ ЛІЗ! За той час, поки він маявся з матнею, Хіппі допоміг мені піднятися й розправив плаття, мені самій на той момент вже було всьо пофіґ. А Хіппі завалив такого ж, якщо не сильнішого, спіца й Фєді. І також у пах, по голій плоті. Ну, а потім він добре копнув обидвох по мордах...
Я чомусь пригадав, як Гладкий Хіппі заспіцував у голову “мертвого” Дюка.
— Я тоді втекла додому, нікому нічого не сказала. А ті козли на те, мабуть, і розраховували: шо ніхто нічого нікому не скаже. Бо так уже є. Не знаю, чому.
— А шо Гладкий Хіппі?
— Гладкий Хіппі? Він нікому би не сказав, навіть тобі ніколи б не зізнався. А його, між іншим, на другий день дуже, ДУЖЕ серйозно побили. Він не розказував тобі?
— Як лежав у Сколівській реанімації? Дуже... м-м-м... Дуже побіжно.
— Еге. Струс мозку, вибита із суглоба щелепа... По-моєму, зламані кілька ребер. І шось із яйцями — кіста після забою, чи шо... він не вдається в деталі. Але в пах його били точно. Для хлопців це справа честі — копати в яйця після того, як копнули тебе. Одним словом, темна історія. Акція, гадаю, відбувалася під патронатом Фєді. Можливо, Сєрий із пацанами тримали його, а Фєдя бив... я не знаю подробиць. Він усім казав, буцім його збила машина, і він нічого не пам’ятає.
— І хтось повірив?
— Та. Наша керівничка. Усі в школі знали, чиїх то рук справа — Фєді з десятого класу. Фєдю знають усі. І бояться також усі. В тому числі дівчата. Ніхто тільки не доганяв, з якої то радості Хіппі спрали на квасне ябко. І знаєш, що було найнеприємніше? Що, коли Хіппі знову став ходити до школи, всі забігали подивитися на нього... але тільки щоби посміятись. Мовляв, так дебілові такому й треба. Мовляв, не було б за шо, ніхто би його не трогав... НЕ ТРОГАВ, бля! Всі просто бояться Фєді, жахливо бояться.
Я, трохи помовчавши, промовив:
— Хіппі дуже крутий чувак.
— Та... Але то розуміємо тільки ми з тобою.
Під тужливим, як зубний біль, дощем, ми йшли і йшли. Дзвінка міцно трималася моєї руки, шукаючи опори — фізичної й духовної. Та я зовсім і не хотів її відпускати. Я хотів бродити з нею, тримаючись за руки, по цілих Карпатах, поки не вийдемо десь у Братиславі чи Трансильванії, або поки якийсь добрий дідок-щезник не перетворить нас на вічних Карпатських Блукачів.
— Я хочу вбити його, — тихо промовила Дзвінка.
Я спокійно подивився в її великі очі. Сподіваюся, вона не відчула, як щось порвалось у мені всередині. Їдкий страх плюснувся на шлунок.
— Я не знаю як, але я то зроблю. Думаю, Гладкий Хіппі мені допоможе. І я хочу, щоби ти мені допоміг також. Ти з нас усіх один зміг би зробити щось подібне.
Я подумав, чи дійсно стане мені яєць зробити ЩОСЬ ПОДІБНЕ. Ні-ні, я нікого не збираюся мордувати, а тільки... тільки обдумую імовірність подібного.
Справа була ось у чому: я втомився ховатися на дачі. Мені набридло ходити за продуктами на базар до того, як прокинеться Фєдя лишень тому, що боявся зустрітися з ним і зайвий раз дістати по писку. Вставати треба дуж-же раненько. А, крім того, не забувайте — мене чекає розправа за смерть його улюбленця-пса. Я пригадав розбиту губу, пригадав зламане ребро — зламане не ким іншим, як Фєдьою. Він зламав його, копнувши сильніше, ніж збирався, а може в останню мить передумав послаблювати удар (мовляв, для такого покидька, як я, зійде й так). А може копнув сильніше, ніж збирався, НАВМИСНЕ.
Я пригадав, як уперше приїхав у Мідні Буки самостійно — у славнозвісних подертих на ніц джинсах і з довгим волоссям, що стирчало на всі боки, наче там чорти копійку шукали. Вони — ПАЦАНИ — а з ними й Фєдя-заваділа стовкли мене швидше, ніж я встиг дойти до дачі. Пригадав, як мене мало не втопили у глибокому місці на річці, куди свого часу я ще неналякано ходив купатися. Гадав-бо, що річка — то святе, на річці не б’ються. Пацани почали копати мене по пальцях, коли я спробував видряпатися на міст... А потім у воду пірнув сам Фєдя. Не рахуючи штучного озера при ріці, остання є плиткою. Фєдя підкрався по воді, звалив мене з ніг і сів на мене верхи, коли я випірнув на мілководді. Важка туша на два роки старшого Фєді притисла мене до каменюк. Пригадується, я наковтався води і втратив свідомість. Просто чорні мушки перед очима переросли у ніч, а в голові щось загуло.
ТОДІ мене відкачали.
