Страница:
вiйною, а джiхад заповiдав сам Магомет. Тут вони мирно живуть, дiтей
годують, урожай плекають i тому бояться гнiву нашого бога. Надто багато
християн у Криму, було б кому випросити в бога помсту, якби наважились
зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй землi. Не церкви
руйнують, а душi людськi. Чого ж, думаєш, так ревно напосiвся дервiш
навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане нi одного християнина в
їхньому краю, тодi i храми не страшнi. Бог без пастви безсильний. А її все
меншає i меншає...
...Мальва бiгла попереду Стратона i Марiї, зупинялася i, розпромiнена,
перепитувала раз у раз:
- Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? I ми його побачимо? Самого хана
побачимо?
Марiя промовчувала, не втерпiв Стратон:
- Дитино, не до хана, до Iсуса йдемо в Бахчисарай.
- А хто такий Iсус?
- Бог наш.
- Ваш? А вiн iнакший вiд аллаха? Мамо, а хан такий же дужий i
всесильний, як аллах?
Марiя потягнула до себе Мальву i мовила суворо.
- Вибий собi, доню, з голови всiляких ханiв. З ними лихо ходить i наше
горе.
- Неправда, мулла говорить, що вiн божий намiсник. Я хочу бачити хана!
- вже вередувала мала.
- Нам, людям бiдним, краще б його не бачити...
- Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.
- О, тодi не потрiбен нам буде жоден хан. Ми вернемось тодi на Україну.
- Навiщо, а хiба тут погано?
Не вiдповiла Марiя. Натовпом втискалися люди в ущелину Марiам-дере,
тривожний неспокiй охопив Марiю, як перед зустрiччю з рiдною оселею пiсля
довгої розлуки. Дрiбно дрижало тiло, судорожно стискала Мальву за руку.
Забула про Стратона, пробиралася вперед помiж людей, спиналася по схилу до
печер Марiянполя, щоб звiдти побачити чудотворну iкону на скалi: вона
єдина може принести їй рятунок.
Люди стояли i набожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Марiя
проштовхувалась уперед, вона вже побачила вiкна печерної церкви, святих
отцiв у ризах, але її, спасительки, ще не вiдшукала очима. Звелась на
камiнь - побачила. Це не була звичайна iкона божої матерi, яку не раз
бачила в церквах. Зi скелi на юрбу знедолених людей дивилася зажурена
жiнка з дитиною на руках. Обабiч неї стояли два молодi чоловiки з нiмбами
над головами, i зовсiм не були вони схожi на святих, радше на дорослих
синiв цiєї скорбної матерi.
Марiя дивилася i не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви.
Нi, це не чудотворна iкона, це звичайна жiнка з дорослими синами i
маленькою дитиною на руках... Як їй удалося, як їй удалося?.. Схлипнула
раптом Марiя, ридання прорвалося крiзь горло, вона впала обличчям до
землi, застогнала:
- Ти вберегла! Ти вберегла!..
Її пiдвiв Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материної розпуки, i
тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь свiт, i народ
пiдхопив пiсню-рiзними мовами на один мотив:
Пресвятая богородице,
Спаси нас!
Цю молитву Марiя чула не раз, сама спiвала її, хоч i не знала, чому
просять: "Пресвятая богородице, спаси нас".
- Пресвятая богородице, спаси нас! - лунав крик розпачу у вузькiй
ущелинi Марiам-дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без
кiнця, i здавалось, не витерпить всетерпимий бог. Впаде небо, здригнуться
гори, зiйдуть зi скелi дорослi сини святої жiнки, стане їх по два бiля
кожної осиротiлої матерi, i виведуть вони матерiв на яснi зорi, на тихi
води, у край веселий.
Пресвятая богородице,
Спаси нас!
Не сталося цього. Мiцно стояв ханський палац, оточений в цей день
потроєною охороною, вишикувались подвiйним ланцюгом при входi в ущелину
ханськi сеймени, голоснiше, нiж будь-коли, горлали муедзини на мiнаретах,
i поверталися невiльнi люди назад по своїх домiвках, та ставало їх бiльше,
ставали вони бiльшими, i могутнiшав їхнiй бог.
Мовчки поверталися додому Стратон i Марiя з Мальвою. Натхненним було
Стратонове обличчя, ступала Марiя впевненiшою ходою, i вже не гаморила
Мальва - тихо йшла поруч, нiби стала дорослiшою.
Скупа, малоснiжна зима випарувалась на першому весняному сонцi, не
напоєна ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, порудiло
Мангушське узгiр'я. Голод пiдкрадався зi степу до гiр, застукав у людськi
житла.
Змiлiв бурхливий Узенчик, вже не вистачало в ньому води для грядок, над
вижолобиною в самому кiнцi долини з ранку до вечора стояли дiти з
глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.
Лише пiд берегами i на урвищах зеленiли нагайки соковитих каперсiв,
розпускалися бiлим цвiтом, i жiнки никали попiд схилами, збираючи ще не
розцвiлi бруньки для засолу.
Розпачливо кричали осли. Забобоннi татари вклякали пiд їхнiй вереск на
колiна i шепотiли слова молитви, увiрували й християни в татарське повiр'я
i молились по-своєму, бо до всiх однаково йшов шайтан голоду.
Марiя повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла.
Цiни так неймовiрно пiдскочили! За бешур [103] проса - двадцять алтинiв.
То ще б нiчого, якби те просо, що напровеснi купила i посiяла бiля хати
виколосилося колись. Та де там, засихає над грудою, а на каперсах не
проживеш. Щось треба дiяти.
Заробила Марiя коло Стратона чимало грошей за зиму. Вiн виплачував їй
за роботу, як чужiй, хоч насправдi чужою стала йому власна домiвка -
вiльний вiд роботи час пересиджував у Марiї.
- Стратоне, - сказала йому однiєї ночi, - чую я, що тяжко менi буде без
тебе в старостi. Складаймо грошi докупи, чей удасться обом колись грамоту
купити. Що тебе тут тримає?
- Безнадiя, Марiє... То страшна рiч, але заповнила вона менi душу по
вiнця. I серце нiби з повстi, i руки наче глинянi. Я не бачу нiде на землi
такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є
того, що не дає менi втратити самого себе. Пiду в Успенський собор, i
здається, що побачив i Днiпро, i степ на Українi. Маю роботу i коротаю
днi. I ти до мене прийшла, Марiє. А пiдеш - умерти схочу, якщо бог смерть
пошле. Але йти кудись - куди йти? З неволi та в гiршу? I за яку цiну?
Прикидатися весь час мусульманином, душу свою губити, щоб потiм з лядської
палi позирати на Україну... Ну, ти як знаєш. А в церкву бiльше не ходи,
кет-худа вже знає, що ти була на вiдпустi. Вiн усе мотає собi на вус. Iди
тепер спокутуй християнський грiх у мечетi. Ой, чи виплатиться тобi...
Думала-передумувала Марiя, та не могла змиритися з тим, що тут умирати
має. Кривить душею зате надiя є, а без надiї навiщо жити, хай навiть зi
своїм богом... Не тут, ой не тут Мальвинiй молодостi цвiсти. Таж за нею на
Українi Купало тужить, i високi мальви-посестри визирають її з-за тинiв.
Покину я тебе, Стратоне, добрий мiй голубе...
