Ця цілковито чиста, мов багряний ранковий струмінь, повна шляхетних веселощів і величності барва була саме тією гордою барвою, що її шукав Ґрей. В ній не було змішаних відтінків огню, пелюсток маку, гри фіолетових чи бузкових натяків; не було й сині, ні тіні – нічого, що викликає сумнів. Вона жевріла, мов усмішка, звабою духовного відображення. Ґрей так замислився, що забув про господаря, який чекав за його спиною з напруженням наструнченого мисливського пса. Стомившись чекати, гендляр нагадав про себе тріском відірваного клаптя тканини.
   – Зі зразками годі, – сказав Ґрей, підводячись, – цей шовк я беру.
   – Весь шматок? – поштиво сумніваючись, спитав гендляр. Та Ґрей мовчки дивився йому в лоба, аж крамар дещо знахабнів. – Якщо так, то скільки метрів?
   Ґрей кивнув, просячи заждати, й вирахував олівцем на папері потрібну кількість.
   – Дві тисячі метрів, – він із сумнівом оглянув полиці. – Так, щонайбільше дві тисячі.
   – Дві? – сказав господар, гарячково підскакуючи, мов підкинутий пружиною. – Тисячі? Метрів? Будь ласка, сідайте, капітане. Чи не бажаєте глянути, капітане, зразки нових тканин? Воля ваша. Ось сірники, ось духмяний тютюнець, будьте ласкаві. Дві тисячі… дві тисячі по… – він сказав ціну, яка стосувалася до справжньої так, як клятьба до простого «так», одначе Ґрей був задоволений, позаяк нізащо не хотів торгуватися.
   – Дивовижний, найкращий шовк, – провадив крамар, – товар незрівнянний, тільки в мене знайдете такий.
   Коли він урешті зійшов увесь захватом, Ґрей домовився з ним про доставку, взявши на свій кошт видатки, заплатив за рахунком і пішов у супроводі господаря, що вшановував його наче китайського імператора. Ти м часом через вулицю від того місця, де була крамниця, мандрівний музика, настроївши віолончель, тихим смичком змусив її промовляти печально й гарно; його побратим, флейтист, засипав спів струн белькотанням горлового свисту; проста пісенька, якою вони наповнили очманілий од спеки двір, долетіла до Ґреєвого вуха, і той одразу ж утямив, що слід робити йому далі. Узагалі всі ці дні він був на тій щасливій висоті духовного зору, з якої виразно помічав усі натяки й підказки дійсності. Почувши звуки, що їх заглушало торохтіння ридванів, він увійшов у центр найважливіших вражень і думок, викликаних, відповідно до його вдачі, цією музикою, вже відчуваючи, чому і як вийде гарно те, що надумав. Поминувши провулок, Ґрей увійшов у домову браму, за якою щойно пройшла музична вистава. На той час музики збиралися йти геть; високий флейтист з виглядом затурканої гідності вдячно махав капелюхом, звертаючись до тих вікон, звідки летіли копійки. Віолончель уже вернулася під пахву свого господаря; той, утираючи спітніле чоло, чекав на флейтиста.
   – Чи ба, та це ж ти, Циммере! – сказав йому Ґрей, впізнаючи скрипаля, який вечорами звеселяв своєю пречудовою грою моряків, гостей корчми «Гроші на бочку». – Чого це ти покинув скрипку?
   – Високошановний капітане, – самовдоволено заперечив Циммер, – я граю на всьому, що звучить і тріскотить. Замолоду я був музичним блазнем. Тепер мене тягне до мистецтва, і я з горем бачу, що загубив непересічний дар. Тим-то я, мудрий по шкоді, люблю відразу двох: віолу і скрипку. На віолончелі граю вдень, а на скрипці вечорами, себто немовби плачу, ридаю за пропащим талантом. Чи не пригостите винцем, га? Віолончель – це моя Кармен, а скрипка…
   – Ассоль, – сказав Ґрей. Циммер не дочув.
