Ми б сказали: Grounhog's Day [18].
Зенон добровільно залишає життя, стає героєм, йому споруджують статуї. Адже для античного світу у Посланні самогубця ще немає нічого непристойного. Радше навпаки: дисонанс старості із вічно юним, безсмертним світом (упроявлений у знищенні улюбленого мізинця) є зрозумілим античній людині, і взірцевий мудрець не чекає ганебного здитинення (безпомічність, маразм, знущальні жарти дітлахів, презирливі погляди красунь, зламані пальці). Він лише заповіт, напучує друзів досвідом своїх помилок і мандрів, дефлорує щойно куплену п'ятнадцятирічну рабиню (та верещить під натиском могутніх чресел старця), роздає бідним мідяки, дякує архонтові і народним зборам за їх громадські чесноти, приносить тлусті жертви всім богам і відправляється за допомогою шляхетної отрути (або через кратер сицилійського вулкана, як у випадку Емпедокла) на береги Стіксу. Як високо підноситься це світле і прозоре видіння античної суїцидальности над невротичним зведенням порахунків з власним «я» у закопченому фабричними трубами, прагматичному, сіро-жовтому, як сторінка радянського шкільного підручника з портретом Маркса, дев'ятнадцятому столітті. Барон Стендаль пише: «Людина, котра аж сорок п'ять хвилин роздумувала про самовбивство, вже влізла на стілець і зняла з книжкової полиці каталог дзеркал сен-гобенської фабрики». Цитата з «Арманс». Ви записуєте? «Сен-Ґобен» пишеться через «о»… Добре, почекаю… Отже, з'являється романіст, котрий бере на себе ролю адресата Послання. У своїх сентиментальних вчительських оповідках він перетворюється на невтішного зашмарканого родича всіх самогубців і узагальнює, і повчає, і ототожнює, і розповідає і, нарешті, вбиває бідну мадам Боварі… А потім, у «Максимі» чи «Мулен Ружі», доїдаючи охолоджене суфле з абрикосами (ґарсон, я замовляв бордо!), повідомляє вухатому потенціальному біографові: «Мадам Боварі — це я!» Зрозумійте мене вірно, тут і тепер я кажу не про Флобера (мир його пам'яті!), а радше про Метафлобера, деконструктора соціальних (вибачте за банальність) причин самогубства.
Доктор Дідьє Сеттю зауважує: «Зіткнувшись із самогубством, ми доконечно знаємо результат, але одночасно передчуваємо таке розмаїття всеможливих причин, що не можемо призупинитись на жодній; а, разом із тим, якесь відчуття — редукція незнання, або безсилля — підштовхує нас до ситуації, коли кожна з можливих причин є правдивою». Перед такою непевністю можна надовго загубити позитивне сприйняття життя, перефарбуватись у ніцшеанця, підштовхнути ближнього, не питаючи, з якого такого добра той похитнувсь… Самогубець актом власної волі перетворює лінію особистої історії на коло, повертаючись до арійського світосприйняття предків. Може тому серед євреїв так мало самогубців? Цикл замикається в особистому Вічному Поверненні. Він каже нам: я забираю весь свій світ без винятку і частину вашого світу із собою…
Аристид Михайлович на хвилину відривається від кольорових аркушів і оглядає авдиторію. Повний безлад. На задніх лавах йде жваве обговорення якихось позалекційних подій. Ц-ПР-42, притулившись до оголеної руки Магди, зануривши кирпатий носик у золотаві хвилі її волосся, щось щебече у вушко валькірії. Рука нахабнючки майже обіймає її стегна. Магда, впіймавши Корватів погляд, хтиво посміхається. Ц-ПР-42 теж обертається до кафедри, дивиться на лектора вкрай недружньо. «Поламав лесбійський кайф пацифістці!», — підлувата радість припливає до Корватового обличчя рожевою барвочкою. З несподівано приємним відчуттям Корват повертається до лекційної вправи.
Авдиторією блукають студентські записки.
1) Галина Яремків — Ц-ПР-42: «Ти бачила, як Пампух дививсь на Магду? В нього аж слина на черево текла! Не ревнуєш?»
2) Галина Самар — Магді: «Якщо ти, соска, зраджуєш мені з Чорною Жабою, тою, котра тебе зараз обнімає недоробленими дистрофічними кістлявими граблями, я тобі, соска мала, після пар виберу очиська. Зрозуміла?»
3)Магда — Галині Самар: «Хочеш мене, пісюхо?»
4)Ц— ПР-42 -Галині Яремків: «Ревную. Дуже!!! А Пампух такий сексуальний. Особливо це неголене підборіддячко. Так би й вкусила, щоб аж кров пішла. А потім трахнула (разом з Магдою, бутербродом, як у тому журналі)!!!»
5) Галина Самар — Магді: «А ти як думаєш? Правильно!»
6) Магда — Галині Оленчук: «Галиночко, кицьо, включи, будь) ласочка, плеєр. Нехай Пампух трохи поскаче. Нудно, як на молдаванській панахиді».
«Суїцидальна література 20-го століття, — продовжує Аристид Михайлович, — отримує у спадок від попередньої епохи небагато якісних рефлексій. Хіба що передсмертну записку бідної Олі із недоладно-геніальним словом «дебют» (Достоєвський) та агонію Емми Боварі… Модерністичне мислення нової доби відмовляється визнати самогубство трагедією. Цитований вже французький психіатр пише: «Ми звертаємось до оповіді романіста саме тому, що через літературу виявляється багато потаємного, окультного, «Боварі — це я!» багаторазово було трактоване текстознавцями. Але ризикнемо запропонувати ще один варіант: ми бачимо в цьому прикладі ознаку вдалого псевдоніма. Вдалого, позаяк він вичерпує собою самогубство». У наведеній цитаті для модерніста слово «вдале» важливіше за «самогубство». Модерніст мислить проектно, тому
Послання самогубця він бачить у якості оригінального, але припустимого способу пошлюбити літературну славу.
Найблискучіший приклад такого модерніста — французький письменник російського походження Ромен Ґарі, автор одного з найкращих (як на мій смак) романів 20-го століття — «Коріння неба». Його літературне життя позначене псевдонімами-самогубцями. Починаючи з першого роману (у той час йому було дев'ятнадцять років), він підписувався «Люсьєн Брюлар» Потому підписи різноманітнішають: Фоско Сицибальді, Шате Боґа. Низка історій, понаписаних під егідою «псевдоніми», у яких герой закінчує самогубством, дозволяє собі померти, ставлячи нас перед знаком суїциду. Відтак у творах Ґарі оформлюється псевдонімічна серія «Еміль Ажар» У лабіринтному романі «Псевдо» Еміля Ажара його персонаж Тонтон Макут — Р.Ґарі? — вбиває себе. Пароксизм нестерпної особистості: «Ажар» насправді існує у тому вимірі, котрий ми звикли називати «реальністю» (це літературне псевдо Павловича, молодшого двоюрідного брата Ґарі, якого він, за звичкою старого фальсифікатора, рекомендував світові яко небожа!). І шельма Ґарі хоче переконати у цьому своїх читачів. Він пише «Псевдо» для того, щоб проголосити дійсне існування Ажара і заперечити існування себе самого. Але це, як і досі, наскрізне, тотальне (переможне у своїй повсюдності) псевдо. Стриманість критики запалює інтригу: особистий світ Ґарі стає ще більш потаємним. Все здається псевдонімічним, складається враження, що немає нічого реально існуючого. Під ім'ям Ажара Ґарі отримує другу Ґонкурівську премію (єдиний в історії, позаяк статут премії не передбачає можливості повторного нагородження). Можливо, саме псевдо стало зобов'язуючим символом утримання від розпаду його нелітературного життя… Але таємниця поступово розкривається, і Ґарі встромлює собі до рота карабін…
7) Галина Оленчук — Магді: «Якщо я включу плеєр, то що мені за це хорошого буде, Магдочко?»
8) Магда — Галині Оленчук: «Дівки, ви що, всі подуріли? Ти теж мене хочеш?»
9) Ц— ПР-42 -Галині Оленчук: «Будеш чіплятися до
Магди — тобі піздєц!»
10) Галина Оленчук — Магді: «Це не я, це ви там подуріли, лесбіянки кончені. Домовляємось: я включаю плеєр, а ви мені виставляєте в буфеті сік, каву і тістечко. Але не те маленьке, а велике, з кремом! Р.5. Магдо, скажи тій дурній своїй подрузі, що за базар треба відповідати. Нехай подумає і вибачиться. Я чекаю».
…Дещо інший шлях, — перевертає чергову картку Корват, — брав відомий вітчизняний прозаїк Юрій Андрухович, роман якого «Перверзія» є, перш за все, наскрізною оповідкою суїцидального типу відлік внутрішнього романного часу йде від 11 березня 1993-го року. Коли покінчує життя самогубством (або імітує цей акт) Стас Перфецький, персонаж-гібрид, химерне поєднання акег е§о самого ддруховича і романтизованого образу київського режисера Сергія Проскурні. Якщо згадати, що день народження (тобто єдина для живої людини безсумнівна дата) автора роману — 13 березня, маємо доконечно вибудуваного гностичного змія, що кусає себе за хвіст. Гадаю, що в окультній символіці немає більш суїцидальної потвори. Самогубство Перфецького Андрухович описує так: «Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт. Нікого в ньому не звинувачувати. Напрям польоту: по черевиках… Мушу вас покинути. Вибачте, що так довго. Не кожного ж дня». Тут подибуємо спробу постмодерністського письма реставрувати той світлий, естетизований чин припинення топтання рясту часів античності, котрий оприявлено у біографії Зенона. Але знов усе псує іронія. У шостому пункті «заповіту Перфецького» читаємо про його борги у сумі «27 тис.730 ам. доларів». Зелене капустяне шурхотіння затуляє обрій чистої естетики. І знов недосяжним виявляється чин Кітіонського старця…
На сірому тлі авдиторного шуму виникає сторонній звук.
Музичка.
Щось лилувато-медитативне, двоюрідне канону кантрі.
«Плеєр слухають! Зборзілі нахаби!» — Корват майже впевнений, що авторкою музичної провокації є Ц-ПР-42. Він сходить з кафедри. Оглядає принишклу авдиторію і йде прямо до стола, за котрим умостилась чорно-біла парочка. Він зупиняється поряд з batlasse. Плеєра немає. Корват бере до рук конспект нахабнючки, продивляється списані рівним чітким почерком сторінки. Всі записи присутні.
«Упс!» — дивується він. — Щось не так? — запитує нахабнючка. Магда дивиться на Корвата вологими хитрими очиськами. її спідниця задерта так вправно, що бічний розріз, акулячою пащею порозкладений на нозі, відкриває для обсервації червоний ґіпюр напівпрозорих трусиків. Контраст опуклого червоного мережива і гладенької шкіри вражає Корвата симфонією поверхневих фактур. «Ось чому в неї червоне взуття!» — здогадується він, відстежуючи тоскні наслідки адреналінової блокади: жодних порухів, жодної динаміки під ґульфиком.
«Стаєш імпотентом, Аристиде!» — повідомляє він зовнішньому, соматичному Корватові, для якого передбачається вся сумна актуальність поміченого факту.
— Ви постійно вдвох розмовляєте, — робить він зауваження Магді і Ц-ПР-42. Він вже повертає на зворотний (до папірців на кафедрі, до самовбивць і псевдонімів) шлях, коли чує голос нахабнючки:
— Ми розмовляємо, бо Ваша лекція нецікава.
Корват реагує миттєво. Він відразу складає нищівну, невідпорну, достойну рафінованого інтелектуала, відповідь. Але всі сентенції, виготовлені на згубу Ц-ПР-42, залишаються застряглими у горлі: краєм ока він помічає як правиця нахабнючки відтягує гумку Магдиних трусиків і щезає під бганками спідниці. Магда вдоволено мружиться. Корват готовий поклястися, що бачить миттєвий рожевий спалах «гусячої шкіри» на оголених раменах валькірії.
Замість відточеного леза інтелектуальної іронії з Корвата лізе тривожно-зніяковіле, кволе запитаннячко:
— Чому це Вам нецікаво?
— Непереконливо, — каже лакована дівчина.
— А Ви самі колись пробували покінчити з життям? — питає примружена Магда. Корват дивиться на її ноги. Невже примарилось? Права рука Ц-ПР-42 чемно лежить на столі. «Що це сьогодні зі мною коїться?» — він раптом відчуває шалений тиск у сечовому міхурі.
— А наявність такого досвіду Ви вважаєте для лектора обов'язковою?
— Ні, — каже білявка, — але ж Ви намагаєтесь нам щось довести.
«То вони обидві проти мене!»
— У ісламському мистецтві, — переходить він у контрнаступ, — є поняття «доторку до буття». Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей… Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним…
Авдиторія сміється. Один — один.
— І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, — питає Ц-ПР-42, — Ви направду вважаєте «доторком до самогубства»? Воно ж все наскрізь несправжнє…
— А Ви, шановна, знаєте щось таке «справжнє»?
— Вона собі вени різала, — повідомляють за спиною Корвата.
— Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, Ви нам зробите усне повідомлення про Ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми Вас охоче послухаємо, — висуває він безвідмовну викладацьку пастку. «От і подивимось на тебе, розумнице… Таkе mе аwау, Аh, Аh…»
Ц— ПР-42 запитально дивиться на Магду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата:
— Мені можна вийти на кафедру?
— Авжеж. Отже Ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне?
— Спробую.
«Упс!» — подумки констатує Корват, дивиться на годинник.
— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:
— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?… Ну, то дякуйте вашій колезі… Де обліковий журнал?
Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:
— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.
— Мене не попереджали.
— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.
— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.
— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».
— Добре, добре… — Корват спрямовує олівець на список. — Білецька Галина!
Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської.
— Варасарян Галина! Де є?… Відсутня.
— Гошовська Галина!
Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі.
— Сідайте. Ошевич Магда!
— Я тут, — нордична посмішка валькірії.
— Оленчук Галина!
«Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність…».
— Пайзьо Галина!… Самар Галина!… Ткачівська Галина!… Нарешті літера «ц».
— Цап Галина!
Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях:
— Я не Галина, я — Катря.
— Вибачте… Цирлик Олена!
— Альона, — виправляє, зводячись, Ц-ПР-42.
«Опочки!», — запам'ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже:
— Як тут написала Ваша староста, так я читаю… Прошу Вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві Ваші думки з проблеми самогубства…
— А Ви ще Галю Яремків не відмітили! — ображено підстрибує «торпеда».
— Так, так, — Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Магди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. «Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!», — давить Корвата жаба.
Альона починає:
— Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією…А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям…
— Цікаво! То Ви феміністка?
— Якщо «феміністками» Ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять Вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді — феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмета. Які бажають бути вільними і рівними… Ви — фалократи!
— За що ж нас так?…
— За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки
самозакохані і цинічні.
— Ха! — сміється Корват. — Мені пригадується один з героїв Достоєвського. Він казав, що ненавидить жінок тільки за те, що вони собі на, вибачаюсь, тилові частини наліплюють «фру-фру», щоб виглядати «бельфам»!
— Дуже дотепно! — приходить на допомогу подрузі Магда. — Можна сміятись?
— Я Вас перервав, Альоно. Вибачте, — чемно відступає куртуазний друг реввоєнгакера. Його все більше збуджує радикальна відмінність у зовнішності цих двох дівчат, безкомпромісний шарм Альони і нордична досконалість я подруги. Його фантазія, звільнена атенололом від корд і кордонів, малює видива сплетених тіл, чорні губи неформалки, заблукані у рожево-золотих хащах між ногами валькірії…
— Мені видається, — пояснює Альона, — що чоловіки живуть у більш відкритому світі, аніж жінки. А якщо світ відкритий, то самогубство не відбудеться… Перед тим, як вирішити піти з життя, людина має відчути, що все навколо зачинено, що небо стало цератою, що воно вже не відкрите, повітряне, але ніби ляда, накривка, медицинська ширма. Чоловік ніколи не відчує цього так, як відчуває жінка… Все має бути зачинено: і глупі книжечки, де все брешуть літератори, і має бути ображеним усяке незграбне звірятко, і будиночки мають бути помальовані нетверезими фарбочками, і має бути подзьобане волооке зернятко, і кохання має квітнути кишками назовні… А оце: Who kills it? feelі it [19], — це ж жінка написала… А чоловіки… Вони ж завжди спроможні переключати себе ніби на інші програми. На кар'єру, друзів. А коли зрадять жінку, то вона буде у всіх речах, людях, книжках бачити тільки ту зраду і більш нічого. Все стає отруйним. І телевізор стає отруйним. І ліжко. І холодильник. І будинок, і вулиця теж… Вона йде тою вулицею і згадує: ось тут ми призначали побачення, тут цілувались, тут він мені розповів про своїх батьків, у цій каварні ми їли тістечка… І у цьому всьому — сто пудів найотрутнішої отрути. В чоловіків ніколи не болить тіло, коли їх зрадять, а в жінки все тіло болить. Чоловіки собі вигадують причини для самогубства, а жінка ріже собі вени, бо просто не може жити, їсти. Хто з вас це зрозуміє?… І ляда закривається, і під нею нема чим дихати. Немає повітря… От Ви, Аристиде Михайловичу, у позаминулій лекції розповідали нам про від'ємне мислення. Про «ніщо». Про авангард говорили нам. Про Чорний Квадрат. А жінка це Ваше «ніщо» завжди відчуває, непотрібно їй для цього відчуття жадних мистецьких образів. От Ви знімали коли-небудь взимку з дротів замерзлі, затверділі на морозі простирадла? Ні? От, коли ви торкаєтесь цих простирадел, вони ніби як трупи на доторк. Коли тебе зрадять, то все навколо стає таким на доторк — холодним, твердим, трупним. Речі стають трупами речей, а книжки — трупами книжок, а слова — трупами слів… Це тільки ви, чоловіки, завжди такі позитивні, налаштовані на «щось». Звідси й всі ваші розмови про якесь Послання! Кому його заадресувати, якщо світ постав трупом? Якщо тебе вивертає назовні зеленим блювотинням від смороду тої потвори, того паскудного байдужого звіра, з яким ти зачинена разом в одній клітці, в одній кімнаті, в одній собачій будці, в одному цьому затраханому світі?… Я так Вам скажу: насправді немає ніякого Послання, є тільки дурні нотатки, що нічого не варті. Словами-трупами нічого не напишеш…
Вона замовкає, перегортає конспект, ніби шукає там продовження виступу.
Павза.
В судинах Корвата вибухає чергова вакуумна міна, підкладена атенололом. У ліве вухо залітає хмарка співучої комашні, у правому оселяється картавий суфлер, котрий вичавлює на слухові рецептори Аристида Михайловича бурмотливе суфле: «Профанність, профанність, окресли ж, дурню ти, її профанність, фанність, анність…». Світ навколо починає відходити, наче потяг, комашня гудить вже не зумером — паротягом. Очі Корвата шукають в авдиторному просторі рятівне коло, стоп-кран, будь-що непорушне і зупиняються на жовтому топазі Магди. Він зауважує, що камінь оброблено у каноні фасетної огранки, непритаманної цитринам: Flover Cats, невмируща знахідка амстердамця Ґабріеля Толковскі, одяг найшляхетніших діамантів. «Може це не топаз, а жовтий феаніт?», — припускає він. Погляд його, знову зрушений у мандри цим припущенням, заходить до конспекту Галі Яремків (сніжно-білий папір, широкі марґінеси, чіткий канцелярський почерк з химерною «ж» i свинячими хвостиками на закінченнях слів). Він бачить огорнутий текстом малюнок: карикатурний чоловічок (він впізнає себе завдяки гофрованому коміру гольфа) висить у зашморзі, кумедно висолопивши язика. Напис поряд; «Пампух». Зашморг долаштовано до ретельно накресленого мотузяно-блочного пристрою, штурвал котрого бадьоро крутить гермафродит з расsfiс'ом на шиї. Погляд дрейфує далі, до Ультіма Туле млосного урвища і зустрічає там очі торпеди-відмінниці, прозорі і жовті. Кольору танзанійських геліодорів! Вологі очі, сповнені несприйняттям Хаосу. Дрейф зупинено. Лектор вдячно посміхається торпеді (а вона ж небайдужа до мене!), а та відзивається на посміх спалахом крізь нещільні світлі вії, вибагливим вигином хтивих бганок під крильцями гострого носика. Адреналін на півмиті прориває атенололову греблю, і Корват відчуває змужніння причинної плоті назустріч цим бганкам. Він майже впевнений, що у цьому вибуху дикого пустельного порозуміння здригаються тілесні надра Галини Гошовської, і гарячий вихлюп зволожує її затверділий клітор.
Можливо, саме атенололовий сейф рятує Корвата від вульгарного поспіху викладацьких конотацій, від приступу ерудиції, і він не намагається зіпсувати це миттєве об'явлення конвульсивною красою Бретона, судомними синусоїдами Батая, іншими екскурсами на літературне звалище і цим перемагає.
— У Вас все? — питає він Альону.
Альона мовчки хитає головою. Вона невдоволена собою, своєю неспроможністю підшукати більш точні і влучні слова, образи, сентенції, повідомити Магді, студентам, занудному викладачеві про справжнє, котре так легко відчувається без слів-посередників. У своєму зніяковінні вона приваблива і сексуальна — красиве зграбне інтерцидне звірятко, розлючене невдалим стрибком. Вона зустрічає вдячний погляд Магди і заспокоюється, сходить з кафедри.
«Цікаво, — думає Корват, — коли вона дивиться на Магду крізь ці кумедні жовті окуляри, якого кольору бачиться їй Магдина шкіра? Жовтого? Помаранчевого? Стронціанового? Їй це подобається?»
9
Зенон добровільно залишає життя, стає героєм, йому споруджують статуї. Адже для античного світу у Посланні самогубця ще немає нічого непристойного. Радше навпаки: дисонанс старості із вічно юним, безсмертним світом (упроявлений у знищенні улюбленого мізинця) є зрозумілим античній людині, і взірцевий мудрець не чекає ганебного здитинення (безпомічність, маразм, знущальні жарти дітлахів, презирливі погляди красунь, зламані пальці). Він лише заповіт, напучує друзів досвідом своїх помилок і мандрів, дефлорує щойно куплену п'ятнадцятирічну рабиню (та верещить під натиском могутніх чресел старця), роздає бідним мідяки, дякує архонтові і народним зборам за їх громадські чесноти, приносить тлусті жертви всім богам і відправляється за допомогою шляхетної отрути (або через кратер сицилійського вулкана, як у випадку Емпедокла) на береги Стіксу. Як високо підноситься це світле і прозоре видіння античної суїцидальности над невротичним зведенням порахунків з власним «я» у закопченому фабричними трубами, прагматичному, сіро-жовтому, як сторінка радянського шкільного підручника з портретом Маркса, дев'ятнадцятому столітті. Барон Стендаль пише: «Людина, котра аж сорок п'ять хвилин роздумувала про самовбивство, вже влізла на стілець і зняла з книжкової полиці каталог дзеркал сен-гобенської фабрики». Цитата з «Арманс». Ви записуєте? «Сен-Ґобен» пишеться через «о»… Добре, почекаю… Отже, з'являється романіст, котрий бере на себе ролю адресата Послання. У своїх сентиментальних вчительських оповідках він перетворюється на невтішного зашмарканого родича всіх самогубців і узагальнює, і повчає, і ототожнює, і розповідає і, нарешті, вбиває бідну мадам Боварі… А потім, у «Максимі» чи «Мулен Ружі», доїдаючи охолоджене суфле з абрикосами (ґарсон, я замовляв бордо!), повідомляє вухатому потенціальному біографові: «Мадам Боварі — це я!» Зрозумійте мене вірно, тут і тепер я кажу не про Флобера (мир його пам'яті!), а радше про Метафлобера, деконструктора соціальних (вибачте за банальність) причин самогубства.
Доктор Дідьє Сеттю зауважує: «Зіткнувшись із самогубством, ми доконечно знаємо результат, але одночасно передчуваємо таке розмаїття всеможливих причин, що не можемо призупинитись на жодній; а, разом із тим, якесь відчуття — редукція незнання, або безсилля — підштовхує нас до ситуації, коли кожна з можливих причин є правдивою». Перед такою непевністю можна надовго загубити позитивне сприйняття життя, перефарбуватись у ніцшеанця, підштовхнути ближнього, не питаючи, з якого такого добра той похитнувсь… Самогубець актом власної волі перетворює лінію особистої історії на коло, повертаючись до арійського світосприйняття предків. Може тому серед євреїв так мало самогубців? Цикл замикається в особистому Вічному Поверненні. Він каже нам: я забираю весь свій світ без винятку і частину вашого світу із собою…
Аристид Михайлович на хвилину відривається від кольорових аркушів і оглядає авдиторію. Повний безлад. На задніх лавах йде жваве обговорення якихось позалекційних подій. Ц-ПР-42, притулившись до оголеної руки Магди, зануривши кирпатий носик у золотаві хвилі її волосся, щось щебече у вушко валькірії. Рука нахабнючки майже обіймає її стегна. Магда, впіймавши Корватів погляд, хтиво посміхається. Ц-ПР-42 теж обертається до кафедри, дивиться на лектора вкрай недружньо. «Поламав лесбійський кайф пацифістці!», — підлувата радість припливає до Корватового обличчя рожевою барвочкою. З несподівано приємним відчуттям Корват повертається до лекційної вправи.
Авдиторією блукають студентські записки.
1) Галина Яремків — Ц-ПР-42: «Ти бачила, як Пампух дививсь на Магду? В нього аж слина на черево текла! Не ревнуєш?»
2) Галина Самар — Магді: «Якщо ти, соска, зраджуєш мені з Чорною Жабою, тою, котра тебе зараз обнімає недоробленими дистрофічними кістлявими граблями, я тобі, соска мала, після пар виберу очиська. Зрозуміла?»
3)Магда — Галині Самар: «Хочеш мене, пісюхо?»
4)Ц— ПР-42 -Галині Яремків: «Ревную. Дуже!!! А Пампух такий сексуальний. Особливо це неголене підборіддячко. Так би й вкусила, щоб аж кров пішла. А потім трахнула (разом з Магдою, бутербродом, як у тому журналі)!!!»
5) Галина Самар — Магді: «А ти як думаєш? Правильно!»
6) Магда — Галині Оленчук: «Галиночко, кицьо, включи, будь) ласочка, плеєр. Нехай Пампух трохи поскаче. Нудно, як на молдаванській панахиді».
«Суїцидальна література 20-го століття, — продовжує Аристид Михайлович, — отримує у спадок від попередньої епохи небагато якісних рефлексій. Хіба що передсмертну записку бідної Олі із недоладно-геніальним словом «дебют» (Достоєвський) та агонію Емми Боварі… Модерністичне мислення нової доби відмовляється визнати самогубство трагедією. Цитований вже французький психіатр пише: «Ми звертаємось до оповіді романіста саме тому, що через літературу виявляється багато потаємного, окультного, «Боварі — це я!» багаторазово було трактоване текстознавцями. Але ризикнемо запропонувати ще один варіант: ми бачимо в цьому прикладі ознаку вдалого псевдоніма. Вдалого, позаяк він вичерпує собою самогубство». У наведеній цитаті для модерніста слово «вдале» важливіше за «самогубство». Модерніст мислить проектно, тому
Послання самогубця він бачить у якості оригінального, але припустимого способу пошлюбити літературну славу.
Найблискучіший приклад такого модерніста — французький письменник російського походження Ромен Ґарі, автор одного з найкращих (як на мій смак) романів 20-го століття — «Коріння неба». Його літературне життя позначене псевдонімами-самогубцями. Починаючи з першого роману (у той час йому було дев'ятнадцять років), він підписувався «Люсьєн Брюлар» Потому підписи різноманітнішають: Фоско Сицибальді, Шате Боґа. Низка історій, понаписаних під егідою «псевдоніми», у яких герой закінчує самогубством, дозволяє собі померти, ставлячи нас перед знаком суїциду. Відтак у творах Ґарі оформлюється псевдонімічна серія «Еміль Ажар» У лабіринтному романі «Псевдо» Еміля Ажара його персонаж Тонтон Макут — Р.Ґарі? — вбиває себе. Пароксизм нестерпної особистості: «Ажар» насправді існує у тому вимірі, котрий ми звикли називати «реальністю» (це літературне псевдо Павловича, молодшого двоюрідного брата Ґарі, якого він, за звичкою старого фальсифікатора, рекомендував світові яко небожа!). І шельма Ґарі хоче переконати у цьому своїх читачів. Він пише «Псевдо» для того, щоб проголосити дійсне існування Ажара і заперечити існування себе самого. Але це, як і досі, наскрізне, тотальне (переможне у своїй повсюдності) псевдо. Стриманість критики запалює інтригу: особистий світ Ґарі стає ще більш потаємним. Все здається псевдонімічним, складається враження, що немає нічого реально існуючого. Під ім'ям Ажара Ґарі отримує другу Ґонкурівську премію (єдиний в історії, позаяк статут премії не передбачає можливості повторного нагородження). Можливо, саме псевдо стало зобов'язуючим символом утримання від розпаду його нелітературного життя… Але таємниця поступово розкривається, і Ґарі встромлює собі до рота карабін…
7) Галина Оленчук — Магді: «Якщо я включу плеєр, то що мені за це хорошого буде, Магдочко?»
8) Магда — Галині Оленчук: «Дівки, ви що, всі подуріли? Ти теж мене хочеш?»
9) Ц— ПР-42 -Галині Оленчук: «Будеш чіплятися до
Магди — тобі піздєц!»
10) Галина Оленчук — Магді: «Це не я, це ви там подуріли, лесбіянки кончені. Домовляємось: я включаю плеєр, а ви мені виставляєте в буфеті сік, каву і тістечко. Але не те маленьке, а велике, з кремом! Р.5. Магдо, скажи тій дурній своїй подрузі, що за базар треба відповідати. Нехай подумає і вибачиться. Я чекаю».
…Дещо інший шлях, — перевертає чергову картку Корват, — брав відомий вітчизняний прозаїк Юрій Андрухович, роман якого «Перверзія» є, перш за все, наскрізною оповідкою суїцидального типу відлік внутрішнього романного часу йде від 11 березня 1993-го року. Коли покінчує життя самогубством (або імітує цей акт) Стас Перфецький, персонаж-гібрид, химерне поєднання акег е§о самого ддруховича і романтизованого образу київського режисера Сергія Проскурні. Якщо згадати, що день народження (тобто єдина для живої людини безсумнівна дата) автора роману — 13 березня, маємо доконечно вибудуваного гностичного змія, що кусає себе за хвіст. Гадаю, що в окультній символіці немає більш суїцидальної потвори. Самогубство Перфецького Андрухович описує так: «Моє самогубство прошу розцінювати як естетичний акт. Нікого в ньому не звинувачувати. Напрям польоту: по черевиках… Мушу вас покинути. Вибачте, що так довго. Не кожного ж дня». Тут подибуємо спробу постмодерністського письма реставрувати той світлий, естетизований чин припинення топтання рясту часів античності, котрий оприявлено у біографії Зенона. Але знов усе псує іронія. У шостому пункті «заповіту Перфецького» читаємо про його борги у сумі «27 тис.730 ам. доларів». Зелене капустяне шурхотіння затуляє обрій чистої естетики. І знов недосяжним виявляється чин Кітіонського старця…
На сірому тлі авдиторного шуму виникає сторонній звук.
Музичка.
Щось лилувато-медитативне, двоюрідне канону кантрі.
«Плеєр слухають! Зборзілі нахаби!» — Корват майже впевнений, що авторкою музичної провокації є Ц-ПР-42. Він сходить з кафедри. Оглядає принишклу авдиторію і йде прямо до стола, за котрим умостилась чорно-біла парочка. Він зупиняється поряд з batlasse. Плеєра немає. Корват бере до рук конспект нахабнючки, продивляється списані рівним чітким почерком сторінки. Всі записи присутні.
«Упс!» — дивується він. — Щось не так? — запитує нахабнючка. Магда дивиться на Корвата вологими хитрими очиськами. її спідниця задерта так вправно, що бічний розріз, акулячою пащею порозкладений на нозі, відкриває для обсервації червоний ґіпюр напівпрозорих трусиків. Контраст опуклого червоного мережива і гладенької шкіри вражає Корвата симфонією поверхневих фактур. «Ось чому в неї червоне взуття!» — здогадується він, відстежуючи тоскні наслідки адреналінової блокади: жодних порухів, жодної динаміки під ґульфиком.
«Стаєш імпотентом, Аристиде!» — повідомляє він зовнішньому, соматичному Корватові, для якого передбачається вся сумна актуальність поміченого факту.
— Ви постійно вдвох розмовляєте, — робить він зауваження Магді і Ц-ПР-42. Він вже повертає на зворотний (до папірців на кафедрі, до самовбивць і псевдонімів) шлях, коли чує голос нахабнючки:
— Ми розмовляємо, бо Ваша лекція нецікава.
Корват реагує миттєво. Він відразу складає нищівну, невідпорну, достойну рафінованого інтелектуала, відповідь. Але всі сентенції, виготовлені на згубу Ц-ПР-42, залишаються застряглими у горлі: краєм ока він помічає як правиця нахабнючки відтягує гумку Магдиних трусиків і щезає під бганками спідниці. Магда вдоволено мружиться. Корват готовий поклястися, що бачить миттєвий рожевий спалах «гусячої шкіри» на оголених раменах валькірії.
Замість відточеного леза інтелектуальної іронії з Корвата лізе тривожно-зніяковіле, кволе запитаннячко:
— Чому це Вам нецікаво?
— Непереконливо, — каже лакована дівчина.
— А Ви самі колись пробували покінчити з життям? — питає примружена Магда. Корват дивиться на її ноги. Невже примарилось? Права рука Ц-ПР-42 чемно лежить на столі. «Що це сьогодні зі мною коїться?» — він раптом відчуває шалений тиск у сечовому міхурі.
— А наявність такого досвіду Ви вважаєте для лектора обов'язковою?
— Ні, — каже білявка, — але ж Ви намагаєтесь нам щось довести.
«То вони обидві проти мене!»
— У ісламському мистецтві, — переходить він у контрнаступ, — є поняття «доторку до буття». Обійняти буття, вичерпати ідею, ситуацію, річ може тільки Аллах. Людина, натомість, здатна лише торкнутись Ним сотвореного, трошки його змінивши. І все. Не заглиблюючись у істинну сутність речей… Втім, наскільки бачиться, для вас, дівчата, практика доторків не є чимось незнаним…
Авдиторія сміється. Один — один.
— І цей увесь перелік (не ображайтесь!) літературних банальностей, — питає Ц-ПР-42, — Ви направду вважаєте «доторком до самогубства»? Воно ж все наскрізь несправжнє…
— А Ви, шановна, знаєте щось таке «справжнє»?
— Вона собі вени різала, — повідомляють за спиною Корвата.
— Навіть так? Тоді, якщо, безперечно, немає застережень етичного кшталту, Ви нам зробите усне повідомлення про Ваше бачення проблеми суїцидального Послання в літературі. Згодні? Ми Вас охоче послухаємо, — висуває він безвідмовну викладацьку пастку. «От і подивимось на тебе, розумнице… Таkе mе аwау, Аh, Аh…»
Ц— ПР-42 запитально дивиться на Магду. Та знов примружує сяючі очі. Нахабнючка обертається до Корвата:
— Мені можна вийти на кафедру?
— Авжеж. Отже Ви готові повідомити нам щось справжнє і небанальне?
— Спробую.
«Упс!» — подумки констатує Корват, дивиться на годинник.
— Добре, — погоджується він. Лекторська впевненість поступово повертається до нього. Він каже до авдиторії:
— Поки наша доповідачка буде збиратись з думками, я перевірю наявність студентів у групі ПР-42. Працювати будемо без перерви. Згодні?… Ну, то дякуйте вашій колезі… Де обліковий журнал?
Журнал у Магди. Вона віддає його Корватові, повідомляючи:
— Нас менше як півгрупи. Декан забрав усіх хлопців носити меблі у бібліотеці.
— Мене не попереджали.
— Так то було ще перед другою парою… Нас так мало сьогодні, Аристиде Михайловичу.
— Скільки є, — суворішає лектор, — стільки й перевіримо.
— Я хлопців уже повідмічала, — валькірія показує на щільний стовпчик обведених колами «енок».
— Добре, добре… — Корват спрямовує олівець на список. — Білецька Галина!
Товста дівчина у зеленому светрі відсуває стіл, щоб звестися. Напівзламана мебля нахиляється, книжки і конспекти падають на підлогу. Корват зауважує серед впалого підручник англійської.
— Варасарян Галина! Де є?… Відсутня.
— Гошовська Галина!
Чахла довгоноса відмінниця (торпеда в окулярах) підстрибує і віддано дивиться Корватові в очі.
— Сідайте. Ошевич Магда!
— Я тут, — нордична посмішка валькірії.
— Оленчук Галина!
«Скільки у цій галімій групі Галин? Наскрізна якась галинність…».
— Пайзьо Галина!… Самар Галина!… Ткачівська Галина!… Нарешті літера «ц».
— Цап Галина!
Піднімає руку дівчина з кілограмом намистяної біжутерії на грудях:
— Я не Галина, я — Катря.
— Вибачте… Цирлик Олена!
— Альона, — виправляє, зводячись, Ц-ПР-42.
«Опочки!», — запам'ятовує прізвище нахабнючки Корват. Вголос він каже:
— Як тут написала Ваша староста, так я читаю… Прошу Вас, шановна панянко Цирлик, до кафедри. Мені особисто надзвичайно цікаві Ваші думки з проблеми самогубства…
— А Ви ще Галю Яремків не відмітили! — ображено підстрибує «торпеда».
— Так, так, — Корват робить останню відмітку і закриває журнал. Він всіма рецепторами відстежує погляд Магди, котрим вона супроводжує шлях Альони до кафедри. «Яким ніжним поглядом вона обмацує цю задрочену неформалку!», — давить Корвата жаба.
Альона починає:
— Ви, Аристиде Михайловичу, розповідали про суто чоловічі рефлексії. А коли назвали Боварі, то з іронією…А мені здається, що тільки жінка спроможна до кінця зрозуміти почуття людини, яка хоче покінчити із власним життям…
— Цікаво! То Ви феміністка?
— Якщо «феміністками» Ви називаєте тих сучасних дівчат, котрі не люблять Вашого чоловічого самовпевненого садизму, то я тоді — феміністка. Чоловіки називають феміністками всіх дівчат, які хоч на сантиметр відійшли від їх патріархальних сільських забобонів. Які не впадають у транс від кожного довгастого предмета. Які бажають бути вільними і рівними… Ви — фалократи!
— За що ж нас так?…
— За все добре, Аристиде Михайловичу. Всі чоловіки
самозакохані і цинічні.
— Ха! — сміється Корват. — Мені пригадується один з героїв Достоєвського. Він казав, що ненавидить жінок тільки за те, що вони собі на, вибачаюсь, тилові частини наліплюють «фру-фру», щоб виглядати «бельфам»!
— Дуже дотепно! — приходить на допомогу подрузі Магда. — Можна сміятись?
— Я Вас перервав, Альоно. Вибачте, — чемно відступає куртуазний друг реввоєнгакера. Його все більше збуджує радикальна відмінність у зовнішності цих двох дівчат, безкомпромісний шарм Альони і нордична досконалість я подруги. Його фантазія, звільнена атенололом від корд і кордонів, малює видива сплетених тіл, чорні губи неформалки, заблукані у рожево-золотих хащах між ногами валькірії…
— Мені видається, — пояснює Альона, — що чоловіки живуть у більш відкритому світі, аніж жінки. А якщо світ відкритий, то самогубство не відбудеться… Перед тим, як вирішити піти з життя, людина має відчути, що все навколо зачинено, що небо стало цератою, що воно вже не відкрите, повітряне, але ніби ляда, накривка, медицинська ширма. Чоловік ніколи не відчує цього так, як відчуває жінка… Все має бути зачинено: і глупі книжечки, де все брешуть літератори, і має бути ображеним усяке незграбне звірятко, і будиночки мають бути помальовані нетверезими фарбочками, і має бути подзьобане волооке зернятко, і кохання має квітнути кишками назовні… А оце: Who kills it? feelі it [19], — це ж жінка написала… А чоловіки… Вони ж завжди спроможні переключати себе ніби на інші програми. На кар'єру, друзів. А коли зрадять жінку, то вона буде у всіх речах, людях, книжках бачити тільки ту зраду і більш нічого. Все стає отруйним. І телевізор стає отруйним. І ліжко. І холодильник. І будинок, і вулиця теж… Вона йде тою вулицею і згадує: ось тут ми призначали побачення, тут цілувались, тут він мені розповів про своїх батьків, у цій каварні ми їли тістечка… І у цьому всьому — сто пудів найотрутнішої отрути. В чоловіків ніколи не болить тіло, коли їх зрадять, а в жінки все тіло болить. Чоловіки собі вигадують причини для самогубства, а жінка ріже собі вени, бо просто не може жити, їсти. Хто з вас це зрозуміє?… І ляда закривається, і під нею нема чим дихати. Немає повітря… От Ви, Аристиде Михайловичу, у позаминулій лекції розповідали нам про від'ємне мислення. Про «ніщо». Про авангард говорили нам. Про Чорний Квадрат. А жінка це Ваше «ніщо» завжди відчуває, непотрібно їй для цього відчуття жадних мистецьких образів. От Ви знімали коли-небудь взимку з дротів замерзлі, затверділі на морозі простирадла? Ні? От, коли ви торкаєтесь цих простирадел, вони ніби як трупи на доторк. Коли тебе зрадять, то все навколо стає таким на доторк — холодним, твердим, трупним. Речі стають трупами речей, а книжки — трупами книжок, а слова — трупами слів… Це тільки ви, чоловіки, завжди такі позитивні, налаштовані на «щось». Звідси й всі ваші розмови про якесь Послання! Кому його заадресувати, якщо світ постав трупом? Якщо тебе вивертає назовні зеленим блювотинням від смороду тої потвори, того паскудного байдужого звіра, з яким ти зачинена разом в одній клітці, в одній кімнаті, в одній собачій будці, в одному цьому затраханому світі?… Я так Вам скажу: насправді немає ніякого Послання, є тільки дурні нотатки, що нічого не варті. Словами-трупами нічого не напишеш…
Вона замовкає, перегортає конспект, ніби шукає там продовження виступу.
Павза.
В судинах Корвата вибухає чергова вакуумна міна, підкладена атенололом. У ліве вухо залітає хмарка співучої комашні, у правому оселяється картавий суфлер, котрий вичавлює на слухові рецептори Аристида Михайловича бурмотливе суфле: «Профанність, профанність, окресли ж, дурню ти, її профанність, фанність, анність…». Світ навколо починає відходити, наче потяг, комашня гудить вже не зумером — паротягом. Очі Корвата шукають в авдиторному просторі рятівне коло, стоп-кран, будь-що непорушне і зупиняються на жовтому топазі Магди. Він зауважує, що камінь оброблено у каноні фасетної огранки, непритаманної цитринам: Flover Cats, невмируща знахідка амстердамця Ґабріеля Толковскі, одяг найшляхетніших діамантів. «Може це не топаз, а жовтий феаніт?», — припускає він. Погляд його, знову зрушений у мандри цим припущенням, заходить до конспекту Галі Яремків (сніжно-білий папір, широкі марґінеси, чіткий канцелярський почерк з химерною «ж» i свинячими хвостиками на закінченнях слів). Він бачить огорнутий текстом малюнок: карикатурний чоловічок (він впізнає себе завдяки гофрованому коміру гольфа) висить у зашморзі, кумедно висолопивши язика. Напис поряд; «Пампух». Зашморг долаштовано до ретельно накресленого мотузяно-блочного пристрою, штурвал котрого бадьоро крутить гермафродит з расsfiс'ом на шиї. Погляд дрейфує далі, до Ультіма Туле млосного урвища і зустрічає там очі торпеди-відмінниці, прозорі і жовті. Кольору танзанійських геліодорів! Вологі очі, сповнені несприйняттям Хаосу. Дрейф зупинено. Лектор вдячно посміхається торпеді (а вона ж небайдужа до мене!), а та відзивається на посміх спалахом крізь нещільні світлі вії, вибагливим вигином хтивих бганок під крильцями гострого носика. Адреналін на півмиті прориває атенололову греблю, і Корват відчуває змужніння причинної плоті назустріч цим бганкам. Він майже впевнений, що у цьому вибуху дикого пустельного порозуміння здригаються тілесні надра Галини Гошовської, і гарячий вихлюп зволожує її затверділий клітор.
Можливо, саме атенололовий сейф рятує Корвата від вульгарного поспіху викладацьких конотацій, від приступу ерудиції, і він не намагається зіпсувати це миттєве об'явлення конвульсивною красою Бретона, судомними синусоїдами Батая, іншими екскурсами на літературне звалище і цим перемагає.
— У Вас все? — питає він Альону.
Альона мовчки хитає головою. Вона невдоволена собою, своєю неспроможністю підшукати більш точні і влучні слова, образи, сентенції, повідомити Магді, студентам, занудному викладачеві про справжнє, котре так легко відчувається без слів-посередників. У своєму зніяковінні вона приваблива і сексуальна — красиве зграбне інтерцидне звірятко, розлючене невдалим стрибком. Вона зустрічає вдячний погляд Магди і заспокоюється, сходить з кафедри.
«Цікаво, — думає Корват, — коли вона дивиться на Магду крізь ці кумедні жовті окуляри, якого кольору бачиться їй Магдина шкіра? Жовтого? Помаранчевого? Стронціанового? Їй це подобається?»
9
… Автобус з жовтими номерами, жукоподібний від надлишку тонованого скла, заповзає на розжарену білу пательню Центральної автобусної станції Єрусалиму. Дві його пасажирки, Анджела і Джипсі, спостерігають за навчаннями антитерористичної групи: шестеро солдат у важких обладунках тягнуть до галерей півсферу проти вибухового маніпулятора.
— Як вони ще не спеклись, у тих скафандрах, — співчуває солдатам Анджела.
— Але ж, у випадку чого, залишаться живими, — передбачає Джипсі. — Хіба що руки-ноги повідриває…
її організм стискає мимовільна нутряна істерика: за хвилину треба виходити з автобуса; з прохолоди кондиціонованого повітря у ворожу гіперборейцям спеку, що висушує нирки і наповнює голову дурнуватою важкістю. Джипсі витягає пляшку з водою і робить тривкий ковток. Вода тепла, з ледь відчутним содовим присмаком.
«Гидота яка», — проноситься в голові Джипсі, вона витягає дзеркальце і відновлює поруйновану вентилятором зачіску…
Вібруюче прозоре сяйво автостанції, розцяцьковані кварцовими спалахами поверхні бетонних споруд.
За три хвилини жінки піднімаються сходами на тротуар Джаффи, довгої вулиці, збудованої на останніх кілометрах прадавнього паломницького шляху від порту Яффо до християнських, юдейських і мусульманських святинь Давидового міста.
Щільний потік машин.
Сліпуче сяйво скляних площин готелів Араrtоtеl і Саеsаr.
Джипсі мружиться, від невблаганних променів не рятують навіть захисні окуляри. Неприємна легкість охоплює її живіт і щось настирливо-орієнтальне починає дзвеніти між вухами. Вона робить ще один ковток і запитує в Анджели:
— То пішки підемо?
— Звісно. Робимо ж собі екскурсію. Не що-небудь…
— Спека.
— То тільки після автобуса. Потім, у Старому місті, вип'ємо чогось прохолодного. Вип'ємо холоднющого пива.
Джипсі приречено зітхає.
Вдвох вони відганяють настирливого неохайного (засмальцьована докерська сорочка, шкіряні штани колоніального фасону, кеди) таксиста і вирушають в бік Ціонської площі, пришикувавшись до чоти розгодованих францисканських ченців.
— Диви яке! — Джипсі звертає погляд Анджели на трансформації жирових обсягів під коричневою рясою велетенського послідовника святого Франциска. — Як слон!
Жінки стиха хихочуть і майже забувають про спеку.
Навколо них тим часом відбувається архітектурне здрібніння. Стамбульсько-житомирська магазинна забудова заступає місце американістичних готелів-монстрів. Двері магазинчиків відкриті. Між полицями з пральними засобами та столярним інструментом сидять старезні олім [20], зморшкуваті і медитативні, з чіпкими очима людей трефної долі.
— Як вони ще не спеклись, у тих скафандрах, — співчуває солдатам Анджела.
— Але ж, у випадку чого, залишаться живими, — передбачає Джипсі. — Хіба що руки-ноги повідриває…
її організм стискає мимовільна нутряна істерика: за хвилину треба виходити з автобуса; з прохолоди кондиціонованого повітря у ворожу гіперборейцям спеку, що висушує нирки і наповнює голову дурнуватою важкістю. Джипсі витягає пляшку з водою і робить тривкий ковток. Вода тепла, з ледь відчутним содовим присмаком.
«Гидота яка», — проноситься в голові Джипсі, вона витягає дзеркальце і відновлює поруйновану вентилятором зачіску…
Вібруюче прозоре сяйво автостанції, розцяцьковані кварцовими спалахами поверхні бетонних споруд.
За три хвилини жінки піднімаються сходами на тротуар Джаффи, довгої вулиці, збудованої на останніх кілометрах прадавнього паломницького шляху від порту Яффо до християнських, юдейських і мусульманських святинь Давидового міста.
Щільний потік машин.
Сліпуче сяйво скляних площин готелів Араrtоtеl і Саеsаr.
Джипсі мружиться, від невблаганних променів не рятують навіть захисні окуляри. Неприємна легкість охоплює її живіт і щось настирливо-орієнтальне починає дзвеніти між вухами. Вона робить ще один ковток і запитує в Анджели:
— То пішки підемо?
— Звісно. Робимо ж собі екскурсію. Не що-небудь…
— Спека.
— То тільки після автобуса. Потім, у Старому місті, вип'ємо чогось прохолодного. Вип'ємо холоднющого пива.
Джипсі приречено зітхає.
Вдвох вони відганяють настирливого неохайного (засмальцьована докерська сорочка, шкіряні штани колоніального фасону, кеди) таксиста і вирушають в бік Ціонської площі, пришикувавшись до чоти розгодованих францисканських ченців.
— Диви яке! — Джипсі звертає погляд Анджели на трансформації жирових обсягів під коричневою рясою велетенського послідовника святого Франциска. — Як слон!
Жінки стиха хихочуть і майже забувають про спеку.
Навколо них тим часом відбувається архітектурне здрібніння. Стамбульсько-житомирська магазинна забудова заступає місце американістичних готелів-монстрів. Двері магазинчиків відкриті. Між полицями з пральними засобами та столярним інструментом сидять старезні олім [20], зморшкуваті і медитативні, з чіпкими очима людей трефної долі.