МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!
   але все одно до тебе нікому не буде діла.
   Бо кому ти, врешті-решт, потрібен, крім оцього дівчиська поруч?
   За якусь крихту секунди в голові пронісся вихор думок: спакувати наплечники, взяти те дівча за руку і поволочитися у Країну туманів, де тебе приймуть за свого; спробувати почати все з чистої сторінки, забути тата, маму, забути Гладкого Хіппі й Фєдю, забути власне ім’я й вигадати собі нове. Пам’ятати тільки про неї і про блиск її шаленого діаманта. Знайти країну туманів, відшукати там Моррісона, Гендрикса і Баррета, і ще Керуака з Дженіз Джоплін, і Короля Елвіса, і спитати в Чарлі Паркера, яку музику він слухав у дитинстві, а потім потиснути руку старому доброму Джону Леннону і вигукнути: “Старі! Як добре, що ми, нарешті, разом!”
   Але вся пекельна хитрість у тому, що Другий шанс отримується лише з новим життям. І Ящірка, якщо ти Їй знадобишся, віднайде тебе й там.
   Ми кохалися ще і ще; я спостерігав зелені спалахи в голові. Ми кохалися, щоби задусити ту жахливу пустку, вакуум між нами й НИМИ. Кохалися, щоби, боронь Боже, не збудувати муру між собою.
   П’ятниця.
   Оранжевий колір.

Розділ 9.

1.
   Все навколо чорно-біле.
   Субота.
   Повітря стало вогким і гарячим. Прокинувся близько сьомої і від того, що все зробилося чорно-білим, я періодично втрачав почуття реальності. Як у старому кіно. За дверима хати кольорів забракло теж — біс його розбере, що трапилося. Зрештою... так навіть краще. Було б у стократ гірше, якби барви стали вбивчо-яскравими. До обіду я б уже кричав на все горло.
   Вони там, усі вони, подумав я. Фєдя та його друганчики, Гладкий Хіппі й Дзвінка. Живіт зрадливо нив, як перед страшенно важким і відповідальним іспитом.
   Десь поза горами, затемненими хмарами, чулися погримування бурі. За кольори судити важко, мабуть, класична передгрозова сірість. Самі знаєте, як воно — у горах.
2.
   Близько обіду заскочив Хіппі — приніс пістолета. Останній мені не сподобався: дуже важкий, липкий і смердить якоюсь мастикою. Надто вже недвозначна його ціль. Та й вигляд не вселяє оптимізму (зрештою, тут ще як подивитись...). Хіппі зізнався, що забоявся простувати центром, а тому йшов до мене обхідною дорогою, тою, що веде на цвинтар. Сказав, що здибаємося близько п’ятої.
   Хмарова плівка на чорно-білому небі загусала, немов сіра старка на молоці, вона спускалася все нижче, вкриваючи собою гори. З’явилося непереборне бажання сісти отак на ґанок, запаривши доброго чаю, попивати собі з надтріснутого горняти, почитувати книжку й очікувати грози... А там, диви, прийде і Дзвінка, будемо чекати на грозу удвох. Хто ж не любить сидіти на порозі з коханою, чекаючи на грозу — перфектну нагоду сховатися в хаті на веранді, цілуватися й кохатися під блискавиці. Не піду я на свято... зачекаю на Дзвінку... чай... книжка... Дзвінка...
   Я гірко посміхнувся, розуміючи незбутність власних мрій. Добре, що ніхто не бачив цієї посмішки. Я знав: так посміхаються дорослі. Вона не віщувала нічого доброго. Люди з такою посмішкою відрізають псам хвости, вибивають немічним із рук милиці, розсипають назбираний дитиною-жебраком дріб’язок, а потім пускають собі кулю в рота. Я знав ту посмішку як облуплену.
   Говорячи начистоту, у нас не було можливостей відступати. Знаєте, мене вже трафило те, що я боюся вийти в місто. Боюся, що мене поб’ють ті вар’яти. Боюся, що якогось дня Гладкого Хіппі може не виявитись поруч із Дзвінкою...
   Бо якщо не ми Фєдю, то Фєдя нас. Дилему сформульовано, шановні Високі Сторони.