   – Атож, – кивнув він, – соло на тарілках чи мідних рурках – інша річ. Утім, що мені?! Хай гримасують усілякі блазні від мистецтва – я знаю, що у скрипці й віолончелі завжди спочивають феї.
   – А що ховається у моєму «тур-люр-лю»? – підійшовши, спитав флейтист, гінкий паруб’яга з баранячими блакитними очима й білявою бородою. – Ну ж бо, скажи!
   – Це дивлячись, скільки ти хильнув зранку. Часом – птах, часом – горілчаний чад. Капітане, це мій компаньйон Дусс. Я казав йому, як ви смітите золотом, коли п’єте, й він заочно закоханий у вас.
   – Ще б пак, – сказав Дусс, – я люблю жест і щедрість. Та я хитрий, не вірте моїм огидним лестощам.
   – Ну ось що, – сміючись, кинув Ґрей, – часу в мене обмаль, а діло стоїть. Я пропоную вам гарно заробити. Зберіть оркестр, та не з жевжиків з парадними обличчями мерців, які в музичному буквоїдстві або – що ще гірше – в звуковій гастрономії забули про душу музики й тихо мертвлять естради своїми вигадливими шумами, – ні. Зберіть своїх, ті, хто змушує плакати щирі серця кухарок і лакеїв, зберіть своїх бродяг. Море й кохання терпіти не можуть педантів. Я б залюбки посидів з вами й навіть не за одною пляхою, але треба йти. У мене сила-силенна роботи. Візьміть оце і пропийте за літеру «А». Якщо вам до вподоби моя пропозиція, приїздіть під вечір на «Секрет». Він стоїть неподалік від головної дамби.
   – Згода! – вигукнув Циммер, знаючи, що Ґрей платить, мов цар. – Дуссе, вклонися, скажи «так» і крути капелюхом на радощах! Капітан Ґрей вирішив одружитись!
   – Отож бо, – просто сказав Ґрей. – Усі подробиці я вам повідомлю на «Секреті». А ви…
   – За літеру «А»! – Дусс, пхнувши ліктем Циммера, підморгнув Ґреєві. – Але… як багато літер в абетці! Дайте що-небудь і на фіту…
   Ґрей дав ще грошей. Музики пішли. Тоді він зайшов до комісійної контори й дав таємне доручення на велику суму – виконати терміново, упродовж шести днів. Коли Ґрей повернувся на свій корабель, агент контори вже сідав на пароплав. Надвечір привезли шовк; п’ять вітрильників, яких винайняв Ґрей, помістилися з матросами; ще не повернувся Летика, й не прибули музики; Ґрей подався погуторити з Пантеном.
   Слід зауважити, що кілька років Ґрей плавав з одним складом команди. Попервах капітан дивував матросів примхами несподіваних рейсів, зупинок – навіть по місяцю – в найбільш неторгових і відлюдних місцинах, але потроху вони перейнялися «греїзмом» Ґрея. Він часто плавав тільки з баластом, відмовляючись брати вигідний фрахт лише тому, що йому був не до вподоби запропонований вантаж. Ніхто не міг умовити його везти мило, цвяхи, якісь деталі до машин і всяку всячину, що понуро мовчить у трюмах, викликаючи бездушне уявлення про нудну необхідність. А проте капітан охоче вантажив садовину, порцеляну, звірину, прянощі, чай, тютюн, каву, шовк, цінні породи дерев: чорне, сандал, пальму. Все це відповідало аристократизмові його уяви, витворюючи мальовничу атмосферу; не диво, що команда «Секрету», вихована у такий спосіб, в дусі своєрідності, поглядала трохи згорда на всі інші судна, оповиті димом пласкої наживи. Однак цього разу Ґрей угледів запитання у фізіономіях: найдурніший матрос знав, що немає потреби робити ремонт у руслі лісової річки.
   Пантен, звісно ж, передав матросам наказ Ґрея; коли той увійшов, помічник його докурював шосту сигару: очма ні лий від диму, він тинявся каютою, наштовхуючись на стільці. Надходив вечір. У відчинений ілюмінатор застромилася золотава світляна пасмуга, в якій спалахнув лакований козирок капітанського кашкета.
   – Все готово, – понуро кинув Пантен. – Коли хочете, можна піднімати якір.
   – Вам, Пантене, слід було б знати мене трохи краще, – м’яко зауважив Ґрей. – Нема таємниці в тому, що я роблю. Щойно ми кинемо якір на дно Ліліяни, я викладу вам усе, й ви не марнуватимете таку купу сірників на кепські сигари. Ідіть знімайтеся з якоря.
   Пантен, ніяково посміхаючись, почухав брову.
   – Воно то, звичайно, так, – мовив він. – Та я, зрештою, – нічого.
   Коли він вийшов, Ґрей якусь хвилю ще посидів непорушно, дивлячись у прочинені двері, потім перейшов до себе. Ту т він то сидів, то лягав, то, дослухаючись до торохтіння брашпіля,[12] що викочував гучного ланцюга, збирався вийти на бак,[13] та знову замислювався і повертався до столу, креслячи на цераті пальцем пряму швидку лінію. Удар кулаком у двері вивів його з маніякального стану; він повернув ключа, впустивши Летику. Матрос, важко дихаючи, зупинився з виглядом гінця, який вчасно відвернув страту.
   – «Лети-но, Летико», – сказав я собі, – хутко заговорив він, – коли я з кабельного молу побачив, як танцюють довкруг брашпіля наші хлопці, попльовуючи на долоні. У мене око, ніби в орла. І я полетів. Я так дихав на човняра, що чоловік спітнів од хвилювання. Капітане, ви хотіли залишити мене на березі?
   – Летико, – сказав Ґрей, придивляючись до його червоних очей, – я чекав на тебе щонайшвидше вранці. Чи лив ти на потилицю холодну воду?
   – Лив. Не стільки, скільки було прийнято всередину, проте лив. Усе зроблено.
   – Кажи.
   – Не варто й казати, капітане. Ось тут усе записано. Беріть і читайте. Я дуже старався. Я піду.
   – Куди?
   – З докору ваших очей бачу, що ще холодної води на потилицю вилито було замало.
   Він обернувся і вийшов із дивацькими порухами сліпця. Ґрей розгорнув папірця; олівець, напевне, дивувався, коли виводив на ньому креслення, що нагадували розхитаний паркан. Ось що писав Летика:
   «Згідно з інструкцією. Після п’ятої години ходив вулицею. Дім із сірим дахом по двоє вікон збоку; при ньому город. Зазначена особа приходила двічі: по воду – раз, по скіпки для груби два. Коли запала темрява, прозирнув поглядом вікно, та нічого не побачив через фіранку». Потім ішло кілька вказівок родинного штибу, що їх Летика дістав, напевне, у запалі застільної балачки, позаяк меморій закінчувався трохи несподіваними словами: «У рахунок видатків доклав дрібку своїх».
   Одначе сутність цього донесення сповіщала тільки про те, що ми знаємо з першого розділу. Ґрей поклав папірця в стіл, свиснув вахтового і послав по Пантена, але замість помічника з’явився боцман Атвуд, обсмикуючи закасані рукави.
   – Ми пришвартувалися біля дамби, – сказав він. – Пантен послав дізнатися, чого ви хочете. Йому непереливки, на нього там наскочили якісь люди з сурмами, барабанами та іншими скрипками. Ви їх запрошували на «Секрет»? Пантен просить вас прийти, каже – у нього туман у голові.
   – Авжеж, Атвуде, – сказав Ґрей, – я точно кликав музик. Підіть скажіть їм, аби ішли поки що в кубрик. Побачимо потім, як їх влаштувати. Атвуде, скажіть їм і команді, що я вийду на палубу за чверть години. Хай зберуться. Вам і Пантенові, звісно, теж незле було б мене послухати.
   Атвуд підняв ліву брову, як одводять курок, постояв боком до дверей і вийшов. Ці десять хвилин Ґрей перебув, затуливши обличчя руками; він ні до чого не готувався й нічого не вираховував, – просто хотів подумки помовчати. Ти м часом його чекали вже всі нетерпляче і з цікавістю, повною здогадів. Він вийшов і побачив на лицях очікування якихось дивниць, та позаяк сам знаходив те, що діється, цілком природним, то напруга чужих душ відбилася в ньому легкою досадою.
   – Нічого особливого, – сказав Ґрей, сідаючи на схід-ник. – Ми простоїмо в гирлі річки доти, доки не поміняємо весь такелаж. Ви бачили, що привезено червоний шовк. З нього під орудою вітрильного майстра Блента зшиють «Секретові» нові вітрила. Відтак ми вирушимо, але куди – не скажу. В кожному разі, це тут, недалеко. Я їду до дружини. Вона ще не дружина мені, та буде нею. Мені потрібні червоні вітрила, аби ще здаля, як домовлено з нею, вона нас розгледіла. Ось усе. Як бачите, тут немає нічого таємничого. І годі про це.
   – Так, – сказав Атвуд, бачачи з усміхнених облич матросів, що вони приємно спантеличені й не наважуються говорити. – Так он воно що, капітане… Не нам, звісно, судити про це. Як хочете, так і буде. Я вас вітаю.
   – Дякую! – Ґрей міцно стиснув боцманову руку, але той, зробивши неймовірне зусилля, відповів таким потиском, що капітан відступив. Після цього підійшли всі, змінюючи один одного соромливою теплотою погляду і бурмочучи вітання. Ніхто не крикнув, не загомонів – щось не надто просте вчували матроси в уривчастих словах капітана. Пантен полегшено зітхнув і звеселів – його душевний тягар розтанув. Тільки корабельний тесля лишився чимось невдоволений. Мляво потримавши Ґреєву руку, він понуро спитав:
   – Як це ви надумалися, капітане?
   – Це як удар твоєї сокири, – сказав Ґрей. – Циммере! Покажи своїх хлопчаків.
   Скрипаль, ляскаючи по спині музик, випхнув з натовпу семеро чоловіків, убраних украй неохайно.
   – Ось, – сказав Циммер, – це – тромбон, не грає, а бухає, як із гармати. Ці двоє безвусих молодців – фанфари; як заграють, то миттю тягне воювати. Потім кларнет, корнет-а-пістон і друга скрипка. Усі вони – великі майстри обнімати жваву приму, себто мене. А ось і головний господар нашого веселого ремесла – Фріц, барабанник. У барабанників, знаєте, вигляд найчастіше розчарований, але цей б’є з гідністю, захоплено. У його грі є щось відкрите і пряме, як його палиці. Чи так усе зроблено, капітане Ґрей?
   – Напрочуд добре, – сказав Ґрей. – Усім вам призначено місце в трюмі, який цього разу, значить, буде завантажений різними «скерцо», «адажіо» й «фортисимо». Розійдіться. Пантене, віддавайте кінці, рушайте! Я зміню вас за дві години.
   Він і не помітив, як збігли дві цих години, бо минули вони в тій-таки внутрішній музиці, яка не полишала його свідомості, як пульс не полишає артерій. Він думав про одне, хотів одного, прагнув одного. Людина дії, він подумки забігав думками наперед, шкодуючи лише за тим, що ними не можна рухати так само просто і хутко, як шашками. Спокійна зовнішність його ніяк не говорила про ту напругу почуття, гудіння якого, немов гудіння великого дзвону, який б’є над головою, мчало в усій його сутності приголомшливим нервовим стогоном. Через це, врешті-решт, він заходився рахувати подумки: «Один… два… тридцять…», – аж сказав: «Тисяча». Така вправа подіяла; він був здатний нарешті поглянути зовні на все починання. Тут дещо здивувало його те, що він не може уявити, яка вона, Ассоль, у душі, бо ж навіть не говорив з нею. Він читав десь, що можна, бодай невиразно, збагнути людину, якщо, уявивши з себе цю людину, скопіювати вираз її обличчя. Щойно очі Ґрея поволі стали набувати невластивого їм дивного виразу, а губи під вусами вже складалися у слабку, лагідну усмішку, як, отямившись, він зареготався і вийшов змінити Пантена.
   Стояла темрява. Пантен, відкотивши комір куртки, ходив біля компаса і раз по раз кидав стерничому:
   – Чверть румба лівіш, лівіш. Стій! Ще чверть. «Секрет» ішов з половиною вітрил на ходовому вітрі.
   – Знаєте, – сказав Пантен Ґреєві, – я задоволений.
   – Чим?
   – Ти м само, що й ви. Я все розкусив. Ось тут, на містку, – він хитро підморгнув, світячи усмішці вогнем люльки.
   – Ану ж бо, – сказав Ґрей, раптово здогадавшись, в чому річ, – що ви там розкусили?
   – Найкращий спосіб провезти контрабанду, – прошепотів Пантен. – Кожен може ставити собі такі вітрила, які хоче. У вас геніальна голова, Ґрею!
   – Бідолаха Пантен! – сказав капітан, не знаючи, гніватися чи сміятися. – Ваш здогад дотепний, та кульгає на обидві ноги. Ідіть спати. Даю вам слово, що ви помиляєтеся. Я роблю те, що сказав.
   Він послав його спати, звірився з напрямком курсу й сів. Тепер ми його залишимо, бо йому треба побути наодинці.

VI. Ассоль залишається сама

   Ніч Лонгрен згаяв у морі; він не спав, не ловив, а йшов під вітрилом хтозна-куди, слухаючи хлюпання води, дивлячись у пітьму, підставляючи обличчя вітрові й думаючи. У тяжкі години життя ніщо так не відновлювало сил його душі, як ця самотня блуканина. Тиша, сама тиша і безлюддя – ось що потрібно було йому для того, щоб ясно озвалися всі найслабші й найскутіші голоси внутрішнього світу. Цієї ночі він думав про майбутнє, про бідність, про Ассоль. Йому було вкрай тяжко полишити її навіть на якусь часину; крім того, він боявся воскресити стихлий біль. Може, ступивши на корабель, він знов уявить, як там, у Каперні, на нього чекає друг, що ніколи не вмирав, – і, повертаючись, він підходитиме до своєї домівки з горем мертвого чекання. Мері ніколи більше не вийде з дверей домівки. Проте він хотів, щоб Ассоль було що їсти, вирішивши тому вчинити так, як наказує турбота.
   Коли Лонгрен повернувся, дівчини ще не було вдома. Її ранні прогулянки батька не дивували; цього разу, одначе, в його очікуванні вчувалася легка напруга. Ходячи з кутка в куток, він на повороті раптом відразу побачив Ассоль; увійшовши стрімко й нечутно, вона мовчки спинилася перед ним, майже налякавши його світлом погляду, що виказував збудження. Здавалося, відкрилось її друге обличчя – те справжнє обличчя людини, про яке, зазвичай, промовляють лише очі. Вона мовчала, дивлячись в обличчя Лонгренові так незрозуміло, що він похапцем запитав:
   – Ти хвора?
   Відповіла вона не відразу. Коли сенс запитання добувся нарешті її духовного слуху, Ассоль стрепенулася, ніби гілка, зачеплена рукою, і засміялася довгим, рівним сміхом тихого тріюмфу. Їй треба було сказати щось, але, як завжди, не було потреби вигадувати – що ж саме. Вона мовила:
   – Ні, здорова… Чого ти так дивишся? Мені весело. Справді, мені весело, бо ж днина нині така гарна. А ти що надумав? Я вже бачу з твого лиця, що ти щось надумав.
   – Хай що я надумав, – сказав Лонгрен, вмощуючи дівчину собі на коліна, – ти, я знаю, зрозумієш, у чому річ. Жити ні з чого. Я не піду знову в далеке плавання, а наймуся на поштовий пароплав, який ходить між Кассетом і Ліссом.
   – Атож, – здалеку сказала вона, силкуючись збагнути його клопіт і справи і лякаючись, що їй не до снаги відмовитися від радощів. – Це кепсько. Мені буде нудно. Мерщій вертайся, – кажучи так, вона розквітала нестримною усмішкою. – Авжеж, мерщій, дорогенький, я чекаю.
   – Ассоль! – сказав Лонгрен, беручи долонями її обличчя й повертаючи до себе. – Кажи, що сталося?
   Вона відчула, що має розвіяти його тривоги й, притлумивши радість, зробилася серйозно-уважною, хіба що в її очах сяяло ще нове життя.
   – Чудило ти, – сказала вона. – Нічогісінько. Я збирала горішки.
   Лонгрен не надто повірив би у це, якби не його заглиблення у свої думки. Їхня розмова стала діловою та детальною. Матрос сказав доньці, щоб вона склала йому торбу, перелічивши усі необхідні речі, а тоді дав кілька порад.
   – Я повернуся днів за десять, а ти застанови мою рушницю й сиди вдома. Якщо хтось захоче тебе скривдити – скажи: Лонгрен невдовзі буде. Не думай і не журися за мене: лихого нічого не станеться.
   Відтак він поїв, міцно поцілував дівчину й, закинувши торбу на плечі, вийшов на міський шлях. Ассоль провела його поглядом, аж батько, урешті, сховався за рогом, і вона пішла додому. На неї чекала гора домашньої роботи, та вона забула про це. З цікавістю легкого подиву роззиралася вона довкруги, наче вже чужа цій домівці, такій улитій у свідомість з дитячих літ, що, здавалося, вона завжди носила її в собі, а тепер та домівка скидалася на рідні краї, які відвідали, перебувши хтозна-скільки літ у середовищі життя інакшого. Проте щось негідне привиділось їй у цій своїй відсічі, щось недобре. Вона сіла до столу, на якому Лонгрен майстрував іграшки, і спробувала приклеїти стерно до корми; дивлячись на цей дріб’язок, мимоволі побачила вона його великим, справжнім. Усе, що сталося вранці, знову піднеслось у ній дрожжю хвилювання, й золота каблучка, завбільшки з сонце, упала через море до її ніг.
   Не всидівши, Ассоль вийшла з дому й пішла до Лісса. Робити там їй було геть нічого, вона не знала, навіщо йде, та не йти не могла. Дорогою вона перестріла мандрівника, що хотів якось розібратися з тим, куди ж йому йти; вона доладно пояснила йому що слід і відразу ж забула за це.
   Весь довгий шлях подолала вона непомітно, наче несла пташку, яка поглинула всю її ніжну увагу. Біля міста вона трохи розважилася гомоном, який линув з його величезного кола, та воно не було владне над нею, як раніше, коли, лякаючи й затуркуючи, перетворювало на мовчазну боягузку. Вона протиставлялася йому.
   Поволі поминула кільцюватий бульвар, перетинаючи сині тіні дерев, довірливо й легко скидаючи оком на обличчя перехожих, рівною ходою, сповненою впевненості. Порода кмітливих людей упродовж дня не раз помічала невідому, дивну, як глянути, дівчину, яка проходила в яскравому натовпі у глибокій задумі. На майдані вона підставила руку струменеві з водограю, перебираючи пальцями відбиті бризки; потім, сівши на хвильку, перепочила й повернулася на лісову дорогу. Зворотний шлях вона зверстала зі свіжою душею, в гуморі мирному та ясному, ніби вечірня річка, яка змінила врешті барвисті свічада дня рівним у затінку полиском. Підходячи до села, дівчина побачила того самого вугляра, якому приверзлося, ніби в нього зацвів кошик; він стояв біля воза з двома понурими незнайомцями, вкритими сажею і брудом. Ассоль зраділа.
   – Добридень, Філіпе, – сказала вона, – ти що тут робиш?
   – Нічого, мухо. Відвалилося колесо, я його направив, а тепер ось курю та цвірінькаю з нашими хлопцями. Ти звідки?
   Ассоль промовчала.
   – Знаєш, Філіпе, – здобулася вона на слова, – я тебе дуже люблю й тому скажу лише тобі. Я незабаром поїду. Напевне, поїду назовсім. Ти не кажи нікому про це.
   – Це ти хочеш поїхати? Куди ж ти зібралася? – здивувався вугляр, питально розтуливши рота, через що його борода видовжилася.
   – Не знаю, – вона поволі оглянула галявину під в’язом, де стояв віз, зелену в рожевому вечірньому світлі траву, чорних мовчазних вуглярів і, подумавши, докинула: – Все це мені не відомо. Не знаю ні дня, ані години, ба – не знаю, куди. Більше нічого не скажу. Тому про всяк випадок – прощавай. Ти часто мене возив.
   Вона взяла величезну чорну руку й надала їй стану відносної трусанини. Обличчя робітника розкрило шпару непорушної усмішки. Дівчина кивнула, обернулася й пішла. Вона щезла так хутко, що Філіп і його приятелі не встигли й головою повернути.
   – Чудасія, – сказав вугляр, – ну ж бо, зрозумій її. Щось із нею сьогодні… таке й інше.
   – А й справді, – провадив другий, – чи то вона каже, чи то умовляє. Не наше діло.
   – Не наше діло, – мовив і третій, зітхнувши. Потім усі троє посідали на воза й, заторохтівши колесами по кременистому шляху, зникли в куряві.

VII. Пурпуровий «Секрет»

   Була біла вранішня година; у величезному лісі стояла тонка імла, сповнена чудернацьких видінь. Незнаний мисливець, щойно полишивши своє багаття, рухався вздовж річки; крізь дерева сяяв просвіток її повітряних порожнин, одначе пильний мисливець оминав їх, розглядаючи свіжий слід ведмедя, що прямував у гори.
   Раптовий звук шугнув поміж деревами з несподіваністю тривожної гонитви; це заспівав кларнет. Музика, вийшовши на палубу, зіграв уривок мелодії, повної смутного, протяжного повтору. Звук тремтів як голос, який ховає в собі горе; посилився, усміхнувся смутним переливом і урвався. Далеке відлуння невиразно наспівувало ту саму мелодію.
   Мисливець, позначивши слід зламаною галузкою, дістався води. Імла ще не розвіялася; в ній згасали обриси величезного корабля, який поволі повертав у гирло річки. Його згорнуті вітрила ожили, звисаючи фестонами, розправляючись і вкриваючи щогли безпорадними щитами величезних брижів; чутно було голоси і кроки. Береговий вітер, намагаючись віяти, лінькувато смикав вітрила; нарешті тепло сонця подіяло як слід; тиск повітря посилився, розвіяв імлу й хлюпнув на реї, набравши легких пурпурових форм, наповнених трояндами. Рожеві тіні ковзали білиною щогл і снастей, усе було біле, крім розгорнутих, плавно рушених вітрил, – барви глибокої радості.
   Мисливець, який дивився з берега, довго тер очі, аж поки переконався, що бачить саме так, а не інакше. Корабель сховався за поворотом, а він і далі стояв і дивився; потому, мовчки стенувши плечима, подався до свого ведмедя.
   Поки «Секрет» ішов річищем, Ґрей стояв біля стерна, не довіряючи його матросові, – боявся мілин. Поряд сидів Пантен, у новому сукняному костюмі, в новому блискучому кашкеті, поголений і смиренно пиндючний. Він, як і раніше, не уявляв жодного зв’язку між пурпуровим вбранням і прямою метою Ґрея.
   
Конец бесплатного ознакомительного фрагмента