— Напевне, звірів чимось нагодували перед виступом. Подляну зробили дресирувальникові.
— Напевне. Там, у цирку, свої інтриги…
— І свої обіззяни. Жінки сміються.
— Не розповідайте, мамцьо, мені такі жахи, — крізь сміх каже Джипсі. — Я з дитинства на такі речі психозлива. Як одного разу подивилася фільм «Чужий», так потім не могла на вагітних дивитись: увесь час здавалося, що з животів потвори повилазять зубаті… Так що будемо робити?
— З чим?
— З нашими прибульцями.
— Станемо на задні лапки і скажемо: «Гав, гав! Ми чемні слухняні собачки. Трахайте нас, забирайте нас!»
— А якщо без гегів?
— А без гегів, мала, буде так: якщо так їм вже кортить нас, блудних овець нєщаснєнькіх, побачити й почути, нехай. Зустрінемось. Але не більше.
— Сюди їх не можна приводити, еге ж?
— Так хто ж каже їх сюди вести? До обіззян? -А де?
— Це питаннячко…
— У Йосі є одна заникана криївочка. Він щосуботи їздить до Капернауму. Там, за містом, є церква з рожевими банями. Він там замовляє службу Божу…
— Він хіба християнин?
— Його жінка покійна була християнкою. Поминає її. Там місце надійне, ніхто нас не побачить.
— А Йосі не пробалакається?
— Буде мовчати, як короп. Як риба святого Петра.
— Це твій базар, мала. Пам'ятай!
— Я за нього відповідаю. А твій любий друг дурниць нам не наробить?
— Ти за своїм прохвесором пильнуй, мала…
17
18
— Напевне. Там, у цирку, свої інтриги…
— І свої обіззяни. Жінки сміються.
— Не розповідайте, мамцьо, мені такі жахи, — крізь сміх каже Джипсі. — Я з дитинства на такі речі психозлива. Як одного разу подивилася фільм «Чужий», так потім не могла на вагітних дивитись: увесь час здавалося, що з животів потвори повилазять зубаті… Так що будемо робити?
— З чим?
— З нашими прибульцями.
— Станемо на задні лапки і скажемо: «Гав, гав! Ми чемні слухняні собачки. Трахайте нас, забирайте нас!»
— А якщо без гегів?
— А без гегів, мала, буде так: якщо так їм вже кортить нас, блудних овець нєщаснєнькіх, побачити й почути, нехай. Зустрінемось. Але не більше.
— Сюди їх не можна приводити, еге ж?
— Так хто ж каже їх сюди вести? До обіззян? -А де?
— Це питаннячко…
— У Йосі є одна заникана криївочка. Він щосуботи їздить до Капернауму. Там, за містом, є церква з рожевими банями. Він там замовляє службу Божу…
— Він хіба християнин?
— Його жінка покійна була християнкою. Поминає її. Там місце надійне, ніхто нас не побачить.
— А Йосі не пробалакається?
— Буде мовчати, як короп. Як риба святого Петра.
— Це твій базар, мала. Пам'ятай!
— Я за нього відповідаю. А твій любий друг дурниць нам не наробить?
— Ти за своїм прохвесором пильнуй, мала…
17
— Ось тут живуть якісь дівчата з України, — каже Елі Перельман, паркуючи «субару» під білим муром. — Будинок у дворику.
— Корват і Жура обсервують мур. В нього врізані вузькі металеві двері, щільно заклеєні яскравими передвиборними агітками і рекламою парфумів з напіврозтуленою Дженіфер Лопес. З-за муру, чорний на тлі розжареного левантійського неба, виглядає плаский дах двоповерхової будівлі, з потворними гіпсовими амфорами і нагрівальними бачками.
— Не подобається мені тут, — невпевнено мимрить Корват.
— Вперед, воїне! — Жура виштовхує друга реввоєигакера з авта. — Елі, почекаєш нас тут.
— Ви надовго?
— Як вийде.
— Беседер. Будьте обережні.
Жура натискає кнопку біля дверей, прислуховується. 3-за муру чути гавкіт псів, пищання мобільника. В будинку працює телевізор, диктор говорить російською. За хвилину двері відчиняють. Корват зауважує, що вони добре змащені — важкий металевий прямокутник повертається майже безгучно. У проймі з'являється тінейджерська мармиза під кошлатою кучмою нечесаного волосся.
Жура показує хлопцеві фотографію Анджели.
— Ета жєнщіна тут жівьот?
— Нє поніма по рускі, — швидко відповідає той, намагаючись зачинити двері.
— Чекай, хлопче, — Жура ногою фіксує двері у напіврозчиненій позиції. — Хазяїна сюда давай, шестьорка. Боса давай.
— Let me introduce myself. We are here members of right-guard delegation [56], — втручається Корват.
Хлопець підозріло оглядає його непрасовану сорочку, запитує:
— Аrе уо'n Russians?
Користуючись його миттєвою розгубленістю, Жура протискується у дворик.
— Льо!
— Кен! — Жура відштовхує хлопця. Той відводить очі і здає лінію оборони.
На терасі перед будинком за пластмасовим столиком сидять п'ятеро колоритних фацетів. Всі вони смагляві, циганкуваті, одягнені у потерті джинси, чорні футболки і (незважаючи на спеку) короткі шкірянки. Вуха, пальці, зап'ястки та шиї циганкуватих прикрашені важким золотом: дуті серги, ланцюжки, звиті браслети, гіпертрофовані до фурункульної незручності, стилізовані під скарабеїв, персні з вставками чорного аравійського шкла. Найближче до входу вмостився відразливий покруч з рахітичною поставою, довгими комашиними кінцівками і слинявим ротом. Він першим повертається до прибульців, хилить довгасту голову, розтягуючи нелюдськи гнучке підборіддя. Чорні окуляри сповзають на кінчик носа, і відкриваються навдивовиж глибокі розумні очі.
— It's nice to see… — вітається Корват. — How are you doing? [57]
— Not sо bad [58], — відповідає здоровезний смаглявець з кучерявим волоссям, зібраним у хвіст. — Русскіє?
— Ми з України, — каже Жура і кладе на стіл, поряд із пивними бляшанками, фотографію. — Она здєсь?
Один з господарів нахиляється над фото, але хвостатий різким жестом зупиняє його і каже, не дивлячись на прибульців:
— Ето прайвет теріторія. Вам здєсь нєльзя. Уходітє.
— Ти здєсь бос?
Хвостатий не відповідає. Покруч химерно вигинає шию і вказує очима на сивого чолов'ягу з худим басарабським обличчям. Він сидить навпроти хвостатого і пестить величезного пса з кудлатою мордою. Жура повертається до сивого і наштовхується на байдужий погляд вибляклих водявих очей, оточених різкими зморшками. Журі ці очі здаються посудинами, з котрих колись давно вилили барви разом із здатністю дивуватися. Він вже розтуляє рота для запитання, коли сивий кидає:
— Она здєсь нєт.
— Ви єйо знаєте?