Але ніхто ж не дає ґарантій, що не буде НАСТУПНОГО РАЗУ, правда ж? І хто заприсягнеться, що мене відкачають знову?
Ніхто.
А найбільшу лють я став відчувати тепер, коли взнав, чим він пов’язаний із Дзвінкою.
Так, друзі та приятелі: як з’ясувалось, я й справді зовсім не проти вбити ту суку (уявно, звісно ж, тільки уявно. Пам’ятаємо: це тільки підліткова ненависть). Просто я надто добрий для такого.
— Ти допоможеш мені? — спитала вона без усіляких жіночих штучок. Голосом, який не обіцяв ані гір ізмарагдових, ані сотень незабутніх ночей у стилі “східних солодощів”. Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.”
Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...
— Нема питань, кицю.
І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову -просто так, для насолоди.
Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.
Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір — прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.
Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.
Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.
У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.
У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.
Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок — на мене, очі старих еротоманів-дідусів — на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.
Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.
Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік. Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак — очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.
Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.
Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.
Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Маґдебузського права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швеньдяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швеньдялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся й сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішання, бо ті ж сибіряки трималися за руки, а в малої хвойди — так-так — всі цицьки видні??!
Мені кортіло побігти назад і прокричати на вухо найласішому до інтимних щеґулів дідусеві, що так, курча, ми злягли разом, перепихнулися, переспали, трахнулись, перепробували все, що тільки підказували нам наша хвороблива уява та ілюстроване видання “Кама-Сутри” у суперобкладинці з кольоровим додатком для гомосексуалів! Так, перепробували все, з оральним, анальним, гіпер-вагінальним та псевдо-уретральним сексом включно! Любились у всіх позах, лишень доступних людському розумінню, починаючи класичною і “наїзниця”, і завершуючи позами “Кельтський дракон” та “Радість капуцина”, яка вимагає спеціальної багатоденної підготовки, тому що непідготовлені партнери вмирають у титанічних муках оргазму на тридцять першій секунді любощів у цій, довгий час забороненій ООН та ЮНЕСКО, позиції. Га, що скажете на таке, дідуню? Задоволені? Гадаю, Ваші посинілі губи означають “ТАК”.
Я провів Дзвінку до її хати, і батьки були настільки люб’язні, що навіть запропонували переночувати під їхнім дружнім кровом. Ні, хоч і вельми вдячний за пропозишн, мем. Точніш пані. Хоч і не відмовлюсь від невеличкої перекуски, бо вдома, як то мовлять, і церковна миша не мала би що з’їсти.
Поки тривало велике жертя, Дзвінці напустили воду покупатися. Мені було мило запропоновано зачекати на їхню ясочку, по чому цілою сім’єю з’їсти пишний десерт. Хоч я вже й нажерся картопляного п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.
На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт. Чи не матимете за зле, пане Михайле, якщо ми трішки проглянемо вісті? Ні-ні, що ви, почувайтесь, як у себе вдома, тобто, уявля-гайте собі, шо мене-ге тут нема-га-а... Я й сам гляну краєчком ока, чи далеко ше падати купо-гону... Шось позіхаю сильно... ви дайте голосніше, а я прикрию очі й буду уважно слухати... і ше, може, спру тако на Вас голову... о, власне так... Вас не тисне, нє?... шось я розпозіхався...
Дзвінка заснула у ванні.
Розказують, через десять хвилин після відключки я раптово поцікавився в пана Юрця, що, на його думку, зараз уявляє собі один відвислогубий фацет зі села Гицлі. На моє щастя, я знову замовк, залишивши пана Юрця без відповіди. А потім я встав (хоч і не пам’ятаю того), ґречно подякував за справді пишний десерт (хоч так і не скуштував його) і, передавши вітання пані Вірі й молодій панні Квіті, забувши в Олельків свій наплечник, сканав додому.
Потім влігся на канапу й дочитував “Zagіade domu Usherуw” Едґара Аляна По.
По обіді прийшла Дзвінка з моїм “єрмаком” і сказала, що я запрошений на препишний десерт від пані Віри. Аби заінтриґувати ще більше, натякнула, що подаватимуть ябка-папирівки.
Цього було достатньо. Весь дощливий післяобідень я провів у родинному колі Олельків.
Розділ 5.
Сьогодні під обід, коли дощик перестав блідо цяпати, я вийшов на ринок трохи притоваритись: збагатити свій раціон чи то парою огірків, чи, може, горням гороху на зупу, чи ще якоюсь яриною. Майже дійшовши до ринку, я почав задоволено насвистувати. Чому б і ні? Приємна прохолода, смак учорашніх трускавок зі збитими вершками на губах, прохолода у голові та яскраві спогади про Дзвінчине тіло... чорт забирай, я вже чоловік!
Думаючи про ці дрібні речі, я геть чисто забув про існування громадянина Ф., котрий вже кілька днів виношував по стосунку до мене карні заміри фізичної розправи.
Про існування Фєді та іже з ним я пригадав дуже несподівано, раптово схопившись за місце вище вуха, де, здавалось, ужалив шершень. Від мого черепка відскочив камінь. Голова стала неприємно теплою і зрадницьки загула. Помацавши зранене місце, я побачив на пальцях кров.
— Ну шо, сука? Вот ти й попався, — почулося метрів за п’ять від мене. Щось в’язке розлилося всередині. Забувши про пекучий біль, я озирнувся й кинувся тікати.
Позаду мене рвануло відразу троє — Фєдя, косий Сєрий і третій покидьок, Вася. Я рвонув через засіяний травою скверик, оминаючи дерева та слизькаючись на мокрому ґрунті. Я панічно озирався через плече, але ті мудаки швидкості не скидали. Вискочивши на хідник, я зовсім не побачив Ігорича, якого поставили саме на таку оказію. На повному ходу я звалив рахітозного Ігорича з ніг, покотившись при цьому по мокрому асфальту. Тут же зірвався на прямі й погнав далі. Пси позаду мене тріумфуюче вигукували, насилу переводячи дух: “Тобі пізда, поц!”. Я навіть устигав подивуватися (вже вкотре!), як мало перехожих на вулиці. Навіть свідків не буде.
Здавалось, я втягував носом не різке гірське повітря, а розпечені вихлопні гази. Ноги — стегна й стопи — рухались у полум’ї, а печінка вже вила, немов сирена. Тиха паніка: куди тепер бігти? Де від них сховатися?
Пси трохи відстали, але тільки трішечки. Я з безнадією зрозумів: до дачі не добігти. Залишався Гіацинтовий Дім. Краще бомжі, аніж Фєдя і всі, всі, всі.
Я оббігбв інтернат довкола. І серце моє защеміло, коли краєм ока побачив ЇХ, рятівні ДВЕРІ, навхрест забиті грубими дошками.
Голос Фєді надривався десь позаду:
— Зара’ ми його хапнем! Він не зможе залізти!
Та саме в цю мить я побачив одну віконницю без рам. Попередні вікна були порозбивані, або ж наглухо забиті. Та навіть якби у мене був час протискуватись крізь вузькі рами, я б напевне прирізав себе зубами скла, що розбито стирчали з вікон.
На крайній швидкості я застрибнув у вікно, протягом якоїсь миті тримався ще на ногах, а далі за інерцією покотився по підлозі кімнати й уперіщився спиною в стіну.
Голоси. Біжи далі.
Із жарин учорашнього вогнища знову розвели багаття і поставили кипіти воду. На сніданок — гречана каша із залишками тушенини. І трохи хліба.
Так ми й поснідали: доїли засохлий на спеці хліб, розмочений у чаї, і лежали на капі, розглядаючи небо, випробовуючи його безмежне, як нам видавалося, терпіння. За кілька хвилин ми зібрали пожитки, скрутили спальники, спакували наплечники, взулися нарешті у “мертензи” і рушили додому.
3.
Над головою знову почав ревіти й вибухати грім.Ми взялися на повні груди горланити ружних пісеньок на кшталт “Націоналіст, раз-два” чи “Лента за лентою”. Нарешті, коли нас поховали крони смерек, на жовту пилюку важко впали перші краплини дощу. Чорноволосий хлопчина, зодягнутий у сіру футболку без рукавів зі шнуровидлом коло шиї, тобто я, змерзлякувато потер руки. Бо й справді повіяло холодом. Його супутниця сказала, що злива тепла і дощівок можна не вдягати. Хлопчина наївно повірив, і вони весело зайшли у стіну дощу.
Дзвінка щось радісно пишала, я пробував перекрикувати грім, але старече дихання зливи дуже гучне. Рівне шипіння змій дощу...
Люра промочила нас до нитки. Тоненька біла майка Дзвінки щільно пристала до тіла, і контури грудей стали видними з топографічною чіткістю. Її чорне волосся прилипло до голови, від чого вуха стали особливо помітні — це створювало приємне враження малої дитини.
Я сказав їй про прилиплу до грудей майку, але Дзвінка тільки безтурботно розсміялась і цьмокнула мене в губи.
— До Вовчисьок я ше підсохну! — прокричала вона, змагаючись зі зливою і струшуючи з лиця велетенські краплини.
“Сумнівно, щоби дощ перестав до того часу”, — подумалось мені. Та це було достоту в стилі Дзвінки: вчинити щось таке, щоб дати великого ляпаса тим, хто обожнює всілякі Рамки Пристойності та Норми Поведінки, що личать благородній дівулі. Як, наприклад, зараз — пройтись у такому вигляді по якихось там Рачих Пуцьках.
Дощ не переставав валити, а, радше, навпаки, змінив темп із мокрого модерато на віваче, престо, а згодом на скажене, нестримне фуріозо. Злива змусила нас сховатися під дерева. Але гроза! Громова деміургова фуґа, сповнена озонової трансценденції — вона руйнувала примарний бар’єр у мозку, змушуючи кричати без причини, від одного лише ревіння прямовисних потоків та захоплення стихією.
Сіра стіна щільнішала й щільнішала, а ми кричали у набряклі небеса, тому що всі діти божевільні — це аксіома. Давали вихід тому, що звільнила у нас напружена енергія в повітрі.
Нарешті дощисько втих до такого собі млявого анданте, дозволяючи продовжувати мандрівку.
4.
Практично не відчувши похолодання, ми прямували крізь паруючий ліс. Знову почалися похідні байки, з якими набагато легше терпіти на собі безперервні удари дощу. Тепер нам треба йти лишень донизу, що незмірно полегшувало наше завдання. Доріжками збігали брудні селеві потоки.Дзвінка першою заговорила про нього.
— Михасю, що ти думаєш про Фєдю?
— Ти ж знаєш, шо я про нього думаю, — говорячи, я автоматично помацав губу, яку той розірвав мені взимку, на канікулах. Тоді я майже випадково попав Фєді в голову сніжкою, переплутавши з иньчим покидьком. Він дав мені в зуби кулаком із печаткою на пальці. Печатка варґу й розірвала. Всю зиму безперервно я втішав себе одним: добре, що не граю на тромбоні.
— Шось трапилось між ним і тобою, я правий?
Вона кивнула, вперто, але все ще нібито й ненароком уникаючи дивитись в моєму керунку. Спитати її, що саме? Раз почала, хай сама й розказує.
Все-таки я не втримався:
— Ну, то шо було?...
Дзвінка обмізковувала, мабуть, як мені то розповісти. Голосно зітхнула:
— Він хотів трахнути мене.
Я зашпортався за виступаючий корінь і повалився на землю. Вона допомогла піднятися.
— То було у квітні. Він і ше той Сєрий косий прогулювали на коридорі уроки. А я якраз вийшла до туалету. Був час перед самісіньким дзвінком. Вони обидвоє затягнули мене в хлопчачу парашу, Фєдя закрив мені рота і скрутив руки. Сєрий тримав за ноги, але він, певне, думав, шо Фєдя хоче мене тільки замацати... Вони — то, скоріше, Фєдя — вибрали вдалий момент: всі бігли в їдальню, ніхто б нічого в такому шумі й не почув... Коротше, Фєдя почав мене мацати і задирати ліфчик. А Сєрому наказав тримати мені рота. Той кастрат не знав, як розщети його... він задер ліфчик і витяг ножа, шоби розрізати. От тоді я перелякалася по-справжньому. Думала, приріже, ну... і виграє мене мертвою. І він справді почав різати, але не мене, а ліфчик і труси по боках. Я... я тільки встигла пожалкувати, шо не вдягнула сьогодні штанів. І Сєрий... він спочатку пересрав... але Фєдя здер труси, і в його очах вже було то саме, що й у Фєді. Він тільки задер мені плаття, і поки Фєдя скидав штани, дивився з відкритим ротом і весь трусився... і... хотів...
Раптом Дзвінка впала на коліна і голосно розревілася. Вона стукала кулаком по мокрій землі й плакала, аж захлинаючись.
Я швидко скинув наплечник і міцно притис її до себе. Вона плакала, заходячись, із тяжкими схлипуваннями, як плакала ще малою. Мабуть, тяжко соромилася своїх слів, вона ховала лице десь глибоко у сіру футболку з чорними мандалами-арабесками, мокру від зливи і солену від сліз. Я відчував її ніс, мокрі очі й щоки десь притуленими до шиї, і за кілька тих хвилин твердо упевнився, що коло мене справді скривджене дівча, яке ховається зі своїми слізьми мені під руку, в моїх обіймах, вдихаючи запах мого тіла, який, можливо, заспокоює її й дає почуття безпеки. На якусь мить мені теж дуже-дуже захотілося так виплакатись, щоби відчути чудесний душевний катарсис. Але зараз Дзвінка потребувала моєї крутизни, забувши на березі озера власну. Ми всі, з колючим Гладким Хіппі включно, — великі притворяки. Діти, що плачуть на руках одне в одного і просять нічого не казати іншим. Якби я в той момент утратив усю напускну холодність, хто б тоді приходив, аби втішити їх?
Крапельку пізніше, можливо, років через сімнадцять (чи сім хвиль — різниці я не відчув), Дзвінка замовкла, і, приємно зігріваючи, сопіла тихо мені в шию. Хоча від її тісних обіймів було трохи важко дихати, я немав нічого проти сидіти так до кінця наступного тисячоліття.
(Чесно кажучи, я й сам був трохи здивований собою, своєю КРУТИЗНОЮ. Це я НЕ ПЛАЧУ? Я, котрого років до дванадцяти дражнили плаксою і сюсюмайтком?)
Я підняв її лице і зцілував сльози зі щік та підборіддя. Від плачу очі стали великими й вогкими, а розширені зіниці нагадували чорні отвори в небі (коли я це казав? І чи казав?).
— Після того, шо ти взнав, ти перестанеш мене любити, та? — я стривожено зауважив, що Дзвінка знову готова розревітися. Вона приховувала сльози виключно від самої себе, бо, крім дощових хробаків, навряд чи хтось нас бачив.
Я нахилився до неї, тихенько промовив кілька слів їй на вухо і ніжно поцілував, немов розписуючись під щойно сказаним. Дзвінка сонцесяйно посміхнулася. Катартичний ураган зі шквальними вітрами минув.