   Я читав, чекаючи та чіхраючи руки.
3.
   Пістолет я запхав за пояс джинсів, під сіру блюзку без рукавів (ту, що з химерними мандалами). Потерті “ранґлєри” заправив у шкіряні “мертензи”, зашнуровані мало не до середини гомілки. Підперезався грубим шкіряним ременем із важкою сталевою бляхою: взагалі-то в ремені потреби не було, але він краще притискав до тіла зброю. А, крім того, у скрутну хвилину цілком реально проламати бляхою чиєсь низьке чоло. Я всією душею сподівався, що до цього не дійде, що ніхто не принесе металевих прутів, не прихопить оберемок київ із набитими в них цвяхами. Сподівався, у них вистачить розуму не робити такого... а мені не доведеться копати когось у лице обкованим носаком саперного черевика. Усім серцем, усією душею я надіявся, що мене не спровокують на такі дії.
   Із площі вже линули звуки музики та чийсь п’яненький голос, продубльований мікрофоном. Забава починається, тож
   прийдімо й поклонімося Ящірці.
4.
   — ... з піснею “Ноу проблєм”! Вітайте його! Левко Дурко! — чоловік із пишними вусами тупцявся на одному місці, бо нога саме заплуталась у мікрофонному кублі дротів. Нарешті він передав мікрофон весело всміхненому, однак дещо розгубленому Левкові Дуркові.
   Публіка вже балділа. Входила в раж. А я от відчував страшне напруження. То гарячково вишуковував у натовпі Гладкого Хіппі, то, з надією, — Дзвінку, то, з переляком у животі, — Фєдю. Руків’я різало в живіт.
   Раптом із натовпу замахала чиясь рука. Дзвінка, а поруч неї Хіппі. Вони примостились у найдальшому куті площі, поблизу невеличкого муру, викладеного річковим каменем. За муром була трав’яниста галявина із клюмбами й розлогими, щедрими на тінь деревами. Бордюр виявився вельми зручним для сидіння, і бабці, котрі продають молоко, успішно з цього користали.
   — Ну як? Ти їх бачив? — тихенько поцікавився Хіппі.
   Я заперечливо похитав головою.
   — Вони в парку, — відповіла мені Дзвінка. — Сидять, так, ніби на горщиках какають, спльовують і попивають водяру із пластмасових горняток.
   — Пєстіка не забув? — знову пошепки спитав Хіппі. Я значуще поглянув на свою матню. Можна було би подумати, що в мене почалася нескомпенсована гіпер-супер-бупер-ерекція. Я підтягнув пістолет трохи вище, щоби він не здавлював так сильно яєчка. Те, що Фєдя й иньчі гопніки бухали десь у парку, трохи мене заспокоїло.
   — Ну шо? Коли починаємо?
   — Спершу трохи постоїмо тут, замельдуємося. Тоді у парк іду я. Тоді біжиш ти, трохи згодом Хіппі.
   Ми посиділи ще зо чверть години, вислуховуючи, як глядачі беруть участь у різних конкурсах та змагах, вдумувалися у спів Левка Дурка, накладений на гру духового оркестру для випускників, зрідка перекритий гуркотом грому. Чекати далі було несила.
   Нарешті Дзвінка стисла кулаки і тихо сказала, що йде. Мені задерло в горлі: забава починається. Тривога моторошно пестила сечовий міхур. Ми побажали їй щастя; дивлячись услід зникаючій у натовпі фігурці, я раз по раз облизував пересохлі губи. За кілька хвилин іншою вуличкою для здійснення самі-знаєте-чого побіжу я сам.
   Перед тим, як зникнути за рогом, Дзвінка озирнулась і помахала рукою. Тривога темною павутиною вкрила її лицею.
   Ми замахали їй у відповідь.
   — Ти боїсся? — поцікавився Хіппі.
   Я прислухався до свого нутра. Так, ти боїсся, відповіло моє нутро.
   — Та нє... — відказав я. — Ну все, за п’ять хвилин ти відчалюєш також.
   — Еге. Тримайся!
   Я теж махнув рукою на прощання (хоча яке тут, до біса, прощання? Хвилин за двадцять знову будемо разом...) і бадьорим кроком занурився у вузьку тінисту вуличку.