— Она здєсь нєт.
Корват шарпає видавця за рукав: «Ходімо звідси, Борисовичу!»
— Чекай! — відмахується від нього Жура.
Сивий щось каже хвостатому. Той підводиться із загрозливим розворотом кремезного корпуса. Рукав короткої куртки підскакує й оголює волохату праву руку з кольоровим татуюванням і браслетом. Жура різко повертається до металевих дверей і виходить, заклавши руки до кишень. Хвостатий ствердно хитає головою і повертає Хорватові фотографію. Той бере знімок і ще раз зустрічається з очима покруча. На мить йому здається, що в цих очах він помічає щось важливе, якесь химерне попередження. Він здригається від профанного несмаку, від книжності цього стрімкого відчуття. «Як у тупому детективі!» — посміхається він до себе. Вже біля дверей зауважує переможно-єхидну мармизу воротаря…
Елі виходить їм назустріч.
— Долбані молдавани, — спльовує Жура. — Щось знають, але не кажуть.
— Бандити, — погоджується Корват. Він чує, як важко гупає серце.
— Фотографію забрав?
— Ось вона.
— Ризикові ви пацани, — посміхається Перельман. — їх навіть поліція боїться.
— Ти бачив, як вони одягнені? Ланці золоті… — не може заспокоїтись Жура.
— Одяг — це текст, — каже Корват, масуючи скроні, і згадує дизайнерку, від якої почув цю сентенцію. Дизайнерка була молода, освічена, з претензіями на стильність і знання Барта…
Як він тоді прокоментував її розмишлізми? Здається, зацитував якогось московського герменевтика: «Притягувати побутуючий світ в якості мови є некоректною операцією». А вона ж тоді притягувала до свідчень не світ. Не мову… Хімічні Заручини. Не вийшло тоді переспати з дизайнеркою, побачити її голою, встромити у її тіло хоч якогось свідка. Оголеність — звільнений від метафізики текст… Яке було татуювання на руці у хвостатого молдаванина? Оголена цицьката жінка, череп, лаврове листячко… І ще було попередження про щось. В очах покруча. Треба тікати, Аристиде.
— Корват і Жура обсервують мур. В нього врізані вузькі металеві двері, щільно заклеєні яскравими передвиборними агітками і рекламою парфумів з напіврозтуленою Дженіфер Лопес. З-за муру, чорний на тлі розжареного левантійського неба, виглядає плаский дах двоповерхової будівлі, з потворними гіпсовими амфорами і нагрівальними бачками.
— Не подобається мені тут, — невпевнено мимрить Корват.
— Вперед, воїне! — Жура виштовхує друга реввоєигакера з авта. — Елі, почекаєш нас тут.
— Ви надовго?
— Як вийде.
— Беседер. Будьте обережні.
Жура натискає кнопку біля дверей, прислуховується. 3-за муру чути гавкіт псів, пищання мобільника. В будинку працює телевізор, диктор говорить російською. За хвилину двері відчиняють. Корват зауважує, що вони добре змащені — важкий металевий прямокутник повертається майже безгучно. У проймі з'являється тінейджерська мармиза під кошлатою кучмою нечесаного волосся.
Жура показує хлопцеві фотографію Анджели.
— Ета жєнщіна тут жівьот?
— Нє поніма по рускі, — швидко відповідає той, намагаючись зачинити двері.
— Чекай, хлопче, — Жура ногою фіксує двері у напіврозчиненій позиції. — Хазяїна сюда давай, шестьорка. Боса давай.
— Let me introduce myself. We are here members of right-guard delegation [56], — втручається Корват.
Хлопець підозріло оглядає його непрасовану сорочку, запитує:
— Аrе уо'n Russians?
Користуючись його миттєвою розгубленістю, Жура протискується у дворик.
— Льо!
— Кен! — Жура відштовхує хлопця. Той відводить очі і здає лінію оборони.
На терасі перед будинком за пластмасовим столиком сидять п'ятеро колоритних фацетів. Всі вони смагляві, циганкуваті, одягнені у потерті джинси, чорні футболки і (незважаючи на спеку) короткі шкірянки. Вуха, пальці, зап'ястки та шиї циганкуватих прикрашені важким золотом: дуті серги, ланцюжки, звиті браслети, гіпертрофовані до фурункульної незручності, стилізовані під скарабеїв, персні з вставками чорного аравійського шкла. Найближче до входу вмостився відразливий покруч з рахітичною поставою, довгими комашиними кінцівками і слинявим ротом. Він першим повертається до прибульців, хилить довгасту голову, розтягуючи нелюдськи гнучке підборіддя. Чорні окуляри сповзають на кінчик носа, і відкриваються навдивовиж глибокі розумні очі.
— It's nice to see… — вітається Корват. — How are you doing? [57]
— Not sо bad [58], — відповідає здоровезний смаглявець з кучерявим волоссям, зібраним у хвіст. — Русскіє?
— Ми з України, — каже Жура і кладе на стіл, поряд із пивними бляшанками, фотографію. — Она здєсь?
Один з господарів нахиляється над фото, але хвостатий різким жестом зупиняє його і каже, не дивлячись на прибульців:
— Ето прайвет теріторія. Вам здєсь нєльзя. Уходітє.
— Ти здєсь бос?
Хвостатий не відповідає. Покруч химерно вигинає шию і вказує очима на сивого чолов'ягу з худим басарабським обличчям. Він сидить навпроти хвостатого і пестить величезного пса з кудлатою мордою. Жура повертається до сивого і наштовхується на байдужий погляд вибляклих водявих очей, оточених різкими зморшками. Журі ці очі здаються посудинами, з котрих колись давно вилили барви разом із здатністю дивуватися. Він вже розтуляє рота для запитання, коли сивий кидає:
— Она здєсь нєт.
— Ви єйо знаєте?
— Она здєсь нєт.
Корват шарпає видавця за рукав: «Ходімо звідси, Борисовичу!»
— Чекай! — відмахується від нього Жура.
Сивий щось каже хвостатому. Той підводиться із загрозливим розворотом кремезного корпуса. Рукав короткої куртки підскакує й оголює волохату праву руку з кольоровим татуюванням і браслетом. Жура різко повертається до металевих дверей і виходить, заклавши руки до кишень. Хвостатий ствердно хитає головою і повертає Хорватові фотографію. Той бере знімок і ще раз зустрічається з очима покруча. На мить йому здається, що в цих очах він помічає щось важливе, якесь химерне попередження. Він здригається від профанного несмаку, від книжності цього стрімкого відчуття. «Як у тупому детективі!» — посміхається він до себе. Вже біля дверей зауважує переможно-єхидну мармизу воротаря…
Елі виходить їм назустріч.
— Долбані молдавани, — спльовує Жура. — Щось знають, але не кажуть.
— Бандити, — погоджується Корват. Він чує, як важко гупає серце.
— Фотографію забрав?
— Ось вона.
— Ризикові ви пацани, — посміхається Перельман. — їх навіть поліція боїться.
