------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
"Хiба ви не ходили по землi i не бачили, який був їх кiнець? Були вони
могутньою силою, але аллаха нiщо не може ослабити нi на небi, нi на
землi".
Коран, 35 сура, пророча
Весною тисяча вiсiмнадцятого року гiджри [1] разом з багатьма галерами,
каторгами i паштардами причалила до Кафської пристанi невелика турецька
фреката [2]. З неї зiйшов на берег сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i
сiрому арабському бурнусi. Його обличчя заховалось у густiй довгiй бородi
- годi було б угадати вiк старця, та був вiн древнiй як свiт, i в глибоких
брунатних очах таїлась мудрiсть багатьох поколiнь. Старець вклякнув на
землi, схилився i прошепотiв:
- Вiтай, благодатний краю, пiсля довгої розлуки. Тобi вклоняється
анатолiєць, меддах [3] Омар, якого ти шiстнадцять рокiв тому вигнав iз
Кафи мечем Шагiн-Гiрея [4]. Тодi я, не ображений, а здивований, пiшов
мандрiвником по всiй iмперiї вiд Карпат до Балканiв, вiд Дунаю до Нiлу,
щоб самому переконатися, чи справдi народи ненавидять нас, туркiв. А коли
так, то за що? Думав я, що побачу темряву i глупоту, а зустрiвся з
благородним прозрiнням ослiплених богатирiв; думав я, що зустрiнуся з
озлобленням до мене, турка, а побачив високе благородство, пошану до
розуму, ненависть до кайданiв. I спитав я тодi себе, хто винен, що мiй
народ став носiєм зла й неволi? Чи ж це йому потрiбне? Адже анатолiйський
райя не став багатим вiд того, що завойовує чужi краї... Я повернувся до
тебе, Кримський краю. Не мститися - твiй гнiв був жорстокий, але
справедливий - я хочу поглянути, чи мiцно скував тебе Осман кайданами, чи,
може, ти ще дихаєш своєю буйною непокорою; далi ти топчеш чужi землi за
прикладом свого сусiда й повелителя, чи, може, осiнило тебе свiтло
визвольного духу i дикi пристрастi твої змiнились пошуками правди?
Пiдвiвся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькi купцi,
йшли маршовою колоною яничари - султанська охорона для кафського пашi,
поспiшали мубашири [5] вiдраховувати п'яту частину з татарського ясиру для
турецького падишаха - йшла османська неясить на кримську землю.
Меддах Омар проводжав їх поглядом.
"О люде османський... Коли тобi вистачить свого власного добра,
занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужi землi, не розоравши
своєї, чому не нагодуєш власним багатством рiдних дiтей, а примушуєш їх
голодними рискати по не своїх полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли
ти втамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогоднi влада, i ти сваволиш.
Хто ж захистить тебе вiд божої помсти, коли вона гряне? А прийде.
Замикається вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши
своє покликання на землi. Вернешся, осуджений свiтом.
О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославнi i властолюбнi
вождi твої, i ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами,
кров'ю i ненавистю до себе пiвсвiту. А що маєш за це? Сидиш, як
божевiльний скупар серед скарбiв, загарбаних у чужих коморах, хлiб,
вiдiбраний з голодних ротiв, не йде тобi в горло, сидиш у лахмiттi й
нуждi, не знаючи, що подiяти з награбованим добром. Зубожив народи, а
збагатитися не можеш i родиш тiльки люту ненависть до себе.
А мiг би ти жити, народжувати мудрецiв, поетiв, астрологiв... Та нуртує
уже праведний гнiв ворогiв твоїх. I крикнули вони: "Брехливий хадiс [6]
пророка Магомета про те, що не iснує народностей пiд берлом iсламу. Ми є!"
Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали [7] понесли
книги своїм людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто врятує
тебе? Твої розумнi дiти кизилбашi [8] пiдносять меч на призвiдцiв твого
горя i будучої загибелi твоєї, а ти, заслiплений i нерозумний, вбиваєш їх
- своїх спасителiв.
Чому не бачиш, не розумiєш цього, обманутий османський люде? Ти ж не
народився грабiжником, не прийшов на свiт злодiєм, якого карати треба.
Тебе таким зробили. Хiба не мiг би ти жити з сусiдами у згодi й купатися у
своїх власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi,
ускоковi [9], клефтовi [10], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна
злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би
крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О
народе мiй..."
Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар,
високий i величний, на Карантинну Слободу, де зупинялися паломники, що
поверталися з Мекки.
Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчної кафської
стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились пiд ногами курай i
сухi вiники тамариску, репалась глевка земля, i ледь сльозилися фонтани.
Лише при входi у пiвнiчнi ворота зеленiв розкiшний самотнiй платан,
пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену
спекою людину.
Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв,
невiльникiв, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких
дервiшiв ордену Хаджi Бекташа [11], якi заснували на околицi мiста такiє
[12].
Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про
вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного
богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужнє дерево, що витримує
суховiї, спрагу i безжалiсне палюче сонце.
Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева
i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що
серцевина висохла, i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж
мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно
всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру
до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп'явся
мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих
гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не
їсть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленiє, поки струхлявiє корiння старого
дерева, роз'їдене плющем, доки воно звалиться i вкриє паразита своєю
порохнею...
...Надто рано почалось цього року лiто в Криму. Шовковиця обсипалася,
не доспiвши, виноград не зав'язався, попадали жовтi персики величиною з
лiщиновий горiх, вiтри не наганяли на небо нi одної хмаринки. Достиг
ячмiнь, ледве покривши собою сiру кам'янисту груду, i розвiялося половою
виколосене просо.
А в червнi налетiла в Кафськi степи сарана. Вийшли селяни з кетменями
копати рови, вийшла процесiя сiро-сукманних дервiшiв, несучи в калачикових
баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як
довкола погибає життя.
Серед натовпу жiнок, якi в розпачi вже не дбали про те, щоб закривати
визоленi тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i
сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилась в його очах.
- Кара аллаха за грiхи нашi... Отак чорнiє i стогне земля, коли йдуть
правовiрнi вiйська у чужi краї, - мовив сам до себе, i повернули до нього
голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. - Такий же
шум тодi несеться над землею, i так само лунає плач жiнок та дiтей.
Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi,
вiн пiдiйшов до меддаха Омара, зарослий i босий, смиреннi очi зайшли
гнiвом.
- Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам
кару християнського бога за джiхад [13]? I хто ти такий? Та видно,
мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка: "Пiде в рай той, хто
загине на полi бою з гяурами?"