   Коли все навколо чорно-біле, а ти йдеш вуличкою з одностороннім рухом, почуваєш себе персонажем із похмурої уяви Кафки. Ані вітерця, лиш безбарвна сіра парнота. Десь зі сцени, після чергового шляґера Левка, почав промовляти громовим голосом, кращий футболіст Мідних Буків, бомбардир ф/к “Аннігілятор” Остап Кумик, відомий серед уболівальників як Золота Бутса. Він подобався мені, бо цікавився більше футболом, аніж пацанізмом.
   За кілька хвилин я про всяк випадок перейшов на біг, ловлячи внутрішнім вухом стогін тривоги, вивчаючи на слух фізіологію її росту. Дзвінка, як там вона? Із вузесенької вулиці Людкевича я вискочив на широкий, засаджений декоративними кленами проспект Паші Анґєліни, довгий, мов пітон Каа, найкращий корєфан Мауґлі, людського дитяти. Через його довжину мене почала прихоплювати печінка. Чомусь подумав, що Хіппі зараз стоїть собі й цигаркує, як ні в чому не бувало... а як же побіжить він? Не витримавши темпу, я перейшов на швидкий крок. Замріяно почав розглядати затягнуте небо, а, опустивши очі додолу, побачив картину, від якої температура підскочила ґрадусів на десять.
   На перехресті проспекту Паші Анґєліни й вул. Комунарів засіла ціла банда: я розгледів Сєрого, Зеника-старшого, Ігорича і ще кількох почварок того ґатунку, з якими я не наважився би спацерувати темним парком тет-а-тет.
   Фєді не було, і я не міг розібрати, тішитися цим, чи ні. А що як Дзвінка саме зараз вбігає у халабуду, гарячково перебирає лахміття, знаходить ізолєнту, лопату... і жодних слідів пістолета! Я похолов, збагнувши гіркоту прорахунку. Дзвінка потрапила у пастку, а я навіть не можу витягнути тую люфу, бо всі заяви — стріляти у повітря і т.д. — на перевірку виявилися суцільним блефом. Якщо я засвічу зброю, а Фєдя зненацька щезне, то... То висновки будуть більш ніж очевидними.
   Треба пришвидшити крок і приготуватися чкурнути у будь-яку хвилю. “Може, — закралась у груди надія, — може, без ватажка, сиріч без Фєді, вони не стануть чіпати якогось там волохатика?”.
   Майже біжучи, я пройшов повз їхню купку: насмішкуваті вишкіри, лиховісні смішки, шепіт, невідривні погляди. Хтось позаду мене став — тихенько хруснули коліна. Я зрозумів, що найкращий час для втечі вже прогледів.
   — Ей, пацан, п-с-с-с-с... — тихцем заговорив той, що взявся мене переслідувати. Не інакше, як Сєрий. — Слишиш? Дєло є. Чєкай... падажді...
   — Немає часу, — промурмотів я, прискорюючи ходу.
   Несподівано Сєрий забіг перед мене і сильно штовхнув плечем.
   — Я тобі зара’ найду врємя! Падажді, ти шо?.. Пацани хочють с табой пабазаріть...
   Я відскочив, але Сєрий схопив мене за руку і професійно заламав її за спину, від чого в моїй голові замерехтів цілий феєрверк іскор.
   — О, блядь, Фєдя тобі таке здєлає! Тобі піздєц, пацан, атвєчяю!
   Мені хотілося прорипіти йому в лице, що я ніякий не пацан, але в ту ж мить Сєрий упіймав мою другу руку, (що ж тепер із Дзвінкою? Він її) якою я вже замірявся (зґвалтує там, у халабуді) заїхати кудись по ворожій печінці.
   — Знаєш шо, хіпарь? Вони пішли з твоєю поблядушкою їбатися! Фєдя вже її в десятій позі грає!..