— Ти бачив, як вони одягнені? Ланці золоті… — не може заспокоїтись Жура.
— Одяг — це текст, — каже Корват, масуючи скроні, і згадує дизайнерку, від якої почув цю сентенцію. Дизайнерка була молода, освічена, з претензіями на стильність і знання Барта…
Як він тоді прокоментував її розмишлізми? Здається, зацитував якогось московського герменевтика: «Притягувати побутуючий світ в якості мови є некоректною операцією». А вона ж тоді притягувала до свідчень не світ. Не мову… Хімічні Заручини. Не вийшло тоді переспати з дизайнеркою, побачити її голою, встромити у її тіло хоч якогось свідка. Оголеність — звільнений від метафізики текст… Яке було татуювання на руці у хвостатого молдаванина? Оголена цицьката жінка, череп, лаврове листячко… І ще було попередження про щось. В очах покруча. Треба тікати, Аристиде.
18
Увечері 1 травня 1650 року Залу Лицарських Посвят родового палацу Казуманів освітлювало вісім тисяч свічок. Семикутні знаки Walpurgisnacht [59], сплетені з ґнота місцевими відьмами і просочені олією та сіркою, горіли повільним синюватим полум'ям. Його оточували золотаві відблиски від оніксових колон, тлустих путі, деревовидних канделябрів, стародавньої зброї, відполірованих до дзеркального блиску кірас, Гардин з важкої індійської парчі, відрестав-рованих атласом і генуезькою ниткою там, де особливо ревно попрацювала міль. Кубічний вівтар був накритий чорним оксамитом з орлами — символами присутності на Ритуалі носіїв переднайвищого Дев'ятого Градуса.
На вівтарі лежали Хрест і Лілія.
Навколо вівтаря потрійним колом розташувались двадцять дві постаті містаґоґів та містафанів: дорослі у важких, гаптованих золотом і коштовностями, плащах кольору маренго з конічними каптурами і напівоголені підлітки з намащеними лискучими тілами, у пірамідальних напудрених перуках. Серед парчевих завіс застигли помічники Магістра і палацові охоронці з нагостреними до блакитного сяйва алебардами. Всі вікна і двері було ретельно зачинено і запечатано освяченими печатками. Найвідданіші Казума-нові посіпаки нишпорили навколо палацу, відганяючи підозрілих, серед яких, за передбаченням Магістра Ґермаго, могли виявитись вороже налаштовані відьми, підпилі сільські ворожбити, заздрісні окультисти, перевдягнені єзуїти, або ж (й такого не виключав передбачливий і досвідчений Верховний Містаґоґ) демонічні привиди та істоти, притягнуті до палацу невгасимою енергетичною спрагою. Для остаточної переконаності у містичній безпеці. Ґермаго протягом трьох годин начакловував Кабалічну Дамбу, спрямовану проти потужних і завзятих архидемонів Півночі, що, як відомо навіть географам, мешкають у крижаних печерах Уральських гір і мають фантастично чуйні рецептори.
Нарешті згас і зійшов димом найменший із семикутних знаків. Містафанка, одягнена Жрицею, сплеснула долонями, і до вівтаря наблизився перший з каптуроносців. Він прочитав Ключове закляття Маати і відкинув каптур. Присутні побачили сивіючі скроні і видовжене бліде обличчя Ґермаго. Магістр був схвильований і напружений: у запалих очах палав вогонь майбутньої перемоги.
Одна з жінок у маренґо (у світі знана як панна Катажина Барлоцька, наречена хорунжого Чарити) схилила голову до сусідньої закаптурованої особи (панни Роксани, дочки і спадкоємиці бунчужного воєводи Мешкула) і прошепотіла:
— Він дивовижний чоловік.
— На нього вже поклала око удова Калиновського, — відповіла Роксана.
— Та стара сова?
— За тою совою сімдесят ординарних маєтків і три чверті маєстатних прибутків у Пнівському каштелянстві.
Панна Барлоцька розчаровано зітхнула і спрямувала увагу на те, і^,о діялось побіля вівтаря. А там Магістр підняв руки з долонями, обернутими до святинь на оксамитовому антемінсі, і прорік гучним голосом:
— Я, Майстер Перфектного Правосуддя, свідчу перед Силами та Ієрархіями буття: рівнина Закону заколихана, піднімаються Гори Жаху, Плоскогір'я Хаосу. Світ закінчиться дивною громовицею, що насунеться з Півночі, стираючи згріховані осередки людські й числа тих осередків. Бачу це, і обрані бачать моїми очима!
З протилежного кінця зали виступила інша містерійна постать і відкинула каптур. Відкрились посріблена баштоподібна перука з вплетеними діамантами і потиньковане до вапняної сніжності обличчя молодої жінки. Присутні аристократи впізнали офіційну коханку Казумана Домініку Паланецьку, шляхтянку герба Абданк. Катажина Барлоцька поцінувала приблизну вартість діамантів на її перуці, і очі її зволожилися.
— Я — Вірго, — оголосила чарівна Домініка голосом акторки, звиклої грати привидів і воскреслих упирів, — найкраща подруга й охоронниця Хімічної Нареченої! Я владарюю над містичною Лілією і свідчу про непорочність Нареченої! Я шукаю трьох Капітанів!
— Матір Божа! Як вона виє, ця дурнувата полька! — прошепотіла Роксана. — Краще б підкоморій найняв одну з тих жидівок, які співають у Королівському театрі… В них хоча б не видно гнилих зубів, коли відкривають рота…
Катажина ледве втрималась, щоб не підтримати подругу веселим реготом. Вона теж помітила стоматичні втрати найкращої подруги Хімічної Нареченої.
Тим часом до Домініки-Вірго підійшли три хлопчики з гарему підкоморія, яким відведені були ролі Капітанів. Наближаючись до вівтаря, вони по-жіночому крутили розвинутими стегнами і мружили з-під величезних перук насурмлені очі.
— Три Капітани будуть трьома Філософськими Свідками Вірго, трьома Птахами-Адептами непорочної Лілії! — виголосив Ґермаго, Магістр Правосуддя. — їхні свідчення стануть останніми свідченнями Малого Часу у віднайдені Каменя. Цих свідчень будуть шукати мудрі, до Капітанів прийдуть Ті, Що Зважують полонених.
Третя маренґова постать наблизилась до вівтаря і відкинула каптур. Всі побачили стару жінку з владним різьбленим обличчям у смарагдовій діадемі.
— Хто це? — спитала у подруги Катажина.
— Дружина коронного мечника Мантшиковського, Хотинського каштеляна, ктитора Заборови, — прошепотіла Роксана. — Та ще сука.
— Багата?