Але як заробити стiльки грошей? Питала в людей кажуть: аж п'ятсот
алтинiв треба, та ще й кет-худi бакшиш, щоб присвiдчив, а голодний
переднiвок тягне монету за монетою. А їм цiна - вiльний степ на Українi i
незаюжене синє небо. Баскак таки насправдi душить за горло: крiм хараджу i
джiзьє, наклали новий - збройний податок, хан Бегадир-Гiрей готується в
похiд на Азов. О боже, як вирватися звiдси, щоб хоч своєю кривавицею не
допомагати плюндрувати християнськi землi! Недоїдала i в мечеть ходила про
людське око, грiх вiдмолювала дома i очi опускала перед Стратоном.
Принесла Марiя дику новину з Бахчисарая. Одна багатодiтна татарка з
Карачори продала на людському базарi свого хлопчика i годує тепер кров'ю
найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марiї. Як перебитися до
зими, щоб хоч цi грошi, що є, за лiто не розтратити? Може, на другий рiк
легше стане?
Заворушився кримський степ, учувши голод. Гнали чабани голодну худобу в
гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гiрей. I все по хлiб.
Сказала Марiя Стратоновi:
- Пiду я в гори з Мальвою. Наймемося овець доїти. Якось прогодуємося
лiтом, а мо', ще й сиру принесемо на зиму.
Мальва заплескала з радостi в долонi.
- Мамо, там ми Ахмета зустрiнемо! Вiн такий добрий!
Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидвi на знайому
дорогу, що вела на яйли Чатирдагу Можливо, цього дня добились би вони до
якогось коша [104], та незвичайний рух на битому шляху привернув Марiїну
увагу. Чорною валкою тягнулося до Ак-мечетi вiйсько.
Певно, на Азов вирушили.
Сама не знала чому - звернула з польової дороги, пiдiйшла до шляху.
Страх - той колишнiй, ясирний - затамовував подих, та Марiя пiдходила все
ближче, приглядалася до облич воїнiв, i чомусь хотiлося їй, щоб цим шляхом
пройшло сьогоднi все татарське вiйсько.
Йшли грiзнi полки воювати за турецького султана. Попереду хан зi своїм
почтом. Червоний з золотим яблуком посерединi прапор розвiвався над його
головою. Одягнутий у важку кольчугу i високий шолом з гострим
наконечником, вiн намагався маєстатично триматися на конi, в руках щит i
пернач, та тяжкi були, видно, ханськi регалiї - Бегадир-Гiрей задихався
вiд спекоти. За ним вели десять бiлих коней, зв'язаних за хвости, слiдом
на буланих аргамаках їхали калга Iслам-Гiрей i нурредин. Два десятки
закованих у сталевi панцири сейменiв iшли поруч iз ханськими достойниками.
Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полi бою: зсунулись широкi
брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний гудз, грiзно
заклебучився горбатий нiс - чи не надто повiльною була для нього ця їзда?
Йому хочеться, видно, пришпорити коня i обiгнати хана, що прiє в кольчузi,
та мусить стримуватись i йти на поштивiй вiдстанi. Бiля нього в такт
кiнським копитам ступають сеймени, в них обличчя грiзнi, кам'янi, в них
обличчя напруженi, як вудила в руках калги, - поскаче вождь, ринуть i вони
на звитягу або смерть. "А за кого? - питає мовчки Марiя. - Коли очi i чола
у вас не татарськi i не татарська мати вас родила?"
Придивляється Марiя до кожного обличчя...
- Це, певно, хан, мамо, - показує Мальва несмiливо пальцем на
калгу-султана.
Цить... навiщо тобi той хан, дитино... Ось iдуть, один, другий, десятий
- вiрнi ханськi слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий
болгарин, чорний, як сажа, мурин, а бiля нього - i падає глибоко, на саме
дно грудей, материнське серце - а бiля нього плечистий, бiлявий,
по-днiпровському бiлявий юнак... Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто
твоя мати?..
Марiя благає очима воїна, щоб вiн поглянув у її бiк, пiдвiв опущенi
вiї, очi його хоче побачити.
Але бiлявий сеймен не дивиться на неї, проходить i губиться серед
сотень воїнiв.
Ослабла Марiя, минуло напруження, подумала:
"Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна найти голку в сiнi, як
можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного
безмежжя? Але хто вiн, хто вiн?"
I згадала, а вiд цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть
матiр божу на скелi Успенського собору, схожий ханський воїн...
Треба було поспiшати, щоб до вечора дiстатись хоч би до пiднiжжя гiр.
Там, у лiсi, можна буде зробити з гiлля колибу - все-таки не пiд голим
небом. Марiя роздивлялася по узгiр'ї, чим би поповнити запас їжi, бо
хтозна-коли найдуться люди, що приймуть їх. А як не приймуть? Вертатися
назад до висохлого Узенчика i зустрiти голодну зиму з порожнiми руками?
У видолинi побачила кiлька дерев мушмули, на них плоди достигають
весною, обшукала, знайшла кiлька жовтуватих мушмулин i за це слава богу.
Мальва була бадьорою, з задоволенням дивилася на неї Марiя -
загартовувалося дитя, нiби тут i вродилося. Засмагла й витривала, як оте
татарча, що в солi купане.
Стежка заводила все глибше в гори. Густiшала бучина, малиновi кущики
юдиного дерева чiплялися шапками за схили, з ущелин повiяло мрячною
прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться i, либонь, дощi йдуть!
Внизу без угаву трiщали цикади, немов намагалися сухим свистячим
цикотiнням пiдгнiтити спеку, щоб задихнулись вiд неї i верховини. Та не
було їй доступу в гори. Жарiнь тут м'якла, пiд ноги слухняно лягав вологий
мох, крухтiла соковита трава. Вдалинi курився туманами Бабуган, чорнi
хмари сповзали з Чатирдагу вниз.
Ставало вiдраднiше. Втоптана людьми i худобою стежка вела до якогось
житла - люди знайдуться.
Сини мої... Де ж ви, сини мої?..
Та й блиснула блискавка, i загорiлося небо... Засвистiли стрiли,
загавкали мушкети - йде невiльниця Марiя, йде українська доля чужими
дорогами.
Ллє живодайний дощ, i купається пiд ним Мальва, бiжить попереду,
хлюпається в теплих потоках, набирається сили.
- Мальво!
- Мальво!
Тiльки луна материнська, тiльки луна...
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
...i коли чуєте спiв пiвнiв,
просiть милостi в аллаха,
бо пiвнi спiвають тодi,
коли бачать бога.
З хадiсiв
...До весiлля залишився один мiсяць. I звiдки воно взялося, оте
весiлля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нiчого не
говорив їй про шлюб. А може, оте незрозумiле "укум-букум-джарим-барим", що
вiн завжди бомборосив, коли вони грали "в ашики" [105], то i є тi слова...
Видно, що так, бо весiлля за мiсяць. Бiля неї, на самому шпилi
Екзiлi-буруну [106], сидять ще двi незнайомi дiвчинки, такi, як вона. I в
них та сама доля, всi троє квапляться шити придане.
Примарне свiтло, як при затемненнi сонця, розливалось мiж верхами
Демерджi, Бабуганом i Чатирда-гом, дiвчата разом вгледiлися в далечiнь i
побачили, як кам'яний iдол, що завжди непорушне бовванить на Демерджi,
почав повiльно зсуватися вниз. Ось вiн уже перейшов Ангарську ущелину, на
мить зупинився внизу серед поляни i поплив у сивому серпанку до них.
Вiдклали дiвчата шитво: нi, це не дивовижна кам'яна фiгура, до якої
щодня придивлялися здалеку, це якийсь дiд-жебрак. Що ж йому дати? Проте
жебрак не простягав руки. Вiн був високий, бiлобородий, i добрi були в
нього очi, дiд дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою
пiдходили в Кафi, коли втiкали вiд Мураха-баби. А може, це той самий?
Мальва хотiла спитати, та її випередила сусiдка:
- Ти Хизр [107], який знайшов джерело живої води i став безсмертним?
- Нi, дiвчино, - усмiхнувся дiд, - я звичайний чарiвник. Скажи, джаним,
яке в тебе найпотаємнiше бажання?
- Хотiлось би швидше дошити своє придане, - вiдповiла та, - бо ж тiльки
мiсяць залишився до весiлля.
- Встигнеш, дитино, - сказав чарiвник i звернувся до другої: - А ти
чого бажаєш?
- У мене лиха харт-ана [108]. Я хочу, щоб вона на мене! не кричала,
коли вийду замiж, i сорому перед коханим не робила.
- Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрiєш? - звернувся до
Мальви.
Мальва не могла вiдповiсти. Вона ще нiчого не бажала в життi, i цього
весiлля теж не хотiла, їй добре було бiля мами i Стратона, весело
служилось пiдпасичем у Ахмета, того самого, який колись напоїв її цiлющим
кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди,
звiдки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ятає. Знає
тiльки, що всi степи колючi, спраглi й жорстокi, i трапляються там поганi
люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такi гори, таке близьке небо, що руками
зiр можна дiстати? У горах живе Стратон, i бiлозубий, вiчно усмiхнений
Ахмет, i суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вiвцi, є дозвiлля i безлiч
казок, що гомонять пiд шум лiсiв у колибi пiдпасичiв перед сном. Де так
добре вмiють лiкувати вiд злих очей, як тут: ось притулить хтось тобi до
чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тодi й вiдьма не владна над тобою.
Де, в якому краю розкажуть про ангелiв, що стоять на сторожi неба i
кидають в Iблiса [109] вогненними кулями - зорепадом, або про пiвня, який
спiває хвалу творцевi свiту? Нi, не хоче вона йти звiдси нiкуди.
Але чого попросити в чарiвника? Вiн не йде, чекає.
Чи то вiд нерiшучостi, сама не знає чому - вiдчула Мальва, як їй стає
дивно гаряче в усьому тiлi, наче воно пучнявiє i наливається теплими
соками, їй нестерпно захотiлося скинути з себе одяг i кинутися в рiчку -
мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий вiд спеки.
- Ну, скажи своє бажання, дитино, - знову почула голос чарiвника.
- Я хочу, - вiдповiла Мальва, - щоб у цiй горi забурхало джерело, i в
села побiгла холодна вода, i щоб це джерело не висихало в найлютiшу спеку.
- Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?
- А менi нiчого не треба, - розвела Мальва руками, - в мене все є.
Тодi дiд повернувся до скелi i вдарив по нiй києм. Почувся трiск,
голоснiший вiд грому, темною хмарою окутався Еклiзi-бурун, а коли хмара
розiйшлася, дiвчата побачили, як iз ущелини падав униз гiрський потiк.
Мальва стояла по колiна в холоднiй водi, вода пiдступала все вище й вище,
приємно обмивала незвично гаряче тiло, i дiвчина вперше вiдчула, що в неї
є стегна, груди...
Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим пiдпасичам, запiяли
пiвнi в уруш-кошi [110]. Мальва схопилася - хлопцi витягувались, не
квапилися вставати - i чимдуж побiгла до коша, щоб першою стати при вигонi
овець. Не ласки запобiгала - хотiлося чимось добрим вiддячити Ахметовi:
коли Мальва першою прибiгала, вiн щасливо усмiхався, пришпорював коня i
весь день потiм носився вiтром навколо стада. То чому ж би їй не зробити
Ахметовi приємнiсть? Хiба Мальва не бачить, як вiн пiснi є перед
п'ятницею, коли вона йде до матерi в жiночий курiнь на долину Шумаї, де
жiнки доять верблюдиць?
- Укум-букум-джарим-барим! - проскандувала Мальва, пiдскакуючи на однiй
нозi, i приємнi їй були цi ворожбливi слова, i хотiлося тепер бiльше, нiж
будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в
горах саме на Ахмета i його батька, Юсу-фа, - отамана чабанiв!
Чудно було в Мальви на душi. З пам'ятi ще не зiслиз дивний сон - i як
то їй могло таке приснитися, що до весiлля залишився тiльки мiсяць, чей же
нiколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще... А воно взяло та й
приснилося! Ха-ха... Укум-букум... А прозора чиста вода полоще їй литки,
стегна, вона вперше в життi вiдчула, що в неї є тiло, таке туге, що об
нього розприскуються хвилi i холодять-холодять...
Мальва сповiльнила крок, наче обважнiла, знову розбiглися по тiлу
незнайомi струменi тепла, забивало вiддих. Зупинилася, притулила руки до
грудей, осмiхнулася i сама не могла зрозумiти, чому враз стало радiсно.
Займався свiтанок. Рання зiрка Чалпан упала на голову кам'яного iдола,
що увi снi сходив iз гори Демер-джi, впала i розбилася на друзки:
розсипалися мiрiади iскорок по чаїрах i яйлах, i до нiг Мальвi упали - на
оксамитовий дрок, у переповненi келихи крокусiв.
- Танг атар! Танг атар! [111] - заспiвала Мальва i почула, що спiває на
мотив Ахметових пiсень, вона побiгла пласким вигнутим кряжем, збиваючи
росу з м'якого повзучого ялiвцю, ковзаючись на слизькому дроку.
Чистим був нинi вiчно забандюрений Бабуган, трави переливались
перламутрове, гори на мить замлiли, чекаючи першого променя сонця, i
отаман Юсуф не був сьогоднi понурий, як завжди.
Вiн переганяв кобилиць iз мiсячними жеребцями до окремої загорожi,
прив'язував на мордочки лошаткам дерев'янi рогатки.
- Прискакала, кiзко? Якши. Нинi залишишся зi мною, доїтимемо кобил на
кумис. - Юсуф випростався i пильно приглянувся до розпаленої дiвчини. -
Гм... А втiм, не тiльки нинi... Ось що: чорбу варитимеш для пастухiв, на
мої руки легше буде. Ахмет якось обiйдеться без тебе.
Звiсила голову Мальва, жаль стало Ахмета i пастушої волi. I ще соромно
було: їй здалося, що Юсуф знає її сон i тому не пускає бiльше з Ахметом на
яйли.
Парубок саме виганяв овець iз кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що
трапилося, чому баба затримує пiдпасичку?
- Чого стоїш? - зиркнув на Мальву спiдлоба отаман, зникла доброта з
його лиця. - Виганяй жеребцiв на пашу, хай вчаться самi добувати їжу.
Кожному на все своя пора. А потiм я навчу тебе, як доїти кобил.
Мабуть, так має бути, що радiсть дозрiвання йде в парi з тугою за
волею. Тому потускнiв день, що почався для Мальви так чарiвно. До обiду
стерпли пучки вiд втомливого циркання, i слiз накапало чимало у дiйницi.
Перед вечором, пiсля другого удою, Юсуф заправляв молоко дрiжджами,
ячменем, чаклував з корiнцями якихось рослин над повним казаном. Коли
стемнiло, зайшов до шатра Ахмет. Вiн мовчки поклав футляр iз кораном на
килимок бiля входу, скинув iз шиї вервицю з шкаралуп лiсових горiхiв -
амулет вiд урокiв для худоби, але не присiв, як завжди, бiля батька. Стояв
понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрiмала на тапчанi, буркнув
батьковi:
- Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.
- Не треба вина, - вiдповiв Юсуф, не пiдводячи голови.- - Наплакала в
молоко, хмiльний будеш мати кумис.
Ахмет промовчав. У сутiнках вiн не розгледiв Мальвиного обличчя, може,
вона вже спала.
- Кого даєш у пiдпасичi замiсть неї? - спитав по хвилинi.
- Якось даси собi раду з тими пiдпасичами, що маєш, - отаман був
незворушний. - Де багато пастухiв, там вовк овець рiже... А ти мусиш
знати, Ахмете, про три погибелi, якi чигають на чоловiка, коли вiн стає
дорослим. Треба вже тобi це знати. Якi погибелi? Коли закипає кров у тiлi
- тодi вино i жiнка. Як висохне душа, i кволим стане тiло - тодi золото.
Шайтан знає, як кому угодити, щоб потiм лiпше посмiятися.
- Без золота я обiйдуся, баба, - процiдив крiзь зуби Ахмет. - Ти
незабаром розбагатiєш, мої брати привезуть з-пiд Азова повнi мiхи. До вина
мене не тягне. Ну, а про iнше ти менi не розказ! Як же ти мiг подумати
про... Вона ж дитина.
- Коли людина молода, очi її краще дивляться, нiж думає голова, - Юсуф
завзято вимiшував молоко в казанi. - Мальвi вже пора бути мiж жiнками, i
ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собi, сам навчу жiночої роботи.
Завтра вона зварить нам каурму. Ну, пiдливай вина, чого стоїш?
...А втiм, Мальвi не було так погано бiля Юсуфа, як здавалося спочатку.
З Ахметом, правда, iнша рiч. Бiжать вiвцi, а їм упину нема, i не знати,
хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранцiв, тi
хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронцiв, буяє Ахмет на своєму конi.
Добре якось при ньому, при тому Ахметовi: вишкiрить вiн свої бiлi зуби - i
туман розпогiднюється, i моросичка не така вже дошкульно холодна. Вiвцi
бредуть i бредуть - нiхто, мабуть, не ходив би зi своєї охоти аж до
Еклiзi-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вiвцi доведуть.
За Еклiзi-буруном, о, за ним зовсiм новий свiт. Там у скелях - три
великi печери, в яких зi стелi звисають бурульками льоду дiаманти. Одна
називається Снiговою, бо iнiй морозиться на стiнах навiть тодi, коли гори
млiють вiд спеки; друга - Холодною, в нiй завжди опiвднi ховаються пастухи
з вiвцями; третя печера називається Бiнь-башкоба - Тисячоголова. Печера
якихось тисячi голiв, якi живуть там i дихають джаханнамом [112] смертi. В
неї нiхто не заходить.
Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, i за цим. Але
найлюбiше було з Ахметом. Вiн зiскакував з коня, коли спинялися вiвцi на
попас, i пiдходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирiзьбленi баранячi
костi i називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим.
- Я собi загадав. Вибирай.
- Букум...
- Тепер менi.
- Тобi барим...
- Ай, єлдиз! [113] - скрикував Ахмет. - Вiдгадала!
Вiн був тодi якийсь дивний i смiшний, схоплювався з мiсця, притьмом
злiтав на коня, жорстоко бив його чариками пiд живiт, i кiнь мчав у
провалля.
Нiч пiзно приходила на Чатирдаг. Iз гiр можна було бачити сонце й тодi,
коли в степу вже западала темрява, та вiчно похмурий Бабуган таки вкутував
гори iмлою i вкладав їх спати, як дiтей. А коли гори мiцно засинали,
пiдпаски сiдали довкола Ахмета, i вiн розповiдав. Мальва добре запам'ятала
його пiсню про красуню, яка жде не дiждеться .джигiта зi степу, - вiн
спiвав їх рiк тому, коли вони з мамою їхали у Юсуфовiй кантарi, - i
просила розповiсти про неї. Ой, скiльки вiн знав казок про ту дiвчину, та
все рiзнi...
...Затужив молодий пастух, виганяючи корiв на пасовисько, бо побачив
синьооку дочку Мангу-хана...
- Чорнооку, - поправляють пiдпаски.
- Нi, синьооку, - чомусь впирається Ахмет i дивиться на Мальву. - I
бiльше не втiшали його квiти. Краса квiтiв дивує, але якби .то вони мали
синi очi, усмiшку, ласку - все те, що дає смертним на землi рай пророка...
- ...Дочка Мангу-хана була вродливою, як троянда. Хан же був схожий на
бика з виверненим животом, але вiн усiм говорив, що Гюляш-ханим схожа на
нього. Найрозумнiшi люди часто помиляються. I зустрiла Гюляш-ханим
пастуха, стрункого, як тополя, смiливого, як барс. Перемiнилась дiвчина
червiнцем i впала до його нiг. Але пастух чесний був. Тому вiддав
червiнець у ханську скарбницю. А вночi напав на хана балаклавський князь i
забрав скарбницю...
- А далi, далi що?
- Ахме-е-ет!
Це отаман Юсуф. А далi ночi i дивнi сни...
В Юсуфа Мальвi жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато
худоби i людей, вiн намагався триматися суворим, насправдi ж Юсуф мав
добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсiм
iншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Вiн усмiхався,
розповiдав усiлякi билицi i вперто називав її гяуркою. Спочатку
протестувала, а потiм звикла i навiть дивно було, коли Юсуф кликав її
iнодi по iменi.
Зате Ахмет став понурий. Приходив увечерi, скидав iз себе малахай i
доломан, робив це сердито i мовчки, i не раз хотiлося Мальвi попросити
його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її вiд овець.
Мальва знає, що йому зараз тяжче доглядати отару, але зате вона готує для
нього їжу, хоч би спасибi сказав... А що йому нудно, то i їй не так уже й
весело. Чого ж сердитись? Але вона мовчала. "Укум-букум-джарим-барим", -
шепотiла часом уночi, та слова цi не мали тiєї таємничостi, що колись.
Вранцi, уникаючи її погляду, Ахмет сiдав на коня, пришпорював, чвалав
поперед строю по вигнутiй тацi Чатирдагу, перескакував камiннi вали i
зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захватi, й тодi
повертав її до тями суворий голос отамана:
- Чого стоїш, вогонь пора розкладати!
Але суворiсть Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище пiд казаном, а
вiн весь час про щось розповiдав. Чи їй, чи сам собi...
- У степу татариновi гiрше живеться, нiж у горах. На рiвнинi оком не
охопиш усiєї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору i поглянеш
навколо, то жаль стає людини, яка тут не була. На пiвднi небо з морем
разом живе - обоє синi, одне синiше вiд другого, на пiвночi степ
обнiмається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому i вмирати не треба.
Пiшов якось старий Газi Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився
вiн бiля храму Кааба, i сказав йому iмам:
годують, урожай плекають i тому бояться гнiву нашого бога. Надто багато
християн у Криму, було б кому випросити в бога помсту, якби наважились
зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй землi. Не церкви
руйнують, а душi людськi. Чого ж, думаєш, так ревно напосiвся дервiш
навернути вас на бусурманство? Бо коли не стане нi одного християнина в
їхньому краю, тодi i храми не страшнi. Бог без пастви безсильний. А її все
меншає i меншає...
...Мальва бiгла попереду Стратона i Марiї, зупинялася i, розпромiнена,
перепитувала раз у раз:
- Мамо, в Бахчисараї сам хан живе? I ми його побачимо? Самого хана
побачимо?
Марiя промовчувала, не втерпiв Стратон:
- Дитино, не до хана, до Iсуса йдемо в Бахчисарай.