   Я загарчав, уявивши себе на якусь мить лютим зубастим звіром зі здоровенними пазурами, здатними роздерти в шмаття будь-якого сучого сина. Штовхнув себе в обіймах Сєрого до стіни, намагаючись розчавити його власним тілом. Десь далі, під кленом, випрямилось іще кілька гопніків; вони відчули, що все пішло не так, як планувалося. Це додало мені сил. Хоч із лівої й надалі виривався лютий біль, пальці нападника ослабли. Між моєю спиною та стіною брудно лаявся зачавлений Сєрий. Пістолет, якого я не мав права витягувати, дер шкіру на животі й дряпав прицілом яйця. Я ще раз гупнув Сєрого спиною, і той випустив руку. Замість того, щоб утікати геть, бігти на допомогу Дзвінці, втекти від прибуваючої гопівської підмоги, я що було моці копнув Сєрого по господарці — саме так, як і уявляв собі: сталевим носаком черевика. Сєрий тоненько, по-дівочому завив, сповзаючи стіною, як харчок. Швидкий удар мені у голову — від незнайомого пацана, удар кастетом десь між вухом і потилицею. Тепер гавкнув я: перед очима все почервоніло, і я боляче зіткнувся з асфальтом. Гоп діяв дуже швидко — мабуть, мав найбільше досвіду. Він копнув мене в живіт. Мої бебехи неначе віднесло вбік бомбою, від чого у грудях зникло повітря. Я почав судомно ковтати ротом, нагадуючи поранену рибину, відкочуючись при цьому від злої ноги у мешті. Встиг побачити налякане лице Ігорича, який не знав, куди себе подіти. Я відкотився від чергового копняка і зірвався на ноги, пробуючи бігти. Незнайомий гопнік кинувся за мною. На ходу я витягував ремінь,
   (лиш би не випав пістолет, інакше капець)
   у голові гув рій джмелів, а за ковнір сповзала цівка крові. Нарешті вивільнив пасок, запхавши поглибше люфу. Гоп, напевне, вирішив поквитатися за страдаючого Сєрого, бо не відступав ані на крок. Він доганяв мене, тому що був повний сил та алкоголю, а я біг кривезними синусоїдами, не маючи змоги вирівнятися після подачі у вухо. Зненацька гоп копнув мене по п’ятці, майже догнавши. Я покотився хідником, здираючи об асфальт шкіру на ліктях. Але відразу ж зірвався на рівні й засмалив грубою шкірою ремня тому по писку. Якраз по найболючіших місцинах — зачепив клапоть вуха, розпашілу від гарячого бігу щоку, вигнуті губи. Хлопець заскавчав, точнісінько, як поранений пес, і впав на коліна, притуливши руки до лиця; десь із-під мізинця виступила кров — гадаю, варґу я йому порвав. Нехай дякує, що не поцілив бляхою.
   Більше гопів гнатися не сміло: їх лідери, побиті, як собаки, зойкали за спиною.
   Пробуючи не слухати джмелів у черепі, я збігав униз, розглядаючи червону кров на чорно-білій, безколірній руці.
   Нарешті вибіг за межі міста. Кров змушувала неприємно пульсувати судини в очах, а місце за вухом зробилося тривожно-гарячим, хоч юха вже й не цюркотіла. Тримаючи, мов дохлу зміюку, ремінь, я витяг пістолет і вбіг у хатину.
5.
   Протягом якоїсь жахної секунди я не міг втягнути в себе повітря — на землі лежали два тіла, хлопця та дівчини. Язик розпух у роті, наче жмут паклі у підвалі, але я придивився уважніше. Дівчина, яку я на мить сприйняв за Дзвінку, була у довгій сірій сукенці з бантиками й стрічечками, тоді як моя подруга (вона була кольоровою — це я добре пам’ятаю) сьогодні в легкому платтячку кольору зеленого авокадо в сутінках, чи, може, води в Тасманському морі.
   Суконка на дівчині закотилась, і були видні квітчасті трусики. На внутрішній стороні оголеного стегна я побачив розкішний зразок целюліту.
   Я підійшов до неї. Перевернув із живота на спину. До її розпухлого лиця з розмазаною косметикою додалося кілька прилиплих соломинок, якими був устелений діл цієї будки. Від дівчати валив пресильний спиртовий дух. Вона розплющила затуманені очі й посміхнулася. Потім, утямивши, що я не той, за кого мене прийняла, насилу стала рачки і зі стогоном піднялася на непевні ноги. Вона тяжко дивилася на мене — гадаю, пробувала упізнати в мені свого однокласника. Дівчина сперлася об дощану стіну і потерла долонею лице.
   Тим часом я підійшов до хлопця у чорних вельветах й дорогій сірій маринарці. Цей теж орав носом землю. Я перевернув його на бік і з відразою побачив, що на білій сорочці, строкатій краватці та карточці-квітці “ВИПУСК-1993” засихало білувате блювотиння, від котрого йшли нестерпні міазми. У риганині я розгледів дрібні кубики моркви, ковбаси і пожмаканий зубами зелений горошок. Не інакше, як король застілля олів’є.
   Я зайшовся хляпати його долонею по писку, приводячи до тями. Хлопака щось непевно замуркотів і почав із заплющеними очима вставати на ноги. Не втримався і впав. Від нього тягнуло прокислим вином. Я знову почав роздавати плескачі, як озвалася дівчина:
   — Не трогай Андрюху! — мовила вона низьким голосом і тихенько гикнула. — Ой блін, — прошепотіла вона, потираючи чоло й облизуючи пересохлі губи.
   Я вже підняв Андрюху за пояс, і тепер він дивився на мене таким самим, як і в дівчини, поглядом. Він мовчки шукав чогось очима, коли дівчину зігнуло навпіл, і вона вернула свій обід прямісінько на лаковані мештики.
   — Давайте-давайте, валіть звідси, — підганяв я несподівану пару. Нарешті хлопець натрапив на те, чого шукав: пляшку самопального коньяку “Слинчєв Бряґа”, буцімто чеського, а насправді турецького розливу. Хотів було прикластися до горла, але скривився від запаху й пішов до світлого прямокутника дверей. Дівчина вхопила його попід руку й попленталася геть. Крізь шпари поміж широкими теплими дошками я спостерігав, як ті двоє ідуть дорогою на цвинтар.
   Я сів за дверима, так, щоб мене не було видно тому, хто нагло вривається досередини, наготував пістолета і став чекати. А Хіппі й Дзвінка сьогодні кольорові, пригадалось мені.
   Усе було чорно-білим.
   Я чекав, слухаючи, як росте мій страх.
6.
   Вбіг захеканий, зарум’янілий Хіппі.
   — Вони... вони ух... вони вже зараз тута будуть! Тс-с-с!
   Я знову причаївся за дверима, Хіппі позаду мене. Кольори... вони не повернулися, ні — просто чорно-білий фільтр замінили на оранжевий. У халабуді панувала страшенна спека, яка наче перебувала в гармонії з оранжевим кольором. Я відчував, як повільно зупиняється час.
   Хіппі штурхнув мене кулаком у бік: вже зараз, приготуйся.
   Несподівано — настільки, що я аж здригнувся — благенькі двері розчинилися, боляче гепнувши мене по плечу. Влетіла Дзвінка. Вона трималася за правий бік, нагнувшись, щоби трохи зменшити біль. Вона могла тільки показати рукою на двері, злякано на них дивлячись.
   Ті вдруге рвучко відчинилися (дякувати, я вже відсунувся), і всередину зайшов Фєдя. Мене пройняло жахом.
   — Ну шо, блядь? Фанарь тобі? Аблом? — спитав той, не зводячи з дівчини очей. Ну, пройди крапельку вперід, щоби я зміг закрити двері. Давай!
   Фєдя дав крок уперед.
   — На хуя ти побігла? Я ж...
   Я беззвучно випростався за його спиною і що було сили ввалив по потилиці руків’ям. Від удару Фєдя буквально склався, як старий матрац, і дуже пластично сповз на діл, не перестаючи лаятись і кричати.
   Взагалі-то у всіх фільмах після такого втрачають свідомість. Можливо, я вдарив надто ніжно? Фєдя стояв рачки, трусячи головою, як пес, котрого в носа вжалила оса. Забувши, що у нас іде далі за планом, я копнув ногою під дих, поваливши того на солому. Нарешті Фєдя побачив мене, і в його очах спалахнуло розуміння.
   — Я тебе замочю, сука! — прогарчав він, але я націлив на нього дуло, а Гладкий Хіппі копнув у груди.