— Не дуже, але вельми небезпечна тварюка. Стережись ворогувати із нею. Кажуть, що разом з коханцем вона отруїла власного чоловіка. Відьма. Для відмолоджування п'є кров замордованих хлопчиків та з'їдає сирими їхнє причандалля. Ще й пише вірші…
— Яка потвора…
— Дідькове страхопудисько…
Удова коронного мечника тим часом видобула з одягу довгий ніж з дорогоцінним руків'ям й проголосила із зловісним присвистуванням старої відьми:
— Я Герцогиня Передвічного Хаосу, Принцеса Таблиці, охоронниця ложа Імператора Сходу! Я вела німф і списоносців чорної Вежі у Битві Драбин. Я народила Глобуса, батька Хімічної Нареченої, і сестру його Амальгаму! Я знайшла Первісні Камені й дала тим Каменям назви! Я випила зливу і врятувала гніздо Фенікса! Я зупинила форми і відігнала хтивого Південного Дракона у шлюбну ніч Амальгами, моєї доньки! Хто з вас, присутніх, спроможний відповісти на мої запитання?
Четверта маренґова постать наблизилась до вівтаря і вікрила голову. Всі присутні побачили підкоморія Казумана у діамантовій короні з рубіновим глобусом на вершечку. Світло тисяч свічок наповнювало величезні рубіни кривавим полум'ям. Катажина засопіла від захоплення.
— Я — Протоцензор Заходу, — назвався підкоморій, — уповноважений Вищими Ієрархіями відповідати на твої запитання, Принцесо Таблиці! Я відповім на всі сім твоїх запитань, і про мене свідчитимуть три Капітани. Я знайду наречену для нашого вівтаря і Королеву для Малої Праці! Я допоможу їй народити яйце Білої Змії. Нехай Магістр Правосуддя, носій вищих ступенів посвяти закличе трьох Капітанів і Старого Вартового до свідчень!
— Старий Вартовий! Тебе викликає для свідчень Магістр Правосуддя! — голосно покликав Ґермаго.
Жодна з маренґових постатей, жоден з оголених підлітків не ворухнулися. Юна наложниця у червоній перуці, з яшмовим ланцюгом на голих стегнах, вийшла з-за завіси і наблизилась до Протоцензора Заходу. Вона молитовно склала руки і впала перед ним на коліна. Потім сказала:
— Я Синтагма, позашлюбна дочка Володарки Амальгами. Я повідомляю сонцесяйному Протоцензорові, що Старий Вартовий сьогодні не прийде. Він охороняє Браму.
Підкоморій підняв дівчину, поцілував її і поставив перед вівтарем.
— Перше запитання! — оголосила Вірго.
— Хто мешкає у Шостому Герметичному палаці? — запитала Герцогиня Хаосу.
— Коханці Таро, — відповів Протоцензор.
— Свідчимо! — сказали три Капітани і дівчина-Синтагма.
— Друге запитання! — оголосила Вірго.
— Якого каменя не знайшли Будівничі Храму?
— Того, котрого шліфуємо нині!
— Свідчимо!…
У ту мить, коли Вірго оголошувала третє запитання, у сакральну хвилину випробувань Протоцензора, старший охоронець палацового парку Атаназич почув у темряві голосне (і, як здалося охоронцеві, вельми інфернальне) сопіння. Мужній Казуманів посіпака зрозумів, що почалось передбачене вторгнення демонічних сил, перехрестився широко, козацьким робом, доправив до пістоля срібну кулю, насипав пороху на дечку і, закусивши оселедця, рушив назустріч невідомій потворі. Він побачив чудисько біля огорожі, де воно відсапувалось опісля стрибка і стояло, волохате, хвостате, потворне, під зловісним місячним сяйвом. Передніми кінцівками богопротивна істота тримала якесь знаряддя, подібне до великої сулії. Козак прицілився, згадав Сили Небесні, підпалив порох кресалом і вистрілив у посланця диявола. Потворисько відгукнулось несамовитим вереском, добірною мадярською лайкою (що на мить здивувало охоронця) і цівкою ядучої рідини, влучно пущеної Атаназичеві в обличчя. Той закричав від раптового болю, упустив пістоля й охопив долонями вилиці, котрі почали розповзатися і сходити димом під дією концентрованої кислоти. Біль був настільки сильний, що охоронець заточився і впав. Потвора моторно відбігла у темний закуток парку, розщепила волохату шкіру, і з машкарадної личини виліз захеканий заздрісний окультиста Асмус.
— Захланний найманець! — люто засичав Великий Коен Трансильванії. — Прострілив мені каптана й камізельку! Де я тепер знайду таку атракційну камізельку? А якби я не натяг братового панцира? Він би вбив мене, засранець!…
Відсапавшись, Асмус підхопив кислотний сифон і навшпиньки рушив до палацових вікон.
Озброєна смолоскипами охорона знайшла Атаназича, вжахнулась від небачених уражень його обличчя і повтікала з відчайдушними молитвами до небесних заступників. Найсміливіші зібрались під дашком палацової кузні, де старий характерник Микитка намагався врятувати очі старшому охоронцеві. Микитка мастив опіки цілющою маззю, прицокував язиком і розповідав переляканому товариству, що такі рани спричиняє лише отруйне штрикало демонічної істоти на ймення Абракабар, мешканця випалених сонцем Сарацинських гір. «Догрався наш пан підкоморій, — прирікав характерник, — доволхвувався. Тепер дідько тутка все-все понищить за його чародійства. Недарма він наслав самого Абракабара, переніс його сюдою за тридев'ять земель. Начувайтеся, хлопці! Ой, начувайтеся…» Один з молодих охоронців запропонував попередити Казумана. «Не вийде, — відповіли йому. — Всі двері й отвори зачинено-запечатано, а за вторгнення до Зали Лицарських Посвят підкоморій обіцяв карати на горло!». «Хо! — докинув свого міркування Микитка. — Знає, знає пан, що каже! Ми б увійшли, а всі пани тамка з рогами-хвостами і пекельного цісаря Чугайстренка цілують у сраку…» Хлопці поблідли, перехрестились і зачали щомиті озиратись на темний зловісний парк, де причаївся отруйний Абракабар. Атаназич тихо стогнав, Микитка мастив опіки і пророчив біди, смолоскипи шкварчали і плювались розпеченою смолою… Асмус, тим часом, підкрався до зачиненого вікна, провів пальцем по венеційському шклі й надовго застиг у роздумах. Передбачивши, що Ритуал досягне свого апогею рівно опівночі, заздрісний окультиста врешті-решт вирішив зачекати з помстою ще півгодини: «Будеш знати, шарлатане, як перехоплювати клієнтів у старшого колеги!»
— … Третє запитання!
— Хто приведе Звіра на жердині і принесе Мушлю, розкриту в центрі Всесвіту? Хто потурбує утаємнених Учнів Ізіди і сполошить вічний спокій Піраміди? Кого обере Амальгама у супутники й свідки? Хто залишиться, коли ми підемо?
— Гермафродит. — Свідчимо!
— Четверте запитання!
— Хто буде свідчити від імені Деміурга?
— Я, Протоцензор Заходу, уповноважений Центральними Братами, і мій товариш і захисник Магістр Перфект-ного Правосуддя будемо свідчити від імені всевладного Деміурга!
— Свідчимо!
— П'яте запитання!
— Що відновить цнотливість Хімічної Нареченої, розбещеної ста вісімнадцятьма гріхами?
— Кров Мегалофала, зібрана у Келих Посуття!
— Свідчимо!
— Шосте запитання!
— Чи вибачено буде Бунтівника, того, котрий повстав проти Шести Ритуалів і Десяти Приписів? Того, хто не визнав Центральних Братів і не скорився їхній наставляючій волі? Того, хто погрожував Протоцензорові і викликав демонів?
— Чи дозволена буде довга відповідь на це запитання?
— Прошу довгої відповіді на Шосте запитання! — сказала Синтагма і вклякла перед Герцогинею.
— Твоє прохання, дочко Амальгами і матере Майбутнього Героя, буде виконано. Нехай на Шосте запитання відповідає Магістр Правосуддя, захисник милосердного і невблаганного Протоцензора Заходу! Ми слухаємо довгу відповідь.
— Дозволено! — проголосили три Капітани.
— Всесвіт, за словом Філона Олександрійського, — це Учта, — почав Магістр Ґермаго. — Учта для кожного, хто вміє смакувати радощі життя, учта, що насичує спраглий дух обраних. Гармонійною лірою називав Всесвіт Піфагор, лірою, котра насолоджує та наснажує музикою. Розкішним одягом Несотвореного Монарха називав Всесвіт Тертулліан і солодкою гармонією Божествених Атрибутів — Трисмегіст. Ми долучаємось до цієї гармонії завдяки Шістьом Ритуалам і Десятьом Приписам і не маємо іншого шляху сходження до Істини. Правила Ритуалів незмінні вже три тисячі років, обрані вивчають ці правила впродовж довгих багаторічних мандрівок і прощ. Мова Ритуалів є мовою Присутносте і це -незмінно. Це — граматика для спілкування з істотами, знання яких вивищуються над нашими так само, як сяюча слава Деміурга вивищується над славою серафимів. Усім досвідом пустельних і печерних відлюдників, усіма муками дослідників астралу, мозок й душу котрих зжерли його демонічні охоронці, всією справжністю посивілих над книгами кабалістів, усією вправністю і прихованістю алхіміків, усією гнаністю шляхетних Лицарів Храму і Шотландських Братів, усіма шляхами мандрівників на Схід, усією мудрістю філософів і пророків, усією рішучістю свідків герметичного Потойбіччя, всією красою чаклунок, спалених на вогнищах інквізиції, всією ніжністю дітей, проклятих за окультні прагнення їхніх батьків, усією загубленістю мандрованих містаґоґів, усіма безсонними ночами просвітлених Вчителів-ілюмінатів, усім натхненням поетів Герметичної Школи оплачені наші теперішні спроможності у виконанні Шістьох Ритуалів. Чи забудемо ми про це перед Вічним Судом наших попередників, невидимо присутніх серед нас? Чи відвернемось від всеблагої мудрості Центральних Братів, перелякані погрозами жалюгідного блазня?… Ми наблизились до Брами, і чини Вищих Гієрархій вже зайняли свої невидимі престоли навколо цієї зали і чекають на виконання наших обіцянок. І тут з'являється облесливий Бунтівник і кричить, немов чорний ворон Півночі: все, мовляв, дарма! Ми відповімо Бунтівникові: ми володіємо енергіями, не доступними для профанів. Ми спроможні з ницих і нікчемних людських бажань виплавляти найчистіше золото духобачення. Мої попередники, Великі Майстри Ритуалів, такі як Пліній Цигельгальс, Бруно Кросуорд-молодший, Петер-Неогеніус Ауслендер, Томас Кройц-Граматик, перед якими я упосліджений, немов жалюгідний комедіант перед Будівничими Храму, спроможні були вести вищу гру із силами, для котрих всі шарлатанські закляття Бунтівника, немов пищання підземної комахи для грізного Левіафана. Ми, спадкоємці посвят і вмінь цих незбагненних і незабутніх Вчителів, лишимо Бунтівника за дверима Учти казитись від заздрісного безсилля і не допустимо його до причащення Мушлею і Драбиною. Ми проклянемо його потрійним прокляттям, і чудиська Півночі, до яких він волхвує, зжеруть його тіло і душу, не лишаючи у підсонні ані його жовтих кісток, ані найменшої пам'яті про нього та його безглузді діяння…
Катажина Барлоцька нахилилась до подруги і прошепотіла:
— Стає нудно, як на службі у бернардинів, А мені казали, що тут відбудуться цікаві і вельми збуджуючі видовиська.
— Цей Ґермаго нагадує мені мого сповідника, — погодилась Роксана. — Старенький теж полюбляє настрашувати прикладами невдатних бунтівників і сипати прокляттями. Але найцікавіше — попереду.
— Що саме?
— Побачиш…
— А чи зауважила ти того хлопця з широкими стегнами? — Середнього з трьох Капітанів?
— Так. Він такий гарний у цій високій перуці. Херувимчик. Готова поклястися, що в нього видатний вставунець. Розбухлий і пурпуровий, як корок від «бордо».
— Тихше, нас можуть почути.
— Нехай почують. Я ж бачу, що вони всі витріщаються на Казуманів гарем.
— Так задумано Магістром. Енергія хтивих бажань має линути до вівтаря і трансформуватись у Ключ до Брами. А Казуманові хлопчики мені анітрошки не подобаються. Вони всі розбещені й підлі.
— Ти з кимось знайомилась ближче?
— З отим намащеним пацючком, що буде сьогодні грати Мегалофала. Й мені зовсім не шкода, що його заріжуть на вівтарі, як дурного барана. Він на те заслуговує, нещира, підла, язиката, зрадлива, похітлива потвора. Пхе…
Магістр вже договорив останні слова довгої відповіді, коли раптом задзвеніло шкло вибитої шиби. З темряви витнулось рильце керамічного тензера, з'єднаного із кислотним сифоном. Почулось сичання пристрою, жінки заверещали, алебардники посунули до вікна. Під демонічний регіт невидимого окультисти з тензера вирвався тонкий струмінь
кислоти і вдарив по трьох Капітанах. Вони закричали і побігли залою, перевертаючи канделябри і сірчані символи. Запалали завіси й одяг містафанів. «Це демони!» — перекриваючи капітанський лемент, зойкнула Роксана, уздрівши за розбитою шибою перекошене і вимащене грязюкою обличчя окультисти. Марно намагаючись звільнитись від підпаленого плаща, Катажина нестямно заверещала і вчепилась у бороду алебардника. Той від несподіванки заточився, не втримав зброю, алебарда зробила широкий замах і відрубала голову Герцогині. Покотилась підлогою смарагдова діадема. Тензер повернувся в бік Магістра і рясно обкрапав його кислотою. Казуман підхопив ураженого Ґермаго, але відразу обпік долоні і впустив на підлогу обважніле тіло. Охорона почала алебардами рубати зачинені двері. «Пожежа!» — несамовито кричали гаремні підлітки: «Ми горимо!» Кислотний струмінь спалив обличчя Домініки-Вірго і вдарив по охоронцях. У цю мить впали порубані двері і містафани, божевільно голосячи, побігли до зовнішніх Галерей палацу. Алебардники на мить затримались, але побачивши, як моторно розповзається залою вогонь, теж побігли. У палаючій залі залишились: обезголовлений труп Герцогині, кількоро смертельно обпечених кислотою невдах і розгублений підкоморій. Він підповз до коханки. Домініка вже втратила свідомість: крізь пропалену шкіру її обличчя проступили кістки. Допомога тут була зайва. Здригаючись від болю у долонях, намагаючись не зачепити страшних пропалів і почорнілого м'яса, підкоморій перевернув, на спину Магістра.
На вівтарі лежали Хрест і Лілія.
Навколо вівтаря потрійним колом розташувались двадцять дві постаті містаґоґів та містафанів: дорослі у важких, гаптованих золотом і коштовностями, плащах кольору маренго з конічними каптурами і напівоголені підлітки з намащеними лискучими тілами, у пірамідальних напудрених перуках. Серед парчевих завіс застигли помічники Магістра і палацові охоронці з нагостреними до блакитного сяйва алебардами. Всі вікна і двері було ретельно зачинено і запечатано освяченими печатками. Найвідданіші Казума-нові посіпаки нишпорили навколо палацу, відганяючи підозрілих, серед яких, за передбаченням Магістра Ґермаго, могли виявитись вороже налаштовані відьми, підпилі сільські ворожбити, заздрісні окультисти, перевдягнені єзуїти, або ж (й такого не виключав передбачливий і досвідчений Верховний Містаґоґ) демонічні привиди та істоти, притягнуті до палацу невгасимою енергетичною спрагою. Для остаточної переконаності у містичній безпеці. Ґермаго протягом трьох годин начакловував Кабалічну Дамбу, спрямовану проти потужних і завзятих архидемонів Півночі, що, як відомо навіть географам, мешкають у крижаних печерах Уральських гір і мають фантастично чуйні рецептори.
Нарешті згас і зійшов димом найменший із семикутних знаків. Містафанка, одягнена Жрицею, сплеснула долонями, і до вівтаря наблизився перший з каптуроносців. Він прочитав Ключове закляття Маати і відкинув каптур. Присутні побачили сивіючі скроні і видовжене бліде обличчя Ґермаго. Магістр був схвильований і напружений: у запалих очах палав вогонь майбутньої перемоги.
Одна з жінок у маренґо (у світі знана як панна Катажина Барлоцька, наречена хорунжого Чарити) схилила голову до сусідньої закаптурованої особи (панни Роксани, дочки і спадкоємиці бунчужного воєводи Мешкула) і прошепотіла:
— Він дивовижний чоловік.
— На нього вже поклала око удова Калиновського, — відповіла Роксана.
— Та стара сова?
— За тою совою сімдесят ординарних маєтків і три чверті маєстатних прибутків у Пнівському каштелянстві.
Панна Барлоцька розчаровано зітхнула і спрямувала увагу на те, і^,о діялось побіля вівтаря. А там Магістр підняв руки з долонями, обернутими до святинь на оксамитовому антемінсі, і прорік гучним голосом:
— Я, Майстер Перфектного Правосуддя, свідчу перед Силами та Ієрархіями буття: рівнина Закону заколихана, піднімаються Гори Жаху, Плоскогір'я Хаосу. Світ закінчиться дивною громовицею, що насунеться з Півночі, стираючи згріховані осередки людські й числа тих осередків. Бачу це, і обрані бачать моїми очима!
З протилежного кінця зали виступила інша містерійна постать і відкинула каптур. Відкрились посріблена баштоподібна перука з вплетеними діамантами і потиньковане до вапняної сніжності обличчя молодої жінки. Присутні аристократи впізнали офіційну коханку Казумана Домініку Паланецьку, шляхтянку герба Абданк. Катажина Барлоцька поцінувала приблизну вартість діамантів на її перуці, і очі її зволожилися.
— Я — Вірго, — оголосила чарівна Домініка голосом акторки, звиклої грати привидів і воскреслих упирів, — найкраща подруга й охоронниця Хімічної Нареченої! Я владарюю над містичною Лілією і свідчу про непорочність Нареченої! Я шукаю трьох Капітанів!
— Матір Божа! Як вона виє, ця дурнувата полька! — прошепотіла Роксана. — Краще б підкоморій найняв одну з тих жидівок, які співають у Королівському театрі… В них хоча б не видно гнилих зубів, коли відкривають рота…
Катажина ледве втрималась, щоб не підтримати подругу веселим реготом. Вона теж помітила стоматичні втрати найкращої подруги Хімічної Нареченої.
Тим часом до Домініки-Вірго підійшли три хлопчики з гарему підкоморія, яким відведені були ролі Капітанів. Наближаючись до вівтаря, вони по-жіночому крутили розвинутими стегнами і мружили з-під величезних перук насурмлені очі.
— Три Капітани будуть трьома Філософськими Свідками Вірго, трьома Птахами-Адептами непорочної Лілії! — виголосив Ґермаго, Магістр Правосуддя. — їхні свідчення стануть останніми свідченнями Малого Часу у віднайдені Каменя. Цих свідчень будуть шукати мудрі, до Капітанів прийдуть Ті, Що Зважують полонених.
Третя маренґова постать наблизилась до вівтаря і відкинула каптур. Всі побачили стару жінку з владним різьбленим обличчям у смарагдовій діадемі.
— Хто це? — спитала у подруги Катажина.
— Дружина коронного мечника Мантшиковського, Хотинського каштеляна, ктитора Заборови, — прошепотіла Роксана. — Та ще сука.
— Багата?
— Не дуже, але вельми небезпечна тварюка. Стережись ворогувати із нею. Кажуть, що разом з коханцем вона отруїла власного чоловіка. Відьма. Для відмолоджування п'є кров замордованих хлопчиків та з'їдає сирими їхнє причандалля. Ще й пише вірші…
— Яка потвора…
— Дідькове страхопудисько…
Удова коронного мечника тим часом видобула з одягу довгий ніж з дорогоцінним руків'ям й проголосила із зловісним присвистуванням старої відьми:
— Я Герцогиня Передвічного Хаосу, Принцеса Таблиці, охоронниця ложа Імператора Сходу! Я вела німф і списоносців чорної Вежі у Битві Драбин. Я народила Глобуса, батька Хімічної Нареченої, і сестру його Амальгаму! Я знайшла Первісні Камені й дала тим Каменям назви! Я випила зливу і врятувала гніздо Фенікса! Я зупинила форми і відігнала хтивого Південного Дракона у шлюбну ніч Амальгами, моєї доньки! Хто з вас, присутніх, спроможний відповісти на мої запитання?
