А був іше Абрамко Метерцій, сапогівський орендар. Він теж достачював нам усєчину: горівку, порох, олово на кулі, сукно, харч, зброю – усєке. Там цес Абрамко й тепер приніс опришкам боклаг горівки, десік фунтів пороху, їсти. Та йк зачюв, шо лагодитси Пискливий на Коломию – зачєв не радити. «То, – кае, – місто велике, сокочене.[34] Там варта. А хуч і без варти: єк си збігнут тілько люда, тот із колом, тот із со-киров, тот іше з чим – мусите тікати спередь тілько люда. Ліпше йгіт на Заболотив. То місто менче, а жиди, – кае, – там дуже багаті. То здобич, – кае, – буде така сама, єк і в Коломиї, а небезпеки нема».
   Та й так розговорив усіх хлопців, що таки постановили на Коломию не йти, а спробувати Заболотова.
   У Заболотові рабували[35] самі корчми. Лиш, казав мені Ковбаса, самого фантя набрали, а грошей не було – так казав. Я му кау: брешеш, видев. Бо де ж таки, аби у гендлярів грошей не було? А він таки кае, що не було.
   Під Дебеславцєма поювали-смиси, кае, то мені припали дві жидівські бекеші, онна сорочка та ще дрібне фантє. То все Абрамко відкупав у мене за двацік золотих. Абрамко теж, кае Прокіп, питавси за гроші. А ми му кажемо, шо не було.
   «Лихо-сьте шукав, – кае. – Гроші були, лиш ви не вміли добре шукати».
   Взагалі старий Василь багато оповідав про Пискливого й ставив його дуже високо. Але коли об'явився Пинта, то сей ніби одразу став іще вище.
   «То вже нашєське йкес було. Каут, шо го нічо си не ловило: ні куля, ні сокира, ні вогонь, – такий то був ді тот Пинта опришок. Я го вже-м не вигів. Говіркували люде».
   Про подвиги Пинти, які з'єднали йому таку славу, розказував Василь, наприклад, таке:
   – Дес на Угорщині під Чегйовом є місто Бурштин за горов. Там іздавна стоєв замок, фестунок, ади. Пинта йшов туда та й зажідав грошей від тамтих панів. А пани замклиси у тот фестунок та й грошей не хтіли Пинті дати.
   Обиздривси[36] Пинта. А там, ді верх того фестунку, була дуже велика гора. Узєв Пинта великого дуба, зніс на тоту гору, а видти пустив. Та тот дуб єк си поніс, то фестунок гет цалком розніс на кавальчіки, ає!..
   Старовинний спосіб добування укріплених міст зостався в пам'яті гуцулів з переддавніх віків. Так їх предки били у візантійські стіни. Малий Довбуш слухає і не знає, що цей спосіб і ця легенда будуть пристосовуватися до всіх видних опришків і до нього, Олекси Довбуша, в першу голову і в незчисленних варіантах.
   Із моментів діяльності об'єднаних ватаг Пискливого й Пинти в пам'яті Василя зостався напад на столицю Гуцульщини – Косів.
   – Був там, у Косові, великий багач жид Гедалія. Він був такий багатий теменно, що держєв ув аренді цалі добра: Косів, Кути, Єблонів, і ще… Не було багатшого жида на всі гори. Гедалиха, було, єк си вберет на сабаш, так є що вигіти.
   І мав цес Гедалія одну дочку. Засватав єї єкийс не з нашого краю теж дуже багатий жид. І наші хлопці знали, що єк буде Гедалія справ'єти хасини, то наз'їздитси жидів багатих без числа з усего краю – от тогди й напасти.
   Під Пинтов самих угрів[37] було до вісімдесєк. Та волохи мали надійти. Ціле восько… Та й під Пискливим немала юрба – усі хлопці до-обрі. Теж були й волохи, бойки й наші люде. І в него, у Пискливого, був такий постановок, шо над волохами волох отаман, над усєков бранжов – свій. А над гуцулами був за втамана Федь Жолоб. Юха був хлопец!
   Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до-обрих хлопців – Харобара из Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?
   А у Гедалії хасини відбуваютси. Жидів поназ'їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими ґудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та гівках жидівках золото, отих ланцухів, заушниц, нашийників, ковтків, коралів, перел – ой га-га!..
   Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, шо на ціле місто чути!
   Людей позіходилоси дивитиси – невидимо. Дітваки на паркани повилазили, на дахи. Таж таки й чудо!
   А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки – аби не дати жидам розбігатиси.
   Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут – нема!.. Шо такого?… А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.
   А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр. То він частував леґінів горівков, та й вни си припізнили.
   А Федя вже нетерп'єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей – ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут сюда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали – мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». – «Ой-ой! Геву-улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити – треба давати!
   Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги – а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, – неси й ти, аби не я один ущербок мав!
   Федь скінчив на подвір'ю – йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше-ей – і не зрахувати!
   А тут уже опришки набігли. Марусен і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти – уй-юй-юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру – та й назад!.. Сміху!..
   Але що ж… Таки Косів то є Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.
   Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно каже, що треба пімститиси. «Най волохи надійдут, – бо їх не було ше, – підемо знова на Косів і розіб'ємо на друзки!»
   У місті над Ключевом обнучювалиси – все чекали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».
   А Пискливий таки тої, аби чкати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чкати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або єго син Федір.
   Та й що ж… Волохи – вни все зрадники – перечюли, що наші зле гостили у Косові, та й завернулиси назад. Ну, наші чкали шо чкали, а далі видют, що таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге-ге-ге!.. Куца година прийшла!.. Хто вкік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий укік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му гєдя єго залагодив справу – не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван ґаздувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити – а війшло не туди.
   Спорєдили пани таке восько на опришки – смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, що в него гляби[38] було переховатиси. Вітро-пив усіх опришків. Не лиш тих, що тепер рабували, але-бо й тих, що рабували й колис.
   Єк перечюв Пискливий, що приходит і на него черга – спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо – лєх грошей не берет. Але так – не взєв… Видит тогди Пискливий, що тут не тим пахне – і вкік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…
   – Що ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, що слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іше хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.
   Прийшли й єли ми казати: «Йгім нападемо на вірменкупців, мают їхати з Сучави». То був-сми молодий, дурний та й давси намовити… А суд знає, шо він бреше. «То, – каут судді, – ви там трьох вірмен вбили…» – «Я того не знаю, – кае Пискливий, – бо я стоєв при боці та й не бив-сми нікого… Я ніде не був, лиш та робота мені си не сподобала, то й я вернув ід хаті. Гєдя мій залагодив усу справу, та й я си бирше в тото не бавив». – «Не бавилистеси? А хто вбив гітей у Зверхослав'ю?» – «Я в тім не свідім, бо був-сми тогди у Семигороді…»
   Таке плів, аби плести. То й шо ж… оннаково то му не помогло. Зависили го – і з того часу немає вже в наших горах опришків, шоби таких аби мудрі. Дес шос колис із'євитси, але таке, пусте.
   Об'євивси був Іван Панчишин, підобрав собі шістьох хлопців, до них волохів двох, здавси на намову жида-орендатора з Саджавки і пішов – ци не дурний? – на Коломию. І з таков силов, рахувати, на Коломию. Пискливий не такої міри був ватаг, мав під собов і по сорок, і по п'єдесєк, і по бирше люда – та й не відваживси на Коломию! А цес… Просто дурний.
   Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім'я нападом на широку міру, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.
   – Та й шо ж си стало?
   – А шо? Вскочіли до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обклав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.
   Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв-сми, шо був йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об'євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.
   А хтос із таких, шо більше буває долами, оповідає, що там обібравси йкийс Лесько. Перший напад його був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі[39] у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси – ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, лагівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стежок, лудіння[40] панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…
   Лиш – чюй!.. Трубка ловецька. Перепудилиси наші опришки… Думкуют, шо би то було? Погінь? Коли чюют, кричєт їм тот пан: «Не бійтеси. Я ніц вам не зроб'ю лихого». Стали вни тогда. А се був пан Макаревич із Кривця. Полював попід Кливу із своїми людьми та й загнавси аж під Дзвиняч.
   Но цес пан був такий, що скоро си вбізнав з опришками, погодив їх на гілевшині,[41] привів навіть купцє на тоти речі й за се дістав від опришків великі чоботи червоні шлєхоцькі й квеф.
   Нічого геройського – і громада гуцулів констатує, що дійсно опришки перевелися. А жаль.
   – Єк були опришки – присідали панки та корчмарі, притихали, ади, та й не збиткувалиси над крискенами.[42] А тепер, єк опришків нема, знов піднесло голов гадє та й просвітку нема людєм.
   – Ой, пора би, пора вже опришкам з'явитиси. Я так гадаю, шо йк би котрий обібравси, то би не ходив шукати хлопців – сами би д'нему віходили.
   – Пора!.. Крайна пора!..
   І такі бесіди Олекса чує, скільки себе пам'ятає. Де не зійшлися гуцули – зараз зводиться бесіда на опришків. Багачі, правда, помовчують більше, але біднота залюбки говорить, згадує з пошаною, жалує, що опришків більше нема, й сподівається, що вони скоро з'являться.
   – Бо пора! Таки вже крайна пора!

IX

   Старий Василь Довбущук оповідає все таке, що або сам бачив, або чув від безпосередніх учасників. Тому його оповідання були суто реальні й без усякої домішки фантазії.
   Але не всіх задовольняла реальна дійсність. Декому хотілося в опришках бачити більших героїв, ніж реальні «чорні хлопці» сьогоднішнього дня. Зрештою, давні історичні, а то й просто міфічні постаті сплелися в гуцульській уяві з опришківством і надали йому легендарного освітлення. Для малого Олексія це було ще цікавіше, і він залюбки слухав такі оповідання. Особливою майстерницею на них була одна баба печеніжинська – Палагна Провальнючка. Стара вже вона була, дуже стара, але ще не втратила ясності розуму й любила оповідати, аби тільки знайшлися охочі слухати. В малому Олексі знайшла найпильнішого слухача й тому оповідала йому все, що знала.
   От, наприклад, у її репертуарі знайшлося оповідання про опришка Білоголового, який розбивав нібито ще тоді, «єк турки й татари вуювали наш край». Чи се була пам'ятка ще з XIII століття, чи пізніших татарських нападів і що то був за воєвода Білоголовий – не знати, але гуцулка робила його опришком.
   – Раз прийшли вни, тоти турки й татари, на наш край і гет цалком повоювали усу нашу землю. А найбирший гурт їх осівси ади в Кутах. Позабирали собі людей, паншіну тяжку веліли робити, на їхну віру присєгати – лиш ніхто того не хтів. А мурза найстарший турецький узєв собі за любаску гівку онну, такой нашу гуцулку. І так дуже її любив, що раз… А вна го не любила, лиш любила ватажка отого Білоголового. Він мав, тот Білоголовий, комору недалеко Кутів та й там пересиджував із своїми леґінями. А гуцулка тота єк лиш куди мурза си відлучів – зара біжит до свого того любаса та й набуваєси з ним. Та й жиют, та й жиют так турки-татари на нашій землі, лиш того їм мало. Похотіли вни знишшіти усіх наших людей у Кутах, аби самим жити у місті. Змовилиси, аби на Великдень вирізати усіх гуцулів та й усіх міщан у Кутах. Наготовили ножів та й у Великодну п'єтницу зачєли їх гострити. А тота гуцулка-служниця видит, що турки-татари острє ножі, та й шос вна там трохє здогадаласи, що то ніби не на добро. Питатси того свого мурзи: «На йку біду ви острите ножі?» А турецький мурза тот не хоче вогорити, лиш си виминат сим-тим: «Та то, видиш, таке усєке ни оннаке…»
   Але жінка – біда-a! Єк зачєла вна, тота гуцулка, коло того мурзака ходити, єк зачєла го просити, то він уже не міг си противити й ізрик: «Дістали ми від свого хана приказ, аби на Великдень вирізати усіх крискен, єк вни мут с'єтити свої тоти паски. На цесе діло остримо ми свої ножі, на крискенцкі голови. Лиш ти не бійси – я тебе не заріжу. А другі турки можут тебе зарізати – єк ти це кому скажеш. Боже тебе спаси – нікому не кажи! Бо тебе турки вб'ют!» Вна, гуцулка тота, приобіцєла, що нікому нич не скаже, але то вна лиш так гулила свого мурзу того, аби єму голов здурити, а сама лиш чекала ночі. А як мурза і всі єнчі поганці поснули, вна таки ноги за плечі й побігнула до свого Білоголового. Прибігла ночов. Побудила хлопців, сказала, що знала. Подумав-пога-давси Білоголовий та й каже: «Но, біжи ж ти, – кае, – назад та й потихоньки оповідж усім людєм, аби всі люде зібралиси на зорах докупи в однім місці, а я там си єв'ю из своїми леґінями, та й ми виріжемо турки-татари, а не вни нас». Служниця побігла, сказала у місті. Оден по одному довідалося ціле місто та й зібралиси усі. Бо то ж смерк… Шє було темно надворі – а ту вже з'євивси Білоголовий. Сп'ют собі турки-татари, а ту наші як не наскочут!.. Ой-га!.. Вже нема си єк оборонєти – тра кікати! То котрий спостиг, той укік, але мало котрий. А мали тоді турки-татари из собов турецьку коруну, ніби їхного короля, ци єк він у них там си називає. Дуже дорога вна йкас була, коруна тота. Та, видев, ше й скарби усілекі мали тоті турки-татари. То йк зачєли укікати, то забрали з собов і коруну тоту, і скарби. Та й шо ж, коли добре потис Білоголовий, і не було способу утечі из корунов і скарбами. Хапнули турки-татари свою коруну тоту та й ісховали разом із скарбами у потайну свою комору. А комора у них була отам, єк ідеси з Кутів до Косова над потічком. Там є таке місце, що й дотепер звесі «Татарка». Тепер там поросло та й гляба і знайти тоту комору. Шукали люде не оден раз тих скарбів, лиш так добре поганці залагодили вхід до тої комори, що гляба знайти. А Білоголовий з того дустав тогди велику славу: називали го витак «ватаг-воївода»!.. Підібрав він собі ще хлопців і пішов у Туреччину, воювати турки на Буковині. Та й був там довго Білоголовий. Не одному туркові зробив конец. А витак, єк уже набрав доста грошей та й усє-кого добра, хтів прийти назад, у свою сторону, до Кутів-таки. Кєгне. А турки перевідали, визнали, ади, та тото, що він ме йти з великим грошем, то зібрали багато воська й пішли у погонь. Подогонили Білоголового з єго леґінями дес під однов кечіров,[43] та й зачєласи бійка. Опришки з Білоголовим добре си боронили – лиш що ж, єк турків було бирше, та й вни перемогли. Білоголового вбили та й щє й на кавалки розрубали – так го ненавиділи. Тай усіх опришків повбивали. Каут, що йкос си вимок із гірков бідов ци би оден, ци би два опришки звідтам, то вни лиш мали оповісти, єков смертев загиб їх славний отаман.
   Цікаво було Олексі слухати отаке. Сивою давниною віяло і від самої баби Палагниці, і від її оповідання. А Татарку ту постановляє Олекса конче звідати. Як тільки виросте великий, так зразу й піде у той же день. І конче знайде. Бабі Палагниці обіцяє з того добра хустку гарну, бо ця у неї вже дірява. Баба сміється.
   – Ото-то! Придала би си хустка, що й казати! Коби лиш скорше ти виростав. А я тобі за хустку шє про Головача опришка колис оповім.
   – А ви тепер, бабо…
   – Є!.. Хустка шє де, а ти вже плати хочеш.
   Але згодом оповідала – і на малого Олексу це робило надзвичайне враження. З її оповідання виходило, що Головач – то був ніби якийсь месник народних кривд. Видно, ідея такого отамана опришків вічно кільцювала в свідомості гуцулів, і, не бачачи такої постаті в реальному житті, вони робили її собі хоч в легенді.
   І от ця риса – обставання за покривдженим народом – найбільше подобалася Олексі. А потім – сила.
   – Тот Головач був такий ді силний, шо не було йму суда пари. Він біду вбив, каут, і за того Бог і дав му таку потерю. Та шє так му дав, шо го куля не ловиласи. Часом стрілєют у него панки, єк градом, кулями, а він лиш з того сі сміє. Отвори ріт – а то му стріле кулев у ріт. А Головач покашле, захаркає кулю з рота собі на долонь та йк упари котрого панка тов кулев по чолу, так тот і з місце си не тєннет. Не то куля, а й ніщо му не шкодило. Не раз він дозволєв панам варити себе у сировици.[44] То сировица бої доокола него, а він собі сиди у сировици у кип'єчій та у флоєру[45] грає…
   Олекса аж на місці всидіти не міг, аж підскакував – так йому це все імпонувало! А сто літ згодом і про нього самого такі речі оповідали.
   – Не любили того Головача пани дуже. Бо він за бінним народом обставав. Та ще й тому не любили, що він мав у короля велику честь. А то з тої причини, що врєтував короля від лиха.
   Мав наш найєсніший король їкось войну із невірним царем. Та й тот поганий цар пишет ід' нашому королеви: «Кіко маєш, – кае, – воська свого, то все висилай бити-си зо мнов!» А в нашого короля нема тіко воська, аби моча здужєти того цара поганого. Зажуривси король. Коли хтось му каже: «А ви Головача пішліт». – «Єкого Головача?» – «А є у вас у полонинах під Гутиком такий, Головач си назива, шо у него голова пудна: у мірну гелетку завелика. Тот такий дужий Головач, що самий підет на усьо турецьке вось-ко». Нема шо єнчого робити крулеви. Пишет до поганого царє кріль, що буде посилати проти турецького поганого воська одного жомніра. Засмієлиси турки з того. «Ано-ко, но-ко – будемо вигіти, що то за жомнір оден проти воська цілого». Посилаєт кріль по Головача: «Йди, будь ласка, рєтувати! Дам тобі, що сам ісхочіш, лиш рєтуй!» – «Добре, – каже Головач, – лиш прошу ми ізробити палаш сталений, ніби меч такий, на дванацік шєжінь задовгий та й аби був на вба боки гострий». Вробили вму такий палаш. Тогди він пшов собі из тим палашем на войну. Прийшов він на тоту войну, а турки зачєлиси з него смієти. Лиш недовго си посмішковували, бо Головач єк узєв свій палаш, єк ним махне, то в оден бік упаде дванацік шєжінь народу, а в другий так бік – іше впаде дванацік шєжінь – то єго, у турецькім воську, впало людей. Стрілєют турки у Головача, кулі сип'ютси градом, а він тото не тураєт, бо го не ловитси жадна куля. Видит ворих, шо то йкає біда – давай кікати. Та й укік увес, Головач сам-оден прогнав турків».
 
   Аж сюди заблукалися у гори билинні герої великого князя Володимира: що як махне в один бік – у ворожім війську вулиця; махне в другий – з перевулочками.
   Але сіра посередність ненавидить героїв. Король добре ставився до Головача, закликав його навіть до себе до Варшави, але Головач не хотів кидати полонини, бо й дійсно – де може бути краще, як на полонині?
   «То шо ж тобі дати за твою службу?» – «Давайте мені на куждий тиждень вина по бочівці та й єлівку».
   Король пристав на тото й висилав туди під Гутин щотижня вина та й єлівку. Та й жив собі добре Головач.
   Єк му стребитси грошей, іде до міста й каже собі заплатити тіцько а тіцько грошей. То багачі зложєютси на тоти суми, бо йк би си не зиклали, то би рабував Головач. А панам то не подобаєтси. То вни часом прилагодє зраду на Головача: лиш він до міста, а вни до него бурр! Із дванацітьох пушок враз! Та й шо ж? Ік то ніби горох до стіни.
   Довго так воював Головач, доїдав панам та багатирам. Приберали вни на него ружного способу, лиш оничково не могли діймити. А оден си ізнайшов.
   «Видев, – кае, – у него, є йка любаска. Ци би не підкупили ми ю, аби вна візнала, від чого му може бути смерк?…» А Головач діправді має любаску собі, і вна на него пизму[46]мала в серці. Бо то вна мала колис, тота баба, собі любаса, чоловіка їдного. Та й тот із нев був шо був, а витак вна му си навкємила, та й він ї облишив. То він ї облишив, а вна за-взєласи за тото – я тє, кае, зі світу спрахчю. А тот чоловік смієтси з бабиних слів. Та й баба тота зійшласи з Головачем, підійшла йму під смак та й вогорит раз: «Ци би ти он пішов того а того чоловіка вбити, бо він ми межу переворав…» Бач, куда перевернула лиха душє… Головач послухав лихої баби, пшов ід тому чоловікові. Лиш не застав го дома. Пшов удруге – так само не застав. І так ходив три рази, лиш усе не застав. А йк війшов у четвертий раз, а тот чоловік пасет вівці. Та й каже: «Єй, пане Головачу… Кіко ви разів у мене були, та й я не міг вас видіти та й погостити. Ік ласка ваша й охвота – віберітси єлов'єгу їдну або хоч і дві». А Головач му: «Ой, не хочу я ви' тебе нічо, бо війшов-сме тє вкєти». – «А за йку провину ви бе-сте мене били?» – «Та бо десь ти мої любасці поле переворав». – «Я їй поля не переворав, лиш свого не дав, аби вна переворала». – «Єк тому правда, то добре-с зробив: свого не давай, але ж бо й чужого не руш». Так вни поговорили, та й пшов Головач, а баба тота: «Ци забивєс?» – «Нє!..» – «А чіму нє?» – «Я му не дав житє та й відобрати не можу. А до того шє він ми казав, шо твого не рушєв, лиш свого не давав». Та й баба з того на него усерди-ласи, на Головача ніби, лиш мовчєла до часу. А йк прийшли пани та зачєли ї підговорєти, то вна відразу си згодила, ніби візнати від Головача, від чого му смерк може прийти.
   От їдного разу, йк вни набулиси зі собов, вна си питат: «А шо то каут, ніби тебе не мож забити?» – «Мож і мене забити, лиш треба знати спосіб». – «А йкий же то спосіб?» Довго він не хтів говорити, але погадайте лиш собі, шо курва може! Ік зачєла ластитиси, ік зачєла просити, плакати, то він таки узєв та й віговорив. «То, видиш, маю я срімний волос у голові. Каби го хто вімок, а витак набрав із паров роя воску та зсукав на тім волосі свічку з того воску. На ті свічці розтопити олов і з того зробиту кулю. На ті кулі аби дванаціт попів відправили дванаціт соночних, дванаціт утрінь та й дванаціт служіб – то аж тов кулев мож мене вбити». Курва йк тото все візнала – вімкла у сп'єчого Головача тот волос, та й віддала го панам, і навчила, шо мают із ним робити. Єк Головач си прошумів – чює, ніби шос му не так. «Шос я ніби отік ослаб ікос…» – «Та то ми з тобов забагато були, та й мені шос не так… А може, ти не доспав… А може, їсти хочеш, то ті звару…» Вже вна знає, курва, єк то голов крискенови задурити. А пани зробили все так, ік навчіла баба, та й чкают, нім Головач до міста по гроші прийдет. Прийшов Головач до міста по гроші. Дивитси – а то оден мадяр мірит до него з пушки. Бо то вни, пани, мадяра йкогось собі підкупили, аби стрілєв. Головач си засмієв – а того не знає, шо то є умисно на него злагоджена куля. Мадяр бухнув – і Головач покотивси неживий на землю…
   Круль, коли довідавси про смерть Головача, то дуже жєль му стало за так славним воїводов. І наложив він за смерк ватажка на мадяра штраф: велів іздоймати череп із Головачевої голови та й кожен рік мусє мадяри повен тот череп за штраф, за тото, що убили Головача, наметати чірвоних. Та й до сего нне дают мадяри шороку до каси крульовскої тоти гроші. І череп тот із Головача до сего, каут, є на Угоршіні: лиш ґазда покійний самий видів тот череп, єк ходив із бриндзами за гору молодєком.
   Е-е!.. То славне на Угоршіні намено, тот Головач, що війграв Угоршіну з-під турка. Загірце дуже го полюблєют та й кужде про него оповідат. Бо він бінного не рабував, лиш бінному ще дав.
   Не все там в'яжеться щільно у баби, але Олекса не додивляється й не критикує. Образ Головача, такого сильного, такого справедливого, заступника за бідних, чарував хлопця, й малому хотілося скоріше вирости, аби бути таким, як Головач.

X

   Так і зростав серед тих легенд Олекса. Де би не зайшла розмова поміж гуцулами про опришків, завжди кінчалася одним рефреном: