Висока і велика твоя молитва, Лукєне.
– …Господи, їх оборони… Николаю свєтий – їх вірєтуй…
І це не крик істерика, не вибух екстазу, що з екстазом і гасне, – це тиха, щоденна, буденна молитва. Це сама суть благородного в суті єства людського. А закінчує Лукєн свою величнопросту мелодію-молитву таким могутнім акордом, після якого якби дійсно сказати горі: «Зрушся!» – вона зрушилася б.
– …Боже прийми… Боже схвали… Не сам собою, а з Пречистойов свєтою. Боже! Дай шєстє і розум добрий усім людєм та й мені.
Щастя і розум добрий! Що можна побажати краще? Усім людям – і в тім числі й мені. Тільки в тім числі. Се не молитва «праведника» – дай мені Царство Небесне, а іншим хоч і не давай. Убережи мене від усього лихого, а іншими не турбуй собі голови. Взагалі піклуйся лише мною, май на увазі лише мене, бо я найважливіший і найдорожчий, я найвартіший. Я ж і свічки тобі ставлю, і пожертвував для тебе тим, отим і ще й он тим. А ти мене за це нагороди з відсотками і за мої уступки в земних конечних благах нагороди мене небесними вічними.
І нічого з того нема у Лукєна в його молитві. О, скільки ж вища вона християнської…
Лукєн скінчив. Смачно позіхнув і почав чухатися. Олекса сидів на постелі, все так же узявши коліна в руки. Чи розумів він усю красу, усю велич сієї вечірньої молитви гірського пастуха? Свідомістю, може, ні так, як і Лукєн. Але хто ж створив цю молитву, як не такий же Лукєн і такий Олекса? Тому вони й розуміли, але не свідомістю, а суттю своєю цілою, усім своїм єством, що було одно і з цією молитвою, і з оцими горами, з цією природою, вічністю, зорями і всім простором всесвіту.
Лукєн ліг під стіну, сказав іще кілька слів і одразу заснув. Мов камінь держали-держали близько над водою, потім пустили пальці – і камінь потонув. Олекса не міг так скоро заснути. Правда, солодко було простягнутися після трьох неспаних ночей, коли залізали від звіра на дерево й там умощувалися на гілках. Але вражіння сьогоднішнього дня були сильніші за фізичну втому. А до того ж іще лежав на ньому певний обов'язок. Он пістоль у головах. Треба через деякий час устати, крикнути в усю силу легенів «І-го-о-о-а-а-а!» і бабахнути з пістоля. Заспиш, не зробиш так – а ведмідь прийде, розірве яку худобину – та й що тоді?
І Олекса постановляє зовсім не спати, аби тільки виправдати покладені на нього надії. Але він не знав всесильного сну. Боровся, не піддавався, та що ж, коли сон підкрався непомітно, як злодій, і вкрав свідомість. Олекса незчувся, як заснув. Не чув, як Лукєн перелазив через нього, як узяв пістоля, виліз. І вже тільки як бахнув, закричавши притім найдикішим голосом, тоді Олекса прокинувся, одразу усвідомив собі, що сталося, і краска встиду запалила йому все лице. Аж Лукєн, підкидаючи дровець до ватри, помітив сю ніяковість і добродушно потішив спокійним голосом:
– Нічо, нічо. Ти трудний. Спи. Я лиш ще раз устану.
Олекса хотів протестувати, хотів сказати, що це він ненароком, а вже що тепер він доконче не заспить, устане… Але така втома опанувала його, що він, не сказавши нічого, повалився на ліжко і в той же момент заснув. І не чув уже більше, як стріляли по інших застайках, як нічник трубив у свій ріг, як Лукєн іще раз переліз через Олексу й вистрілив. Правда, відійшов далеченько.
XVIII
XIX
– …Господи, їх оборони… Николаю свєтий – їх вірєтуй…
І це не крик істерика, не вибух екстазу, що з екстазом і гасне, – це тиха, щоденна, буденна молитва. Це сама суть благородного в суті єства людського. А закінчує Лукєн свою величнопросту мелодію-молитву таким могутнім акордом, після якого якби дійсно сказати горі: «Зрушся!» – вона зрушилася б.
– …Боже прийми… Боже схвали… Не сам собою, а з Пречистойов свєтою. Боже! Дай шєстє і розум добрий усім людєм та й мені.
Щастя і розум добрий! Що можна побажати краще? Усім людям – і в тім числі й мені. Тільки в тім числі. Се не молитва «праведника» – дай мені Царство Небесне, а іншим хоч і не давай. Убережи мене від усього лихого, а іншими не турбуй собі голови. Взагалі піклуйся лише мною, май на увазі лише мене, бо я найважливіший і найдорожчий, я найвартіший. Я ж і свічки тобі ставлю, і пожертвував для тебе тим, отим і ще й он тим. А ти мене за це нагороди з відсотками і за мої уступки в земних конечних благах нагороди мене небесними вічними.
І нічого з того нема у Лукєна в його молитві. О, скільки ж вища вона християнської…
Лукєн скінчив. Смачно позіхнув і почав чухатися. Олекса сидів на постелі, все так же узявши коліна в руки. Чи розумів він усю красу, усю велич сієї вечірньої молитви гірського пастуха? Свідомістю, може, ні так, як і Лукєн. Але хто ж створив цю молитву, як не такий же Лукєн і такий Олекса? Тому вони й розуміли, але не свідомістю, а суттю своєю цілою, усім своїм єством, що було одно і з цією молитвою, і з оцими горами, з цією природою, вічністю, зорями і всім простором всесвіту.
Лукєн ліг під стіну, сказав іще кілька слів і одразу заснув. Мов камінь держали-держали близько над водою, потім пустили пальці – і камінь потонув. Олекса не міг так скоро заснути. Правда, солодко було простягнутися після трьох неспаних ночей, коли залізали від звіра на дерево й там умощувалися на гілках. Але вражіння сьогоднішнього дня були сильніші за фізичну втому. А до того ж іще лежав на ньому певний обов'язок. Он пістоль у головах. Треба через деякий час устати, крикнути в усю силу легенів «І-го-о-о-а-а-а!» і бабахнути з пістоля. Заспиш, не зробиш так – а ведмідь прийде, розірве яку худобину – та й що тоді?
І Олекса постановляє зовсім не спати, аби тільки виправдати покладені на нього надії. Але він не знав всесильного сну. Боровся, не піддавався, та що ж, коли сон підкрався непомітно, як злодій, і вкрав свідомість. Олекса незчувся, як заснув. Не чув, як Лукєн перелазив через нього, як узяв пістоля, виліз. І вже тільки як бахнув, закричавши притім найдикішим голосом, тоді Олекса прокинувся, одразу усвідомив собі, що сталося, і краска встиду запалила йому все лице. Аж Лукєн, підкидаючи дровець до ватри, помітив сю ніяковість і добродушно потішив спокійним голосом:
– Нічо, нічо. Ти трудний. Спи. Я лиш ще раз устану.
Олекса хотів протестувати, хотів сказати, що це він ненароком, а вже що тепер він доконче не заспить, устане… Але така втома опанувала його, що він, не сказавши нічого, повалився на ліжко і в той же момент заснув. І не чув уже більше, як стріляли по інших застайках, як нічник трубив у свій ріг, як Лукєн іще раз переліз через Олексу й вистрілив. Правда, відійшов далеченько.
XVIII
Прокинувся, коли вже на стоїщі буяло життя повним ходом. Крики пастухів, дзвінки й калатала, рев худоби – все це змішалося в один безперестанний гул.
Маржина розходилася в призначені ватагом місця на пашу. Якийсь молодий пастух протестував:
– Що ви мене женете третій раз ув одно місце? Там уже нічо нема паші. Єк буду пасти?
Ватаг спокійно відповів:
– Ти, хло', не пискуй дуже, а роби, що тобі велят. Пашя там є, то вже ти не бреши. А тобі не подобаєси, що там близько ніхто не пасе та й нема з ким тобі дзєвкати.
Пастух відходить засоромлено із розкритими картами, а Олекса ще раз переконується, що ватаг дійсно все знає.
Олекса не йде з пастухами. Він просить у ватага дозволу зостатися у стаї.
– Може би, я що вам допоміг…
Ватаг кидає ласкавим якимось поглядом на хлопця.
– Що там твоєї допомоги. Хочеш придивитиси, єк то йдет у стаї, то так і кажи. Зоставайси, я не бороню.
Таки направду цей ватаг усе знає. Бо дійсно Олекса зостається для того, аби ближче побачити життя стаї, бо як пастушити – він уже знає. Тим більше, що буде, мабуть, дощ: небо все у хмарах, навіть падає вже маленький «мачкатий» дощик.
Але, на превелике здивування Олекси, ватаг, уважно поглянувши на небо, нараз каже:
– Файна днинка нині має бути.
Погляд Олекси виявив здивування. А ватаг:
– Що? Гадаш, дощ? Меш тоді видіти.
Рішуче цей ватаг знає навіть, що чоловік думає… Ватаг помовчав трохи.
– У нас тут ріжного мож си надивити. Зрання світло, чисто, файно – а з полуднє йк ударит плова з громами. Єк піллє дощ… Вімочіт гет пастухів і худобу. А перед… у саму Петрівку крупа падала, а витак зима. Ає… Таки зима йшла.
Вже виряджено всіх, Олекса з ватагом вертають до стаї.
Вчора був вечір, до того Олекса чув себе занадто втомленим і не міг розглянутися по стаї, тепер із цікавістю приглядався, як то ставлять стаї у чорногірських полонинах.
Оструб,[64] як і хатній, лиш вікон немає й стелі, а просто на острубі кізли, на них дах із драниць по обидва боки. І димаря нема, в одному й другому причілках діри для виходу диму – й годі. Двері одні. Ділиться стая на три частини. Перша назовні – це так зване піддашшя перед дверима. Воно без оструба, але зате має стелину – там сушаться звичайно будзи.[65] Далі більша частина стаї – житло пастухів. Але назву має не по людях, а по тому, що тут горить ватра: називається ватарник. Очаг – це ж святая святих древнього чоловіка. Він, очаг цей, міститься не зовсім посередині ватарника, а під середньою стіною. Вогонь горить тут невгасимо. Вдень його підтримує ватаг, а вночі спеціальний хлопець, якого так і називають спузар, бо він, маючи діло з вогнем, вічно вимазаний у спузі, а вмиватися не має коли. Він і зараз товчеться іще по стаї, ще не ліг – варить щось у котлі.
А котел сей висить не так собі просто. Там ціле приладдя, яке дозволяє пересувати той котел в усіх можливих напрямках. При усіх отих таємних процесах, коли з молока робиться і сир, і будз, і бринза, і вурда, і керлиба, і жентиця, і ще всякі продукти, ступінь температури відіграє дуже велику роль, тому треба мати під рукою гнучкий і послушний апарат – от він і є у вигляді верклюга й берфели.
Механізація не складна. При серединній стіні стоїть у петлях верклюг – то є стовп, що може крутитися на своїй осі. Від нього йде роздвоєне коліно, і в тих вилках ходить кужба, чи берфела, – досить груба витесана з дерева дошка з дірками. Вона, як-то кажуть гуцули, заклєбучена, має на кінці клєбуку крюк, що на нього вішається котел. Таким чином, по-перше, коли треба котел зовсім вивести зі сфери дії вогню – повертається верклюг, і котел опиниться збоку, по-друге, коли треба зоставити котел над вогнем, але змінити силу і місце удару полум'я – берфела посувається між двома вершками у продовбаній частині плеча, і третє, коли треба на довший період часу дати сильніший чи менший вплив вогню – берфелу підтягають або спускають на одну-дві дірки, і котел стає вище або нижче над вогнем.
Комбінаціями цих трьох основних способів можна досягти дуже тонких нюансів у зміні температури – а це для роботи має величезне значення.
Під бічними стінами ватарника йдуть широкі лавиці, настелені хвоєю, сіном, гіллям. Ліворуч – постіль ватага, цього полонинського генерала; праворуч сплять старші якісь або недужі пастухи, що не йдуть до застойок. Над лавами йдуть полиці та стоять миски, пляшки, сіль, ложки – таке усяке.
Від входу по кутах ватарника стоїть посуд: путні на молоко, бодні з гуслянкою, жентицею – загалом усе те, що вживається щоденно. Над посудом по стінах висять сита, цідила, а на осібних клинках пастуше лудіння, зброя. Так виглядає ватарник. А третя частина стаї – це комора. Там переховується вже готовий продукт: бринза, будзи тощо, а також продукти споживання: мука, пшоно, солонина – усєке.
