Страница:
У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди шкіпер добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. Ця влада замкнутістю й повнотою нагадувала владу Орфея.
Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли, правом душевних подій, чільне місце у блискучій свідомості Ґрея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши у повній цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тим часом як високо в небі – то Південний Хрест, то Віз, і всі материки – у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанниці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселю шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.
За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину – розраховану для сьогодення й майбутнє – програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком. Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав у воду головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного – своєї дивної летючої душі; Ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом.
Капітан «Ансельма» мав добру вдачу, проте він був суворим моряком і взяв хлопчика з якоїсь зловтіхи. У відчайдушному бажанні Ґрея він бачив лише ексцентричну примху й заздалегідь тріумфував, уявляючи, як місяців за два, Ґрей, намагаючись не дивитись йому у вічі, скаже: – «Капітане Гоп, я зідрав усі лікті, деручись по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці мокрі канати завважки зо два пуди на руках; всі ці леєри, ванти, поземні катеринки, троси, стеньги й салінги створені, щоб терзати моє ніжне тіло. Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Го п склав у голові таку-от промову: – «Ідіть собі будь-куди, мій жовторотику. Якщо до ваших тендітних крилець пристала смола, можете відмити її вдома одеколоном «Роза-мімоза». Цей вигаданий Гопом одеколон тішив капітана понад усе й, закінчивши уявну одповідь, він уголос повторював: «Так. Ідіть до «Рози-мімози».
Ти м часом поважний діалог спадав на думку капітанові дедалі рідше, бо Ґрей ішов до мети зі стиснутими зубами й зблідлим обличчям. Він витримував неспокійний труд з рішучою напругою волі, відчуваючи, що йому стає чимраз легше в міру того, як суворий корабель втискається в його організм, а невміння поступається місцем звичці. Часом петлею якірного ланцюга його збивало з ніг, ударяючи об палубу, інколи канат, що не притримали біля шнека, виривався з рук і здирав з долонь шкіру, в інший час вітер шмагав його по обличчю мокрим кутом вітрила із вшитим у нього залізним кільцем – одне слово, вся праця його правила за якісь тортури, що вимагали пильної уваги, але, хай як важко хлопець дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка презирства не полишала його обличчя. Він мовчки зносив глузування, знущання й доконечну лайку, аж поки не став у новій сфері «своїм», але відтоді на будь-яку образу незмінно відповідав боксерським випадом.
Одного разу капітан Гоп, побачивши, як його підопічний вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: «Ти переміг, шельмо». Коли Ґрей зліз на палубу, Гоп викликав його в каюту й, розкривши пошарпану книгу, сказав: – Слухай уважно! Кинь курити! Починається обробка цуценяти під капітана.
І він почав читати, точніше, казати і кричати вичитані з книги давні слова моря. Це була перша наука Ґрея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, кораблебудуванням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан Го п подавав йому руку й казав: «Ми».
У Ванкувері Ґрея настиг материн лист, повний сліз і страху. Він відказав: «Я знаю. Утім, якби ж ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: приклади до вуха мушлю – в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, – все, то в твоєму листі я знайшов би, крім любові й чека, усмішку». І він плавав далі, аж урешті «Ансельм» пристав із вантажем коло Дубельта, і двадцятирічний Ґрей, скориставшись зупинкою, вирішив навідатися до замку.
Усе довкруж було те саме; однаково непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що погустішали крони молодих в’язів; їхній візерунок на причілку будівлі зрушився й розрісся. Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій таки пошані, з якою, наче десь учора, зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де мати; він зайшов до високого покою і, тихо причинивши двері, завмер на місці, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; жінка пристрасно шепотіла, і той шепіт вчувався, наче колотилось її серце. «За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і хто знемагає в полоні…», – чув, швидко дихаючи, Ґрей. Далі жінка докинула: «І хлопчику моєму…» Тоді він озвався: «Я…». І більше не спромігся нічого сказати. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовитості її тонкого обличчя світився новий вираз, який наводив на думку про повернення юності. Жінка стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах – це все. Втім, цієї хвилі вона жила – дужче і краще, ніж за все своє життя.
– Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!
Ґрей і справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Мати слухала сина без докорів і заперечень, однак подумки – в усьому, що він утверджував як істину свого життя, – бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчик. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.
Ґрей пробув у замку сім днів, на восьмий день, узявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:
– Дякую. Товаришем Ви були нівроку. Прощавай же, старший товаришу, – тут він закріпив істинне значення цього слова страшним, як обценьки, рукостисканням. – Тепер я плаватиму окремо, на своєму кораблі.
Гоп спаленів, сплюнув, вирвав руку й кинувся геть, та Ґрей, наздогнавши, обняв його. І вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіки з командою, пили, їли й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні.
Спливло небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот[2] на двісті шістдесят тонн, і купив його Ґрей. Відтак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, поки доля не привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, сповнений душевної музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік навідувався до замку, залишаючи жінці зі сріблястим волоссям нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, либонь, дасть раду зі своїми іграшками.
III. Світання
Струмінь піни, що його лишала за собою корма Ґреєвого корабля «Секрет», білою смугою прошив океан і згас у сяйві вечірніх огнів Лісса. Корабель став на рейді неподалік від маяка. Десять днів «Секрет» вивантажував чесучу,[3] каву і чай; одинадцятий день команда розважалася на березі й вдихала горілчані випари; на дванадцятий день Ґрей глухо затужив, без жодної причини, не розуміючи туги. Ще вранці, насилу прокинувшись, хлопець уже відчув, що днина ця почалася в чорному промінні. Він понуро вбрався, знехотя поснідав, забув прочитати газету й довго курив, поринувши у невимовний світ безцільного напруження, яке годі й висловити; серед слів, які невиразно вимальовувалися в голові, блукали невизнані бажання, навзаєм знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.
У супроводі боцмана Ґрей оглянув корабель, наказав підтягнути ванти, послабити кермову линву, почистити клюзи,[4] поміняти клівер,[5] просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Однак діло не тішило Ґрея. Сповнений тривожної уваги до журливості дня, він прожив його роздратовано й сумно: здавалося, наче його хтось гукнув, а юнак забув, хто й куди.
Надвечір Ґрей сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, занотовуючи на маргінесах щось парадоксальне. Якийсь час його забавляла ця гра, ця розмова з небіжчиком, який панував, опочиваючи в домовині. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, кружляючи серед примарних арабесок, які поставали в його хистких пасмах.
Тютюн страшенно міцний; немов олія, що її вилили у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: угамовуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тим-то туга Ґреєва, втративши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перетворилася на замислену знеохоту. Такий стан тривав іще з годину; коли розвіявся душевний туман, Ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Стояла глупа ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарів. У теплому, наче щока, повітрі щирився запах моря. Ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; за мить крізь запаморочливість миль увійшла в його зіниці вогненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста долітав до вуха з глибини затоки; часом з вітром чутливою водою залітала берегова фраза, що її ніби кинули на палубі; ясно прозвучавши, згасала вона у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, вихопивши з темряви пальці, круглі очі й вуса. Ґрей свиснув; вогонь люльки зірвався з місця і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.
– Передай Летиці, – мовив Ґрей, – що він поїде зі мною. Хай прихопить вудочки.
Він спустився у шлюп, де хвилин із десять чекав на Летику; меткий, шахруватий хлопець, зачепивши борт веслами, подав їх Ґреєві; потім спустився сам, приладнав кочети[6] і поклав торбину з харчами на корму. Ґрей сів до стерна.
– Куди скажете пливти, капітане? – спитав Летика, змушуючи човен крутитися на місці правим веслом.
Капітан мовчав. Матрос знав, що вставляти слова в цю мовчанку не випадає, тож, і собі замовкнувши, заходився чимдуж гребти.
Ґрей узяв напрямок на відкрите море, тоді вирішив триматися лівого берега. Йому було однаково, куди пливти. Глухо джеркотіло стерно; бряжчали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.
Упродовж дня через людину проходить такий безлік думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не один грубезний том. Обличчя дня прибирає певного виразу, та сьогодні Ґрей марно вдивлявся в це обличчя. В його невиразних рисах світилось одне з тих почуттів, яких багато, і які, втім, не мають назви. Хай би як їх не назвали, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, схожі на чари пахощів. Під владою таких почуттів перебував тепер Ґрей; він міг би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я невдовзі дізнаюся…» – та навіть ці слова були чимось на кшталт окремих креслень, якщо йдеться про архітектурний задум. У цих повівах ще вчувалася потуга світлого збудження.
Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоними шибками вікон літали іскри з димарів; то була Каперна. Ґрей чув пересвари й гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно охоплений вогнем жар. Праворуч був океан, явний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Ґрей завернув до берега. Ту т тихо хлюпав прибій; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвища і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалось.
– Ту т ловитимемо рибу, – сказав Ґрей, плеснувши матроса по плечу.
Матрос щось буркнув у відповідь.
– Уперше плаваю з таким капітаном, – пробурмотів він. – Капітан путящий, та несхожий. З перчиком капітан. Але ж люблю його.
Встромивши весло в мул, він прив’язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, деручись по камінцях, які вискакували з-під колін і ліктів. Від урвища тяглися хащі. Пролунало цюкання сокири, якою рубали сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум’я; пітьма сахнулась, і раптом в ній спалахнули трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, виблискуючи, тремтіло повітря.
Ґрей сів біля вогнища.
– Ану, – сказав він, простягаючи пляшку, – випий, друже Летико, за здоров’я непитущих. Між іншим, ти взяв не хінну, а імбирну.
– Перепрошую, капітане, – відказав матрос, зводячи дух. – Дозвольте, я оцим закушу… – Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, правив далі: – Я знаю, що ви полюбляєте хінну. Та було темно, а я поспішав. Бачите, імбир, він озлобляє людину. Коли мені, бува, треба поскубтись, я п’ю імбирну.
Поки капітан їв і пив, матрос скоса поглядав на нього, а тоді, не стримавшись, мовив:
– Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви зі шляхетної родини?
– Це нецікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш.
– А ви?
– Я? Не знаю, може. Але… не зараз.
Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, на що він був мастак, на превелике захоплення команди.
– З волосіні та лозини зробив собі я довгого прута, тоді гачок вчепивши, свиснув: оце то красота! – Потім він полоскотав пальцем у бляшанці черв’яків. – В землі возився хробачок, не знав нічого, крім пітьми, а нині втрапив на гачок – з’їдять його соми, – нарешті він пішов собі, співаючи: – Тиха нічка, й оковита. Що, злякались, осетри? Начувайся, рибо сита, – вудить Летика з гори!
Ґрей ліг біля багаття, дивлячись на воду, в якій відбивався вогонь. Він думав, але воля в це не втручалась; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно розрізняє його; вона мчить, наче кінь у тісному натовпі, чавлячи, розкидаючи й спиняючи; навперемінно до неї приєднуються порожнеча, сум’яття і затримка. Воля блукає в душі речей; од яскравого хвилювання перелітає до таємних натяків; кружляє землею і небом, життєво розмовляє з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У цьому хмаристому русі все живе й опукле, й усе нескладне, наче марення. І часто, зводячи дух, свідомість усміхається, зауважуючи, наприклад, як у розмисли про долю раптом навідується на гостину образ геть зайвий: якась зламана два роки тому лозинка. Так думав біля багаття Ґрей, але був «деінде» – не тут.
Лікоть, на який він спирався, відволожився й затерпнув. Блідо світилися зорі, морок посилювала напруга, що передувала світанкові. Капітана поволі хилило на сон, та він не помічав цього. Ґреєві захотілося пити, й він поліз у торбу, розв’язуючи її вже уві сні. Потому сон відступив від нього; наступні дві години були тягнулися для Ґрея щонайбільше стільки ж, скільки й ті дві секунди, коли його голова лежала на руках. За цей час Летика з’являвся біля вогнища двічі, курив і з цікавості зазирав у роти впійманим рибам – що там? Але там, певна річ, нічогісінько не було.
Прокинувшись, Ґрей на мить забув, як потрапив у цю місцину. 3 подивом бачив він щасливий блиск ранку, берегове урвище поміж цього гілля й полум’яну синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем – здавалося, геть під спиною Ґрея, – хлюпав тихенький приплив. Майнувши з листка, холодним ляпанцем розбіглася по сонному обличчю крапля роси. Він підвівся. Скрізь тріумфувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонкою цівкою диму. Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені на справжнє блаженство.
Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом запального гравця. Ґрей вийшов із хащ у чагарник, яким були вкриті схили пагорба. Курілася й палала трава; вогкі квіти нагадували дітей, силоміць умитих зимною водою. Зелений світ дихав тьмою-тьмущою крихітних ротів, заважаючи Ґреєві йти поміж своєї бучно-веселої тісноти. Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину.
Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Всього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулось у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутого ніжного виска, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на Фавна з картини Арнольда Бьокліна.[7] Можливо, за інших обставин Ґрей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Все зрушилося, все посміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Ґрей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки.
Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Ґрей і далі сидів у тій таки не надто зручній позі. Все спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшись співчуттям. Коли враження набуло повноти, Ґрей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» – але капітан не чув його.
Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Ґрей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. Глянувши ще раз на це безтурботне обличчя, Ґрей озирнувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, спостерігав за тим, що робить Ґрей, з таким подивом, з яким, певно, дивився Йона на пащу свого умебльованого кита.
– А, це ти, Летико! – мовив Ґрей. – Поглянь на неї. Красуня, еге ж?
– Розкішне художнє полотно! – пошепки крикнув матрос, який любив книжні вислови. – У розмислі обставин є щось привабливе. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир.
– Тихіше, Летико. Тікаймо звідси.
Вони відступили у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Ґрей не поспішав, розглядаючи далечінь низького берега, де на зелень й пісок стелився вранішній дим з димарів Каперни. У цьому димі він знову побачив дівчину.
Тоді він уже рішуче збочив і пішов уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав:
– Чи не видно тобі, Летико, як на твоє наметане око, де тут корчма?
– Далебі, он той дах, – зметикував Летика, – а проте, може, й не він.
– Що ж такого у цьому даху особливого?
– Сам не знаю, капітане. Голос серця, і все.
Вони підійшли до будинку; то й справді була корчма Меннерса. У відкритому вікні на столі маячіла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус.
Хоча був ранок, в загальній залі трактиру сиділо троє чоловіків. Під вікном сидів вугляр, власник п’яних вусів, які ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверима зали за яєчнею й пивом примостилося двоє рибалок. Меннерс, саженного росту парубок з веснянкуватим пісним обличчям й тим особливим виразом хитрої спритності в присліпуватих очах, яким зазвичай вирізняються всі крамарі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала повна сонця віконна хрестовина.
Тільки-но Ґрей ступнув у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов зі свого закапелка. Він миттю розгледів у Ґреєві справжнього капітана – гостей такого ладу йому випадало бачити рідко. Ґрей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в людській веремії скатертиною, Меннерс приніс пляшку, але спершу лизнув язиком кінчик відклеєної етикетки. Відтак він повернувся за шинквас, позираючи уважно то на Ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.
Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шепотівся з нею, зиркаючи у вікно, Ґрей підкликав Меннерса. Хін самозакохано вмостився на краєчку стільця, улещений цим зверненням, і улещений саме тому, що правило за нього просте покивування Ґреєвого пальця.
– Ви, звісно ж, знаєте тут усіх мешканців, – спокійно заговорив Ґрей. – Мене цікавить, як звуть юнку в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русяву й невисоку, років сімнадцяти-двадцяти. Я набачив її недалечко звідси. Як її звуть?
Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відбігти зазначеного тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався й навіть злегка усміхнувся, та зовнішньо підхилився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав – єдино від безплідного бажання здогадатися, про що йдеться.
– Гм! – сказав він, зводячи очі на стелю. – Це, мабуть чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. Їй бракує однієї клепки в голові.
– Справді? – байдуже сказав Ґрей, відсьорбуючи довгий ковток. – Як же це сталося?
– Коли так, то слухайте, будь ласка.
І Хін розповів Ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого й утертого наговору, та суть лишилася недоторканною.
– Відтоді так її й звуть, – мовив Меннерс, – звуть її Корабельна Ассоль.
Ґрей мимоволі зиркнув на Летику, який і далі сидів тихо і смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, й він відчув немовби удар – одночасний удар у серце й у голову. Шляхом дріботіла та самісінька Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, Ґрей мав мужність відвести зір на руді Хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з Ассоль, як уся млявість Меннерсової оповіді розвіялась. А Хін, нічого не підозрюючи, провадив:
– Ще можу доповісти вам, що її старий – закінчений мерзотник. Він утопив мого батька, мов якого кота, хай Бог прощає. Він…
Ту т у річ йому впав несподіваний, дикий рев позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув піснею, ще й так люто, що всі здригнулися:
Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли, правом душевних подій, чільне місце у блискучій свідомості Ґрея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши у повній цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тим часом як високо в небі – то Південний Хрест, то Віз, і всі материки – у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанниці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселю шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.
За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину – розраховану для сьогодення й майбутнє – програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком. Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав у воду головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного – своєї дивної летючої душі; Ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом.
Капітан «Ансельма» мав добру вдачу, проте він був суворим моряком і взяв хлопчика з якоїсь зловтіхи. У відчайдушному бажанні Ґрея він бачив лише ексцентричну примху й заздалегідь тріумфував, уявляючи, як місяців за два, Ґрей, намагаючись не дивитись йому у вічі, скаже: – «Капітане Гоп, я зідрав усі лікті, деручись по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці мокрі канати завважки зо два пуди на руках; всі ці леєри, ванти, поземні катеринки, троси, стеньги й салінги створені, щоб терзати моє ніжне тіло. Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Го п склав у голові таку-от промову: – «Ідіть собі будь-куди, мій жовторотику. Якщо до ваших тендітних крилець пристала смола, можете відмити її вдома одеколоном «Роза-мімоза». Цей вигаданий Гопом одеколон тішив капітана понад усе й, закінчивши уявну одповідь, він уголос повторював: «Так. Ідіть до «Рози-мімози».
Ти м часом поважний діалог спадав на думку капітанові дедалі рідше, бо Ґрей ішов до мети зі стиснутими зубами й зблідлим обличчям. Він витримував неспокійний труд з рішучою напругою волі, відчуваючи, що йому стає чимраз легше в міру того, як суворий корабель втискається в його організм, а невміння поступається місцем звичці. Часом петлею якірного ланцюга його збивало з ніг, ударяючи об палубу, інколи канат, що не притримали біля шнека, виривався з рук і здирав з долонь шкіру, в інший час вітер шмагав його по обличчю мокрим кутом вітрила із вшитим у нього залізним кільцем – одне слово, вся праця його правила за якісь тортури, що вимагали пильної уваги, але, хай як важко хлопець дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка презирства не полишала його обличчя. Він мовчки зносив глузування, знущання й доконечну лайку, аж поки не став у новій сфері «своїм», але відтоді на будь-яку образу незмінно відповідав боксерським випадом.
Одного разу капітан Гоп, побачивши, як його підопічний вправно в’яже на рею вітрило, сказав собі: «Ти переміг, шельмо». Коли Ґрей зліз на палубу, Гоп викликав його в каюту й, розкривши пошарпану книгу, сказав: – Слухай уважно! Кинь курити! Починається обробка цуценяти під капітана.
І він почав читати, точніше, казати і кричати вичитані з книги давні слова моря. Це була перша наука Ґрея. Упродовж року він познайомився з навігацією, практикою, кораблебудуванням, морським правом, лоцією та бухгалтерією. Капітан Го п подавав йому руку й казав: «Ми».
У Ванкувері Ґрея настиг материн лист, повний сліз і страху. Він відказав: «Я знаю. Утім, якби ж ти бачила, як я: поглянь моїми очима. Якби ти чула, як я: приклади до вуха мушлю – в ній гомін вічної хвилі; якби любила, як я, – все, то в твоєму листі я знайшов би, крім любові й чека, усмішку». І він плавав далі, аж урешті «Ансельм» пристав із вантажем коло Дубельта, і двадцятирічний Ґрей, скориставшись зупинкою, вирішив навідатися до замку.
Усе довкруж було те саме; однаково непорушне в подробицях і в загальному враженні, як п’ять років тому; хіба що погустішали крони молодих в’язів; їхній візерунок на причілку будівлі зрушився й розрісся. Слуги, які збіглися до нього, зраділи, стрепенулись і завмерли в тій таки пошані, з якою, наче десь учора, зустрічали цього Ґрея. Йому сказали, де мати; він зайшов до високого покою і, тихо причинивши двері, завмер на місці, дивлячись на посивілу жінку в чорній сукні. Вона стояла перед розп’яттям; жінка пристрасно шепотіла, і той шепіт вчувався, наче колотилось її серце. «За тих, хто плаває, мандрує, хворіє, страждає і хто знемагає в полоні…», – чув, швидко дихаючи, Ґрей. Далі жінка докинула: «І хлопчику моєму…» Тоді він озвався: «Я…». І більше не спромігся нічого сказати. Мати обернулася. Вона змарніла; в гордовитості її тонкого обличчя світився новий вираз, який наводив на думку про повернення юності. Жінка стрімко підійшла до сина; короткий грудний сміх, стриманий вигук і сльози в очах – це все. Втім, цієї хвилі вона жила – дужче і краще, ніж за все своє життя.
– Я відразу впізнала тебе, о мій любий, мій маленький!
Ґрей і справді перестав бути великим. Він вислухав про батькову смерть, потім розповів про себе. Мати слухала сина без докорів і заперечень, однак подумки – в усьому, що він утверджував як істину свого життя, – бачила хіба що іграшки, якими бавиться її хлопчик. Такими іграшками були суходоли, океани й кораблі.
Ґрей пробув у замку сім днів, на восьмий день, узявши велику суму грошей, він повернувся до Дубельта і сказав капітанові Гопу:
– Дякую. Товаришем Ви були нівроку. Прощавай же, старший товаришу, – тут він закріпив істинне значення цього слова страшним, як обценьки, рукостисканням. – Тепер я плаватиму окремо, на своєму кораблі.
Гоп спаленів, сплюнув, вирвав руку й кинувся геть, та Ґрей, наздогнавши, обняв його. І вони посідали в готелі, всі разом, двадцять чотири чоловіки з командою, пили, їли й галасували, і співали, й випили, і з’їли все, що було на буфеті й у кухні.
Спливло небагато часу, і в порту Дубельт вечірня зоря сяйнула над чорною лінією нової щогли. То був «Секрет», трищогловий галіот[2] на двісті шістдесят тонн, і купив його Ґрей. Відтак, капітаном і власником корабля, Артур Ґрей плавав ще три роки, поки доля не привела його до Лісса. Та він уже назавжди запам’ятав той грудний сміх, сповнений душевної музики, яким зустріли його вдома, й разів зо два на рік навідувався до замку, залишаючи жінці зі сріблястим волоссям нетверду впевненість у тому, що такий великий хлопчик, либонь, дасть раду зі своїми іграшками.
III. Світання
У супроводі боцмана Ґрей оглянув корабель, наказав підтягнути ванти, послабити кермову линву, почистити клюзи,[4] поміняти клівер,[5] просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Однак діло не тішило Ґрея. Сповнений тривожної уваги до журливості дня, він прожив його роздратовано й сумно: здавалося, наче його хтось гукнув, а юнак забув, хто й куди.
Надвечір Ґрей сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, занотовуючи на маргінесах щось парадоксальне. Якийсь час його забавляла ця гра, ця розмова з небіжчиком, який панував, опочиваючи в домовині. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, кружляючи серед примарних арабесок, які поставали в його хистких пасмах.
Тютюн страшенно міцний; немов олія, що її вилили у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: угамовуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тим-то туга Ґреєва, втративши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перетворилася на замислену знеохоту. Такий стан тривав іще з годину; коли розвіявся душевний туман, Ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Стояла глупа ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарів. У теплому, наче щока, повітрі щирився запах моря. Ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; за мить крізь запаморочливість миль увійшла в його зіниці вогненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста долітав до вуха з глибини затоки; часом з вітром чутливою водою залітала берегова фраза, що її ніби кинули на палубі; ясно прозвучавши, згасала вона у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, вихопивши з темряви пальці, круглі очі й вуса. Ґрей свиснув; вогонь люльки зірвався з місця і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.
– Передай Летиці, – мовив Ґрей, – що він поїде зі мною. Хай прихопить вудочки.
Він спустився у шлюп, де хвилин із десять чекав на Летику; меткий, шахруватий хлопець, зачепивши борт веслами, подав їх Ґреєві; потім спустився сам, приладнав кочети[6] і поклав торбину з харчами на корму. Ґрей сів до стерна.
– Куди скажете пливти, капітане? – спитав Летика, змушуючи човен крутитися на місці правим веслом.
Капітан мовчав. Матрос знав, що вставляти слова в цю мовчанку не випадає, тож, і собі замовкнувши, заходився чимдуж гребти.
Ґрей узяв напрямок на відкрите море, тоді вирішив триматися лівого берега. Йому було однаково, куди пливти. Глухо джеркотіло стерно; бряжчали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.
Упродовж дня через людину проходить такий безлік думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не один грубезний том. Обличчя дня прибирає певного виразу, та сьогодні Ґрей марно вдивлявся в це обличчя. В його невиразних рисах світилось одне з тих почуттів, яких багато, і які, втім, не мають назви. Хай би як їх не назвали, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, схожі на чари пахощів. Під владою таких почуттів перебував тепер Ґрей; він міг би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я невдовзі дізнаюся…» – та навіть ці слова були чимось на кшталт окремих креслень, якщо йдеться про архітектурний задум. У цих повівах ще вчувалася потуга світлого збудження.
Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоними шибками вікон літали іскри з димарів; то була Каперна. Ґрей чув пересвари й гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно охоплений вогнем жар. Праворуч був океан, явний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Ґрей завернув до берега. Ту т тихо хлюпав прибій; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвища і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалось.
– Ту т ловитимемо рибу, – сказав Ґрей, плеснувши матроса по плечу.
Матрос щось буркнув у відповідь.
– Уперше плаваю з таким капітаном, – пробурмотів він. – Капітан путящий, та несхожий. З перчиком капітан. Але ж люблю його.
Встромивши весло в мул, він прив’язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, деручись по камінцях, які вискакували з-під колін і ліктів. Від урвища тяглися хащі. Пролунало цюкання сокири, якою рубали сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум’я; пітьма сахнулась, і раптом в ній спалахнули трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, виблискуючи, тремтіло повітря.
Ґрей сів біля вогнища.
– Ану, – сказав він, простягаючи пляшку, – випий, друже Летико, за здоров’я непитущих. Між іншим, ти взяв не хінну, а імбирну.
– Перепрошую, капітане, – відказав матрос, зводячи дух. – Дозвольте, я оцим закушу… – Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, правив далі: – Я знаю, що ви полюбляєте хінну. Та було темно, а я поспішав. Бачите, імбир, він озлобляє людину. Коли мені, бува, треба поскубтись, я п’ю імбирну.
Поки капітан їв і пив, матрос скоса поглядав на нього, а тоді, не стримавшись, мовив:
– Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви зі шляхетної родини?
– Це нецікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш.
– А ви?
– Я? Не знаю, може. Але… не зараз.
Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, на що він був мастак, на превелике захоплення команди.
– З волосіні та лозини зробив собі я довгого прута, тоді гачок вчепивши, свиснув: оце то красота! – Потім він полоскотав пальцем у бляшанці черв’яків. – В землі возився хробачок, не знав нічого, крім пітьми, а нині втрапив на гачок – з’їдять його соми, – нарешті він пішов собі, співаючи: – Тиха нічка, й оковита. Що, злякались, осетри? Начувайся, рибо сита, – вудить Летика з гори!
Ґрей ліг біля багаття, дивлячись на воду, в якій відбивався вогонь. Він думав, але воля в це не втручалась; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно розрізняє його; вона мчить, наче кінь у тісному натовпі, чавлячи, розкидаючи й спиняючи; навперемінно до неї приєднуються порожнеча, сум’яття і затримка. Воля блукає в душі речей; од яскравого хвилювання перелітає до таємних натяків; кружляє землею і небом, життєво розмовляє з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У цьому хмаристому русі все живе й опукле, й усе нескладне, наче марення. І часто, зводячи дух, свідомість усміхається, зауважуючи, наприклад, як у розмисли про долю раптом навідується на гостину образ геть зайвий: якась зламана два роки тому лозинка. Так думав біля багаття Ґрей, але був «деінде» – не тут.
Лікоть, на який він спирався, відволожився й затерпнув. Блідо світилися зорі, морок посилювала напруга, що передувала світанкові. Капітана поволі хилило на сон, та він не помічав цього. Ґреєві захотілося пити, й він поліз у торбу, розв’язуючи її вже уві сні. Потому сон відступив від нього; наступні дві години були тягнулися для Ґрея щонайбільше стільки ж, скільки й ті дві секунди, коли його голова лежала на руках. За цей час Летика з’являвся біля вогнища двічі, курив і з цікавості зазирав у роти впійманим рибам – що там? Але там, певна річ, нічогісінько не було.
Прокинувшись, Ґрей на мить забув, як потрапив у цю місцину. 3 подивом бачив він щасливий блиск ранку, берегове урвище поміж цього гілля й полум’яну синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем – здавалося, геть під спиною Ґрея, – хлюпав тихенький приплив. Майнувши з листка, холодним ляпанцем розбіглася по сонному обличчю крапля роси. Він підвівся. Скрізь тріумфувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонкою цівкою диму. Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені на справжнє блаженство.
Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом запального гравця. Ґрей вийшов із хащ у чагарник, яким були вкриті схили пагорба. Курілася й палала трава; вогкі квіти нагадували дітей, силоміць умитих зимною водою. Зелений світ дихав тьмою-тьмущою крихітних ротів, заважаючи Ґреєві йти поміж своєї бучно-веселої тісноти. Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину.
Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Всього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулось у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутого ніжного виска, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на Фавна з картини Арнольда Бьокліна.[7] Можливо, за інших обставин Ґрей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Все зрушилося, все посміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Ґрей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки.
Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Ґрей і далі сидів у тій таки не надто зручній позі. Все спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшись співчуттям. Коли враження набуло повноти, Ґрей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» – але капітан не чув його.
Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Ґрей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. Глянувши ще раз на це безтурботне обличчя, Ґрей озирнувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, спостерігав за тим, що робить Ґрей, з таким подивом, з яким, певно, дивився Йона на пащу свого умебльованого кита.
– А, це ти, Летико! – мовив Ґрей. – Поглянь на неї. Красуня, еге ж?
– Розкішне художнє полотно! – пошепки крикнув матрос, який любив книжні вислови. – У розмислі обставин є щось привабливе. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир.
– Тихіше, Летико. Тікаймо звідси.
Вони відступили у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Ґрей не поспішав, розглядаючи далечінь низького берега, де на зелень й пісок стелився вранішній дим з димарів Каперни. У цьому димі він знову побачив дівчину.
Тоді він уже рішуче збочив і пішов уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав:
– Чи не видно тобі, Летико, як на твоє наметане око, де тут корчма?
– Далебі, он той дах, – зметикував Летика, – а проте, може, й не він.
– Що ж такого у цьому даху особливого?
– Сам не знаю, капітане. Голос серця, і все.
Вони підійшли до будинку; то й справді була корчма Меннерса. У відкритому вікні на столі маячіла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус.
Хоча був ранок, в загальній залі трактиру сиділо троє чоловіків. Під вікном сидів вугляр, власник п’яних вусів, які ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверима зали за яєчнею й пивом примостилося двоє рибалок. Меннерс, саженного росту парубок з веснянкуватим пісним обличчям й тим особливим виразом хитрої спритності в присліпуватих очах, яким зазвичай вирізняються всі крамарі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала повна сонця віконна хрестовина.
Тільки-но Ґрей ступнув у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов зі свого закапелка. Він миттю розгледів у Ґреєві справжнього капітана – гостей такого ладу йому випадало бачити рідко. Ґрей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в людській веремії скатертиною, Меннерс приніс пляшку, але спершу лизнув язиком кінчик відклеєної етикетки. Відтак він повернувся за шинквас, позираючи уважно то на Ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.
Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шепотівся з нею, зиркаючи у вікно, Ґрей підкликав Меннерса. Хін самозакохано вмостився на краєчку стільця, улещений цим зверненням, і улещений саме тому, що правило за нього просте покивування Ґреєвого пальця.
– Ви, звісно ж, знаєте тут усіх мешканців, – спокійно заговорив Ґрей. – Мене цікавить, як звуть юнку в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русяву й невисоку, років сімнадцяти-двадцяти. Я набачив її недалечко звідси. Як її звуть?
Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відбігти зазначеного тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався й навіть злегка усміхнувся, та зовнішньо підхилився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав – єдино від безплідного бажання здогадатися, про що йдеться.
– Гм! – сказав він, зводячи очі на стелю. – Це, мабуть чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. Їй бракує однієї клепки в голові.
– Справді? – байдуже сказав Ґрей, відсьорбуючи довгий ковток. – Як же це сталося?
– Коли так, то слухайте, будь ласка.
І Хін розповів Ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого й утертого наговору, та суть лишилася недоторканною.
– Відтоді так її й звуть, – мовив Меннерс, – звуть її Корабельна Ассоль.
Ґрей мимоволі зиркнув на Летику, який і далі сидів тихо і смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, й він відчув немовби удар – одночасний удар у серце й у голову. Шляхом дріботіла та самісінька Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, Ґрей мав мужність відвести зір на руді Хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з Ассоль, як уся млявість Меннерсової оповіді розвіялась. А Хін, нічого не підозрюючи, провадив:
– Ще можу доповісти вам, що її старий – закінчений мерзотник. Він утопив мого батька, мов якого кота, хай Бог прощає. Він…
Ту т у річ йому впав несподіваний, дикий рев позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув піснею, ще й так люто, що всі здригнулися:
– Знов ти нажлуктився, вельботе клятий! – заволав Меннерс. – Іди геть!
Кошельнику, кошельнику,
Дери все з нас до шеляга!..
Але потрапити в наш рай —
Господи ховай!.. —