- А хто такий Iсус?
- Бог наш.
- Ваш? А вiн iнакший вiд аллаха? Мамо, а хан такий же дужий i
всесильний, як аллах?
Марiя потягнула до себе Мальву i мовила суворо.
- Вибий собi, доню, з голови всiляких ханiв. З ними лихо ходить i наше
горе.
- Неправда, мулла говорить, що вiн божий намiсник. Я хочу бачити хана!
- вже вередувала мала.
- Нам, людям бiдним, краще б його не бачити...
- Але ж ми станемо багатими, ти сама казала.
- О, тодi не потрiбен нам буде жоден хан. Ми вернемось тодi на Україну.
- Навiщо, а хiба тут погано?
Не вiдповiла Марiя. Натовпом втискалися люди в ущелину Марiам-дере,
тривожний неспокiй охопив Марiю, як перед зустрiччю з рiдною оселею пiсля
довгої розлуки. Дрiбно дрижало тiло, судорожно стискала Мальву за руку.
Забула про Стратона, пробиралася вперед помiж людей, спиналася по схилу до
печер Марiянполя, щоб звiдти побачити чудотворну iкону на скалi: вона
єдина може принести їй рятунок.
Люди стояли i набожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Марiя
проштовхувалась уперед, вона вже побачила вiкна печерної церкви, святих
отцiв у ризах, але її, спасительки, ще не вiдшукала очима. Звелась на
камiнь - побачила. Це не була звичайна iкона божої матерi, яку не раз
бачила в церквах. Зi скелi на юрбу знедолених людей дивилася зажурена
жiнка з дитиною на руках. Обабiч неї стояли два молодi чоловiки з нiмбами
над головами, i зовсiм не були вони схожi на святих, радше на дорослих
синiв цiєї скорбної матерi.
Марiя дивилася i не чула, що говорив Стратон, не слухала лепету Мальви.
Нi, це не чудотворна iкона, це звичайна жiнка з дорослими синами i
маленькою дитиною на руках... Як їй удалося, як їй удалося?.. Схлипнула
раптом Марiя, ридання прорвалося крiзь горло, вона впала обличчям до
землi, застогнала:
- Ти вберегла! Ти вберегла!..
Її пiдвiв Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материної розпуки, i
тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь свiт, i народ
пiдхопив пiсню-рiзними мовами на один мотив:
Пресвятая богородице,
Спаси нас!
Цю молитву Марiя чула не раз, сама спiвала її, хоч i не знала, чому
просять: "Пресвятая богородице, спаси нас".
- Пресвятая богородице, спаси нас! - лунав крик розпачу у вузькiй
ущелинi Марiам-дере, молитва волала до неба, повторювалася настирливо без
кiнця, i здавалось, не витерпить всетерпимий бог. Впаде небо, здригнуться
гори, зiйдуть зi скелi дорослi сини святої жiнки, стане їх по два бiля
кожної осиротiлої матерi, i виведуть вони матерiв на яснi зорi, на тихi
води, у край веселий.
Пресвятая богородице,
Спаси нас!
Не сталося цього. Мiцно стояв ханський палац, оточений в цей день
потроєною охороною, вишикувались подвiйним ланцюгом при входi в ущелину
ханськi сеймени, голоснiше, нiж будь-коли, горлали муедзини на мiнаретах,
i поверталися невiльнi люди назад по своїх домiвках, та ставало їх бiльше,
ставали вони бiльшими, i могутнiшав їхнiй бог.
Мовчки поверталися додому Стратон i Марiя з Мальвою. Натхненним було
Стратонове обличчя, ступала Марiя впевненiшою ходою, i вже не гаморила
Мальва - тихо йшла поруч, нiби стала дорослiшою.
Скупа, малоснiжна зима випарувалась на першому весняному сонцi, не
напоєна ще з минулого року спражна земля закурилася чорториями, порудiло
Мангушське узгiр'я. Голод пiдкрадався зi степу до гiр, застукав у людськi
житла.
Змiлiв бурхливий Узенчик, вже не вистачало в ньому води для грядок, над
вижолобиною в самому кiнцi долини з ранку до вечора стояли дiти з
глечиками, не встигаючи настачити води для пиття.
Лише пiд берегами i на урвищах зеленiли нагайки соковитих каперсiв,
розпускалися бiлим цвiтом, i жiнки никали попiд схилами, збираючи ще не
розцвiлi бруньки для засолу.
Розпачливо кричали осли. Забобоннi татари вклякали пiд їхнiй вереск на
колiна i шепотiли слова молитви, увiрували й християни в татарське повiр'я
i молились по-своєму, бо до всiх однаково йшов шайтан голоду.
Марiя повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла.
Цiни так неймовiрно пiдскочили! За бешур [103] проса - двадцять алтинiв.
То ще б нiчого, якби те просо, що напровеснi купила i посiяла бiля хати
виколосилося колись. Та де там, засихає над грудою, а на каперсах не
проживеш. Щось треба дiяти.
Заробила Марiя коло Стратона чимало грошей за зиму. Вiн виплачував їй
за роботу, як чужiй, хоч насправдi чужою стала йому власна домiвка -
вiльний вiд роботи час пересиджував у Марiї.
- Стратоне, - сказала йому однiєї ночi, - чую я, що тяжко менi буде без
тебе в старостi. Складаймо грошi докупи, чей удасться обом колись грамоту
купити. Що тебе тут тримає?
- Безнадiя, Марiє... То страшна рiч, але заповнила вона менi душу по
вiнця. I серце нiби з повстi, i руки наче глинянi. Я не бачу нiде на землi
такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є
того, що не дає менi втратити самого себе. Пiду в Успенський собор, i
здається, що побачив i Днiпро, i степ на Українi. Маю роботу i коротаю
днi. I ти до мене прийшла, Марiє. А пiдеш - умерти схочу, якщо бог смерть
пошле. Але йти кудись - куди йти? З неволi та в гiршу? I за яку цiну?
Прикидатися весь час мусульманином, душу свою губити, щоб потiм з лядської
палi позирати на Україну... Ну, ти як знаєш. А в церкву бiльше не ходи,
кет-худа вже знає, що ти була на вiдпустi. Вiн усе мотає собi на вус. Iди
тепер спокутуй християнський грiх у мечетi. Ой, чи виплатиться тобi...
Думала-передумувала Марiя, та не могла змиритися з тим, що тут умирати
має. Кривить душею зате надiя є, а без надiї навiщо жити, хай навiть зi
своїм богом... Не тут, ой не тут Мальвинiй молодостi цвiсти. Таж за нею на
Українi Купало тужить, i високi мальви-посестри визирають її з-за тинiв.
Покину я тебе, Стратоне, добрий мiй голубе...
Але як заробити стiльки грошей? Питала в людей кажуть: аж п'ятсот
алтинiв треба, та ще й кет-худi бакшиш, щоб присвiдчив, а голодний
переднiвок тягне монету за монетою. А їм цiна - вiльний степ на Українi i
незаюжене синє небо. Баскак таки насправдi душить за горло: крiм хараджу i
джiзьє, наклали новий - збройний податок, хан Бегадир-Гiрей готується в
похiд на Азов. О боже, як вирватися звiдси, щоб хоч своєю кривавицею не
допомагати плюндрувати християнськi землi! Недоїдала i в мечеть ходила про
людське око, грiх вiдмолювала дома i очi опускала перед Стратоном.
Принесла Марiя дику новину з Бахчисарая. Одна багатодiтна татарка з
Карачори продала на людському базарi свого хлопчика i годує тепер кров'ю
найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марiї. Як перебитися до
зими, щоб хоч цi грошi, що є, за лiто не розтратити? Може, на другий рiк
легше стане?
Заворушився кримський степ, учувши голод. Гнали чабани голодну худобу в
гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гiрей. I все по хлiб.
Сказала Марiя Стратоновi:
- Пiду я в гори з Мальвою. Наймемося овець доїти. Якось прогодуємося
лiтом, а мо', ще й сиру принесемо на зиму.
Мальва заплескала з радостi в долонi.
- Мамо, там ми Ахмета зустрiнемо! Вiн такий добрий!
Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидвi на знайому
дорогу, що вела на яйли Чатирдагу Можливо, цього дня добились би вони до
якогось коша [104], та незвичайний рух на битому шляху привернув Марiїну
увагу. Чорною валкою тягнулося до Ак-мечетi вiйсько.
Певно, на Азов вирушили.
Сама не знала чому - звернула з польової дороги, пiдiйшла до шляху.
Страх - той колишнiй, ясирний - затамовував подих, та Марiя пiдходила все
ближче, приглядалася до облич воїнiв, i чомусь хотiлося їй, щоб цим шляхом
пройшло сьогоднi все татарське вiйсько.
Йшли грiзнi полки воювати за турецького султана. Попереду хан зi своїм
почтом. Червоний з золотим яблуком посерединi прапор розвiвався над його
головою. Одягнутий у важку кольчугу i високий шолом з гострим
наконечником, вiн намагався маєстатично триматися на конi, в руках щит i
пернач, та тяжкi були, видно, ханськi регалiї - Бегадир-Гiрей задихався
вiд спекоти. За ним вели десять бiлих коней, зв'язаних за хвости, слiдом
на буланих аргамаках їхали калга Iслам-Гiрей i нурредин. Два десятки
закованих у сталевi панцири сейменiв iшли поруч iз ханськими достойниками.
Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полi бою: зсунулись широкi
брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний гудз, грiзно
заклебучився горбатий нiс - чи не надто повiльною була для нього ця їзда?
Йому хочеться, видно, пришпорити коня i обiгнати хана, що прiє в кольчузi,
та мусить стримуватись i йти на поштивiй вiдстанi. Бiля нього в такт
кiнським копитам ступають сеймени, в них обличчя грiзнi, кам'янi, в них
обличчя напруженi, як вудила в руках калги, - поскаче вождь, ринуть i вони
на звитягу або смерть. "А за кого? - питає мовчки Марiя. - Коли очi i чола
у вас не татарськi i не татарська мати вас родила?"
Придивляється Марiя до кожного обличчя...
- Це, певно, хан, мамо, - показує Мальва несмiливо пальцем на
калгу-султана.
Цить... навiщо тобi той хан, дитино... Ось iдуть, один, другий, десятий
- вiрнi ханськi слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий
болгарин, чорний, як сажа, мурин, а бiля нього - i падає глибоко, на саме
дно грудей, материнське серце - а бiля нього плечистий, бiлявий,
по-днiпровському бiлявий юнак... Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто
твоя мати?..
Марiя благає очима воїна, щоб вiн поглянув у її бiк, пiдвiв опущенi
вiї, очi його хоче побачити.
Але бiлявий сеймен не дивиться на неї, проходить i губиться серед
сотень воїнiв.
Ослабла Марiя, минуло напруження, подумала:
"Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна найти голку в сiнi, як
можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного
безмежжя? Але хто вiн, хто вiн?"
I згадала, а вiд цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть
матiр божу на скелi Успенського собору, схожий ханський воїн...
Треба було поспiшати, щоб до вечора дiстатись хоч би до пiднiжжя гiр.
Там, у лiсi, можна буде зробити з гiлля колибу - все-таки не пiд голим
небом. Марiя роздивлялася по узгiр'ї, чим би поповнити запас їжi, бо
хтозна-коли найдуться люди, що приймуть їх. А як не приймуть? Вертатися
назад до висохлого Узенчика i зустрiти голодну зиму з порожнiми руками?
У видолинi побачила кiлька дерев мушмули, на них плоди достигають
весною, обшукала, знайшла кiлька жовтуватих мушмулин i за це слава богу.
Мальва була бадьорою, з задоволенням дивилася на неї Марiя -
загартовувалося дитя, нiби тут i вродилося. Засмагла й витривала, як оте
татарча, що в солi купане.
Стежка заводила все глибше в гори. Густiшала бучина, малиновi кущики
юдиного дерева чiплялися шапками за схили, з ущелин повiяло мрячною
прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться i, либонь, дощi йдуть!
Внизу без угаву трiщали цикади, немов намагалися сухим свистячим
цикотiнням пiдгнiтити спеку, щоб задихнулись вiд неї i верховини. Та не
було їй доступу в гори. Жарiнь тут м'якла, пiд ноги слухняно лягав вологий
мох, крухтiла соковита трава. Вдалинi курився туманами Бабуган, чорнi
хмари сповзали з Чатирдагу вниз.
Ставало вiдраднiше. Втоптана людьми i худобою стежка вела до якогось
житла - люди знайдуться.
Сини мої... Де ж ви, сини мої?..
Та й блиснула блискавка, i загорiлося небо... Засвистiли стрiли,
загавкали мушкети - йде невiльниця Марiя, йде українська доля чужими
дорогами.
Ллє живодайний дощ, i купається пiд ним Мальва, бiжить попереду,
хлюпається в теплих потоках, набирається сили.
- Мальво!
- Мальво!
Тiльки луна материнська, тiльки луна...
РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ
...i коли чуєте спiв пiвнiв,
просiть милостi в аллаха,
бо пiвнi спiвають тодi,
коли бачать бога.
З хадiсiв
...До весiлля залишився один мiсяць. I звiдки воно взялося, оте
весiлля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нiчого не
говорив їй про шлюб. А може, оте незрозумiле "укум-букум-джарим-барим", що
вiн завжди бомборосив, коли вони грали "в ашики" [105], то i є тi слова...
Видно, що так, бо весiлля за мiсяць. Бiля неї, на самому шпилi
Екзiлi-буруну [106], сидять ще двi незнайомi дiвчинки, такi, як вона. I в
них та сама доля, всi троє квапляться шити придане.
Примарне свiтло, як при затемненнi сонця, розливалось мiж верхами
Демерджi, Бабуганом i Чатирда-гом, дiвчата разом вгледiлися в далечiнь i
побачили, як кам'яний iдол, що завжди непорушне бовванить на Демерджi,
почав повiльно зсуватися вниз. Ось вiн уже перейшов Ангарську ущелину, на
мить зупинився внизу серед поляни i поплив у сивому серпанку до них.
Вiдклали дiвчата шитво: нi, це не дивовижна кам'яна фiгура, до якої
щодня придивлялися здалеку, це якийсь дiд-жебрак. Що ж йому дати? Проте
жебрак не простягав руки. Вiн був високий, бiлобородий, i добрi були в
нього очi, дiд дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою
пiдходили в Кафi, коли втiкали вiд Мураха-баби. А може, це той самий?
Мальва хотiла спитати, та її випередила сусiдка:
- Ти Хизр [107], який знайшов джерело живої води i став безсмертним?
- Нi, дiвчино, - усмiхнувся дiд, - я звичайний чарiвник. Скажи, джаним,
яке в тебе найпотаємнiше бажання?
- Хотiлось би швидше дошити своє придане, - вiдповiла та, - бо ж тiльки
мiсяць залишився до весiлля.
- Встигнеш, дитино, - сказав чарiвник i звернувся до другої: - А ти
чого бажаєш?
- У мене лиха харт-ана [108]. Я хочу, щоб вона на мене! не кричала,
коли вийду замiж, i сорому перед коханим не робила.
- Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрiєш? - звернувся до
Мальви.
Мальва не могла вiдповiсти. Вона ще нiчого не бажала в життi, i цього
весiлля теж не хотiла, їй добре було бiля мами i Стратона, весело
служилось пiдпасичем у Ахмета, того самого, який колись напоїв її цiлющим
кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди,
звiдки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ятає. Знає
тiльки, що всi степи колючi, спраглi й жорстокi, i трапляються там поганi
люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такi гори, таке близьке небо, що руками
зiр можна дiстати? У горах живе Стратон, i бiлозубий, вiчно усмiхнений
Ахмет, i суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вiвцi, є дозвiлля i безлiч
казок, що гомонять пiд шум лiсiв у колибi пiдпасичiв перед сном. Де так
добре вмiють лiкувати вiд злих очей, як тут: ось притулить хтось тобi до
чола лезо ножика з чорною колодочкою, а тодi й вiдьма не владна над тобою.
Де, в якому краю розкажуть про ангелiв, що стоять на сторожi неба i
кидають в Iблiса [109] вогненними кулями - зорепадом, або про пiвня, який
спiває хвалу творцевi свiту? Нi, не хоче вона йти звiдси нiкуди.
Але чого попросити в чарiвника? Вiн не йде, чекає.
Чи то вiд нерiшучостi, сама не знає чому - вiдчула Мальва, як їй стає
дивно гаряче в усьому тiлi, наче воно пучнявiє i наливається теплими
соками, їй нестерпно захотiлося скинути з себе одяг i кинутися в рiчку -
мабуть, тому згадався Узенчик, висохлий вiд спеки.
- Ну, скажи своє бажання, дитино, - знову почула голос чарiвника.
- Я хочу, - вiдповiла Мальва, - щоб у цiй горi забурхало джерело, i в
села побiгла холодна вода, i щоб це джерело не висихало в найлютiшу спеку.
- Гарне бажання, джаним, але я питаю, чого ти хочеш для себе?
- А менi нiчого не треба, - розвела Мальва руками, - в мене все є.
Тодi дiд повернувся до скелi i вдарив по нiй києм. Почувся трiск,
голоснiший вiд грому, темною хмарою окутався Еклiзi-бурун, а коли хмара
розiйшлася, дiвчата побачили, як iз ущелини падав униз гiрський потiк.
Мальва стояла по колiна в холоднiй водi, вода пiдступала все вище й вище,
приємно обмивала незвично гаряче тiло, i дiвчина вперше вiдчула, що в неї
є стегна, груди...
Холодна передранкова роса змочила ноги Ахметовим пiдпасичам, запiяли
пiвнi в уруш-кошi [110]. Мальва схопилася - хлопцi витягувались, не
квапилися вставати - i чимдуж побiгла до коша, щоб першою стати при вигонi
овець. Не ласки запобiгала - хотiлося чимось добрим вiддячити Ахметовi:
коли Мальва першою прибiгала, вiн щасливо усмiхався, пришпорював коня i
весь день потiм носився вiтром навколо стада. То чому ж би їй не зробити
Ахметовi приємнiсть? Хiба Мальва не бачить, як вiн пiснi є перед
п'ятницею, коли вона йде до матерi в жiночий курiнь на долину Шумаї, де
жiнки доять верблюдиць?
- Укум-букум-джарим-барим! - проскандувала Мальва, пiдскакуючи на однiй
нозi, i приємнi їй були цi ворожбливi слова, i хотiлося тепер бiльше, нiж
будь-коли, побачити Ахмета. Яке то щастя, що вони з мамою натрапили в
горах саме на Ахмета i його батька, Юсу-фа, - отамана чабанiв!
Чудно було в Мальви на душi. З пам'ятi ще не зiслиз дивний сон - i як
то їй могло таке приснитися, що до весiлля залишився тiльки мiсяць, чей же
нiколи про таке й думати не могла, бо ж мала ще... А воно взяло та й
приснилося! Ха-ха... Укум-букум... А прозора чиста вода полоще їй литки,
стегна, вона вперше в життi вiдчула, що в неї є тiло, таке туге, що об
нього розприскуються хвилi i холодять-холодять...
Мальва сповiльнила крок, наче обважнiла, знову розбiглися по тiлу
незнайомi струменi тепла, забивало вiддих. Зупинилася, притулила руки до
грудей, осмiхнулася i сама не могла зрозумiти, чому враз стало радiсно.
Займався свiтанок. Рання зiрка Чалпан упала на голову кам'яного iдола,
що увi снi сходив iз гори Демер-джi, впала i розбилася на друзки:
розсипалися мiрiади iскорок по чаїрах i яйлах, i до нiг Мальвi упали - на
оксамитовий дрок, у переповненi келихи крокусiв.
- Танг атар! Танг атар! [111] - заспiвала Мальва i почула, що спiває на
мотив Ахметових пiсень, вона побiгла пласким вигнутим кряжем, збиваючи
росу з м'якого повзучого ялiвцю, ковзаючись на слизькому дроку.
Чистим був нинi вiчно забандюрений Бабуган, трави переливались
перламутрове, гори на мить замлiли, чекаючи першого променя сонця, i
отаман Юсуф не був сьогоднi понурий, як завжди.
Вiн переганяв кобилиць iз мiсячними жеребцями до окремої загорожi,
прив'язував на мордочки лошаткам дерев'янi рогатки.
- Прискакала, кiзко? Якши. Нинi залишишся зi мною, доїтимемо кобил на
кумис. - Юсуф випростався i пильно приглянувся до розпаленої дiвчини. -
Гм... А втiм, не тiльки нинi... Ось що: чорбу варитимеш для пастухiв, на
мої руки легше буде. Ахмет якось обiйдеться без тебе.
Звiсила голову Мальва, жаль стало Ахмета i пастушої волi. I ще соромно
було: їй здалося, що Юсуф знає її сон i тому не пускає бiльше з Ахметом на
яйли.
Парубок саме виганяв овець iз кошари, раз у раз поглядав на Мальву: що
трапилося, чому баба затримує пiдпасичку?
- Чого стоїш? - зиркнув на Мальву спiдлоба отаман, зникла доброта з
його лиця. - Виганяй жеребцiв на пашу, хай вчаться самi добувати їжу.
Кожному на все своя пора. А потiм я навчу тебе, як доїти кобил.
Мабуть, так має бути, що радiсть дозрiвання йде в парi з тугою за
волею. Тому потускнiв день, що почався для Мальви так чарiвно. До обiду
стерпли пучки вiд втомливого циркання, i слiз накапало чимало у дiйницi.
Перед вечором, пiсля другого удою, Юсуф заправляв молоко дрiжджами,
ячменем, чаклував з корiнцями якихось рослин над повним казаном. Коли
стемнiло, зайшов до шатра Ахмет. Вiн мовчки поклав футляр iз кораном на
килимок бiля входу, скинув iз шиї вервицю з шкаралуп лiсових горiхiв -
амулет вiд урокiв для худоби, але не присiв, як завжди, бiля батька. Стояв
понурий, стриманий. Глянув на Мальву, що вже дрiмала на тапчанi, буркнув
батьковi:
- Вина чому не доливаєш у молоко? Он там глечик.
- Не треба вина, - вiдповiв Юсуф, не пiдводячи голови.- - Наплакала в
молоко, хмiльний будеш мати кумис.
Ахмет промовчав. У сутiнках вiн не розгледiв Мальвиного обличчя, може,
вона вже спала.
- Кого даєш у пiдпасичi замiсть неї? - спитав по хвилинi.
- Якось даси собi раду з тими пiдпасичами, що маєш, - отаман був
незворушний. - Де багато пастухiв, там вовк овець рiже... А ти мусиш
знати, Ахмете, про три погибелi, якi чигають на чоловiка, коли вiн стає
дорослим. Треба вже тобi це знати. Якi погибелi? Коли закипає кров у тiлi
- тодi вино i жiнка. Як висохне душа, i кволим стане тiло - тодi золото.
Шайтан знає, як кому угодити, щоб потiм лiпше посмiятися.
- Без золота я обiйдуся, баба, - процiдив крiзь зуби Ахмет. - Ти
незабаром розбагатiєш, мої брати привезуть з-пiд Азова повнi мiхи. До вина
мене не тягне. Ну, а про iнше ти менi не розказ! Як же ти мiг подумати
про... Вона ж дитина.
- Коли людина молода, очi її краще дивляться, нiж думає голова, - Юсуф
завзято вимiшував молоко в казанi. - Мальвi вже пора бути мiж жiнками, i
ти це знаєш. Та я поки що залишу її при собi, сам навчу жiночої роботи.
Завтра вона зварить нам каурму. Ну, пiдливай вина, чого стоїш?
...А втiм, Мальвi не було так погано бiля Юсуфа, як здавалося спочатку.
З Ахметом, правда, iнша рiч. Бiжать вiвцi, а їм упину нема, i не знати,
хто кого веде. Гавкають собаки, хапають за животи неслухняних баранцiв, тi
хвицькають ногами в зуби незлобивих охоронцiв, буяє Ахмет на своєму конi.
Добре якось при ньому, при тому Ахметовi: вишкiрить вiн свої бiлi зуби - i
туман розпогiднюється, i моросичка не така вже дошкульно холодна. Вiвцi
бредуть i бредуть - нiхто, мабуть, не ходив би зi своєї охоти аж до
Еклiзi-буруну, що завжди шпилем тримає найважчу хмарку. А вiвцi доведуть.
За Еклiзi-буруном, о, за ним зовсiм новий свiт. Там у скелях - три
великi печери, в яких зi стелi звисають бурульками льоду дiаманти. Одна
називається Снiговою, бо iнiй морозиться на стiнах навiть тодi, коли гори
млiють вiд спеки; друга - Холодною, в нiй завжди опiвднi ховаються пастухи
з вiвцями; третя печера називається Бiнь-башкоба - Тисячоголова. Печера
якихось тисячi голiв, якi живуть там i дихають джаханнамом [112] смертi. В
неї нiхто не заходить.
Чи за цим плакала Мальва, доячи кобилиць? Певно, i за цим. Але
найлюбiше було з Ахметом. Вiн зiскакував з коня, коли спинялися вiвцi на
попас, i пiдходив до Мальви. Кидав перед нею чотири вирiзьбленi баранячi
костi i називав кожну таємничим найменням: укум-букум-джарим-барим.
- Я собi загадав. Вибирай.
- Букум...
- Тепер менi.
- Тобi барим...
- Ай, єлдиз! [113] - скрикував Ахмет. - Вiдгадала!
Вiн був тодi якийсь дивний i смiшний, схоплювався з мiсця, притьмом
злiтав на коня, жорстоко бив його чариками пiд живiт, i кiнь мчав у
провалля.
Нiч пiзно приходила на Чатирдаг. Iз гiр можна було бачити сонце й тодi,
коли в степу вже западала темрява, та вiчно похмурий Бабуган таки вкутував
гори iмлою i вкладав їх спати, як дiтей. А коли гори мiцно засинали,
пiдпаски сiдали довкола Ахмета, i вiн розповiдав. Мальва добре запам'ятала
його пiсню про красуню, яка жде не дiждеться .джигiта зi степу, - вiн
спiвав їх рiк тому, коли вони з мамою їхали у Юсуфовiй кантарi, - i
просила розповiсти про неї. Ой, скiльки вiн знав казок про ту дiвчину, та
все рiзнi...
...Затужив молодий пастух, виганяючи корiв на пасовисько, бо побачив
синьооку дочку Мангу-хана...
- Чорнооку, - поправляють пiдпаски.
- Нi, синьооку, - чомусь впирається Ахмет i дивиться на Мальву. - I
бiльше не втiшали його квiти. Краса квiтiв дивує, але якби .то вони мали
синi очi, усмiшку, ласку - все те, що дає смертним на землi рай пророка...
- ...Дочка Мангу-хана була вродливою, як троянда. Хан же був схожий на
бика з виверненим животом, але вiн усiм говорив, що Гюляш-ханим схожа на
нього. Найрозумнiшi люди часто помиляються. I зустрiла Гюляш-ханим
пастуха, стрункого, як тополя, смiливого, як барс. Перемiнилась дiвчина
червiнцем i впала до його нiг. Але пастух чесний був. Тому вiддав
червiнець у ханську скарбницю. А вночi напав на хана балаклавський князь i
забрав скарбницю...
- А далi, далi що?
- Ахме-е-ет!
Це отаман Юсуф. А далi ночi i дивнi сни...
В Юсуфа Мальвi жилося непогано. Мабуть, тому, що в отамана було багато
худоби i людей, вiн намагався триматися суворим, насправдi ж Юсуф мав
добре серце. Коли вони залишалися удвох з Мальвою, отаман ставав зовсiм
iншим. Таким його дотепер Мальва не мала нагоди бачити. Вiн усмiхався,
розповiдав усiлякi билицi i вперто називав її гяуркою. Спочатку
протестувала, а потiм звикла i навiть дивно було, коли Юсуф кликав її
iнодi по iменi.
Зате Ахмет став понурий. Приходив увечерi, скидав iз себе малахай i
доломан, робив це сердито i мовчки, i не раз хотiлося Мальвi попросити
його, щоб не сердився, чей не винна вона, що отаман забрав її вiд овець.
Мальва знає, що йому зараз тяжче доглядати отару, але зате вона готує для
нього їжу, хоч би спасибi сказав... А що йому нудно, то i їй не так уже й
весело. Чого ж сердитись? Але вона мовчала. "Укум-букум-джарим-барим", -
шепотiла часом уночi, та слова цi не мали тiєї таємничостi, що колись.
Вранцi, уникаючи її погляду, Ахмет сiдав на коня, пришпорював, чвалав
поперед строю по вигнутiй тацi Чатирдагу, перескакував камiннi вали i
зникав у проваллях. Мальва притискала руки до грудей у захватi, й тодi
повертав її до тями суворий голос отамана:
- Чого стоїш, вогонь пора розкладати!
Але суворiсть Юсуфова швидко минала. Курилось вогнище пiд казаном, а
вiн весь час про щось розповiдав. Чи їй, чи сам собi...
- У степу татариновi гiрше живеться, нiж у горах. На рiвнинi оком не
охопиш усiєї краси Кримського краю. А коли вийдеш на гору i поглянеш
навколо, то жаль стає людини, яка тут не була. На пiвднi небо з морем
разом живе - обоє синi, одне синiше вiд другого, на пiвночi степ
обнiмається з небосхилом. Такий Крим, що живи в ньому i вмирати не треба.
Пiшов якось старий Газi Мансур у Мекку святкувати байрам. Ревно молився
вiн бiля храму Кааба, i сказав йому iмам: