Страница:
завив вугляр й, наче ніде нічого, втопив свої вуса у повній склянці.
Хін Меннерс обурено стенув плечима.
– Поганець, а не людина, – мовив він зі страшною гідністю скнари. – Щоразу така історія!
– Більше ви нічого не можете розповісти? – спитав Ґрей.
– Це я? Та кажу вам, що батько її – мерзотник. Через нього я, ваша мосць, осиротів і ще малим довелося мені самостійно дбати про тлінний поживок…
– Ти брешеш! – ні з того ні з сього відрубав вугляр. – Брешеш так огидно й ненатурально, що я аж протверезів.
Не встиг Хін і рота розтулити, як вугляр звернувся до Ґрея:
– Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Таке поріддя. Будьте певні, вона так само здорова, як оце ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде з міста на парі власних, а я продав вугілля, то хіба ж я не посаджу її. Хай собі сидить. Я кажу, що в неї ясна голова. Це зараз видно. Тобі, Хіне Меннерсу, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та я, добродію, у вільній вугільній справі зневажаю суди й пересуди. Вона говорить, як велика, хай балачка її і дивна. Прислухаєшся – наче все те саме, що сказали б і ми з вами, а в неї те саме, проте не зовсім так. От, приміром, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, – каже вона і тримається за моє плече, наче муха за дзвіницю, – моя робота не нудна, хіба що раз по раз кортить вигадати щось особливе. Хочу, каже, так умудруватися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; тоді вони пристають до берега, припинають човна і як годиться, мов живі, посідають на березі підживитися».
Я, той, зареготав, мені, виходить, смішно зробилось. Я кажу: «Ну, Ассоль, це ж бо таке твоє діло й думки тому в тебе такі, а роздивися круг себе: всі в роботі, наче у бійці». – «Ні, – каже вона, – я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, то певний, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». – «Ну, а я?» – «А ти? – сміється вона – Ти, певне, коли насипаєш вугілля в кошик, гадаєш, що він зацвіте». Он яке слово вона сказала! Тієї ж хвилі смикнуло мене, скажу щиро, глянути на порожнього кошика, й так мені увійшло у вічі, наче з лозинок поповзли бруньки; луснули ці бруньки, приснуло листя по кошику і пропало. Я трішки протверезів навіть! А Хін Меннерс як не брехне, так не дихне – знаю я його!
Вважаючи, що розмова перейшла в неприховану образу, Меннерс люто блиснув на вугляра очима і сховався за шинквас, звідки гірко поцікавився:
– Накажете щось принести?
– Ні, – сказав Ґрей і поліз по гроші, – ми встаємо й ідемо. Летико, зостанешся тут, повернешся увечері і мовчатимеш. Дізнайся про все, що можна, і передаси мені. Уловив?
– Найдобріший капітане, – мовив Летика з певною фамільярністю, за якою вгадувалася дія рому, – не вловити це може хіба що якийсь глушман.
– Чудово. Запам’ятай також, що в жодному випадку, який може тобі нагодитися, не можна ні казати про мене, ні згадувати навіть моє ім’я. Бувай здоров!
Ґрей вийшов. Відтоді його вже не полишало відчуття неймовірних відкриттів, подібних до іскри в пороховій ступці Бертольда,[8] – один із тих душевних завалів, з-під яких виривається, виграючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він схаменувся і зібрав докупи думки, тільки-но сів у човна. Сміючись, він підставив руку долонею догори, жаркому сонцю, як одного разу вчинив це хлопчаком у льоху для вина; потім відчалив і хутко погріб у бік гавані.
IV. Напередодні
Господар іграшкової крамниці почав цього разу з того, що розгорнув рахункову книгу й показав дівчині, скільки вони завинили. Вона здригнулася, побачивши солідне тризначне число.
– Оце ви забрали з грудня, – мовив торгівець, – а ось, диви сюди, на скільки продано. – І він тицьнув пальцем у другу цифру, вже з двох знаків. – Жалісно й прикро бачити.
– Я читала на його обличчі, що він грубий і сердитий. Я радо втекла б, та, слово честі, від сорому не мала сил. І він почав казати: «Мені, любонько моя, нема з цього вже ніякої вигоди. Тепер мода на закордонний товар, його по крамницях повно, а ці вироби не беруть». Так він сказав. Він ще багато про що говорив, та я все переплутала й забула. Напевно, він пожалів мене, бо порадив сходити в «Дитячий базар» й «Аладдінову лампу».
Вимовивши найголовніше, дівчина, обернувши голову, боязко глянула на старого. Лонгрен сидів похнюпившись, зціпивши пальці рук між коліньми, на які він сперся ліктями. Відчуваючи погляд, він підніс голову й зітхнув. Переборовши гнітючий настрій, дівчина підбігла до нього, сіла поруч і, просунувши свою легку руку під шкіряний рукав його куртки, сміючись і зазираючи батькові знизу в обличчя, провадила з удаваним пожвавленням:
– Нічого, це все нічого, ти слухай, будь ласка. От я пішла. Ну, заходжу до великої страшенної крамниці: людей там як оселедців у бочці. Мене затовкли, проте я вибралася й підійшла до чорного чоловіка в окулярах. Що я йому казала – нічогісінько не пам’ятаю; врешті-решт посміхнувся він, покопався у моєму кошику, глянув дещо, потім знову замотав, як було, в хустину й віддав назад.
Лонгрен сердито слухав. Він мовби навіч бачив свою отетерілу доньку в заможному натовпі біля прилавка, заваленого коштовним крамом. Акуратний чоловік в окулярах поблажливо пояснив їй, що він зубожіє, коли торгуватиме нехитрими Лонгреновими дрібничками. Недбало й спритно ставив він перед нею на прилавок складні моделі будівель і залізничних мостів; мініатюрні гарненькі автомобільчики, електричні набори, аероплани й двигуни. Все це пахнуло фарбою і школою. За всіма його словами, виходило, що теперішні діти в іграх тільки наслідують дорослих.
Ассоль була в «Аладдіновій лампі» й у двох інших крамницях, але нічого не домоглася. Закінчуючи оповідь, вона зібрала вечерю; попоївши і випивши склянку міцної кави, Лонгрен мовив:
– Раз нам не таланить, то треба шукати. Я, може, знову піду працювати – на «Фіцрой» або «Палермо». Звісно, вони мають слушність, – замислено провадив Лонгрен, думаючи про іграшки. – Тепер діти не граються, а вчаться. Вчаться вони, вчаться й ніяк не почнуть жити. Все воно так, шкода, їй-бо, шкода. Зумієш ти прожити без мене один рейс? Навіть не уявляю, як можна залишити тебе саму.
– Я теж могла би служити разом з тобою, – скажімо, у буфеті.
– Ні! – Лонгрен прицвяхував це слово ударом долоні до столу, аж здригнувся. – Поки я живий, ти служити не будеш. Утім, є час подумати.
Він пригнічено замовк. Ассоль примостилася поруч з ним на ослінчику; він побачив краєчком ока, не обертаючи голови, що вона намагається втішити його, й мало не усміхнувся. Та усміхнутись – означало наполохати і збентежити дівчину. Вона, примовляючи щось собі під ніс, розгладила його закустрану сиву чуприну, поцілувала у вуса і, затуливши кудлаті батькові вуха маленькими тоненькими пальцями, сказала:
– Ну ось, тепер ти не чуєш, що я тебе люблю.
Поки вона опоряджала його, Лонгрен сидів, міцно скулившись, як людина, що боїться дихнути димом, одначе, зачувши її слова, густо зареготав.
– Ти просто душенятко, – лагідно сказав він і, поплескавши дівчину по щоці, пішов на берег глянути на човен.
Ассоль якусь хвилю замислено стояла посеред кімнати, вагаючись поміж бажанням віддатися тихій зажурі й необхідністю перейматися хатніми клопотами; відтак, помивши посуд, вивчила рештки провізії у шафі. Вона не важила й не міряла, проте бачила, що з борошном не дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з цукром вже дно видно; пакунки з кавою та чаєм майже порожні; олії нема, і єдине, що, з певною докукою на виняток, веселило око, був мішок картоплі. Потому вона вимила підлогу й сіла строчити шлярку до переробленої зі старого шмаття спідниці, та відразу ж, пригадавши, що крайки тканини лежать за люстром, підійшла до нього й узяла згорток; потім глянула на своє відображення.
За горіховою рамою, у світлій порожнечі віддзеркаленої кімнати стояла тоненька невисока дівчина, вбрана в дешеву білу намітку з рожевими квіточками. На її плечах лежала сіра шовкова косинка. Напівдитяче, у світлій засмазі, обличчя було живе й виразне; гарні, трохи серйозні як на її вік, очі блимали з боязкою зосередженістю глибоких душ. Її неправильне личко могло зворушити тонкою чистотою обрисів; кожен вигин, кожна випнутість цього обличчя, звісно, прийшлися б до речі силі-силенній жіночих облич, але їхня сукупність, стиль був цілковито оригінальний – оригінально гарний; на цьому ми зупинимося. Для всього іншого не знайшлося б слова іншого, ніж «зачарування».
Дівчина в люстрі мимоволі всміхнулася так само, як і Ассоль. В усмішці було доволі суму; помітивши це, вона стривожилася, наче дивилася на сторонню. Вона припала щокою до скла, заплющила очі й тихо погладила люстро там, де було її відображення. Рій неясних, лагідних думок промайнув у ній; вона випросталася, засміялась і, сівши, заходилася шити.
Поки вона шиє, придивимося до неї пильніше – зазирнемо всередину. У ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була донькою матроса, ремісника, який майстрував іграшки, друга правила за живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таємницею сусідства слів, у всій взаємності їхніх тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя в межах, поставлених її досвідові, та понад загальні явища бачила відбитий смисл іншого штибу. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням – безумовно людське, і – так само, як людське, – різне. Щось на зразок того, що (коли поталанило) сказали ми цим прикладом, бачила вона ще понад видиме. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й любила читати, але й у книзі читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, дякувати своєрідному натхненню, вона робила на кожному кроці величезну кількість ефірно-тонких відкриттів, несказанних та важливих, як чистота й тепло. Іноді – й це тривало не один день – вона навіть перероджувалася; фізичний опір життя провалювався, наче тиша в ударі лучка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталось мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, йшла дівчина вночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком серйозно виглядала корабель з Пурпуровими Вітрилами. Ці хвилини вона мала за щастя; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко відбігти її влади й чару.
Іншим часом, міркуючи про все це, вона щиро дивувалася собі, не вірячи, що вірила; усмішкою прощаючи море й сумно переходячи до дійсності, тепер, зсуваючи шлярку, дівчина пригадувала своє життя. Та м було чимало нудьги і простоти. Самотність удвох інколи важким каменем лежала їй на серці, та в ній утворилася вже та зморшка внутрішньої полохливості, та страдницька зморшка, з якою не додоти й не отримати пожвавлення. З неї глузували, кажучи: «В неї тямки немає», «не при своєму розумі», – вона звикла й до цього болю; дівчина частенько зазнавала образи, після чого їй у грудях щеміло, немов од удару. Як жінку капернські чоловіки обходили її десятою дорогою, проте багато хто підозрював, хоча дико й невиразно, що їй дано більше, ніж іншим, – тільки іншою мовою. Капернці божествили кремезних, здоровецьких жінок із масною шкірою грубих литок і міцних рук; тут загравали до дівок, ляпаючи по спині долонею і штурхаючи, мов на базарі. Ти п цього почуття скидався на немудру простоту ревіння. Ассоль так само пасувала до цього рішучого середовища, як пасувало би людям вишуканого нервового життя товариство примари, якби та вирізнялася усіма чарами Ассунти[9] або ж Аспазії:[10] те, що від любові, – про це тут годі й думати. Так у рівному гудінні солдатської сурми чарівній зажурі скрипки не до снаги вивести суворий полк з-під впливу його прямих ліній. До того, що сказано в цих рядках, дівчина стояла спиною.
Та поки вона муркотіла пісеньку життя, маленькі руки працювали запопадливо і спритно; відкушуючи нитку, вона дивилася далеко поперед себе, та це не заважало їй рівно підгортати рубець і класти петельний шов із чіткістю кравецької машини. Хоча Лонгрен не повертався, за батька вона не переживала. Останнім часом той часто плавав уночі рибалчити або просто провітритися, її не теребив страх: вона знала, що батько не доскочить лиха. З цього погляду Ассоль була ще тією маленькою дівчинкою, яка молилася по-своєму, щиро белькочучи вранці: «Добридень, Боже!» – а ввечері: «Прощавай, Боже!».
На її думку, такого короткого знайомства з Богом було цілком достатньо для того, щоб він одвів біду. Вона ставала і на його місце: Господь вічно переймався справами мільйонів людей, тож до буденних тіней життя випадало, на її думку, ставитися з делікатним терпінням гостя, що, завітавши у дім, переповнений людом, чекає забіганого господаря, знаходячи притулок і харч по змозі.
Упоравшись з шитвом, Ассоль склала роботу на столику в кутку, роздяглася й лягла. Вогонь уже згас. Вона хутко завважила, що немає сонливості; свідомість була ясна, мов у розпалі дня, навіть пітьма здавалася штучною; тіло, як і свідомість, відчувалося денним, легким. Серце стукало зі швидкістю кишенькового годинника; воно калатало, ніби поміж подушкою й вухом. Ассоль дратувалася, борсаючись, то скидаючи ковдру, то закутуючись у неї з головою. Врешті їй пощастило викликати звичне уявлення, яке допомагало заснути: вона подумки жбурляла камінці у світлу воду, спостерігаючи, як розбігаються легесенькі кола. Сон мовби чекав на це; він прийшов, пошепотівся з Мері, яка стояла у зголов’ї, і, скоряючись її усмішці, сказав довкруж: «Тс-с-с-с». Ассоль відразу ж заснула. До неї прийшов улюблений сон: квітучі дерева, туга, чари, пісні й таємничі з’явища, з яких, прокинувшись, вона пригадувала тільки полиск синьої води, яка підступала від ніг до серця з холодом і захватом. Побачивши це все, вона ще на хвильку затрималася в неймовірному краю, потім прокинулася й сіла.
Сну не було, наче вона геть не засинала. Почуття новизни, радості й бажання щось зробити зігрівало її. Дівчина роззирнулася тим поглядом, яким оглядають нове приміщення. Просмикнувся світанок – не всією ясністю осяяння, а тим невиразним зусиллям, у якому можна розуміти оточення. Низ вікна був чорний; верх посвітлів. Знадвору, майже край рами, блищала вранішня зоря. Знаючи, що тепер не засне, Ассоль одягнулася, підійшла до вікна і, знявши гак, одвела раму. За вікном стояла уважна, чітка тиша; вона наче запала тільки зараз. У синіх сутінках мерехтіли кущі, трохи далі спали дерева; віяло задухою й землею.
Тримаючись за верх рами, дівчина дивилася й усміхалася. Раптом щось, на кшталт далекого поклику, сколихнуло її зсередини й і ззовні, й вона немовби прокинулася ще раз від явної дійсності до того, що явніше та безсумнівніше. Від тієї хвилини сповнене безмежної радості багатство свідомості не полишало її. Так, розуміючи, слухаємо ми мову людей, одначе, коли повторити сказане, збагнемо ще раз, із іншим, новим значенням. Те саме було і з нею.
Взявши стареньку і водночас завжди юну на її голові шовкову косинку, вона прихопила її рукою під горлом, замкнула двері й босоніж випурхнула на шлях. Хоча було порожньо і глухо, проте їй здавалося, що вона звучить, немов оркестр, що її можуть почути. Усе було їй любе, усе її тішило. Тепла курява лоскотала босі ноги; дихалося ясно й весело. У сутінковому просвітку неба темніли дахи й хмари; дрімали загорожі, шипшина, городи, сади й ніжно видимий шлях. У всьому помічався інший лад, ніж удень, – той самий, але в зниклій раніше відповідності. Усе спало з розплющеними очима, нишком розглядаючи дівчину, яка проходила мимо.
Вона йшла що далі, то хутчіш, аби якнайшвидше лишити за спиною поселення. За Каперною тяглися луки; за луками на схилах берегових пагорбів росли ліщина, тополі й каштани. Там, де шлях скінчився і перейшов у глуху стежину, біля ніг Ассоль м’яко завертівся чорний пес із білими грудьми і промовистою напругою у погляді. Пес, упізнавши Ассоль, скавулячи й манірно викручуючи тулуба, рушив поруч, на пару з дівчиною мовчки пристаючи на дещо зрозуміле, як «ти» і «я». Ассоль, зиркаючи в його чесні очі, була твердо впевнена, що пес міг би заговорити, якби не мав прихованих причин мовчати. Помітивши усмішку супутниці, той весело зморщився, крутнув хвостом і рівно побіг уперед, одначе раптом байдужно сів, діловито пошкрябав лапою вухо, в яке вночі вп’явся його вічний ворог, і рвонув назад.
Ассоль увійшла у високу лучну траву, що бризкала росою; тримаючи руку долонею вниз над її волоттям, вона йшла, тішачись струмливому доторку. Заглядаючи в особливі риси квітів, у плутанину стебел, дівчина розрізняла там майже людські натяки – пози, зусилля, порухи, риси і погляди; її не здивувала б тепер процесія полівок, бал ховрашків чи грубі веселощі їжака, що лякає сонного гнома своїм форканням. І справді, їжак, сіріючи, викотився перед нею на стежину. «Хух-хух», – уривчасто прогугнів він, сердитий, як візник, бува, сердиться на перехожого. Ассоль говорила з тими, кого розуміла й бачила. «Добридень, хворий», – сказала вона бузковому півникові, що його здірявив хробак. «Треба посидіти вдома», – це стосувалося куща, який застряг посеред стежки і його відтак обшарпало вбранням перехожих. Великий жук чіплявся за дзвіночки, згинаючи рослинку і щоразу падаючи, та вперто штовхався лапками. «Скинь гладкого пасажира», – порадила Ассоль. Жук справді не втримався і з хряском шугнув убік. Так, хвилюючись, дрижачи і сяючи, підійшла вона до схилу пагорба, затаївшись у його заростях од лугового простору, проте оточена тепер справжніми своїми друзями, які – вона знала це – говорять басом.
То були великі старі дерева серед жимолості й ліщини, їхнє поникле гілля торкалося верхніх листків на кущах. У спокійно навислому великому листі каштанів стояли білосніжні китиці квітів, і дух їхній перемішувався з запахом роси і смоли. Стежина, встелена ребрами слизького коріння, то падала, то дерлася на схил. Ассоль почувалась як удома; віталася з деревами, як із людьми, себто стискаючи їхнє широке листя. Вона йшла, шепочучи то подумки, то словами: «Ось ти, ось другий ти. Як же багато вас, братики мої! Я йду, братики, поспішаю, пустіть мене! Я вас упізнаю всіх, усіх пам’ятаю і шаную». «Братики» велично гладили її, чим могли, – листям, – і по-родинному рипіли у відповідь. Вона вибралася, закалявши ноги у землю, до урвища над морем і стала на краю нього, ледь зводячи дух од швидкої ходи. Глибока, непереможна віра, тріюмфуючи, пінилась і шуміла в ній. Вона розкидала її поглядом за обрій, звідки легким шумом берегової хвилі поверталася вона назад, пишаючись чистотою лету.
Ти м часом море, обведене на обрії золотою ниткою, ще спало; тільки над урвищем, у калюжах берегових ям, здіймалась і спадала вода. Сталевий біля берега колір сонного океану переходив у синій і червоний. За золотою ниткою небо, спалахуючи, сяяло величезним віялом світла; білі хмари зайшлися прозорим рум’янцем. Тонкі, божественні барви світилися в них. На чорні далі лягла вже тремтяча снігова білина; піна блищала, й багряний розрив, спалахнувши посеред золотої нитки, жбурнув океаном, до ніг Ассоль, ясно-червоні хвильки.
Вона сіла, підібгавши ноги і руками охопивши коліна. Уважно нахиляючись до моря, вбирала вона обрій великими очима, в яких не лишилося вже нічого дорослого, – очима дитини. Все, на що вона чекала так довго й палко, діялося там, на краю світу. Ассоль бачила в країні далеких безодень підводний пагорб; з поверхні його стриміли вгору виткі рослини; серед їхнього круглого листя, прошитого біля краю стеблом, сяяли химерні квіти. Верхнє листя блищало на поверхні океану; той, хто нічого не знав, як знала Ассоль, бачив лише тріпотіння й блиск.
Із заростей виринув корабель; він виплив і зупинився якраз посеред заграви. З цієї далини він виднів ясно, мов хмаровиння. Розкидаючи веселощі, він палав, як вино, як троянда, кров, уста, червоний оксамит і червоногарячий вогонь. Корабель ішов просто до Ассоль. Крила піни тремтіли під могутнім тиском його кіля; випроставшись, дівчина притисла руки до грудей, та чудовна гра світла перейшла у жмурки: встало сонце, і яскрава повнота ранку зірвала полог з усього, що ще розкошувало, потягаючись на сонній землі.
Дівчина зітхнула й роздивилася довкола. Музика замовкла, проте Ассоль була ще в полоні її дзвінкого хору. Це враження потроху слабшало, потім стало спомином й урешті звичайнісінькою втомою. Вона лягла у траву, позіхнула і, блаженно заплющивши очі, заснула – по-справжньому міцним, як молодий горіх, сном, без клопотів і видінь.
Її збудила муха, що блудила по голій ступні. Неспокійно покрутивши ніжкою, Ассоль прокинулася; сидячи, заколювала вона розпатлані коси, доки Ґреєва каблучка не нагадала про себе, проте, гадаючи, що це якесь стебельце, що застрягло між пальцями, вона випростала їх. Що незручність нікуди не поділася, то вона нетерпляче піднесла руку до очей і випросталася, миттю схопившись із силою хлюпітливого водограю.
На її пальці сяяла промениста Ґреєва каблучка, мов на чужому, – своїм вона не могла визнати його цієї миті, не відчувала палець свій.
– Хто це пожартував? Хто пожартував? – стрімко зойкнула вона. – Хіба я сплю? Може, знайшла та забула?
Схопивши лівою рукою праву, на якій була каблучка, з подивом роззиралася вона на всі боки, випитуючи поглядом у моря й зелених поростів; але ніхто не ворушився, ніхто не зачаївся в кущах, і в синьому, ген-ген осяяному морі не було жодної ознаки, і Ассоль закрасилася рум’янцем, а голоси серця сказали віще «Так». Не було пояснень тому, що сталося, проте без слів і думок знаходила вона їх у дивному почутті своєму, й уже близькою стала їй каблучка. Тремтячи всім тілом, зірвала вона її з пальця, тримаючи у жмені, наче воду, роздивилася, – всією душею, всім серцем, усім радінням і ясним забобоном юності, – потім, сховавши за нагрудник, Ассоль тицьнула обличчя в долоні, з-під яких нестримно виривалась усмішка, й, опустивши голову, помалу пішла зворотним шляхом.
Отак, – випадково, як кажуть люди, що вміють читати й писати, – Ґрей і Ассоль знайшли одне одного вранці літньої днини, сповненої неминучості.
V. Рихтування до бою
– Може, Ви забилися? – обережно поцікавився він. – Де були? Що бачили? Утім, це, звісно ж, ваша справа. Маклер пропонує вигідний фрахт, із премією. Та що це з вами?…
– Дякую, – мовив Ґрей, зітхнувши, наче розв’язаний. – Мені саме бракувало звуків вашого простого, розумного голосу. Це ніби крижана вода. Пантене, повідомте людям, що сьогодні ми виважуємо якір і переходимо в гирло Ліліяни, миль за десять звідси, її течію перебито суцільними мілинами. Дістатися гирла можна тільки з моря. Прийдіть по мапу. Лоцмана не брати. Поки що все… Еге, вигідний фрахт мені потрібен як торішній сніг. Можете так і сказати маклерові. Я вирушаю до міста, де затримаюся до вечора.
– Що ж сталося?
– Нічогісінько, Пантене. Я хочу, щоби ви зважили на моє бажання уникати будь-яких розпитів. Коли настане момент, я повідомлю вам, у чому річ. Матросам кажіть, що буде ремонт, що місцевий док зайнято.
– Гаразд, – безтямно сказав Пантен у спину Ґреєві, який уже йшов геть. – Буде зроблено.
Хоча розпорядження капітана були цілком доречні, помічник витріщив очі й занепокоєно помчав з полумиском до себе в каюту, бурмочучи: «Пантене, тебе спантеличили. Чи не хоче він спробувати контрабанду? Чи не піднімемо ми часом чорний піратський прапор?» Одначе тут Пантен заплутався в найбожевільніших припущеннях. Поки він нервово трощив рибу, Ґрей спустився до каюти, взяв гроші й, переїхавши бухту, з’явився в торгових кварталах Лісса. Тепер він діяв уже рішуче і спокійно, до дрібки знаючи все, що буде на чудовному шляху. Кожен порух – думка, дія – гріли його тонкою втіхою мистецької праці. Його план склався миттєво й об’ємно. Його поняття про життя зазнали тієї останньої навали різця, після якої мармур супокійний у своєму неймовірному сяйві.
Ґрей побував у трьох крамницях, надаючи ваги вибору, позаяк подумки бачив уже потрібну барву й відтінок. У двох перших крамницях йому показали шовк базарних барв, покликаних задовольнити сяку-таку пиху; у третій він знайшов зразки складних ефектів. Господар крамниці радісно метушився, викладаючи залежані тканини, та Ґрей мав вигляд статечного анатома. Він терпляче розбирав сувої, відкладав, зсував, розгортав і дивився на світло таку кількість червоних відрізів, що прилавок, завалений ними, здавалося, спалахне. На носак Ґреєвого чобота лягла пурпурова хвиля; на його руках та обличчі сяяв рожевий відблиск. Порпаючись у легкому спротиві шовку, розрізняв він барви: червона-бліда, рожева й рожева-темна; густе шумовиння вишневих, помаранчевих і похмурно-рудих тонів; тут були відтінки всіх сил і значень, різні в своєму позірному спорідненні, як слова: «чарівно», «прекрасно», «чудово», «довершено»; у складках чаїлися натяки, недоступні мові зору, та справжня пурпурова барва довго не впадала в око капітанові. Що приносив крамар, було незле, та не викликало ясного і твердого «так». Нарешті одна барва звернула на себе безпорадну увагу покупця; Ґрей сів у крісло до вікна, витяг із шумкого шовку довгий кінець, кинув його на коліна і, розкинувшись із люлькою в зубах, став споглядально непорушний.