— Ми поїдемо визволяти наших коханих! — шаленіє в Корватових судинах надлишок розконьяченого адреналіну. — Виправа на Схід! Як козаки, як хрестоносці! Стрибок з абсолютного минулого в абсолютну батьківщину!
— Ти що, єврей?
— Абсолютна батьківщина — Ніщо!
— А… Стрибай, стрибай… — Жура ховає під стіл другу порожню пляшку. — Геть покійничка з тейблу!
До «Пінгвіна» прибуває нова компанія.
До зали заходять художник Чарнота, доценти Матіяш і Міттельроб, циганкуватий аспірант і дві свіжі брюнетки у коротких шкіряних спідницях.
Міттельроб зауважує Корвата.
— Аристиде!
Друг реввоєнгакера вітає колегу вузьким помахом затерплої руки. Міттельроб відривається від компанії і м'якою ходою педагога підходить до столика.
— Олександр, — відрекомендовується він Журі.
— Вадим.
— Вадиме, Ви не будете проти, якщо я на півхвилини позичу у Вас нашого високошанованого Аристида Михайловича.
— Не буду. Зичте.
— Шо сі стало? — питає очманілий Корват.
— Маленька розмова, Аристиде, на суто університетські теми. На півхвилини.
— Dupa do gury!
— У вас нині, бачимо, свято? — цікавиться Вадим Борисович.
— Костянтину Костянтиновичу, — Міттельроб очима оказує на Чарноту, — присуджена медаль Римської
Aкадемії…
— Обмиваєте, — розуміє Жура.
Корват радикальним зусиллям відриває свої тилові частини від стільця. Він зауважує набряклість шкіри навколо годинникового браслета і затерплість ніг. Тільки тепер він усвідомлює, як конче його організм потребує WС.
12
13
ЧАСТИНА ДРУГА
14
— Ти що, єврей?
— Абсолютна батьківщина — Ніщо!
— А… Стрибай, стрибай… — Жура ховає під стіл другу порожню пляшку. — Геть покійничка з тейблу!
До «Пінгвіна» прибуває нова компанія.
До зали заходять художник Чарнота, доценти Матіяш і Міттельроб, циганкуватий аспірант і дві свіжі брюнетки у коротких шкіряних спідницях.
Міттельроб зауважує Корвата.
— Аристиде!
Друг реввоєнгакера вітає колегу вузьким помахом затерплої руки. Міттельроб відривається від компанії і м'якою ходою педагога підходить до столика.
— Олександр, — відрекомендовується він Журі.
— Вадим.
— Вадиме, Ви не будете проти, якщо я на півхвилини позичу у Вас нашого високошанованого Аристида Михайловича.
— Не буду. Зичте.
— Шо сі стало? — питає очманілий Корват.
— Маленька розмова, Аристиде, на суто університетські теми. На півхвилини.
— Dupa do gury!
— У вас нині, бачимо, свято? — цікавиться Вадим Борисович.
— Костянтину Костянтиновичу, — Міттельроб очима оказує на Чарноту, — присуджена медаль Римської
Aкадемії…
— Обмиваєте, — розуміє Жура.
Корват радикальним зусиллям відриває свої тилові частини від стільця. Він зауважує набряклість шкіри навколо годинникового браслета і затерплість ніг. Тільки тепер він усвідомлює, як конче його організм потребує WС.
12
Глибинні відмінності світів та речей упроявлюються у деталях та ритмах їхнього руйнування. Кинутий напризволяще завод у Харкові перетворюється на руйновище іншим способом смерті, в іншій послідовності спрощення, за іншими законами здрібніння і здичавіння конструкцій, аніж подібний до нього завод в американському Портленді: розпад і розлад оголюють відмінності у найдрібніших модулях (гвинтах, цвяхах, тиньку) на первісних рівнях конструктивної з'єднаності.
Найшляхетніше виглядає руйнівна тяглість пірамід та церков. Вони спроможні надовго — на цілі оберемки століть — застигати на тих естетичних щаблях руйнації, котрим від часів Присутності подаровано право присмеркової краси, тихого поліття і теплих сутінків цілісності перед Виповненням Часів.
Храм Гробу Господнього.
Тихі сутінки єрусалимського каменю.
З— поміж всіх храмів християнської ойкумени ця базиліка, напевне, найщільніше наповнена приєднаними до споруд іменами, каплицями і вівтарями, кожен камінь і закуток котрих просякнутий славою подвижників і кров'ю мучеників, молитвами мільйонів прочан. Майже нічого не залишилось від тої, найпершої, Базиліки, котру христолюбивий авґуст Костянтин побудував яко молитовний корабель тонучої світової Імперії. Тричі зруйнована прибульцями зі Сходу, вона одяглась у свою теперішню форму за часів Костянтина Дев'ятого Мономаха, який звів над Голгофою та кенотафом [37] Боголюдини два величезні куполи —Омфалос Всесвіту і величну баню Ротонди Аnanstasis, що її бездоганна круглястість злякала і відігнала від Святого Граду страхітливу лихоносну, пророчу і чумну комету часів Селіма Третього подвійний маніхейський хвіст якої загрожував християнським народам чи то черговою навалою тартарійських номад чи то спустошливою пандемією з берегів Жовтого моря. Дах святої базиліки Вселенський Патріарх тоді ж віддав суворим ченцям-мовчальникам афонського вишколу, і цей дивний і таємничий горішній монастир пережив усі бурі та стратегічні зніяковіння, котрі пронеслися Святою Землею за останню тисячу років.
… Червоний ґраніт, мармурова рослинність, лики, німби, сакоси і вертогради візантійських мозаїк щільним покровом вкрили пагорб, з якого знісся колись під престол Творця знаконосний і знакозможний Хрест. Відтоді верхівка Голгофи перетворилась на прямокутну платформу другого поверху святилища. Тепер, на її мармурових плитах, поряд із мініатюрною чорною аркою вівтаря Stabat Mater, вклякли у молитві захустчені Анджела і Джипсі.
Товстезні стіни огортають їх сухою прохолодою.
Шурхіт і стишений спів піднімаються сюди разом із ревними тінями невгасимих ромейських святих, засмаглих і висохлих на спекотних пустельних стовпах, разом із бальзамом небесних апостольских трапез, разом із поскручуваним у жовті ґвинти полум'ям печерних смолоскипів, запалених від Фаворського світла мандрованими Сповідниками Сходу.
Унизу, перед вівтарем Марії Магдалини, правлять службу Божу францисканці.
Шурхіт і спів.
Дзвінка латинська молитва.
До жінок підходить православний чернець. Говорить ламаною російською:
— Тут будєт православая севіс, слюжба. Ві отсюда віходіть, пожалста. Всє віходіть.
Анджела і Джипсі чемно відходять, вузькими сходами залишають поверх Голгофи і потрапляють до безлюдного, захаращеного реставраційним причандаллям, простору Католикону — центрального храму базиліки Гробу Господнього. Вони, немов у гіпнотичному трансі, роздивляються вирізьблений з червоного мармуру, стрімкий, з колонами коринфського ордеру, іконостас, такий неподібний на золочених псевдобарочних українських родичів, химерну мозаїчну підлогу і зупиняються під Омфалосом, зачудовані грою світла на крилах гігантських архангелів, що ніби підтримують на півсотметровій висоті визолочену півсферу
Світового Пупа.
Навіть не відаючи, що стоять на нульовій відмітці меридіанів всіх середньовічних мап і прощ, жінки вдихають, разом із ладаново-солодким візантійським повітрям Католикону, світлий пафос передвічної скорботи, поселеної у кам'яному череві кита-базиліки, немов молитву Богоспасенного Йони серед нутрощів монстра.
Жінки майже налякані цим відчуттям, як іноді до плачу та істерики лякаються маленькі діти, задерши голову і уздрівши раптом мерехтку зоряну велич серпневого неба, ледь усвідомивши — а радше відчувши — свою мікроскопічну марнотну минущість та комашину знищинність перед галактичним форматом мільярдолітнього Невситимого Космосу.
«Грішна, грішна, грішна, грішна я, Господи, грішна!» — скоромовкою шепоче Джипсі, жмакаючи стягнуту з голови хустину, витираючи спітнілу долоню джинсовою сумкою, де хрумтять сувенірні пакетики.
— Мала, а ти за всіх своїх встигла помолитись? — чомусь пошепки (Католикон навколо все ще безлюдний) питає Анджела.
Джипсі ствердно хитає головою. Спазмові кульки прокочуються її горлом. Вона відчуває потребу вибігти з-під золотого сяйва Омфалосу, ніби затятий злочинець-втікач з-під прожекторного променя, спрямованого баштовим вертухаєм. Вона сильно, до відчуття зім'ятої плоті, стискає плече подруги і тягне її до виходу з Католикону.
Крізь тонкий і ламкий простір Латинського Хору жінки просотуються до Ротонди Аnanstasis — круглої циклопічної споруди, що накриває срібною банею Кувіклію — мармуровий кораблик, вкритий тріщинами і стягнений докупи кліткою з оксидованих швелерів. У надрах кораблика жевріють срібні лампади і товстезні фарбовані свічки, не допускаючи темряву (та її відвічного Князя) до Гробу Господнього. Довга черга різнокалібрових та різнокольорових прочан і туристів, керована ченцями з горішнього монастиря, спіраллю овиває Кувіклію.
Джипсі все ще важко дихає і боїться озирнутись на арку за Латинським Хором. Але людський гомін і туристська метушня поступово заспокоюють внутрішнього втікача, зіжмаканий у розчавлюху демон самоповаги знов розгортає помиті «кеґлевичем» крильця, і Джипсі занурюється в екскурсійний настрій, як у хвилі теплого моря. Вона роздивляється екзотичних коптів, позавішаних ладанками, амулетами та паперовими квітами, босих чорних бразилійських ченців у джутових рясах, почорнілих від жебрацького чину та нескінченних воєн, православних прочан з Кавказу, німецьких єпископів з дорогими «олімпусами» на черевах, переповнених враженнями рожевих товстеньких американських дітлахів з оберемками найдорожчих свічок, метушливих індійських черниць з портретами Матері Терези, вмонтованими у важкі срібні медальйони з барочними бульбашками і завиванцями, дисциплінованих японців у коротких штанятах (довгих шортах?), цибатих скандинавів з шкіряними торбами на плечах, «нових русскіх» в чорних окулярах і важких, розрахованих на зиму і чергову панахиду по застреленому братану, откутюрних костюмах, щебетливих (навіть при святині) волооких арабських школярок з ліцею Апостола Якова, всіх інших язиків і народів, оточивших вселенським собором Святу Кувіклію.
— Ходімо назад, — раптом чує вона голос Анджели. — Куди це, мамцю?
— Туди, де ми щойно були.
— Нащо?
— Хочу поворожити на Біблії, — каже Анджела, тягнучи ошелешену Джипсі в бік Католикону. — Там зараз немає нікого, а на поставці біля іконостасу, я помітила, лежить велика храмова Біблія. Я її відкрию навмання, і що буде у першому рядку зліва, те й має збутись…
— Ви геть здуріли, мамцьо, то ж гріх — ворожити на Біблії.
— Нехай.
Джипсі вже не впирається.
Жінки перетинають лунке черево Католикону і підходять до металевого поставця. їм доводиться стати навшпиньки, щоб дотягнутись до книги.
— Казала ж, що нічого не вийде. Вона грецькою написана, — втішено звідомлює Джипсі.
— Не тринди, мала. Хочеш, і тобі поворожимо? -Ні.
— Чому?
— Бо так.
— Боїшся?
— Так.
— Кари Божої?
— Я собі знаю.
— Ти теж вперта? Так?
— Ні, я не вперта.
— А я вперта. Я поворожу.
Анджела відкриває книгу, витягає блокнот і переписує до нього верхній рядок лівої сторінки.
— Зараз знайдемо грецького монаха, — каже вона, — він нам за два шекелі перекладе російською. Вони тут всі знають російську. Не сци, мала…
— Не кажи такого в церкві.
— Я вперта, — знов повторює Анджела. — Господи Боже, яка ж я вперта!
— Це вже точно, — пошепки погоджується Джипсі, і дрібні бганки вкривають її кирпатий, постріляний ластовинням, носик.
Найшляхетніше виглядає руйнівна тяглість пірамід та церков. Вони спроможні надовго — на цілі оберемки століть — застигати на тих естетичних щаблях руйнації, котрим від часів Присутності подаровано право присмеркової краси, тихого поліття і теплих сутінків цілісності перед Виповненням Часів.
Храм Гробу Господнього.
Тихі сутінки єрусалимського каменю.
З— поміж всіх храмів християнської ойкумени ця базиліка, напевне, найщільніше наповнена приєднаними до споруд іменами, каплицями і вівтарями, кожен камінь і закуток котрих просякнутий славою подвижників і кров'ю мучеників, молитвами мільйонів прочан. Майже нічого не залишилось від тої, найпершої, Базиліки, котру христолюбивий авґуст Костянтин побудував яко молитовний корабель тонучої світової Імперії. Тричі зруйнована прибульцями зі Сходу, вона одяглась у свою теперішню форму за часів Костянтина Дев'ятого Мономаха, який звів над Голгофою та кенотафом [37] Боголюдини два величезні куполи —Омфалос Всесвіту і величну баню Ротонди Аnanstasis, що її бездоганна круглястість злякала і відігнала від Святого Граду страхітливу лихоносну, пророчу і чумну комету часів Селіма Третього подвійний маніхейський хвіст якої загрожував християнським народам чи то черговою навалою тартарійських номад чи то спустошливою пандемією з берегів Жовтого моря. Дах святої базиліки Вселенський Патріарх тоді ж віддав суворим ченцям-мовчальникам афонського вишколу, і цей дивний і таємничий горішній монастир пережив усі бурі та стратегічні зніяковіння, котрі пронеслися Святою Землею за останню тисячу років.
