Страница:
балдахiн над султанським троном. Та в залi дивану був присутнiй ще й
п'ятий достойник - яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi кораном.
Наглядач священного порядку Блискучої Порти.
Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи впертого погляду Hyp
Алi.
- Волею аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат IV,
переможець персiв. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол,
а наш обов'язок - допомогти йому правити великою iмперiєю. - Пiдвiв голову
i додав, дивлячись на Hyp Алi: - Допомогти iмперiї.
Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.
Iбрагiм чекав радникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не маючи
сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду. Це золоте крiсло, яке було
колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить
- i замiсть вогкої тюремної долiвки - трон, устелений коштовними килимами,
з леопардовою шкурою в пiднiжжi, з золотою короною над спинкою. I на ньому
можна буде сидiти день, два, рiк, вiк! Ще хвилина... Iбрагiм знає, що
скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi.
Увiйшли сановники. Всi, крiм шейхульiслама, вклякли на колiна i
поцiлували султанськi шаги. Iбрагiм дав рукою знак, щоб вийшли, а тодi
впав обличчям на трон i цiлував алмазне поруччя, як цiлує iзгой порiг
отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому
схлипував, тулився головою до оксамитової леопардової шерстi, шепотiв
слова вдячностi боговi i був, зрештою, в цю мить людиною.
В залi дивану державнi дiячi запивали пiлав щербетом. Великий вiзир
давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до їжi, нi
до напоїв.
Тисячi людей стояли пiд сонцем на вулицях, чекаючи виїзду султана.
Нарештi головна брама Бiюк-сарая широко вiдчинилася, i заревiв народ.
Бостанджi-баша [63] з пiвсотнею субашiв розiгнали людей з майдану,
звiльняючи дорогу для процесiї.
Попереду довгої iмператорської валки їхав на бiлому конi султан
Iбрагiм. На його жовтуватому обличчi появилися рум'янцi, очi сiли спокiйно
в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши вперед коротко стрижену рiдку
бороду. Подеколи змахував для привiтання рукою з важкими брильянтами на
пальцях, кидав у натовп срiбнi монети.
Люди викрикували осанну султановi, билися за грошi, ошалiлi дервiшi
витанцьовували перед процесiєю, деякi в екстазi розтинали собi вени i
падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха.
Поруч iз султаном їхав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову.
"Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, - думав великий вiзир. -
Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не оплакує, нинi мають нову
цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи байдужiсть народу до
державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й справдi, що
залишається людям, крiм видовищ? Вiд того, що мiняються iмператори, не
мiняється людська доля, а є нагода порозважатися серед будня. Але чому
нiхто не обурюється, що цього бiлого коня, на якому зараз їде Iбрагiм,
узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на бiлiй чалмi
султана - емблема пiдкореного Багдада? Невже нiхто не помiтив такого
страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж їду поруч з Iбрагiмом, схвалюючи своєю
присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити - позаду
мене Hyp Алi з полками яничар... Ба, i за ними теж. Отой бiдний ремiсник,
що он стоїть iз згортком паперу в простягнутiй руцi, певно, хоче подати
прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовхає його в груди, щоб не
затьмарював урочистостi всенародного свята. Отой бiдний ремiсник i я,
найвищий державний сановник, обидва однаково розумiємо все, що дiється
нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на свої кошти й
своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душi смiємося. Всi смiємося, крiм
одного хiба Iбрагiма, який їде на бiлому конi. Як же вибратися з цього
колеса?"
Дервiшi бiгли юрмами попереду процесiї, несамовито верещали, вiд їх
вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу, падав
i цiлував слiди копит султанського коня.
"Чи не єдине, на чому тримається iмперiя, - з жахом подумав великий
вiзир, - це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?"
Iмператорський почет прямував до мечетi Еюба, названої iм'ям
Магометового прапороносця, який у 48-му роцi хижри пiшов завойовувати
Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю
Вiзантiї, спорудив бiля гробу Еюба мечеть, в якiй зберiгалась одна з
чотирьох шабель халiфiв пророка - шабля Османа. Нею нинi мали оперезати
нового султана Туреччини.
Процесiя зiйшла з широкої вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася,
народ не вмiщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустрiли
дерев'янi й саманнi халупи. В далинi, над берегом Золотого Рогу,
показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч - мармурова усипальниця
прапороносця Еюба.
- Це тут криниця з водою безсмертя? - нахилившись до великого вiзира,
наївно спитав Iбрагiм. Вiн чув цю легенду ще в дитинствi, тепер цiкаво
було дiзнатися, скiльки в нiй правди.
Аззем-паша прокинувся вiд задуми, глянув на Iбрагiма насмiшливо i
вiдповiв, забуваючи про титулування:
- Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, i
нема надiї, щоб бризнуло джерело.
Iбрагiм не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси,
вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам. Султан злiз iз
коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духiвник сiм
разiв благословив Iбрагiма, потiм пiдiйшов до нього, i прив'язуючи до
пояса меч, промовив:
- Царю наш, хай вiтає тебе аллах i Магомет, пророк його, пануй нам
щасливо й довго.
Iбрагiм випростався i продекламував у вiдповiдь слова, яких навчив його
шейхульiслам:
- Присягаю, що зелений прапор пророка розвiється вiд Багдада до Вiдня,
вiд Каїра до Корсiки. Я завоюю нiмецьку землю, а на вiвтарi святого Петра
в Римi звелю годувати свого коня.
Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:
- О султане, хай сповняться цi слова великого Баязета.
Iбрагiм знiтився, збентежено забiгали очi, шейхульiслам, звiвши до неба
очi, шептав слова молитви.
Ювелiр Хюсам з дружиною Нафiсою сидiли на бруку навпроти яничарських
казарм, бiля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись iз
мечетi Еюба. Нафiса ще надiялась побачити свого вихованця Алiма.
Довжелезнi казарми стояли тут, у центрi мiста, ще з часiв Урхана,
творця султанської пiхотної гвардiї "йенi-черi". Нi один султан не
наважувався поминути цi казарми, повертаючись у Бiюк-сарай з мечем Османа
при боцi. Чи мiг передбачати Урхан, що його iдея оновлення турецького
вiйська так жорстоко обернеться проти спадкоємцiв османського престолу? Чи
мiг угадати, що воїни, якi мали стати слугами трону, самi заволодiють ним
i саджатимуть на нього собi вигiдних султанiв?
Але тодi таке вiйсько було необхiдним. Туреччина воювала без
перепочинку, не маючи регулярного вiйська. Урхан зiбрав потурчених
полоняникiв - боснякiв, грекiв, вiрмен, озброїв їх i взяв на своє
утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ
благословив нове вiйсько. Опустивши довгий чернечий рукав на голову
першого яничара, мовив: "Називайтеся "йенi-черi". Хай буде ваше обличчя
грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть нехай стане вашим
щастям".
Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан сам записався в першу
орту [64], а всьому корпусовi дав герб - ложку, щоб нагадувала воїнам про
те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на
вирiзцi високої шапки над чолом. Ложка - символ наживи - сподобалася
яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому
варилась їжа, став священним символом орти i дорiвнював прапору. Залишити
котел у руках ворога вважалось найбiльшою ганьбою, перевернутий котел
ставав сигналом до бунту. Вiйськовi ранги теж запозичили з кухонного
лексикона. Полковника орти називали чорбаджiєм - майстром великої супницi,
лейтенанти називались сакка-башами - водоносами. Апетити яничарiв зростали
i згодом почали проявлятися не тiльки в емблемах i рангах. Яничари
вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рiвною
улемам [65]; щоб мати запоруку серед духовенства, закрiпили дев'яносто
дев'яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати свою волю
султанам.
З казарм почали виходити яничари - сини Грецiї, Болгарiї, Грузiї й
українськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах, у високих з бiлого
сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувались в ряд для зустрiчi
султана.
Попереду першої орти, до якої повинен був пiдiйти Iбрагiм, стояв
молодий чорбаджi-баша.
Нафiса пiдвелася з бруку.
- Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма.
Сиди, сиди, - смикнув Хюсам дружину за фередже, - це командир орти,
Алiм же зовсiм молодий.
Заметушилися люди на вулицi, загомонiли, закричали - до яничарських
казарм наближалася султанська процесiя.
Iбрагiм зупинив коня бiля вишикуваної першої орти. Hyp Алi пiд'їхав до
чорбаджi-башi. Молодий полковник iз коротко стриженими чорними вусами,
орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp Алi
вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив цього
гордопоставного гяура башею першої орти. Тiльки такi, рiвнi силою i
завзяттям, можуть бути справжнiми супротивниками своїх хоробрих
спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджiєвi випало особливе щастя: вiтати
вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку.
Hyp Алi кивнув головою.
Чорбаджiєвi подали чашу, наповнену щербетом, i вiн, карбуючи крок,
пiдiйшов до султана.
Великий iз великих, султане над султанами! - промовив голосно. - Раби
твої, непереможне вiйсько яничар, хочуть зустрiтися з тобою в країнi
золотого яблука - на Дону, Днiпрi i Вiслi!
Iбрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив її вщерть
золотими монетами i вигукнув до яничар:
- Воїни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте
їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною!
Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив:
- Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника.
Iбрагiм блимнув очима на Аззем-пашу. Вiн аж тепер зрозумiв, що вiзир
глузує з нього.
Яничари вигукнули дружно:
- Кизил ельмада герюшюрюз! [66]
А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз
жiночий лемент:
- Алiме, сину мiй!
Стара жiнка проривалася через ланцюг субашiв, простягала руки,
повторюючи:
- Ти живий, Алiме, синочку мiй!
Чорбаджi повернув голову на голос жiнки. Вiн упiзнав Нафiсу, густо
побагровiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алiєвим. Бачив, як субашi волочать
жiнку через вулицю, б'ючи й штовхаючи її, i не зморгнув оком.
На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Бiюк-сарая,
минаючи двiр Айя-Софiї, де поруч iз тюрбе [67] султанiв виросла нова
могила. Старий тюрбедар [68] читав уголос фатиху [69] за упокiй душi
Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових шалях, що вкривали
грiб, золотiв напис: "Тiльки бог вiчний".
Наступного дня в годину прийому великий вiзир Аззем-паша зайшов у
тронний зал повiдомити падишаха про стан державної скарбницi. Iбрагiм
сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, який гордо, не
кланяючись у пояс, ступав серединою залу. Знав молодий султан, що ця
людина є нинi господарем iмперiї, i довго ще Аззем-паша вирiшуватиме
державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так сказав
шейхульiслам. Iбрагiм вдоволений був iз цього, адже вiн нi з чим не
обiзнаний, але згадалися єхиднi слова вiзира пiд час параду, i в душi
несвiдомо наростав протест проти будь-якої його пропозицiї.
- Я повинен, - сказав Аззем-паша, - ознайомити тебе, о султане, з
станом державної скарбницi, яка держить цей трон. Довголiтня вiйна з
персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їх.
Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в
особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б
зменшити плату...
Iбрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був
позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати
тягарем вiдповiдальностi на плечi. Йому ще хотiлося по-хлоп'ячому
скрикнути: "Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити", та розумiв, що мусить
щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиїми
руками, чиїм розумом? Радили слухатись великого вiзира, але Iбрагiм не
хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайної валiде, гидкого
кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам'ятi на постатi Hyp Алi, який,
мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом у рай, появився кiлька днiв
тому у дверях двiрцевої тюрми.
- Накажи покликати Hyp Алi, - сказав. - Вiн воював з Амуратом у
Багдадi, йому ж i краще знати про воєннi витрати.
- Лiва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алi воював у
Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари бились, щоправда, хоробро, проте
надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтер-дар i я -
великий вiзир.
Замбул, що стояв за портьєрою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину
перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага.
- Я слухаю тебе, султане.
Iбрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но
задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана.
- Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? -
запитав султан.
- Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi
свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли
згадати, що вона лилась невинно, не в боях, - в зачинених казармах на
Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. I нi одного акче не заплачено нi за
багдадську, нi за скутарську кров. Твої воїни чекають плати, султане, -
закiнчив викличне яничар-ага.
Iбрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум. Вiн знає,
що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може їх дати.
Султана Мустафу вперше в iсторiї Туреччини скинули яничари з престолу,
коли той знизив платню яничарам. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою
була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали
такої ж, як i нинi, плати за кров - золотом. Не знайшовши нi алтина в
порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався
у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей
катастрофiчне впав. Тодi шiстдесят яничарських орт, весь стамбульський
булук, збунтувались. Яничари поперевертали на кухнях казани з пiлавом,
забарабанили по них ложками, покидали тарiлки i вийшли на Серальський
майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю
i виставити її на золотiй тацi перед брамою - ось, мовляв, винуватець. Але
це не спинило розлютованих яничар, вони вдерлися до тронного залу i
зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на дефтердара - то вiн
розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнур на
шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах Османовим
нащадкам.
Не уник пiдступної смертi, зрештою, владний приборкувач яничар Амурат
IV. А вiн, Iбрагiм, їх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж
можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за себе
будь-який викуп, проказав квапливо:
- По п'ятсот пiастрiв на орту... По п'ятсот!
Обличчя Hyp Алi прояснiло - щедра була плата, i жахнувся Аззем-паша.
Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
В Туреччинi та на брамi кам'янiй
Там сидiли два братчики молодiї.
Один сперся на поруччя, задумався,
Дрiбненькими слiзоньками умивався.
Ой стiй же ти, милий брате, не журися,
Яка красна Туреччина - подивися!
Українська народна пiсня
Мiшки з грiшми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну
орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного - хто
перший схопить мiшок, той отримає десять пiастрiв у нагороду.
Чорбаджi Алiм - чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний
кунтуш, стояв обабiч i чекав, коли його заступник по казармi ода-баша
подасть йому мiшок iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав її
переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто:
- Я вiддаю свою платню вам, хоробрi воїни, щоб ви сьогоднi
побенкетували на честь султана Iбрагiма.
Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапляється раз на
десяток рокiв одному з тисяч: вiн подав коронованому султановi чашу
щербету. Йому тiльки двадцять п'ять рокiв, i вже чорбаджi, завтра з
благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра - яничар-агою. I хай
буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив
трьома шляхами на Україну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi
Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з
України - безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не
надiючись нi на визволення, нi на викуп. I слава аллаху.
Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо котла, з якого курилась
пахуча каурма [70], вони їли i крадькома запивали вином; збоку на килимi
за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино.
Все, що минуло, здавалось йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для
нього починається нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття.
Та все-таки вони були.
Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi,
обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком
Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж якої струнчились
двома рядами дерева, схожi на кипариси.
У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив
хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна
перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i
покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою.
- Де ти бродиш, козаче, до ночi? - сварила мама. Вона тулила до себе
одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у
саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують...
- Ось приїде батько з походу, поскаржуся йому.
Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в
синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав
Андрiй, що батько воює з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же
татарiв нiде не бачив, тому й не боявся їх, хiба iнодi вночi, коли надворi
гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки. Але вдень, коли все довкола
пахло, аж дух захоплювало, - звiдки могли взятися тi злi люди, що їздять
на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть
його у високiй, мов лiс, травi?
Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву
дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалась
обрiю, - тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снувались мурашки
страху.
Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську
череду, її вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому
торбину, з якої тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику.
Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи,
погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут
- на степовiй волi.
А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш
усе, про що мрiється: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн
сам - на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiвається на вiтрi.
Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкає гостроверха татарва,
шабля свиснула в повiтрi - чах, чах! - летять поганi голови з плiч, а конi
рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять...
Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими
обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою
мовою. Пустився втiкати - та це ж татари! - один вершник зiскочив з коня,
схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався,
заверещав, тодi йому заткали шматою рот i поскакали по безлюддi.
Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима
хоча б одного знайомого обличчя - не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала
йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто женеться
козацька погоня.
Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем.
Брели люди, зв'язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний
шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.
Татарин вiз Андрiйка в своєму сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до
нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: "Якши джигiт, бiюк
бакшиш" [71].
Страшнiше було на привалах. Дикi ногаї розв'язували дiвчат, жiнок i
прилюдно гвалтували, немiчних i хворих вбивали - жах добирався до серця
хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався
до нього.
"Чому? - думав Андрiйко. - Чому косоокий нi разу не вдарив мене
нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своєму пановi? Он лежить
чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у
нього дочку для соромної втiхи, - i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а
життя втратив. Був би сумирний - жив би. Б'ється дiвчина в риданнi -
подвiйне зараз горе в неї: безчестя i сирiтство... Тож єдиний вихiд для
невiльника - покора".
Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за
татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, немає козацьких
погонь - це вигадка нещасних для своєї потiхи. Нема нiде того Трясила, що
трусить кримською землею, - то мамина казка. Є тiльки татари, якi панують
над усiм свiтом i роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися,
iнакше - смерть.
Скiльки днiв минуло - годi злiчити. Зупинилася валка перед п'ятигранною
вежею, що височiла над гнилою водою Сиваша. "Перекоп", - сказали бранцi.
Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчної неволi. Буйнi шовковi трави
змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче
отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв,
чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина...
I вже не залишилось в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько,
смiливий i хоробрий, воює з ворогами, - це теж мамина вигадка. Нiхто
нiколи не займав цих мурiв, анi високого валу, що загородив перешийок вiд
голубої гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i гнилою
рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома зачиненими брамами та
жерлами гармат зупинила татарiв i бранцiв. Велика голова сови, висiчена в
каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг,
i говорила до них розумними очима. "Така ваша доля".
Андрiйко вдивився в очi нiчної птахи: їй дано бачити свiт тодi, коли
його не бачать люди, тому знає вона бiльше. Люди за щось борються,
страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось
надiються, а птаха знає - нема на що. I тому промовляє мовчки досвiдченими
очима: "Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля".
Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надiї на порятунок. Бо нема
в людей власної волi для здiйснення своїх бажань. Є воля долi, i опиратись
їй безглуздо - вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi
пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знущається здичавiла татарва.
Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи
українськi слова:
- Як назвав тобi мама?
Чорбаджi Алiм i нинi пам'ятає те дивне iм'я, що було колись його
власним. - Андрiй, - вiдповiв.
- Алiм будеш. Чула, Алiм!
Косоокий наказав йому скупатися в морi, сам виправ своєму бранцевi
сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на
ясирних, щоб пiднiмалися.
Засвистiли нагайки, почалося паювання.
З брами, бiля якої стояли на вартi зовсiм не подiбнi до вилицюватих
ординцiв молодi воїни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось.
До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазяїн, поклонився i показав рукою на
своїх бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув на нього уваги, пiдiйшов до
крайньої ясирної групи, потiм до другої, третьої, розводячи окремо
чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились об мури фортецi. Та не
зморгнула оком камiнна сова, i байдуже дивилися вартовi яничари на
розподiл ясиру.
З кожної групи турецький мубашир вiдраховував щоп'ятого, - чоловiка i
жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i вiдводив убiк. А коли
дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав:
- Великий бакшиш для султана, ефендi. Мубашир заголив хлопцевi живiт,
потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин усе
примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi, заперечливо хитав
головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп.
Вiдбiр данини для султана тягнувся до передвечiр'я. Андрiйко опинився
серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до
свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима i вимовив:
- Кiсмет...
Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй без тлумачення. Доля. Така
доля - i нiчого не вдiєш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд
нього вселявся в душу спокiй.
- Кiсмет... - прошепотiв чорбаджi Алiм. - Кiсмет! - крикнув, стукнувши
чашею об долiвку.
Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували. Алiм
налив ще раз повну чашу вина i вихилив.
Галера з ясиром, вiдiбраним для султана, наближалася до Босфору.
Мубашир вiз падишаховi данину вiд татар: степових красунь - у гарем,
добiрних чоловiкiв - до галер, i щонайцiннiший товар - хлопчикiв - для
яничарського оджака [72].
Вижовклi вiд морської хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно
п'ятий достойник - яничар-ага. Не передбачений нi традицiями, нi кораном.
Наглядач священного порядку Блискучої Порти.
Аззем-паша пiдвiвся з подушки i мовив, уникаючи впертого погляду Hyp
Алi.
- Волею аллаха вiдiйшов у царство вiчного блаженства султан Амурат IV,
переможець персiв. Мир його праху. Молодший брат Амурата стане на престол,
а наш обов'язок - допомогти йому правити великою iмперiєю. - Пiдвiв голову
i додав, дивлячись на Hyp Алi: - Допомогти iмперiї.
Члени дивану приклали руки до грудей на знак згоди.
Iбрагiм чекав радникiв у тронному залi. Вiн стояв бiля трону, не маючи
сили вiдвести вiд нього жадiбного погляду. Це золоте крiсло, яке було
колись назавжди втрачене для нього, стояло тут, поруч. Ще хвилина, ще мить
- i замiсть вогкої тюремної долiвки - трон, устелений коштовними килимами,
з леопардовою шкурою в пiднiжжi, з золотою короною над спинкою. I на ньому
можна буде сидiти день, два, рiк, вiк! Ще хвилина... Iбрагiм знає, що
скаже диван, проте тремтить у нетерплячому i солодкому очiкуваннi.
Увiйшли сановники. Всi, крiм шейхульiслама, вклякли на колiна i
поцiлували султанськi шаги. Iбрагiм дав рукою знак, щоб вийшли, а тодi
впав обличчям на трон i цiлував алмазне поруччя, як цiлує iзгой порiг
отчого дому. Вiн ще не знав, що дасть йому це коштовне крiсло. По-дитячому
схлипував, тулився головою до оксамитової леопардової шерстi, шепотiв
слова вдячностi боговi i був, зрештою, в цю мить людиною.
В залi дивану державнi дiячi запивали пiлав щербетом. Великий вiзир
давав обiд на честь нового султана. Тiльки сам не дiткнувся нi до їжi, нi
до напоїв.
Тисячi людей стояли пiд сонцем на вулицях, чекаючи виїзду султана.
Нарештi головна брама Бiюк-сарая широко вiдчинилася, i заревiв народ.
Бостанджi-баша [63] з пiвсотнею субашiв розiгнали людей з майдану,
звiльняючи дорогу для процесiї.
Попереду довгої iмператорської валки їхав на бiлому конi султан
Iбрагiм. На його жовтуватому обличчi появилися рум'янцi, очi сiли спокiйно
в орбiти, тримався вiн прямо, виставивши вперед коротко стрижену рiдку
бороду. Подеколи змахував для привiтання рукою з важкими брильянтами на
пальцях, кидав у натовп срiбнi монети.
Люди викрикували осанну султановi, билися за грошi, ошалiлi дервiшi
витанцьовували перед процесiєю, деякi в екстазi розтинали собi вени i
падали пiд копита, щоб показати свою готовнiсть пролити кров за падишаха.
Поруч iз султаном їхав Аззем-паша, звiсивши в задумi голову.
"Кiлька днiв тому цi самi люди вiтали Амурата, - думав великий вiзир. -
Вiтали так само захоплено. Нинi його нiхто не оплакує, нинi мають нову
цяцьку. Що це? Знецiнення султанського престижу чи байдужiсть народу до
державних справ, якi завжди звершуються без його вiдома? А й справдi, що
залишається людям, крiм видовищ? Вiд того, що мiняються iмператори, не
мiняється людська доля, а є нагода порозважатися серед будня. Але чому
нiхто не обурюється, що цього бiлого коня, на якому зараз їде Iбрагiм,
узяв у персидського шаха хоробрий Амурат, а великий алмаз на бiлiй чалмi
султана - емблема пiдкореного Багдада? Невже нiхто не помiтив такого
страшного блюзнiрства?.. А я? Я теж їду поруч з Iбрагiмом, схвалюючи своєю
присутнiстю це блюзнiрство. Але ж я один нiчого не можу зробити - позаду
мене Hyp Алi з полками яничар... Ба, i за ними теж. Отой бiдний ремiсник,
що он стоїть iз згортком паперу в простягнутiй руцi, певно, хоче подати
прохання новому султановi, а бостанджi-баша штовхає його в груди, щоб не
затьмарював урочистостi всенародного свята. Отой бiдний ремiсник i я,
найвищий державний сановник, обидва однаково розумiємо все, що дiється
нинi, але нi вiн, нi я не можемо протестувати. Навпаки, на свої кошти й
своїми силами влаштовуємо цей парад, а в душi смiємося. Всi смiємося, крiм
одного хiба Iбрагiма, який їде на бiлому конi. Як же вибратися з цього
колеса?"
Дервiшi бiгли юрмами попереду процесiї, несамовито верещали, вiд їх
вереску чманiв народ, бився в конвульсiях, дехто вибiгав на дорогу, падав
i цiлував слiди копит султанського коня.
"Чи не єдине, на чому тримається iмперiя, - з жахом подумав великий
вiзир, - це груба сила i фанатизм, розбурханий такими видовищами?"
Iмператорський почет прямував до мечетi Еюба, названої iм'ям
Магометового прапороносця, який у 48-му роцi хижри пiшов завойовувати
Константинополь i загинув тут. Султан Магомет Завойовник, здобувши столицю
Вiзантiї, спорудив бiля гробу Еюба мечеть, в якiй зберiгалась одна з
чотирьох шабель халiфiв пророка - шабля Османа. Нею нинi мали оперезати
нового султана Туреччини.
Процесiя зiйшла з широкої вулицi Шахзаде в тiснi провулки, видовжилася,
народ не вмiщувався, залишався в багатих кварталах. Султана зустрiли
дерев'янi й саманнi халупи. В далинi, над берегом Золотого Рогу,
показалася невелика однокупольна мечеть, а поруч - мармурова усипальниця
прапороносця Еюба.
- Це тут криниця з водою безсмертя? - нахилившись до великого вiзира,
наївно спитав Iбрагiм. Вiн чув цю легенду ще в дитинствi, тепер цiкаво
було дiзнатися, скiльки в нiй правди.
Аззем-паша прокинувся вiд задуми, глянув на Iбрагiма насмiшливо i
вiдповiв, забуваючи про титулування:
- Ця криниця тепер безводна. Вона висохла, чекаючи безсмертних людей, i
нема надiї, щоб бризнуло джерело.
Iбрагiм не зреагував, та й не було коли. Розступилися кипариси,
вiдчинилися ворота, на порозi мечетi стояв шейхульiслам. Султан злiз iз
коня, яничар-ага роззув його, обмив йому ноги. Верховний духiвник сiм
разiв благословив Iбрагiма, потiм пiдiйшов до нього, i прив'язуючи до
пояса меч, промовив:
- Царю наш, хай вiтає тебе аллах i Магомет, пророк його, пануй нам
щасливо й довго.
Iбрагiм випростався i продекламував у вiдповiдь слова, яких навчив його
шейхульiслам:
- Присягаю, що зелений прапор пророка розвiється вiд Багдада до Вiдня,
вiд Каїра до Корсiки. Я завоюю нiмецьку землю, а на вiвтарi святого Петра
в Римi звелю годувати свого коня.
Аззем-паша, схиливши голову, промовив побожно:
- О султане, хай сповняться цi слова великого Баязета.
Iбрагiм знiтився, збентежено забiгали очi, шейхульiслам, звiвши до неба
очi, шептав слова молитви.
Ювелiр Хюсам з дружиною Нафiсою сидiли на бруку навпроти яничарських
казарм, бiля яких мав зупинитися коронований султан, повертаючись iз
мечетi Еюба. Нафiса ще надiялась побачити свого вихованця Алiма.
Довжелезнi казарми стояли тут, у центрi мiста, ще з часiв Урхана,
творця султанської пiхотної гвардiї "йенi-черi". Нi один султан не
наважувався поминути цi казарми, повертаючись у Бiюк-сарай з мечем Османа
при боцi. Чи мiг передбачати Урхан, що його iдея оновлення турецького
вiйська так жорстоко обернеться проти спадкоємцiв османського престолу? Чи
мiг угадати, що воїни, якi мали стати слугами трону, самi заволодiють ним
i саджатимуть на нього собi вигiдних султанiв?
Але тодi таке вiйсько було необхiдним. Туреччина воювала без
перепочинку, не маючи регулярного вiйська. Урхан зiбрав потурчених
полоняникiв - боснякiв, грекiв, вiрмен, озброїв їх i взяв на своє
утримання, щоб були слухняними. Засновник дервiшського ордену Хаджi Бекташ
благословив нове вiйсько. Опустивши довгий чернечий рукав на голову
першого яничара, мовив: "Називайтеся "йенi-черi". Хай буде ваше обличчя
грiзним, рука переможною, мечi гострими, а хоробрiсть нехай стане вашим
щастям".
Для пiдтримання престижу нового вiйська Урхан сам записався в першу
орту [64], а всьому корпусовi дав герб - ложку, щоб нагадувала воїнам про
те, що воювати вони мають за султанський харч. Цю емблему воїни носили на
вирiзцi високої шапки над чолом. Ложка - символ наживи - сподобалася
яничарам. Небавом вони самi почали створювати такi емблеми. Казан, у якому
варилась їжа, став священним символом орти i дорiвнював прапору. Залишити
котел у руках ворога вважалось найбiльшою ганьбою, перевернутий котел
ставав сигналом до бунту. Вiйськовi ранги теж запозичили з кухонного
лексикона. Полковника орти називали чорбаджiєм - майстром великої супницi,
лейтенанти називались сакка-башами - водоносами. Апетити яничарiв зростали
i згодом почали проявлятися не тiльки в емблемах i рангах. Яничари
вимагали пiдвищення плати за службу, домоглися визнати їх кастою, рiвною
улемам [65]; щоб мати запоруку серед духовенства, закрiпили дев'яносто
дев'яту орту за орденом Хаджi Бекташа. Врештi почали диктувати свою волю
султанам.
З казарм почали виходити яничари - сини Грецiї, Болгарiї, Грузiї й
українськi мальви. В коротких шароварах i кунтушах, у високих з бiлого
сукна шапках з довгими шликами, вони вишикувались в ряд для зустрiчi
султана.
Попереду першої орти, до якої повинен був пiдiйти Iбрагiм, стояв
молодий чорбаджi-баша.
Нафiса пiдвелася з бруку.
- Хюсаме, поглянь на нього, такий схожий на нашого Алiма.
Сиди, сиди, - смикнув Хюсам дружину за фередже, - це командир орти,
Алiм же зовсiм молодий.
Заметушилися люди на вулицi, загомонiли, закричали - до яничарських
казарм наближалася султанська процесiя.
Iбрагiм зупинив коня бiля вишикуваної першої орти. Hyp Алi пiд'їхав до
чорбаджi-башi. Молодий полковник iз коротко стриженими чорними вусами,
орлиним носом витягнувся перед агою яничар, чекаючи його команди. Hyp Алi
вдоволено усмiхнувся. Вiн не жалкуватиме, що пiд Багдадом призначив цього
гордопоставного гяура башею першої орти. Тiльки такi, рiвнi силою i
завзяттям, можуть бути справжнiми супротивниками своїх хоробрих
спiввiтчизникiв. Нинi ж молодому чорбаджiєвi випало особливе щастя: вiтати
вiд яничарiв нового султана i записувати його до свого полку.
Hyp Алi кивнув головою.
Чорбаджiєвi подали чашу, наповнену щербетом, i вiн, карбуючи крок,
пiдiйшов до султана.
Великий iз великих, султане над султанами! - промовив голосно. - Раби
твої, непереможне вiйсько яничар, хочуть зустрiтися з тобою в країнi
золотого яблука - на Дону, Днiпрi i Вiслi!
Iбрагiм взяв чашу з рук чорбаджiя, вихилив до дна, наповнив її вщерть
золотими монетами i вигукнув до яничар:
- Воїни! Згадайте славу римлян, колишнiх повелителiв свiту. Продовжуйте
їхню славу. Перемоги магометан хай будуть для невiрних карою небесною!
Великий вiзир, шанобливо схиливши голову, мовив:
- Хай кануть у серця воїнам слова великого Магомета Завойовника.
Iбрагiм блимнув очима на Аззем-пашу. Вiн аж тепер зрозумiв, що вiзир
глузує з нього.
Яничари вигукнули дружно:
- Кизил ельмада герюшюрюз! [66]
А коли затихла луна i над майданом залягла хвилева тиша, почувся враз
жiночий лемент:
- Алiме, сину мiй!
Стара жiнка проривалася через ланцюг субашiв, простягала руки,
повторюючи:
- Ти живий, Алiме, синочку мiй!
Чорбаджi повернув голову на голос жiнки. Вiн упiзнав Нафiсу, густо
побагровiв, погляд його зустрiвся з Hyp Алiєвим. Бачив, як субашi волочать
жiнку через вулицю, б'ючи й штовхаючи її, i не зморгнув оком.
На вулицях веселився народ. Султанський почет прямував до Бiюк-сарая,
минаючи двiр Айя-Софiї, де поруч iз тюрбе [67] султанiв виросла нова
могила. Старий тюрбедар [68] читав уголос фатиху [69] за упокiй душi
Амурата IV. У головах лежала бiла чалма, на шовкових шалях, що вкривали
грiб, золотiв напис: "Тiльки бог вiчний".
Наступного дня в годину прийому великий вiзир Аззем-паша зайшов у
тронний зал повiдомити падишаха про стан державної скарбницi. Iбрагiм
сидiв на тронi й насторожено дивився на величного старця, який гордо, не
кланяючись у пояс, ступав серединою залу. Знав молодий султан, що ця
людина є нинi господарем iмперiї, i довго ще Аззем-паша вирiшуватиме
державнi справи, не радячись, а доповiдаючи про них султановi. Так сказав
шейхульiслам. Iбрагiм вдоволений був iз цього, адже вiн нi з чим не
обiзнаний, але згадалися єхиднi слова вiзира пiд час параду, i в душi
несвiдомо наростав протест проти будь-якої його пропозицiї.
- Я повинен, - сказав Аззем-паша, - ознайомити тебе, о султане, з
станом державної скарбницi, яка держить цей трон. Довголiтня вiйна з
персами спорожнила куфри, а здобуте багдадське золото не наповнило їх.
Крiм цих мiшкiв iз грiшми, що стоять напоказ бiля дверей залу дивану, в
особистiй султанськiй скарбницi небагато знайдеться. Чи не варто б
зменшити плату...
Iбрагiм пiдвiв руку, зупиняючи великого вiзира. Дотепер вiн був
позбавлений потреби мислити, але вчорашня церемонiя вже почала лягати
тягарем вiдповiдальностi на плечi. Йому ще хотiлося по-хлоп'ячому
скрикнути: "Дайте менi спокiй, я хочу вiдпочити", та розумiв, що мусить
щось робити в цiй державi, якою звелено йому керувати. Як керувати? Чиїми
руками, чиїм розумом? Радили слухатись великого вiзира, але Iбрагiм не
хоче, не хоче! Майнули перед очима образи потайної валiде, гидкого
кизляр-аги Замбула, i зупинилася стрiчка пам'ятi на постатi Hyp Алi, який,
мов ангел Монкiр, що веде людину понад пеклом у рай, появився кiлька днiв
тому у дверях двiрцевої тюрми.
- Накажи покликати Hyp Алi, - сказав. - Вiн воював з Амуратом у
Багдадi, йому ж i краще знати про воєннi витрати.
- Лiва рука, султане, не знає, що робить права. Hyp Алi воював у
Багдадi, я ж залишався у столицi. Яничари бились, щоправда, хоробро, проте
надто великої плати вимагають за кров. Про це добре знає дефтер-дар i я -
великий вiзир.
Замбул, що стояв за портьєрою, пiдслуховуючи, миттю вибiг, i за хвилину
перед султаном стояв зiгнутий у пояс яничар-ага.
- Я слухаю тебе, султане.
Iбрагiм придушив у собi здивування: як швидко все робиться! Тiльки-но
задумав покликати Hyp Алi, а вiн уже тут, наче прочув бажання султана.
- Що можеш ти сказати про витрати на вiйнi з персами, Hyp Алi? -
запитав султан.
- Багато кровi пролилося, султане. Чи зумiють навiть найбiльшi мудрецi
свiту назвати скарб, дорожчий за кров султанських лицарiв? А ще коли
згадати, що вона лилась невинно, не в боях, - в зачинених казармах на
Скутарi вiд меча жорстокого Амурата. I нi одного акче не заплачено нi за
багдадську, нi за скутарську кров. Твої воїни чекають плати, султане, -
закiнчив викличне яничар-ага.
Iбрагiм зрозумiв: Hyp Алi не просить, а ставить ультиматум. Вiн знає,
що це значить, коли яничари вимагають грошей, а султан не може їх дати.
Султана Мустафу вперше в iсторiї Туреччини скинули яничари з престолу,
коли той знизив платню яничарам. Та цього хоч залишили живим. Жорстокiшою
була доля його сина Османа II. Пiсля поразки пiд Хотином яничари зажадали
такої ж, як i нинi, плати за кров - золотом. Не знайшовши нi алтина в
порожнiй скарбницi, Осман наказав перетопити золотий посуд, що зберiгався
у фортецi Едiкуле. Золото виявилося низькопробним, на ринку курс грошей
катастрофiчне впав. Тодi шiстдесят яничарських орт, весь стамбульський
булук, збунтувались. Яничари поперевертали на кухнях казани з пiлавом,
забарабанили по них ложками, покидали тарiлки i вийшли на Серальський
майдан. У смертельному переляку Осман наказав стяти голову великому вiзирю
i виставити її на золотiй тацi перед брамою - ось, мовляв, винуватець. Але
це не спинило розлютованих яничар, вони вдерлися до тронного залу i
зажадали плати справжнiм золотом. Осман показав на дефтердара - то вiн
розтратив скарб, але i це не допомогло. Яничари накинули султановi шнур на
шию, витягнули на вулицю й мертвого поволокли мiстом на пострах Османовим
нащадкам.
Не уник пiдступної смертi, зрештою, владний приборкувач яничар Амурат
IV. А вiн, Iбрагiм, їх ставленик. Яничари посадили його на трон, вони ж
можуть i скинути. Не як повелитель, а як невiльник, що ладен дати за себе
будь-який викуп, проказав квапливо:
- По п'ятсот пiастрiв на орту... По п'ятсот!
Обличчя Hyp Алi прояснiло - щедра була плата, i жахнувся Аззем-паша.
Яничар-ага, кинувши переможний погляд на вiзира, миттю зник за дверима.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
В Туреччинi та на брамi кам'янiй
Там сидiли два братчики молодiї.
Один сперся на поруччя, задумався,
Дрiбненькими слiзоньками умивався.
Ой стiй же ти, милий брате, не журися,
Яка красна Туреччина - подивися!
Українська народна пiсня
Мiшки з грiшми розвозили по казармах, кидали по одному перед кожну
орту. З казарм вибiгали яничари, намагаючись випередити один одного - хто
перший схопить мiшок, той отримає десять пiастрiв у нагороду.
Чорбаджi Алiм - чорнобровий красень, одягнутий у дорогий червоний
кунтуш, стояв обабiч i чекав, коли його заступник по казармi ода-баша
подасть йому мiшок iз грiшми. Сягнув рукою, вийняв золоту монету, подав її
переможцевi, а коли яничари роздiлили золото мiж собою, мовив урочисто:
- Я вiддаю свою платню вам, хоробрi воїни, щоб ви сьогоднi
побенкетували на честь султана Iбрагiма.
Нинi вiн мiг бути щедрим. Алiмовi випало щастя, яке трапляється раз на
десяток рокiв одному з тисяч: вiн подав коронованому султановi чашу
щербету. Йому тiльки двадцять п'ять рокiв, i вже чорбаджi, завтра з
благословення султана стане булук-башею, пiслязавтра - яничар-агою. I хай
буде благословенний той день, коли кримський хан Джанiбек-Гiрей вирушив
трьома шляхами на Україну, щоб помститися козацькому гетьмановi Тарасовi
Федоровичу за зруйнований Перекоп. Щедру плату взяли тодi ногайцi з
України - безкарно. Тисячi бранцiв пiшли на сирицi до Перекопу, не
надiючись нi на визволення, нi на викуп. I слава аллаху.
Яничари бенкетували. Порозсiдавшись навколо котла, з якого курилась
пахуча каурма [70], вони їли i крадькома запивали вином; збоку на килимi
за тацею, вивершеною помаранчами i ананасами, сидiв Алiм i теж пив вино.
Все, що минуло, здавалось йому тепер вервечкою снiв, бо дiйснiсть для
нього починається нинi, а сни повиннi канути навiки в небуття.
Та все-таки вони були.
Стояла колись бiлостiнна хата посеред великого хутора, а в тiй хатi,
обсадженiй головатими соняшниками, жила молода козачка з хлопчиком
Андрiйком. Серединою села бiгла курна дорога, вздовж якої струнчились
двома рядами дерева, схожi на кипариси.
У дворi гелгекали гуси. Андрiйко любив цей безугавний гам: вiн будив
хлопця вранцi i виганяв у широкий степ. А степ безмежний, його не можна
перейти нi за день, нi за два, тому часто аж смерком повертався додому i
покiрно вислуховував докори жiнки, яку називав мамою.
- Де ти бродиш, козаче, до ночi? - сварила мама. Вона тулила до себе
одинака i завжди при цьому нагадувала йому, що колись не в степу, а он у
саду, пропав його маленький братик. Татари наскакують, цигани вандрують...
- Ось приїде батько з походу, поскаржуся йому.
Батька Андрiйко бачив зрiдка. То був статечний довговусий козарлюга в
синьому жупанi, з шаблею при боцi; гостi звали його паном сотником. Знав
Андрiй, що батько воює з татарами у тiй далекiй кримськiй землi. Тут же
татарiв нiде не бачив, тому й не боявся їх, хiба iнодi вночi, коли надворi
гримiло, блискало i шумiли дощовi потоки. Але вдень, коли все довкола
пахло, аж дух захоплювало, - звiдки могли взятися тi злi люди, що їздять
на конях i забирають дiтей iз собою? А навiть якби були, то як знайдуть
його у високiй, мов лiс, травi?
Баранчики бiлих хмарок пливли над степом, навкруги щось без угаву
дзвенiло, присипляючи. Прокидався, коли розпечена сковорода торкалась
обрiю, - тодi чвалом бiг додому, а по спинi все-таки снувались мурашки
страху.
Найцiкавiше було ходити у степ iз пастухами, що пасли громадську
череду, її вигонили далеко, на цiлий день, тодi мати сама споряджала йому
торбину, з якої тягло спокусливим запахом свiжого хлiба, сала й часнику.
Корови розкошували соковитою травою, хрумкотiли й форкали конi, пастухи,
погейкуючи, вiддалялися, а хлiб солодко пах i нiде так не смакував, як тут
- на степовiй волi.
А коли ляжеш на спину i незворушно дивишся в глибоке небо, тодi бачиш
усе, про що мрiється: батько на яблукастому конi, а поруч з батьком вiн
сам - на бiлому, i шабля в руках, i червоний жупан розвiвається на вiтрi.
Ось мчать вони обидва, тiльки вихор бiля вух; втiкає гостроверха татарва,
шабля свиснула в повiтрi - чах, чах! - летять поганi голови з плiч, а конi
рвуть копитами землю, тупотять, тупотять, тупотять...
Кинувся, схопився на ноги, що це? Чотири вершники з брунатно-сiрими
обличчями, косоокi, лютi, стоять над ним, щось викрикують незрозумiлою
мовою. Пустився втiкати - та це ж татари! - один вершник зiскочив з коня,
схопив його пiд пахву i посадив у сiдло поперед себе. Андрiйко запручався,
заверещав, тодi йому заткали шматою рот i поскакали по безлюддi.
Потiм було багато людей, якi ридали, голосили. Андрiйко шукав очима
хоча б одного знайомого обличчя - не знайшов нiкого. Якась жiнка сказала
йому, що до його хутора татари не дiйшли, бо звiдкись начебто женеться
козацька погоня.
Ще жеврiла надiя, що наздоженуть козаки. Та згасала вона з кожним днем.
Брели люди, зв'язанi по кiлькадесят воловодами, витоптували в степу чорний
шлях, i лише гайвороння летiло слiдом.
Татарин вiз Андрiйка в своєму сiдлi, шмагав нагайкою ясирних, а до
нього не торкнувся й пальцем, годував та все примовляв: "Якши джигiт, бiюк
бакшиш" [71].
Страшнiше було на привалах. Дикi ногаї розв'язували дiвчат, жiнок i
прилюдно гвалтували, немiчних i хворих вбивали - жах добирався до серця
хлопця. Благально дивився в очi татариновi, i той чомусь приязно всмiхався
до нього.
"Чому? - думав Андрiйко. - Чому косоокий нi разу не вдарив мене
нагайкою? Може, тому, що я покiрно дивлюся в очi своєму пановi? Он лежить
чоловiк iз розрубаною головою. Вiн кидався до ногайця, коли той забирав у
нього дочку для соромної втiхи, - i тепер мертвий. Не допомiг нiчого, а
життя втратив. Був би сумирний - жив би. Б'ється дiвчина в риданнi -
подвiйне зараз горе в неї: безчестя i сирiтство... Тож єдиний вихiд для
невiльника - покора".
Смiшним здалося зараз оте видiння в небi: вiн iз батьком женеться за
татарвою на конi. Дурницi, нiхто таку силу не поборе, немає козацьких
погонь - це вигадка нещасних для своєї потiхи. Нема нiде того Трясила, що
трусить кримською землею, - то мамина казка. Є тiльки татари, якi панують
над усiм свiтом i роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися,
iнакше - смерть.
Скiльки днiв минуло - годi злiчити. Зупинилася валка перед п'ятигранною
вежею, що височiла над гнилою водою Сиваша. "Перекоп", - сказали бранцi.
Кiнець вiльних степiв, ворота до вiчної неволi. Буйнi шовковi трави
змiнилися сухою колючкою, важкi чорнi дрохви збилися понад берегом, наче
отари баранiв у полудневу спеку; на каменях, схожi на розбiйникiв,
чатували яструби, i ширяли пiд небом чорнi орли. Чужинецька чужина...
I вже не залишилось в Андрiйка нi крихти вiри в те, що десь тут батько,
смiливий i хоробрий, воює з ворогами, - це теж мамина вигадка. Нiхто
нiколи не займав цих мурiв, анi високого валу, що загородив перешийок вiд
голубої гладiнi моря до болiт, звiдки тягне терпким запахом солi i гнилою
рибою. Вежа вперлася задньою стiною у вал i двома зачиненими брамами та
жерлами гармат зупинила татарiв i бранцiв. Велика голова сови, висiчена в
каменi мiж брамами, загадково дивилася на людей, що втомленi падали з нiг,
i говорила до них розумними очима. "Така ваша доля".
Андрiйко вдивився в очi нiчної птахи: їй дано бачити свiт тодi, коли
його не бачать люди, тому знає вона бiльше. Люди за щось борються,
страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось
надiються, а птаха знає - нема на що. I тому промовляє мовчки досвiдченими
очима: "Заспокойтеся i покорiться. Така ваша доля".
Хлопець вiдчув, як назавжди розвiялися його надiї на порятунок. Бо нема
в людей власної волi для здiйснення своїх бажань. Є воля долi, i опиратись
їй безглуздо - вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужi цi великi
пташинi очi до горя бранцiв, iз яких знущається здичавiла татарва.
Татарин зсадив Андрiя з коня, поплескав його по плечу i спитав, ламаючи
українськi слова:
- Як назвав тобi мама?
Чорбаджi Алiм i нинi пам'ятає те дивне iм'я, що було колись його
власним. - Андрiй, - вiдповiв.
- Алiм будеш. Чула, Алiм!
Косоокий наказав йому скупатися в морi, сам виправ своєму бранцевi
сорочку, i ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на
ясирних, щоб пiднiмалися.
Засвистiли нагайки, почалося паювання.
З брами, бiля якої стояли на вартi зовсiм не подiбнi до вилицюватих
ординцiв молодi воїни, вийшов огрядний чоловiк у чалмi i скомандував щось.
До нього дрiбно пiдбiг Андрiйкiв хазяїн, поклонився i показав рукою на
своїх бранцiв. Чоловiк у чалмi не звернув на нього уваги, пiдiйшов до
крайньої ясирної групи, потiм до другої, третьої, розводячи окремо
чоловiкiв i жiнок. Лемент, голосiння вдарились об мури фортецi. Та не
зморгнула оком камiнна сова, i байдуже дивилися вартовi яничари на
розподiл ясиру.
З кожної групи турецький мубашир вiдраховував щоп'ятого, - чоловiка i
жiнку, вибираючи найсильнiших, найвродливiших, i вiдводив убiк. А коли
дiйшло до Андрiйка, татарин розвiв руками, сказав:
- Великий бакшиш для султана, ефендi. Мубашир заголив хлопцевi живiт,
потiм спину, розтулив йому рота i поводив пальцем по зубах, а татарин усе
примовляв i улесливо усмiхався. Довго морщився ефендi, заперечливо хитав
головою, врештi забрав Андрiйка i пiдiйшов до iнших груп.
Вiдбiр данини для султана тягнувся до передвечiр'я. Андрiйко опинився
серед гурту хлопцiв, яких заганяли у браму фортецi. Вiн простягнув руки до
свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима i вимовив:
- Кiсмет...
Це було перше слово, яке зрозумiв Андрiй без тлумачення. Доля. Така
доля - i нiчого не вдiєш. Це саме слово говорила камiнна сова, i диво: вiд
нього вселявся в душу спокiй.
- Кiсмет... - прошепотiв чорбаджi Алiм. - Кiсмет! - крикнув, стукнувши
чашею об долiвку.
Та нiхто з яничарiв не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували. Алiм
налив ще раз повну чашу вина i вихилив.
Галера з ясиром, вiдiбраним для султана, наближалася до Босфору.
Мубашир вiз падишаховi данину вiд татар: степових красунь - у гарем,
добiрних чоловiкiв - до галер, i щонайцiннiший товар - хлопчикiв - для
яничарського оджака [72].
Вижовклi вiд морської хвороби, чисто одягненi й постриженi хлопцi сумно