Поки те дівча пару хвилин не наважувалося сказати бодай слово (бо відчувало, що може розплакатися знову), я перевів погляд на долоні, де вже кілька хвилин відчував незрозумілий пекучий біль. Дзвінка взяла мою витягнуту руку поглянути й собі. Десь посередині долоні зяяли чотири півмісяцевидні заглибинки, у які набігли масні вишневі горбики крові.
Дзвінка запитально глянула на мене.
— Я давно не стриг нігтів, — майже нічого цим не пояснивши, відповів їй. Цікаво, у який момент оповіді виникли ці ранки? Я намагався не пригадувати, що за емоції змусили мене стискувати кулаки в такий спосіб.
На небі (тому, що всередині Дзвінки, а не тому важкому) засяяло сонечко. Вона продовжила:
— Ну і Фєдя витяг вже свого прутня... Але мудаки є мудаками. Вони тримали мене, затуляли рота, обидвоє скакали довкола мене, як два кобелі... І забули, що хтось може зайти через двері... Зайшов Гладкий Хіппі. Знаєш, як він заходить? З таким закумареним виглядом, ніби нічого не бачить. Та тільки все він прекрасно бачить... і швидко доганяє, шо робиться. Спочатку Хіппі хотів змахатися, бо примітив Сєрого, а головне Фєдю. З ними в туалет ходити небезпечно: вони вже якось запихали його головою в парашу. Добре, що він зауважив мене... і зірване з грудей плаття. Він побачив, шо я гола, побачив порізані труси й ліфчик. Ну, і він побачив двох ослів із червоними членами. Сєрий, не повертаючись, замахнувся на нього і сказав шось типу: “Вали атсюда”, а Хіппі натомість завалив йому ногою по яйцях. Поки Сєрий скакав там і вив, Фєдя вже би й прутня свого сховав, але найсмішніше те, шо в нього все ще трималася ерекція, і прутень НАЗАД НЕ ЛІЗ! За той час, поки він маявся з матнею, Хіппі допоміг мені піднятися й розправив плаття, мені самій на той момент вже було всьо пофіґ. А Хіппі завалив такого ж, якщо не сильнішого, спіца й Фєді. І також у пах, по голій плоті. Ну, а потім він добре копнув обидвох по мордах...
Я чомусь пригадав, як Гладкий Хіппі заспіцував у голову “мертвого” Дюка.
— Я тоді втекла додому, нікому нічого не сказала. А ті козли на те, мабуть, і розраховували: шо ніхто нічого нікому не скаже. Бо так уже є. Не знаю, чому.
— А шо Гладкий Хіппі?
— Гладкий Хіппі? Він нікому би не сказав, навіть тобі ніколи б не зізнався. А його, між іншим, на другий день дуже, ДУЖЕ серйозно побили. Він не розказував тобі?
— Як лежав у Сколівській реанімації? Дуже... м-м-м... Дуже побіжно.
— Еге. Струс мозку, вибита із суглоба щелепа... По-моєму, зламані кілька ребер. І шось із яйцями — кіста після забою, чи шо... він не вдається в деталі. Але в пах його били точно. Для хлопців це справа честі — копати в яйця після того, як копнули тебе. Одним словом, темна історія. Акція, гадаю, відбувалася під патронатом Фєді. Можливо, Сєрий із пацанами тримали його, а Фєдя бив... я не знаю подробиць. Він усім казав, буцім його збила машина, і він нічого не пам’ятає.
— І хтось повірив?
— Та. Наша керівничка. Усі в школі знали, чиїх то рук справа — Фєді з десятого класу. Фєдю знають усі. І бояться також усі. В тому числі дівчата. Ніхто тільки не доганяв, з якої то радості Хіппі спрали на квасне ябко. І знаєш, що було найнеприємніше? Що, коли Хіппі знову став ходити до школи, всі забігали подивитися на нього... але тільки щоби посміятись. Мовляв, так дебілові такому й треба. Мовляв, не було б за шо, ніхто би його не трогав... НЕ ТРОГАВ, бля! Всі просто бояться Фєді, жахливо бояться.
Я, трохи помовчавши, промовив:
— Хіппі дуже крутий чувак.
— Та... Але то розуміємо тільки ми з тобою.
Під тужливим, як зубний біль, дощем, ми йшли і йшли. Дзвінка міцно трималася моєї руки, шукаючи опори — фізичної й духовної. Та я зовсім і не хотів її відпускати. Я хотів бродити з нею, тримаючись за руки, по цілих Карпатах, поки не вийдемо десь у Братиславі чи Трансильванії, або поки якийсь добрий дідок-щезник не перетворить нас на вічних Карпатських Блукачів.
— Я хочу вбити його, — тихо промовила Дзвінка.
Я спокійно подивився в її великі очі. Сподіваюся, вона не відчула, як щось порвалось у мені всередині. Їдкий страх плюснувся на шлунок.
— Я не знаю як, але я то зроблю. Думаю, Гладкий Хіппі мені допоможе. І я хочу, щоби ти мені допоміг також. Ти з нас усіх один зміг би зробити щось подібне.
Я подумав, чи дійсно стане мені яєць зробити ЩОСЬ ПОДІБНЕ. Ні-ні, я нікого не збираюся мордувати, а тільки... тільки обдумую імовірність подібного.
Справа була ось у чому: я втомився ховатися на дачі. Мені набридло ходити за продуктами на базар до того, як прокинеться Фєдя лишень тому, що боявся зустрітися з ним і зайвий раз дістати по писку. Вставати треба дуж-же раненько. А, крім того, не забувайте — мене чекає розправа за смерть його улюбленця-пса. Я пригадав розбиту губу, пригадав зламане ребро — зламане не ким іншим, як Фєдьою. Він зламав його, копнувши сильніше, ніж збирався, а може в останню мить передумав послаблювати удар (мовляв, для такого покидька, як я, зійде й так). А може копнув сильніше, ніж збирався, НАВМИСНЕ.
Я пригадав, як уперше приїхав у Мідні Буки самостійно — у славнозвісних подертих на ніц джинсах і з довгим волоссям, що стирчало на всі боки, наче там чорти копійку шукали. Вони — ПАЦАНИ — а з ними й Фєдя-заваділа стовкли мене швидше, ніж я встиг дойти до дачі. Пригадав, як мене мало не втопили у глибокому місці на річці, куди свого часу я ще неналякано ходив купатися. Гадав-бо, що річка — то святе, на річці не б’ються. Пацани почали копати мене по пальцях, коли я спробував видряпатися на міст... А потім у воду пірнув сам Фєдя. Не рахуючи штучного озера при ріці, остання є плиткою. Фєдя підкрався по воді, звалив мене з ніг і сів на мене верхи, коли я випірнув на мілководді. Важка туша на два роки старшого Фєді притисла мене до каменюк. Пригадується, я наковтався води і втратив свідомість. Просто чорні мушки перед очима переросли у ніч, а в голові щось загуло.
ТОДІ мене відкачали.
Але ніхто ж не дає ґарантій, що не буде НАСТУПНОГО РАЗУ, правда ж? І хто заприсягнеться, що мене відкачають знову?
Ніхто.
А найбільшу лють я став відчувати тепер, коли взнав, чим він пов’язаний із Дзвінкою.
Так, друзі та приятелі: як з’ясувалось, я й справді зовсім не проти вбити ту суку (уявно, звісно ж, тільки уявно. Пам’ятаємо: це тільки підліткова ненависть). Просто я надто добрий для такого.
— Ти допоможеш мені? — спитала вона без усіляких жіночих штучок. Голосом, який не обіцяв ані гір ізмарагдових, ані сотень незабутніх ночей у стилі “східних солодощів”. Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.”
Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...
— Нема питань, кицю.
І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову -просто так, для насолоди.
Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.
5.
Ми зрозуміли, що заблукали. Точніше не заблукали, а пішли не тією дорогою. Дзвінка запевнила, що майже знає, як звідси вийти.Все ще будучи високо над рівнем моря, ми вийшли на плато поміж двох гір — прямому, як поверхня парти, посіченому потічками, заваленому грудами грубої гірської породи, нанесеними бурею стовбурами дерев зарослиму чагарником і травами. Плато було зразком тієї невловимої блискучої краси дикої природи, котра, при перенесенні на полотно, неуникно перетворюється на кіч.
Дощик занудно моросив, та нам було однаково. Ми човгали розкислими землями, натрапляли на розлиті струмки, що несподівано для себе стали ріками, переходили по камінню на інший берег. Якось я навіть геройськи переніс Дзвінку на руках, попередньо закинувши на протилежний берег наплечники та взувачку. І все це було справжнім кайфом.
Затим дощ і зовсім перестав, ми зупинилися відпочити, попити з випадкових джерел мінеральної води, що пахла спермою. Перекушували всілякими ляґумінками, що не дозволила нам з’їсти Дзвінка вчора, як-от: покришені домашні струдлі з горіхами та вишнями-морелями; не менш домашнє печиво, подрібнене на кульочок крихт; засохлі, кількамісячної давності пряники, які мама вже хотіла викидати, але які вчасно побачила (і врятувала) Дзвінка. Пряники засохли настільки, що не те, що не кришились, а ледве розмокали у воді.
У повній несподіванці, все ще мокрі, ми вийшли на Гицлі, те пам’ятне село, де зустріли надзвичайно милих бабусь.
У селі панувала преґлобальна тиша. Здавалося, можна розчути вечірній випуск “Голосу Америки” з радіоприймача десь у Вовчиськах. Лиш раз на чверть години починав брехати котрийсь із собак, але, не знаходячи підтримки, затихав. Вся геронтократична еліта села сиділа на лавках біля фірток на подвір’я.
Тільки-но ми, тримаючись за руки, з’явилися на теренах Гицлів, як геть усі очі були спрямовані на нас. Точніше очі жінок — на мене, очі старих еротоманів-дідусів — на груди Дзвінки, що прекрасно просвічували крізь намоклу тканину майки.
Мені свербіло озирнутися назад, глянути, чи хрестяться вони нишком у нас за спинами, відганяючи вроки.
Я зауважив одного хлопця, трохи старшого за мене, який стояв на городі, широко розставивши ноги та стискаючи руками мотику. У нього були каламутний погляд, вічно відкритий рот і відвисла нижня губа. Хлопець не міг відірвати очей від прекрасної картини Дзвінчиних перс. Його голова поверталась услід за нами, щоб не втратити жодної секунди такого атракціону. Старша жінка, котра полола поруч, дала йому по голові й щось істиха промовила, киваючи підборіддям у наш бік. Дзвінка широко їм посміхнулась і злегка вдарила однією рукою по згину в лікті іншої, високо підіймаючи цей воїстину інтернаціональний знак — очевидно, щоби посилити усю його недвозначність.
Хлопець із відвислою губою, незважаючи на все частіші плескачі матері, здивовано глипнув, але погляду відірвати не зміг. Впевнений на всі сто, що знаю, які фантазії буде він сьогодні уявляти, закриваючись в кльозеті надворі. Лиш невідомо, коли він туди піде: ввечері, коли мама дивитимуться новини, чи зараз, поки свіжі вражіння, а плоть повстала у бунті.
Дзвінка, швидше за все, почула мої думки, або ж подумала про те саме, тому що голосно розреготалась. Я глянув через плече на відвислогубого: той все ще дивився нам услід, несвідомо водячи рукою вгору-вниз по держаку мотики. А позаду вже здіймався гомін: баби й діди почали гарячкову дискусію.
Розглядатимуться, гадаю, найрізноманітніші питання. Куди котиться наша молодь? Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті бахори-халамидники-ворохобники, що безсоромно йшли, ТРИМАЮЧИСЬ ЗА РУКИ? Чи подати клопотання в Кабінет Міністрів про надання селу Маґдебузського права, щоби заборонити ТАКІЙ молоді швеньдяти туди-сюди без діла? А може без усіляких там прав узяти та й обгородити ціле село тином, щоб не швеньдялися всякі (ТАКІ особливо)? Чи стоять вони на тропі, що веде до криміналу? Чи плаче за ними буцегарня? чи Сибір? чи Соловки? А якщо плаче, то хто сильніше: буцегарня, Сибір чи Соловки? Чи рідні вони, бо, хулєра, в обидвох чорне волосся й сині очі? Ага, а раз рідні, то чи не відбулося, бува, блюзнірське гріховне кровозмішання, бо ті ж сибіряки трималися за руки, а в малої хвойди — так-так — всі цицьки видні??!
Мені кортіло побігти назад і прокричати на вухо найласішому до інтимних щеґулів дідусеві, що так, курча, ми злягли разом, перепихнулися, переспали, трахнулись, перепробували все, що тільки підказували нам наша хвороблива уява та ілюстроване видання “Кама-Сутри” у суперобкладинці з кольоровим додатком для гомосексуалів! Так, перепробували все, з оральним, анальним, гіпер-вагінальним та псевдо-уретральним сексом включно! Любились у всіх позах, лишень доступних людському розумінню, починаючи класичною і “наїзниця”, і завершуючи позами “Кельтський дракон” та “Радість капуцина”, яка вимагає спеціальної багатоденної підготовки, тому що непідготовлені партнери вмирають у титанічних муках оргазму на тридцять першій секунді любощів у цій, довгий час забороненій ООН та ЮНЕСКО, позиції. Га, що скажете на таке, дідуню? Задоволені? Гадаю, Ваші посинілі губи означають “ТАК”.
6.
По багатих на незвичні вражіння Гицлях знову заморосив дощик. Але до наших домівок залишалось якихось п’ятдесят хвилин ходу. Ледве тягнучи ноги, надвечір ми поверталися додому. Була древня вичерпуюча втома, від якої навіть перестаєш боятися Фєді, якого ми в цей день так і не зувиділи.Я провів Дзвінку до її хати, і батьки були настільки люб’язні, що навіть запропонували переночувати під їхнім дружнім кровом. Ні, хоч і вельми вдячний за пропозишн, мем. Точніш пані. Хоч і не відмовлюсь від невеличкої перекуски, бо вдома, як то мовлять, і церковна миша не мала би що з’їсти.
Поки тривало велике жертя, Дзвінці напустили воду покупатися. Мені було мило запропоновано зачекати на їхню ясочку, по чому цілою сім’єю з’їсти пишний десерт. Хоч я вже й нажерся картопляного п’юре з циклопічними шницлями та тепленькою, як бабине літо, малиновою зупкою.
На жаль, Дзвінка мусила відпарюватись у ванній, а я мав чекати на отой власне десерт. Чи не матимете за зле, пане Михайле, якщо ми трішки проглянемо вісті? Ні-ні, що ви, почувайтесь, як у себе вдома, тобто, уявля-гайте собі, шо мене-ге тут нема-га-а... Я й сам гляну краєчком ока, чи далеко ше падати купо-гону... Шось позіхаю сильно... ви дайте голосніше, а я прикрию очі й буду уважно слухати... і ше, може, спру тако на Вас голову... о, власне так... Вас не тисне, нє?... шось я розпозіхався...
7.
Прокинувся я в неділю у себе в ліжку. Точніше на канапі. Згодом пан Юрцьо розповів, як я заснув на половині слова. Ще він додав, що я тонкий співрозмовник і пані Віра була права, кажучи, що мені властивий шарм передвоєнного Львова. Ці слова мене заінтриґували, бо я не пам’ятав абсолютно нічого.Дзвінка заснула у ванні.
Розказують, через десять хвилин після відключки я раптово поцікавився в пана Юрця, що, на його думку, зараз уявляє собі один відвислогубий фацет зі села Гицлі. На моє щастя, я знову замовк, залишивши пана Юрця без відповіди. А потім я встав (хоч і не пам’ятаю того), ґречно подякував за справді пишний десерт (хоч так і не скуштував його) і, передавши вітання пані Вірі й молодій панні Квіті, забувши в Олельків свій наплечник, сканав додому.
8.
У неділю я чудесно відмок у гарячій ванні, після чого наслідував приклад Крихітки Поллі — відомого американського культуриста, кумира братів Нер: нажерся яєчні зі шести яєць, випив три горнятка ячмінної кави, з’їв чотири пляйстерки хліба із грубезним шаром масла на кожному, зробив собі п’юре з душених виделкою трускавок із цукром і сметаною і запив то все черговим горням рідини: цукрованим яблучним соком з м’якоттю.Потім влігся на канапу й дочитував “Zagіade domu Usherуw” Едґара Аляна По.
По обіді прийшла Дзвінка з моїм “єрмаком” і сказала, що я запрошений на препишний десерт від пані Віри. Аби заінтриґувати ще більше, натякнула, що подаватимуть ябка-папирівки.
Цього було достатньо. Весь дощливий післяобідень я провів у родинному колі Олельків.
Розділ 5.
1.
Я подумав, що зісередини Гіацинтовий Дім не виглядає таким уже й страшним. Тим паче, на невизначений термін він перетворився на криївку від неповнолітнього Ф., а також неповнолітніх І., С.-к. та маловідомого вам В.Сьогодні під обід, коли дощик перестав блідо цяпати, я вийшов на ринок трохи притоваритись: збагатити свій раціон чи то парою огірків, чи, може, горням гороху на зупу, чи ще якоюсь яриною. Майже дійшовши до ринку, я почав задоволено насвистувати. Чому б і ні? Приємна прохолода, смак учорашніх трускавок зі збитими вершками на губах, прохолода у голові та яскраві спогади про Дзвінчине тіло... чорт забирай, я вже чоловік!
Думаючи про ці дрібні речі, я геть чисто забув про існування громадянина Ф., котрий вже кілька днів виношував по стосунку до мене карні заміри фізичної розправи.
Про існування Фєді та іже з ним я пригадав дуже несподівано, раптово схопившись за місце вище вуха, де, здавалось, ужалив шершень. Від мого черепка відскочив камінь. Голова стала неприємно теплою і зрадницьки загула. Помацавши зранене місце, я побачив на пальцях кров.
— Ну шо, сука? Вот ти й попався, — почулося метрів за п’ять від мене. Щось в’язке розлилося всередині. Забувши про пекучий біль, я озирнувся й кинувся тікати.
Позаду мене рвануло відразу троє — Фєдя, косий Сєрий і третій покидьок, Вася. Я рвонув через засіяний травою скверик, оминаючи дерева та слизькаючись на мокрому ґрунті. Я панічно озирався через плече, але ті мудаки швидкості не скидали. Вискочивши на хідник, я зовсім не побачив Ігорича, якого поставили саме на таку оказію. На повному ходу я звалив рахітозного Ігорича з ніг, покотившись при цьому по мокрому асфальту. Тут же зірвався на прямі й погнав далі. Пси позаду мене тріумфуюче вигукували, насилу переводячи дух: “Тобі пізда, поц!”. Я навіть устигав подивуватися (вже вкотре!), як мало перехожих на вулиці. Навіть свідків не буде.
Здавалось, я втягував носом не різке гірське повітря, а розпечені вихлопні гази. Ноги — стегна й стопи — рухались у полум’ї, а печінка вже вила, немов сирена. Тиха паніка: куди тепер бігти? Де від них сховатися?
Пси трохи відстали, але тільки трішечки. Я з безнадією зрозумів: до дачі не добігти. Залишався Гіацинтовий Дім. Краще бомжі, аніж Фєдя і всі, всі, всі.
2.
Кілька панічних хвилин я гарячково намагався зрозуміти, де знаходяться двері. Ну, де ви, до біса?Я оббігбв інтернат довкола. І серце моє защеміло, коли краєм ока побачив ЇХ, рятівні ДВЕРІ, навхрест забиті грубими дошками.
Голос Фєді надривався десь позаду:
— Зара’ ми його хапнем! Він не зможе залізти!
Та саме в цю мить я побачив одну віконницю без рам. Попередні вікна були порозбивані, або ж наглухо забиті. Та навіть якби у мене був час протискуватись крізь вузькі рами, я б напевне прирізав себе зубами скла, що розбито стирчали з вікон.
На крайній швидкості я застрибнув у вікно, протягом якоїсь миті тримався ще на ногах, а далі за інерцією покотився по підлозі кімнати й уперіщився спиною в стіну.
Голоси. Біжи далі.