   — Заспокійся! Не нервуйся, — то, певне, стосувалося обидвох. — Дзвінко, тримай дуло, а ми його зараз змотаємо!
   Я передав пістолета Дзвінці. Вона взяла його обидвома руками, випняла нижню губу і здмухнула з лиця пасмо волосся, що вибилось із косички.
   Фєдя, хоч і збагнув, що потрапив у пастку, наразі не осягнув її серйозності. Він із презирством глянув на пістолет і промовив, готовий кинутись на мене:
   — У мого дєда є такий! Стартовий! — він майже стрибнув на мене, як Дзвінка швидко підняла руки з пістолетом вгору й натиснула на курок.
   Її руки шарпнуло вниз водночас із заглушливим пострілом. Фєдя здригнувся й замовк. Із дула завився кислуватий димок. Можливо, саме тоді я побачив перший страх на його білому й пористому, як сир, лиці.
   — А тепер завали мордяку й не рухайся, — процідила злісно Дзвінка.
   — Ти не вистрілиш у мене, поняла? Блядь дурна!
   Дзвінка й справді не вистрілила, але я не втримався й копнув ногою в лице. Під п’яткою щось хруснуло. Фєдя притис руки до носа й дико заверещав.
   — Ди беді доса здобав, БІДЕР!
   Останнє слово я почув дуже чітко, тому й подумав, що Фєді мало. Копнув ще разок.
   — Хочеш більше? Нє? Ну то сиди тихо.
   Фєді просто не вірилось, що його влади вже немає. Для себе він продовжував бути Великим Винищувачем Хіпаблудів. Може, копнути втретє? Щоби не надумав утекти?
   Дзвінка мене випередила, сильно влупивши дулом по голові. Такого Фєдя стерпіти не міг. Він спробував зірватися на ноги і дати всім, м’яко кажучи, прочуханки, але мої носаки та каблуки Хіппі відрадили його від подібних ексцеців. Фєдя жалібно завив, тримаючись за ніс. З-під пальців юшила кров.
   — Хіппі, — нарешті розліпив я губи. — Давай ізолєнту.
   Гладкий Хіппі якось ніяково залишився нерухомим. Глянув через плече, ніби шукаючи щось поглядом, і знову завмер.
   — Чуєш? Давай, старий. Зв’яжемо його. Ну?
   Нарешті Хіппі винувато промовив:
   — Міську, я забув її сюда принести. Разом із лопатою.
   Фєдя — повалений божок — злякано переводив погляд з одного лиця на інше.
   Я голосно зітхнув. У мене вже не було сил щось казати. Вся лють на Фєдю вийшла з тими злими копняками. Залишився нерозчинний осад тривоги.
   — Ну як ти так? — спитав я втомлено. — Я ж учора нагадував...
   Дзвінка розгублено стріляла очима то на мене, то у бік нашого полоненого, продовжуючи міцно стискувати зброю.
   Я втомлено пляцнув себе долонею по лиці. Хотілося махнути на все рукою і сказати Фєді: “Гаразд, старий, ми просто невдало пожартували. Більше не приставай до Дзвінки, о’кей?”. Із кожною хвилиною це бажання дужчало. Щоби не підкоритися його упертому поклику, я промовив:
   — Гаразд, пильнуйте його добре, аби не втік. А я зганяю за ізолєнтою.
   Обличчя Хіппі набрало ще затравленіших рис та відтінків. Він нахилився до мене і прошепотів, зиркаючи на Фєдю:
   — Старий... розумієш... без ТЕБЕ Фєдя втече, май ми при собі хоч кулемета... Він не боїться нас. Він боїться ТЕБЕ. Ти підеш — він утече.
   — А шо ти пропонуєш? Залишити його і піти додому пити чай з пляцками? Сказати: “Давай якось пізніше, Фєдь. Ми сьо’дні лєнту забули”, та? Давай іди.
   Раптом озвалась Дзвінка:
   — Міську, давай піду я. Я не приверну такої уваги, як Хіппі.
   — А якшо там ще будуть ці гопніки?
   Відповів Хіппі:
   — Міську, я проведу її. Тим паче, ізолєнта схована в мене під вікном на хаті. Ти сама би не знайшла, — це вже адресувалося Дзвінці.
   Спершу та спробувала щось заперечити, але хутко змирилася й дала мені пістолета.
   — На, стережи його добре.
   Вона легесенько поцілувала мене в губи й пішла до виходу. Хіппі слідом. Їх побачать удвох. Це видавалося правильним, хоч я й не міг пояснити, чому.
   У хавірі залишилися ми двоє й пістоль поміж нами. Я зовсім не був упевнений у тому, що Фєдя боїться мене. Тепер він уже сидів рівно, не зводив із мене чіпких очей, рогівка яких запеклася від ненависті; сидів і розминав кісточки пальців, як це заведено робити у забіяк перед сутичкою; о ні, я зовсім не впевнений, що той скурвий бик мене боїться... Я повільно переконувався в одному: це я боюся його. Незважаючи на те, що нас розділяло п’ять метрів прогрітого простору і чотириста грамів холодної сталі. Із центру долинали звуки попсової дискотеки, яку раз по раз заглушував постріл грому.
   Усе буде добре, заспокоював я себе. За півгодини прийдуть Дзвінка з Хіппі — і це лайно попливе у найкращий світ.
   За кілька хвилин на обличчі мого ворога заграла легка посмішка. Ця класична, академічна усмішечка, яка за все його життя ні разу не віщувала чогось хорошого. З такою посмішкою він підходив, бажаючи трохи розім’яти на комусь свої руки.
   Я чув: напруга наростає. Здавалось, у буду запхали невидимий ґенератор Ван дер Ґраафа. Вмить стало незатишно у цій просоченій пилюкою оранжевій спеці. І ця напруга з
   (ящірки)
   нізвідки...
   Усе буде добре, заспокоював я себе.
   Усе й справді було добре. Минула чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж — і вони повернуться. Я дивився на його білу
   (але на оранжевий манер)
   сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.
   Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.
   Тоді неприємності й почались.

Розділ 10.

1.
   — Вам усім пізда, поц. Я тобі базарю.
   — Сиди тихо, — стримано відповів я. Деякий час він мовчав.
   — Твоя дєвка мене хочє.
   — Та ну?
   Він сплюнув кров’ю.
   — Та. Коли та сучька сказала, шоби ми йшли сюда тікі двоє, я бачьив, шо було в її очях. Вона хтіла мене.
   Я промовчав. Бо чув: скажу не те.
   — Чюєш, мудак? Вона тобі розказувала, як я її чють не виїбав у школі?
   Я не реаґував. Косив очима на шпарини, крізь які виднілися блимання блискавиць. Дивився, чи не йдуть ще мої.
   — Нє? Ну, блядь! Значьить, вона мене в натурі хочє, — Фєдя скривився у неприємній посмішці. Мені все частіше свербіло копнути в ту підленьку усмішечку, розчавити її каблуком, проламати всі зуби й примусити Фєдю проковтнути їх усіх — один за одним. А потім ще вискочити на грудну клітку і втерти її в порох, розмазати його лице по землі, лиш би стерти, стерти геть ту лиховісну посмішку, від якої в мене ворушилося волосся на шиї.
   — Знаєш шо, поц? Я тобі розкажу, як усе було, якшо та сучька не захотіла. Знаєш, шо ше? Я буду їбати її ше сьо’дні вечором. Коли ти здохнеш. А перший раз я трахну її в тебе на очях, шоб ти здох від заздрості. А після твоєї смерті — шо десять хвилин, до самого ранку. Пойняв, ти, поц?!
   Я сильніше стиснув ручку пістолета. Курок вмостився прямісінько під пальцем — мій новий маленький друг, який тільки й чекає, щоби на нього натиснули.
   — Ти, мудак! Чюєш, шо я базарю? На твоіх очях! Бо тобі, кастрату, вона в жизьні не дала би, будь ти хочь сто раз її друган! В натурі, поц. Я просто поняв, яких пацанів дєвкі в натурі хочють... Ти копнув мене в носа, — ніби щойно нагадав собі Фєдя.
   Я кивнув.
   — Я тебе за то замочю, — проконстатував він ймовірний факт. — Замочю, і ніхто навіть не буде знати. І знаєш шо?