… Червоний ґраніт, мармурова рослинність, лики, німби, сакоси і вертогради візантійських мозаїк щільним покровом вкрили пагорб, з якого знісся колись під престол Творця знаконосний і знакозможний Хрест. Відтоді верхівка Голгофи перетворилась на прямокутну платформу другого поверху святилища. Тепер, на її мармурових плитах, поряд із мініатюрною чорною аркою вівтаря Stabat Mater, вклякли у молитві захустчені Анджела і Джипсі.
Товстезні стіни огортають їх сухою прохолодою.
Шурхіт і стишений спів піднімаються сюди разом із ревними тінями невгасимих ромейських святих, засмаглих і висохлих на спекотних пустельних стовпах, разом із бальзамом небесних апостольских трапез, разом із поскручуваним у жовті ґвинти полум'ям печерних смолоскипів, запалених від Фаворського світла мандрованими Сповідниками Сходу.
Унизу, перед вівтарем Марії Магдалини, правлять службу Божу францисканці.
Шурхіт і спів.
Дзвінка латинська молитва.
До жінок підходить православний чернець. Говорить ламаною російською:
— Тут будєт православая севіс, слюжба. Ві отсюда віходіть, пожалста. Всє віходіть.
Анджела і Джипсі чемно відходять, вузькими сходами залишають поверх Голгофи і потрапляють до безлюдного, захаращеного реставраційним причандаллям, простору Католикону — центрального храму базиліки Гробу Господнього. Вони, немов у гіпнотичному трансі, роздивляються вирізьблений з червоного мармуру, стрімкий, з колонами коринфського ордеру, іконостас, такий неподібний на золочених псевдобарочних українських родичів, химерну мозаїчну підлогу і зупиняються під Омфалосом, зачудовані грою світла на крилах гігантських архангелів, що ніби підтримують на півсотметровій висоті визолочену півсферу
Світового Пупа.
Навіть не відаючи, що стоять на нульовій відмітці меридіанів всіх середньовічних мап і прощ, жінки вдихають, разом із ладаново-солодким візантійським повітрям Католикону, світлий пафос передвічної скорботи, поселеної у кам'яному череві кита-базиліки, немов молитву Богоспасенного Йони серед нутрощів монстра.
Жінки майже налякані цим відчуттям, як іноді до плачу та істерики лякаються маленькі діти, задерши голову і уздрівши раптом мерехтку зоряну велич серпневого неба, ледь усвідомивши — а радше відчувши — свою мікроскопічну марнотну минущість та комашину знищинність перед галактичним форматом мільярдолітнього Невситимого Космосу.
«Грішна, грішна, грішна, грішна я, Господи, грішна!» — скоромовкою шепоче Джипсі, жмакаючи стягнуту з голови хустину, витираючи спітнілу долоню джинсовою сумкою, де хрумтять сувенірні пакетики.
— Мала, а ти за всіх своїх встигла помолитись? — чомусь пошепки (Католикон навколо все ще безлюдний) питає Анджела.
Джипсі ствердно хитає головою. Спазмові кульки прокочуються її горлом. Вона відчуває потребу вибігти з-під золотого сяйва Омфалосу, ніби затятий злочинець-втікач з-під прожекторного променя, спрямованого баштовим вертухаєм. Вона сильно, до відчуття зім'ятої плоті, стискає плече подруги і тягне її до виходу з Католикону.
Крізь тонкий і ламкий простір Латинського Хору жінки просотуються до Ротонди Аnanstasis — круглої циклопічної споруди, що накриває срібною банею Кувіклію — мармуровий кораблик, вкритий тріщинами і стягнений докупи кліткою з оксидованих швелерів. У надрах кораблика жевріють срібні лампади і товстезні фарбовані свічки, не допускаючи темряву (та її відвічного Князя) до Гробу Господнього. Довга черга різнокалібрових та різнокольорових прочан і туристів, керована ченцями з горішнього монастиря, спіраллю овиває Кувіклію.
Джипсі все ще важко дихає і боїться озирнутись на арку за Латинським Хором. Але людський гомін і туристська метушня поступово заспокоюють внутрішнього втікача, зіжмаканий у розчавлюху демон самоповаги знов розгортає помиті «кеґлевичем» крильця, і Джипсі занурюється в екскурсійний настрій, як у хвилі теплого моря. Вона роздивляється екзотичних коптів, позавішаних ладанками, амулетами та паперовими квітами, босих чорних бразилійських ченців у джутових рясах, почорнілих від жебрацького чину та нескінченних воєн, православних прочан з Кавказу, німецьких єпископів з дорогими «олімпусами» на черевах, переповнених враженнями рожевих товстеньких американських дітлахів з оберемками найдорожчих свічок, метушливих індійських черниць з портретами Матері Терези, вмонтованими у важкі срібні медальйони з барочними бульбашками і завиванцями, дисциплінованих японців у коротких штанятах (довгих шортах?), цибатих скандинавів з шкіряними торбами на плечах, «нових русскіх» в чорних окулярах і важких, розрахованих на зиму і чергову панахиду по застреленому братану, откутюрних костюмах, щебетливих (навіть при святині) волооких арабських школярок з ліцею Апостола Якова, всіх інших язиків і народів, оточивших вселенським собором Святу Кувіклію.
— Ходімо назад, — раптом чує вона голос Анджели. — Куди це, мамцю?
— Туди, де ми щойно були.
— Нащо?
— Хочу поворожити на Біблії, — каже Анджела, тягнучи ошелешену Джипсі в бік Католикону. — Там зараз немає нікого, а на поставці біля іконостасу, я помітила, лежить велика храмова Біблія. Я її відкрию навмання, і що буде у першому рядку зліва, те й має збутись…
— Ви геть здуріли, мамцьо, то ж гріх — ворожити на Біблії.
— Нехай.
Джипсі вже не впирається.
Жінки перетинають лунке черево Католикону і підходять до металевого поставця. їм доводиться стати навшпиньки, щоб дотягнутись до книги.
— Казала ж, що нічого не вийде. Вона грецькою написана, — втішено звідомлює Джипсі.
— Не тринди, мала. Хочеш, і тобі поворожимо? -Ні.
— Чому?
— Бо так.
— Боїшся?
— Так.
— Кари Божої?
— Я собі знаю.
— Ти теж вперта? Так?
— Ні, я не вперта.
— А я вперта. Я поворожу.
Анджела відкриває книгу, витягає блокнот і переписує до нього верхній рядок лівої сторінки.