Олекса розглядається з цікавістю. Вдома не доводилося бачити, бо близько села полонин немає. Та ватаг не дав довго розглядатися.
– Ано-ко! Вигів'єс, де дрива? Урубай трохи. Цес свої попалив, а на ннину най собі ватаг сам нарубає?
Спузар усміхався, скалючи свої білі-білі зуби, які здавалися ще білішими на полі чорного обличчя.
Олекса зрадів: нарешті він може помогти чимось реальним. Сокира аж свистіла в руках дужого, звинного хлопця. Гора нарубаного дерева росла. Вже б і досить, а Олекса все рубає. Йому хочеться, щоби ватаг здивувався, вийшовши, й сказав: «Ото, скільки ти нарубав! Я й не знав, що ти такий молодець…»
Так не сказав ватаг. Він сказав:
– Доста, доста. Се ти мені ту на два нни нарубав.
Але в устах такої стриманої людини це була вже похвала. А потім тон – і Олекса розцвів в усмішці.
– Ігім, мешси дивити, єк молоко глєджіют. Аби з тебе був цілий ватаг.
Маржина розходилася в призначені ватагом місця на пашу. Якийсь молодий пастух протестував:
– Що ви мене женете третій раз ув одно місце? Там уже нічо нема паші. Єк буду пасти?
Ватаг спокійно відповів:
– Ти, хло', не пискуй дуже, а роби, що тобі велят. Пашя там є, то вже ти не бреши. А тобі не подобаєси, що там близько ніхто не пасе та й нема з ким тобі дзєвкати.
Пастух відходить засоромлено із розкритими картами, а Олекса ще раз переконується, що ватаг дійсно все знає.
Олекса не йде з пастухами. Він просить у ватага дозволу зостатися у стаї.
– Може би, я що вам допоміг…
Ватаг кидає ласкавим якимось поглядом на хлопця.
– Що там твоєї допомоги. Хочеш придивитиси, єк то йдет у стаї, то так і кажи. Зоставайси, я не бороню.
Таки направду цей ватаг усе знає. Бо дійсно Олекса зостається для того, аби ближче побачити життя стаї, бо як пастушити – він уже знає. Тим більше, що буде, мабуть, дощ: небо все у хмарах, навіть падає вже маленький «мачкатий» дощик.
Але, на превелике здивування Олекси, ватаг, уважно поглянувши на небо, нараз каже:
– Файна днинка нині має бути.
Погляд Олекси виявив здивування. А ватаг:
– Що? Гадаш, дощ? Меш тоді видіти.
Рішуче цей ватаг знає навіть, що чоловік думає… Ватаг помовчав трохи.
– У нас тут ріжного мож си надивити. Зрання світло, чисто, файно – а з полуднє йк ударит плова з громами. Єк піллє дощ… Вімочіт гет пастухів і худобу. А перед… у саму Петрівку крупа падала, а витак зима. Ає… Таки зима йшла.
Вже виряджено всіх, Олекса з ватагом вертають до стаї.
Вчора був вечір, до того Олекса чув себе занадто втомленим і не міг розглянутися по стаї, тепер із цікавістю приглядався, як то ставлять стаї у чорногірських полонинах.
Оструб,[64] як і хатній, лиш вікон немає й стелі, а просто на острубі кізли, на них дах із драниць по обидва боки. І димаря нема, в одному й другому причілках діри для виходу диму – й годі. Двері одні. Ділиться стая на три частини. Перша назовні – це так зване піддашшя перед дверима. Воно без оструба, але зате має стелину – там сушаться звичайно будзи.[65] Далі більша частина стаї – житло пастухів. Але назву має не по людях, а по тому, що тут горить ватра: називається ватарник. Очаг – це ж святая святих древнього чоловіка. Він, очаг цей, міститься не зовсім посередині ватарника, а під середньою стіною. Вогонь горить тут невгасимо. Вдень його підтримує ватаг, а вночі спеціальний хлопець, якого так і називають спузар, бо він, маючи діло з вогнем, вічно вимазаний у спузі, а вмиватися не має коли. Він і зараз товчеться іще по стаї, ще не ліг – варить щось у котлі.
А котел сей висить не так собі просто. Там ціле приладдя, яке дозволяє пересувати той котел в усіх можливих напрямках. При усіх отих таємних процесах, коли з молока робиться і сир, і будз, і бринза, і вурда, і керлиба, і жентиця, і ще всякі продукти, ступінь температури відіграє дуже велику роль, тому треба мати під рукою гнучкий і послушний апарат – от він і є у вигляді верклюга й берфели.
Механізація не складна. При серединній стіні стоїть у петлях верклюг – то є стовп, що може крутитися на своїй осі. Від нього йде роздвоєне коліно, і в тих вилках ходить кужба, чи берфела, – досить груба витесана з дерева дошка з дірками. Вона, як-то кажуть гуцули, заклєбучена, має на кінці клєбуку крюк, що на нього вішається котел. Таким чином, по-перше, коли треба котел зовсім вивести зі сфери дії вогню – повертається верклюг, і котел опиниться збоку, по-друге, коли треба зоставити котел над вогнем, але змінити силу і місце удару полум'я – берфела посувається між двома вершками у продовбаній частині плеча, і третє, коли треба на довший період часу дати сильніший чи менший вплив вогню – берфелу підтягають або спускають на одну-дві дірки, і котел стає вище або нижче над вогнем.
Комбінаціями цих трьох основних способів можна досягти дуже тонких нюансів у зміні температури – а це для роботи має величезне значення.
Під бічними стінами ватарника йдуть широкі лавиці, настелені хвоєю, сіном, гіллям. Ліворуч – постіль ватага, цього полонинського генерала; праворуч сплять старші якісь або недужі пастухи, що не йдуть до застойок. Над лавами йдуть полиці та стоять миски, пляшки, сіль, ложки – таке усяке.
Від входу по кутах ватарника стоїть посуд: путні на молоко, бодні з гуслянкою, жентицею – загалом усе те, що вживається щоденно. Над посудом по стінах висять сита, цідила, а на осібних клинках пастуше лудіння, зброя. Так виглядає ватарник. А третя частина стаї – це комора. Там переховується вже готовий продукт: бринза, будзи тощо, а також продукти споживання: мука, пшоно, солонина – усєке.
Олекса розглядається з цікавістю. Вдома не доводилося бачити, бо близько села полонин немає. Та ватаг не дав довго розглядатися.
– Ано-ко! Вигів'єс, де дрива? Урубай трохи. Цес свої попалив, а на ннину най собі ватаг сам нарубає?
Спузар усміхався, скалючи свої білі-білі зуби, які здавалися ще білішими на полі чорного обличчя.
Олекса зрадів: нарешті він може помогти чимось реальним. Сокира аж свистіла в руках дужого, звинного хлопця. Гора нарубаного дерева росла. Вже б і досить, а Олекса все рубає. Йому хочеться, щоби ватаг здивувався, вийшовши, й сказав: «Ото, скільки ти нарубав! Я й не знав, що ти такий молодець…»
Так не сказав ватаг. Він сказав:
– Доста, доста. Се ти мені ту на два нни нарубав.
Але в устах такої стриманої людини це була вже похвала. А потім тон – і Олекса розцвів в усмішці.
– Ігім, мешси дивити, єк молоко глєджіют. Аби з тебе був цілий ватаг.
XIX
Увійшли до стаї. Ватаг дістав з полиці мішечок з бринзою й посипав її до путини[66] з молоком. Потім весь час обертав велику путину біля вогню, аби молоко було рівномірно літепле. Починався незримий процес.
Під впливом тепла й мікробів «риндзи» на очах робиться диво дивне: молоко «ловитси». Поволі, але безперестанно виділяється сир, а те, що зостається, перестає бути молоком, а стає керлибою.
Чимдалі все більше й більше виділяється сиру, аж нарешті ватаг, помітивши, що процес закінчився, перестає обертати путиною. Зоставляє її на деякий час у спокої, і сам відпочиває.
Далі бере ботелев – такий дірявий кружок з ручкою, і бовтає ним у путині. Це робить процес інтенсивнішим, і сир виділяється вже цілковито. Але він плаває у масі – треба відлучити його від керлиби. Для того ватаг засукує рукави й починає надавлювати сир униз. Давить довго, виловлюючи найменші шматочки, аж поки весь сир не зіб'ється в одну масу.
Бере цідило – шматочок полотна – вибирає туди сир і дає стікати. А керлибу з путини виливає у дзерівний котел, доливає туди малу коновку молока і вішає на кужбі над ватрою.
– Се вна ту буде баїти, й з неї віваритси вурда.
Вурда – це той же сир, але такий, що виділяється вже тільки під впливом тепла. Це гірший ґатунок. Вурду складає ватаг у друге цідило. Сироватка з-під вурди – це вже останній продукт. Називається жентиця. Її дуже люблять гуцули й п'ють замість води. П'ють самі, роздають прихожим людям додому, але її стільки, що решту віддають худобі – телятам, коровам, свиням, псам.
– Ой нема такого вина на світі, щоби так поздоровило чоловіка, єк цеса жентичка, – каже ватаг. – Лиш не зараз, а та, що переварена й стоїть цалий рік. Вна стає квасна та й добра на серце й на черево. Я лиш таку п'ю. Хочеш?
Із цідил окремо вибирається сир, а окремо вурда. Сири збиваються в круги й кладуться на подрю, де й вітер добре продуває, й сонце гріє.
– Єк довший чєс сир на подрі сохне, то стане на нім не раз така тверда шкіра, що пласом сокири тра розбивати.
Так висушений сир вже називається будз. Ватаг дістав кілька таких будзів.
– А теперенька будемо робити бриндзю. Наша бриндзя, видиш, з самого овечого молока, та й вна сита. А де мішєют до овечого молока шє казєчого, тото вже бриндзя вутліша май.
Ватаг краяв ножем будзи, дав і Олексі ніж. Будзів було багато, вони справді тверді, отже, доводилося добре надавлювати. Покраяні шматки ватаг поклав до путини й добре посолив. Потім узяв брай і весело ним махнув.
– Ано-ко шє цеї.
Брай – то грубий буковий кіл, з одного боку обтесаний гладко, а з другого – гранчастий та ще й з надрізами. Ватаг почав сильно і з розмахом бити спочатку отим гранчастим кінцем. Це розбивав тверду шкірку на будзах.
Розбивши, перевернув брая й почав бити вже гладким кінцем. Бив довго і сильно. Піт виступив йому рясними краплями на чолі. Нащо сильна людина, а видно, втомився. Став.
– Хе-х, сараки… Єк їсти, то така бриндзя добра, а єк робити, ой…
– Дайте-ко лиш я трохє.
Ватаг посміхнувся й передав брая Олексі. Олекса завжди вважав себе дуже сильним. Серед хлопців, то не було в Печеніжині дужчого. І от тепер, працюючи браєм, побачив, що його сили тут замало. Через п'ять хвилин він уже відчув, що мускули його втомилися.
Густе, в'язке тісто схоплювало брай, мов залізними кліщами, й не пускало. Коли Олекса підіймав того брая, за ним тяглися густі пасма, наче не хотіли розстатися. Олекса розривав їх, плутав, але вони рвалися не всі й, шльопнувши назад у масу, з'єднувалися наново з товаришами, знову обхоплювали брай, знову тягли, не пускали.
Правда, Олекса міг би не так сильно бити, не так глибоко загружувати брай у масу, але він не хотів. Він хотів цілком так, як ватаг. Втомився. Вже не так рвав будз, вже не так розмахував, але признатися було сором. Хіба тільки спитати: «А чи довго ще бити?» Не спитав і того. Та що ж, коли сей ватаг усе знає – і от дає відповідь навіть на невисловлене питання. Такий це дивний чоловік.
– Докив не ймеси. Єк стане така, мов тісто на калач, що відстає і від путини, і від брая – отогди вже бриндзя.
– Ано-ко дай-ко, сарако, ше я. Вже-сми припотів тро-ха, – сказав по хвилині.
Не сказав нічого, не посміявся з хлопця, не дав і знака, що помітив обезсилення і втому. Олекса це оцінив. Для виду вдарив іще останками сил разів зо три дуже і, задержуючи переривчасте дихання, передав брай ватагові.
Велике поліно засвистіло, задудніло у дужих руках. Тісто все ворушилося й пищало. Вже шмаття не сміло так нахабно виступити на браї й тягтися вверх. Коли й спробувало, то ватаг непомітним поворотом брая скидав його геть і приводив до покірності.
І тісто здалося. Вже не чіпляється, не в'язне, а смиренною масою зостається на дні й дозволяє себе бити скільки треба.
Мабуть, і з усякими масами так.
Останній удар – готова бринза. Вона як масло. Гостро пахне.
– Хтос ме споживати, лиш не знати хто, – каже ватаг. Як і всі працівники, він не знає, хто користатиме з його праці.
– Ано-ко, Оле, подай оту бербеничку.
Це спеціальні бринзенки, міртуків на дванадцять-чотир-надцять. До звичайної бербениці пішло би й двадцять п'ять. Ватаг набиває сумлінно, і сам це підкреслює:
– Бо то, видиш, ріжні є люде. Є такий, що не кладет свіжої бриндзі, а обсушит ї троха. Такої менче йдет. Та й накладат – от аби була. А я того не люблю. Я хочю так, шоби єк чоловік розибнит бриндзєнку вдома, то аби сказав: «О, свіжа бриндзя й по-господарськи набита…» Є такі футкі люде, аби все когось обдурити. А то він лиш самий себе дурит. До мене усєкий дає маржину. Я вже не хочю й брати, а вни все дают. А чіму? Бо всі знают, що я людей не шахраю. Я не див'юси, йке літо. Бо то в нашім ділі, знаєш, так: єк літо мочєве, то бриндзі май бирше, та собі шош си лішит. А йк посуха, то може бути так, що не лиш робив пусто-дурно ціле літо, а ще й грошима маєш доплатити. Бо ґазда – він нічо не знає. Ти мені дай моє – бирше я нічо не хочю. Та й то таки правда.
Під впливом тепла й мікробів «риндзи» на очах робиться диво дивне: молоко «ловитси». Поволі, але безперестанно виділяється сир, а те, що зостається, перестає бути молоком, а стає керлибою.
Чимдалі все більше й більше виділяється сиру, аж нарешті ватаг, помітивши, що процес закінчився, перестає обертати путиною. Зоставляє її на деякий час у спокої, і сам відпочиває.
Далі бере ботелев – такий дірявий кружок з ручкою, і бовтає ним у путині. Це робить процес інтенсивнішим, і сир виділяється вже цілковито. Але він плаває у масі – треба відлучити його від керлиби. Для того ватаг засукує рукави й починає надавлювати сир униз. Давить довго, виловлюючи найменші шматочки, аж поки весь сир не зіб'ється в одну масу.
Бере цідило – шматочок полотна – вибирає туди сир і дає стікати. А керлибу з путини виливає у дзерівний котел, доливає туди малу коновку молока і вішає на кужбі над ватрою.
– Се вна ту буде баїти, й з неї віваритси вурда.
Вурда – це той же сир, але такий, що виділяється вже тільки під впливом тепла. Це гірший ґатунок. Вурду складає ватаг у друге цідило. Сироватка з-під вурди – це вже останній продукт. Називається жентиця. Її дуже люблять гуцули й п'ють замість води. П'ють самі, роздають прихожим людям додому, але її стільки, що решту віддають худобі – телятам, коровам, свиням, псам.
– Ой нема такого вина на світі, щоби так поздоровило чоловіка, єк цеса жентичка, – каже ватаг. – Лиш не зараз, а та, що переварена й стоїть цалий рік. Вна стає квасна та й добра на серце й на черево. Я лиш таку п'ю. Хочеш?
Із цідил окремо вибирається сир, а окремо вурда. Сири збиваються в круги й кладуться на подрю, де й вітер добре продуває, й сонце гріє.
– Єк довший чєс сир на подрі сохне, то стане на нім не раз така тверда шкіра, що пласом сокири тра розбивати.
Так висушений сир вже називається будз. Ватаг дістав кілька таких будзів.
– А теперенька будемо робити бриндзю. Наша бриндзя, видиш, з самого овечого молока, та й вна сита. А де мішєют до овечого молока шє казєчого, тото вже бриндзя вутліша май.
Ватаг краяв ножем будзи, дав і Олексі ніж. Будзів було багато, вони справді тверді, отже, доводилося добре надавлювати. Покраяні шматки ватаг поклав до путини й добре посолив. Потім узяв брай і весело ним махнув.
– Ано-ко шє цеї.
Брай – то грубий буковий кіл, з одного боку обтесаний гладко, а з другого – гранчастий та ще й з надрізами. Ватаг почав сильно і з розмахом бити спочатку отим гранчастим кінцем. Це розбивав тверду шкірку на будзах.
Розбивши, перевернув брая й почав бити вже гладким кінцем. Бив довго і сильно. Піт виступив йому рясними краплями на чолі. Нащо сильна людина, а видно, втомився. Став.
– Хе-х, сараки… Єк їсти, то така бриндзя добра, а єк робити, ой…
– Дайте-ко лиш я трохє.
Ватаг посміхнувся й передав брая Олексі. Олекса завжди вважав себе дуже сильним. Серед хлопців, то не було в Печеніжині дужчого. І от тепер, працюючи браєм, побачив, що його сили тут замало. Через п'ять хвилин він уже відчув, що мускули його втомилися.
Густе, в'язке тісто схоплювало брай, мов залізними кліщами, й не пускало. Коли Олекса підіймав того брая, за ним тяглися густі пасма, наче не хотіли розстатися. Олекса розривав їх, плутав, але вони рвалися не всі й, шльопнувши назад у масу, з'єднувалися наново з товаришами, знову обхоплювали брай, знову тягли, не пускали.
Правда, Олекса міг би не так сильно бити, не так глибоко загружувати брай у масу, але він не хотів. Він хотів цілком так, як ватаг. Втомився. Вже не так рвав будз, вже не так розмахував, але признатися було сором. Хіба тільки спитати: «А чи довго ще бити?» Не спитав і того. Та що ж, коли сей ватаг усе знає – і от дає відповідь навіть на невисловлене питання. Такий це дивний чоловік.
– Докив не ймеси. Єк стане така, мов тісто на калач, що відстає і від путини, і від брая – отогди вже бриндзя.
– Ано-ко дай-ко, сарако, ше я. Вже-сми припотів тро-ха, – сказав по хвилині.
Не сказав нічого, не посміявся з хлопця, не дав і знака, що помітив обезсилення і втому. Олекса це оцінив. Для виду вдарив іще останками сил разів зо три дуже і, задержуючи переривчасте дихання, передав брай ватагові.
Велике поліно засвистіло, задудніло у дужих руках. Тісто все ворушилося й пищало. Вже шмаття не сміло так нахабно виступити на браї й тягтися вверх. Коли й спробувало, то ватаг непомітним поворотом брая скидав його геть і приводив до покірності.
І тісто здалося. Вже не чіпляється, не в'язне, а смиренною масою зостається на дні й дозволяє себе бити скільки треба.
Мабуть, і з усякими масами так.
Останній удар – готова бринза. Вона як масло. Гостро пахне.
– Хтос ме споживати, лиш не знати хто, – каже ватаг. Як і всі працівники, він не знає, хто користатиме з його праці.
– Ано-ко, Оле, подай оту бербеничку.
Це спеціальні бринзенки, міртуків на дванадцять-чотир-надцять. До звичайної бербениці пішло би й двадцять п'ять. Ватаг набиває сумлінно, і сам це підкреслює:
– Бо то, видиш, ріжні є люде. Є такий, що не кладет свіжої бриндзі, а обсушит ї троха. Такої менче йдет. Та й накладат – от аби була. А я того не люблю. Я хочю так, шоби єк чоловік розибнит бриндзєнку вдома, то аби сказав: «О, свіжа бриндзя й по-господарськи набита…» Є такі футкі люде, аби все когось обдурити. А то він лиш самий себе дурит. До мене усєкий дає маржину. Я вже не хочю й брати, а вни все дают. А чіму? Бо всі знают, що я людей не шахраю. Я не див'юси, йке літо. Бо то в нашім ділі, знаєш, так: єк літо мочєве, то бриндзі май бирше, та собі шош си лішит. А йк посуха, то може бути так, що не лиш робив пусто-дурно ціле літо, а ще й грошима маєш доплатити. Бо ґазда – він нічо не знає. Ти мені дай моє – бирше я нічо не хочю. Та й то таки правда.
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента