Страница:
Я підвелася й заплакала. Побачила, що й він зворушився. Він лагідно підвів очі й провів мене. До мене підійшла служниця, ще мене супроводила. Ми сіли в карету й повернулися додому.
Було пізно. Частину ночі я думала про те, що дізналася від отця Серафима, гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було, матір відібрала у мене гризота; вжито заходів, щоб я не могла претендувати на права мого народження. До всього того – важке хатнє ув'язнення й ніякої надії, ніякого просвітку. Якби зі мною порозумілися раніше, коли ще сестри мої не повиходили заміж, то мене, може, залишили б дома. Люди у нас бували, і знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здібності стали б за достатній посаг. Ще й тепер це не була річ неможлива, тільки важчою стала після бучі, що я вчинила в монастирі – кожен розумів, що такої крайності сімнадцяти-вісімнадцятилітня дівчина може дійти тільки з дуже твердим характером. Чоловіки вихваляють цю рису, але, здається мені, залюбки обходяться без неї в тих, кого обирають собі за дружину. Проте в цьому напрямі можна було спробувати діяти раніше, ніж зважитися на щось інше. Я вирішила відкритися з цим матері й попросила її на розмову. Вона погодилася.
Була зима. Вона сіла в крісло коло вогню. Обличчя її було суворе, погляд пильний, руки нерухомі. Я підійшла до неї, кинулась їй до ніг, попросила дарувати всі мої провини.
– Залежно від того, що ти скажеш далі, – відповіла вона. – Підведися, батька немає вдома, у тебе є час сказати все, що маєш сказати. Ти бачилася з отцем Серафимом, знаєш, хто ти така й чого можеш сподіватися від мене, якщо тільки не маєш наміру все життя карати мене за гріх, який і так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?
– Мамо, – відповіла я, – я знаю, що не маю нічого і не повинна нічого домагатися. Я й на думці не маю збільшувати ваші страждання, які б вони не були. Може, я була б покірніша вашій волі, коли б ви раніше розповіли мені про певні обставини, про які мені важко було здогадатися. Але, зрештою, я знаю, хто я, і мені лишається тільки поводитися відповідно до свого становища. Різниця у ставленні до мене й сестер не дивна вже мені. Я визнаю її справедливість, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своєму лоні і, сподіваюся, не забудете мене.
– Горе мені, – палко промовила вона, – якщо я не визнавала тебе тією мірою, якою могла!
– Так от, мамо, – сказала я, – верніть мені вашу ласку, верніть вашу присутність, верніть любов того, хто вважає себе моїм батьком.
– Він майже певен, що ти не його дитина, – сказала вона. – Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потім від нього докори – докоряє він мені тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподівайся від нього почуттів ніжного батька. Та й, скажу тобі правду, ти нагадуєш мені про зраду, про таку огидну невдячність з боку другого, що сама думка про неї мені нестерпна. Він стає весь час між мною і тобою, він бридкий мені, і ненависть до нього я мушу виливати на тебе.
– Як?!—скрикнула я. – Хіба я не можу сподіватися на те, що ви з паном Сімоненом не ставитиметеся до мене, як до чужої, яку ви з людяності прихистили?
– Не можеш. Доню, не псуй мені далі мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе їх двоє, і в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що підтримувала мене, сумління увійшло у свої права.
– Але той, кому я зобов'язана життям…
– Його немає. Він помер, не згадавши про тебе, і це ще найменший з його злочинів…
У цьому місці вона аж змінилася на обличчі, очі її зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотіла говорити, але не могла вимовити й слова – так тремтіли їй губи. Вона сиділа, схиливши голову на руки, щоб приховати від мене свої жорстокі переживання. Якийсь час вона пробула в такому стані, потім підвелася, пройшла мовчки кілька разів по кімнаті, і, ледь стримуючи сльози, сказала:
– Потвора! Коли б його воля, він задушив би тебе в моєму лоні стражданнями, що завдавав мені, але Бог уберіг нас обох, щоб мати спокутувала свій гріх, народивши дитину. Доню, ти нічого не маєш і нічого не матимеш довіку. Ту дрібку, що я могла для тебе заробити, я вкрала у твоїх сестер – ось наслідки слабості! Сподіваюсь, проте, що не докорятиму собі, вмираючи, – твій посаг я заробила своєю ощадністю. Довірою свого чоловіка я не зловживала, але день у день відкладала те, що одержувала вряди-годи від його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, і дістала від нього дозвіл по своїй волі розпоряджатися одержаними грішми. Я любила гру, але не граю; любила вистави, але відмовила собі в них; любила товариство, але живу відлюдно; любила пишноту, але зреклася її. Якщо ти візьмеш чернецтво, як то є воля моя і пана Сімонена, у тебе буде за посаг те, що я щоденно в себе відбираю.
– Але ж, мамо, – сказала я, – тут бувають ще добрі люди. Може, хтось і знайдеться, кому я сподобаюсь і хто не вимагатиме тих заощаджень, які ви призначили мені на влаштування.
– Про це не слід і думати. Твоя витівка тебе погубила.
– Хіба-таки немає ради?
– Ніякої.
– Та коли я й не знайду чоловіка, то чи так уже необхідно віддавати мене до монастиря?
– Доконче треба. Якщо тільки ти не хочеш, щоб я мучилась і страждала, аж поки склеплю очі. Я мусила так вирішити. Твої сестри тої страшної хвилини будуть коло мого ліжка. Подумай, чи зможу я побачити тебе серед них, яке враження справила б на мене твоя присутність у ті останні хвилини! Доню – бо ж ти дочка мені, хоч і проти волі – твоїм сестрам закон дав ім'я, яким ти звешся через мій гріх; не завдавай туги покутній матері, дай їй спокійно зійти в могилу, нехай зможе вона сказати сама собі, коли матиме стати перед великим суддею, що вона спокутувала свою провину, як могла. Чи ж зможе вона сподіватися, що по її смерті ти не спричинишся до розбрату в родині й не домагатимешся прав, яких не маєш.
– Будьте спокійні щодо цього, мамо, – сказала я. – Хай прийде адвокат, хай складе акт зречення, і я підпишу все, що ви хочете.
– Це неможливо. Дитина не позбавляє себе спадщини, це – кара справедливо обурених батьків. Коли Богові вгодно було б покликати мене до себе завтра, я завтра мусила б дійти цієї крайності – відкритися чоловікові, щоб у згоді з ним вжити спільних заходів. Не змушуй мене до цього зараз, бо я спротивію йому, а ти накличеш на себе ще більшу біду, та ще й заживеш собі поганої слави. Якщо ти переживеш мене, то залишишся без імені, без достатку, без становища… Бідолашна! Скажи мені, що ж з тобою буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати твоєму батькові?.. Що сказати? Що ти – не його дитина!.. Доню, коли б треба тільки стати навколішки перед тобою, щоб здобути твою… Але ж ти не маєш до мене почуттів, у тебе душа тверда, як у твого батька…
На ту хвилину ввійшов пан Сімонен. Він любив її. Він спинився і, гнівно поглянувши на мене, мовив:
– Вийдіть.
Коли б то був мій батько, я не послухалася б його. Але ж він мені батьком не був. Він додав, звертаючись до слуги, що присвічував мені:
– Скажіть їй, щоб сюди більше не приходила.
Я замкнулася у своїй маленькій в'язниці. Думала про те, що сказала мені мати. Уклякла й просила Бога, щоб він дав мені сили; молилася довго, припадала лицем до землі. Голос неба здебільшого хочуть почути тоді, коли не знають, на що зважитись, і він майже завжди радить нам скоритися. Так і я постановила. Від мене хочуть, щоб я була черницею – може, це також і воля Божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадає мені бути нещасною, то чи не байдуже, де бідувати!.. Я попросила служницю, щоб вона сказала, коли батька не буде вдома. Наступного ж дня я попросила в матері побачення. Вона переказала мені, що пообіцяла панові Сімонену не бачитися зі мною, але я можу написати їй, і прислала мені олівця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папірець знайшовся, і його чудово проти мене використали):
«Мамо, мені гірко, що я завдала вам страждань, простіть мене, я вирішила покласти їм край. Порядкуйте мною, як знаєте. Коли хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля Божа…»
Служниця взяла записку й віднесла матері. За хвилину вернулася й сказала захоплено:
– Якщо для щастя вашого батька, матері й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й панії таке обличчя, якого я ще не бачила, відколи тут служу; вони весь час через вас сварилися. Слава Богу, не буде вже цього…
Поки вона говорила, я думала, що підписала щойно смертний вирок собі, і це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кілька днів, нічого не чути було. Аж ось уранці, годині о дев'ятій, двері мої раптом розчинилися – ввійшов пан Сімонен у халаті й нічному ковпаку. Відколи я довідалась, що він не батько мені, його присутність мене лише лякала. Я підвелася, зробила йому реверанс. У мене ніби два серця було: коли про матір думала, то зворушувалась, плакати мені хотілось, а про пана Сімонена зовсім не так. Річ певна, батько навіює якесь почуття, яке тільки до нього одного на цілім світі почуваєш; тільки той це знає, хто опинився, як я, віч-на-віч з людиною, до якої я довго мала це почуття і раптом утратила його. Коли б замість нього тут була моя мати, я, здавалося, була б іншою. Він сказав мені:
– Пізнаєш цю записку, Сюзанно?
– Так.
– Ти з доброї волі написали її?
Я могла тільки потвердити.
– Чи збираєшся ти виконати те, що пообіцяла?
– Так.
– Може, тобі подобається якийсь монастир?
– Ні, мені байдуже.
– Цього досить.
Оце так я відповіла. Але, на жаль, цього не записано.
Півмісяця я нічогісінько не знала, що діється. Мені здається, що батьки звертались до багатьох монастирів, але через скандал із моїм першим виступом мене ніде не хотіли брати. Легше було в Льоншані[15] – мабуть, через те, що закинули про мої музичні та вокальні здібності. Усі ті перешкоди, що я мала, й ту ласку, що зробив мені, прийнявши, цей монастир, дуже й дуже прибільшили, навіть примусили мене написати настоятельці. Я не завбачала наслідків цього писаного свідоцтва, якого від мене вимагали. Вони, напевно, боялися, щоб я колись не заперечила своїх обіцянок, хотіли мати моє власноручне свідчення, що ті обіцянки були вільні. Коли б не так, то чому цей лист, що мусив лишитися в настоятельки, потрапив згодом до рук моїм зятям? Але заплющмо на це очі – вони показують мені пана Сімонена таким, яким я не хочу його бачити, адже він помер.
Мене відвезли до Льоншану. Супроводила мене мати. Я й не попросила попрощатися з паном Сімоненом. Щиро сказати, думка про це спала мені тільки в дорозі. Мене чекали. Я вже відома була своєю історією і талантами. Про перше й словом не згадали, але притьмом хотіли побачити, чи варто ж було клопоту мене приймати. Поговоривши довгенько про другорядні речі, – ви ж добре розумієте, що після тої пригоди мені не закинули ні про Бога, ні про покликання, ні про світські небезпеки, ні про солодкість чернечого життя й не зважилися вести мову про благочестиві дурниці, якими наповнюють ці перші хвилини, – настоятелька сказала:
– Панно, ви вмієте грати, співаєте. У нас є клавесин. Якщо хочете, пішли до приймальні…
Серце моє знітилося, та не час був виявляти свою відразу. Спочатку підвелася мати, за нею я, настоятелька з кількома черницями, що надійшли з цікавості, замикали похід. Споночіло. Мені принесли свічки, я сіла до клавесину й довго награвала, шукаючи музичного уривку в голові, і не знаходила його. Та настоятелька мене квапила, і я заспівала – не з хитрощів, а за звичкою, бо уривок цей часто співаю: «Сумне лаштування, бліді свічки, і світло страшніше від темряви…[16]» Не знаю, яке це справило враження, але слухали мене недовго, перепинили мене похвалами, що їх дуже дивно було здобути так швидко й легко. Мати передоручила мене настоятельці, дала мені поцілувати руку й поїхала.
Отже, я в новому монастирі на іспиті і так, ніби це добровільно. Але що думаєте про це ви, пане, знаючи аж до цієї хвилини все, що сталося? На все це здебільшого не довелося посилатися, оскільки я сама вирішила зректися своєї обітниці – передусім, правді цій доказу немає, а по-друге, я сама себе очорнила – в мені побачили б лише примхливу дитину, яка ганьбить пам'ять батьків, щоб дістати волю. Проти мене був доказ, а на те, що мене могло б виправдати, я не могла ні посилатися, ні спиратися. Я не хотіла, щоб судцям бодай натякнули на таємницю мого народження. Дехто, не з юристів, радив мені притягти до справи мого й моєї матері духівника. Це було неможливо, а коли б і можливо, я цього не дозволила б. Але, до речі, щоб не забути самій і щоб ви не забули про це, бажаючи допомогти мені, – по-моєму, про мої музичні здібності й уміння грати на клавесині треба мовчати – цим я сама себе зрадила б. Не випадає мені пишатися талантами, шукаючи невідомості й спокою. Жінки мого стану не мають їх, тож і я не повинна їх мати. А коли доведеться покинути батьківщину, вони дадуть мені змогу існувати. Покинути батьківщину! Скажіть, чому думка про це мене лякає? Бо не знаю, куди їхати, бо я молода й недосвідчена, боюся злиднів, людей і гріха, бо жила я весь час під замком, і поза Парижем усе здається мені пустелею. Усе це, може, й не так, але так я почуваю. Та хай і не знаю я, пане, ні де подітися, ні до чого братися, проте гадаю, що в цьому ви мені допоможете.
Настоятельки в Льоншані, як і здебільшого по монастирях, міняються що три роки. Коли мене привезли, уряд очолювала пані де Моні – про неї можу сказати вам тільки добре, але її доброта й погубила мене. Це – розсудлива жінка, яка знає людське серце. Вона вибачлива, хоч цього й не потребував ніхто, – всі ми були її діти. Вона завжди бачила тільки ті провини, яких не можна було не помітити і які не дозволяли їй заплющити на них очі. Кажу про неї безсторонньо. Свій обов'язок я виконувала пильно, і вона віддавала мені належне за те, що я не вчинила жодної провини, за яку вона мусила б мене карати чи прощати. Коли вона й відзначала кого, то тільки за заслуги. Не знаю, чи годиться мені після цього казати, що вона ніжно любила мене і я була не остання з її фавориток. Цим я, звичайно, велику хвалу собі віддаю – більшу, ніж ви можете гадати, не знаючи нашої настоятельки. Фаворитками інші із заздрощів називають настоятельчиних улюблениць. Пані де Моні я можу закинути хіба що ту хибу, що її прихильність до чесноти, благочестя, щедрості, ніжності, талантів і чесності виявлялася надто відверто, а вона ж добре знала, що цим ще більше принижує тих, кому всього того бракувало. Мала вона також дар, звичайніший, мабуть, у монастирі, ніж у світі, – добре розбиратися в душах. Черниця, яка не сподобалася їй відразу, не могла вже сподобатися ніколи. Вона майже відразу полюбила мене, і я відразу ж цілковито їй довірилася. Горе тим, кого їй не щастило зразу прихилити до себе! Ті були поганими, нездарними й самі мусили визнати це. Вона запитала мене про мою пригоду в монастирі св. Марії. Я розповіла їй усе, що оце написала вам, – і про народження своє, і про муки свої, нічого не втаїла. Вона пожаліла мене, розрадила, дала надію на краще майбутнє.
Тим часом минув термін мого іспиту, настав час узяти послушенство, і я взяла його. Послушенство своє я відбула без відрази. Ці два роки я проминаю, бо сумним у них для мене було лише таємне почуття, що я крок за кроком наближаюся до вступу в стан, для якого не була створена. Іноді знову поймало мене хвилювання, але ж я відразу хилилася до своєї доброї настоятельки, і вона приголублювала мене, полегшувала мені душу, твердо викладала свої доводи й завжди казала мені наприкінці:
– А хіба в інших станах немає своїх тернів? Кожне лише свої чує. Станьмо ж навколішки, дитино моя, й помолімося…
Вона вклякала й молилася вголос, але так умиротворено, красномовно, ніжно, піднесено й сильно, ніби Дух Божий надихав її. її думки, вислови й образи проникали мені в глиб серця. Спочатку їх слухаєш, та помалу переймаєшся ними, з'єднуєшся з нею. Душа тремтить, зливаючись з її надпоривом. Наміру звабити в неї не було, але, безперечно, саме це вона й робила: від неї виходили з палом у серці, з радістю й екстазом на обличчі. Які солодкі сльози лилися! Такими почуттями переймалася і вона, й вони довго зберігалися і в ній, і в нас. У цьому я посилаюся не лише на власний досвід, але й на досвід інших черниць. Дехто з них казали мені, що в них виникає потреба цієї розради, мов найбільшої втіхи. І, гадаю, мені бракувало лише трохи звички, щоб самій цього зазнати. Проте, в міру наближення мого постригу, мене охоплювала така глибока туга, що добра настоятелька, дивлячись на мене, геть зовсім занепала. Вона не могла дати собі ради, і в цьому сама мені зізналася.
– Не знаю, – казала вона, – що зі мною діється. Коли ви приходите, мені здається, що Бог покидає мене і його Дух замовкає в мені. Даремно збуджую я себе, даремно шукаю думок і хочу піднести свою душу – стаю звичайною, обмеженою жінкою, боюся говорити…
– Ох, паніматко, яке передчуття! – сказала я. – То Бог відбирає вам мову!..
Одного разу, почуваючи в собі ще більшу непевність і пригнічення, ніж звичайно, я пішла до неї в келію. Моя поява збентежила її спочатку. Мабуть, з виразу моїх очей, з усієї моєї постаті вона побачила, що глибоке почуття, яке було в мені, їй не до снаги, а вона не хотіла боротися тоді, коли не була певна перемоги. Проте розпочала зі мною розмову, розпалилася потроху. Чим більше спадав мій смуток, тим більше зростав її порив – вона впала раптом навколішки, і я за нею.
Я гадала була, що переймусь її захватом, бажала цього. Вона промовила кілька слів, потім зненацька замовкла. Марно чекала я, – вона не сказала вже нічого, підвелася, заплакала, взяла мене за руку й промовила, пригорнувши мене до себе:
– Ох, дитино моя, яке страшне враження ви справили на мене! Ось що сталося – дух покинув мене, почуваю це. Ідіть, хай Бог сам говорить до вас, коли він не хоче говорити моїми устами…
Справді, не знаю вже, що з нею трапилося, чи то я викликала в ній невіру у свої сили, яка так і не розвіялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи, може, й справді я розірвала її зв'язок із небом, але хист розраджувати так до неї і не повернувся. Напередодні постригу я зайшла до неї. Вона була в такій самій, як і я, тузі. Я заплакала, вона теж, я впала їй до ніг, вона благословила мене, підвела, поцілувала й відпустила, сказавши:
– Я стомилася жити, хочу померти. Просила в Бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волі. Ідіть, я поговорю з вашою матір'ю, молитимусь цілу ніч, моліться й ви, але засніть також, наказую вам…
– Дозвольте мені, – сказала я, – молитися разом з вами…
– Дозволяю з дев'ятої до одинадцятої, не більше. О дев'ятій з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятій ви покинете мене на молитві, а самі спочинете. Ідіть, люба дитино, решту ночі я пильнуватиму перед Богом сама.
Вона хотіла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жінка тим часом ходила коридорами, стукала в кожні двері, будила черниць і казала їм тихенько іти до церкви. Усі пішли, і, коли зібралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потім вона погасила світло; усі разом проказали “Miserere”[17], крім настоятельки, що в нестямі, припавши ниць перед олтарем, молилася:
– О, Боже, коли через якийсь мій гріх ти покинув мене, прости мені його! Не прошу тебе повернути мені дар, що ти відібрав, тільки звернися сам до без невинної, що спить, тим часом як я благаю за неї тебе. Боже мій, говори до неї, говори до її батьків і прости мене!
Другого дня вона рано зайшла до мене в келію, я й не почула – ще не зовсім прокинулась. Вона сіла біля мого ліжка, поклала легенько одну руку мені на чоло. У такій позі я й побачила її, коли розплющила очі. Про те, що було вночі, вона нічого не сказала. Спитала тільки, чи рано я лягла спати. Я відповіла:
– Тоді, коли ви наказали.
– Чи відпочили?
– Глибоко.
– Я так і гадала… Як себе почуваєте?
– Дуже добре. А ви, паніматко?
– Лишенько! – сказала вона. – Кожна, хто вступала в чернецтво, непокоїла мене, але ні за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотіла б, щоб ви були щасливою…
– Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.
– Ох, коли б від цього тільки залежало щастя! Ви ні про що не думали вночі?
– Ні.
– Сна ніякого не бачили?
– Ніякого.
– А що зараз діється у вашій душі?
– Я скорилася своїй долі без відрази, але й без захоплення, і пішла за нею. Та я аж ніяк не почуваю ніжної радості, тремтіння, смутку й солодкої непевності, яку іноді помічала в тих, до кого приходила ця хвилина, що прийшла до мене зараз. Я дурна, не вмію навіть плакати. Так хочуть, так треба – оце одна тільки думка крутиться мені… Але ви нічого не кажете…
– Я не для того прийшла, щоб розмовляти з вами, а щоб побачити й послухати вас. Я чекаю вашої матері, не хвилюйте ж мене, хай збираються в моїй душі почуття. Коли вона сповниться ними, я вас покину… Я повинна мовчати, я себе знаю – в мене один порив, але сильний, і не з вами треба його витратити. Полежте ще хвилину, хай я подивлюся на вас. Скажіть мені лише кілька слів і дайте мені взяти тут те, по що я прийшла. Я піду, а решту Бог зробить…
Я замовкла, лягла на подушку, простягла їй руку, і вона взяла її. Здавалося, вона молилась думкою і молилась глибоко; очі міцно заплющені; іноді розплющувала їх і підводила вгору, потім дивилась на мене, душа їй повнилась бентегою, вона то заспокоювалась, то хвилювалася знову. Справді, ця жінка народилася бути пророчицею, пророчі були в неї обличчя і вдача. Колись вона була вродлива, але літа, понівечивши риси й поривши глибокі зморшки, тільки надали більшої гідності її обличчю. Очі мала маленькі, але вони ніби дивились у неї саму або поминали все близьке й прозирали геть далеко в минуле й майбутнє. Часом вона міцно стискала мені руку. Спитала мене раптом, котра година.
– Незабаром шоста.
– Прощавайте, я пішла. Зараз вас прийдуть одягати; я не хочу при тому бути, це порушить мій настрій. У мене одна тільки турбота – зберегти спокій у перші хвилини.
Щойно вона вийшла, як увійшла мати-послушниця й мої товаришки. З мене скинули чернечий одяг і вдягли світське вбрання. Цей звичай відомий вам. Я не чула нічого, що навколо мене говорили. Зробилася мов автоматом, нічого не помічала. Іноді тільки по тілу проходили конвульсійні рухи. Мені казали, що треба робити, і часто мусили й удруге повторювати, бо з першого разу я не чула, і я робила, – не тому, що я про щось інше думала, а тому, що була приглушена, почувалася знесиленою думками. Тим часом настоятелька розмовляла з моєю матір'ю. Я так і не знаю, що діялося на тому побаченні, яке тривало дуже довго. Мені тільки казали, що, коли вони розлучились, моя мати була така схвильована, аж не могла знайти двері, через які ввійшла, а настоятелька вийшла, стиснувши руками чоло.
Тим часом задзвонили дзвони. Я вийшла. Людей було небагато. Мене напучували – добре чи зле, не чула: той ранок в моєму житті ніби й не існував, бо скільки він тривав – не знаю. Не знаю ні що робила, ні що казала. Мабуть, мене питали, а я відповідала. Я давала обітниці, але нічогісінько не пам'ятаю, і черницею стала так само невмисне, як і зроблено мене християнкою. Увесь обряд мого постригу я зрозуміла не більше, як і обряд свого хрещення – з тією різницею, що один надає благодаті, а другий – лише обіцяє. Що ж, пане, чи ж більше, по-вашому, я зобов'язана, хоч і не протестувала в Льоншані так, як у монастирі св. Марії? Здаюся на ваш суд, здаюся на Суд Божий. Я була так глибоко пригнічена, що за кілька днів, коли мене оповістили, що я – в хорі, то я не зрозуміла, що воно значить. Я запитала, чи справді ж таки я взяла постриг, і захотіла побачити підпис моїх обітниць. До цих доказів треба було додати свідчення всієї громади й кількох сторонніх, запрошених на церемонію. Не раз зверталась я до настоятельки, казала:
– Так це правда, виходить?..
І чекала раз у раз, що вона відповість:
– Ні, дитино моя, вас обманюють…
Її повсякчасна упевненість не переконувала мене, бо я не могла збагнути, щоб з усього того дня, такого бурхливого й різноманітного, такого багатого на дивні й разючі події, нічогісінько не пам'ятала, навіть обличчя тих, хто прислужував мені, ні священика, що напучував мене, ні того, хто давав мені постриг. Зміна чернечої одежі на світську – оце одне тільки й пригадувала. Після цієї хвилини я зовсім нічого не пам'ятаю. Потрібен був не один місяць, щоб вивести мене з цього стану. Повільністю цього одужання я і пояснюю те, що зі мною сталося, – це ніби як з тими, що довго хворіли, свідомо розмовляли, дістали причастя, а коли видужали, геть про все забули. У монастирі я була свідком кількох таких прикладів і думала сама собі: отак, певно, й зі мною було, коли я брала чернецтво. Але треба ще знати, чи людині належать ті вчинки і чи присутня вона в них, хоч і здається присутньою.
Було пізно. Частину ночі я думала про те, що дізналася від отця Серафима, гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було, матір відібрала у мене гризота; вжито заходів, щоб я не могла претендувати на права мого народження. До всього того – важке хатнє ув'язнення й ніякої надії, ніякого просвітку. Якби зі мною порозумілися раніше, коли ще сестри мої не повиходили заміж, то мене, може, залишили б дома. Люди у нас бували, і знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здібності стали б за достатній посаг. Ще й тепер це не була річ неможлива, тільки важчою стала після бучі, що я вчинила в монастирі – кожен розумів, що такої крайності сімнадцяти-вісімнадцятилітня дівчина може дійти тільки з дуже твердим характером. Чоловіки вихваляють цю рису, але, здається мені, залюбки обходяться без неї в тих, кого обирають собі за дружину. Проте в цьому напрямі можна було спробувати діяти раніше, ніж зважитися на щось інше. Я вирішила відкритися з цим матері й попросила її на розмову. Вона погодилася.
Була зима. Вона сіла в крісло коло вогню. Обличчя її було суворе, погляд пильний, руки нерухомі. Я підійшла до неї, кинулась їй до ніг, попросила дарувати всі мої провини.
– Залежно від того, що ти скажеш далі, – відповіла вона. – Підведися, батька немає вдома, у тебе є час сказати все, що маєш сказати. Ти бачилася з отцем Серафимом, знаєш, хто ти така й чого можеш сподіватися від мене, якщо тільки не маєш наміру все життя карати мене за гріх, який і так уже я надто спокутувала. Ну, що ж ти хочеш? На що ти зважилась?
– Мамо, – відповіла я, – я знаю, що не маю нічого і не повинна нічого домагатися. Я й на думці не маю збільшувати ваші страждання, які б вони не були. Може, я була б покірніша вашій волі, коли б ви раніше розповіли мені про певні обставини, про які мені важко було здогадатися. Але, зрештою, я знаю, хто я, і мені лишається тільки поводитися відповідно до свого становища. Різниця у ставленні до мене й сестер не дивна вже мені. Я визнаю її справедливість, погоджуюся з нею. Але я все-таки ваша дитина, ви носили мене у своєму лоні і, сподіваюся, не забудете мене.
– Горе мені, – палко промовила вона, – якщо я не визнавала тебе тією мірою, якою могла!
– Так от, мамо, – сказала я, – верніть мені вашу ласку, верніть вашу присутність, верніть любов того, хто вважає себе моїм батьком.
– Він майже певен, що ти не його дитина, – сказала вона. – Щоразу, коли бачу тебе поруч нього, вислуховую потім від нього докори – докоряє він мені тим, що я грубо поводжуся з тобою. Проте не сподівайся від нього почуттів ніжного батька. Та й, скажу тобі правду, ти нагадуєш мені про зраду, про таку огидну невдячність з боку другого, що сама думка про неї мені нестерпна. Він стає весь час між мною і тобою, він бридкий мені, і ненависть до нього я мушу виливати на тебе.
– Як?!—скрикнула я. – Хіба я не можу сподіватися на те, що ви з паном Сімоненом не ставитиметеся до мене, як до чужої, яку ви з людяності прихистили?
– Не можеш. Доню, не псуй мені далі мого життя. Коли б у тебе не було сестер, я б знала, що робити, але в тебе їх двоє, і в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що підтримувала мене, сумління увійшло у свої права.
– Але той, кому я зобов'язана життям…
– Його немає. Він помер, не згадавши про тебе, і це ще найменший з його злочинів…
У цьому місці вона аж змінилася на обличчі, очі її зайнялися, обличчя запалало обуренням. Вона хотіла говорити, але не могла вимовити й слова – так тремтіли їй губи. Вона сиділа, схиливши голову на руки, щоб приховати від мене свої жорстокі переживання. Якийсь час вона пробула в такому стані, потім підвелася, пройшла мовчки кілька разів по кімнаті, і, ледь стримуючи сльози, сказала:
– Потвора! Коли б його воля, він задушив би тебе в моєму лоні стражданнями, що завдавав мені, але Бог уберіг нас обох, щоб мати спокутувала свій гріх, народивши дитину. Доню, ти нічого не маєш і нічого не матимеш довіку. Ту дрібку, що я могла для тебе заробити, я вкрала у твоїх сестер – ось наслідки слабості! Сподіваюсь, проте, що не докорятиму собі, вмираючи, – твій посаг я заробила своєю ощадністю. Довірою свого чоловіка я не зловживала, але день у день відкладала те, що одержувала вряди-годи від його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, і дістала від нього дозвіл по своїй волі розпоряджатися одержаними грішми. Я любила гру, але не граю; любила вистави, але відмовила собі в них; любила товариство, але живу відлюдно; любила пишноту, але зреклася її. Якщо ти візьмеш чернецтво, як то є воля моя і пана Сімонена, у тебе буде за посаг те, що я щоденно в себе відбираю.
– Але ж, мамо, – сказала я, – тут бувають ще добрі люди. Може, хтось і знайдеться, кому я сподобаюсь і хто не вимагатиме тих заощаджень, які ви призначили мені на влаштування.
– Про це не слід і думати. Твоя витівка тебе погубила.
– Хіба-таки немає ради?
– Ніякої.
– Та коли я й не знайду чоловіка, то чи так уже необхідно віддавати мене до монастиря?
– Доконче треба. Якщо тільки ти не хочеш, щоб я мучилась і страждала, аж поки склеплю очі. Я мусила так вирішити. Твої сестри тої страшної хвилини будуть коло мого ліжка. Подумай, чи зможу я побачити тебе серед них, яке враження справила б на мене твоя присутність у ті останні хвилини! Доню – бо ж ти дочка мені, хоч і проти волі – твоїм сестрам закон дав ім'я, яким ти звешся через мій гріх; не завдавай туги покутній матері, дай їй спокійно зійти в могилу, нехай зможе вона сказати сама собі, коли матиме стати перед великим суддею, що вона спокутувала свою провину, як могла. Чи ж зможе вона сподіватися, що по її смерті ти не спричинишся до розбрату в родині й не домагатимешся прав, яких не маєш.
– Будьте спокійні щодо цього, мамо, – сказала я. – Хай прийде адвокат, хай складе акт зречення, і я підпишу все, що ви хочете.
– Це неможливо. Дитина не позбавляє себе спадщини, це – кара справедливо обурених батьків. Коли Богові вгодно було б покликати мене до себе завтра, я завтра мусила б дійти цієї крайності – відкритися чоловікові, щоб у згоді з ним вжити спільних заходів. Не змушуй мене до цього зараз, бо я спротивію йому, а ти накличеш на себе ще більшу біду, та ще й заживеш собі поганої слави. Якщо ти переживеш мене, то залишишся без імені, без достатку, без становища… Бідолашна! Скажи мені, що ж з тобою буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати твоєму батькові?.. Що сказати? Що ти – не його дитина!.. Доню, коли б треба тільки стати навколішки перед тобою, щоб здобути твою… Але ж ти не маєш до мене почуттів, у тебе душа тверда, як у твого батька…
На ту хвилину ввійшов пан Сімонен. Він любив її. Він спинився і, гнівно поглянувши на мене, мовив:
– Вийдіть.
Коли б то був мій батько, я не послухалася б його. Але ж він мені батьком не був. Він додав, звертаючись до слуги, що присвічував мені:
– Скажіть їй, щоб сюди більше не приходила.
Я замкнулася у своїй маленькій в'язниці. Думала про те, що сказала мені мати. Уклякла й просила Бога, щоб він дав мені сили; молилася довго, припадала лицем до землі. Голос неба здебільшого хочуть почути тоді, коли не знають, на що зважитись, і він майже завжди радить нам скоритися. Так і я постановила. Від мене хочуть, щоб я була черницею – може, це також і воля Божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадає мені бути нещасною, то чи не байдуже, де бідувати!.. Я попросила служницю, щоб вона сказала, коли батька не буде вдома. Наступного ж дня я попросила в матері побачення. Вона переказала мені, що пообіцяла панові Сімонену не бачитися зі мною, але я можу написати їй, і прислала мені олівця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папірець знайшовся, і його чудово проти мене використали):
«Мамо, мені гірко, що я завдала вам страждань, простіть мене, я вирішила покласти їм край. Порядкуйте мною, як знаєте. Коли хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля Божа…»
Служниця взяла записку й віднесла матері. За хвилину вернулася й сказала захоплено:
– Якщо для щастя вашого батька, матері й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й панії таке обличчя, якого я ще не бачила, відколи тут служу; вони весь час через вас сварилися. Слава Богу, не буде вже цього…
Поки вона говорила, я думала, що підписала щойно смертний вирок собі, і це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кілька днів, нічого не чути було. Аж ось уранці, годині о дев'ятій, двері мої раптом розчинилися – ввійшов пан Сімонен у халаті й нічному ковпаку. Відколи я довідалась, що він не батько мені, його присутність мене лише лякала. Я підвелася, зробила йому реверанс. У мене ніби два серця було: коли про матір думала, то зворушувалась, плакати мені хотілось, а про пана Сімонена зовсім не так. Річ певна, батько навіює якесь почуття, яке тільки до нього одного на цілім світі почуваєш; тільки той це знає, хто опинився, як я, віч-на-віч з людиною, до якої я довго мала це почуття і раптом утратила його. Коли б замість нього тут була моя мати, я, здавалося, була б іншою. Він сказав мені:
– Пізнаєш цю записку, Сюзанно?
– Так.
– Ти з доброї волі написали її?
Я могла тільки потвердити.
– Чи збираєшся ти виконати те, що пообіцяла?
– Так.
– Може, тобі подобається якийсь монастир?
– Ні, мені байдуже.
– Цього досить.
Оце так я відповіла. Але, на жаль, цього не записано.
Півмісяця я нічогісінько не знала, що діється. Мені здається, що батьки звертались до багатьох монастирів, але через скандал із моїм першим виступом мене ніде не хотіли брати. Легше було в Льоншані[15] – мабуть, через те, що закинули про мої музичні та вокальні здібності. Усі ті перешкоди, що я мала, й ту ласку, що зробив мені, прийнявши, цей монастир, дуже й дуже прибільшили, навіть примусили мене написати настоятельці. Я не завбачала наслідків цього писаного свідоцтва, якого від мене вимагали. Вони, напевно, боялися, щоб я колись не заперечила своїх обіцянок, хотіли мати моє власноручне свідчення, що ті обіцянки були вільні. Коли б не так, то чому цей лист, що мусив лишитися в настоятельки, потрапив згодом до рук моїм зятям? Але заплющмо на це очі – вони показують мені пана Сімонена таким, яким я не хочу його бачити, адже він помер.
Мене відвезли до Льоншану. Супроводила мене мати. Я й не попросила попрощатися з паном Сімоненом. Щиро сказати, думка про це спала мені тільки в дорозі. Мене чекали. Я вже відома була своєю історією і талантами. Про перше й словом не згадали, але притьмом хотіли побачити, чи варто ж було клопоту мене приймати. Поговоривши довгенько про другорядні речі, – ви ж добре розумієте, що після тої пригоди мені не закинули ні про Бога, ні про покликання, ні про світські небезпеки, ні про солодкість чернечого життя й не зважилися вести мову про благочестиві дурниці, якими наповнюють ці перші хвилини, – настоятелька сказала:
– Панно, ви вмієте грати, співаєте. У нас є клавесин. Якщо хочете, пішли до приймальні…
Серце моє знітилося, та не час був виявляти свою відразу. Спочатку підвелася мати, за нею я, настоятелька з кількома черницями, що надійшли з цікавості, замикали похід. Споночіло. Мені принесли свічки, я сіла до клавесину й довго награвала, шукаючи музичного уривку в голові, і не знаходила його. Та настоятелька мене квапила, і я заспівала – не з хитрощів, а за звичкою, бо уривок цей часто співаю: «Сумне лаштування, бліді свічки, і світло страшніше від темряви…[16]» Не знаю, яке це справило враження, але слухали мене недовго, перепинили мене похвалами, що їх дуже дивно було здобути так швидко й легко. Мати передоручила мене настоятельці, дала мені поцілувати руку й поїхала.
Отже, я в новому монастирі на іспиті і так, ніби це добровільно. Але що думаєте про це ви, пане, знаючи аж до цієї хвилини все, що сталося? На все це здебільшого не довелося посилатися, оскільки я сама вирішила зректися своєї обітниці – передусім, правді цій доказу немає, а по-друге, я сама себе очорнила – в мені побачили б лише примхливу дитину, яка ганьбить пам'ять батьків, щоб дістати волю. Проти мене був доказ, а на те, що мене могло б виправдати, я не могла ні посилатися, ні спиратися. Я не хотіла, щоб судцям бодай натякнули на таємницю мого народження. Дехто, не з юристів, радив мені притягти до справи мого й моєї матері духівника. Це було неможливо, а коли б і можливо, я цього не дозволила б. Але, до речі, щоб не забути самій і щоб ви не забули про це, бажаючи допомогти мені, – по-моєму, про мої музичні здібності й уміння грати на клавесині треба мовчати – цим я сама себе зрадила б. Не випадає мені пишатися талантами, шукаючи невідомості й спокою. Жінки мого стану не мають їх, тож і я не повинна їх мати. А коли доведеться покинути батьківщину, вони дадуть мені змогу існувати. Покинути батьківщину! Скажіть, чому думка про це мене лякає? Бо не знаю, куди їхати, бо я молода й недосвідчена, боюся злиднів, людей і гріха, бо жила я весь час під замком, і поза Парижем усе здається мені пустелею. Усе це, може, й не так, але так я почуваю. Та хай і не знаю я, пане, ні де подітися, ні до чого братися, проте гадаю, що в цьому ви мені допоможете.
Настоятельки в Льоншані, як і здебільшого по монастирях, міняються що три роки. Коли мене привезли, уряд очолювала пані де Моні – про неї можу сказати вам тільки добре, але її доброта й погубила мене. Це – розсудлива жінка, яка знає людське серце. Вона вибачлива, хоч цього й не потребував ніхто, – всі ми були її діти. Вона завжди бачила тільки ті провини, яких не можна було не помітити і які не дозволяли їй заплющити на них очі. Кажу про неї безсторонньо. Свій обов'язок я виконувала пильно, і вона віддавала мені належне за те, що я не вчинила жодної провини, за яку вона мусила б мене карати чи прощати. Коли вона й відзначала кого, то тільки за заслуги. Не знаю, чи годиться мені після цього казати, що вона ніжно любила мене і я була не остання з її фавориток. Цим я, звичайно, велику хвалу собі віддаю – більшу, ніж ви можете гадати, не знаючи нашої настоятельки. Фаворитками інші із заздрощів називають настоятельчиних улюблениць. Пані де Моні я можу закинути хіба що ту хибу, що її прихильність до чесноти, благочестя, щедрості, ніжності, талантів і чесності виявлялася надто відверто, а вона ж добре знала, що цим ще більше принижує тих, кому всього того бракувало. Мала вона також дар, звичайніший, мабуть, у монастирі, ніж у світі, – добре розбиратися в душах. Черниця, яка не сподобалася їй відразу, не могла вже сподобатися ніколи. Вона майже відразу полюбила мене, і я відразу ж цілковито їй довірилася. Горе тим, кого їй не щастило зразу прихилити до себе! Ті були поганими, нездарними й самі мусили визнати це. Вона запитала мене про мою пригоду в монастирі св. Марії. Я розповіла їй усе, що оце написала вам, – і про народження своє, і про муки свої, нічого не втаїла. Вона пожаліла мене, розрадила, дала надію на краще майбутнє.
Тим часом минув термін мого іспиту, настав час узяти послушенство, і я взяла його. Послушенство своє я відбула без відрази. Ці два роки я проминаю, бо сумним у них для мене було лише таємне почуття, що я крок за кроком наближаюся до вступу в стан, для якого не була створена. Іноді знову поймало мене хвилювання, але ж я відразу хилилася до своєї доброї настоятельки, і вона приголублювала мене, полегшувала мені душу, твердо викладала свої доводи й завжди казала мені наприкінці:
– А хіба в інших станах немає своїх тернів? Кожне лише свої чує. Станьмо ж навколішки, дитино моя, й помолімося…
Вона вклякала й молилася вголос, але так умиротворено, красномовно, ніжно, піднесено й сильно, ніби Дух Божий надихав її. її думки, вислови й образи проникали мені в глиб серця. Спочатку їх слухаєш, та помалу переймаєшся ними, з'єднуєшся з нею. Душа тремтить, зливаючись з її надпоривом. Наміру звабити в неї не було, але, безперечно, саме це вона й робила: від неї виходили з палом у серці, з радістю й екстазом на обличчі. Які солодкі сльози лилися! Такими почуттями переймалася і вона, й вони довго зберігалися і в ній, і в нас. У цьому я посилаюся не лише на власний досвід, але й на досвід інших черниць. Дехто з них казали мені, що в них виникає потреба цієї розради, мов найбільшої втіхи. І, гадаю, мені бракувало лише трохи звички, щоб самій цього зазнати. Проте, в міру наближення мого постригу, мене охоплювала така глибока туга, що добра настоятелька, дивлячись на мене, геть зовсім занепала. Вона не могла дати собі ради, і в цьому сама мені зізналася.
– Не знаю, – казала вона, – що зі мною діється. Коли ви приходите, мені здається, що Бог покидає мене і його Дух замовкає в мені. Даремно збуджую я себе, даремно шукаю думок і хочу піднести свою душу – стаю звичайною, обмеженою жінкою, боюся говорити…
– Ох, паніматко, яке передчуття! – сказала я. – То Бог відбирає вам мову!..
Одного разу, почуваючи в собі ще більшу непевність і пригнічення, ніж звичайно, я пішла до неї в келію. Моя поява збентежила її спочатку. Мабуть, з виразу моїх очей, з усієї моєї постаті вона побачила, що глибоке почуття, яке було в мені, їй не до снаги, а вона не хотіла боротися тоді, коли не була певна перемоги. Проте розпочала зі мною розмову, розпалилася потроху. Чим більше спадав мій смуток, тим більше зростав її порив – вона впала раптом навколішки, і я за нею.
Я гадала була, що переймусь її захватом, бажала цього. Вона промовила кілька слів, потім зненацька замовкла. Марно чекала я, – вона не сказала вже нічого, підвелася, заплакала, взяла мене за руку й промовила, пригорнувши мене до себе:
– Ох, дитино моя, яке страшне враження ви справили на мене! Ось що сталося – дух покинув мене, почуваю це. Ідіть, хай Бог сам говорить до вас, коли він не хоче говорити моїми устами…
Справді, не знаю вже, що з нею трапилося, чи то я викликала в ній невіру у свої сили, яка так і не розвіялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи, може, й справді я розірвала її зв'язок із небом, але хист розраджувати так до неї і не повернувся. Напередодні постригу я зайшла до неї. Вона була в такій самій, як і я, тузі. Я заплакала, вона теж, я впала їй до ніг, вона благословила мене, підвела, поцілувала й відпустила, сказавши:
– Я стомилася жити, хочу померти. Просила в Бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волі. Ідіть, я поговорю з вашою матір'ю, молитимусь цілу ніч, моліться й ви, але засніть також, наказую вам…
– Дозвольте мені, – сказала я, – молитися разом з вами…
– Дозволяю з дев'ятої до одинадцятої, не більше. О дев'ятій з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятій ви покинете мене на молитві, а самі спочинете. Ідіть, люба дитино, решту ночі я пильнуватиму перед Богом сама.
Вона хотіла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жінка тим часом ходила коридорами, стукала в кожні двері, будила черниць і казала їм тихенько іти до церкви. Усі пішли, і, коли зібралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потім вона погасила світло; усі разом проказали “Miserere”[17], крім настоятельки, що в нестямі, припавши ниць перед олтарем, молилася:
– О, Боже, коли через якийсь мій гріх ти покинув мене, прости мені його! Не прошу тебе повернути мені дар, що ти відібрав, тільки звернися сам до без невинної, що спить, тим часом як я благаю за неї тебе. Боже мій, говори до неї, говори до її батьків і прости мене!
Другого дня вона рано зайшла до мене в келію, я й не почула – ще не зовсім прокинулась. Вона сіла біля мого ліжка, поклала легенько одну руку мені на чоло. У такій позі я й побачила її, коли розплющила очі. Про те, що було вночі, вона нічого не сказала. Спитала тільки, чи рано я лягла спати. Я відповіла:
– Тоді, коли ви наказали.
– Чи відпочили?
– Глибоко.
– Я так і гадала… Як себе почуваєте?
– Дуже добре. А ви, паніматко?
– Лишенько! – сказала вона. – Кожна, хто вступала в чернецтво, непокоїла мене, але ні за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотіла б, щоб ви були щасливою…
– Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.
– Ох, коли б від цього тільки залежало щастя! Ви ні про що не думали вночі?
– Ні.
– Сна ніякого не бачили?
– Ніякого.
– А що зараз діється у вашій душі?
– Я скорилася своїй долі без відрази, але й без захоплення, і пішла за нею. Та я аж ніяк не почуваю ніжної радості, тремтіння, смутку й солодкої непевності, яку іноді помічала в тих, до кого приходила ця хвилина, що прийшла до мене зараз. Я дурна, не вмію навіть плакати. Так хочуть, так треба – оце одна тільки думка крутиться мені… Але ви нічого не кажете…
– Я не для того прийшла, щоб розмовляти з вами, а щоб побачити й послухати вас. Я чекаю вашої матері, не хвилюйте ж мене, хай збираються в моїй душі почуття. Коли вона сповниться ними, я вас покину… Я повинна мовчати, я себе знаю – в мене один порив, але сильний, і не з вами треба його витратити. Полежте ще хвилину, хай я подивлюся на вас. Скажіть мені лише кілька слів і дайте мені взяти тут те, по що я прийшла. Я піду, а решту Бог зробить…
Я замовкла, лягла на подушку, простягла їй руку, і вона взяла її. Здавалося, вона молилась думкою і молилась глибоко; очі міцно заплющені; іноді розплющувала їх і підводила вгору, потім дивилась на мене, душа їй повнилась бентегою, вона то заспокоювалась, то хвилювалася знову. Справді, ця жінка народилася бути пророчицею, пророчі були в неї обличчя і вдача. Колись вона була вродлива, але літа, понівечивши риси й поривши глибокі зморшки, тільки надали більшої гідності її обличчю. Очі мала маленькі, але вони ніби дивились у неї саму або поминали все близьке й прозирали геть далеко в минуле й майбутнє. Часом вона міцно стискала мені руку. Спитала мене раптом, котра година.
– Незабаром шоста.
– Прощавайте, я пішла. Зараз вас прийдуть одягати; я не хочу при тому бути, це порушить мій настрій. У мене одна тільки турбота – зберегти спокій у перші хвилини.
Щойно вона вийшла, як увійшла мати-послушниця й мої товаришки. З мене скинули чернечий одяг і вдягли світське вбрання. Цей звичай відомий вам. Я не чула нічого, що навколо мене говорили. Зробилася мов автоматом, нічого не помічала. Іноді тільки по тілу проходили конвульсійні рухи. Мені казали, що треба робити, і часто мусили й удруге повторювати, бо з першого разу я не чула, і я робила, – не тому, що я про щось інше думала, а тому, що була приглушена, почувалася знесиленою думками. Тим часом настоятелька розмовляла з моєю матір'ю. Я так і не знаю, що діялося на тому побаченні, яке тривало дуже довго. Мені тільки казали, що, коли вони розлучились, моя мати була така схвильована, аж не могла знайти двері, через які ввійшла, а настоятелька вийшла, стиснувши руками чоло.
Тим часом задзвонили дзвони. Я вийшла. Людей було небагато. Мене напучували – добре чи зле, не чула: той ранок в моєму житті ніби й не існував, бо скільки він тривав – не знаю. Не знаю ні що робила, ні що казала. Мабуть, мене питали, а я відповідала. Я давала обітниці, але нічогісінько не пам'ятаю, і черницею стала так само невмисне, як і зроблено мене християнкою. Увесь обряд мого постригу я зрозуміла не більше, як і обряд свого хрещення – з тією різницею, що один надає благодаті, а другий – лише обіцяє. Що ж, пане, чи ж більше, по-вашому, я зобов'язана, хоч і не протестувала в Льоншані так, як у монастирі св. Марії? Здаюся на ваш суд, здаюся на Суд Божий. Я була так глибоко пригнічена, що за кілька днів, коли мене оповістили, що я – в хорі, то я не зрозуміла, що воно значить. Я запитала, чи справді ж таки я взяла постриг, і захотіла побачити підпис моїх обітниць. До цих доказів треба було додати свідчення всієї громади й кількох сторонніх, запрошених на церемонію. Не раз зверталась я до настоятельки, казала:
– Так це правда, виходить?..
І чекала раз у раз, що вона відповість:
– Ні, дитино моя, вас обманюють…
Її повсякчасна упевненість не переконувала мене, бо я не могла збагнути, щоб з усього того дня, такого бурхливого й різноманітного, такого багатого на дивні й разючі події, нічогісінько не пам'ятала, навіть обличчя тих, хто прислужував мені, ні священика, що напучував мене, ні того, хто давав мені постриг. Зміна чернечої одежі на світську – оце одне тільки й пригадувала. Після цієї хвилини я зовсім нічого не пам'ятаю. Потрібен був не один місяць, щоб вивести мене з цього стану. Повільністю цього одужання я і пояснюю те, що зі мною сталося, – це ніби як з тими, що довго хворіли, свідомо розмовляли, дістали причастя, а коли видужали, геть про все забули. У монастирі я була свідком кількох таких прикладів і думала сама собі: отак, певно, й зі мною було, коли я брала чернецтво. Але треба ще знати, чи людині належать ті вчинки і чи присутня вона в них, хоч і здається присутньою.