– Сестро Урсуло, – спитала я тихо, – що це з вами?
– Що зі мною? – відповіла вона. – Я люблю вас, а ви ще мене питаєте! Добре, що кара ваша скінчилася, а то померла б я.
Якщо у два останні дні прилюдного каяття я не поранила собі ноги, то тільки їй маю дякувати – вона нишком вимітала коридори й відкидала набік шматки скла. У ті дні, коли мені приречено постувати хлібом та водою, вона зі своєї пайки уривала частину, загортала в білу шматку й кидала мені в келію. На черницю, що мала мене на мотузці вести, кинули жеребок, і він якраз на неї випав. їй не забракло мужності піти до настоятельки й заявити, що вона воліє краще вмерти, ніж виконувати такий ганебний і жорстокий обов'язок. На щастя, ця дівчина була із шанованої родини. Вона мала велику пенсію, яку використовувала по волі настоятельки, і за кілька фунтів цукру та кави вона знайшла черницю, що її заступила. Не смію думати, що на цю негідницю вдарила Божа рука – вона збожеволіла, її замкнули. Проте настоятелька живе, керує, мучить і почуває себе добре.
Звичайно, моє здоров'я не могло вистояти проти таких довгих і жорстоких іспитів – я захворіла. Отоді й виявила сестра Урсула всю свою приязнь до мене. Я завдячую їй життям. Порятунок цей не був добром для мене, вона сама мені це не раз казала, проте, коли чергувала в лікарні, робила мені які тільки можна послуги. В інші дні я теж не була занедбана завдяки її турботам про мене і тим невеличким подарункам, що вона роздавала черговим залежно від того, чи добре мене доглянуто. Вона просилася доглядати мене вночі, але настоятелька відмовила їй з тої причини, що для такої праці вона надто тендітна, – це було для неї великим горем. Усі її турботи не могли спинити моєї хвороби – я була безнадійна, мене запричастили. Хвилин за кілька перед тим я попросила, щоб до мене зібралася вся громада. Мені це дозволили. Черниці оточили моє ліжко, серед них була й настоятелька. Моя молода подруга стояла в головах і тримала мене за руку, обливаючи її слізьми. Гадаючи, що я маю щось сказати, мене підвели й посадили на ліжкові, обклавши подушками. Тоді, звертаючись до настоятельки, я попросила її поблагословити мене й забути про мої провини, а в усіх товаришок своїх попросила прощення за ганьбу, що вчинила їм. Сказала принести до себе купу всякого безділля, що прикрашало мою келію і було в особистому моєму користуванні, і попросила в настоятельки дозволу розпорядитися ним. Вона погодилась, і я роздала його тим, хто був у неї за поплічниць, коли мене кидали в темну. Черницю, що вела мене на мотузці в день прилюдного каяття, я підкликала до себе й сказала їй, обіймаючи і даючи свої чотки й розп'яття:
– Люба сестро, згадуйте мене у своїх молитвах і знайте певно, що я не забуду вас перед Господом…
Чому ж Бог не взяв мене в ту хвилину? Я йшла до нього без тривоги. Яке це велике щастя! І хто може сподіватися його вдруге? Хто знає, яка буде в мене остання хвилина?
А бути вона мусить. Хай же поновить Бог мої муки, тільки дасть той спокій смерті, що я мала! Я бачила відкриті небеса. Так воно, певно, й було, бо сумління тоді не обманює, а воно обіцяло мені вічне блаженство.
Запричастившись, я поринула в якусь летаргію. Тієї ночі всі втратили надію на мій порятунок. Вряди-годи приходили помацати в мене пульс. Я почувала, як проводили рукою по моєму обличчю, чула різні голоси, що мовби здалека казали: «Помирає… ніс холодний… До завтра не доживе… Чотки й розп'яття вам лишаться…» І другий, обурений голос: «Відійдіть, відійдіть, дайте їй спокійно померти! Хіба ви ще не досить мучили її?» Дуже солодка була мені хвилина, коли я вийшла із цієї кризи, розплющила очі й побачила себе в обіймах подруги. Вона не відходила від мене, цілу ніч пильнувала мене, проказувала молитви за мрущих, давала мені цілувати розп'яття і сама цілувала його, відійнявши від моїх уст. Побачивши, що я широко розплющила очі й глибоко зітхнула, вона подумала, що то вже перед смертю. Почала кричати, взивати мене своїм другом, казати:
– Боже, зглянься над нею і наді мною! Боже, прийми її душу! Люба подруго, коли станете перед Богом, згадайте про сестру Урсулу…
Я глянула на неї, посміхнулася сумно, заплакала, потиснула їй руку. На ту хвилину прийшов пан Бувар, монастирський лікар; він, кажуть, тямущий, але деспот, трохи пихатий і суворий. Він грубо відсторонив мою подругу, помацав мені пульс і шкіру. З ним прийшла й настоятелька та її фаворитки. Коротко розпитав про те, що було зі мною, сказав:
– Вона очуняє… – І додав, дивлячись на настоятельку, якій ці слова не сподобались: – Так, пані матко, очуняє; шкіра добра, пропасниця спадає, в очах починає жевріти життя…
Від кожного цього слова на обличчі в моєї подруги розливалась радість, а в настоятельки та в її супутниць – якийсь зле прихований жаль.
– Я не хочу жити, пане, – мовила я.
– Тим гірше, – відповів він.
Потім наказав щось і вийшов. Кажуть, що під час своєї летаргії я промовила кілька разів: «Люба мати, я йду до вас, я розкажу вам усе…» Мабуть, я зверталась до нашої колишньої настоятельки, то річ певна. Я нікому не дала її портрета, хотіла забрати його із собою в домовину.
Пана Бувара завбачення справдилось: пропасниця зменшилась і зовсім зійшла з рясним потом. Я вже казала, що вистраждала в монастирі всі муки, які тільки можна пізнати, та й хвороба моя була тяжка. Сестра Урсула майже не відходила від мене. Коли я почала набиратися сили, вона геть знесиліла, травлення в неї розладилось, після полудня її обіймали млості, що тривали іноді чверть години. У цьому стані вона була немов мертва, погляд їй тьмарився, на чолі проступав холодний піт і, збираючись краплями, стікав по обличчю. їй ставало трохи легше, коли її розсупонювали й розстібали одежу. Коли вона опритомнювала, перша думка в неї була – шукати мене коло себе, і я була коло неї завжди. Іноді навіть, коли в неї лишалися якісь сили, вона водила рукою навкруг себе, не розплющуючи очей. Бажання в неї було цілком певне, бо дехто з черниць, спробувавши схилитись під дотик її руки, яка зразу й опадала нерухомо, не пізнаючи бажаного, казали мені:
– Сестро Сюзанно, то вона вас хоче, підійдіть же…
Я ставала навколішки, клала її руку собі на чоло, і рука так лишалась, аж поки вона опритомлювала, а, опритомнівши, вона казала мені:
– Ну, сестро Сюзанно, мені випадає іти, а вам лишитися. Я перша побачу її і розкажу про вас. Плакатиме вона, мене слухаючи (якщо є гіркі сльози, то є також і солодкі). І коли є любов на небесах, то чому б не бути й сльозам? – Тоді клала голову мені на плече, плакала ревно й казала: – Прощайте, сестро Сюзанно, подруго моя! Хто ділитиме ваші муки, коли мене не буде? Хто?.. Ох, друже любий, шкода мені вас! Я йду, почуваю це, я йду. Коли б ви була щаслива, як жаль було б мені покидати!
