Дереш Любко. Поклоніння ящірці

   А якщо двері в іншу кімнату звідси забиті? Що ти робитимеш ТОДІ? Найцікавіше те, що ніхто не почує твоїх охриплих криків, коли Фєдя катуватиме тебе брудними довгими скалками розбитого скла.
   Я з відчаєм зрозумів, як по-дурному дозволив загнати себе у пастку.
   Але двері не були забитими. Можливо, вікно, у яке я заскочив — головний вхід у Дім? Не роздумуючи, хутко вибіг на коридор і, знайшовши очима сходи, з гуркотом побіг на другий поверх. Знову почув голоси.
   Третій поверх. Останні по коридору відчинені двері. Я увірвався туди, шукаючи притулку. Кімната: двері в наступну; наступна: двері у три інші; крайні від вікна: двері у дві наступні; ще раз крайні від вікна: вихід у наступну; наступна: остання...
   — Гей! Здоров! — я підскочив із тихим скриком. Голос ішов з попередньої салі. Я обережно заглянув туди.
   — Ну, і як вона тобі? — спитав мене якийсь фацет, котрий лежав на матраці в куті. Довгов’язий худорляк, років так двадцяти-двадцяти п’яти. Наркоман, чи як?
   — Хто “вона”? Кімната? — поцікавився я, вже спокійніше, переводячи дух. Фацет махнув рукою, немов даручи мені мою некмітливість.
   — Несуттєво... Тебе як звати? Мене Мішка.
   — Значить, ми тезки.
   Я кинув оком на кімнату. Обдерті стіни, загаджена підлога, від якої йшов нудотний сморід. “Ти наркоман?” — крутилося в мене на язику, але це прозвучало б нетактовно. Мішка мов прочитав мої думки:
   — Я наркоман, — похвалився він. — Тебе ж ЦЕ цікавило? Сідай, почекай, поки вони підуть собі. Тута вони тебе ніколи не знайдуть.
   Я здивовано глянув на Мішку.
   — Звідки я знаю? Через вікно всьо було видно, — він кивнув підборіддям у бік вікна.
   Цікаво, правда? Я ж бо хвилю тому дивився через нього: вікно виходить на протилежний від міста бік, прямісінько на гори.
   Коло наркомана сидів великий чорний кіт. Через свою вуличну худобу він виглядав, як дружній шарж на пантеру.
   — То твій кіт?
   — Нє, він сам по собі. Він живе тут, зі мною, в одній кімнаті. Я хотів назвати його Астаротом, але він страшно протестував, казав, що його ім’я — Василь. Ось такий він кіт.
   Я поступово призвичаювався до міазмів, що плили з дерев’яної підлоги, покритої бурими плямками.
   — Чому в тебе так смердить з підлоги? Під нею труп лежить, та?
   Мішка реготнув, коротко й надтріснуто:
   — Нє-а, просто, коли я роблю укол, я випорскую кров зі шприца на підлогу... Раз я спустився в підвал, думав, там буде круто вколотись, — його лице враз стало наляканим. — Але то місце виявилося нездоровим. Я вколовся, а потім на мене шось найшло, і я просто почав шприцом набирати з вени кров і порскати нею по стінах. І я робив то до-о-овго. А потім дуже перелякався і втік. Сюда. Ось таке там місце.
   Мене раптово знудило. Гівно, подумалось мені.

3.

   По хвилі мовчання, зовсім відхекавшись і заспокоївшись, я спитав:
   — А то правда, шо кажуть? Нібито коридорів тутай і кімнат більше, ніж такий будинок може вмістити В ПРИНЦИПІ?
   Наркот абсолютно серйозно глянув на мене. Він виглядав здивованим.
   — Ти знаєш?.. О, це таке місце... Але ти не знаєш і дещиці того, шо вдалося взнати мені.
   Мішка відстовбурчив указівними пальцями свої вуха і додав:
   — Треба вміти слухати... То місце особливе. ДУЖЕ ОСОБЛИВЕ.
   — Тута... — Мішка підбирав вдале слівце, ворушачи пальцями в повітрі. — Тутай воздух... нє, не воздух...
   — Простір? — підказав я.
   Він просяяв:
   — Точно!.. Ти розумієш, про шо я. Простір особливий. Не такий, як у цілому місті. Такий... інший, ніж у решті місць... Тонший, чи як? Та, тонкіший. А де тонко, там рветься, ти в курсах?
   Я кивнув головою.
   — Ти розумієш, правда? Ти дуже кмітливий, ти поймеш, про шо я.
   Я не розумів, але про всяк випадок кивнув головою.
   — Тут навіть тварини говорять. Пра’, Василь?
   Кіт Василь зі всією зневагою відірвав погляд від вікна і повільно перевів його з Мішки на мене. Несподівано він промовив тихим тенором:
   — Бодя... чи як тебе там... Володя...
   — Михайло, — підказав наркоман.
   — Михайло! — промовив кіт зневажливо. Ще раз із презирством подивився на Мішку, а потім сказав мені:
   — Не сприймай його всерйоз. Він же наркоман.
   Чесно кажучи, мені навіть не було соромно за себе, коли мій сечовий міхур не витримав і випустив зі себе скупу краплю рідини. Рот не хотів (чи не міг?) закритися.
   — Бачиш? — продовжив Мішка. — Реальність! Я знаю все про неї в цьому місці. Під чорним* все стає ясно. Особливо стосовно простору в цьому місці.
   — Та? І шо ти знаєш?
   — Він витоншав. Дуже витоншав за останні роки. І ми стали ближчими до Них. Чи, скорше, Вони до нас.
   — Шо ше за “вони”?
   Лице Мішки загострилось.
   — Глянь ше раз у тамту кімнату.
   Я слухняно підвівся й заглянув. Можливо, я не зауважив з першого разу, та... Та здається мені, що ТОДІ напису просто не було.
   На стіні бурими буквами було виведено:
   YOG-SOTHOT PG N’NG LUEE NG’LAH
   ’Ktalf’hn Yog-Sotot pg’nglu’ee ’nglah’ ng’ay-e Yog-Sothot
   Y’AI’NG’NGAH
   YOG-SOTHOT
   H’EE-L’GHEB
   F’AI’TRODOGH’NG
   UAAA’AKH
   Ще там було багацько всіляких перекручених знаків, які в дечому нагадували арабську сув’язь.
   Я зачаровано роздивлявся цю нісенітницю, відчуваючи, як сохне в горлі. Чим це писалося? Спеціальним червоним атраментом? Кров’ю? Болотом? Фекаліями? Хто це писав? Не думаю, щоб це зробив Мішка.
   — Ну шо? Як тобі? — почувся голос з-за стіни. — Бачиш її?
   — Стіну з арабськими буквами?
   Мішка нічого не відповів.
   — То ти написав? — спитав я про всяк випадок.
   Він лише засміявся у відповідь. Я знову пішов до нього.
   — Віриш, Михайло, я знаю, як то все почалось. І здогадуюся, чим то все скінчиться.
   — Розкажи мені.
   Стало цікаво, навіть незважаючи на те, що розповідь, судячи з усього, буде звичайним наркоманським маренням.
   — То дуже дивна історія. Я не знаю всіх деталей, так шо не розпитуй... Але я дізнався достатньо для того, щоби сон мій перестав бути спокійним.

4.

   — Ти знаєш чувака, який називається Ромком Корієм?
   Я заперечливо закивав головою.
   — Зараз йому десь під шістдесят. Всьо почалося від нього. Через нього. Він був, здається, штурманом на кораблі “Капітан Невельський”. Торгове судно, далекі плавання. Вони запливали десь аж у Полінезію, і ЦЕ прийшло звідти, з котрогось із островів, Увеа, якщо не плутаю. Судно їхнє випадково перетнуло лінію розподілу вод Кірибаті та Маршалових островів, які належали США. Почалися сумашедші мудки, і той корабель тримали на якомусь острові Кірибаті понад півроку — на отому атолі, Увеа, чи як там. Наші тягли ґуму, бо ті території були справою дуже делікатною, зовсім недалеко США влаштували собі театр військових дій. Тому-то й пробули вони ТАМ так довго.
   І за той час із командою трапились якісь зміни. Із Корієм у тому числі. Шариш? Якесь нове віровчення, не таке, як на інших островах. Зла релігія. За ті півроку Корієві дах поїхав настільки, шо по поверненню його просто не впізнавали. Молов таку пурґу, шо його стали цуратися знайомі... для нього це стало останнім плаванням. І я чув, Корій такий не один — ціла команда здичавіла. Точніше трохи збожеволіла. Але всьо зберігалося під покровом тайни, і правітєльство, в сенсі партія, цілу історію з “Капітаном Невельським” замняла. І віриш, якби не були Мідні Буки таким затурканим містом, Корія точно засадили б у дурку.
   Але я не зовсім певний, чи так вже й до кінця поїхав у того дядька дах. Бо він привіз зі собою купу всіляких сувенірчиків... Принаймні, вони виглядали на сувеніри. Різьблені скульптурки... Паскудні штуки. Я тримав одну в руках — він показував. Така хєрня, то зразу й не поймеш, шо то таке — павук, осьминог чи якийсь дракон, хрєн просциш. Похоже на всьо нараз. І дивна річ: потримаєш таку штуку трохи, і тобі стає стрьомно. Вона така важка, та скульптурка, ніби й зовсім не з вулканічної лави виточена, а з... не знаю... з жиліза. І дуже хочеться після неї помити руки. Вона таяк би шось із тебе тягне. Я взагалі офіґів, коли віддав йому ту штучку назад. Почав терти руки об штани, але все одно якесь таке відчуття дивне. Гидке. Та, точно... хочеться помити руки після неї.
   Та, і ше книжки! От скажи, ти розумний: де могли ті чувачки з острова в Полінезії, абориґени, чи як їх там, де вони могли взяти книжки? Великі книжки, грубі, сам бачив. Він привіз собі на пам’ять три книжки, здоровенні, як словники які-та, у шкіряних обложках... тих... палітурках. Шиті руками. А от про шо вони, я без руля. Таке саме пише, як в тій кімнаті на стіні. Дві книжки латинською, але якоюсь не такою. Навіть я побачив, шо латинка перекручена. А одна книжка такими арабськими гачками, знаєш?
   Я кивнув головою, відчуваючи холод у животі.
   — Чув про такого араба, Абдула аль-Хазреда? Нє? Одна з книжок — його. Та, шо гачками. Не ориґінал, а просто переписаний від руки дублікат. А назви в них такі, шо я б ніколи навмисне й не придумав. І віриш, я їх раз погортав собі, подивився на картинки... Корій, його хтось навчив читати всі ті виїбони. Він пояснив, шо кожен малюночок означає. І про шо яка книжка. От тоді я втратив сон.
   — А як вони називалися... ті книжки?
   Наркот криво посміхнувся:
   — Назви... Вночі в мене від них мороз іде по шкірі. Того сумашедшого араба — “Некрономікон”. Інша — “Таємниці Хробака”. Ше одна називалась “Культи ґуллів”. Ґуллі — це якась така національність, чи плем’я. Так казав Корій. Тіпа як чукчі. Але він казав, шо вони не до кінця люди, ті ґуллі. Він казав, шо деякі з них заточують свої зуби, і в них зуби виглядають, як гострі пожовклі трикутнички. Вони люблять сире м’ясо, ті ґуллі. Як монголи. Вони з долини Ленґ.
   — Де є та долина?
   — Кажуть, десь в Азії. А Корій каже — за Полярним колом. Людей, яких підозрюють у тому, шо вони побували на тому плато, виганяють із общини, бо вони накликають нещастя.
   — Ти казав шось про “них”... Хто такі “вони”?
   — Вони, ті, шо прийшли з далеких зірок, погаслих мертвих зірок, зі Старих Світів — так їх називав Ромко. З таких далеких місць, що людина ніколи не змогла б уявити саму лиш ВІДСТАНЬ до них, тих світил. Ті, Інші, жили там, і кожен з них — ніби як бог... Вищі... ІНШІ.
   — А яке то має відношення до інтернату?
   — А таке, шо Корій приїхав сюда ше більш-менш нормальним. А тут... Він ніби шось відчув, і то віровчення захопило його, заволоділо ним так, що він збожеволів по-точному. Всі побачили — робиться шось недобре. Надто вже все гладко було в Коріїв. А тут іще й жінка завагітніла. І то коли їй стукнуло шістдесят. Ромкові ж тоді взагалі шістдесят три було — не менше. Ходять чутки, шо жінка народила не дитину, а якогось УРОДА. Віриш? Всього покритого шерстю, тригубого і з сосками по цілому животі. Жона його порішила зі собою: задусила дитину, а потім випила повне горнятко трутки на колорадського жука. І знаєш шо? Ніхто не сказав Корію ані слова співчуття. Ніхто не розумів, шо робиться, і тому всі боялися. Забагато “НЕ БУВАЄ”: не буває, шоби жінка родила в шістдесят років першу дитину... Про таке можна почути по тєліку — десь у Швеції там, чи в Японії. АЛЕ НЕ ТУТ, У МІДНИХ БУКАХ! НЕ БУВАЄ! Не буває, шоби телиця телилася так часто і добре, а телята пропадали... всі до одного. Не буває такого, шоби горобці обсідали Корієву хату шаром у десять сантиметрів, а пси брехали головами в керунку Корієвої стайні... Там шось робилося!
   Після смерті дружини Корій запив... і всерйоз зацікавився книжками. Якось він прийшов до мене, з пляшкою смаги, і весь сивий, як туман. Я спитав, шо з ним. Він відповів, шо був десь дуже далеко, де до нього не був ніхто. Сказав: “Я був у Нього вдома”, але більше нічого не пояснив.
   І знаєш, шо? Він сказав, шо нарешті поняв, нашо йому ті книжки. Корій сказав, шо зробить задумане тут, десь у підвалі. І він дійсно шось зробив. Він і ше якийсь тіп, шо приїжджав десь аж із Америки. Ходив у школу, на стадіон, приглядався до дітей. Йому потрібен був хтось особливий. Потім він побачив це ЩОСЬ у малому Чорному — знаєш Ігора Чорного?
   Я невизначено кивнув:
   — На вулиці впізнав би. Але шоби говорити з ним — то ні разу.
   — Корій казав, шо на Чорного у декого є дуже далеко ідучі плани. Він пробував зацікавити Ігора тими книжками, але Чорний спригнув з тої хєрні. Його то все дуже лякало.
   Врешті Корій зробив це, разом із тим американцем. Вольтер, чи Волтер. Горбатий такий, із проламаним черепом. І те, шо вони заклали у фундаменті, діє повільно. Потоншує простір між нами і Ними. Так розказував Корій, хоч я й ніфіґа тоді не поняв.
   Тепер простір тоншає і набирає нових якостей. Глянь ще раз у ту кімнату. Може, тепер ти побачиш її.
   Я зробив, як радив Мішка. Зайшов у кімнату й відразу ж схопився за ніс. На підлозі під стіною лежала мертва жінка.
   Мертва гола жінка.
   Мертва гола вагітна жінка.
   Стара, зморшкувата, з відразливими грудьми й надутим білим черевом, на якому синіли вени. По жінці повзали жучки та мурахи. Мухи вилися над трупом непристойним чорним корсетом. Мурашки повзали по круглому, надутому, як барабан, животу, заповзали у великий трикутник волосся і ще нижче... Чи добралися вони до плоду? Білі личинки ворушилися в її зів’ялій піхві, виповзали з напіврозтулених уст, із ніздрів і вух. Вони копошилися під запалими щоками — повний рот білих вертких личинок, мов у дитини, яку годує над міру старанна мама. Манна каша за щоками, манна каша між губами, манна каша на підборідді.
   Я виблював тут же, коло жінки, весь сніданок. Стер його залишки з губ і побіг до Мішки. Той продовжував сидіти на матраці з попередньою серйозністю.
   — Коли вона носила дитину, Корій провів над нею певний ритуал. Із тої книги... І знаєш, колись я думав: “Та, старий рєхнувся, криша поїхала”. Але не тепер... Не тепер. Реальна відстань між нашими світами колосальна. Можливо, до них взагалі не можна добратися з нашого Всесвіту. Але простір, казав Корій, складчастий. І там, у підвалі, перетинка повільно протирається, шоби дарувати Їм вихід.
   Із приходом тих протиприродних нашому світові Сил наступить повна труба. Не знаю, кого з Великих задумав перетягнути сюда Корій. Він називав десятки богохульних імен: Шуб-Ніґуррат, Йоґ-Сотот, Ктулху, Ньярлатхотеп, С’нугг’ха, Даґон і Хастур, Уіцілопочтлі, Уендіґо, Ітакуа й Азатот. Корій їздив по бібліотеках. Вишукував бодай натяки на Їхню присутність на Землі. ЗНАХОДИВ! І він розказував мені геть чисто все, бо кому шо розпатякає коньчєний бобер*??? Боги! Вони прийдуть і проковтнуть нас. Той чувак, Корій, — йому саме місце в дурці. Бо він відтворив цей дикий культ у нас. Вночі, під чорним, я все думаю: Ктулху і Даґон у Мікронезії. Ньярлатхотеп в інків. Уіцілопочтлі, Бог-Колібрі, в ацтеків. С’нугг’ха в алеутів та ескімосів. Тонкі місця. Завжди за мету ставилася ціль відкрити Їм ворота. А хто ж у нас? Шуб-Ніґуррат з Тисячею Молодих? Аморфний Ктулху із підводного міста Р’лайх? Великий Хробак Йоґ-Сотот?
   Щоночі я боюся задрімати, прислухаюся до шурхотів у темряві, чи не чути, бува, як чиїсь липкі лускаті щупальця пролазать крізь Діру там... у підвалах...

5.

   Я не повірив жодному його слову. Не варто було й слухати, зразу ясно — глюки опіатника. Нарешті він сказав, що хлопці, які мене переслідували, давно пішли собі. Я поплентався додому також.
   Брехливі історії. Але страшні. А те, що я бачив, — даю голову на відсіч — мало дуже прозаїчну причину: гадаю, наркот нюхав якісь клеї чи барвники, можливо, розливав їх по підлозі. Ну, і це на мене вплинуло. Таке цілком може бути, правда ж? Ну так? Швидше за все так і було. Звичайнісінький, сколотий на ніц наркот.
   Я поцікавився у Дзвінки, хто такий Корій.
   Корій? Ах, Корій! Був у нас колись такий моряк. Кажуть, його дружина скрутила дитині карк, а сама повісилася. Тепер живе один. Із хати майже не виходить. П’є.
   Все одно не повірю жодному слову. Мало що могло привидітися йому під кайфом.
   Єдине, у чому я переконався — Гіацинтовий Дім місце справді погане. І краще більше туди не заглядати.

6.

   Вночі я прокинувся й побачив силует самотньої сутулої фіґури з важкою кутастою ношею в руках. Хвилю силует стояв у світлі місяця, вдивляючись у гори, а потім заліз крізь вікно без рами у будинок інтернату.

Розділ 6.

1.

   Приїхав Хіппі зі своєї мандрівки в смт. Іній-на-Яйцях, штат Аляска, США чи куди він там їздив. Веселий, як юродивий на Паску. Хіппі зустрів Дзвінку і удвох вони прийшли до мене на дачу. Старий розщедрився: приніс цигарок і морозива. Протягом двох годин під наростаючою спекою ми слухали всілякі байки про Теребовлю та її мешканців.
   Гладкий Хіппі розповів справді несамовиті речі. Про кумпанію, яка складалась із п’яти панків та двох панчих. Про те, як його прийняли у свій Панк-Клюб. Про три незабутні дні у цій організації та про ружні цікавезні забави, якими вони протягом цього часу займались, як-от: пили спирт-ректифікат із каністри, принесеної верховним панком (при цьому кожен сам собі робив коктейль відповідної міцності, доливаючи в горнятко дистиляту); про гру “Марічка”, в якій береться трилітровий слоїк пива, передається по колу, при цьому пиво з нього випивають, а на місце випитого доливають еквівалентний об’єм горілки. Ціль гри: формулюванню не піддається. Стратегія: відсутня.
   Про скажену посвяту в цей Панк-Клюб, під час якої треба не митися місяць (мінімум), не побоятися зняти місцеву курву Аньку, виграти її без засобів безпеки (Гладкий Хіппі вже був готовий пройти даний ритуал, але вчасно дізнався, що Аньці восени стукне п’ятдесят, а тіло її зморшкувате, немов турецькі жмакані спорткостюми).
   Про нібито заснований на теребовлянському кладовищі шинок “Некрофіл”, який відвідують сатаністи, мазохісти й кабалісти. У ньому, буцімто, роблять неперевершені шейки західного зразка: “Мертвий москалик” (одеколон “Лісова діброва”, маринад із-під квашених огірків, пучка квашеної капусти), “Оргазм кальмара” (томатний сік, ? склянки солі, червона паприка, українська з перцем), “Сестра Меліса”, “Павучок”, “Нью-Йорк — місто контрастів” (тут, кажуть спеціалісти, головне не переборщити з дихлофосом), “Сліпий музикант” (його особливістю є те, що дрінк подають із куском струни від фортеп’яно), “Чорний Ґондольєр”, “Озеро Чад” (зважаючи на мазутні плями на поверхні, Хіппі вирішив це пійло не пробувати), “Полівінілацетатний рай” та багато иньчих веселих штучок, від складу яких у мене виступав холодний піт.
   Про братів-неформалів Юрка та Вову, які, власне, той мітичний шинок “Некрофіл” і заснували. Про те, як вони, ідучи у військкомат, взяли по трилітровому бутлі пива. І коли медсестра згадала за сечу на аналіз, зі щасливими лицями виставили слоїки з пивом. Коли ж почули від обімлілої сестрички, що на аналіз цього забагато, заходилися на її очах видудлювати надлишок.
   Взнали навіть про директора однієї теребовлянської школи, якого всі прозивали Борманом. Якось один хлопець приніс до школи півлітровий слоїчок, в який було по вінця налито людської сперми. Сперму той хлопець отримав нібито від вуйка, що працював у медінституті, і мав тут комусь її продати. Але таємничий клієнт від сперми відмовився, і хлопець ходив по цілій школі, страшно тим бутлем хизуючись і лякаючи верескливих дівчат. Через таку поведінку слоїчок було конфісковано тим самим Борманом. Борман поклав його у свій шкіряний портфель і преспокійно пішов на урок, причому в клас, де той хлопець учився. І от, збираючись наставити купу двійок, Борман розкрив портфель і з окриком переляку та здивування дістав свої окуляри, усі в соплях людської сперми. Банка виявилася нещільно закритою. Хлопця хотіли вигнати на кілька тижнів зі школи, але він щиро зізнався, що це всього лиш крохмальний клейстер.

2.

   Зелений колір.
   Коли, нарешті, запас “гисторій” вичерпався, ми балакали просто так, ні про що. А я все мізкував над тим, що ми замислили. Принаймні наразі лише я та Дзвінка. На душі було презле.
   Зелений колір.

3.

   Оранжевий колір.
   Ми сиділи на велетенському пласкому розпеченому камені прямісінько біля річки. Я, Дзвінка, Хіппі. Річка була все ще надто брудною після недавніх злив, щоби можна було скупатись.
   Ми обговорювали вбивство.
   Ми були за містом, у безлюдному місці. Хіппі, коли зачув, який великий гріх ми замислили, не розкричався, що ми божевільні. Він мовчки дивився у зелень мокрих листків. Дуже довго дивився.
   А потім кивнув головою.
   Оранжевий колір.

4.

   — Найкраще було б його отруїти. Дати з’їсти шось або підсипати... — запропонував Гладкий Хіппі.
   — У Пєті Дупи, — пригадав я, — була ампулка ціаніду калію. А в суботу, між иньчим, в одинадцятих класів випускний... — Фєдя, хоч і був на два роки старший за нас, проте вчився щойно в десятому. Перевели в одинадцятий.
   — Я пам’ятаю, як Пєтя випробував ту штуку на своїх морських свинках. І витратив усю, — нагадав Хіппі.
   Тут заговорила Дзвінка, яка до цього дивилась у сторону міста, можливо, вишукуючи очима постаті, що потайки крадуться у наш бік.
   — Субота. Ми повинні зробити то в цю суботу. Випускний збігається з Днем молоді. Ви ж самі чули: приїдуть чувачки з “Кривої люфи”, буде Левко Дурко... В місті стане дуже гамірно, а нам тільки того й треба. Ну, якшо ми дійсно будемо то робити.
   Вона запитально глянула на нас.
   — Та. Субота.
   — Мало часу... — скептично промовив Хіппі. Він боявся, я знав, але також відчував, що він не відступить. Він також мав досить. Усі вже мали досить.
   — Тиждень. Навіть менше. Але після випускного знову таке саме безлюддя. Як ми, по-твоєму, замочимо його, не привертаючи уваги? У маленькому місті перший хуліган на цілі Мідні Буки, що зник безвісти, приверне увагу кожного.
   Гладкий Хіппі мовчав, покусуючи верхню губу. Нарешті сказав:
   — В мене є пістоль, ше від тата. Макаров, якшо не плутаю. З одним повним маґазином.
   — Ну, добре, — сказала Дзвінка. — Припустімо, взяли ми і кропнули його тим пєстіком. Вистріл почують, це раз. А тіло де подінемо? Знайдуть, два. Кулю віддадуть на аналіз, три. Га?
   — Можна його якось заманити за місто. Там узяти під конвой і відвести в гори. Там і кропнути, як ти сказала, — запропонував я.
   — Старий, де тіло подінемо? І куля, як ми з нею будемо поводитись?
   Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити нас буде простіше, ніж два пальці обісцяти. Коли вияснять, що стріляли не з табельної зброї якогось міліціонера, почнуть перевіряти цивільних. Мама, за його словами, знала про пєстік, і вона довго не приходила б до тями, якби мєнти прийшли до них на хату і сказали, що куля, вочевидь, належить пістолету системи Макарова.
   — А може, коли він нап’ється на випускному, — заговорила Дзвінка, — скажімо, я заманю його до річки, десь на глибоке місце. Він би міг спіткнутися...
   — Не без нашої помочі, звичайно.
   — Звичайно... Спіткнувся, впав лицем на камінь... а може вдарився головою об шось. Нахлебтався води... ну і... сталося неминуче. Цікаво, чи судмедексперти вміють відрізняти, вдаряються жертви головами об камінь, чи то камені б’ють жертв по голові...
   — Струс мозку... П’яний... Ми змогли б налити в нього ше водяри. П’яні... п’яних часто виловлюють мертвими з річок чи озер.
   — Ненадійно.
   — Небезпечно.
   — Ненадійно, небезпечно і малоефективно. Все рівно, шо кидатись під колеса авто в центрі.
   Автомобілі в центрі, та й узагалі в Мідних Буках, проїжджали рідше, ніж на вулицях збирався натовп.
   — Гаразд, — сказав я. — Уявімо собі, шо ми вже замочили його. Конкретно, так шо пряма дорога в морг. І нехай інших слідів, окрім тих, що на тілі, ми не залишили. Де подінемо тіло?
   — Можна затягнути високо в гори, щоб його з’їли вовки.
   — Хіппі, такого не буває, — резонно заперечила Дзвінка. — Найвірніший спосіб — це закопати. У безлюдному місці.
   — Може, на цвинтарі? Ніхто би не звернув уваги на свіжу могилу, крім як трунаря. І мєнти би там не шукали, а це вже щось та й значить.
   — Та, колєґи. Якщо ми вже вирішили замочити його, треба приготуватися до зустрічі з органами, — я побачив, як зблід Хіппі.
   — А спалити? Міську, можливе таке? Спалити, га?
   — Майже неможливо. Треба, щоб у Мідних Буках був якийсь крематорій. Або якась теплостанція на вугіллі, шоби мали куда тіло запхати. Сране тіло, де його подіти?!
   — Слухайте, а може... Може, закатрупити його, розрізати, ну, розчленувати на кавалки, спакувати в наплечники і поїхати електричкою десь дуже далеко? А там викинути на якомусь смітнику?
   — Слухай, ти ЗМОГЛА БИ таке зробити? Розпиляти його і всі такі діла? До біса, ми не якісь там садисти, ми...
   — Ми просто хочемо замочити одного мерзотника, який вже всіх задовбав. Я права? Ми невинні, як ягнята.
   — Я просто кажу, що нам після того треба ще буде жити. ЖИТИ З ТИМ. Я не хочу збожеволіти від спогадів того, як я відпилюю Фєдіну голову кухонною пилкою до костей.
   — А можна його просто-напросто прирізати, наприклад, розбитою пляшкою. Зробити все в рукавичках. Шоби все скидалося на п’яну бійку. А нас навіть не буде до чого прив’язати...
   — Хріна з два ми його приріжемо. Він же здоровий, як бугай!
   — О, Михаську! А пам’ятаєш про болото, ну, яке я тобі показувала? Тоді.
   Я кивнув головою. Якщо йти по дорозі, якою ми з Дзвінкою мандрували, то десь на п’ятнадцятій хвилині убік збігає стежина. Веде вона углиб лісу. А там розгалужується. Одна дорога веде до велетенського мурашника, а інша — у величезне багновище. Воно також огороджене і ззовні нагадує милу оку галявинку зі сочистою травицею. Однак під тонкою кіркою прошитого травою ґрунту — підступна каламуть болота. Повідають, колись там утопилася ціла корова. Люди туди не лазять, бо знають, чим це загрожує. А тин довкола багна — для туристів і худоби.