Страница:
Треба пам'ятати, на скільки разів стане паші на якому участку, щоб не вигнати худоби на спашене вже місце; треба пам'ятати, де, коли й що паслося, бо тут існує «багатопасна» система, «багатопільна»; одно пасовисько можна використати різними родами худоби, тільки треба знати, кого й після кого посилати.
Ватаг пам'ятає, у кого скільки й якої худоби, чиї вівці позначені биркою, а чиї пічкаті, бо їм вирізано пічку в усі. Один ґазда мітить свої вівці стрівкою, другий розколює вухо раз або двічі, третій засилює дріт або волічку – всякий позначає по-інакшому, і все це знає ватаг. А рогату худобу то вже «пєшнуют», кладучи який знак на роги. Той випалить який номер, той ініціали свого порекла, той волос дьогтем вимаже. Усякі є «знаменєта» – і всіх їх мусить пам'ятати ватаг. Пам'ятає, скільки міртуків дала весною кожна худобина, отже, стільки за те бринзєнок бринзи та вурди треба дати восени, а скільки вже в той рахунок забрав мішенник за протяг літа. Треба знати, з ким угода була на міру, а з ким на вагу і кому який дат з того припадає. Та зрештою хіба можна перерахувати все, що ватаг мусить знати? Він дійсно «все знає» і як воєначальник арміями, обозами, різними родами зброї й комбінаціями їх, так ватаг повеліває турмами овець, ботеями кіз, стадами коней, чередами рогатої худоби.
Отже, не диво, що ватаг імпонує хлопцям: не кожному з них за все своє життя доведеться вислужитися до звання ватага. Почесне й високе то звання у гуцулів. Се ж ватаг годує усе село; се ж він у порядку держить худібку людську, тобто весь достаток гуцула, яким він може проживити себе й свою сім'ю без поля, з убогим клаптем городу чи без нього, без ремесла або хоч і з ремеслом, та без реальної змоги його використати.
Олекса стільки наслухався про ватага Гната від хлопців, що хотів уже його побачити, що воно там за чудо таке. Пастухи є і в Печеніжині, але – не та марка. Пастух печеніжинський – це убогий кустар у порівнянні з ватагом, директором великого виробничого заводу на полонинах.
Пастушки поглядають у бік стаї – чого ж досі не чути трембіти. Нетерпеливляться й вівці. Мов судної труби архангела, чекає все живе звуку трембіти на полонинах – і от дочекалися.
Зблизька, коли ревне тобі цей апарат над вухом, трудно признати його за інструмент музичний. Але тут, серед німих гірських просторів, на тлі верхів із розлогими скатертями-полонинами внизу; коло оцих отар овець, що округлими плямами вирисовуються по безконечнім трав'янім морі; тут, де сонце сідає за гострий верх і вже золотить нескупо краї, де повітря напоєне запахами й колишеться разом із звуками трембіти – о, тут трембіта – чарівний інструмент, і немає кращого в світі. Затужить-заспіває одвічну просту мелодію пастушу – і здавить тобі серце солодкою тугою.
Що в ній, у цій мелодії? Нічого. Кілька нот. Проста вона, як рельєфи сих гір. У них теж одна лінія, дві – і вже весь контур. І коли порівняти з людським бароко чи якимось…надцятим Людовиком, де сотні ліній переплітаються в сітку й творять ніби рисунок – єдина лінія гірського рельєфу здається бідною. Але… хто б не був ти, то коли раз бачив ту лінію контурів гір – вже ніколи її не забудеш. І в житті згадаєш, як найкращий свій спомин, і на постелі смертній, як жаль невсипущий, що розстаєшся з тою красою і ніколи вже більше її не побачиш. Так і мелодія пастушої трембіти. Нескладна вона, кілька звуків у ній, але чому ж вони так хапають за серце? Чому і радість, і туга прилетять із тими звуками до тебе, і нервовий якийсь дрож пройде тілом, мов фізичний знак найвищого захоплення. Сонце шле останні промені свої, вже далеко ботей овець – а вони летять, а вони несуться, ті звуки, не знати звідки… Чи то з позолоченої хмарки отієї над вершиною гори, а чи просто то глагол небес доноситься до тебе і кличе?
XV
XVI
XVII
Ватаг пам'ятає, у кого скільки й якої худоби, чиї вівці позначені биркою, а чиї пічкаті, бо їм вирізано пічку в усі. Один ґазда мітить свої вівці стрівкою, другий розколює вухо раз або двічі, третій засилює дріт або волічку – всякий позначає по-інакшому, і все це знає ватаг. А рогату худобу то вже «пєшнуют», кладучи який знак на роги. Той випалить який номер, той ініціали свого порекла, той волос дьогтем вимаже. Усякі є «знаменєта» – і всіх їх мусить пам'ятати ватаг. Пам'ятає, скільки міртуків дала весною кожна худобина, отже, стільки за те бринзєнок бринзи та вурди треба дати восени, а скільки вже в той рахунок забрав мішенник за протяг літа. Треба знати, з ким угода була на міру, а з ким на вагу і кому який дат з того припадає. Та зрештою хіба можна перерахувати все, що ватаг мусить знати? Він дійсно «все знає» і як воєначальник арміями, обозами, різними родами зброї й комбінаціями їх, так ватаг повеліває турмами овець, ботеями кіз, стадами коней, чередами рогатої худоби.
Отже, не диво, що ватаг імпонує хлопцям: не кожному з них за все своє життя доведеться вислужитися до звання ватага. Почесне й високе то звання у гуцулів. Се ж ватаг годує усе село; се ж він у порядку держить худібку людську, тобто весь достаток гуцула, яким він може проживити себе й свою сім'ю без поля, з убогим клаптем городу чи без нього, без ремесла або хоч і з ремеслом, та без реальної змоги його використати.
Олекса стільки наслухався про ватага Гната від хлопців, що хотів уже його побачити, що воно там за чудо таке. Пастухи є і в Печеніжині, але – не та марка. Пастух печеніжинський – це убогий кустар у порівнянні з ватагом, директором великого виробничого заводу на полонинах.
Пастушки поглядають у бік стаї – чого ж досі не чути трембіти. Нетерпеливляться й вівці. Мов судної труби архангела, чекає все живе звуку трембіти на полонинах – і от дочекалися.
Зблизька, коли ревне тобі цей апарат над вухом, трудно признати його за інструмент музичний. Але тут, серед німих гірських просторів, на тлі верхів із розлогими скатертями-полонинами внизу; коло оцих отар овець, що округлими плямами вирисовуються по безконечнім трав'янім морі; тут, де сонце сідає за гострий верх і вже золотить нескупо краї, де повітря напоєне запахами й колишеться разом із звуками трембіти – о, тут трембіта – чарівний інструмент, і немає кращого в світі. Затужить-заспіває одвічну просту мелодію пастушу – і здавить тобі серце солодкою тугою.
Що в ній, у цій мелодії? Нічого. Кілька нот. Проста вона, як рельєфи сих гір. У них теж одна лінія, дві – і вже весь контур. І коли порівняти з людським бароко чи якимось…надцятим Людовиком, де сотні ліній переплітаються в сітку й творять ніби рисунок – єдина лінія гірського рельєфу здається бідною. Але… хто б не був ти, то коли раз бачив ту лінію контурів гір – вже ніколи її не забудеш. І в житті згадаєш, як найкращий свій спомин, і на постелі смертній, як жаль невсипущий, що розстаєшся з тою красою і ніколи вже більше її не побачиш. Так і мелодія пастушої трембіти. Нескладна вона, кілька звуків у ній, але чому ж вони так хапають за серце? Чому і радість, і туга прилетять із тими звуками до тебе, і нервовий якийсь дрож пройде тілом, мов фізичний знак найвищого захоплення. Сонце шле останні промені свої, вже далеко ботей овець – а вони летять, а вони несуться, ті звуки, не знати звідки… Чи то з позолоченої хмарки отієї над вершиною гори, а чи просто то глагол небес доноситься до тебе і кличе?
XV
Пастухів то вона кликала, трембіта, просто на вечірню роботу, на скромне поживлення і сякий-такий спочивок, якщо так можна назвати оте перебування між сном і діяльністю, в якому знаходяться цілу ніч пастухи. Ожила отара, повскакували пси, вівчарі займають кожний своє місце. Двоє йдуть попереду ботея, один іззаду, підганяючи одсталих покликом: «Гісь… Гісь…» А як наперед яка вівця вихопиться, то на неї кричить: «Пррст… Пррст…» – і звичайно вона слухається. Баран часом із великого свого ума наставить лоба і не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік – і баран хоч-не-хоч біжить на місце. А як пес зазівається – пастух уцідить буком по спині так, що відхочеться бігати. Так і посуваються в порядку вівці раз призначеними «цєпами». Будь-де гнати овець не можна, бо міг би пригнати на сукровище, тобто місце, де з тої чи іншої причини пролилася кров. Якби вівці хапнули на такім місці трави – одразу би їм «уняло манну». Наші хлопці вислуховують і це з пошаною. А пастушки помітили вражіння своїх оповідань і задаються, вигадують усяке, аби заімпонувати. На запити відповідають категорично.
– А єк же то пізнати сукровище?
– Єк? Маєш знати самий. А йк самий не знаєш, вівці тобі скажут: вони збігаютси на те місце й бліют.
Вже недалеко стоїще. Його ще не видно, але відчувається. До нього, як до центру, стікаються стада з усіх сторін. Он суєтливі кози, які й пастухів коло себе роблять суєтливими. Щосекунди з тої сторони чути: «Ці! Ці! Ці… А най бес…» Далі пастух не договорює, бо не знає, в яку мінуту скаже жорстоке слово. Хіба не бувало таких випадків, що в досаді крикнув пастух «А най би си розчєхла!» – а вона в тім моменті вже й розчахнена. Відбігають убік кози, а за ними поклик «Крьо-не!.. Крьо-не!.. А, не слухаєш?» – і важенький дубець летить у неслухняну питомицю, але рідко трапляє, бо коза вже хтозна-де.
– Іва! Іва! – несеться поклик до якогось Івана. – Ци твої всі?
– Усі-і!.. А у тебе?
– Е-е-е-о-у! – вже не може розібрати слів Іван. Аж на стоїщі довідається, чи все благополучно, а чи, може, трапилося «йке нещіське».
– Кцьо-кць-кцьо!.. – ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати.
Бо жодна худоба так не вимордує, «єк коза». І така вже тварина клята, що її ніколи не напасеш. Усе бігає, усе скаче, там урве стеблинку, там – другу, а де походила чи сама, чи пес пройшов, чи інша худобина – там не буде їсти, хоч її ріж. Досада часом бере: паша така, що сам би їв, «а вни, кляті, полєгают і лежат собі, шукай їм єнчої паші».
Бовчарям,[62] чи як їх іще називають – гайдеям, коло рогатої худоби куди спокійніше. І рівняти не можна. Їх худоба поважна, не метушиться – не метушаться й вони. Говорять повільно, ходять повільно; на пасовиську відпочивають, часом навіть задрімати можна. І тепер, женучи, не спішать.
«Вскня! Вскня!» – іноді закличе корову – і вона йде собі супокійно, повільним кроком. Таким же кроком іде й пастух і теж супокійно розмовляє з товаришем. Він не втомлений, у нього найменше пригод, тож може собі позволити на філософію.
«Шшкне-е!.. Шшкне-е!» – шкне на таку, що відбилася, а розмови з товаришем не перериває.
Найвеселіший народ конярі, або як їх іще називають – стадарі. Се аристократи полонини. От кому добре! Хоч як паша далеко, а йому все одно. «Сидитси на шкапє та й їхає».
І хто найбільше співаночок знає – вони. Ще не видно стада, а вже чути вигалайкування – то знай, що коні женуть. Та все з жартом, із сміховинкою.
– Єй, вівчєрі! Кіной з дороги! Не видиш, хто їхає?
– Ци чюєш? Курєви не здіймай!
Це чисто толстовське: «Пехота! Не пыли!..»
– Ци, пршека, фист би ті вгнив.
– Ігіне!.. Ігіне!.. – це кричить на таку, що відбилася. Не потребує й пса, бо сам поскаче й заверне…
– Пріло!.. Пршо!..
І всі ці стада, всі ці відділи худоб'ячого війська течуть одночас з усіх боків в одне місце – до стоїща. Усі ці звуки, наклики змішуються, творючи якесь невпинне галалакання. Вже збіглися різні інтереси, вже розігруються пристрасті. Ляскають пуги, пси брешуть, блеють вівці, мекають кози, ревуть воли, іржуть коні, хрокають свині, визкотять поросята – і то такий рейвах зчинається коло стоїща, де ще за хвилину перед тим було пусто і глухо. Кутався ватаг собі десь у стаї, спузар у куті спав, бо це ж йому вартувати всю ніч, стерегти дівочості, безпереривності вічного вогню, як вайделотові.
І от на звук чарівної трембіти, мов на звук Роландового рога, почало стікатися звідусюди полонинське військо. Закипіла робота. Загомоніло все, що має голос, зазвучало все, що могло звучати.
– Чо пхаєшся з кіньми? Чо си охаш, кац! Ци не знаєш, що дійник має йти вперед?
– А ти там що – єлівник подав меже дійне? В охоп дай! Єлівник в охоп…
– Ходи, хло', на струнгу-у!
– Обганєй вівці в кошєру!
– Ади, хроманє лишиласи – скоч прижени!
– Полоч гєлети-и!..
– Басарунок неси, кому кау?
Телята побачили корів і рвуться у своїх загородах, мечуться. Корови теж непокояться – і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доярі до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато – раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доїння відбувається бистро, раз заведеним трибом. Молоко несуть до стаї у спеціальних дерев'яних відрах і там зливають у велику путину: в ній міститься весь одноразовий удій. З коровами стараються упоратися скоріше.
Із вівцями справа складніша. Загорода для корів одна, посеред неї жолоб, ключі та розсохи на телята – от і все. Кошара ж на овець завжди будується трохи по-інакшому.
Насамперед вона не одна, а дві. Менша – ніби передпокій, і більша – як вітальня вже чи спальня. Переділяються ці частини між собою так званою стрункою. Це найголовніше місце кошари.
Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка – не висидів би довго.
Приганяють вівці в меншу загороду, і жива маса заповнює відгороджене місце по береги. Пастухів і не видно у тім живім киселі, що ворушиться весь, хоч вівці й стоять ніби.
Бистро займають місця пастухи на своїх віблєках[63] у струнці. Наймолодший – це гонінник – вже озброївся в прут і то доконче з листям.
– Ік бес гонив голим – могло би молоко пропасти. Наш ватаг дуже за тим си дивит.
Гонінник вимахує прутом і кричить: «Рист!.. Рист!..»
Старі вівці не чекають і пхаються самі в струнку: набухле вим'я гонить їх туди. Вівчар ловить вівцю за хребет, підтягає її до свого сідця і зараз же розставляє коліна, щоби часом не пропхалася мимо яка друга вівця, ще не здоєна.
Доїння відбувається з блискучою швидкістю. Олекса придивляється: трохи не так тут доять, як у Печеніжині. Насамперед вівчар продоює дійки пальцями, а потім гуркає відразу з цілої ікри. Це дає найбільшу порцію молока. Після того «віцєпує, відциркує» решту молока кількома рухами – і вівцю здоєно.
– Рист! – кричить дояр.
Здоєна вівця просувається у велику загороду, а гонінник тим часом уже нагнав другу. Так це і йде безперервним потоком. З коровами – видоїв їх і вже кінець. З вівцями ні: їх треба ще гнати на погірник, на пашу, де вони трошки походять, трошки попасуться на ніч. Паша на тім погірнику носить спеціальну назву – порняла. Це здебільшого дрібна густа трава бриндуша. Вона низенька, ся травка, а в корені має малу білу кульку. Вівці люблять сю траву й охоче її поїдають.
Олекса дивиться на те все кипуче життя, і йому соромно стояти так без діла. Запропонував би свої послуги – так де? Доїти? Видно, не довірили б. Гнати? Там досить і одного. І Олекса стояв із товаришами. Це давало дисонанс. Лукєн – це той пастух, що зустрів хлопців, – мовби догадується і пропонує Олексі з товаришами попасти вівці на погірнику.
– На вечеру ми вас закличемо, не бійтеси.
Олекса біжить з радістю. Товариші – з меншою. Вони зовсім охляли і від голоду, і від переживань. І ніщо їх не радувало, ніщо їх не тішило, й нічого вони не відчували тепер, окрім бажання їсти й опинитися зараз вдома. І передати їм своїх святкових настроїв Олекса не міг.
– Єк же тут усе… – тільки й зумів сказати.
Пасти на погірнику було легко. Вівці бистро хапали траву, знаючи, що їх зараз же поженуть на ніч до кошари. Отже, Олекса незчувся, як коло стаї вже знов зазвучала трембіта. Це заклик на вечерю. Закінчують, закінчують, хто одстав, свої роботи. Взагалі до вечері спішать, а сьогодні особливо: учора ведмідь роздер вола, а пастухи відбили, тож буде «юха з мнє-сом», а це не часто трапляється на полонині, хоч скотини й багато.
– А єк же то пізнати сукровище?
– Єк? Маєш знати самий. А йк самий не знаєш, вівці тобі скажут: вони збігаютси на те місце й бліют.
Вже недалеко стоїще. Його ще не видно, але відчувається. До нього, як до центру, стікаються стада з усіх сторін. Он суєтливі кози, які й пастухів коло себе роблять суєтливими. Щосекунди з тої сторони чути: «Ці! Ці! Ці… А най бес…» Далі пастух не договорює, бо не знає, в яку мінуту скаже жорстоке слово. Хіба не бувало таких випадків, що в досаді крикнув пастух «А най би си розчєхла!» – а вона в тім моменті вже й розчахнена. Відбігають убік кози, а за ними поклик «Крьо-не!.. Крьо-не!.. А, не слухаєш?» – і важенький дубець летить у неслухняну питомицю, але рідко трапляє, бо коза вже хтозна-де.
– Іва! Іва! – несеться поклик до якогось Івана. – Ци твої всі?
– Усі-і!.. А у тебе?
– Е-е-е-о-у! – вже не може розібрати слів Іван. Аж на стоїщі довідається, чи все благополучно, а чи, може, трапилося «йке нещіське».
– Кцьо-кць-кцьо!.. – ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати.
Бо жодна худоба так не вимордує, «єк коза». І така вже тварина клята, що її ніколи не напасеш. Усе бігає, усе скаче, там урве стеблинку, там – другу, а де походила чи сама, чи пес пройшов, чи інша худобина – там не буде їсти, хоч її ріж. Досада часом бере: паша така, що сам би їв, «а вни, кляті, полєгают і лежат собі, шукай їм єнчої паші».
Бовчарям,[62] чи як їх іще називають – гайдеям, коло рогатої худоби куди спокійніше. І рівняти не можна. Їх худоба поважна, не метушиться – не метушаться й вони. Говорять повільно, ходять повільно; на пасовиську відпочивають, часом навіть задрімати можна. І тепер, женучи, не спішать.
«Вскня! Вскня!» – іноді закличе корову – і вона йде собі супокійно, повільним кроком. Таким же кроком іде й пастух і теж супокійно розмовляє з товаришем. Він не втомлений, у нього найменше пригод, тож може собі позволити на філософію.
«Шшкне-е!.. Шшкне-е!» – шкне на таку, що відбилася, а розмови з товаришем не перериває.
Найвеселіший народ конярі, або як їх іще називають – стадарі. Се аристократи полонини. От кому добре! Хоч як паша далеко, а йому все одно. «Сидитси на шкапє та й їхає».
І хто найбільше співаночок знає – вони. Ще не видно стада, а вже чути вигалайкування – то знай, що коні женуть. Та все з жартом, із сміховинкою.
І кричить:
Ой розлука, пане-брате, розлука й розлука,
Бо ти ідеш поза граба, а я поза бука.
– Єй, вівчєрі! Кіной з дороги! Не видиш, хто їхає?
– Ци чюєш? Курєви не здіймай!
Це чисто толстовське: «Пехота! Не пыли!..»
– Ци, пршека, фист би ті вгнив.
– Ігіне!.. Ігіне!.. – це кричить на таку, що відбилася. Не потребує й пса, бо сам поскаче й заверне…
– Пріло!.. Пршо!..
І всі ці стада, всі ці відділи худоб'ячого війська течуть одночас з усіх боків в одне місце – до стоїща. Усі ці звуки, наклики змішуються, творючи якесь невпинне галалакання. Вже збіглися різні інтереси, вже розігруються пристрасті. Ляскають пуги, пси брешуть, блеють вівці, мекають кози, ревуть воли, іржуть коні, хрокають свині, визкотять поросята – і то такий рейвах зчинається коло стоїща, де ще за хвилину перед тим було пусто і глухо. Кутався ватаг собі десь у стаї, спузар у куті спав, бо це ж йому вартувати всю ніч, стерегти дівочості, безпереривності вічного вогню, як вайделотові.
І от на звук чарівної трембіти, мов на звук Роландового рога, почало стікатися звідусюди полонинське військо. Закипіла робота. Загомоніло все, що має голос, зазвучало все, що могло звучати.
– Чо пхаєшся з кіньми? Чо си охаш, кац! Ци не знаєш, що дійник має йти вперед?
– А ти там що – єлівник подав меже дійне? В охоп дай! Єлівник в охоп…
– Ходи, хло', на струнгу-у!
– Обганєй вівці в кошєру!
– Ади, хроманє лишиласи – скоч прижени!
– Полоч гєлети-и!..
– Басарунок неси, кому кау?
Телята побачили корів і рвуться у своїх загородах, мечуться. Корови теж непокояться – і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доярі до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато – раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доїння відбувається бистро, раз заведеним трибом. Молоко несуть до стаї у спеціальних дерев'яних відрах і там зливають у велику путину: в ній міститься весь одноразовий удій. З коровами стараються упоратися скоріше.
Із вівцями справа складніша. Загорода для корів одна, посеред неї жолоб, ключі та розсохи на телята – от і все. Кошара ж на овець завжди будується трохи по-інакшому.
Насамперед вона не одна, а дві. Менша – ніби передпокій, і більша – як вітальня вже чи спальня. Переділяються ці частини між собою так званою стрункою. Це найголовніше місце кошари.
Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка – не висидів би довго.
Приганяють вівці в меншу загороду, і жива маса заповнює відгороджене місце по береги. Пастухів і не видно у тім живім киселі, що ворушиться весь, хоч вівці й стоять ніби.
Бистро займають місця пастухи на своїх віблєках[63] у струнці. Наймолодший – це гонінник – вже озброївся в прут і то доконче з листям.
– Ік бес гонив голим – могло би молоко пропасти. Наш ватаг дуже за тим си дивит.
Гонінник вимахує прутом і кричить: «Рист!.. Рист!..»
Старі вівці не чекають і пхаються самі в струнку: набухле вим'я гонить їх туди. Вівчар ловить вівцю за хребет, підтягає її до свого сідця і зараз же розставляє коліна, щоби часом не пропхалася мимо яка друга вівця, ще не здоєна.