— Зараз знайдемо грецького монаха, — каже вона, — він нам за два шекелі перекладе російською. Вони тут всі знають російську. Не сци, мала…
— Не кажи такого в церкві.
— Я вперта, — знов повторює Анджела. — Господи Боже, яка ж я вперта!
— Це вже точно, — пошепки погоджується Джипсі, і дрібні бганки вкривають її кирпатий, постріляний ластовинням, носик.
13
… Толька пакойнік не сцит в рукамойнікі — проголощує Корват, спираючись лівою рукою на плече Міттельроба. — Лажа якась, лажа повна…
Вони стоять у закутку побіля WС, напроти великого, темного і відчутно здеформованого дзеркала. Поза Пізанської вежі, у яку зігнуто розслабленого сечовиділенням Пампуха, у дзеркалі набуває ще більш Гротескового нахилу, ускладнюється зламом і бганкою, дичавішає.
— Обережно, не впади, — підтримує колегу Міттельроб.
— Все одно лажа! — наполягає Корват. Він підозрює, що занадто поспішливо припинив клозетну вправу, і ексодус вод спідніх невпинно продовжується й при защепленому одязі. Відчуття, що лівою ногою линуть теплі, щільно мінералізовані струмені, наповнює Пампуха драстичним відчуттям власної нікчемності (wow, wow, wow! ти лажанувся, малий!).
— Чуєш мене, Аристиде? — турбується про нього колега.
— Авжеж… Чую тебе, друже мій, чую… Лажа, кажу тобі, повна, нецивільна…
— Є маленька, але конкретна розмова.
— Так, — каже Корват, — слухаю.
Теплі струмені досягають лівої шкарпетки.
Всі сподівання Корватової самоповаги сконцентровані тепер на манжеті тої шкарпетки. На сповільненні тороїдальної змокрілості.
— Я чув, — каже Міттельроб, — що в тебе під час сьогоднішньої лекції виникли певні непорозуміння з Магдою Ошевич…
— Ха! — каже Корват.
— …Мені, ну скажімо так, не зовсім байдужо до справ цієї дівчини. Чи ти мене розумієш?
— Авжеж…
— Це дуже порядна дівчина з дуже порядної родини моїх добрих знайомих…
— Смокче тобі?…
— Ти впився! — обурюється колега.
— Вибач мені, Сашко, я свиня остатня, — погоджується друг реввоєнгакера. — Жодних коментарів! Уважно тебе слухаю. У-важ-но!
— У Магди в дитинстві були проблеми, — ретельно підбирає слова Міттельроб. — її батьки тимчасово тоді розлучились і три роки жили окремо. Мати мала другого чоловіка, іншого, військового… І той, інший, він ліз до Магди, навчав малу усякої гидоти…
— Іncesto thalamos noverсае! — погрожує Корват дзеркалові, де виламуються червонопикі потвори. — Лажа ганебна інцестуальна!
— Ти ж розумієш, це в наші часи непоодинокий випадок. Мені один тутешній священик казав, що, сповідаючи, майже щотижня чує від жінок як їхні чоловіки сплять із доньками…
— Іncestari filiam!
— Дитина таке пережила, її потім рік тримали на еленіумі. Ти ж повинен розуміти ситуацію. Неадекватна реакція…
— Так, — підморгує Корват дзеркальному двійникові Міттельроба. — Я, друже мій, усе чудово розумію. Чи ти вважаєш мене п'яним? Вважаєш?… То добре, що не вважаєш, а то я теж ображуся зара… Я все, Сашко, про неадекватну реакцію адекватно розумію…
— Мова йде про те, — подвійний Олександр Міттельроб раптом ширшає і займає весь кордон між дзеркалом і реальністю, — що малій потрібна стипендія. Вона страшенно вразлива дитина, пише вірші…
Струмені на лівій нозі Пампуха тоншають, нуднішають, втрачають повноту ознак і сходять у взуття.
— Яка розумная цьому альтернатива!? — зітхає друu реввоєнгакера.
— Себто?
— Сашку, друже мій, вона ж нас, дурнів старих, зневажає Вона мене зневажає…
— Магда?
— Вона ж, Сашко, найсправжнісінький монстр!
— Магда, — з чемною впертістю наполягає Міттельроб, -. порядна і дуже вродлива дівчина, перспективна поетка. Її вірші професор Боровчук відібрав…
— Монстр! Відрижка темряви і мороку поріддя! — Корват показує на своє відображення у дзеркалі. — Ти не пробував фотографувати Магду оголеною? Ні?… А ти взагалі вмієш фотографувати? Я тобі дам класичний підручник Чібісова, в мене є ще сталінське видання. Так… А ти знаєш, що таке процес фотографування? Це ж процес видобування чистого срібла з арґентум хлору, здається… Край півлітри непочатий, батьківщина забуття… Ти бачив, бува, ті фото, що робив Микола Другий на пластинах. Перший і останній імператор-фотограф! От в кого було чисте срібло для фотоемульсії, родове, фамільне… Звідси й якість зображення… Уявляєш, Сашко: літо, Кримське узбережжя коло Фороса, імператорська яхта «Лівадія», велика княжна Анастасія грається м'ячиком, пустує, а цар-батечко біля такого триногого величезного мейзлерського «Гаранта» налаштовує вкриті емульсією пластини… В мене, Сашко, є старовинний — чи не Катерини Другої — срібний рубель, як найчистісіньськіше російське імператорське срібло справжнє… Я з того рубля зроблю для нас із тобою, Сашко, суперову емульсію, і ми сфотографуємо твою найкращу, найкрасивішу подругу Магду голою-голісінькою з її найкращою подругою, теж голою, у різних позах. На таку пластину…
— Пояснюю тобі ж, що Магда порядна дівчина.
— Та вона ж трахається з тою… Цирлик. Чи ти не знав? Не знав… А мене вона зневажає… Як останнього старого поца…
Павза.
Міттельроб кривиться і відвертається до дзеркала, яке вправно спотворює і процес його обертання, і те миттєве Мимовільне напруження, котре виникає у м'язах обличчя кожної людини перед настанням власного відображення. Він вужчає, втрачає подвійність, очі його згасають. Спостерігаючи за цими перетвореннями повного Міттельроба на скороченого, Корват починає реготати.
Скорочений Міттельроб теж посміхається, але якось знуджено, нервово, непереконливо.
— Не ображайся, друже, нема ж на кого ображатись… Між вовком і вовком лише порожнеча, — каже друг реввоєнгакера, намагаючись обійняти колегу, але той випручується і виходить з простору дзеркального закутка.
Непевною ходою Корват йде за ним.
У проході, що веде до зали, він ледве не збиває офіціантку. На мить йому здається, що вона знає, або, принаймні, здогадується про вологу шкарпетку, і що саме це містичне знання малює на її обличчі — нижче сірих насмішкуватих очей — вузенькі літографічні бганки відрази.
— Занюхала, — притискує він офіціантку до стіни, дихає коньячним перегаром їй в обличчя, — то мовчи! Мовчи!
Він облизує зуби, входить до зали і відразу завважує, що Жура приєднався до академічної компанії.
Підходячи до столика, він чує скрипливий голос Матіяша:
— …Нові світові ідеї прийдуть зі Сходу, їх принесуть жовті зашкарублі люди з вузькими очима. Наш теперішній триб життя є сутінковим, приреченим на морд, бо суспільні організми білих народів скорочуються…
— Навколо смерть, розруха! — Корват нависає над Матіяшем.
— Сідай з нами, Михайловичу, — запрошує Чарнота друга реввоєнгакера. — Ти ж в нас визначний культуролог, роз-повіш нам щось цікаве.
Корват обережно сідає, намагаючись підгорнути під стілець ліву ногу. Перед ним ставлять і наповнюють чимось прозорим фужер. «Горілочка!» — кажуть йому. «Монстр монстр…» — шепоче він у відповідь, і у його уяві виникають рожеві хащі планети, наповнені броньованими рогатими страховиськами і голими студентками, а потім нове видіння («Пінґвін» річної давності — золотавий, вермутовий) заступає хащі, і він у тій золотавості цілує юну брюнетку глибоке її декольте, що абрисом нагадує лист рослинки kalanchoe pinnata, чорні смужки бюстгальтера, плечі напружену шию, причинне чоло з плямами плинного кольору, запах офісних меблів на чолі і запах ванілі на плечах, її очі (шестиденні біблійні павзи поміж ліловим і сірим, вицвіле тло мініатюр епохи Хейан, невловимий відтінок старого кедрового лаку на циферблаті церковного годинника), зграйку чортенят на срібному кульчику і пальці, найсмачніші у світі пальці, вимащені соком курячого стегенця…
Він виринає зі спогадів безпосередньо у сяючий простір осушеного фужера і відводить його від обличчя, немов запальцьовані окуляри. Він оглядає застілля і запитує всіх присутніх:
— Нащо ж ви, похапливі і нетерплячі карацупи, шукаєте яблук десь у дідьковій, перепрошую, сраці, десь у пустелі Гобі, коли тут, поряд із вами, невдячними, росте-цвіте розкішний яблуневий сад? Чому не бачите, чому не хочете бачити, чому ви втупились в анальний анклав анатомії і поціновуєте мертве? Схаменіться, людиська, сподобтеся, нарешті ж, цивільності і фанатизму, повного упослідження ваших розперезаних, смердючих, обернених на потворність свою і на потворність цієї потворності, на фуфлозу і пофіґізмус монстрів… Сашко, Борисовичу, люди добрі і недобрі, і всілякі-кольорові, чи чуєте ви мене? Не все, кажу вам, ще втрачено. Під склепінням цих тлінних небес можлива ще перемога… Чи розумієте мене, вухаті діти скотобази?…
Ігноруючи всі можливі відповіді, він знову занурюється у видіння.
…Планета з чемним помаранчевим сонцем, захвильо-аним фіолетовим океаном і чорним піском узбережжя. Сині пальми з барилястими стовбурами застигли біля підніжжя темно-сірих шпаристих гір. Антрацитовим берегом підбігають оголені дівчата — Магда і Альона. Його відразу, без вступу і попередження, бере у полон, гіпнотизує і збуджує (до печії у каналах настовбурченого прутня) їхня повна несхожість: видовжені, елеґантно вмонтовані у вигин талії, стегна Магди і химерне, з пухнастим хребтовим рівчаком, урвище вузької засмаглої спини нахабнючки. Заціпенілий, він довго-довго (всю помаранчеву вічність цієї планети) спостерігає, як пружні спортивні тіла дівчат з'єднуються і повільно щезають у воді. Спочатку у чорнильні хвилі занурюються переплетені ноги, гострі коліна, що лоскочуть і тиснуть вистрижені міжніжжя, потім — долоні, з пальцями, заведеними в анальні отвори і стиснутими мускулястими, напруженими до з'яви на шкірі вибагливого мережива з дрібних ромбічних бганок, сідницями, потім — пообкусані, зім'яті і набряклі груди і, останньою чергою, злиті у безконечному хижому поцілунку голови…
— …Отямся, чоловіче, і послухай, що каже розумна людина, академік, — тормосить Корватове плече Жура. — Послухай же, воїне.
— …Мова йде про «натуральну людину», — каже Чарнота. — Про людину ландшафтну, людину горизонтальну. Ландшафтник завжди мріє про особливий та особистий зв'язок із Космосом, із сакральним, містичним, поганським Космосом пращурів; тільки він, цей зв'язок, спроможний дати натуральній людині відчуття повноти і завершеності. Відчуття, як я це визначаю, особистої соборності. Тільки він… Але, насправді, ландшафтній горизонтальній людині той зв'язок — недосяжний… Зась! Бо на заваді тій особистій соборності завше стоїть бажання щось вкрасти і втекти на хутір, завжди стоїть якась битовуха. Тільки сталева воля великих обраних харизматів і великих митців спроможна повести натуральних людей до великої мети, до такої мети, котра є вищою за їхню жлобську справедливість, відірвати їх від гною і ґрунту, кинути на терен історії. На штурм неба! На смерть і перемогу. Тоді, нагло зірвані і кинуті у вир світового тану, ландшафтники дивуються самі собі і проклинають той плеканий у селянських піснях Космос, з котрим їх зв'язала накинута і незламна чужа воля. Воля імперій володарів, митців. А проклинають вони цю волю тому, що справедливість імперій інакша, аніж справедливість жлобів… Наймудрішим із володарів-харизматів був Чинґіз-Хан, котрий заборонив своїм степовим лохам навіть згадувати своє ім'я і місце своєї могили. Інакше б викопали і пограбували свого мертвого володаря — натуральні люди мислять горизонтально…
Жура раптом пригортає до себе очманілого Корвата і шепоче йому на вухо:
— Я прийняв рішення. Ми з тобою летимо до Ізраїлю. Завтра домовляємося з нашим центральним офісом про візову підтримку і беремо квитки до Києва…
Вони стоять у закутку побіля WС, напроти великого, темного і відчутно здеформованого дзеркала. Поза Пізанської вежі, у яку зігнуто розслабленого сечовиділенням Пампуха, у дзеркалі набуває ще більш Гротескового нахилу, ускладнюється зламом і бганкою, дичавішає.
— Обережно, не впади, — підтримує колегу Міттельроб.
— Все одно лажа! — наполягає Корват. Він підозрює, що занадто поспішливо припинив клозетну вправу, і ексодус вод спідніх невпинно продовжується й при защепленому одязі. Відчуття, що лівою ногою линуть теплі, щільно мінералізовані струмені, наповнює Пампуха драстичним відчуттям власної нікчемності (wow, wow, wow! ти лажанувся, малий!).
— Чуєш мене, Аристиде? — турбується про нього колега.
— Авжеж… Чую тебе, друже мій, чую… Лажа, кажу тобі, повна, нецивільна…
— Є маленька, але конкретна розмова.
— Так, — каже Корват, — слухаю.
Теплі струмені досягають лівої шкарпетки.
Всі сподівання Корватової самоповаги сконцентровані тепер на манжеті тої шкарпетки. На сповільненні тороїдальної змокрілості.
— Я чув, — каже Міттельроб, — що в тебе під час сьогоднішньої лекції виникли певні непорозуміння з Магдою Ошевич…
— Ха! — каже Корват.
— …Мені, ну скажімо так, не зовсім байдужо до справ цієї дівчини. Чи ти мене розумієш?
— Авжеж…
— Це дуже порядна дівчина з дуже порядної родини моїх добрих знайомих…
— Смокче тобі?…
— Ти впився! — обурюється колега.
— Вибач мені, Сашко, я свиня остатня, — погоджується друг реввоєнгакера. — Жодних коментарів! Уважно тебе слухаю. У-важ-но!
— У Магди в дитинстві були проблеми, — ретельно підбирає слова Міттельроб. — її батьки тимчасово тоді розлучились і три роки жили окремо. Мати мала другого чоловіка, іншого, військового… І той, інший, він ліз до Магди, навчав малу усякої гидоти…
— Іncesto thalamos noverсае! — погрожує Корват дзеркалові, де виламуються червонопикі потвори. — Лажа ганебна інцестуальна!
— Ти ж розумієш, це в наші часи непоодинокий випадок. Мені один тутешній священик казав, що, сповідаючи, майже щотижня чує від жінок як їхні чоловіки сплять із доньками…
— Іncestari filiam!
— Дитина таке пережила, її потім рік тримали на еленіумі. Ти ж повинен розуміти ситуацію. Неадекватна реакція…
— Так, — підморгує Корват дзеркальному двійникові Міттельроба. — Я, друже мій, усе чудово розумію. Чи ти вважаєш мене п'яним? Вважаєш?… То добре, що не вважаєш, а то я теж ображуся зара… Я все, Сашко, про неадекватну реакцію адекватно розумію…
— Мова йде про те, — подвійний Олександр Міттельроб раптом ширшає і займає весь кордон між дзеркалом і реальністю, — що малій потрібна стипендія. Вона страшенно вразлива дитина, пише вірші…
Струмені на лівій нозі Пампуха тоншають, нуднішають, втрачають повноту ознак і сходять у взуття.
— Яка розумная цьому альтернатива!? — зітхає друu реввоєнгакера.
— Себто?
— Сашку, друже мій, вона ж нас, дурнів старих, зневажає Вона мене зневажає…
— Магда?
— Вона ж, Сашко, найсправжнісінький монстр!
— Магда, — з чемною впертістю наполягає Міттельроб, -. порядна і дуже вродлива дівчина, перспективна поетка. Її вірші професор Боровчук відібрав…
— Монстр! Відрижка темряви і мороку поріддя! — Корват показує на своє відображення у дзеркалі. — Ти не пробував фотографувати Магду оголеною? Ні?… А ти взагалі вмієш фотографувати? Я тобі дам класичний підручник Чібісова, в мене є ще сталінське видання. Так… А ти знаєш, що таке процес фотографування? Це ж процес видобування чистого срібла з арґентум хлору, здається… Край півлітри непочатий, батьківщина забуття… Ти бачив, бува, ті фото, що робив Микола Другий на пластинах. Перший і останній імператор-фотограф! От в кого було чисте срібло для фотоемульсії, родове, фамільне… Звідси й якість зображення… Уявляєш, Сашко: літо, Кримське узбережжя коло Фороса, імператорська яхта «Лівадія», велика княжна Анастасія грається м'ячиком, пустує, а цар-батечко біля такого триногого величезного мейзлерського «Гаранта» налаштовує вкриті емульсією пластини… В мене, Сашко, є старовинний — чи не Катерини Другої — срібний рубель, як найчистісіньськіше російське імператорське срібло справжнє… Я з того рубля зроблю для нас із тобою, Сашко, суперову емульсію, і ми сфотографуємо твою найкращу, найкрасивішу подругу Магду голою-голісінькою з її найкращою подругою, теж голою, у різних позах. На таку пластину…
— Пояснюю тобі ж, що Магда порядна дівчина.
— Та вона ж трахається з тою… Цирлик. Чи ти не знав? Не знав… А мене вона зневажає… Як останнього старого поца…
Павза.
Міттельроб кривиться і відвертається до дзеркала, яке вправно спотворює і процес його обертання, і те миттєве Мимовільне напруження, котре виникає у м'язах обличчя кожної людини перед настанням власного відображення. Він вужчає, втрачає подвійність, очі його згасають. Спостерігаючи за цими перетвореннями повного Міттельроба на скороченого, Корват починає реготати.
Скорочений Міттельроб теж посміхається, але якось знуджено, нервово, непереконливо.
— Не ображайся, друже, нема ж на кого ображатись… Між вовком і вовком лише порожнеча, — каже друг реввоєнгакера, намагаючись обійняти колегу, але той випручується і виходить з простору дзеркального закутка.
Непевною ходою Корват йде за ним.
У проході, що веде до зали, він ледве не збиває офіціантку. На мить йому здається, що вона знає, або, принаймні, здогадується про вологу шкарпетку, і що саме це містичне знання малює на її обличчі — нижче сірих насмішкуватих очей — вузенькі літографічні бганки відрази.
— Занюхала, — притискує він офіціантку до стіни, дихає коньячним перегаром їй в обличчя, — то мовчи! Мовчи!
Він облизує зуби, входить до зали і відразу завважує, що Жура приєднався до академічної компанії.
Підходячи до столика, він чує скрипливий голос Матіяша:
— …Нові світові ідеї прийдуть зі Сходу, їх принесуть жовті зашкарублі люди з вузькими очима. Наш теперішній триб життя є сутінковим, приреченим на морд, бо суспільні організми білих народів скорочуються…
— Навколо смерть, розруха! — Корват нависає над Матіяшем.
— Сідай з нами, Михайловичу, — запрошує Чарнота друга реввоєнгакера. — Ти ж в нас визначний культуролог, роз-повіш нам щось цікаве.
Корват обережно сідає, намагаючись підгорнути під стілець ліву ногу. Перед ним ставлять і наповнюють чимось прозорим фужер. «Горілочка!» — кажуть йому. «Монстр монстр…» — шепоче він у відповідь, і у його уяві виникають рожеві хащі планети, наповнені броньованими рогатими страховиськами і голими студентками, а потім нове видіння («Пінґвін» річної давності — золотавий, вермутовий) заступає хащі, і він у тій золотавості цілує юну брюнетку глибоке її декольте, що абрисом нагадує лист рослинки kalanchoe pinnata, чорні смужки бюстгальтера, плечі напружену шию, причинне чоло з плямами плинного кольору, запах офісних меблів на чолі і запах ванілі на плечах, її очі (шестиденні біблійні павзи поміж ліловим і сірим, вицвіле тло мініатюр епохи Хейан, невловимий відтінок старого кедрового лаку на циферблаті церковного годинника), зграйку чортенят на срібному кульчику і пальці, найсмачніші у світі пальці, вимащені соком курячого стегенця…
Він виринає зі спогадів безпосередньо у сяючий простір осушеного фужера і відводить його від обличчя, немов запальцьовані окуляри. Він оглядає застілля і запитує всіх присутніх:
— Нащо ж ви, похапливі і нетерплячі карацупи, шукаєте яблук десь у дідьковій, перепрошую, сраці, десь у пустелі Гобі, коли тут, поряд із вами, невдячними, росте-цвіте розкішний яблуневий сад? Чому не бачите, чому не хочете бачити, чому ви втупились в анальний анклав анатомії і поціновуєте мертве? Схаменіться, людиська, сподобтеся, нарешті ж, цивільності і фанатизму, повного упослідження ваших розперезаних, смердючих, обернених на потворність свою і на потворність цієї потворності, на фуфлозу і пофіґізмус монстрів… Сашко, Борисовичу, люди добрі і недобрі, і всілякі-кольорові, чи чуєте ви мене? Не все, кажу вам, ще втрачено. Під склепінням цих тлінних небес можлива ще перемога… Чи розумієте мене, вухаті діти скотобази?…
Ігноруючи всі можливі відповіді, він знову занурюється у видіння.
…Планета з чемним помаранчевим сонцем, захвильо-аним фіолетовим океаном і чорним піском узбережжя. Сині пальми з барилястими стовбурами застигли біля підніжжя темно-сірих шпаристих гір. Антрацитовим берегом підбігають оголені дівчата — Магда і Альона. Його відразу, без вступу і попередження, бере у полон, гіпнотизує і збуджує (до печії у каналах настовбурченого прутня) їхня повна несхожість: видовжені, елеґантно вмонтовані у вигин талії, стегна Магди і химерне, з пухнастим хребтовим рівчаком, урвище вузької засмаглої спини нахабнючки. Заціпенілий, він довго-довго (всю помаранчеву вічність цієї планети) спостерігає, як пружні спортивні тіла дівчат з'єднуються і повільно щезають у воді. Спочатку у чорнильні хвилі занурюються переплетені ноги, гострі коліна, що лоскочуть і тиснуть вистрижені міжніжжя, потім — долоні, з пальцями, заведеними в анальні отвори і стиснутими мускулястими, напруженими до з'яви на шкірі вибагливого мережива з дрібних ромбічних бганок, сідницями, потім — пообкусані, зім'яті і набряклі груди і, останньою чергою, злиті у безконечному хижому поцілунку голови…
— …Отямся, чоловіче, і послухай, що каже розумна людина, академік, — тормосить Корватове плече Жура. — Послухай же, воїне.
— …Мова йде про «натуральну людину», — каже Чарнота. — Про людину ландшафтну, людину горизонтальну. Ландшафтник завжди мріє про особливий та особистий зв'язок із Космосом, із сакральним, містичним, поганським Космосом пращурів; тільки він, цей зв'язок, спроможний дати натуральній людині відчуття повноти і завершеності. Відчуття, як я це визначаю, особистої соборності. Тільки він… Але, насправді, ландшафтній горизонтальній людині той зв'язок — недосяжний… Зась! Бо на заваді тій особистій соборності завше стоїть бажання щось вкрасти і втекти на хутір, завжди стоїть якась битовуха. Тільки сталева воля великих обраних харизматів і великих митців спроможна повести натуральних людей до великої мети, до такої мети, котра є вищою за їхню жлобську справедливість, відірвати їх від гною і ґрунту, кинути на терен історії. На штурм неба! На смерть і перемогу. Тоді, нагло зірвані і кинуті у вир світового тану, ландшафтники дивуються самі собі і проклинають той плеканий у селянських піснях Космос, з котрим їх зв'язала накинута і незламна чужа воля. Воля імперій володарів, митців. А проклинають вони цю волю тому, що справедливість імперій інакша, аніж справедливість жлобів… Наймудрішим із володарів-харизматів був Чинґіз-Хан, котрий заборонив своїм степовим лохам навіть згадувати своє ім'я і місце своєї могили. Інакше б викопали і пограбували свого мертвого володаря — натуральні люди мислять горизонтально…
Жура раптом пригортає до себе очманілого Корвата і шепоче йому на вухо:
— Я прийняв рішення. Ми з тобою летимо до Ізраїлю. Завтра домовляємося з нашим центральним офісом про візову підтримку і беремо квитки до Києва…
ЧАСТИНА ДРУГА
ХІМІЧНІ ЗАРУЧИНИ
14
Фіона дочитує про пригоди Аліси у Графстві Сполоханих прийменників. Дочитує квапливо-діагонально, доповнюючи перегортання сторінок зауваженнями. Лише завдяки напруженому дослуховуванню Трахові вдається почути щось на кшталт «фіґня кончєна», «піпіки ригані некошерні» і «попандоза мутна». Знуджено позіхаючи, Холодна Хвиля перегортає тлустий шматок сторінкового обсягу і бачить наприкінці книги «Синопсис Графства». Вона знову вголос згадує «піпіків» і читає передостанні глоси:
ЦИГАНСЬКА БІБЛІЯ — в «Історії порожнечі» Цабатая Габлера (відомого як автора серії необов'язкових досліджень під загальним гаслом «Становлення, розвиток і занепад середньовічної китайської авіації 6-13 століть») згадується сакральний текст, нібито відлитий на поверхні великих стародавніх скляних пляшок для наснажуючих напоїв і священної соми. Одну таку пляшку бачив у басарабському шинку німецький етнограф і мандрівник Карл Шеєрбарт, першовідкривач утаємненого народу задністровських криптоберладників і жертва їхнього поганського офірування страхопудній богині Звінці. Шинкар Кульгавий Мандяла розповів Шеєрбартові про таємничі і хвороботворні написи на пляшці, які він назвав «циганською біблією». Написи буцімто розповідали про вигнання циган з Індії прадавнім арійським пророком Каногою. Фрагмент одної з пляшок зберігається нині у колекції львівської мисткині Ольги Погрібної-Кох (народ. 10 квітня 1970 року). Фрагмент має форму сполученого з шестикутною призмою денця, він темно-брунатового кольору, напівпрозорий. Написові передує зображення людиноподібного андрогіна з фалічним символом у руці та вареникоподібним артефактом замість голови. Сучасні екзегети розтлумачили напис на фрагменті як давньоромальський текст, записаний у 12 столітті нашої ери північноіранською клинцево-гачковою абеткою з діакритичними знаками, притаманними написам у Захеданській ущелині. Текст містить детальний факультативний опис процесів, які подібні до сучасних уявлень про спосіб самовідтворення швидкісних модемів.
ШКАРПЕТКИ АРХІТЕКТОРА СЕН МОРА — ?
ШКАРПЕТКИ ЗУРБАҐАНСЬКОГО КОМЕНДАНТА — див. глосу ТВОРЧІСТЬ ПАЦИКІВСЬКИХ ҐНОМІВ.
ШКАРПЕТКИ МАЗОХІСТИ — до перепризначення це поняття відповідало змісту «особливих приміщень окультних лабораторій на півдні Апеннінського півострова» Номінативне затвердження даної дефініції в окремих дискурсивних галузях поп-мистецтва відбулось завдяки культовому кінофільму режисера Метью Лізвака Рovetry апd Shame—2 (1997). Як відомо, майже 24 хвилини екранного часу фільму Лізвак присвятив каскадній презентації автокатівні на шасі Тоуоіа WSТ213А. У первісному сценарії Рovetry… (автори: оригінального концепту Рой Портман, розгорненої текстури — Джині Вассербальк) шкарпетки головного героя, водія і власника автокатівні, маніяка, педофіла і садиста, перестарілого фана групи А sing of relief, ренегата гард-року і симпатяги Доббіса, котрий звитяжно кидає кривавий виклик поп-культурі, буржуазному занепаду і навіженому мондіалізмові адміністрації Клінтона, не прались з часів поразки 68-го року і набули трупного кольору. 24 хвилини ненав'язливого відчуття специфічного запаху виявились спроможними трансформувати уявлення та конвенції гуманітарних стратегів та естетів метаманьєристичного напряму у мистецтві так само, як у свій час постріл незрівнянної Фанні Каплан трансформував і довів до ірраціональної вишуканості та стилістичної довершеності репресивні практики більшовизму.
ЩУР КАРЛОСА КАСТАНЕДИ — теплокровна містична тваринка, знайдена Великими Наґвалями у безплідних мексиканських пустелях. Єдиний з відомих сучасній зоографії екстремальних ссавців, що харчується виключно рослинним змістом крейзікактусів. Ексклюзивна згадка про цю сіросталеву, неймовірно витривалу андеґраундну, напівокультну і придатну до споживання навіть необробленою істоту зустрічається також в ораторії неформального поета, аутисти, копрофіла й мозаїчника Романа Гупала «Чабани ще не вмерлих мурзилок» (авторська назва «Аhother means / Мудодзвонні мурзилок мурйопні мудмани»):
ЦИГАНСЬКА БІБЛІЯ — в «Історії порожнечі» Цабатая Габлера (відомого як автора серії необов'язкових досліджень під загальним гаслом «Становлення, розвиток і занепад середньовічної китайської авіації 6-13 століть») згадується сакральний текст, нібито відлитий на поверхні великих стародавніх скляних пляшок для наснажуючих напоїв і священної соми. Одну таку пляшку бачив у басарабському шинку німецький етнограф і мандрівник Карл Шеєрбарт, першовідкривач утаємненого народу задністровських криптоберладників і жертва їхнього поганського офірування страхопудній богині Звінці. Шинкар Кульгавий Мандяла розповів Шеєрбартові про таємничі і хвороботворні написи на пляшці, які він назвав «циганською біблією». Написи буцімто розповідали про вигнання циган з Індії прадавнім арійським пророком Каногою. Фрагмент одної з пляшок зберігається нині у колекції львівської мисткині Ольги Погрібної-Кох (народ. 10 квітня 1970 року). Фрагмент має форму сполученого з шестикутною призмою денця, він темно-брунатового кольору, напівпрозорий. Написові передує зображення людиноподібного андрогіна з фалічним символом у руці та вареникоподібним артефактом замість голови. Сучасні екзегети розтлумачили напис на фрагменті як давньоромальський текст, записаний у 12 столітті нашої ери північноіранською клинцево-гачковою абеткою з діакритичними знаками, притаманними написам у Захеданській ущелині. Текст містить детальний факультативний опис процесів, які подібні до сучасних уявлень про спосіб самовідтворення швидкісних модемів.
ШКАРПЕТКИ АРХІТЕКТОРА СЕН МОРА — ?
ШКАРПЕТКИ ЗУРБАҐАНСЬКОГО КОМЕНДАНТА — див. глосу ТВОРЧІСТЬ ПАЦИКІВСЬКИХ ҐНОМІВ.
ШКАРПЕТКИ МАЗОХІСТИ — до перепризначення це поняття відповідало змісту «особливих приміщень окультних лабораторій на півдні Апеннінського півострова» Номінативне затвердження даної дефініції в окремих дискурсивних галузях поп-мистецтва відбулось завдяки культовому кінофільму режисера Метью Лізвака Рovetry апd Shame—2 (1997). Як відомо, майже 24 хвилини екранного часу фільму Лізвак присвятив каскадній презентації автокатівні на шасі Тоуоіа WSТ213А. У первісному сценарії Рovetry… (автори: оригінального концепту Рой Портман, розгорненої текстури — Джині Вассербальк) шкарпетки головного героя, водія і власника автокатівні, маніяка, педофіла і садиста, перестарілого фана групи А sing of relief, ренегата гард-року і симпатяги Доббіса, котрий звитяжно кидає кривавий виклик поп-культурі, буржуазному занепаду і навіженому мондіалізмові адміністрації Клінтона, не прались з часів поразки 68-го року і набули трупного кольору. 24 хвилини ненав'язливого відчуття специфічного запаху виявились спроможними трансформувати уявлення та конвенції гуманітарних стратегів та естетів метаманьєристичного напряму у мистецтві так само, як у свій час постріл незрівнянної Фанні Каплан трансформував і довів до ірраціональної вишуканості та стилістичної довершеності репресивні практики більшовизму.
ЩУР КАРЛОСА КАСТАНЕДИ — теплокровна містична тваринка, знайдена Великими Наґвалями у безплідних мексиканських пустелях. Єдиний з відомих сучасній зоографії екстремальних ссавців, що харчується виключно рослинним змістом крейзікактусів. Ексклюзивна згадка про цю сіросталеву, неймовірно витривалу андеґраундну, напівокультну і придатну до споживання навіть необробленою істоту зустрічається також в ораторії неформального поета, аутисти, копрофіла й мозаїчника Романа Гупала «Чабани ще не вмерлих мурзилок» (авторська назва «Аhother means / Мудодзвонні мурзилок мурйопні мудмани»):