Але сказано теж у сьомiй сурi корана, отче, - вiдповiв спокiйно меддах
Омар, - в сурi пророчiй: "Скiльки сiл ми марно погубили!"
Якщо ти знаєш коран, хай осiнить нас свiтло єдино правдивого вчення, -
посмиреннiшали очi дервiша, - то згадай слова пророка: "Ми покажемо нашi
знамення у всiх країнах, поки вони не зрозумiють, що це правда"
- Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: "Горе тим,
якi пишуть писання своїми руками, а потiм кажуть: це вiд аллаха". Бо
знамення, про якi ти говориш, несуть нашi воїни i в Азов, i в Багдад. I
там, i там чорнiє земля вiд наших ратникiв, як Кафський степ вiд сарани.
Скажи менi, яка ж вiйна священна? Проти християн чи проти єдиновiрних
мусульман?
Задрижав посох у руцi дервiша, а жiнки з тривогою й надiєю дивилися в
розумнi очi аксакала [14], - що скаже вiн ще, може, це прийшов до них
вiщун горя або радостi?
Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок воїнiв, що вiддали або
вiддають життя за Високий Порiг [15] над Євфратом i Доном, - жаль
закроївся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв священних
воєн - зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий.
Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада. До лозини
нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати її. А лозина вiдiслала його до iншої. I
ще побачив падишах увi снi шулiк, якi їли падаль, виригали i знову їли, i
гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця i спитав його, що
означає цей сон.
"Це вiщування на нинiшнiй день, - вiдповiв мудрець. Лозина, що вiдсилає
нiж до своєї подруги, - це ми самi, якi не щадимо брата задля своєї
користi. А шулiки - то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро,
вiдригуємося людським стражданням i робимо й робитимемо те саме, поки
здохнемо вiд своєї ненаситностi".
Закричав дервiш:
- Ти шiїт [16], перс шолудивий! I мудрець той теж був перс-шiїт, хай
почорнiє його голова, яку, напевно, зiтнув великий падишах!
Заверещали дервiшi:
- Хто ти такий? До кафського пашi вiдвести його!
Навiть не здригнувся аксакал.
- Я Омар-челебi, анатолiєць. I цю вiдповiдь султановi дав я.
Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi, iм'я Омара зашелестiло на губах
вражених монахiв. О, його - цього мандрiвника, меддаха i хафiза [17], на
якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi, в
Бахчисараї i Кафi.
- Молiться, люди, - мовив меддах. - Привид голоду блукає над степом.
Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм худих корiв, що
пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв, що пожирають сiм налитих.
Просiть милостi в неба...
Вiн звiв руки, прошепотiв молитву i подався в безвiсть розпаленого
степу.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Зажурилась Україна, що нiде прожити,
Витоптала орда кiньми маленькiї дiти.
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих, середульших, у полон забрала.
Українська народна пiсня
Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на волю.
Два роки тому вiн купив її з хворою семилiтньою дитиною на ясир-базарi i
привiв їх у свою тiсну й темну лiплянку.
Посерединi татарської хати стояв килимний верстат, а за ним, на мiндерi
[18], стогнала недужа жiнка. Вона не пiдвелася, тiльки скрушно глянула на
невiльницю, потiм її склянi очi надовго вп'ялися в татарина i враз
погасли, збайдужiли.
Якши гяурка, - сказала. - Твоя буде.
Знiяковiлий господар розвiв руками, показав на верстат iз нап'ятою на
кросна основою, i зрозумiла Марiя, що вбогий її власник i купив вiн собi
рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
Навчилася ткати швидко. Крiзь натягнутi нитки дивилась, як росте її
донечка, тягнеться руками до кольорової волiчки, вплiтає їх помiж основу,
стає помiчницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи,
i сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса
господарi та й щоб легше було дитинi на вулицю вийти. Ткала з ранку до
вечора i пiсню наспiвувала, та все оту:
Ой, що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликає...
I дивно було чути, що доня пiдспiвує за матiр'ю часто чужими словами.
Татарин продавав килими, що їх наткала Марiя, i годував за них хвору
дружину, не зобиджаючи й рабинь.
За рiк господиня померла вiд сухот. Знала Марiя, що запропонує їй тепер
хазяїн. Чого тiльки не передумала, якi сумнiви не мучили її днями i увi
снах, та вiдганяла вiд себе слабкостi, спокуси й вагання - десь глибоко в
серцi ще жеврiла надiя повернутися на Україну.
А татарин таки сказав небавом:
- Будь моєю дружиною, Марiям.
Заплакала. Просила пожалiти її - не може вiри своєї зрадити, чоловiка
свого, знакомитого полковника Самiйла, забути не може...
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан i мусульмани рiзали баранiв на
байрам, привiв на святковий обiд жiнку у бiлому фередже [19] - злооку
туркеню. Здогадалась Марiя, що це нова її господиня, i занiмiла вiд
страху: продасть її тепер господар. I тодi каяття, ганебне й боягузливе,
окрутило душу: чом не стала жiнкою татариновi, тепер же їх розлучать iз
дочкою!
Нова хазяйка вiдразу дала зрозумiти, який порядок буде в хатi. Витягла
з казана баранячу кiстку i пошпурила нею в кут - жерiть; кривився на те
господар, та мовчав, а згодом сказав до Марiї:
- Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Марiям.
Ще вчора господиня штурхала її в спину i погрожувала продати дочку, бо
що з неї за користь, ще вчора падала Марiя на колiна, обiцяючи ночами
сидiти за верстатом, аби тiльки не розлучали їх... А нинi вранцi, коли
туркеня подалася на базар, татарин увiйшов до хати, жалiсливо глянув на
Марiїну дочку - не мав своїх дiтей - i сказав ледве чутно:
- Iдiть собi. Ви вiльнi...
Це слово "вiльнi" було несподiваним для Марiї, приголомшило воно її
зовсiм. Вклонилася господаревi до нiг, подякувала, похапцем зiбрала свої
мiзернi пожитки, схопила дiвчинку на руки i вибiгла. Чвалувала крутими
вуличками, завмираючи вiд страху, що повернеться з мiста туркеня i дожене
її, бiгла, ховаючись за кам'яними стiнами, що заступали вiкна будинкiв,
квапилася до пiвнiчних кафських ворiт, щоб вийти з тiсного мiста на волю.
Здавалось їй, що мине одна лише хвилина i зачиняться ворота. Ось вийшов
iз-пiд зеленого платана вартовий, крикнула йому:
- Я вiдпущена!
Високий яничар у шапцi з довгим шликом, що спадав по спинi аж до пояса,
лiниво дiткнувся рукою до ятагана i знову ступив у тiнь: iди, мовляв,
небого, хто тебе тримає. Зелений колiр яничарського кафтана злився з
плющевим листям, вартовий спокiйно закурив люльку. Вiд такої байдужостi -
адже тiльки одне слово "яничар" наводило жах на невiльникiв -
змоторошилося серце в Марiї: невже це не останнiй мур, що огорожує Кафу?
Вийшла на хребет Тене-оба [20], що довгим насипом вiддiлив рештки гiр вiд
рiвнин, - нi, далi - простiр i жодної людини в степу. Передихнула,
промовила вголос:
- Я вiльна. I Мальва моя теж. О господи...
I тут запримiтила, що її бiльше не дивує чудне iм'я доньки. Так назвала
свою дiвчинку давно, ще на початку неволi. Дитя було хворе i зжовкле,
здавалось, не витримає тяжкої дороги з Карасубазара до Кафи. Несла дитину
на руках i пiдставляла спину пiд нагайки, затуляючи свою крихiтку. А пiд
ногами то тут, то там подибувались вигнанi, певне вiтрами, на чужину
мальви - тi самi, що пишалися разом iз соняшниками, рiвнi з ними, бiля
українських бiлостiнних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай,
низькi, збiдованi, та все-таки живi. Тож повiрила Марiя, що дочка теж
виживе, як цi квiти на чужiй землi, якщо тiльки назве її Мальвою.
Помiтила тепер, що не дивує її бiльше довгополий бешмет, нi турецька
шаль, якою уже звикла закривати обличчя, i навiть те, що Мальва запитує в
неї про се i про те по-татарськи.
Мiсто було позаду. Зубчастi стiни оперезали його навколо, масивнi башти
пiдвелись i давили, стискали громаддя будинкiв, мечетi, вiрменськi церкви
i караїмськi кенаси. Мiсто ревiло й гуло, стогнало. Внизу кишiла смердюча
яма невiльничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари i греки:
на галери, що стояли в порту, вiдправляли партiї вiдiбраних, приганяли
новi; торохтiли мажари по кам'яних вибоїнах, захлиналися осли, викрикували
азан [21] муедзини, закликаючи правовiрних до обiднього намазу [22].
I ще одне зауважила Марiя: це для неї давно звичне, наче й не було
нiколи iншого життя. А та хвилева радiсть волi раптом почала пригасати, й
у свiдомiсть повiльно заповзало тупе почуття безвихiдностi... Сiрий хребет
Тепе-оба i дуга високого мiського муру тiсно обступили її, нiби обсотали
вужiвками цупкого кримського плюща i нiкуди звiдси не дiнешся, i будеш у
цьому свiтi вiчно...
А що було?
Йшли хозари, половцi, печенiги, хто не йшов? Падали трави i люди, у
вимiшанiй копитами землi конав розтоптаний дюшан. Журилась Україна, бо
йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, i плакало небо над молочним
степом i над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським,
Покутським i Муравським шляхами пролетiла з гиком татарва - хто тепер її
зупинить? Закатували Пiдкову ляхи, вмер Сагайдачний вiд турецьких ран,
вбили Остряницю таки свої на висланнi в Чугуєвому городищi, внук Байди
Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братiв, i прослиз по Українi
ганебний час байдужостi. Сховалися за облогами низькi хати, стiкались до
Криму ясирнi валки, пояничарились юнаки i народили потурнакiв степовi
дiвчата.
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає... -
замугикала Марiя. Спiвуча Мальва пiдтягнула за матiр'ю, та враз
обiрвала пiсню, запитала:
- Що це за пiсня, мамо?
Гiрко вразила Марiю чиста татарська вимова дочки, їй хотiлося сказати,
що вони вже на волi i нiхто тепер не має права заборонити їм розмовляти
по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба нiби впав раптом Марiї на спину i
придавив до колючої землi, придавив туго, щоб не рухалась i бачила перед
собою тiльки невiльничий ринок i галери, а ще пiвнiчнi кафськi ворота,
бiля яких стоять два вартовi: яничар i мертвий платан, обвитий плющем.
Це те, що є... Але що ж було?
Був козак Самiйло. Ховала губи вiд поцiлунку, хоч знала, що поцiлує,
втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з
козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, i народила йому
двох соколят-синiв...
Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчiсують вам кучерi, яка мати вас у
постелi укриває? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiту,
чи очi вашi виклювали яструби в ногайському степу, а голiвоньку дощi
миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують?
Несхожi були, наче й не близнята. Один - у Самiйла: чорнокудрий та
темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник, i очi мав голубi, як
тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя - пропав бiлявенький
ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею, сама в городi
поралась i - не застала. Повз село проходили тодi цигани табором.
Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як
завжди, в походi...
Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi другий
- уже чотирнадцять рокiв мав - пропав у степу. Цього татари в ясир
забрали.
Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли, а
там донечка найшлася, Соломiєю назвали.
Та нею вже не змiг радiти Самiйло - козацький полковник. Подався Тарас
Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшавi, стратили ляхи Павлюка,
розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зiбрали переможцi козацьку
старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд ноги свою
славу - бунчуки i прапори. "Всi давнi права i старшинства та iншi привiлеї
козацькi через бунти втраченi нинi, - падали клинками на оголенi козацькi
голови слова польного гетьмана Потоцького, - i на вiчнi часи вiднiмаються,
бо Рiч Посполита бажає мати козацтво в хлопiв повернене".
Переможець дає закони!
Повернувся полковник Самiйло з Маслового Ставу сплюгавлений,
знiвечений, без бунчука.
- Сором нам далi жити на цiй землi, - сказав, запрiг воли i подався за
Остряницею в чужу сторону - Слободу.
Рипiли вози, висла над Україною прощальна пiсня, падала в холоднi
тумани, тягнулись валкою сiмсот сiмей козацьких iзгоїв у Бiлгород
присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у своїх хоромах.
Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у день в пасiцi, i не
знала Марiя, що думає колишнiй полковник а чи й думає? Вiн так i не
рушився, тiльки зсунувся з колоди на землю i сидiв з розчерепленою
татарським ятаганом головою, i не ридала тодi Марiя, не могла. Горiла
тiльки що покладена хата, а її з Соломiєю повели на сирицi до Перекопу.
Чи то щастя - по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i їх тому не
розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi.
...Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту
несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi? Куди дiтись?
Там, у господаря, вони таки мали шматок хлiба, а зараз хто прогодує
бездомну гяурку? Страшне слово - гяур, яке позбавляє працi, довiр'я,
будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях!
Та нi, є ж надiя. Марiя добре пам'ятає дорогу до Перекопу. Адже вона
вiльна i може повернутися на Україну, їжу якось роздобуде в дорозi.
Випросить у чабанiв, украде... Бог допоможе.
Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури в степ.
Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса, в плоскодоннiй
повстянiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов їм наперестрiч.
- Зупинись, жiнко, - сказав тихо i владно. Марiя сахнулася. Вона
здогадалася, хто ця людина з чотками в руках i срiбною сергою у вусi.
Злякалася не дервiша, а тiєї думки, що колись у надто скрутнi хвилини
вповзала в мозок i не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи
скоритися. Ступила вбiк, затуляючи подолом Мальву, але дервiш замахав
руками, заволав:
- Я-агу!
Це незрозумiле слово було схоже на зловiсне заклинання, i Марiя
зупинилась.
- Бачать очi твоє горе, жiнко, i я молюся, щоб аллах - хай
благословенне буде його iм'я - послав тобi добру долю, - сказав дервiш.
- Менi твiй аллах не пошле доброї долi, - вiдповiла тихо Марiя.
- Якщо бог зачинить однi дверi, то вiдчинить тисячу, тiльки треба
приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид [24] ордену
найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв - Хаджi Бекташа. Пергамент, на якому
списаний наш родовiд - шередже, - найдовший серед шередже всiх орденiв,
але вiн коротший, нiж дорога до невiльничого ринку. Пiдемо по ньому,
жiнко. Скорися словам Мураха-баби.
- Я стала вiльною сьогоднi! - рiзко вiдказала Марiя. - I не хочу йти
знову в неволю - твою, твого шейха i твого бога.
- Немає, дочко, вiльних людей на цiй землi, - дервiш прискулено дивився
на Марiю, перебираючи чотки в руках. - Ти була рабинею в хазяїна i тяжко
працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка - бо невiльники
всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною, твоя
вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй вiд примусової роботи,
нiхто не дасть заробiтку. Ти будеш швендяти по базарах, жебрачачи хлiба
для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство стане в
сто крат тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою
аллаха i тодi...
- Нi! - скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв'як вагання, який
тепер боляче завертiвся в серцi. - Нi, тiльки не це рабство!
- Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього хлiб дають на
нашiй волi.
- I купити треба його своїм сумлiнням?
- Сумлiння - теж рабство. Вiльних людей немає, жiнко, - похитав головою
дервiш i сказав майже пошепки: - Хай ти не змиришся в душi з новою вiрою,
хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед
тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, в неї
життя тiльки починається. А про те, що зможеш повернутися в свiй край,
забудь. Ор-капу [25] замкнений на сiмнадцять замкiв. Вiд Борисфена до
Гнилого моря [26] височать одна бiля одної сiмнадцять веж, жодна людина не
пройде через перешийок без ханської грамоти.
- А з грамотою? - похапливо спитала Марiя.
- Її може отримати тiльки мусульманин.
Дервiш повернувся до Марiї спиною, зашепотiв слова молитви, тихо
подався у протилежний бiк, а вона стояла зблiдла, без надiї, з
простягнутими руками i не помiчала, як синьоока Мальва безжурно бiгає
попiд хребтом, зриває жовтi квiти, що пришпилились головками до сухої
землi.
- Нi, нi! - промовила сама до себе вголос. - За це карає кожний бог. За
вiдступництво нiкого не минає кара... Але як ще тяжче може покарати мене
мiй бог? Я нинi вдруге втратила волю, - що страшнiше вiн зумiє придумати
для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о господи, не мучитиме совiсть, коли
загине моя дитина? Одне-єдине вiконечко залишилося для мене, яким я ще
можу вилетiти на волю, - грамота. А не вiдчиню його, то колись постигне
мене найжахливiша кара - прокляття рiдної дитини.
Жмакали душу сумнiви, шугали в головi покремсанi думки, i мiж ними
промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду?
Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась Україна, бо нiде
прожити? Україна... А я хiба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля?
Передi мною - рудий хребет Тепе-оба, позаду - кафський ринок, i нiчого, й
нiкого немає в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти,
забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослись пишно, як там, їх згризли б
верблюди й осли. Та вони змирились... Що менi тепер до України, коли її на
свiтi вже немає. Її втоптали в болото на Масловому Ставу самi
проводирi-полковники, i вiдтодi я вже не шанована людьми полковничиха
Самiйлиха, а жебрачка... Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя
дитини лише заради пам'ятi про неї? Нема України - є Ляхистан з
костьолами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все одно я хочу повернутися
туди, тому прости менi моє вiдступництво, боже. Якщо повернемось - викуплю
свою провину: молитвою, кров'ю, життям.
Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А безжурна
Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i
зачарованими очима вдивлялась у мiражну далечiнь степу: перед нею
розкривався ще не бачений свiт, той, що був дотепер чомусь закритий
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
"Хiба ви не ходили по землi i не бачили, який був їх кiнець? Були вони
могутньою силою, але аллаха нiщо не може ослабити нi на небi, нi на
землi".
Коран, 35 сура, пророча
Весною тисяча вiсiмнадцятого року гiджри [1] разом з багатьма галерами,
каторгами i паштардами причалила до Кафської пристанi невелика турецька
фреката [2]. З неї зiйшов на берег сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i
сiрому арабському бурнусi. Його обличчя заховалось у густiй довгiй бородi
- годi було б угадати вiк старця, та був вiн древнiй як свiт, i в глибоких
брунатних очах таїлась мудрiсть багатьох поколiнь. Старець вклякнув на
землi, схилився i прошепотiв:
- Вiтай, благодатний краю, пiсля довгої розлуки. Тобi вклоняється
анатолiєць, меддах [3] Омар, якого ти шiстнадцять рокiв тому вигнав iз
Кафи мечем Шагiн-Гiрея [4]. Тодi я, не ображений, а здивований, пiшов
мандрiвником по всiй iмперiї вiд Карпат до Балканiв, вiд Дунаю до Нiлу,
щоб самому переконатися, чи справдi народи ненавидять нас, туркiв. А коли
так, то за що? Думав я, що побачу темряву i глупоту, а зустрiвся з
благородним прозрiнням ослiплених богатирiв; думав я, що зустрiнуся з
озлобленням до мене, турка, а побачив високе благородство, пошану до
розуму, ненависть до кайданiв. I спитав я тодi себе, хто винен, що мiй
народ став носiєм зла й неволi? Чи ж це йому потрiбне? Адже анатолiйський
райя не став багатим вiд того, що завойовує чужi краї... Я повернувся до
тебе, Кримський краю. Не мститися - твiй гнiв був жорстокий, але
справедливий - я хочу поглянути, чи мiцно скував тебе Осман кайданами, чи,
може, ти ще дихаєш своєю буйною непокорою; далi ти топчеш чужi землi за
прикладом свого сусiда й повелителя, чи, може, осiнило тебе свiтло
визвольного духу i дикi пристрастi твої змiнились пошуками правди?
Пiдвiвся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькi купцi,
йшли маршовою колоною яничари - султанська охорона для кафського пашi,
поспiшали мубашири [5] вiдраховувати п'яту частину з татарського ясиру для
турецького падишаха - йшла османська неясить на кримську землю.
Меддах Омар проводжав їх поглядом.
"О люде османський... Коли тобi вистачить свого власного добра,
занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужi землi, не розоравши
своєї, чому не нагодуєш власним багатством рiдних дiтей, а примушуєш їх
голодними рискати по не своїх полях i дарма проливати сусiдську кров? Коли
ти втамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогоднi влада, i ти сваволиш.
Хто ж захистить тебе вiд божої помсти, коли вона гряне? А прийде.
Замикається вже круг вiкiв, i ти вернешся туди, звiдки прийшов, виконавши
своє покликання на землi. Вернешся, осуджений свiтом.
О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославнi i властолюбнi
вождi твої, i ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами,
кров'ю i ненавистю до себе пiвсвiту. А що маєш за це? Сидиш, як
божевiльний скупар серед скарбiв, загарбаних у чужих коморах, хлiб,
вiдiбраний з голодних ротiв, не йде тобi в горло, сидиш у лахмiттi й
нуждi, не знаючи, що подiяти з награбованим добром. Зубожив народи, а
збагатитися не можеш i родиш тiльки люту ненависть до себе.
А мiг би ти жити, народжувати мудрецiв, поетiв, астрологiв... Та нуртує
уже праведний гнiв ворогiв твоїх. I крикнули вони: "Брехливий хадiс [6]
пророка Магомета про те, що не iснує народностей пiд берлом iсламу. Ми є!"
Заспiвав повстанчу пiсню болгарський гайдук, грецькi даскали [7] понесли
книги своїм людям, пiдвели голови волохи, чорногорцi, албанцi. Хто врятує
тебе? Твої розумнi дiти кизилбашi [8] пiдносять меч на призвiдцiв твого
горя i будучої загибелi твоєї, а ти, заслiплений i нерозумний, вбиваєш їх
- своїх спасителiв.
Чому не бачиш, не розумiєш цього, обманутий османський люде? Ти ж не
народився грабiжником, не прийшов на свiт злодiєм, якого карати треба.
Тебе таким зробили. Хiба не мiг би ти жити з сусiдами у згодi й купатися у
своїх власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi,
ускоковi [9], клефтовi [10], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна
злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би
крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О
народе мiй..."
Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар,
високий i величний, на Карантинну Слободу, де зупинялися паломники, що
поверталися з Мекки.
Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчної кафської
стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились пiд ногами курай i
сухi вiники тамариску, репалась глевка земля, i ледь сльозилися фонтани.
Лише при входi у пiвнiчнi ворота зеленiв розкiшний самотнiй платан,
пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену
спекою людину.
Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв,
невiльникiв, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких
дервiшiв ордену Хаджi Бекташа [11], якi заснували на околицi мiста такiє
[12].
Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про
вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного
богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужнє дерево, що витримує
суховiї, спрагу i безжалiсне палюче сонце.
Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева
i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що
серцевина висохла, i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж
мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно
всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру
до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп'явся
мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих
гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не
їсть його. Цупкий i ядучий. Вiн зеленiє, поки струхлявiє корiння старого
дерева, роз'їдене плющем, доки воно звалиться i вкриє паразита своєю
порохнею...
...Надто рано почалось цього року лiто в Криму. Шовковиця обсипалася,
не доспiвши, виноград не зав'язався, попадали жовтi персики величиною з
лiщиновий горiх, вiтри не наганяли на небо нi одної хмаринки. Достиг
ячмiнь, ледве покривши собою сiру кам'янисту груду, i розвiялося половою
виколосене просо.
А в червнi налетiла в Кафськi степи сарана. Вийшли селяни з кетменями
копати рови, вийшла процесiя сiро-сукманних дервiшiв, несучи в калачикових
баклагах священну мекканську воду, i стояли всi, безпораднi, дивлячись, як
довкола погибає життя.
Серед натовпу жiнок, якi в розпачi вже не дбали про те, щоб закривати
визоленi тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловiк у бiлiй чалмi i
сiрому бурнусi. Тяжка скорбота тiнилась в його очах.
- Кара аллаха за грiхи нашi... Отак чорнiє i стогне земля, коли йдуть
правовiрнi вiйська у чужi краї, - мовив сам до себе, i повернули до нього
голови люди, а дервiшi, що стояли осторонь, пiдступили ближче. - Такий же
шум тодi несеться над землею, i так само лунає плач жiнок та дiтей.
Рiзко пiдвiв голову один iз дервiшiв, зателiпалася срiбна серга у вусi,
вiн пiдiйшов до меддаха Омара, зарослий i босий, смиреннi очi зайшли
гнiвом.
- Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам
кару християнського бога за джiхад [13]? I хто ти такий? Та видно,
мусульманин, тож як ти мiг забути слова пророка: "Пiде в рай той, хто
загине на полi бою з гяурами?"
Але сказано теж у сьомiй сурi корана, отче, - вiдповiв спокiйно меддах
Омар, - в сурi пророчiй: "Скiльки сiл ми марно погубили!"
Якщо ти знаєш коран, хай осiнить нас свiтло єдино правдивого вчення, -
посмиреннiшали очi дервiша, - то згадай слова пророка: "Ми покажемо нашi
знамення у всiх країнах, поки вони не зрозумiють, що це правда"
- Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: "Горе тим,
якi пишуть писання своїми руками, а потiм кажуть: це вiд аллаха". Бо
знамення, про якi ти говориш, несуть нашi воїни i в Азов, i в Багдад. I
там, i там чорнiє земля вiд наших ратникiв, як Кафський степ вiд сарани.
Скажи менi, яка ж вiйна священна? Проти християн чи проти єдиновiрних
мусульман?
Задрижав посох у руцi дервiша, а жiнки з тривогою й надiєю дивилися в
розумнi очi аксакала [14], - що скаже вiн ще, може, це прийшов до них
вiщун горя або радостi?
Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок воїнiв, що вiддали або
вiддають життя за Високий Порiг [15] над Євфратом i Доном, - жаль
закроївся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв священних
воєн - зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий.
Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада. До лозини
нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати її. А лозина вiдiслала його до iншої. I
ще побачив падишах увi снi шулiк, якi їли падаль, виригали i знову їли, i
гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця i спитав його, що
означає цей сон.
"Це вiщування на нинiшнiй день, - вiдповiв мудрець. Лозина, що вiдсилає
нiж до своєї подруги, - це ми самi, якi не щадимо брата задля своєї
користi. А шулiки - то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро,
вiдригуємося людським стражданням i робимо й робитимемо те саме, поки
здохнемо вiд своєї ненаситностi".
Закричав дервiш:
- Ти шiїт [16], перс шолудивий! I мудрець той теж був перс-шiїт, хай
почорнiє його голова, яку, напевно, зiтнув великий падишах!
Заверещали дервiшi:
- Хто ти такий? До кафського пашi вiдвести його!
Навiть не здригнувся аксакал.
- Я Омар-челебi, анатолiєць. I цю вiдповiдь султановi дав я.
Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi, iм'я Омара зашелестiло на губах
вражених монахiв. О, його - цього мандрiвника, меддаха i хафiза [17], на
якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi, в
Бахчисараї i Кафi.
- Молiться, люди, - мовив меддах. - Привид голоду блукає над степом.
Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм худих корiв, що
пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв, що пожирають сiм налитих.
Просiть милостi в неба...
Вiн звiв руки, прошепотiв молитву i подався в безвiсть розпаленого
степу.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ
Зажурилась Україна, що нiде прожити,
Витоптала орда кiньми маленькiї дiти.
Малих потоптала, старих порубала,
А молодих, середульших, у полон забрала.
Українська народна пiсня
Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на волю.
Два роки тому вiн купив її з хворою семилiтньою дитиною на ясир-базарi i
привiв їх у свою тiсну й темну лiплянку.
Посерединi татарської хати стояв килимний верстат, а за ним, на мiндерi
[18], стогнала недужа жiнка. Вона не пiдвелася, тiльки скрушно глянула на
невiльницю, потiм її склянi очi надовго вп'ялися в татарина i враз
погасли, збайдужiли.
Якши гяурка, - сказала. - Твоя буде.
Знiяковiлий господар розвiв руками, показав на верстат iз нап'ятою на
кросна основою, i зрозумiла Марiя, що вбогий її власник i купив вiн собi
рабиню, певне, лише для того, аби прожити за килими якийсь там день.
Навчилася ткати швидко. Крiзь натягнутi нитки дивилась, як росте її
донечка, тягнеться руками до кольорової волiчки, вплiтає їх помiж основу,
стає помiчницею. Прислухалась, як дитина береться розмовляти по-татарськи,
i сама розмовляла з нею чужинецькою мовою, щоб не дивилися на них скоса
господарi та й щоб легше було дитинi на вулицю вийти. Ткала з ранку до
вечора i пiсню наспiвувала, та все оту:
Ой, що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає,
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всiх бурлак скликає...
I дивно було чути, що доня пiдспiвує за матiр'ю часто чужими словами.
Татарин продавав килими, що їх наткала Марiя, i годував за них хвору
дружину, не зобиджаючи й рабинь.
За рiк господиня померла вiд сухот. Знала Марiя, що запропонує їй тепер
хазяїн. Чого тiльки не передумала, якi сумнiви не мучили її днями i увi
снах, та вiдганяла вiд себе слабкостi, спокуси й вагання - десь глибоко в
серцi ще жеврiла надiя повернутися на Україну.
А татарин таки сказав небавом:
- Будь моєю дружиною, Марiям.
Заплакала. Просила пожалiти її - не може вiри своєї зрадити, чоловiка
свого, знакомитого полковника Самiйла, забути не може...
Не наполягав татарин. Коли минув рамазан i мусульмани рiзали баранiв на
байрам, привiв на святковий обiд жiнку у бiлому фередже [19] - злооку
туркеню. Здогадалась Марiя, що це нова її господиня, i занiмiла вiд
страху: продасть її тепер господар. I тодi каяття, ганебне й боягузливе,
окрутило душу: чом не стала жiнкою татариновi, тепер же їх розлучать iз
дочкою!
Нова хазяйка вiдразу дала зрозумiти, який порядок буде в хатi. Витягла
з казана баранячу кiстку i пошпурила нею в кут - жерiть; кривився на те
господар, та мовчав, а згодом сказав до Марiї:
- Не буду тебе продавати, хай лютує. Ти добра, Марiям.
Ще вчора господиня штурхала її в спину i погрожувала продати дочку, бо
що з неї за користь, ще вчора падала Марiя на колiна, обiцяючи ночами
сидiти за верстатом, аби тiльки не розлучали їх... А нинi вранцi, коли
туркеня подалася на базар, татарин увiйшов до хати, жалiсливо глянув на
Марiїну дочку - не мав своїх дiтей - i сказав ледве чутно:
- Iдiть собi. Ви вiльнi...
Це слово "вiльнi" було несподiваним для Марiї, приголомшило воно її
зовсiм. Вклонилася господаревi до нiг, подякувала, похапцем зiбрала свої
мiзернi пожитки, схопила дiвчинку на руки i вибiгла. Чвалувала крутими
вуличками, завмираючи вiд страху, що повернеться з мiста туркеня i дожене
її, бiгла, ховаючись за кам'яними стiнами, що заступали вiкна будинкiв,
квапилася до пiвнiчних кафських ворiт, щоб вийти з тiсного мiста на волю.
Здавалось їй, що мине одна лише хвилина i зачиняться ворота. Ось вийшов
iз-пiд зеленого платана вартовий, крикнула йому:
- Я вiдпущена!
Високий яничар у шапцi з довгим шликом, що спадав по спинi аж до пояса,
лiниво дiткнувся рукою до ятагана i знову ступив у тiнь: iди, мовляв,
небого, хто тебе тримає. Зелений колiр яничарського кафтана злився з
плющевим листям, вартовий спокiйно закурив люльку. Вiд такої байдужостi -
адже тiльки одне слово "яничар" наводило жах на невiльникiв -
змоторошилося серце в Марiї: невже це не останнiй мур, що огорожує Кафу?
Вийшла на хребет Тене-оба [20], що довгим насипом вiддiлив рештки гiр вiд
рiвнин, - нi, далi - простiр i жодної людини в степу. Передихнула,
промовила вголос:
- Я вiльна. I Мальва моя теж. О господи...
I тут запримiтила, що її бiльше не дивує чудне iм'я доньки. Так назвала
свою дiвчинку давно, ще на початку неволi. Дитя було хворе i зжовкле,
здавалось, не витримає тяжкої дороги з Карасубазара до Кафи. Несла дитину
на руках i пiдставляла спину пiд нагайки, затуляючи свою крихiтку. А пiд
ногами то тут, то там подибувались вигнанi, певне вiтрами, на чужину
мальви - тi самi, що пишалися разом iз соняшниками, рiвнi з ними, бiля
українських бiлостiнних хат. Там пишалися. А тут ховались у колючий курай,
низькi, збiдованi, та все-таки живi. Тож повiрила Марiя, що дочка теж
виживе, як цi квiти на чужiй землi, якщо тiльки назве її Мальвою.
Помiтила тепер, що не дивує її бiльше довгополий бешмет, нi турецька
шаль, якою уже звикла закривати обличчя, i навiть те, що Мальва запитує в
неї про се i про те по-татарськи.
Мiсто було позаду. Зубчастi стiни оперезали його навколо, масивнi башти
пiдвелись i давили, стискали громаддя будинкiв, мечетi, вiрменськi церкви
i караїмськi кенаси. Мiсто ревiло й гуло, стогнало. Внизу кишiла смердюча
яма невiльничого базару, кричали, захвалюючи живий товар, татари i греки:
на галери, що стояли в порту, вiдправляли партiї вiдiбраних, приганяли
новi; торохтiли мажари по кам'яних вибоїнах, захлиналися осли, викрикували
азан [21] муедзини, закликаючи правовiрних до обiднього намазу [22].
I ще одне зауважила Марiя: це для неї давно звичне, наче й не було
нiколи iншого життя. А та хвилева радiсть волi раптом почала пригасати, й
у свiдомiсть повiльно заповзало тупе почуття безвихiдностi... Сiрий хребет
Тепе-оба i дуга високого мiського муру тiсно обступили її, нiби обсотали
вужiвками цупкого кримського плюща i нiкуди звiдси не дiнешся, i будеш у
цьому свiтi вiчно...
А що було?
Йшли хозари, половцi, печенiги, хто не йшов? Падали трави i люди, у
вимiшанiй копитами землi конав розтоптаний дюшан. Журилась Україна, бо
йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, i плакало небо над молочним
степом i над людьми, що нижче трав падали, плакало. Чорним, Кучманським,
Покутським i Муравським шляхами пролетiла з гиком татарва - хто тепер її
зупинить? Закатували Пiдкову ляхи, вмер Сагайдачний вiд турецьких ран,
вбили Остряницю таки свої на висланнi в Чугуєвому городищi, внук Байди
Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братiв, i прослиз по Українi
ганебний час байдужостi. Сховалися за облогами низькi хати, стiкались до
Криму ясирнi валки, пояничарились юнаки i народили потурнакiв степовi
дiвчата.
Ой що ж бо то та за чорний ворон,
Що над морем крякає... -
замугикала Марiя. Спiвуча Мальва пiдтягнула за матiр'ю, та враз
обiрвала пiсню, запитала:
- Що це за пiсня, мамо?
Гiрко вразила Марiю чиста татарська вимова дочки, їй хотiлося сказати,
що вони вже на волi i нiхто тепер не має права заборонити їм розмовляти
по-своєму. Та рудий хребет Тепе-оба нiби впав раптом Марiї на спину i
придавив до колючої землi, придавив туго, щоб не рухалась i бачила перед
собою тiльки невiльничий ринок i галери, а ще пiвнiчнi кафськi ворота,
бiля яких стоять два вартовi: яничар i мертвий платан, обвитий плющем.
Це те, що є... Але що ж було?
Був козак Самiйло. Ховала губи вiд поцiлунку, хоч знала, що поцiлує,
втiкала вiд Самiйла через кладку, хоч знала, що не втече, боролася з
козаком у п'янкому полину, хоч знала, що не оборониться, i народила йому
двох соколят-синiв...
Ой сини, синочки!.. Чиї руки розчiсують вам кучерi, яка мати вас у
постелi укриває? Де ви тепер, козацькi дiти? Чи ходите ще по бiлому свiту,
чи очi вашi виклювали яструби в ногайському степу, а голiвоньку дощi
миють, густi терни розчiсують, буйнi вiтри висушують?
Несхожi були, наче й не близнята. Один - у Самiйла: чорнокудрий та
темноокий, другий бiлявенький був, мов соняшник, i очi мав голубi, як
тепер Мальва, та вже й пригадати не може його обличчя - пропав бiлявенький
ще до року. Поклала його в сповиточку в саду пiд яблунею, сама в городi
поралась i - не застала. Повз село проходили тодi цигани табором.
Погналися люди за ними, перетрусили шатра, та не знайшли. А батько, як
завжди, в походi...
Потiм пiшов сотник Самiйло з гетьманом Трясилом на Крим, i тодi другий
- уже чотирнадцять рокiв мав - пропав у степу. Цього татари в ясир
забрали.
Велику цiну взяли в батька за зруйнований Перекоп. Якось переболiли, а
там донечка найшлася, Соломiєю назвали.
Та нею вже не змiг радiти Самiйло - козацький полковник. Подався Тарас
Трясило на Дон, четвертували Сулиму у Варшавi, стратили ляхи Павлюка,
розбили Остряницю, Гуню. А зимою 1638 року зiбрали переможцi козацьку
старшину над Масловим Ставом бiля Канева i наказали кинути пiд ноги свою
славу - бунчуки i прапори. "Всi давнi права i старшинства та iншi привiлеї
козацькi через бунти втраченi нинi, - падали клинками на оголенi козацькi
голови слова польного гетьмана Потоцького, - i на вiчнi часи вiднiмаються,
бо Рiч Посполита бажає мати козацтво в хлопiв повернене".
Переможець дає закони!
Повернувся полковник Самiйло з Маслового Ставу сплюгавлений,
знiвечений, без бунчука.
- Сором нам далi жити на цiй землi, - сказав, запрiг воли i подався за
Остряницею в чужу сторону - Слободу.
Рипiли вози, висла над Україною прощальна пiсня, падала в холоднi
тумани, тягнулись валкою сiмсот сiмей козацьких iзгоїв у Бiлгород
присягати на вiрнiсть сусiдовi, щоб дав притулок у своїх хоромах.
Замкнувся в собi, отупiв Самiйло. Сидiв день у день в пасiцi, i не
знала Марiя, що думає колишнiй полковник а чи й думає? Вiн так i не
рушився, тiльки зсунувся з колоди на землю i сидiв з розчерепленою
татарським ятаганом головою, i не ридала тодi Марiя, не могла. Горiла
тiльки що покладена хата, а її з Соломiєю повели на сирицi до Перекопу.
Чи то щастя - по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i їх тому не
розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi.
...Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту
несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi? Куди дiтись?
Там, у господаря, вони таки мали шматок хлiба, а зараз хто прогодує
бездомну гяурку? Страшне слово - гяур, яке позбавляє працi, довiр'я,
будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби [23] в мечетях!
Та нi, є ж надiя. Марiя добре пам'ятає дорогу до Перекопу. Адже вона
вiльна i може повернутися на Україну, їжу якось роздобуде в дорозi.
Випросить у чабанiв, украде... Бог допоможе.
Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури в степ.
Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса, в плоскодоннiй
повстянiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов їм наперестрiч.
- Зупинись, жiнко, - сказав тихо i владно. Марiя сахнулася. Вона
здогадалася, хто ця людина з чотками в руках i срiбною сергою у вусi.
Злякалася не дервiша, а тiєї думки, що колись у надто скрутнi хвилини
вповзала в мозок i не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи
скоритися. Ступила вбiк, затуляючи подолом Мальву, але дервiш замахав
руками, заволав:
- Я-агу!
Це незрозумiле слово було схоже на зловiсне заклинання, i Марiя
зупинилась.
- Бачать очi твоє горе, жiнко, i я молюся, щоб аллах - хай
благословенне буде його iм'я - послав тобi добру долю, - сказав дервiш.
- Менi твiй аллах не пошле доброї долi, - вiдповiла тихо Марiя.
- Якщо бог зачинить однi дверi, то вiдчинить тисячу, тiльки треба
приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид [24] ордену
найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв - Хаджi Бекташа. Пергамент, на якому
списаний наш родовiд - шередже, - найдовший серед шередже всiх орденiв,
але вiн коротший, нiж дорога до невiльничого ринку. Пiдемо по ньому,
жiнко. Скорися словам Мураха-баби.
- Я стала вiльною сьогоднi! - рiзко вiдказала Марiя. - I не хочу йти
знову в неволю - твою, твого шейха i твого бога.
- Немає, дочко, вiльних людей на цiй землi, - дервiш прискулено дивився
на Марiю, перебираючи чотки в руках. - Ти була рабинею в хазяїна i тяжко
працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка - бо невiльники
всi християни, нема рабiв-мусульман. А тепер, коли ти стала вiльною, твоя
вiра стане тобi новим рабством. Тобi, звiльненiй вiд примусової роботи,
нiхто не дасть заробiтку. Ти будеш швендяти по базарах, жебрачачи хлiба
для своєї дитини, а на тебе плюватимуть правовiрнi, i це рабство стане в
сто крат тяжчим. Але ти можеш прийняти мусульманство, наректися рабою
аллаха i тодi...
- Нi! - скрикнула Марiя, намагаючись криком убити черв'як вагання, який
тепер боляче завертiвся в серцi. - Нi, тiльки не це рабство!
- Це найлегше рабство. Воно тобi виплатиться. За нього хлiб дають на
нашiй волi.
- I купити треба його своїм сумлiнням?
- Сумлiння - теж рабство. Вiльних людей немає, жiнко, - похитав головою
дервiш i сказав майже пошепки: - Хай ти не змиришся в душi з новою вiрою,
хто ж про це знатиме чи карати за це буде? Якби ти народилася серед
тигрiв, хiба вiдала б, що живуть на свiтi оленi? Про дочку подумай, в неї
життя тiльки починається. А про те, що зможеш повернутися в свiй край,
забудь. Ор-капу [25] замкнений на сiмнадцять замкiв. Вiд Борисфена до
Гнилого моря [26] височать одна бiля одної сiмнадцять веж, жодна людина не
пройде через перешийок без ханської грамоти.
- А з грамотою? - похапливо спитала Марiя.
- Її може отримати тiльки мусульманин.
Дервiш повернувся до Марiї спиною, зашепотiв слова молитви, тихо
подався у протилежний бiк, а вона стояла зблiдла, без надiї, з
простягнутими руками i не помiчала, як синьоока Мальва безжурно бiгає
попiд хребтом, зриває жовтi квiти, що пришпилились головками до сухої
землi.
- Нi, нi! - промовила сама до себе вголос. - За це карає кожний бог. За
вiдступництво нiкого не минає кара... Але як ще тяжче може покарати мене
мiй бог? Я нинi вдруге втратила волю, - що страшнiше вiн зумiє придумати
для мене? Муки сумлiння?.. А тебе, о господи, не мучитиме совiсть, коли
загине моя дитина? Одне-єдине вiконечко залишилося для мене, яким я ще
можу вилетiти на волю, - грамота. А не вiдчиню його, то колись постигне
мене найжахливiша кара - прокляття рiдної дитини.
Жмакали душу сумнiви, шугали в головi покремсанi думки, i мiж ними
промайнула ота, тепер уже наче зовсiм чужа й непотрiбна: що було позаду?
Що? А чи варто далi згадувати про те, що зажурилась Україна, бо нiде
прожити? Україна... А я хiба не Україна, укроєна, ущерблена, як моя земля?
Передi мною - рудий хребет Тепе-оба, позаду - кафський ринок, i нiчого, й
нiкого немає в мене бiльше, крiм Мальви. А ось вони, жовтi, мiзернi квiти,
забули свою вiтчизну i живуть. Якби розрослись пишно, як там, їх згризли б
верблюди й осли. Та вони змирились... Що менi тепер до України, коли її на
свiтi вже немає. Її втоптали в болото на Масловому Ставу самi
проводирi-полковники, i вiдтодi я вже не шанована людьми полковничиха
Самiйлиха, а жебрачка... Нема України. То чому я повинна вбивати юне життя
дитини лише заради пам'ятi про неї? Нема України - є Ляхистан з
костьолами, чим вони кращi вiд мечетей? Та все одно я хочу повернутися
туди, тому прости менi моє вiдступництво, боже. Якщо повернемось - викуплю
свою провину: молитвою, кров'ю, життям.
Марiя вклякла на землю i била останнi християнськi поклони. А безжурна
Мальва толочила худими ноженятами висохлий тамариск, зривала жовтi квiти i
зачарованими очима вдивлялась у мiражну далечiнь степу: перед нею
розкривався ще не бачений свiт, той, що був дотепер чомусь закритий