Доїння відбувається з блискучою швидкістю. Олекса придивляється: трохи не так тут доять, як у Печеніжині. Насамперед вівчар продоює дійки пальцями, а потім гуркає відразу з цілої ікри. Це дає найбільшу порцію молока. Після того «віцєпує, відциркує» решту молока кількома рухами – і вівцю здоєно.
– Рист! – кричить дояр.
Здоєна вівця просувається у велику загороду, а гонінник тим часом уже нагнав другу. Так це і йде безперервним потоком. З коровами – видоїв їх і вже кінець. З вівцями ні: їх треба ще гнати на погірник, на пашу, де вони трошки походять, трошки попасуться на ніч. Паша на тім погірнику носить спеціальну назву – порняла. Це здебільшого дрібна густа трава бриндуша. Вона низенька, ся травка, а в корені має малу білу кульку. Вівці люблять сю траву й охоче її поїдають.
Олекса дивиться на те все кипуче життя, і йому соромно стояти так без діла. Запропонував би свої послуги – так де? Доїти? Видно, не довірили б. Гнати? Там досить і одного. І Олекса стояв із товаришами. Це давало дисонанс. Лукєн – це той пастух, що зустрів хлопців, – мовби догадується і пропонує Олексі з товаришами попасти вівці на погірнику.
– На вечеру ми вас закличемо, не бійтеси.
Олекса біжить з радістю. Товариші – з меншою. Вони зовсім охляли і від голоду, і від переживань. І ніщо їх не радувало, ніщо їх не тішило, й нічого вони не відчували тепер, окрім бажання їсти й опинитися зараз вдома. І передати їм своїх святкових настроїв Олекса не міг.
– Єк же тут усе… – тільки й зумів сказати.
Пасти на погірнику було легко. Вівці бистро хапали траву, знаючи, що їх зараз же поженуть на ніч до кошари. Отже, Олекса незчувся, як коло стаї вже знов зазвучала трембіта. Це заклик на вечерю. Закінчують, закінчують, хто одстав, свої роботи. Взагалі до вечері спішать, а сьогодні особливо: учора ведмідь роздер вола, а пастухи відбили, тож буде «юха з мнє-сом», а це не часто трапляється на полонині, хоч скотини й багато.
XVI
Олекса придивляється до того ватага, що все знає. Це високий жилавий чоловік, неначе міцно сплетений із самих мускулів. Якось красиво лежить на нім чорна сорочка-ма-занка, погляд проникливий, рухи певні себе. З боку уст люлечка, якою безперестанно попахкує.
– А се що за хлопці? – кидає ватаг запит у просторінь, знаючи, як і всякий начальник, що хтось уже та відповість.
Лукєн оповідає за приблудящих. В оповідання своє вкладає трохи гумору, бо інакше не був би українець. В колибі багато народу, і наші хлопці мусять вислуховувати жарти, що посипалися з усіх сторін. Жарти незлобні, товариські, скоріше зближають, ніж роз'єднують, але все ж вислуховувати їх ніяково. Хлопці червоніли, глупо посміхалися.
– Є… Сі хлопці типер багачі.
– Може, бесте позичили єкого сороківця?
– А чімунь ви у такім охабленім, єк ви комору ізнайшли?
– То вони так умисне, аби ніхто не знав, єкі вони багачі.
– Се їк у нас Василь Тирик. Багач теменний, а в такім ходит – сказав би, прошен єкий.
Аж ватаг змилосердився й припинив жарти.
– А найте-ко! Лишіт. Хлопці єк хлопці. А єк ви си називаєте й чиї ви?
Сказали.
– Твого гєдю знаю (се до Олекси). Се тот, шо у Гаврила у Твердюка у коморнім сидит?
Олекса витріщився. Дійсно, сей ватаг усе знає.
Гаряча, вся в парі, кулеша вивернулася на кружок, і приємний запах почав дратувати ніздрі не лише наших хлопців. Ватаг сказав коротку молитву – і в повазі, якійсь урочистості всі приступили до їди. Так споживають свою їжу на просторі усієї України.
Олекса брав умисне повільно, щоб не показати, який він голодний. Суворо поглядав на своїх товаришів, які часом під натиском голоду забували приписи й правила колективного споживання іди й похоплювалися за шматком трохи бистріше. Спочатку всі їли мовчки. Потім, коли перший голод було уморено, то той, то той щось скаже. Тема – вражіння дня.
– У мене билиси корови. Та онна уломила ріг.
– Зле. Тепер, єк ісхоче ґазда продати, купец зара зщібне ціни.
Ватаг оприділив причину.
– Се ти дес мав казати, що молоко кипит. Ніколи не тра казати, що молоко кипит, лиш – боїт. А йк меш говорити «кипит», то все будут корови битиси межи собов. То знайте, хлопці, та й варуйтеси того.
Всі приймають це як віщання оракула, і, певне, ніколи не забудуть.
Вечеря скінчилася. Які старші пастухи закурили люльки, сидять і потроху відригують. Коли хто-небудь зробить це голосніше, другий додасть співаночку:
– Шо єм нині?
– Дзеру.
– Дай дзеру.
– Там, у бербениці, бери.
– Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ще дійницю полагодити.
– Хе, сараки. Давно-сми не трембітав. Но-ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.
– А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.
За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, ґрунями, впала в звори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбанку й охотно слухає мелодію пальної зброї. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають – це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.
А над усім – трембіта. Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки.
В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує ватра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось висякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, виспівуючи собі потихеньку:
– Ой, шос крижі ми ломит… Видев, шос буде.
Це старий пастух Гринь. Він найстарший тут віком і щовечора говорить цю фразу, все щось заповідаючи. Всі звикли й просто не чують, що він каже.
– Хлопці! – звертається ватаг до них. – Де мете спати? Хочіте на поддашшу, хочіте йгіт із пастухами.
Лукєн моргає Олексі:
– Йдім зо мнов…
Лукєн полюбив цього хлопця. Ретельний такий.
Олекса згоджується, й вони з Лукєном виходять. Після задушної стаї повітря полонин здається особливо чистим. Груди легко й глибоко зітхають.