Четверта маренґова постать наблизилась до вівтаря і вікрила голову. Всі присутні побачили підкоморія Казумана у діамантовій короні з рубіновим глобусом на вершечку. Світло тисяч свічок наповнювало величезні рубіни кривавим полум'ям. Катажина засопіла від захоплення.
— Я — Протоцензор Заходу, — назвався підкоморій, — уповноважений Вищими Ієрархіями відповідати на твої запитання, Принцесо Таблиці! Я відповім на всі сім твоїх запитань, і про мене свідчитимуть три Капітани. Я знайду наречену для нашого вівтаря і Королеву для Малої Праці! Я допоможу їй народити яйце Білої Змії. Нехай Магістр Правосуддя, носій вищих ступенів посвяти закличе трьох Капітанів і Старого Вартового до свідчень!
— Старий Вартовий! Тебе викликає для свідчень Магістр Правосуддя! — голосно покликав Ґермаго.
Жодна з маренґових постатей, жоден з оголених підлітків не ворухнулися. Юна наложниця у червоній перуці, з яшмовим ланцюгом на голих стегнах, вийшла з-за завіси і наблизилась до Протоцензора Заходу. Вона молитовно склала руки і впала перед ним на коліна. Потім сказала:
— Я Синтагма, позашлюбна дочка Володарки Амальгами. Я повідомляю сонцесяйному Протоцензорові, що Старий Вартовий сьогодні не прийде. Він охороняє Браму.
Підкоморій підняв дівчину, поцілував її і поставив перед вівтарем.
— Перше запитання! — оголосила Вірго.
— Хто мешкає у Шостому Герметичному палаці? — запитала Герцогиня Хаосу.
— Коханці Таро, — відповів Протоцензор.
— Свідчимо! — сказали три Капітани і дівчина-Синтагма.
— Друге запитання! — оголосила Вірго.
— Якого каменя не знайшли Будівничі Храму?
— Того, котрого шліфуємо нині!
— Свідчимо!…
У ту мить, коли Вірго оголошувала третє запитання, у сакральну хвилину випробувань Протоцензора, старший охоронець палацового парку Атаназич почув у темряві голосне (і, як здалося охоронцеві, вельми інфернальне) сопіння. Мужній Казуманів посіпака зрозумів, що почалось передбачене вторгнення демонічних сил, перехрестився широко, козацьким робом, доправив до пістоля срібну кулю, насипав пороху на дечку і, закусивши оселедця, рушив назустріч невідомій потворі. Він побачив чудисько біля огорожі, де воно відсапувалось опісля стрибка і стояло, волохате, хвостате, потворне, під зловісним місячним сяйвом. Передніми кінцівками богопротивна істота тримала якесь знаряддя, подібне до великої сулії. Козак прицілився, згадав Сили Небесні, підпалив порох кресалом і вистрілив у посланця диявола. Потворисько відгукнулось несамовитим вереском, добірною мадярською лайкою (що на мить здивувало охоронця) і цівкою ядучої рідини, влучно пущеної Атаназичеві в обличчя. Той закричав від раптового болю, упустив пістоля й охопив долонями вилиці, котрі почали розповзатися і сходити димом під дією концентрованої кислоти. Біль був настільки сильний, що охоронець заточився і впав. Потвора моторно відбігла у темний закуток парку, розщепила волохату шкіру, і з машкарадної личини виліз захеканий заздрісний окультиста Асмус.
— Захланний найманець! — люто засичав Великий Коен Трансильванії. — Прострілив мені каптана й камізельку! Де я тепер знайду таку атракційну камізельку? А якби я не натяг братового панцира? Він би вбив мене, засранець!…
Відсапавшись, Асмус підхопив кислотний сифон і навшпиньки рушив до палацових вікон.
Озброєна смолоскипами охорона знайшла Атаназича, вжахнулась від небачених уражень його обличчя і повтікала з відчайдушними молитвами до небесних заступників. Найсміливіші зібрались під дашком палацової кузні, де старий характерник Микитка намагався врятувати очі старшому охоронцеві. Микитка мастив опіки цілющою маззю, прицокував язиком і розповідав переляканому товариству, що такі рани спричиняє лише отруйне штрикало демонічної істоти на ймення Абракабар, мешканця випалених сонцем Сарацинських гір. «Догрався наш пан підкоморій, — прирікав характерник, — доволхвувався. Тепер дідько тутка все-все понищить за його чародійства. Недарма він наслав самого Абракабара, переніс його сюдою за тридев'ять земель. Начувайтеся, хлопці! Ой, начувайтеся…» Один з молодих охоронців запропонував попередити Казумана. «Не вийде, — відповіли йому. — Всі двері й отвори зачинено-запечатано, а за вторгнення до Зали Лицарських Посвят підкоморій обіцяв карати на горло!». «Хо! — докинув свого міркування Микитка. — Знає, знає пан, що каже! Ми б увійшли, а всі пани тамка з рогами-хвостами і пекельного цісаря Чугайстренка цілують у сраку…» Хлопці поблідли, перехрестились і зачали щомиті озиратись на темний зловісний парк, де причаївся отруйний Абракабар. Атаназич тихо стогнав, Микитка мастив опіки і пророчив біди, смолоскипи шкварчали і плювались розпеченою смолою… Асмус, тим часом, підкрався до зачиненого вікна, провів пальцем по венеційському шклі й надовго застиг у роздумах. Передбачивши, що Ритуал досягне свого апогею рівно опівночі, заздрісний окультиста врешті-решт вирішив зачекати з помстою ще півгодини: «Будеш знати, шарлатане, як перехоплювати клієнтів у старшого колеги!»
— … Третє запитання!
— Хто приведе Звіра на жердині і принесе Мушлю, розкриту в центрі Всесвіту? Хто потурбує утаємнених Учнів Ізіди і сполошить вічний спокій Піраміди? Кого обере Амальгама у супутники й свідки? Хто залишиться, коли ми підемо?
— Гермафродит. — Свідчимо!
— Четверте запитання!
— Хто буде свідчити від імені Деміурга?
— Я, Протоцензор Заходу, уповноважений Центральними Братами, і мій товариш і захисник Магістр Перфект-ного Правосуддя будемо свідчити від імені всевладного Деміурга!
— Свідчимо!
— П'яте запитання!
— Що відновить цнотливість Хімічної Нареченої, розбещеної ста вісімнадцятьма гріхами?
— Кров Мегалофала, зібрана у Келих Посуття!
— Свідчимо!
— Шосте запитання!
— Чи вибачено буде Бунтівника, того, котрий повстав проти Шести Ритуалів і Десяти Приписів? Того, хто не визнав Центральних Братів і не скорився їхній наставляючій волі? Того, хто погрожував Протоцензорові і викликав демонів?
— Чи дозволена буде довга відповідь на це запитання?
— Прошу довгої відповіді на Шосте запитання! — сказала Синтагма і вклякла перед Герцогинею.
— Твоє прохання, дочко Амальгами і матере Майбутнього Героя, буде виконано. Нехай на Шосте запитання відповідає Магістр Правосуддя, захисник милосердного і невблаганного Протоцензора Заходу! Ми слухаємо довгу відповідь.
— Дозволено! — проголосили три Капітани.
— Всесвіт, за словом Філона Олександрійського, — це Учта, — почав Магістр Ґермаго. — Учта для кожного, хто вміє смакувати радощі життя, учта, що насичує спраглий дух обраних. Гармонійною лірою називав Всесвіт Піфагор, лірою, котра насолоджує та наснажує музикою. Розкішним одягом Несотвореного Монарха називав Всесвіт Тертулліан і солодкою гармонією Божествених Атрибутів — Трисмегіст. Ми долучаємось до цієї гармонії завдяки Шістьом Ритуалам і Десятьом Приписам і не маємо іншого шляху сходження до Істини. Правила Ритуалів незмінні вже три тисячі років, обрані вивчають ці правила впродовж довгих багаторічних мандрівок і прощ. Мова Ритуалів є мовою Присутносте і це -незмінно. Це — граматика для спілкування з істотами, знання яких вивищуються над нашими так само, як сяюча слава Деміурга вивищується над славою серафимів. Усім досвідом пустельних і печерних відлюдників, усіма муками дослідників астралу, мозок й душу котрих зжерли його демонічні охоронці, всією справжністю посивілих над книгами кабалістів, усією вправністю і прихованістю алхіміків, усією гнаністю шляхетних Лицарів Храму і Шотландських Братів, усіма шляхами мандрівників на Схід, усією мудрістю філософів і пророків, усією рішучістю свідків герметичного Потойбіччя, всією красою чаклунок, спалених на вогнищах інквізиції, всією ніжністю дітей, проклятих за окультні прагнення їхніх батьків, усією загубленістю мандрованих містаґоґів, усіма безсонними ночами просвітлених Вчителів-ілюмінатів, усім натхненням поетів Герметичної Школи оплачені наші теперішні спроможності у виконанні Шістьох Ритуалів. Чи забудемо ми про це перед Вічним Судом наших попередників, невидимо присутніх серед нас? Чи відвернемось від всеблагої мудрості Центральних Братів, перелякані погрозами жалюгідного блазня?… Ми наблизились до Брами, і чини Вищих Гієрархій вже зайняли свої невидимі престоли навколо цієї зали і чекають на виконання наших обіцянок. І тут з'являється облесливий Бунтівник і кричить, немов чорний ворон Півночі: все, мовляв, дарма! Ми відповімо Бунтівникові: ми володіємо енергіями, не доступними для профанів. Ми спроможні з ницих і нікчемних людських бажань виплавляти найчистіше золото духобачення. Мої попередники, Великі Майстри Ритуалів, такі як Пліній Цигельгальс, Бруно Кросуорд-молодший, Петер-Неогеніус Ауслендер, Томас Кройц-Граматик, перед якими я упосліджений, немов жалюгідний комедіант перед Будівничими Храму, спроможні були вести вищу гру із силами, для котрих всі шарлатанські закляття Бунтівника, немов пищання підземної комахи для грізного Левіафана. Ми, спадкоємці посвят і вмінь цих незбагненних і незабутніх Вчителів, лишимо Бунтівника за дверима Учти казитись від заздрісного безсилля і не допустимо його до причащення Мушлею і Драбиною. Ми проклянемо його потрійним прокляттям, і чудиська Півночі, до яких він волхвує, зжеруть його тіло і душу, не лишаючи у підсонні ані його жовтих кісток, ані найменшої пам'яті про нього та його безглузді діяння…
Катажина Барлоцька нахилилась до подруги і прошепотіла:
— Стає нудно, як на службі у бернардинів, А мені казали, що тут відбудуться цікаві і вельми збуджуючі видовиська.
— Цей Ґермаго нагадує мені мого сповідника, — погодилась Роксана. — Старенький теж полюбляє настрашувати прикладами невдатних бунтівників і сипати прокляттями. Але найцікавіше — попереду.
— Що саме?
— Побачиш…
— А чи зауважила ти того хлопця з широкими стегнами? — Середнього з трьох Капітанів?
— Так. Він такий гарний у цій високій перуці. Херувимчик. Готова поклястися, що в нього видатний вставунець. Розбухлий і пурпуровий, як корок від «бордо».
— Тихше, нас можуть почути.
— Нехай почують. Я ж бачу, що вони всі витріщаються на Казуманів гарем.
— Так задумано Магістром. Енергія хтивих бажань має линути до вівтаря і трансформуватись у Ключ до Брами. А Казуманові хлопчики мені анітрошки не подобаються. Вони всі розбещені й підлі.
— Ти з кимось знайомилась ближче?
— З отим намащеним пацючком, що буде сьогодні грати Мегалофала. Й мені зовсім не шкода, що його заріжуть на вівтарі, як дурного барана. Він на те заслуговує, нещира, підла, язиката, зрадлива, похітлива потвора. Пхе…
Магістр вже договорив останні слова довгої відповіді, коли раптом задзвеніло шкло вибитої шиби. З темряви витнулось рильце керамічного тензера, з'єднаного із кислотним сифоном. Почулось сичання пристрою, жінки заверещали, алебардники посунули до вікна. Під демонічний регіт невидимого окультисти з тензера вирвався тонкий струмінь
кислоти і вдарив по трьох Капітанах. Вони закричали і побігли залою, перевертаючи канделябри і сірчані символи. Запалали завіси й одяг містафанів. «Це демони!» — перекриваючи капітанський лемент, зойкнула Роксана, уздрівши за розбитою шибою перекошене і вимащене грязюкою обличчя окультисти. Марно намагаючись звільнитись від підпаленого плаща, Катажина нестямно заверещала і вчепилась у бороду алебардника. Той від несподіванки заточився, не втримав зброю, алебарда зробила широкий замах і відрубала голову Герцогині. Покотилась підлогою смарагдова діадема. Тензер повернувся в бік Магістра і рясно обкрапав його кислотою. Казуман підхопив ураженого Ґермаго, але відразу обпік долоні і впустив на підлогу обважніле тіло. Охорона почала алебардами рубати зачинені двері. «Пожежа!» — несамовито кричали гаремні підлітки: «Ми горимо!» Кислотний струмінь спалив обличчя Домініки-Вірго і вдарив по охоронцях. У цю мить впали порубані двері і містафани, божевільно голосячи, побігли до зовнішніх Галерей палацу. Алебардники на мить затримались, але побачивши, як моторно розповзається залою вогонь, теж побігли. У палаючій залі залишились: обезголовлений труп Герцогині, кількоро смертельно обпечених кислотою невдах і розгублений підкоморій. Він підповз до коханки. Домініка вже втратила свідомість: крізь пропалену шкіру її обличчя проступили кістки. Допомога тут була зайва. Здригаючись від болю у долонях, намагаючись не зачепити страшних пропалів і почорнілого м'яса, підкоморій перевернув, на спину Магістра.