Її стан лякав мене. Я сказала настоятельці. Я хотіла, щоб її поклали в лікарню, звільнили від служби й інших важких монастирських повинностей, щоб покликали до неї лікаря, але мені все відповідали, що то дрібниці, що млості самі по собі минуться і що сестра Урсула не бажає нічого кращого, як виконувати свої обов'язки й жити, як усі. Одного дня, після заутрені, на якій вона була, вона вже не вийшла. Я гадала, що їй дуже погано, і як тільки кінчилась ранкова відправа, помчала до неї. Застала її в ліжкові, одягнену. Вона сказала мені:
– Це ви, любий друже? Я знала, що ви не забаритеся прийти, й чекала вас. Слухайте. Як мені хотілося, щоб ви прийшли! Я так дуже й так надовго зомліла, що вже думала – не очуняю і не побачу вас. Ось ключ від шафи, відчините її, виймете планку, що ділить надвоє кожну шухляду, за планкою знайдете пакунок з паперами. Я ніяк не могла наважитись розлучитися з ними, хоч як небезпечно було їх тримати і хоч як тяжко було мені їх читати… Лишенько! На них майже все змили мої сльози… Коли мене вже не буде, спаліть їх…
Вона була така слаба й пригнічена, що не могла двох слів уряд вимовити. Мало не на кожному складі спинялась і говорила так тихо, що я насилу розбирала її, хоч майже припала вухом до її уст. Я взяла ключа, показала пальцем на шафу, і вона кивнула головою. Потім, передчуваючи, що втрачу її, і знаючи, що її хвороба через мою взялася, через муку, що вона прийняла, через клопіт за мною, я почала плакати й гірко побиватися. Поцілувала її в чоло, очі, обличчя, руки, попросила прощення в неї. Однак вона була мов неуважна, не чула мене, а одна її рука лежала в мене на обличчі й гладила його. Мабуть, вона й не бачила мене, може, гадала, що я вийшла, бо гукнула:
– Сестро Сюзанно!
– Я тут, – відповіла я.
– Котра година?
– Половина на дванадцяту.
– Половина на дванадцяту! Ідіть обідати. Ідіть, та зразу й вертайтесь…
Подзвонили на обід, я мусила покинути її. Коли я була вже коло дверей, вона гукнула на мене, я вернулась. Вона через силу підставила мені щоки, я поцілувала їх. Вона взяла мене за руку, стиснула її. Здавалося, вона не хотіла, не могла зі мною розлучитись.
– Але треба, – мовила вона, пускаючи мене, – так Богові вгодно. Прощайте, сестро Сюзанно. Дайте мені розп'яття…
Я поклала їй у руки розп'яття й вийшла.
Обід уже закінчувався. Я звернулася до настоятельки, сказала їй при всіх черницях, у якій сестра Урсула небезпеці, квапила її переконатися в тому на власні очі.
– Гаразд, треба побачити її, – сказала вона.
І пішла ще з кількома, я за ними. Коли вони ввійшли до келії, бідної сестри вже не було. Вона лежала вдягнена на ліжку, голова похилилася на подушку, рот був напіврозтулений, очі сплющені, в руках – розп'яття. Настоятелька холодно глянула на неї і сказала:
– Вона мертва? Хто б подумав, що її кінець такий близький? Чудова була дівчина. Хай задзвонять по ній і загорнуть у саван.
Я лишилася сама в її головах. Свого горя не зумію вам змалювати, а проте я заздрила її долі. Я підійшла до неї, заплакала, поцілувала її кілька разів і закрила їй простирадлом обличчя, що починало вже змінюватись. Потім подумала про дане мені доручення. Щоб мені в цьому ділі не завадили, я почекала, поки всі пішли до церкви, тоді відчинила шафу, вийняла планку й знайшла чималенький сувій паперів, які ввечері спалила. Ця дівчина завжди була сумовита, не пригадаю, щоб вона посміхнулась коли, крім одного разу під час своєї хвороби.
От і сама лишилась я в монастирі, на світі, бо не знала нікого, хто мною цікавився б. Про адвоката Манурі не чула нічого. Гадала, що він оступився перед труднощами або за розвагами й справами в нього з голови вийшли обіцянки, що він їх дав мені, і за це не дуже-то й сердилась на нього – я на вдачу вибачлива, усе можу простити людям, крім несправедливості, невдячності й немилосердя. Тож і вибачала, як тільки могла, адвокатові Манурі, усім світським людям, які виявили стільки прихильності під час мого позову і для яких я перестала існувати, і навіть вам, пане маркіз, – коли це до монастиря завітало наше церковне начальство.
Воно приїздить, ходить по келіях, розпитує черниць, править звіт за матеріальне й духовне врядування і, залежно від розуміння своїх обов'язків, усуває або побільшує безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й співчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному стані я колись з'явилася перед ними. Очі їхні зволожились, і на обличчі в них я побачила зворушення й радість. Ебер сів і мені сказав сісти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стільцем, не зводячи з мене очей.
Він спитав:
– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?
– Про мене забули, панотче, – відповіла я.
– Тим краще.
– Цього я тільки й бажаю, але хочу просити у вас великої ласки – покликати сюди матір-настоятельку.
– Навіщо?
– Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неї, вона неодмінно обвинуватить мене.
– Розумію. Але скажіть мені все-таки те, що ви знаєте.
– Благаю вас, панотче, покликати її, хай вона сама почує ваші запитання і мої відповіді.
– Кажіть усе-таки.
– Ви погубите мене, панотче.
– Ні, не бійтесь нічого. Із цього дня ви вже не підвладні їй. Наприкінці тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропії біля Арпажона. У вас є щирий приятель.
– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.
– Ваш адвокат.
– Пан Манурі?
– Саме він.
– Не думала, що він ще згадує про мене.