Ніч була якась ясна, хоч і без місяця. Навколо, куди глянеш, повитикалися вершини гір, але тепер вони втратили різні контури й стали якимись безформними масами. Неначе колосальні чудовиська, позалягали хребтами і відпочивають по гігантській боротьбі.
Показалися на небі бліді зорі. Не всі ще, перші тільки, яким найбільше спішно. Решта, котрі найлінивіші, вийдуть згодом, як небо потемніє.
Тихо… Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю…
Безшумно у своїх постольцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає – заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Вічна стіна одна – зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках – аби видко було.
– А ци моя ватерка не загасла? – любовно, як про дитину, говорить Лукєн про вогонь. – Є не… Видиш – блищитси.
Перед ними ледве помітною точечкою щось червонілося. Це Лукєнова ватерка.
Ось і застайка. У Лукєна зроблено по-господарському. На пістоль з вищого краю застайки забито дві сохи й з'єднано поперечним віблєком; а в нижчому краю замість сох накладено каміння. На поперечину й каміння покладено кілька валогбів, тобто просто поколених стовпів смерек. На валогбах суччя, фол, сіно, мох, і така вийшла постіль, що куди тобі! Довкола застайки прокопано рівчак.
– Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов.
Підпливти, може, мешканець застайки і не підпливе, але що перший-ліпший дощ промочить його на його «лушку», то се факт.
– Ано-ко, дє ту мої друвце?…
У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало.
І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти.
– Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту-о. Бо мені вставати.
– Я устану! – з готовністю запропонував Олекса. – Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб'ю.
– Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці?
Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхнувся своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: «Дивись ти… Наче й у людей…»
– А се що за хлопці? – кидає ватаг запит у просторінь, знаючи, як і всякий начальник, що хтось уже та відповість.
Лукєн оповідає за приблудящих. В оповідання своє вкладає трохи гумору, бо інакше не був би українець. В колибі багато народу, і наші хлопці мусять вислуховувати жарти, що посипалися з усіх сторін. Жарти незлобні, товариські, скоріше зближають, ніж роз'єднують, але все ж вислуховувати їх ніяково. Хлопці червоніли, глупо посміхалися.
– Є… Сі хлопці типер багачі.
– Може, бесте позичили єкого сороківця?
– А чімунь ви у такім охабленім, єк ви комору ізнайшли?
– То вони так умисне, аби ніхто не знав, єкі вони багачі.
– Се їк у нас Василь Тирик. Багач теменний, а в такім ходит – сказав би, прошен єкий.
Аж ватаг змилосердився й припинив жарти.
– А найте-ко! Лишіт. Хлопці єк хлопці. А єк ви си називаєте й чиї ви?
Сказали.
– Твого гєдю знаю (се до Олекси). Се тот, шо у Гаврила у Твердюка у коморнім сидит?
Олекса витріщився. Дійсно, сей ватаг усе знає.
Гаряча, вся в парі, кулеша вивернулася на кружок, і приємний запах почав дратувати ніздрі не лише наших хлопців. Ватаг сказав коротку молитву – і в повазі, якійсь урочистості всі приступили до їди. Так споживають свою їжу на просторі усієї України.
Олекса брав умисне повільно, щоб не показати, який він голодний. Суворо поглядав на своїх товаришів, які часом під натиском голоду забували приписи й правила колективного споживання іди й похоплювалися за шматком трохи бистріше. Спочатку всі їли мовчки. Потім, коли перший голод було уморено, то той, то той щось скаже. Тема – вражіння дня.
– У мене билиси корови. Та онна уломила ріг.
– Зле. Тепер, єк ісхоче ґазда продати, купец зара зщібне ціни.
Ватаг оприділив причину.
– Се ти дес мав казати, що молоко кипит. Ніколи не тра казати, що молоко кипит, лиш – боїт. А йк меш говорити «кипит», то все будут корови битиси межи собов. То знайте, хлопці, та й варуйтеси того.
Всі приймають це як віщання оракула, і, певне, ніколи не забудуть.
Вечеря скінчилася. Які старші пастухи закурили люльки, сидять і потроху відригують. Коли хто-небудь зробить це голосніше, другий додасть співаночку:
Молодші беруться до прятання: той полоче дійниці, той поніс псам їсти, той свиням.
Посію я руту-мнєту,
Тую матриганю,
Ой уже ж ми на вечері
Та й по відриганню.
– Шо єм нині?
– Дзеру.
– Дай дзеру.
– Там, у бербениці, бери.
– Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ще дійницю полагодити.
– Хе, сараки. Давно-сми не трембітав. Но-ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.
– А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.
За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, ґрунями, впала в звори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбанку й охотно слухає мелодію пальної зброї. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають – це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.
А над усім – трембіта. Микулка то він до трембіти наче вроджений. Як набере духу, то може дудіти без кінця. Довго тягнуться у нього фермата, красиво переливаються могутні звуки.
В колибі притихають розмови, всі слухають. Потріскує ватра, тихенько плюскає вода, що перемивають посуд, хтось висякається, а мелодія переливається, будить щось у душі… Кожному згадається, що йому миле. Той лишив діток у хаті та пішов заробляти; того дівчина там десь дожидає, виспівуючи собі потихеньку:
Ах, ці пісні, ці пісні… І хто їх складав, що в них усе так точно описано… От і зараз: хлопці сидять, коло ватри ноги гріють, а Микулка трембітає. Тихо точиться бесіда під звуки трембіти. Нікому не хочеться вставати. Але втома дає себе знати. Пора й на спокій, тим більше, що його так мало в полонинах.
Пішли вівці в полонину,
Лиш єгнєта бліют.
А шо наші вівчєрики
В полонинці гіют?
Ой я знаю, моя мамко,
А шо вони гіют.
Они сигє при ватерці,
Білі ніжки гріют.
Ой я знаю, моя мамко,
Шо раненько встают
Та білими волічками
Ніжки обвивают.
Ой я знаю, моя мамко,
Коли вни лєгают,
Та єк озмут трембіточки
Та й затрембітают…
– Ой, шос крижі ми ломит… Видев, шос буде.
Це старий пастух Гринь. Він найстарший тут віком і щовечора говорить цю фразу, все щось заповідаючи. Всі звикли й просто не чують, що він каже.
– Хлопці! – звертається ватаг до них. – Де мете спати? Хочіте на поддашшу, хочіте йгіт із пастухами.
Лукєн моргає Олексі:
– Йдім зо мнов…
Лукєн полюбив цього хлопця. Ретельний такий.
Олекса згоджується, й вони з Лукєном виходять. Після задушної стаї повітря полонин здається особливо чистим. Груди легко й глибоко зітхають.
Ніч була якась ясна, хоч і без місяця. Навколо, куди глянеш, повитикалися вершини гір, але тепер вони втратили різні контури й стали якимись безформними масами. Неначе колосальні чудовиська, позалягали хребтами і відпочивають по гігантській боротьбі.
Показалися на небі бліді зорі. Не всі ще, перші тільки, яким найбільше спішно. Решта, котрі найлінивіші, вийдуть згодом, як небо потемніє.
Тихо… Чути лиш, як ремиґає худоба, шумно і довго зітхає бугай, і щось м'яке поляпає на землю…
Безшумно у своїх постольцях іде Лукєн до застайки, чи як він частіше називає – заватри. Архітектура проста. Похилений дашок із луб'я на чотирьох стовпчиках. Вічна стіна одна – зі сторони пануючих вітрів, але й та вся в дірках – аби видко було.
– А ци моя ватерка не загасла? – любовно, як про дитину, говорить Лукєн про вогонь. – Є не… Видиш – блищитси.
Перед ними ледве помітною точечкою щось червонілося. Це Лукєнова ватерка.
Ось і застайка. У Лукєна зроблено по-господарському. На пістоль з вищого краю застайки забито дві сохи й з'єднано поперечним віблєком; а в нижчому краю замість сох накладено каміння. На поперечину й каміння покладено кілька валогбів, тобто просто поколених стовпів смерек. На валогбах суччя, фол, сіно, мох, і така вийшла постіль, що куди тобі! Довкола застайки прокопано рівчак.
– Аби вода не йшла у застайку, аби не підпливти водов.
Підпливти, може, мешканець застайки і не підпливе, але що перший-ліпший дощ промочить його на його «лушку», то се факт.
– Ано-ко, дє ту мої друвце?…
У Лукєна наготовлено. Підкинув, і сухе суччя весело затріщало.
І знов Лукєн усміхнувся, мов до живої істоти.
– Теперка будемо лігати. Ти під скіну лєгай, а я ту-о. Бо мені вставати.
– Я устану! – з готовністю запропонував Олекса. – Я знаю, де пістолє. Я й вистрілю, я й наб'ю.
– Ов! Ци ти вівчарив? Ци у вас там є вівці?
Лукєн зроду ніде не був, окрім своїх гір. Печеніжин здавався йому якимось заморським царством, де, може, навіть і овець нема. Олекса розчарував Лукєна, сказавши, що вівці у них є і він, Олекса, навіть їх пас. Лукєн усміхнувся своєю дитинячою усмішкою й хитав головою, ніби говорячи: «Дивись ти… Наче й у людей…»
XVII
Взагалі Лукєн – то істинне дитя природи, дитя оцих полонин. Це про таких, як він, складаються легенди, де описується святість пастушого життя.
– Пастух що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить – а то вно, челідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха.
І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.
– А йк уже став великий, мали го женити – тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.
Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивиси вгору – а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.
Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают – а писати вже ніде. То дідько по-шевськи – зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько по-силувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…
Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства.
Лукєн звернувся на схід сонця й почав говорити свою вечірню молитву. Олекса сидів на постелі, узявши коліна в руки, й наче поринув увесь у цю симфонію гірської ночі, перевиту, мов шнурком шовковим, молитовним шепотом Лукєна. Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця, й тому сама стала такою глибокою. Взагалі була з тих, що ото гори двигають. До Олекси долітала іноді ціла непорушена група слів, виговорених за одним зітхненням; часом звуки гасли, шепотіння ставало невиразним, можна було розібрати лиш окремі які слова.
– …Господи заступи, Господи заборони… Від панської корости, від людської ненависті, від устиду, від сорому, від припадку злого на полонинах, на бутанах, на роботах, на кождім поступі.
Перше слово, перше прохання було – оборонити «від панської корости». Так уже в'їлася вона, та панська короста.
Друге зло – ненависть людей. Погано жити на світі, коли люде тебе ненавидять. Коли ти сам у тому винен – несеш ту кару людської ненависті заслужено. Але от буває часом, що та ненависть спадає на тебе несподівано, не знати звідки й не знати за що. Від такої ненависті може оборонити тебе тільки молитва.
«Від устиду… від сорому»… Це так прекрасно звучало в устах сеї простої людини. Це було ознакою вищої культури цих «некультурних» людей. Там десь книги й університети, векселі і банки, експлуататори й дипломати, що дійсно вже обходяться «без усякого стиду й сорому» – і все це разом на купу називається культура. Там бистро одягають чи роздягають чоловіка, бистро переносять його з місця на місце, бистро готовлять йому якусь мішану з десятків інгредієнтів поплутану Іду. Але сон тої культурної людини неспокійний; вона не завжди насмілиться вийти вночі зі своєї щільно замкненої хати і піти всякими вулицями свого міста.
І є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її зневажити.
Там існує й така молитва, де просить чоловік устерегти його… від «людської ненависті, від устиду й сорому». У культурних людей немає такої молитви. Стиду й сорому їм нічого боятися, бо вони їх не знають; що ж до людської ненависті, то культурні люди, як отой середньовічний рицар, пишуть на своєму прапорі: «Нехай ненавидять – аби боялися».
Далі молиться Лукєн у вечірній тьмі під безконечним куполом неба з розбризканими зірками, в диханні полонин… Далі говорить свою прекрасну молитву. Не вигадана вона ні попами, ні соборами, се тільки пошана до того вищого й вічного, що є в людині, але зособлюється й переноситься назовні. Прости мене, каже, Боже, що я так мало мислю про других людей, особливо про тих померлих уже людей, які «в огнях погоріли, по водах си потопили, шо плаями убійники вбили, у праці, у вітру задушили»… За них треба особливо згадувати, бо про них же ніхто не знає, ніхто добрим словом молитви не скрасить їх гіркої долі. І Лукєн молиться за них як член вселюдського вічного колективу, який об'єднує в одну сім'ю не тільки тих, хто випадково живе у цей же час, а загалом усіх: і тих, що віджили своє й пішли геть, і тих, що не приходили ще, не народилися. Се було Лукєнове «Посланіє до мертвих, і живих, і ненарожденних», але не земляків тільки, а всіх людей.
– Пастух що? Він не має де грішити. Челядини він не бачить – а то вно, челідь, бирше до гріха нашого брата доводить. Він си не взлостит, не налає, нікого не підпалит, межі не заоре. Так і живе без гріха.
І люблять оповідати гуцули про одного такого пастуха, що родився і виріс на полонині і ніде не бував.
– А йк уже став великий, мали го женити – тра ж до церкви. Повели го. То він єк шов де почерез воду, то не потопав у воді, а йшов сухов ногов, як по землі. Ну, рахувати, нічим ніде не згрішив чоловік.
Прийшов до церкви, розглядаєси, бо він такого ще не видів. Дивиси вгору – а там усередині бані на банті сидит «тот», щез би, і на волові шкірі списує гріхи люцькі, хто в церкові згрішив. Люде не видют, бо грішні, а тот пастух видит.
Й видит він, що дідько гет записав уже цілу шкіру. Гріхи все прибувают – а писати вже ніде. То дідько по-шевськи – зачєв накєгати шкіру зубами. Шкіра тверда була, дідько по-силувавси трохи й пернув. А пастух си засмієв з того, а дідько тогди й його вписав у ту шкіру. То вже назад ік вертав пастух із церкви, то вже ішов убрід, поринав у воді, єк і ми, грішні. Вже не йшов водов, єк сухим, ає…
Так полонина, цей одвічний храм, стояла вище за церкву, храм нового порівнюючи християнства.
Лукєн звернувся на схід сонця й почав говорити свою вечірню молитву. Олекса сидів на постелі, узявши коліна в руки, й наче поринув увесь у цю симфонію гірської ночі, перевиту, мов шнурком шовковим, молитовним шепотом Лукєна. Немудра вона була, та молитва, але йшла з глибини серця, й тому сама стала такою глибокою. Взагалі була з тих, що ото гори двигають. До Олекси долітала іноді ціла непорушена група слів, виговорених за одним зітхненням; часом звуки гасли, шепотіння ставало невиразним, можна було розібрати лиш окремі які слова.
– …Господи заступи, Господи заборони… Від панської корости, від людської ненависті, від устиду, від сорому, від припадку злого на полонинах, на бутанах, на роботах, на кождім поступі.
Перше слово, перше прохання було – оборонити «від панської корости». Так уже в'їлася вона, та панська короста.
Друге зло – ненависть людей. Погано жити на світі, коли люде тебе ненавидять. Коли ти сам у тому винен – несеш ту кару людської ненависті заслужено. Але от буває часом, що та ненависть спадає на тебе несподівано, не знати звідки й не знати за що. Від такої ненависті може оборонити тебе тільки молитва.
«Від устиду… від сорому»… Це так прекрасно звучало в устах сеї простої людини. Це було ознакою вищої культури цих «некультурних» людей. Там десь книги й університети, векселі і банки, експлуататори й дипломати, що дійсно вже обходяться «без усякого стиду й сорому» – і все це разом на купу називається культура. Там бистро одягають чи роздягають чоловіка, бистро переносять його з місця на місце, бистро готовлять йому якусь мішану з десятків інгредієнтів поплутану Іду. Але сон тої культурної людини неспокійний; вона не завжди насмілиться вийти вночі зі своєї щільно замкненої хати і піти всякими вулицями свого міста.
І є інша культура, без пари й електрики. Та, що наближує людину до людини, не відгороджує мурованими стінами, знає ціну людського слова. Там не замикають хати перед подорожнім, там спокійно йдуть і вдень і вночі людськими селищами, там дівчина може йти в ліс і не прийде їй в голову, що хтось зможе її зневажити.
Там існує й така молитва, де просить чоловік устерегти його… від «людської ненависті, від устиду й сорому». У культурних людей немає такої молитви. Стиду й сорому їм нічого боятися, бо вони їх не знають; що ж до людської ненависті, то культурні люди, як отой середньовічний рицар, пишуть на своєму прапорі: «Нехай ненавидять – аби боялися».
Далі молиться Лукєн у вечірній тьмі під безконечним куполом неба з розбризканими зірками, в диханні полонин… Далі говорить свою прекрасну молитву. Не вигадана вона ні попами, ні соборами, се тільки пошана до того вищого й вічного, що є в людині, але зособлюється й переноситься назовні. Прости мене, каже, Боже, що я так мало мислю про других людей, особливо про тих померлих уже людей, які «в огнях погоріли, по водах си потопили, шо плаями убійники вбили, у праці, у вітру задушили»… За них треба особливо згадувати, бо про них же ніхто не знає, ніхто добрим словом молитви не скрасить їх гіркої долі. І Лукєн молиться за них як член вселюдського вічного колективу, який об'єднує в одну сім'ю не тільки тих, хто випадково живе у цей же час, а загалом усіх: і тих, що віджили своє й пішли геть, і тих, що не приходили ще, не народилися. Се було Лукєнове «Посланіє до мертвих, і живих, і ненарожденних», але не земляків тільки, а всіх людей.