Страница:
Всi знають час?
У л ь ф
Коли задзвонить дзвiн.
I н г i г е р д а
(про себе).
Так... жереб кинуто... Що обiця вiн?
Не в перший раз я за кермо берусь,
Щоб корабель вiд згуби рятувать.
Ще з тих часiв, коли в боях за Русь
З Еймундом спiр я мусила рiшать.
Всiм я тодi поклала межi твердi,
I рiвною князям i королям
Тодi на Русь вернулась Iнгiгерда.
Коли ж тепер вiн все лама сам
Й на мене вже знялась його рука,
То хай собi лиш дорiка князь,
Що не знесла Олафова дочка
Насильства i нечуваних образ!
(Ульфовi).
Ходiмо, Ульфе, близько дi© час.
Виходять в глибину.
VI
Чути крик пугача. Другий, третiй. З галере© вибiга схвильована Милуша
i обережно пробира ться до фонтана. З гущi дерев виника постать Журейка.
Вiн пiдбiга до дiвчини й хапа ©© руки.
М и л у ш а
Не встигла я поговорить про тебе
З князiвною, коханий.
Ж у р е й к о
(схвильований).
Вже не треба!
Пiду тепер до Ярослава сам.
Страшнi дiла! Лукавим ворогам
Вiн преданий. Ще вчора дещо чув
Мiж варти я варязько© - ©х мову
Я розумiю; зараз же в саду
Про все дiзнавсь; на князя злая змова.
Його в тюрму...
М и л у ш а
Не може бути!
Ж у р е й к о
Сам
Я зараз чув. Веди мене в палати.
М и л у ш а
(з жахом).
Не можна, нi! Тебе ж бо схоплять там!
Ж ур е й к о
(вага ться).
То що ж робить? Не можна зволiкати,
Мабуть, мене побачили в саду.
Е, будь-що-будь - я сам туди пiду.
Веди мене.
Рiшуче пряму до галере©, але в цю хвилину з-за дерев вибiга
схвильований Ульф у супроводi двох варягiв.
У л ь ф
А, ось куди ти втiк!
Берiть його, злочинця, душогуба!
(Варяги хапають Журейка, який вiдбива ться).
Та ще з ножем! На княжому дворi!
На князя нiж!
Ж у р е й к о
(кричить).
Ти сам на князя згубу
З княгинею умислив!
У л ь ф
В дальнiй кут
Ведiть його i там убийте!
М и л у ш а
(кричить).
Пробi!
Рятуйте, гвалт!
(Бiжить до галере©).
Ж у р е й к о
Милуша, рiдна!
У л ь ф
(хапа Милушу).
Стiй!
Мовчи, проклята!
М и л у ш а
Не замовкну! Нi!
Верни Журейка! Ви на князя в злобi
Пiдняли руку!
У л ь ф
Пропадай же,суко!
Поража ©© ножем i тiка . Милуша пада .
Знялась тривога, замиготiло свiтло. З галере© i з усiх кiнцiв
збiгаються люди. Ярослав, Iнгiгерда, Гаральд, лизавета, Микита, бояри,
варта з смолоскипами в руках.
Я р о с л а в
Що тут таке? Убивство!
л и з а в е т а
(з жахом).
Це Милуша!
(Схиля ться над нею).
Милуша, люба! Хто тебе, сердешна?
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Доколи ж я терпiти зло це мушу...
Вже в теремi у мене небезпечно!
Хто вбив ©©?..
М и л у ш а
(розплющу очi).
Мерщiй... Спасiть його!
Я р о с л а в
(схиля ться над нею).
Кого спасти?
М и л у ш а
Його... Журейка... Лада...
Я р о с л а в
(здивовано).
Хiба вiн тут? Та вiн же втiк давно.
М и л у ш а
Вернувся вiн... Вiн зараз викрив зраду...
Його схопили... Ульф мене вразив...
Кричала я.
Я р о с л а в
(випросту ться).
Так ось якi дiла!
На князя вже ста крамола зла...
Гей, зараз же сурмити скрiзь тривогу.
Схопити Ульфа!
Але в цю мить вбiга Журейко. Вiн скривавлений, в подертому одязi, з
розiрваними ремiнцями на руках.
Ж у р е й к о
Князь! Хвалити бога!
Я не спiзнивсь.
Сьогоднi-бо вночi
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить i в поруб 1 заточить,
А Ки©в весь варягам...
(Побачивши Милушу).
Боже правий!
(Кида ться на колiна перед Милушею).
Милушо! Рiдна! Рутонько гiрка!
Голубко чиста, ластiвко бездольна...
Та хто ж це смiв! Чия знялась рука...
1 Поруб - тюрма.
М и л у ш а
Кричала я... Це Ульф... отой крамольний...
Така вже доля... Не судилось нам
У Ки вi... собi... гнiздечко звити.
Ж у р е й к о
(цiлу ©© руки, плаче).
Нi, нi, тебе я смертi не вiддам.
Бо де ж тодi шукати правди в свiтi?
л и з а в е т а
(пригорнувшись до Гаральда).
О боже мiй... i знову лл ться кров...
Невже нема справдi мiсця в свiтi,
Де б мир царив i де б цвiла любов
Серед людей, братерством оповитих!
Я р о с л а в
(в гнiвi хапа за руку Iнгiгерду).
То навiть тут, в цю нiч любовi й миру,
Ти давн зло наважилась збудить!
Хотiла знов iсландськую сокиру
На тиху Русь, як древле, опустить.
Знов страстi злi, лукавство, кознi, зраду
Посiяти хотiла. Злую тiнь
Еймундову покликати iз аду,
Кривавих ярлiв давнiх поколiнь.
Та кров'ю вiрних бог ряту Русь
Вiд кознiв злих i дьявольських спокус,
Перед лицем ©© свято© кровi
Тебе я мiг би смертю покарать,
Та ради свята миру i любовi
Не хочу меч кривавий пiднiмать.
Йди в монастир замолювать грiхи.
Тебе, Гаральде, не жену я з хати,
Та перелiтних не спинить птахiв,
I, мабуть, сам зiбрався ти рушати
До рiдних скандiнавських берегiв.
Г а р а л ь д
Так, государ. Але, повiр, нiколи
Не мислив я тобi якогось зла!
Я р о с л а в
Тобi я вiрю. Та не вiрю долi,
Що знов на Русь варягiв привела.
Хоч як менi тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
(Одверта ться).
л и з а в е т а
(в сльозах припада до батька).
Невже навiк всiх вас менi лишати...
Яку ж печаль ця нiч менi несе...
Ж у р е й к о
(на колiнах бiля Милушi).
Милушо! Рiдна! Любушка дина,
Не покидай безроду-сиротину,
Не покидай самотнього мене!
Та хто ж тепер до серця пригорне,
Хто пожалi бiдного бурлаку...
То так, мабуть, i згину, як собака,
Що не дiждався добрих хазя©в.
Рида , схилившись над нею.
М и л у ш а
(слабою рукою голубить його волосся).
Не плач, коханий... ти ж мене любив,
I ця любов тобi життя зогрi ...
Прощай...
Вмира .
Ж у р е й к о
(нiжно цiлу ©©).
Прощай. Умерла. Згасли вi©...
Ярослав знiма шапку. Всi роблять так само.
Ж у р е й к о
(пiдводиться).
Прощай, мiй княже. Поховай ©©...
Я ж понесу далеко серця сум
В степи широкi... в мовчазнi га©,
У син море сум свiй понесу...
Я р о с л а в
(бере Журейка за руки).
Зостанься тут, мiй каменщик одважний,
Тобi я дам оселю, землю, сад,
В мо©й дружинi будеш мужем княжим,
Менi самому будеш друг i брат,
Тобi як князь воздам за вiрну душу.
Ж у р е й к о
(сумно).
Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi...
По©ду я в далекi тi кра©,
Де зараз тiльки орди кочовi,
А згодом стане Руськая держава.
Там мiг би я тво©й служити справi,
Лиш перстень дай князiвський iменний,
Щоб при нагодi вiрили менi.
Я р о с л а в
(знiма з пальця перстень).
Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.
I як тривога, в Ки©в поспiшай.
Журейко бере й цiлу перстень, а потiм схиля ться над Милушею.
Я р о с л а в
Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.
© ж несiть з пошаною у храм.
Поверта ться, щоб iти.
М и к и т а
(виступа вперед).
Спинися, княже! Перед тiлом сим
Признай хоч раз, що ти лукав си,
Що кривдою i смертiю завжди
Платив ти всiм за службу i труди,
I всi тебе покинуть в час бiди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, во©н чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
I я пiду од тебе, Ярослав!
I будеш ти самотнiй в час лихий,
Як в лiсi вовк або лукавий змiй!
Я р о с л а в
Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, рiки!
М и к и т а
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
I стол добув князiвський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе вiд смертi i ганьби
Та що ладью тво © ж бо судьби,
В якiй хотiв ти за море полинуть,
Вiн скерував на княжий цей вiнець!
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Як смi ш ти! I не тобi, чернець,
Я вiдповiм за всi мо© провини!
М и к и т а
Так, не менi, хоч син я Коснятина, -
Народ тебе судитиме один...
Я р о с л а в
(вiдступа вражений).
Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?
М и к и т а
Диву шся? Що не вразив iз местi
Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить
Я Новгорода вiрностi i честi...
Тебе господь за мене поразить.
Я р о с л а в
(з великою гiднiстю). \
Так, господу i руському народу
Я вiдповiм за всi мо© дiла.
I хоч часами плутана була
Моя стезя i помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
I помилки робив я неминучi,
I сто разiв зривався я iз кручi, -
Завжди мене мiй рятував народ.
Зате i я служив йому сумлiнно
I рятував, як мiг, в тяжкi часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що вiн порушив спокiй на Русi
I мирний лад, що довгими роками
I вiйнами народу я змiцнив,
Хотiв вiн кинуть жадними руками
На терези усобно© вiйни.
Цього не мiг простити я нiкому,
Бо вищих я не вiдаю скарбiв,
Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,
Якi весь вiк я чесно боронив.
I, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду i дину Русь!
З а в i с а.
ДIЯ П'ЯТА
ПЕРША ВIДМIНА
"Г У С Л I I М Е Ч"
1036 р.
Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у
вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.
I
Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав
на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi
стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.
Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними
старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.
Я р о с л а в
Великий строк господь менi поклав,
Щоб мiг свою державу я устро©ть.
Але якби я тiльки будував...
А то ж нiколи не складав я збро©
I, як Iзра©ль, цеглу на стiнах
Я клав мiцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно цi труди -
Всiх ворогiв я нинi побiдив.
I ось тепер з кончиною Мстислава
В мо©х руках вся Руськая держава
Знов зiбрана, дина i мiцна.
(Пiдводиться з гордiстю).
Вона сто©ть, немов свята стiна,
Як захист всiх народiв християнських
I всiх скарбiв ученiй вiкових
Вiд Азi© кочовникiв поганських.
Про це в краях повiдайте сво©х,
О ви, посли сусiднього кордону
Угорсько© i Лядсько© держав,
Що твердо тут трима оборону
вропи сторож - руський Ярослав.
(Сiда ).
Але господь послав нове нам горе -
Преставилась улюблена дочка
лизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смiльчака.
Отож простiть, що ця печаль родинна
Нам не да прийняти вас гостинно
I вшанувати зараз як би слiд.
Ви ж королям, братам мо©м ласкавим,
Мiй передайте, прошу вас, привiт.
Ярослав пiдводиться.
Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав
знову сiда на сво тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному
задумi.
Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим
спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя
©© нiби пом'якшало, крiзь риси колишньо© твердостi i честолюбства все
яснiше проступають прояви жiночо© турботи i суму.
I н г i г е р д а
Та годi-бо. Облиш думки журливi
I розуму ясного не мути...
Таке життя: за кожен рiк щасливий
Повиннi ми утратами платить...
Я р о с л а в
Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,
Дочку любиму в дальню сторону,
Щоб одiгнати привиди проклятi,
Якi на Русь хотiла ти вернуть.
Мовчи вже краще! Не життя, а ти
Взяла у мене викуп цей безбожний
За те, що стяг Гаральда переможний
Тобi на втiху я не допустив.
I н г i г е р д а
(з сумом).
Зазнали ми тодi гiрко© втрати...
Багато слiз сама я пролила...
Зате тепер навчилась шанувати
Любов i мир родинного житла...
Прости мене, мiй княже господине,
Коли тобi я болю завдала.
Я р о с л а в
(зворушений, притяга ©© за руки).
Моя старенька... Друже мiй, Iрино!
Коли за щастя платим ми судьбi,
То i вона втiша нас в журбi,
Ось як тепер, вертаючи дружину.
I не верта навiть, а нову
Тебе да господь наш милосердний,
Бо замiсть гордо©, палко© Iнгiгерди
Я лагiдну Iрину обiйму!
(Обнiма Iнгiгерду).
Iриночко, моя дружина бiдна,
З тобою вдвох ми все життя пройшли.
Було й тобi, напевно, часом кривдно,
Терпiв i я тво© свавiльства злi.
Але не зло в минулому я бачу,
Хоч часто гнiв ти в серцi берегла,
Зате завжди воно було гаряче,
В добрi i злi для мене ти жила.
Так, беремо ми в юностi супругу,
Проте ©© не зна мо тодi,
I лиш в тривогах, втратах i бiдi
На схилку днiв пiзна мо в нiй друга.
(Знову схиля голову на руки в сумному задумi).
I н г i г е р д а
Повiр менi, мiй друже господине,
Хоч не завжди корилась я тобi,
Але в ясну i темную годину
Лише тво©й я вiрила судьбi.
Бере й цiлу його руку, тодi виходить.
II
Я р о с л а в
(пiдводиться).
Мабуть, i ©й тепер нелегко стало,
Коли зiйшла в долину з висоти,
Не хоче серце пристрасне печалi,
Не хоче розум гордий простоти...
(Пiдходить до вiкна i дивиться на Днiпро).
О Борисфене 1, батьку наш i друже,
Бiля тво©х родючих берегiв
Ти нас з' днав в часи прадавнiх зрушень,
Сво©м вином мандрiвцiв напо©в.
О, як твiй шлях, то мирний, то суворий,
Мо життя нагаду менi,
Бо, як i ти, я прагнув теж просторiв
В блуканнях довгих, мандрах i борнi...
1 Борисфен (грецьк.) - Днiпро.
Входить Сильвестр, за яким Свiчкогас несе кiлька великих книжок.
С и л ь в е с т р
Дозволь менi, великий господине,
Розважити книжками смуток твiй.
До тебе вiдрядила нас княгиня,
Та й книги цiкавi i новi.
Я р о с л а в
(зворушений).
Яка ж вона ласкава i дбайлива...
Бо кращого я сам би не хотiв.
Ану, давай, якi там в тебе дива...
С и л ь в е с т р
(бере в Свiчкогаса i розгорта книгу).
Все грецькi, бач, але яснi без слiв,
Бо чудним всi художеством вiдмiтнi,
Наприклад, ось "Усiх святих вiнок"
Семена Метафраста. Тут на всi днi
Про кожного святого урок.
Представлено художеством умiлим,
Який вiн був, що дiяв, як страждав,-
Що й не читавши навiть зрозумiло...
Я р о с л а в
Ну, про святих чимало я читав,
I всi вони вже надто тут похилi.
А що там ще?
(Сильвестр бере в Свiчкогаса другу велику книгу).
Ну що, брат Свiчкогас,
Ще голова од книг не потерпiла?
А може, знову хочеш кинуть нас
I, як варяг, пуститися на хвилi
Шукать в свiтах добичi i пригод?
Тодi скажи.
С в i ч к о г а с
Нi, княже господине,
Нiде нема у свiтi тих щедрот,
Що я знайшов отут на батькiвщинi,
У Ки вi бiля тво©х чеснот,
Де чудних книг вкусить менi дано.
Я р о с л а в
I де у князя добре вино.
Чи не його вкушаеш ти, монаше?
С в i ч к о г а с
Нема грiха за князя випить чашу.
С и л ь в е с т р
Нi, справдi-бо змiнився Свiчкогас,-
У мiру п' i не марну час,
Недурно, бач, його гойдали хвилi,
Злi домiшки якраз на дно осiли.
Я р о с л а в
Гойдавсь i я чимало на човнах,
Та не позбувсь, на жаль, порокiв давнiх.
Ну, що там далi?
С и л ь в е с т р
В чудних малюнках
Псалтир розкiшна грецького писання,
Iскуством дивна.
Я р о с л а в
(у захватi).
О, яка ж краса!
Якi тут фарби радiснi й прозорi,
Якi церкви в лазурних небесах
Здiймаються у золотих узорах,
В струнких просвiтах, на струнких стовпах!
Коли менi дадуть хоч рiк покою
Серед мо©х походiв i турбот,
Клянусь, такий я храм собi построю
В iм'я Софi© - мудростi чеснот!
Так, дивний твiр! Нехай в опочивальнi
Вона лежить у мене на столi.
Вона мене розважить в час печалi,
Бо ще дiло князю на землi.
Спасибi, друже!
С и л ь в е с т р
(замiшаний).
Вибач менi, княже,
Проте цю книгу я ще не купив.
Я р о с л а в
Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж
Вона тодi?
С и л ь в е с т р
То грек з чужих кра©в
© привiз, та дорого, бач, хоче:
Сто гривен золотом.
Я р о с л а в
(обурений).
Та що це вiн, здурiв?
За книгу сто! Та вiн смi ться в очi!
Сто гривен золотих! Та це ж село
Купити можна з нивами, млинами
Та всiм добром.
С и л ь в е с т р
Так, дорого зело...
Я р о с л а в
Ану, поклич його, хай перед нами
Насмiлиться цю цiну повторить.
(Свiчкогас хутко виходить).
Сто гривен золотом! Та я торiк
За бiблiю вiддав дванадцять гривен!
Ну, де ж той грек?
Сильвестр виходить.
III
Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкiшно оправлену
книжечку.
В о л о д и м и р
Мiй тату, там прийшов
Якийсь мандрiвець, видом надто дивен.
I передав оцей молитвослов...
(Да Ярославу).
I просить, щоб...
Я р о с л а в
(дуже схвильований).
Великий боже! Де ти...
Хто дав тобi? Та це ж лизавети
Молитвослов! Веди його сюди!
Входять Микита i Джема. Вiн в рудуватому одязi пiлiгрима, в сандалiях,
з непокритою головою, з вiдкритим капюшоном; вона в короткiй спiдницi i
сандалiях, з цитрою в руках.
Я р о с л а в
Микито! Ти? Невже ти був у не©?
Кажи ж мерщiй!
М и к и т а
Багато, княже, де я
Помандрував i землю iсходив
З того часу, як в розпачi i горi
Покинув Ки©в в ту нещасну нiч...
Я побував i в Римi, i за морем,
Скрiзь гнав мене, неначе божий бич,
Про батька згубу невiдчепний спомин...
Нарештi, вже на третiй, мабуть, рiк
В Норвегiю причалив я свiй човен...
Я р о с л а в
(нетерпляче).
Ну, що ж вона, ©© ж ти бачить мiг!
Ти говорити з нею мiг, щасливий!
М и к и т а
Бiля вiкна, самотня i журлива,
Вона сидiла в замку короля
I все туди дивилась, де земля,
Здавалось ©й, на пiвдень простяглась,
I сумно так спiвала край вiкна,
Що в серцi гостра закипала жалiсть.
Я р о с л а в
О боже мiй! Як мучилась вона!
М и к и т а
Про Ки©в все спiвала недосяжний
I так згасала, мов свята свiча...
Коли ж прийшов ©© останнiй час,
Дала менi цей молитовник княжий,
Щоб я тобi на спомин передав.
Я р о с л а в
(цiлу книжечку).
Бiдняточко... Якби я тiльки знав...
М и к и т а
I ще тебе просила, вже окремо,
Щоб прихилив у себе бiдну Джему,
Яка весь час отам на чужинi
Була при нiй i подiляла з нею
I сум за рiдним кра м, i пiснi,
Хоч в рiзнi землi линули душею.
Я р о с л а в
(кладе руку на плече Джемi).
© iм'ям тобi я все зроблю
I з радiстю у себе прихилю.
Коли ж захочеш далi в землю рiдну,
Тебе туди вiдправлю в час погiдний,
Лиш розкажи, як з нею ти жила,
Як сум ©© в цих струнах зберегла...
Д ж е м а
О, дякую тобi, великий княже!
Нехай розкажуть струни гомiнкi,
Нехай пiснi мо© тобi розкажуть
Про сум тво © любо© дочки...
Твою дочку всiм серцем я любила...
Про мене ж не турбуйся, мiй сеньйоре,
До мандрiв довгих звикла я в життi,
Пiду й тепер, за тим пiду, хто в горi
Мене утiшив на мо©й путi...
Не як коханка... Як раба служить
Тепер я буду доброму Микитi...
Дозволь менi цi струни розбудить,
Щоб Ельзи душу викликать на мить.
(Сiда й бере на цитрi кiлька акордiв, тодi спiва ).
Отак вона сидiла
У замку край вiкна,
Дивилася на хвилi,
На бурнi, сивi хвилi,
Самотня i сумна.
Туди дивилась, бiдна,
Де в дальнiй далинi
Десь край лишився рiдний,
Десь Ки©в ся рiдний
На сонцi в вишинi.
Коли ж плили стрункi©
На морi кораблi,
Вона спiвала - в Ки©в,
Полинула б я в Ки©в,
До рiдно© землi...
I все спiвала з плачем:
О Ки©в, рiдний край...
Тебе вже не побачу,
Тебе вже не побачу,
Прощай, навiк прощай!
Я р о с л а в
(витира очi).
Бiдняточко... моя лизавето,
Прости мене, що не помiг тобi.
Тобi ж спасибi... втiшила мене ти.
Цiлющi сльози визвала в журбi.
IV
Хутко входять задиханi Сильвестр i Свiчкогас, ведучи грецького купця
Парфенiя.
С и л ь в е с т р
Пробач нас, княже, ледве розшукали
Цього ми грека в ближньому кружалi,
Де чашi вiн зi смаком вихиляв.
С в i ч к о г а с
(витира губи рукою).
Насилу вже його я розшукав...
Я р о с л а в
Найпаче ти - стезя, мабуть, знайома.
Недурно вуса мокрi од вина.
(До грека).
Ти, може, справдi випив, що загнув
Таку цiну безбожну й безсоромну.
П а р ф е н i й
Повiр менi, великий государ,
Що коли я вiзьму сто гривен плати,
То ледве лиш верну сво© витрати
I викуплю заставлений товар.
Бо ця псалтир дина на землi,
Яких нема навiть в королiв,
I майстер, що писав ©©, врейський,
Вiд фарб ослiпнув, Кiрi елейсон!
С и л ь в е с т р
А ти ж казав, що майстер був монах,
Що з книгами загинув потiм в морi.
П а р ф е н i й
Так i було. Його був дивний шлях.
Хрестився вiн в Софiйському соборi.
Постригся потiм.
Я р о с л а в
Годi вже брехнi!
Як хочеш, дам тобi я сорок гривен.
П а р ф е н i й
О боже мiй! Та це ж хiба менi?
Я ж чесний крамар, бiдний, наче пiвень.
Це ж за борги я винен лихварям.
Я р о с л а в
Ну, п'ятдесят, i бiльше нi ногати.
С и л ь в е с т р
Бери, Iудо. Це ж велика плата.
П а р ф е н i й
Не можу, княже, бо не мiй це крам.
V
Раптом чути тривожний шум за дверима, i в терем входить стурбований
Мирослав.
М и р о с л а в
Нещастя, княже! Прискакав гонець:
Скрiзь печенiгiв незлiченнi лави
На нашу землю сунуть навпростець.
Вже знищили Звенигород i Лтаву
I за п'ять днiв до Ки ва дiйдуть!
С и л ь в е с т р
Спаси господь!
В о л о д и м и р
Мерщiй назустрiч! В путь?
С в i ч к о г а с
Коня i меч! Агов, скуф'я 1 i ряса!
1 С к у ф' я - чорна шапочка, яку носили ченцi.
М и к и т а
Знов Новгород готуй сво©х мужiв...
П а р ф е н i й
(з жахом).
Пацiнакiйцi! Кiрi елейсон!
Пропав, погиб! Тiкати, поки жив!
Я р о с л а в
Що ж - бiй, так бiй! Скликати зараз рать!
Не в перший раз нам ворога стрiчать.
М и р о с л а в
Але ж нема у нас полкiв готових,
Варягiв мало... Орди без числа...
Несила нам... До Новгорода знову
Когось би треба зараз же послать.
Я р о с л а в
Я ©ду сам. Коня мерщiй i зброю!..
П а р ф е н i й
(зляканий).
Великий княже! Як тодi зi мною?
Я згоджуюсь! Нехай за шiстдесят!
Звели лише, щоб зараз дали грошi.
Свiчкогас пода князю меч.
Я р о с л а в
(надiваючи меч).
На стiни хай негайно стане рать.
Оглянуть мури, вежi, огорожi!
Носить камiння, печi для смоли
I казани на стiнах наготовить!
Мирослав виходить.
П а р ф е н i й
(невiдчепно).
Звели-бо, княже, грошi щоб дали.
Я р о с л а в
(хапаючись за меч).
Чи ти здурiв, смола дурноголова,
Чiплятися тепер не до ладу!
(Парфенiй вiдстрибу ).
Хоча б сiм день могли ви протриматься,
А там полки я свiжi приведу.
М и к и т а
(похмуро).
Не приведеш. Потрiбно днiв дванадцять
Лише туди, а там, а знов сюди?
Та i навряд чи Новгород захоче
В котрий це раз спасать тебе в бiдi,
Щоб потiм ти за вiрнiсть, як за злочин,
Його людей найлiпших засудив!
Я р о с л а в
(в страшному гнiвi).
Ти знов сво , безжалiсна хида!
Та я тобi...
Вихоплю меч i кида ться на Микиту. Всi скрикують. Але в ту ж мить
Джема верга пiд ноги князя свою цитру, яка пада з дзвоном.
Ярослав вражений спиня ться i опуска меч, важко дихаючи.
Д ж е м а
(твердо i з гiднiстю).
Спинися, государ.
П а р ф е н i й
(злякано, але врочисто).
О пом'яни, господь, царя Давида
I кротостi його великий дар.
Я р о с л а в
(проводить рукою по чолу).
Так... я забувсь... Прости мене, Микито!
М и к и т а
(похмуро).
Не ворог я... хоч i кажу тобi
Про Новгород я правду неприкриту,
Але за Ки©в ляжу в боротьбi.
VI
За дверима рух, входить Журейко. Вiн в схiдному одязi, з червоною
шовковою хусткою на голенiй головi.
Ж у р е й к о
(збуджений).
Чолом тобi, великий господине!
Я р о с л а в
(здивований).
Знов каменщик! З яких це ти кра©в?
Ж ур е й к о
З Чернiгова i Новгорода нинi,
Куди примчав з побузьких я степiв.
Уже давно помiтив я за Доном,
Що рушити збира ться орда,
Коли ж знялися першi© загони
I стала неминучою бiда,
Я в Новгород помчав перед ордою
I перстень твiй громадi показав.
Я р о с л а в
(схвильований).
Ти це зробив! Сам бог чинив тобою!
Що ж Новгород?
Ж у р е й к о
Негайно рать зiбрав.
Вже рушили до Ки ва полки,
В Чернiговi я залишив ©х вчора,
А сам вперед до тебе навпрошки,
Аби тебе порадувати в горi.
Я р о с л а в
(обiйма Журейка).
О каменщик! Ти камiнь з серця зняв,
I твойого я дiла не забуду!
Загальний рух.
С и л ь в е с т р
Велик господь, що помiч нам прислав!
Во л о д й м й р
(у захватi).
От Новгород! Якi ж це славнi люди!
О государ! По-царськи ©м воздай!
Я р о с л а в
Тебе до них пошлю я князювати.
Ну що, Микито, хоч тепер признайсь,
Що Новгород лишився вiрним братом.
За вiкнами сурми i шум во нних зборiв.
Отроки i Свiчкогас приносять Ярославовi кольчугу, шолом, щит. Вiн
знiма корзно, верхню тунiку i почина одягатись з допомогою отрокiв i
Свiчкогаса, який мiж iншим бинту князю праву ногу.
Я р о с л а в
Так, вже знялася бранная тривога,
Комонi ржуть, почувши дим вiйни,
I мушу знов трудити хвору ногу
I брати меч, як в они бурнi днi.
Знов молодим завзяттям закипа -
В котрий це раз! - збентежена душа,
Але завжди з нудьгою i одча м
Я для меча цi книги залишав...
Щасливий ти, премудрий Свiчкогасе,
Що пiсля всiх тво©х грiхiв i бур
Знайшов ти мир в оцiй скуф'© i рясi...
Мене ж в життi, неначе буйний тур,
Гаряча кров метала i носила...
I ось тепер, коли бурхливi сили
На мирний труд почав я направлять,
То знов труба тривогу протрубила
I знов на бiй я мушу вести рать...
Ну що - сповив?
(Пробу оповиту ногу).
Вперед, нога окута!
О боже мiй! Як важко мудрим бути,
Коли в душi двi сили б'ють ключем,
Коли вино не вийшло ще iз сусла 1
I двох царiв жага мене пече:
Як цар Давид, люблю я мирнi гуслi,
Як цар Саул, вражаю ©х мечем!
1 Сусло - сiк, що бродить, з якого роблять вино.
Поспiшно входить стурбована Iнгiгерда.
I н г i г е р д а
О княже мiй! невже це знов вiйна?
Сурми за вiкнами.
Я р о с л а в
(пригортаючи ©© i Володимира, з мечем в руцi).
Так, королево, знов вiйна священна!
Вста полкiв залiзная стiна,
Щоб нашу Русь од хижакiв пiвденних
Оборонить i знищить ©х до пня.
Пiд Ки вом великим златоглавим
Хай задзвенить прадiдна наша слава!
Хай загримлять червленi© щити!
То не дамо ж гнiзда свого в обиду,
Вперед, на бiй за землю нашу рiдну,
За Ки©в наш, державний i святий!
Завiса.
ДРУГА ВIДМIНА
"ЗОЛОТА БРАМА"
1036 р.
Та сама зала, що й в попереднiй вiдмiнi. Через кiлька днiв.
I
За вiкнами-арками глухий, але невгамовний шум битви. Iнгiгерда, Джема
та кiлька придворних жiнок туляться бiля вiкон, обережно виглядаючи
назовнi. Проте битви з цього боку не видно.
I н г i г е р д а
(молиться).
О господи великий, милосердий,
Злих ворогiв на Русь не допусти!
Допоможи, святая Iнгiгерда,
I Ярослава в битвi захисти!
Святий Георгiй i свята Iрина,
Оборонiть нам руськую кра©ну,
Ми ж вам церкви збуду мо святi!
(Зiтха в роздумi).
Як непомiтно старiсть наступила...
Уста ще свiжi, очi молодi,
А вже нема в душi тi © сили,
Яка колись людей менi корила,
Коли сама судила я вождiв...
О, якби з плiч тепер хоч рокiв двадцять...
Чи стала б я за стiнами триматься...
Сама б з мечем полинула на бiй...
Минуло все, що в юностi мо©й
Мо життя з героями рiвняло...
Де ви, могутнi ярли давнiх лiт...
Де ти, Еймунд, чий вiльний меч i щит
Судьбу царiв на терезах схиляли-
Минуло все... скорилась я сама,
I, як звичайна жiнка, край вiкна
За чоловiка долю вболiваю...
(Шум битви збiльшу ться).
О боже мiй!.. Тривога ще зроста ...
Де Вальдемар? Нещастя з цим дитям!
Пiдiть мерщiй покличте! Де вiн ходить?
В о л о д и м и р
(вбiга збуджений. Вiн в кольчузi й шоломi).
О мамо, як цiкаво! Я був там!
Там наверху! На самiй вежi!
I н г i г е р д а
Годi!
Не смiй нiде, хлопчисько неслухняний!
Сиди отут!
В о л о д и м и р
О мамо! Тiльки раз!
I н г i г е р д а
Сиди у нас.
В о л о д и м и р
Не хочу я з жiнками!
I н г i г е р д а
У л ь ф
Коли задзвонить дзвiн.
I н г i г е р д а
(про себе).
Так... жереб кинуто... Що обiця вiн?
Не в перший раз я за кермо берусь,
Щоб корабель вiд згуби рятувать.
Ще з тих часiв, коли в боях за Русь
З Еймундом спiр я мусила рiшать.
Всiм я тодi поклала межi твердi,
I рiвною князям i королям
Тодi на Русь вернулась Iнгiгерда.
Коли ж тепер вiн все лама сам
Й на мене вже знялась його рука,
То хай собi лиш дорiка князь,
Що не знесла Олафова дочка
Насильства i нечуваних образ!
(Ульфовi).
Ходiмо, Ульфе, близько дi© час.
Виходять в глибину.
VI
Чути крик пугача. Другий, третiй. З галере© вибiга схвильована Милуша
i обережно пробира ться до фонтана. З гущi дерев виника постать Журейка.
Вiн пiдбiга до дiвчини й хапа ©© руки.
М и л у ш а
Не встигла я поговорить про тебе
З князiвною, коханий.
Ж у р е й к о
(схвильований).
Вже не треба!
Пiду тепер до Ярослава сам.
Страшнi дiла! Лукавим ворогам
Вiн преданий. Ще вчора дещо чув
Мiж варти я варязько© - ©х мову
Я розумiю; зараз же в саду
Про все дiзнавсь; на князя злая змова.
Його в тюрму...
М и л у ш а
Не може бути!
Ж у р е й к о
Сам
Я зараз чув. Веди мене в палати.
М и л у ш а
(з жахом).
Не можна, нi! Тебе ж бо схоплять там!
Ж ур е й к о
(вага ться).
То що ж робить? Не можна зволiкати,
Мабуть, мене побачили в саду.
Е, будь-що-будь - я сам туди пiду.
Веди мене.
Рiшуче пряму до галере©, але в цю хвилину з-за дерев вибiга
схвильований Ульф у супроводi двох варягiв.
У л ь ф
А, ось куди ти втiк!
Берiть його, злочинця, душогуба!
(Варяги хапають Журейка, який вiдбива ться).
Та ще з ножем! На княжому дворi!
На князя нiж!
Ж у р е й к о
(кричить).
Ти сам на князя згубу
З княгинею умислив!
У л ь ф
В дальнiй кут
Ведiть його i там убийте!
М и л у ш а
(кричить).
Пробi!
Рятуйте, гвалт!
(Бiжить до галере©).
Ж у р е й к о
Милуша, рiдна!
У л ь ф
(хапа Милушу).
Стiй!
Мовчи, проклята!
М и л у ш а
Не замовкну! Нi!
Верни Журейка! Ви на князя в злобi
Пiдняли руку!
У л ь ф
Пропадай же,суко!
Поража ©© ножем i тiка . Милуша пада .
Знялась тривога, замиготiло свiтло. З галере© i з усiх кiнцiв
збiгаються люди. Ярослав, Iнгiгерда, Гаральд, лизавета, Микита, бояри,
варта з смолоскипами в руках.
Я р о с л а в
Що тут таке? Убивство!
л и з а в е т а
(з жахом).
Це Милуша!
(Схиля ться над нею).
Милуша, люба! Хто тебе, сердешна?
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Доколи ж я терпiти зло це мушу...
Вже в теремi у мене небезпечно!
Хто вбив ©©?..
М и л у ш а
(розплющу очi).
Мерщiй... Спасiть його!
Я р о с л а в
(схиля ться над нею).
Кого спасти?
М и л у ш а
Його... Журейка... Лада...
Я р о с л а в
(здивовано).
Хiба вiн тут? Та вiн же втiк давно.
М и л у ш а
Вернувся вiн... Вiн зараз викрив зраду...
Його схопили... Ульф мене вразив...
Кричала я.
Я р о с л а в
(випросту ться).
Так ось якi дiла!
На князя вже ста крамола зла...
Гей, зараз же сурмити скрiзь тривогу.
Схопити Ульфа!
Але в цю мить вбiга Журейко. Вiн скривавлений, в подертому одязi, з
розiрваними ремiнцями на руках.
Ж у р е й к о
Князь! Хвалити бога!
Я не спiзнивсь.
Сьогоднi-бо вночi
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить i в поруб 1 заточить,
А Ки©в весь варягам...
(Побачивши Милушу).
Боже правий!
(Кида ться на колiна перед Милушею).
Милушо! Рiдна! Рутонько гiрка!
Голубко чиста, ластiвко бездольна...
Та хто ж це смiв! Чия знялась рука...
1 Поруб - тюрма.
М и л у ш а
Кричала я... Це Ульф... отой крамольний...
Така вже доля... Не судилось нам
У Ки вi... собi... гнiздечко звити.
Ж у р е й к о
(цiлу ©© руки, плаче).
Нi, нi, тебе я смертi не вiддам.
Бо де ж тодi шукати правди в свiтi?
л и з а в е т а
(пригорнувшись до Гаральда).
О боже мiй... i знову лл ться кров...
Невже нема справдi мiсця в свiтi,
Де б мир царив i де б цвiла любов
Серед людей, братерством оповитих!
Я р о с л а в
(в гнiвi хапа за руку Iнгiгерду).
То навiть тут, в цю нiч любовi й миру,
Ти давн зло наважилась збудить!
Хотiла знов iсландськую сокиру
На тиху Русь, як древле, опустить.
Знов страстi злi, лукавство, кознi, зраду
Посiяти хотiла. Злую тiнь
Еймундову покликати iз аду,
Кривавих ярлiв давнiх поколiнь.
Та кров'ю вiрних бог ряту Русь
Вiд кознiв злих i дьявольських спокус,
Перед лицем ©© свято© кровi
Тебе я мiг би смертю покарать,
Та ради свята миру i любовi
Не хочу меч кривавий пiднiмать.
Йди в монастир замолювать грiхи.
Тебе, Гаральде, не жену я з хати,
Та перелiтних не спинить птахiв,
I, мабуть, сам зiбрався ти рушати
До рiдних скандiнавських берегiв.
Г а р а л ь д
Так, государ. Але, повiр, нiколи
Не мислив я тобi якогось зла!
Я р о с л а в
Тобi я вiрю. Та не вiрю долi,
Що знов на Русь варягiв привела.
Хоч як менi тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
(Одверта ться).
л и з а в е т а
(в сльозах припада до батька).
Невже навiк всiх вас менi лишати...
Яку ж печаль ця нiч менi несе...
Ж у р е й к о
(на колiнах бiля Милушi).
Милушо! Рiдна! Любушка дина,
Не покидай безроду-сиротину,
Не покидай самотнього мене!
Та хто ж тепер до серця пригорне,
Хто пожалi бiдного бурлаку...
То так, мабуть, i згину, як собака,
Що не дiждався добрих хазя©в.
Рида , схилившись над нею.
М и л у ш а
(слабою рукою голубить його волосся).
Не плач, коханий... ти ж мене любив,
I ця любов тобi життя зогрi ...
Прощай...
Вмира .
Ж у р е й к о
(нiжно цiлу ©©).
Прощай. Умерла. Згасли вi©...
Ярослав знiма шапку. Всi роблять так само.
Ж у р е й к о
(пiдводиться).
Прощай, мiй княже. Поховай ©©...
Я ж понесу далеко серця сум
В степи широкi... в мовчазнi га©,
У син море сум свiй понесу...
Я р о с л а в
(бере Журейка за руки).
Зостанься тут, мiй каменщик одважний,
Тобi я дам оселю, землю, сад,
В мо©й дружинi будеш мужем княжим,
Менi самому будеш друг i брат,
Тобi як князь воздам за вiрну душу.
Ж у р е й к о
(сумно).
Нi, княже, нi. Все мертве без Милушi...
По©ду я в далекi тi кра©,
Де зараз тiльки орди кочовi,
А згодом стане Руськая держава.
Там мiг би я тво©й служити справi,
Лиш перстень дай князiвський iменний,
Щоб при нагодi вiрили менi.
Я р о с л а в
(знiма з пальця перстень).
Гаразд, бери. Пильнуй пiвденний край.
I як тривога, в Ки©в поспiшай.
Журейко бере й цiлу перстень, а потiм схиля ться над Милушею.
Я р о с л а в
Замкнiть ворота всiх надвiрних брам.
© ж несiть з пошаною у храм.
Поверта ться, щоб iти.
М и к и т а
(виступа вперед).
Спинися, княже! Перед тiлом сим
Признай хоч раз, що ти лукав си,
Що кривдою i смертiю завжди
Платив ти всiм за службу i труди,
I всi тебе покинуть в час бiди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, во©н чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
I я пiду од тебе, Ярослав!
I будеш ти самотнiй в час лихий,
Як в лiсi вовк або лукавий змiй!
Я р о с л а в
Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, рiки!
М и к и т а
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
I стол добув князiвський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе вiд смертi i ганьби
Та що ладью тво © ж бо судьби,
В якiй хотiв ти за море полинуть,
Вiн скерував на княжий цей вiнець!
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Як смi ш ти! I не тобi, чернець,
Я вiдповiм за всi мо© провини!
М и к и т а
Так, не менi, хоч син я Коснятина, -
Народ тебе судитиме один...
Я р о с л а в
(вiдступа вражений).
Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?
М и к и т а
Диву шся? Що не вразив iз местi
Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить
Я Новгорода вiрностi i честi...
Тебе господь за мене поразить.
Я р о с л а в
(з великою гiднiстю). \
Так, господу i руському народу
Я вiдповiм за всi мо© дiла.
I хоч часами плутана була
Моя стезя i помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
I помилки робив я неминучi,
I сто разiв зривався я iз кручi, -
Завжди мене мiй рятував народ.
Зате i я служив йому сумлiнно
I рятував, як мiг, в тяжкi часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що вiн порушив спокiй на Русi
I мирний лад, що довгими роками
I вiйнами народу я змiцнив,
Хотiв вiн кинуть жадними руками
На терези усобно© вiйни.
Цього не мiг простити я нiкому,
Бо вищих я не вiдаю скарбiв,
Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,
Якi весь вiк я чесно боронив.
I, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду i дину Русь!
З а в i с а.
ДIЯ П'ЯТА
ПЕРША ВIДМIНА
"Г У С Л I I М Е Ч"
1036 р.
Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у
вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.
I
Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав
на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi
стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.
Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними
старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.
Я р о с л а в
Великий строк господь менi поклав,
Щоб мiг свою державу я устро©ть.
Але якби я тiльки будував...
А то ж нiколи не складав я збро©
I, як Iзра©ль, цеглу на стiнах
Я клав мiцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно цi труди -
Всiх ворогiв я нинi побiдив.
I ось тепер з кончиною Мстислава
В мо©х руках вся Руськая держава
Знов зiбрана, дина i мiцна.
(Пiдводиться з гордiстю).
Вона сто©ть, немов свята стiна,
Як захист всiх народiв християнських
I всiх скарбiв ученiй вiкових
Вiд Азi© кочовникiв поганських.
Про це в краях повiдайте сво©х,
О ви, посли сусiднього кордону
Угорсько© i Лядсько© держав,
Що твердо тут трима оборону
вропи сторож - руський Ярослав.
(Сiда ).
Але господь послав нове нам горе -
Преставилась улюблена дочка
лизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смiльчака.
Отож простiть, що ця печаль родинна
Нам не да прийняти вас гостинно
I вшанувати зараз як би слiд.
Ви ж королям, братам мо©м ласкавим,
Мiй передайте, прошу вас, привiт.
Ярослав пiдводиться.
Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав
знову сiда на сво тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному
задумi.
Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим
спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя
©© нiби пом'якшало, крiзь риси колишньо© твердостi i честолюбства все
яснiше проступають прояви жiночо© турботи i суму.
I н г i г е р д а
Та годi-бо. Облиш думки журливi
I розуму ясного не мути...
Таке життя: за кожен рiк щасливий
Повиннi ми утратами платить...
Я р о с л а в
Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,
Дочку любиму в дальню сторону,
Щоб одiгнати привиди проклятi,
Якi на Русь хотiла ти вернуть.
Мовчи вже краще! Не життя, а ти
Взяла у мене викуп цей безбожний
За те, що стяг Гаральда переможний
Тобi на втiху я не допустив.
I н г i г е р д а
(з сумом).
Зазнали ми тодi гiрко© втрати...
Багато слiз сама я пролила...
Зате тепер навчилась шанувати
Любов i мир родинного житла...
Прости мене, мiй княже господине,
Коли тобi я болю завдала.
Я р о с л а в
(зворушений, притяга ©© за руки).
Моя старенька... Друже мiй, Iрино!
Коли за щастя платим ми судьбi,
То i вона втiша нас в журбi,
Ось як тепер, вертаючи дружину.
I не верта навiть, а нову
Тебе да господь наш милосердний,
Бо замiсть гордо©, палко© Iнгiгерди
Я лагiдну Iрину обiйму!
(Обнiма Iнгiгерду).
Iриночко, моя дружина бiдна,
З тобою вдвох ми все життя пройшли.
Було й тобi, напевно, часом кривдно,
Терпiв i я тво© свавiльства злi.
Але не зло в минулому я бачу,
Хоч часто гнiв ти в серцi берегла,
Зате завжди воно було гаряче,
В добрi i злi для мене ти жила.
Так, беремо ми в юностi супругу,
Проте ©© не зна мо тодi,
I лиш в тривогах, втратах i бiдi
На схилку днiв пiзна мо в нiй друга.
(Знову схиля голову на руки в сумному задумi).
I н г i г е р д а
Повiр менi, мiй друже господине,
Хоч не завжди корилась я тобi,
Але в ясну i темную годину
Лише тво©й я вiрила судьбi.
Бере й цiлу його руку, тодi виходить.
II
Я р о с л а в
(пiдводиться).
Мабуть, i ©й тепер нелегко стало,
Коли зiйшла в долину з висоти,
Не хоче серце пристрасне печалi,
Не хоче розум гордий простоти...
(Пiдходить до вiкна i дивиться на Днiпро).
О Борисфене 1, батьку наш i друже,
Бiля тво©х родючих берегiв
Ти нас з' днав в часи прадавнiх зрушень,
Сво©м вином мандрiвцiв напо©в.
О, як твiй шлях, то мирний, то суворий,
Мо життя нагаду менi,
Бо, як i ти, я прагнув теж просторiв
В блуканнях довгих, мандрах i борнi...
1 Борисфен (грецьк.) - Днiпро.
Входить Сильвестр, за яким Свiчкогас несе кiлька великих книжок.
С и л ь в е с т р
Дозволь менi, великий господине,
Розважити книжками смуток твiй.
До тебе вiдрядила нас княгиня,
Та й книги цiкавi i новi.
Я р о с л а в
(зворушений).
Яка ж вона ласкава i дбайлива...
Бо кращого я сам би не хотiв.
Ану, давай, якi там в тебе дива...
С и л ь в е с т р
(бере в Свiчкогаса i розгорта книгу).
Все грецькi, бач, але яснi без слiв,
Бо чудним всi художеством вiдмiтнi,
Наприклад, ось "Усiх святих вiнок"
Семена Метафраста. Тут на всi днi
Про кожного святого урок.
Представлено художеством умiлим,
Який вiн був, що дiяв, як страждав,-
Що й не читавши навiть зрозумiло...
Я р о с л а в
Ну, про святих чимало я читав,
I всi вони вже надто тут похилi.
А що там ще?
(Сильвестр бере в Свiчкогаса другу велику книгу).
Ну що, брат Свiчкогас,
Ще голова од книг не потерпiла?
А може, знову хочеш кинуть нас
I, як варяг, пуститися на хвилi
Шукать в свiтах добичi i пригод?
Тодi скажи.
С в i ч к о г а с
Нi, княже господине,
Нiде нема у свiтi тих щедрот,
Що я знайшов отут на батькiвщинi,
У Ки вi бiля тво©х чеснот,
Де чудних книг вкусить менi дано.
Я р о с л а в
I де у князя добре вино.
Чи не його вкушаеш ти, монаше?
С в i ч к о г а с
Нема грiха за князя випить чашу.
С и л ь в е с т р
Нi, справдi-бо змiнився Свiчкогас,-
У мiру п' i не марну час,
Недурно, бач, його гойдали хвилi,
Злi домiшки якраз на дно осiли.
Я р о с л а в
Гойдавсь i я чимало на човнах,
Та не позбувсь, на жаль, порокiв давнiх.
Ну, що там далi?
С и л ь в е с т р
В чудних малюнках
Псалтир розкiшна грецького писання,
Iскуством дивна.
Я р о с л а в
(у захватi).
О, яка ж краса!
Якi тут фарби радiснi й прозорi,
Якi церкви в лазурних небесах
Здiймаються у золотих узорах,
В струнких просвiтах, на струнких стовпах!
Коли менi дадуть хоч рiк покою
Серед мо©х походiв i турбот,
Клянусь, такий я храм собi построю
В iм'я Софi© - мудростi чеснот!
Так, дивний твiр! Нехай в опочивальнi
Вона лежить у мене на столi.
Вона мене розважить в час печалi,
Бо ще дiло князю на землi.
Спасибi, друже!
С и л ь в е с т р
(замiшаний).
Вибач менi, княже,
Проте цю книгу я ще не купив.
Я р о с л а в
Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж
Вона тодi?
С и л ь в е с т р
То грек з чужих кра©в
© привiз, та дорого, бач, хоче:
Сто гривен золотом.
Я р о с л а в
(обурений).
Та що це вiн, здурiв?
За книгу сто! Та вiн смi ться в очi!
Сто гривен золотих! Та це ж село
Купити можна з нивами, млинами
Та всiм добром.
С и л ь в е с т р
Так, дорого зело...
Я р о с л а в
Ану, поклич його, хай перед нами
Насмiлиться цю цiну повторить.
(Свiчкогас хутко виходить).
Сто гривен золотом! Та я торiк
За бiблiю вiддав дванадцять гривен!
Ну, де ж той грек?
Сильвестр виходить.
III
Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкiшно оправлену
книжечку.
В о л о д и м и р
Мiй тату, там прийшов
Якийсь мандрiвець, видом надто дивен.
I передав оцей молитвослов...
(Да Ярославу).
I просить, щоб...
Я р о с л а в
(дуже схвильований).
Великий боже! Де ти...
Хто дав тобi? Та це ж лизавети
Молитвослов! Веди його сюди!
Входять Микита i Джема. Вiн в рудуватому одязi пiлiгрима, в сандалiях,
з непокритою головою, з вiдкритим капюшоном; вона в короткiй спiдницi i
сандалiях, з цитрою в руках.
Я р о с л а в
Микито! Ти? Невже ти був у не©?
Кажи ж мерщiй!
М и к и т а
Багато, княже, де я
Помандрував i землю iсходив
З того часу, як в розпачi i горi
Покинув Ки©в в ту нещасну нiч...
Я побував i в Римi, i за морем,
Скрiзь гнав мене, неначе божий бич,
Про батька згубу невiдчепний спомин...
Нарештi, вже на третiй, мабуть, рiк
В Норвегiю причалив я свiй човен...
Я р о с л а в
(нетерпляче).
Ну, що ж вона, ©© ж ти бачить мiг!
Ти говорити з нею мiг, щасливий!
М и к и т а
Бiля вiкна, самотня i журлива,
Вона сидiла в замку короля
I все туди дивилась, де земля,
Здавалось ©й, на пiвдень простяглась,
I сумно так спiвала край вiкна,
Що в серцi гостра закипала жалiсть.
Я р о с л а в
О боже мiй! Як мучилась вона!
М и к и т а
Про Ки©в все спiвала недосяжний
I так згасала, мов свята свiча...
Коли ж прийшов ©© останнiй час,
Дала менi цей молитовник княжий,
Щоб я тобi на спомин передав.
Я р о с л а в
(цiлу книжечку).
Бiдняточко... Якби я тiльки знав...
М и к и т а
I ще тебе просила, вже окремо,
Щоб прихилив у себе бiдну Джему,
Яка весь час отам на чужинi
Була при нiй i подiляла з нею
I сум за рiдним кра м, i пiснi,
Хоч в рiзнi землi линули душею.
Я р о с л а в
(кладе руку на плече Джемi).
© iм'ям тобi я все зроблю
I з радiстю у себе прихилю.
Коли ж захочеш далi в землю рiдну,
Тебе туди вiдправлю в час погiдний,
Лиш розкажи, як з нею ти жила,
Як сум ©© в цих струнах зберегла...
Д ж е м а
О, дякую тобi, великий княже!
Нехай розкажуть струни гомiнкi,
Нехай пiснi мо© тобi розкажуть
Про сум тво © любо© дочки...
Твою дочку всiм серцем я любила...
Про мене ж не турбуйся, мiй сеньйоре,
До мандрiв довгих звикла я в життi,
Пiду й тепер, за тим пiду, хто в горi
Мене утiшив на мо©й путi...
Не як коханка... Як раба служить
Тепер я буду доброму Микитi...
Дозволь менi цi струни розбудить,
Щоб Ельзи душу викликать на мить.
(Сiда й бере на цитрi кiлька акордiв, тодi спiва ).
Отак вона сидiла
У замку край вiкна,
Дивилася на хвилi,
На бурнi, сивi хвилi,
Самотня i сумна.
Туди дивилась, бiдна,
Де в дальнiй далинi
Десь край лишився рiдний,
Десь Ки©в ся рiдний
На сонцi в вишинi.
Коли ж плили стрункi©
На морi кораблi,
Вона спiвала - в Ки©в,
Полинула б я в Ки©в,
До рiдно© землi...
I все спiвала з плачем:
О Ки©в, рiдний край...
Тебе вже не побачу,
Тебе вже не побачу,
Прощай, навiк прощай!
Я р о с л а в
(витира очi).
Бiдняточко... моя лизавето,
Прости мене, що не помiг тобi.
Тобi ж спасибi... втiшила мене ти.
Цiлющi сльози визвала в журбi.
IV
Хутко входять задиханi Сильвестр i Свiчкогас, ведучи грецького купця
Парфенiя.
С и л ь в е с т р
Пробач нас, княже, ледве розшукали
Цього ми грека в ближньому кружалi,
Де чашi вiн зi смаком вихиляв.
С в i ч к о г а с
(витира губи рукою).
Насилу вже його я розшукав...
Я р о с л а в
Найпаче ти - стезя, мабуть, знайома.
Недурно вуса мокрi од вина.
(До грека).
Ти, може, справдi випив, що загнув
Таку цiну безбожну й безсоромну.
П а р ф е н i й
Повiр менi, великий государ,
Що коли я вiзьму сто гривен плати,
То ледве лиш верну сво© витрати
I викуплю заставлений товар.
Бо ця псалтир дина на землi,
Яких нема навiть в королiв,
I майстер, що писав ©©, врейський,
Вiд фарб ослiпнув, Кiрi елейсон!
С и л ь в е с т р
А ти ж казав, що майстер був монах,
Що з книгами загинув потiм в морi.
П а р ф е н i й
Так i було. Його був дивний шлях.
Хрестився вiн в Софiйському соборi.
Постригся потiм.
Я р о с л а в
Годi вже брехнi!
Як хочеш, дам тобi я сорок гривен.
П а р ф е н i й
О боже мiй! Та це ж хiба менi?
Я ж чесний крамар, бiдний, наче пiвень.
Це ж за борги я винен лихварям.
Я р о с л а в
Ну, п'ятдесят, i бiльше нi ногати.
С и л ь в е с т р
Бери, Iудо. Це ж велика плата.
П а р ф е н i й
Не можу, княже, бо не мiй це крам.
V
Раптом чути тривожний шум за дверима, i в терем входить стурбований
Мирослав.
М и р о с л а в
Нещастя, княже! Прискакав гонець:
Скрiзь печенiгiв незлiченнi лави
На нашу землю сунуть навпростець.
Вже знищили Звенигород i Лтаву
I за п'ять днiв до Ки ва дiйдуть!
С и л ь в е с т р
Спаси господь!
В о л о д и м и р
Мерщiй назустрiч! В путь?
С в i ч к о г а с
Коня i меч! Агов, скуф'я 1 i ряса!
1 С к у ф' я - чорна шапочка, яку носили ченцi.
М и к и т а
Знов Новгород готуй сво©х мужiв...
П а р ф е н i й
(з жахом).
Пацiнакiйцi! Кiрi елейсон!
Пропав, погиб! Тiкати, поки жив!
Я р о с л а в
Що ж - бiй, так бiй! Скликати зараз рать!
Не в перший раз нам ворога стрiчать.
М и р о с л а в
Але ж нема у нас полкiв готових,
Варягiв мало... Орди без числа...
Несила нам... До Новгорода знову
Когось би треба зараз же послать.
Я р о с л а в
Я ©ду сам. Коня мерщiй i зброю!..
П а р ф е н i й
(зляканий).
Великий княже! Як тодi зi мною?
Я згоджуюсь! Нехай за шiстдесят!
Звели лише, щоб зараз дали грошi.
Свiчкогас пода князю меч.
Я р о с л а в
(надiваючи меч).
На стiни хай негайно стане рать.
Оглянуть мури, вежi, огорожi!
Носить камiння, печi для смоли
I казани на стiнах наготовить!
Мирослав виходить.
П а р ф е н i й
(невiдчепно).
Звели-бо, княже, грошi щоб дали.
Я р о с л а в
(хапаючись за меч).
Чи ти здурiв, смола дурноголова,
Чiплятися тепер не до ладу!
(Парфенiй вiдстрибу ).
Хоча б сiм день могли ви протриматься,
А там полки я свiжi приведу.
М и к и т а
(похмуро).
Не приведеш. Потрiбно днiв дванадцять
Лише туди, а там, а знов сюди?
Та i навряд чи Новгород захоче
В котрий це раз спасать тебе в бiдi,
Щоб потiм ти за вiрнiсть, як за злочин,
Його людей найлiпших засудив!
Я р о с л а в
(в страшному гнiвi).
Ти знов сво , безжалiсна хида!
Та я тобi...
Вихоплю меч i кида ться на Микиту. Всi скрикують. Але в ту ж мить
Джема верга пiд ноги князя свою цитру, яка пада з дзвоном.
Ярослав вражений спиня ться i опуска меч, важко дихаючи.
Д ж е м а
(твердо i з гiднiстю).
Спинися, государ.
П а р ф е н i й
(злякано, але врочисто).
О пом'яни, господь, царя Давида
I кротостi його великий дар.
Я р о с л а в
(проводить рукою по чолу).
Так... я забувсь... Прости мене, Микито!
М и к и т а
(похмуро).
Не ворог я... хоч i кажу тобi
Про Новгород я правду неприкриту,
Але за Ки©в ляжу в боротьбi.
VI
За дверима рух, входить Журейко. Вiн в схiдному одязi, з червоною
шовковою хусткою на голенiй головi.
Ж у р е й к о
(збуджений).
Чолом тобi, великий господине!
Я р о с л а в
(здивований).
Знов каменщик! З яких це ти кра©в?
Ж ур е й к о
З Чернiгова i Новгорода нинi,
Куди примчав з побузьких я степiв.
Уже давно помiтив я за Доном,
Що рушити збира ться орда,
Коли ж знялися першi© загони
I стала неминучою бiда,
Я в Новгород помчав перед ордою
I перстень твiй громадi показав.
Я р о с л а в
(схвильований).
Ти це зробив! Сам бог чинив тобою!
Що ж Новгород?
Ж у р е й к о
Негайно рать зiбрав.
Вже рушили до Ки ва полки,
В Чернiговi я залишив ©х вчора,
А сам вперед до тебе навпрошки,
Аби тебе порадувати в горi.
Я р о с л а в
(обiйма Журейка).
О каменщик! Ти камiнь з серця зняв,
I твойого я дiла не забуду!
Загальний рух.
С и л ь в е с т р
Велик господь, що помiч нам прислав!
Во л о д й м й р
(у захватi).
От Новгород! Якi ж це славнi люди!
О государ! По-царськи ©м воздай!
Я р о с л а в
Тебе до них пошлю я князювати.
Ну що, Микито, хоч тепер признайсь,
Що Новгород лишився вiрним братом.
За вiкнами сурми i шум во нних зборiв.
Отроки i Свiчкогас приносять Ярославовi кольчугу, шолом, щит. Вiн
знiма корзно, верхню тунiку i почина одягатись з допомогою отрокiв i
Свiчкогаса, який мiж iншим бинту князю праву ногу.
Я р о с л а в
Так, вже знялася бранная тривога,
Комонi ржуть, почувши дим вiйни,
I мушу знов трудити хвору ногу
I брати меч, як в они бурнi днi.
Знов молодим завзяттям закипа -
В котрий це раз! - збентежена душа,
Але завжди з нудьгою i одча м
Я для меча цi книги залишав...
Щасливий ти, премудрий Свiчкогасе,
Що пiсля всiх тво©х грiхiв i бур
Знайшов ти мир в оцiй скуф'© i рясi...
Мене ж в життi, неначе буйний тур,
Гаряча кров метала i носила...
I ось тепер, коли бурхливi сили
На мирний труд почав я направлять,
То знов труба тривогу протрубила
I знов на бiй я мушу вести рать...
Ну що - сповив?
(Пробу оповиту ногу).
Вперед, нога окута!
О боже мiй! Як важко мудрим бути,
Коли в душi двi сили б'ють ключем,
Коли вино не вийшло ще iз сусла 1
I двох царiв жага мене пече:
Як цар Давид, люблю я мирнi гуслi,
Як цар Саул, вражаю ©х мечем!
1 Сусло - сiк, що бродить, з якого роблять вино.
Поспiшно входить стурбована Iнгiгерда.
I н г i г е р д а
О княже мiй! невже це знов вiйна?
Сурми за вiкнами.
Я р о с л а в
(пригортаючи ©© i Володимира, з мечем в руцi).
Так, королево, знов вiйна священна!
Вста полкiв залiзная стiна,
Щоб нашу Русь од хижакiв пiвденних
Оборонить i знищить ©х до пня.
Пiд Ки вом великим златоглавим
Хай задзвенить прадiдна наша слава!
Хай загримлять червленi© щити!
То не дамо ж гнiзда свого в обиду,
Вперед, на бiй за землю нашу рiдну,
За Ки©в наш, державний i святий!
Завiса.
ДРУГА ВIДМIНА
"ЗОЛОТА БРАМА"
1036 р.
Та сама зала, що й в попереднiй вiдмiнi. Через кiлька днiв.
I
За вiкнами-арками глухий, але невгамовний шум битви. Iнгiгерда, Джема
та кiлька придворних жiнок туляться бiля вiкон, обережно виглядаючи
назовнi. Проте битви з цього боку не видно.
I н г i г е р д а
(молиться).
О господи великий, милосердий,
Злих ворогiв на Русь не допусти!
Допоможи, святая Iнгiгерда,
I Ярослава в битвi захисти!
Святий Георгiй i свята Iрина,
Оборонiть нам руськую кра©ну,
Ми ж вам церкви збуду мо святi!
(Зiтха в роздумi).
Як непомiтно старiсть наступила...
Уста ще свiжi, очi молодi,
А вже нема в душi тi © сили,
Яка колись людей менi корила,
Коли сама судила я вождiв...
О, якби з плiч тепер хоч рокiв двадцять...
Чи стала б я за стiнами триматься...
Сама б з мечем полинула на бiй...
Минуло все, що в юностi мо©й
Мо життя з героями рiвняло...
Де ви, могутнi ярли давнiх лiт...
Де ти, Еймунд, чий вiльний меч i щит
Судьбу царiв на терезах схиляли-
Минуло все... скорилась я сама,
I, як звичайна жiнка, край вiкна
За чоловiка долю вболiваю...
(Шум битви збiльшу ться).
О боже мiй!.. Тривога ще зроста ...
Де Вальдемар? Нещастя з цим дитям!
Пiдiть мерщiй покличте! Де вiн ходить?
В о л о д и м и р
(вбiга збуджений. Вiн в кольчузi й шоломi).
О мамо, як цiкаво! Я був там!
Там наверху! На самiй вежi!
I н г i г е р д а
Годi!
Не смiй нiде, хлопчисько неслухняний!
Сиди отут!
В о л о д и м и р
О мамо! Тiльки раз!
I н г i г е р д а
Сиди у нас.
В о л о д и м и р
Не хочу я з жiнками!
I н г i г е р д а