– Він бачився з вашими сестрами, з архієпископом, головою суду й усіма особами, відомими своїм благочестям. Він дав за вас уклад у монастир, що я допіру назвав, і вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаєте про якийсь нелад, можете розказати мені без страху, і я святою покорою наказую вам зробити це.
– Не відаю нічого.
– Як! Хіба вас помилувано після того, як ви програли позов?
– Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила гріх, зрікаючись обітниці, і звеліли мені просити прощення в Бога.
– Але якого саме прощення, хотілося б мені знати…
І на цих словах він похитав головою, нахмурився. Я зрозуміла, що лише від мене залежить повернути настоятельці частину канчуків, що я з її наказу дістала, але не було в мене такого наміру. Архідиякон побачив, що нічого не дізнається від мене, і вийшов, порадивши тримати в секреті його повідомлення про мій перехід до монастиря св. Євтропії. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зі мною дуже палко й ніжно. Не знаю, хто вони такі, але хай збереже їм Бог ніжну й милосердну вдачу, що так рідко трапляється в їхньому стані й так пасує до охоронців людської немощі й заступників Божого милосердя.
Я гадала, що отець Ебер розраджує, допитує або догану дає якійсь іншій черниці, аж він знову зайшов до мене в келію. Спитав мене:
– Звідки ви знаєте пана Манурі?
– З мого позову.
– Хто вам його порадив?
– Пані головиха.
– Мабуть, ви з ним часто бачились під час вашої справи?
– Ні, панотче, я з ним рідко бачилась.
– Як же ви дали йому всі відомості?
– Писала власною рукою всі заяви.
– У вас є копії тих заяв?
– Ні, панотче.
– Хто ж передавав йому заяви?
– Пані головиха.
– А її ви звідки знаєте?
– Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а її родичка.
– А після того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурі?
– Один раз.
– Дуже мало. Він не писав вам?
– Ні, панотче.
– А ви йому?
– Теж ні, панотче.
– Певно, він повідомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальні, а коли він напише вам відверто чи нишком – прислати мені його листа нерозпечатаним. Чуєте – нерозпечатаним!
– Чую, панотче, і зроблю як ви кажете.
Чи то Ебер мені самій не довіряв, чи моєму добродійникові, але це мене образило.
Пан Манурі приїхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архідияконові слово, відмовилась говорити з ним. Наступного дня він прислав мені посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберові. Це було у вівторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслідку архідияконової обіцянки й заходів пана Манурі. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися мені ці дні! Я боялася, щоб не трапилося якої перешкоди і все не звелося нанівець. Я не здобувала волі, тільки в'язницю свою переміняла, але й тим раділа. Одна щаслива подія збуджує в нас надію на другу – із цього, мабуть, і пішла приказка, що «щастя щастя водить».
Я знала товаришок, яких покидала, і була цілком певна, що з іншими полонянками мені житиметься не краще. Хоч які вони будуть, але не можуть бути ні лихішими, ні зломиснішими. У суботу вранці монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, двері з келій відчинялись і зачинялись – це, як ви вже знаєте, гасло монастирських революцій. Я була сама в келії, серце моє калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вікно, безтямно вешталася по келії й казала сама собі, тремтячи з радощів: «Це по мене приїхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.
Дві невідомі постаті з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили мені, чого саме приїхали. Я без ладу схопила ту мізерію, що належала мені, кинула її воротарці у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотіла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нічого. Виходжу, мені відчиняють браму, оглянувши попереду моє майно, сідаю в карету і їду.
Архідиякона з його двома молодими церковниками, пані головиху та пана Манурі повідомили про мій приїзд, і вони зібралися в нової настоятельки. Дорогою черниця розповідала мені про монастир, а воротарка додавала, мов приспів, щоразу, як черниця вихваляла його:
– Це суща правда…
Вона пишалася з того, що саме її послали по мене, й хотіла бути мені за приятельку, тому звірила мені деякі секрети й дала мені деякі поради щодо поводження. Ці поради, мабуть, до неї пасували, але до мене аж ніяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будівля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вікна на першому фасаді виглядало дві-три черниці. З одного цього я довідалася про лад у монастирі більше, ніж з усього того, що розказала мені черниця та її товаришка. Мабуть, відомо було, якою каретою ми їхатимемо, бо всі ті запнуті голови вмить позникали, і я прибула до брами своєї нової в'язниці. Настоятелька вийшла до мене з обіймами, поцілувала мене, взяла за руку й повела до монастирської зали, де вже було кілька черниць, а решта позбігалися.
Настоятельку цю звали пані ***. Не можу побороти в собі бажання змалювати її, перш ніж писати далі. Це – маленька, кругленька жінка, проте моторна й жвава. Голова в неї ніколи не тримається рівно на плечах, у вбранні завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очі в неї (одне з них, праве, вище й більше від другого) повні вогню й неуважності. Коли ходить, махає руками. Коли починає говорити, відкриває рота, перше ніж зібралася з думками, тому трохи заникається. Сівши, йорзає на кріслі, немов їй щось муляє, забуває всяку добропристойність, піднімає нагрудника, щоб почесати тіло, кладе ногу на ногу, питає вас, ви їй відповідаєте, а вона вас не слухає, говорить, збивається, спиняється, не знає, про що казала, гнівається, взиває вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете її на мову; іноді за панібрата з вами, навіть на ти звертається, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гідності короткі в неї: вона то вибачлива, то сувора, і в змінах її обличчя позначається вся химерність її розуму та нерівність вдачі. Тому в монастирі лад і безлад чергуються – бували дні, коли все переплутувалось: пансіонерки з послушницями, послушниці з черницями, коли починалася біганина з кімнати в кімнату, коли всі гуртом пили чай, каву, шоколад, лікери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – і ось раптом серед цього розгардіяшу настоятелька міняється в обличчі, дзвонить дзвін, усі замикаються, розходяться, після галасу, криків і гармидеру западає найглибша тиша, так ніби все зненацька тут вимерло. Отоді хай черниця схибить хоч у будь-чому – настоятелька кличе її до себе в келію, суворо вимовляє їй, велить роздягтися й дати собі двадцять канчуків; черниця скоряється, роздягається, бере канчука, починає мордувати себе, та тільки вдарить себе разів кілька, настоятелька, розчулившись, вириває в неї спокутне знаряддя, починає плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цілує черницю в чоло, очі, уста, плечі, голубить її, вихваляє:
– А яка в неї шкіра біла та ніжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Авґустино, та чи ти при розумі – соромитись! Спусти білизну, я ж жінка і твоя настоятелька. О, груди чудові! Які тверді! І щоб ото я дозволила шматувати їх наконечниками? Ні, ні, не буде цього…
Вона знову її цілує, підводить, сама одягає, говорить їй ніжні слова, звільняє від відправи й відсилає до келії. Лихо з такими жінками – ніколи не знаєш, чим їм догодиш, а чим прогніваєш, що треба робити, а чого уникати; правила немає ніякого, то годують до несхочу, то голодом морять, у монастирі заходить скрута, на попередження зважають мало, а то й зовсім не зважають. З настоятельками її вдачі або надто близький, або надто далекий буваєш, ні відстані, ні міри правдивої немає. З неласки потрапляєш у ласку, з ласки – у неласку, не знаючи за що. Хочете, на дрібниці покажу вам загальний приклад її врядування? Двічі на рік вона бігала з келії до келії і веліла викидати за вікно всі пляшки з лікером, які знаходила, а днів за чотири сама присилала їх більшості своїх черниць. Оце такій жінці дала я врочисту обітницю покори, бо ж ми свої обітниці переносимо з монастиря в монастир.
Я ввійшла разом з нею. Вона вела мене, обійнявши за стан. Подали фрукти, марципани, варення. Шановний архідиякон почав про мене мову, але вона перебила:
– То була помилка, атож, помилка, я це знаю…
Шановний архідиякон хотів далі казати, але настоятелька знову перебила:
– Як могли вони відпустити її? Адже вона – сама скромність та ніжність і сповнена, кажуть, талантів…
Шановний архідиякон хотів-таки провадити, але настоятелька знову перебила йому, шепнувши мені на вухо:
– Ви мені страшенно подобаєтесь, і коли ці педанти підуть, я скличу наших сестер, і ви заспіваєте нам якоїсь пісеньки, правда?
Мені кортіло засміятися. Шановний панотець трохи збентежився, і його молоді супутники посміхалися з моєї та його скрути. Проте панотець Ебер не зрадив своєї вдачі й звичайного свого поводження – він різко сказав їй сісти й помовчати. Вона сіла, але нелегко то їй було – вона крутилася на своєму місці, чесала голову, поправляла на собі одіж, хоч і не треба було, позіхала, а тим часом архідиякон розважливо промовляв про монастир, що я покинула, про прикрості, яких я зазнала в ньому, про той монастир, куди я вступала, про мою зобов'язаність перед особами, що допомогли мені. На цьому слові я глянула на пана Манурі, він опустив очі. Після того пішла загальна розмова. Важка, змушена мовчанка настоятельчина розв'язалася. Я підійшла до пана Манурі, подякувала за зроблені мені послуги. Я тремтіла, затиналася, не знала, що пообіцяти йому в подяку. Моє збентеження, замішання, розчулення – бо я справді зворушилася, – мішанина сліз і радості, увесь учинок мій сказав йому більше, ніж я могла висловити. Його відповідь теж не була доладніша від моєї мови. Він так само був збентежений. Не знаю, що саме він казав мені, розуміла тільки, що за велику винагороду йому вже те буде, що він пом'якшив мою сувору долю і що спогад про зроблене для мене буде йому ще миліший, ніж мені самій, і що дуже прикро йому, що через судові справи, які пов'язують його з Парижем, йому не можна буде часто навідуватися до Арпажона, але він сподівається, що панотець архідиякон і паніматка настоятелька дозволять йому довідуватись про моє здоров'я і становище. Архідиякон цього не чув, але настоятелька відповіла:
– Що хочете, пане. Вона робитиме все, що їй бажатиметься. Ми вже подбаємо тут загладити неприємності, яких завдали їй… – І до мене пошепки: – Так ти дуже намучилась, дитино моя? Та як тим льоншанським страховиськам достало сміливості збиткуватися над тобою? Твою настоятельку я знала, ми разом були пансіонерками в Пор-Роялі[30] – то був серед нас недолюдок. Ми ще побачимось, ти про все розкажеш мені…
І на цьому слові взяла мене за руку й злегка поляскала своєю рукою. Молоді церковники теж мене привітали. Було пізно. Пан Манурі поїхав, архідиякон із своїми супутниками рушили до арпажонського пана, куди їх запрошено, і я лишилась наодинці з настоятелькою. Та недовго було це: юрбою збіглися всі черниці, послушниці й пансіонерки, і за мить мене обступило душ сто. Я не знала ні кого слухати, ні кому відповідати. Навколо себе бачила різні обличчя і чула найрізноманітніші запитання. Проте завважила, що ні мої відповіді, ні моя особа ні в кого не викликала невдоволення.
Якийсь час проминув у цій докучній розмові, і, коли першу цікавість було вдоволено, юрба зменшилася, решту черниць вирядила настоятелька й сама повела мене до моєї келії. За звичаєм похвалила її, показала мені налой і мовила:
– Отут моя подруженька Богу молитиметься, та треба ж подушку покласти на приступку, щоб її колінця не натрудилися. А в кропильниці свяченої води й немає, ота сестра Доротея завжди забуде щось. А ось гляньте на крісло, спробуйте, чи зручно в ньому сидіти?
І, говорячи так, посадовила мене, відхилила мені голову на спинку й поцілувала в чоло. Тоді підійшла до вікна, пересвідчилась, чи легко воно відчиняється й зачиняється; потім до ліжка – тут відіпнула й запнула заслону, щоб побачити, чи добре вона закривається. Оглянула ковдри – вони нові. Взяла подушку, перебила її, сказала:
– Любій голівоньці дуже добре буде на ній спати; простирадла не тонкі, та такі вже у всьому монастирі; матраци хороші…
По тому підійшла до мене, обняла й вийшла. Під час цієї сцени я гадала сама собі: «От безумне створіння». І сподівалася для себе гарних і лихих днів.
Я влаштувалася в келії, ходила ввечері до церкви, була на вечері, а потім відпочивала. Деякі черниці підійшли до мене, а деякі відсторонилися; одні сподівалися від мене заступництва перед настоятелькою, а других уже тривожила прихильність, яку вона до мене виявляла. Перші хвилини минули у взаємних похвалах, розпитуванні про монастир, що я покинула, вивідуванні моєї вдачі, нахилів, смаків, розуму – вас звідусюди мацають та все мережі на вас ставлять і з усього висновки роблять якнайвірніші. Наприклад, закинуть якесь обмовницьке слово й дивляться на вас; уривають раптом якусь розповідь і чекають, чи спитаєте ви, що далі сталося, а чи так обминете; ви щось звичайнісіньке скажете, а вони його чарівним називають, хоч і знають добре, що то абищиця; силкуються довідатись ваших найпотаємніших думок, розпитують, що ви читаєте, пропонують вам книги священні й світські, помічають, які ж ви вибрали; підохочують вас порушувати в дрібницях статут, звіряються вам, закидають про настоятельчині дивацтва, все це докупи збирають, переказують, облишають вас, знову до вас беруться, вивідують ваші думки про звичаї, благочестя, світ, релігію, монастирське життя, про все.
– Що зі мною? – відповіла вона. – Я люблю вас, а ви ще мене питаєте! Добре, що кара ваша скінчилася, а то померла б я.
Якщо у два останні дні прилюдного каяття я не поранила собі ноги, то тільки їй маю дякувати – вона нишком вимітала коридори й відкидала набік шматки скла. У ті дні, коли мені приречено постувати хлібом та водою, вона зі своєї пайки уривала частину, загортала в білу шматку й кидала мені в келію. На черницю, що мала мене на мотузці вести, кинули жеребок, і він якраз на неї випав. їй не забракло мужності піти до настоятельки й заявити, що вона воліє краще вмерти, ніж виконувати такий ганебний і жорстокий обов'язок. На щастя, ця дівчина була із шанованої родини. Вона мала велику пенсію, яку використовувала по волі настоятельки, і за кілька фунтів цукру та кави вона знайшла черницю, що її заступила. Не смію думати, що на цю негідницю вдарила Божа рука – вона збожеволіла, її замкнули. Проте настоятелька живе, керує, мучить і почуває себе добре.
Звичайно, моє здоров'я не могло вистояти проти таких довгих і жорстоких іспитів – я захворіла. Отоді й виявила сестра Урсула всю свою приязнь до мене. Я завдячую їй життям. Порятунок цей не був добром для мене, вона сама мені це не раз казала, проте, коли чергувала в лікарні, робила мені які тільки можна послуги. В інші дні я теж не була занедбана завдяки її турботам про мене і тим невеличким подарункам, що вона роздавала черговим залежно від того, чи добре мене доглянуто. Вона просилася доглядати мене вночі, але настоятелька відмовила їй з тої причини, що для такої праці вона надто тендітна, – це було для неї великим горем. Усі її турботи не могли спинити моєї хвороби – я була безнадійна, мене запричастили. Хвилин за кілька перед тим я попросила, щоб до мене зібралася вся громада. Мені це дозволили. Черниці оточили моє ліжко, серед них була й настоятелька. Моя молода подруга стояла в головах і тримала мене за руку, обливаючи її слізьми. Гадаючи, що я маю щось сказати, мене підвели й посадили на ліжкові, обклавши подушками. Тоді, звертаючись до настоятельки, я попросила її поблагословити мене й забути про мої провини, а в усіх товаришок своїх попросила прощення за ганьбу, що вчинила їм. Сказала принести до себе купу всякого безділля, що прикрашало мою келію і було в особистому моєму користуванні, і попросила в настоятельки дозволу розпорядитися ним. Вона погодилась, і я роздала його тим, хто був у неї за поплічниць, коли мене кидали в темну. Черницю, що вела мене на мотузці в день прилюдного каяття, я підкликала до себе й сказала їй, обіймаючи і даючи свої чотки й розп'яття:
– Люба сестро, згадуйте мене у своїх молитвах і знайте певно, що я не забуду вас перед Господом…
Чому ж Бог не взяв мене в ту хвилину? Я йшла до нього без тривоги. Яке це велике щастя! І хто може сподіватися його вдруге? Хто знає, яка буде в мене остання хвилина?
А бути вона мусить. Хай же поновить Бог мої муки, тільки дасть той спокій смерті, що я мала! Я бачила відкриті небеса. Так воно, певно, й було, бо сумління тоді не обманює, а воно обіцяло мені вічне блаженство.
Запричастившись, я поринула в якусь летаргію. Тієї ночі всі втратили надію на мій порятунок. Вряди-годи приходили помацати в мене пульс. Я почувала, як проводили рукою по моєму обличчю, чула різні голоси, що мовби здалека казали: «Помирає… ніс холодний… До завтра не доживе… Чотки й розп'яття вам лишаться…» І другий, обурений голос: «Відійдіть, відійдіть, дайте їй спокійно померти! Хіба ви ще не досить мучили її?» Дуже солодка була мені хвилина, коли я вийшла із цієї кризи, розплющила очі й побачила себе в обіймах подруги. Вона не відходила від мене, цілу ніч пильнувала мене, проказувала молитви за мрущих, давала мені цілувати розп'яття і сама цілувала його, відійнявши від моїх уст. Побачивши, що я широко розплющила очі й глибоко зітхнула, вона подумала, що то вже перед смертю. Почала кричати, взивати мене своїм другом, казати:
– Боже, зглянься над нею і наді мною! Боже, прийми її душу! Люба подруго, коли станете перед Богом, згадайте про сестру Урсулу…
Я глянула на неї, посміхнулася сумно, заплакала, потиснула їй руку. На ту хвилину прийшов пан Бувар, монастирський лікар; він, кажуть, тямущий, але деспот, трохи пихатий і суворий. Він грубо відсторонив мою подругу, помацав мені пульс і шкіру. З ним прийшла й настоятелька та її фаворитки. Коротко розпитав про те, що було зі мною, сказав:
– Вона очуняє… – І додав, дивлячись на настоятельку, якій ці слова не сподобались: – Так, пані матко, очуняє; шкіра добра, пропасниця спадає, в очах починає жевріти життя…
Від кожного цього слова на обличчі в моєї подруги розливалась радість, а в настоятельки та в її супутниць – якийсь зле прихований жаль.
– Я не хочу жити, пане, – мовила я.
– Тим гірше, – відповів він.
Потім наказав щось і вийшов. Кажуть, що під час своєї летаргії я промовила кілька разів: «Люба мати, я йду до вас, я розкажу вам усе…» Мабуть, я зверталась до нашої колишньої настоятельки, то річ певна. Я нікому не дала її портрета, хотіла забрати його із собою в домовину.
Пана Бувара завбачення справдилось: пропасниця зменшилась і зовсім зійшла з рясним потом. Я вже казала, що вистраждала в монастирі всі муки, які тільки можна пізнати, та й хвороба моя була тяжка. Сестра Урсула майже не відходила від мене. Коли я почала набиратися сили, вона геть знесиліла, травлення в неї розладилось, після полудня її обіймали млості, що тривали іноді чверть години. У цьому стані вона була немов мертва, погляд їй тьмарився, на чолі проступав холодний піт і, збираючись краплями, стікав по обличчю. їй ставало трохи легше, коли її розсупонювали й розстібали одежу. Коли вона опритомнювала, перша думка в неї була – шукати мене коло себе, і я була коло неї завжди. Іноді навіть, коли в неї лишалися якісь сили, вона водила рукою навкруг себе, не розплющуючи очей. Бажання в неї було цілком певне, бо дехто з черниць, спробувавши схилитись під дотик її руки, яка зразу й опадала нерухомо, не пізнаючи бажаного, казали мені:
– Сестро Сюзанно, то вона вас хоче, підійдіть же…
Я ставала навколішки, клала її руку собі на чоло, і рука так лишалась, аж поки вона опритомлювала, а, опритомнівши, вона казала мені:
– Ну, сестро Сюзанно, мені випадає іти, а вам лишитися. Я перша побачу її і розкажу про вас. Плакатиме вона, мене слухаючи (якщо є гіркі сльози, то є також і солодкі). І коли є любов на небесах, то чому б не бути й сльозам? – Тоді клала голову мені на плече, плакала ревно й казала: – Прощайте, сестро Сюзанно, подруго моя! Хто ділитиме ваші муки, коли мене не буде? Хто?.. Ох, друже любий, шкода мені вас! Я йду, почуваю це, я йду. Коли б ви була щаслива, як жаль було б мені покидати!
Її стан лякав мене. Я сказала настоятельці. Я хотіла, щоб її поклали в лікарню, звільнили від служби й інших важких монастирських повинностей, щоб покликали до неї лікаря, але мені все відповідали, що то дрібниці, що млості самі по собі минуться і що сестра Урсула не бажає нічого кращого, як виконувати свої обов'язки й жити, як усі. Одного дня, після заутрені, на якій вона була, вона вже не вийшла. Я гадала, що їй дуже погано, і як тільки кінчилась ранкова відправа, помчала до неї. Застала її в ліжкові, одягнену. Вона сказала мені:
– Це ви, любий друже? Я знала, що ви не забаритеся прийти, й чекала вас. Слухайте. Як мені хотілося, щоб ви прийшли! Я так дуже й так надовго зомліла, що вже думала – не очуняю і не побачу вас. Ось ключ від шафи, відчините її, виймете планку, що ділить надвоє кожну шухляду, за планкою знайдете пакунок з паперами. Я ніяк не могла наважитись розлучитися з ними, хоч як небезпечно було їх тримати і хоч як тяжко було мені їх читати… Лишенько! На них майже все змили мої сльози… Коли мене вже не буде, спаліть їх…
Вона була така слаба й пригнічена, що не могла двох слів уряд вимовити. Мало не на кожному складі спинялась і говорила так тихо, що я насилу розбирала її, хоч майже припала вухом до її уст. Я взяла ключа, показала пальцем на шафу, і вона кивнула головою. Потім, передчуваючи, що втрачу її, і знаючи, що її хвороба через мою взялася, через муку, що вона прийняла, через клопіт за мною, я почала плакати й гірко побиватися. Поцілувала її в чоло, очі, обличчя, руки, попросила прощення в неї. Однак вона була мов неуважна, не чула мене, а одна її рука лежала в мене на обличчі й гладила його. Мабуть, вона й не бачила мене, може, гадала, що я вийшла, бо гукнула:
– Сестро Сюзанно!
– Я тут, – відповіла я.
– Котра година?
– Половина на дванадцяту.
– Половина на дванадцяту! Ідіть обідати. Ідіть, та зразу й вертайтесь…
Подзвонили на обід, я мусила покинути її. Коли я була вже коло дверей, вона гукнула на мене, я вернулась. Вона через силу підставила мені щоки, я поцілувала їх. Вона взяла мене за руку, стиснула її. Здавалося, вона не хотіла, не могла зі мною розлучитись.
– Але треба, – мовила вона, пускаючи мене, – так Богові вгодно. Прощайте, сестро Сюзанно. Дайте мені розп'яття…
Я поклала їй у руки розп'яття й вийшла.
Обід уже закінчувався. Я звернулася до настоятельки, сказала їй при всіх черницях, у якій сестра Урсула небезпеці, квапила її переконатися в тому на власні очі.
– Гаразд, треба побачити її, – сказала вона.
І пішла ще з кількома, я за ними. Коли вони ввійшли до келії, бідної сестри вже не було. Вона лежала вдягнена на ліжку, голова похилилася на подушку, рот був напіврозтулений, очі сплющені, в руках – розп'яття. Настоятелька холодно глянула на неї і сказала:
– Вона мертва? Хто б подумав, що її кінець такий близький? Чудова була дівчина. Хай задзвонять по ній і загорнуть у саван.
Я лишилася сама в її головах. Свого горя не зумію вам змалювати, а проте я заздрила її долі. Я підійшла до неї, заплакала, поцілувала її кілька разів і закрила їй простирадлом обличчя, що починало вже змінюватись. Потім подумала про дане мені доручення. Щоб мені в цьому ділі не завадили, я почекала, поки всі пішли до церкви, тоді відчинила шафу, вийняла планку й знайшла чималенький сувій паперів, які ввечері спалила. Ця дівчина завжди була сумовита, не пригадаю, щоб вона посміхнулась коли, крім одного разу під час своєї хвороби.
От і сама лишилась я в монастирі, на світі, бо не знала нікого, хто мною цікавився б. Про адвоката Манурі не чула нічого. Гадала, що він оступився перед труднощами або за розвагами й справами в нього з голови вийшли обіцянки, що він їх дав мені, і за це не дуже-то й сердилась на нього – я на вдачу вибачлива, усе можу простити людям, крім несправедливості, невдячності й немилосердя. Тож і вибачала, як тільки могла, адвокатові Манурі, усім світським людям, які виявили стільки прихильності під час мого позову і для яких я перестала існувати, і навіть вам, пане маркіз, – коли це до монастиря завітало наше церковне начальство.
Воно приїздить, ходить по келіях, розпитує черниць, править звіт за матеріальне й духовне врядування і, залежно від розуміння своїх обов'язків, усуває або побільшує безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й співчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному стані я колись з'явилася перед ними. Очі їхні зволожились, і на обличчі в них я побачила зворушення й радість. Ебер сів і мені сказав сісти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стільцем, не зводячи з мене очей.
Він спитав:
– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?
– Про мене забули, панотче, – відповіла я.
– Тим краще.
– Цього я тільки й бажаю, але хочу просити у вас великої ласки – покликати сюди матір-настоятельку.
– Навіщо?
– Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неї, вона неодмінно обвинуватить мене.
– Розумію. Але скажіть мені все-таки те, що ви знаєте.
– Благаю вас, панотче, покликати її, хай вона сама почує ваші запитання і мої відповіді.
– Кажіть усе-таки.
– Ви погубите мене, панотче.
– Ні, не бійтесь нічого. Із цього дня ви вже не підвладні їй. Наприкінці тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропії біля Арпажона. У вас є щирий приятель.
– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.
– Ваш адвокат.
– Пан Манурі?
– Саме він.
– Не думала, що він ще згадує про мене.
– Він бачився з вашими сестрами, з архієпископом, головою суду й усіма особами, відомими своїм благочестям. Він дав за вас уклад у монастир, що я допіру назвав, і вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаєте про якийсь нелад, можете розказати мені без страху, і я святою покорою наказую вам зробити це.
– Не відаю нічого.
– Як! Хіба вас помилувано після того, як ви програли позов?
– Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила гріх, зрікаючись обітниці, і звеліли мені просити прощення в Бога.
– Але якого саме прощення, хотілося б мені знати…
І на цих словах він похитав головою, нахмурився. Я зрозуміла, що лише від мене залежить повернути настоятельці частину канчуків, що я з її наказу дістала, але не було в мене такого наміру. Архідиякон побачив, що нічого не дізнається від мене, і вийшов, порадивши тримати в секреті його повідомлення про мій перехід до монастиря св. Євтропії. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зі мною дуже палко й ніжно. Не знаю, хто вони такі, але хай збереже їм Бог ніжну й милосердну вдачу, що так рідко трапляється в їхньому стані й так пасує до охоронців людської немощі й заступників Божого милосердя.
Я гадала, що отець Ебер розраджує, допитує або догану дає якійсь іншій черниці, аж він знову зайшов до мене в келію. Спитав мене:
– Звідки ви знаєте пана Манурі?
– З мого позову.
– Хто вам його порадив?
– Пані головиха.
– Мабуть, ви з ним часто бачились під час вашої справи?
– Ні, панотче, я з ним рідко бачилась.
– Як же ви дали йому всі відомості?
– Писала власною рукою всі заяви.
– У вас є копії тих заяв?
– Ні, панотче.
– Хто ж передавав йому заяви?
– Пані головиха.
– А її ви звідки знаєте?
– Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а її родичка.
– А після того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурі?
– Один раз.
– Дуже мало. Він не писав вам?
– Ні, панотче.
– А ви йому?
– Теж ні, панотче.
– Певно, він повідомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальні, а коли він напише вам відверто чи нишком – прислати мені його листа нерозпечатаним. Чуєте – нерозпечатаним!
– Чую, панотче, і зроблю як ви кажете.
Чи то Ебер мені самій не довіряв, чи моєму добродійникові, але це мене образило.
Пан Манурі приїхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архідияконові слово, відмовилась говорити з ним. Наступного дня він прислав мені посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберові. Це було у вівторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслідку архідияконової обіцянки й заходів пана Манурі. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися мені ці дні! Я боялася, щоб не трапилося якої перешкоди і все не звелося нанівець. Я не здобувала волі, тільки в'язницю свою переміняла, але й тим раділа. Одна щаслива подія збуджує в нас надію на другу – із цього, мабуть, і пішла приказка, що «щастя щастя водить».
Я знала товаришок, яких покидала, і була цілком певна, що з іншими полонянками мені житиметься не краще. Хоч які вони будуть, але не можуть бути ні лихішими, ні зломиснішими. У суботу вранці монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, двері з келій відчинялись і зачинялись – це, як ви вже знаєте, гасло монастирських революцій. Я була сама в келії, серце моє калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вікно, безтямно вешталася по келії й казала сама собі, тремтячи з радощів: «Це по мене приїхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.
Дві невідомі постаті з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили мені, чого саме приїхали. Я без ладу схопила ту мізерію, що належала мені, кинула її воротарці у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотіла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нічого. Виходжу, мені відчиняють браму, оглянувши попереду моє майно, сідаю в карету і їду.
Архідиякона з його двома молодими церковниками, пані головиху та пана Манурі повідомили про мій приїзд, і вони зібралися в нової настоятельки. Дорогою черниця розповідала мені про монастир, а воротарка додавала, мов приспів, щоразу, як черниця вихваляла його:
– Це суща правда…
Вона пишалася з того, що саме її послали по мене, й хотіла бути мені за приятельку, тому звірила мені деякі секрети й дала мені деякі поради щодо поводження. Ці поради, мабуть, до неї пасували, але до мене аж ніяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будівля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вікна на першому фасаді виглядало дві-три черниці. З одного цього я довідалася про лад у монастирі більше, ніж з усього того, що розказала мені черниця та її товаришка. Мабуть, відомо було, якою каретою ми їхатимемо, бо всі ті запнуті голови вмить позникали, і я прибула до брами своєї нової в'язниці. Настоятелька вийшла до мене з обіймами, поцілувала мене, взяла за руку й повела до монастирської зали, де вже було кілька черниць, а решта позбігалися.
Настоятельку цю звали пані ***. Не можу побороти в собі бажання змалювати її, перш ніж писати далі. Це – маленька, кругленька жінка, проте моторна й жвава. Голова в неї ніколи не тримається рівно на плечах, у вбранні завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очі в неї (одне з них, праве, вище й більше від другого) повні вогню й неуважності. Коли ходить, махає руками. Коли починає говорити, відкриває рота, перше ніж зібралася з думками, тому трохи заникається. Сівши, йорзає на кріслі, немов їй щось муляє, забуває всяку добропристойність, піднімає нагрудника, щоб почесати тіло, кладе ногу на ногу, питає вас, ви їй відповідаєте, а вона вас не слухає, говорить, збивається, спиняється, не знає, про що казала, гнівається, взиває вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете її на мову; іноді за панібрата з вами, навіть на ти звертається, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гідності короткі в неї: вона то вибачлива, то сувора, і в змінах її обличчя позначається вся химерність її розуму та нерівність вдачі. Тому в монастирі лад і безлад чергуються – бували дні, коли все переплутувалось: пансіонерки з послушницями, послушниці з черницями, коли починалася біганина з кімнати в кімнату, коли всі гуртом пили чай, каву, шоколад, лікери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – і ось раптом серед цього розгардіяшу настоятелька міняється в обличчі, дзвонить дзвін, усі замикаються, розходяться, після галасу, криків і гармидеру западає найглибша тиша, так ніби все зненацька тут вимерло. Отоді хай черниця схибить хоч у будь-чому – настоятелька кличе її до себе в келію, суворо вимовляє їй, велить роздягтися й дати собі двадцять канчуків; черниця скоряється, роздягається, бере канчука, починає мордувати себе, та тільки вдарить себе разів кілька, настоятелька, розчулившись, вириває в неї спокутне знаряддя, починає плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цілує черницю в чоло, очі, уста, плечі, голубить її, вихваляє:
– А яка в неї шкіра біла та ніжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Авґустино, та чи ти при розумі – соромитись! Спусти білизну, я ж жінка і твоя настоятелька. О, груди чудові! Які тверді! І щоб ото я дозволила шматувати їх наконечниками? Ні, ні, не буде цього…
Вона знову її цілує, підводить, сама одягає, говорить їй ніжні слова, звільняє від відправи й відсилає до келії. Лихо з такими жінками – ніколи не знаєш, чим їм догодиш, а чим прогніваєш, що треба робити, а чого уникати; правила немає ніякого, то годують до несхочу, то голодом морять, у монастирі заходить скрута, на попередження зважають мало, а то й зовсім не зважають. З настоятельками її вдачі або надто близький, або надто далекий буваєш, ні відстані, ні міри правдивої немає. З неласки потрапляєш у ласку, з ласки – у неласку, не знаючи за що. Хочете, на дрібниці покажу вам загальний приклад її врядування? Двічі на рік вона бігала з келії до келії і веліла викидати за вікно всі пляшки з лікером, які знаходила, а днів за чотири сама присилала їх більшості своїх черниць. Оце такій жінці дала я врочисту обітницю покори, бо ж ми свої обітниці переносимо з монастиря в монастир.
Я ввійшла разом з нею. Вона вела мене, обійнявши за стан. Подали фрукти, марципани, варення. Шановний архідиякон почав про мене мову, але вона перебила:
– То була помилка, атож, помилка, я це знаю…
Шановний архідиякон хотів далі казати, але настоятелька знову перебила:
– Як могли вони відпустити її? Адже вона – сама скромність та ніжність і сповнена, кажуть, талантів…
Шановний архідиякон хотів-таки провадити, але настоятелька знову перебила йому, шепнувши мені на вухо:
– Ви мені страшенно подобаєтесь, і коли ці педанти підуть, я скличу наших сестер, і ви заспіваєте нам якоїсь пісеньки, правда?
Мені кортіло засміятися. Шановний панотець трохи збентежився, і його молоді супутники посміхалися з моєї та його скрути. Проте панотець Ебер не зрадив своєї вдачі й звичайного свого поводження – він різко сказав їй сісти й помовчати. Вона сіла, але нелегко то їй було – вона крутилася на своєму місці, чесала голову, поправляла на собі одіж, хоч і не треба було, позіхала, а тим часом архідиякон розважливо промовляв про монастир, що я покинула, про прикрості, яких я зазнала в ньому, про той монастир, куди я вступала, про мою зобов'язаність перед особами, що допомогли мені. На цьому слові я глянула на пана Манурі, він опустив очі. Після того пішла загальна розмова. Важка, змушена мовчанка настоятельчина розв'язалася. Я підійшла до пана Манурі, подякувала за зроблені мені послуги. Я тремтіла, затиналася, не знала, що пообіцяти йому в подяку. Моє збентеження, замішання, розчулення – бо я справді зворушилася, – мішанина сліз і радості, увесь учинок мій сказав йому більше, ніж я могла висловити. Його відповідь теж не була доладніша від моєї мови. Він так само був збентежений. Не знаю, що саме він казав мені, розуміла тільки, що за велику винагороду йому вже те буде, що він пом'якшив мою сувору долю і що спогад про зроблене для мене буде йому ще миліший, ніж мені самій, і що дуже прикро йому, що через судові справи, які пов'язують його з Парижем, йому не можна буде часто навідуватися до Арпажона, але він сподівається, що панотець архідиякон і паніматка настоятелька дозволять йому довідуватись про моє здоров'я і становище. Архідиякон цього не чув, але настоятелька відповіла:
– Що хочете, пане. Вона робитиме все, що їй бажатиметься. Ми вже подбаємо тут загладити неприємності, яких завдали їй… – І до мене пошепки: – Так ти дуже намучилась, дитино моя? Та як тим льоншанським страховиськам достало сміливості збиткуватися над тобою? Твою настоятельку я знала, ми разом були пансіонерками в Пор-Роялі[30] – то був серед нас недолюдок. Ми ще побачимось, ти про все розкажеш мені…
І на цьому слові взяла мене за руку й злегка поляскала своєю рукою. Молоді церковники теж мене привітали. Було пізно. Пан Манурі поїхав, архідиякон із своїми супутниками рушили до арпажонського пана, куди їх запрошено, і я лишилась наодинці з настоятелькою. Та недовго було це: юрбою збіглися всі черниці, послушниці й пансіонерки, і за мить мене обступило душ сто. Я не знала ні кого слухати, ні кому відповідати. Навколо себе бачила різні обличчя і чула найрізноманітніші запитання. Проте завважила, що ні мої відповіді, ні моя особа ні в кого не викликала невдоволення.
Якийсь час проминув у цій докучній розмові, і, коли першу цікавість було вдоволено, юрба зменшилася, решту черниць вирядила настоятелька й сама повела мене до моєї келії. За звичаєм похвалила її, показала мені налой і мовила:
– Отут моя подруженька Богу молитиметься, та треба ж подушку покласти на приступку, щоб її колінця не натрудилися. А в кропильниці свяченої води й немає, ота сестра Доротея завжди забуде щось. А ось гляньте на крісло, спробуйте, чи зручно в ньому сидіти?
І, говорячи так, посадовила мене, відхилила мені голову на спинку й поцілувала в чоло. Тоді підійшла до вікна, пересвідчилась, чи легко воно відчиняється й зачиняється; потім до ліжка – тут відіпнула й запнула заслону, щоб побачити, чи добре вона закривається. Оглянула ковдри – вони нові. Взяла подушку, перебила її, сказала:
– Любій голівоньці дуже добре буде на ній спати; простирадла не тонкі, та такі вже у всьому монастирі; матраци хороші…
По тому підійшла до мене, обняла й вийшла. Під час цієї сцени я гадала сама собі: «От безумне створіння». І сподівалася для себе гарних і лихих днів.
Я влаштувалася в келії, ходила ввечері до церкви, була на вечері, а потім відпочивала. Деякі черниці підійшли до мене, а деякі відсторонилися; одні сподівалися від мене заступництва перед настоятелькою, а других уже тривожила прихильність, яку вона до мене виявляла. Перші хвилини минули у взаємних похвалах, розпитуванні про монастир, що я покинула, вивідуванні моєї вдачі, нахилів, смаків, розуму – вас звідусюди мацають та все мережі на вас ставлять і з усього висновки роблять якнайвірніші. Наприклад, закинуть якесь обмовницьке слово й дивляться на вас; уривають раптом якусь розповідь і чекають, чи спитаєте ви, що далі сталося, а чи так обминете; ви щось звичайнісіньке скажете, а вони його чарівним називають, хоч і знають добре, що то абищиця; силкуються довідатись ваших найпотаємніших думок, розпитують, що ви читаєте, пропонують вам книги священні й світські, помічають, які ж ви вибрали; підохочують вас порушувати в дрібницях статут, звіряються вам, закидають про настоятельчині дивацтва, все це докупи збирають, переказують, облишають вас, знову до вас беруться, вивідують ваші думки про звичаї, благочестя, світ, релігію, монастирське життя, про все.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента